Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Розділ двадцять перший
В ДОРОЗІ

На світанні з партизанського табору вийшли двоє селянських хлопчиків. Один із них, високий, гнучкий, із світлими розумними очима, був одягнутий у домоткану синю сорочку, підперезану тонким шкіряним ремінцем, і в чорні, обтріпані знизу штани. Старі, латані-перелатані, невиразного кольору черевики були озуті на онучі. За плечима у хлопчика висіла торбина з хлібом.

Поруч перевальцем крокував кремезний хлопчина, одяг якого був не кращий, ніж у товариша. Тільки поверх сорочки на ньому був старий піджачок, полатаний на рукавах, а на ногах не черевики, а стоптані кирзові чоботи. За плечима в нього теж теліпалась торба з хлібом. На головах у обох хлопчиків сірими млинцями лежали кепки.

Хлоп'ята мовчки йшли стежкою. Ще недавно вони були серед близьких їм людей, слухали теплі, підбадьорюючі слова, поради, а тепер залишилися на самоті із своїми думами і тривогами.

З багатьох дерев листя вже опало. А те, що не піддавалося поривам вітру, стало багряним, яскраво-жовтим; здалеку здавалося, що воно з міді. Ліс глухо шумів. Під ногами хрускотіли сухі гілки.

– Хлопці!

Обидва, мимоволі здригнувшись, зупинилися. На повороті стежки стояла Майя. У військовій гімнастьорці і синій спідничці, з підібраним на потилиці у жмуток волоссям, вона виглядала трохи старшою, ніж була насправді.

– Чого тобі? – суворо запитав Миколка.

Майя простягла невеличкий згорток:

– Візьміть!

Вітя взяв згорток і з цікавістю став його розглядати.

– Що тут? – запитав він.

– Цукор, – відповіла Майя.

– Поверни! Чуєш? – суворо наказав Миколка. – Звідки зараз у сільських дітей цукор?

Вітя зітхнув і з жалем віддав згорток.

– То ви хоч по шматочку візьміть! – заблагала Майя. – Ну хоч по одному!

Вітя глянув на Миколку, і той неохоче погодився.

– Ну, по одному можна. Давай!

Майя швидко розгорнула папір.

– Бережіть себе, – сказала вона, – і повертайтеся разом.

В грудях у хлопців защеміло.

– Добре, – буркнув Миколка, – не турбуйся! Скоро повернемося… Пішли, Вітю…

Хлоп'ята рушили стежкою. На згині її Вітя оглянувся.

Майя здалеку помахала їм рукою, повернулася і повільно пішла назад…

Колесник сказав, що хлопці повинні якнайдовше йти лісом, а коли ліс закінчиться, вибратись на дорогу. Не ховатися, не тікати, коли хтось зустрінеться, а йти так, як ідуть люди, яким нічого боятися.

День випав теплий. Такі дні літо відвойовує у осені, щоб попрощатися ще раз, примусити пожалкувати, що воно кінчилося.

Хлопці не знали, що Колесник ще вчора послав зв'язкового до Микити Борзова. Можливо, тому пощастить влаштувати собі службову поїздку на будівництво і там зустрітися з Охотниковим.

Колеснику й досі було незрозуміло, чому гітлерівці будують укріпрайон так далеко від лінії фронту. Невже вони не вірять, що їхні війська зможуть утримати оборону на березі Дону? Якщо вони так поспішають, значить, чекають наступу радянських військ, бояться його. А коли так, то партизанський загін мусите бути готовим до рішучих дій. Тільки-но на Дону почнеться наступ, партизани рушать громити тили гітлерівців. Але це в майбутньому…

Ось і закінчився ліс. Придорожні кущі ховають хлопців, а вони із свого укриття бачать далеко… Дорога біжить полями до великого села. Біленькі мазанки, між ними зрідка цегляні будинки… Це село Стрижевці. До нього кілометрів сім-вісім.

Поки хлопці йшли лісом, вони почували себе досить спокійно. В разі небезпеки можна заховатися за кожним стовбуром, причаїтися в ямі, втекти. А на відкритій дорозі не побіжиш. Одразу дожене куля…

– Ну, чого тут стояти? – сказав Миколка, долаючи страх, в якому він нізащо не признався б Віті. – Гайда!..

І, розсунувши гілки кущів, вийшов на дорогу. Вітя рушив за ним, лякливо озираючись навсібіч.

Вони пройшли кілометрів півтора і нарешті трохи оговталися. Дорога була безлюдна. Старим грейдером війська майже не користувалися: після невеликого дощу його розвозило так, що навіть трактори грузли у липкій грязюці.

Але треба ж було якомусь німецькому інтенданту поїхати саме цією дорогою! Хлопці почули наростаючий гуркіт мотора і оглянулися. Вслід за ними, важко підскакуючи на вибоях, рухався великий «крупп», навантажений ящиками.

Ноги самі понесли хлопців у різні боки. Вже в полі Миколка отямився і примусив себе повернути на дорогу. Вітя притаївся, було, під якимсь кущем, але, побачивши, що Миколка не ховається, виліз і підійшов до нього.

– Ходімо, ходімо, Вітю, – сказав Миколка, – а то гітлерівці подумають, що в нас якісь наміри. Нехай бачать. Не бійся, нічого вони нам не зроблять.

І хлопці, пересилюючи бажання оглянутися, пішли далі, хоч їх так і поривало кинутися навтіки від цієї дороги, від величезного грузовика, що наближався до них.

Ось він уже зовсім близько. Масивні колеса гучно підминали під себе колію. В кабіні поруч із солдатом-шофером сидів єфрейтор, вилицюватий німець, і грав на губній гармошці. Обидва посміхалися. Коли машина догнала хлопців, єфрейтор висунувся з кабіни і щось крикнув. Хлопці нічого не розібрали.

В кузові, притулившись один до одного, сиділи на ящиках троє автоматників. Вони не звернули на хлопців ніякої уваги. Машина проїхала, залишивши за собою клуби смердючого диму.

– Ну от, і зовсім не страшно! – сказав Миколка. – Що ми для них?.. Бачать – ідуть двоє хлопчаків, нікого не чіпають…

Вітя промовчав і тільки витер рукавом піт з обличчя.

Не доходячи до Стрижевців, хлопці звернули на поле, щоб обійти село стороною.

– Дивись, дивись – літак! – гукнув Вітя.

З низьких хмар просто на дорогу випірнув винищувач і, круто розвернувшись, пішов низько-низько над полем.

– «Месершміт»? – примружився Миколка.

– Ні, не «месер»!.. Той коротший!..

– Повертає!.. В наш бік!.. Лягай!.. – закричав Миколка.

Хлопці кинулися в придорожну канаву, і в цю мить літак із свистом промчав просто над ними… Ні, це був не німецький літак. На його крилах хлопці встигли розглядіти червоні зірки.

Вони посхоплювалися і спостерігали, що буде далі. Літак розвернувся і знову низько пішов над дорогою. Цього разу хлопці не ховалися.

Грузовик віддалився вже більше як на кілометр. Літак стрімко наздоганяв його. Ось він раптом шугнув угору, а потім спікірував на машину. Над дорогою в ту ж мить здійнявся чорний стовп землі, огорнутий білим димом, і до хлопців долинув глухий вибух. Літак одразу набрав висоту і зник у хмарах.

Хвильку хлопці стояли в заціпенінні, а потім, не змовляючись, майнули туди, де стався вибух. Будь вони трохи старші, напевне, постереглися б це робити. Але який хлопчисько відмовить собі в тому, щоб бути першим на місці події? Тим більше, що на дорозі нікого, крім них, не було.

Миколці в черевиках бігти було легше. Вітині кирзові чоботи гупали по засохлій глині, мов дерев'яні «баби», якими забивають палі, але він старався не відставати від Миколки, біг, міцно стискуючи в руках свою торбину.

Попадання було точне. Грузовик лежав перевернутий на бік, ящики повивалювалися з нього. Кілька ящиків розбилося, і в траві валялися якісь чудні кульки, розміром трохи більші за куряче яйце. Один бік кожної з них був пофарбований у яскраво-голубий колір, інший – у яскраво-червоний; червону половину оперізувала нікельована металева дужка.

Шофер і єфрейтор були мертві. Єфрейтор випав з кабіни і горілиць лежав на дорозі, стискуючи в руці гармошку. Поряд валялися трупи двох автоматників. Третього не було видно. Мабуть, його закидало ящиками.

Тільки тепер, добігши до грузовика, хлопці зрозуміли, що поспішати не було чого.

Вітя нагнувся і підняв одну з чудних кульок. Що воно таке?..

– Мабуть, це похідні чорнильниці, – не дуже впевнено відповів Миколка. – Голуба половинка для чорнила, а червона – це кришка! Он дужка її придержує. Носи в кишені, не виллється.

– А навіщо ж їм стільки чорнильниць? – здивувався Вітя. – Тільки в одному ящику їх, мабуть, штук двісті…

– Не знаю, – признався Миколка. – Може, вони подарунки везли. Бачив, єфрейтор на гармошці грав?

Хлопці вертіли в руках «чорнильниці», їм кортіло спробувати, чи вони відкриваються, та було якось боязко. Миколка чув, що гітлерівці нерідко залишають «сюрпризи». Покладуть ручний годинник чи авторучку, і, тільки-но доторкнешся до них, вони вибухають.

– Відкриємо? – запропонував Вітя. Миколка махнув рукою:

– Ну, давай!

– А як відкривати? – запитав Вітя тремтячим голосом.

Я й сам не знаю… Мабуть, треба відігнути дужку.

Куди?

– Куди буде гнутися…

Вітя переклав «чорнильницю» в ліву долоню, міцно її стиснув, а вказівним і великим пальцями правої руки взявся за дужку.

Одразу ж всередині «чорнильниці» почулося шипіння.

– Кидай!.. Кидай!.. – закричав Миколка.

Не тямлячи себе, Вітя розмахнувся і щосили швиргонув «чорнильницю». Хлопці присіли за кузов перекинутої машини.

«Чорнильниця» вибухнула так оглушливо, наче це була стокілограмова бомба. Кілька осколків просвистіли над головами хлопців, а один з них уп'явся в шину автомобільного колеса.

– Оце то чорнильниці! – похитав головою Миколка. – Це ж ручні гранати!.. Він вийшов з-за свого укриття.

– Дивись, від села йде машина, – швидко сказав він. – Давай тікати!..

– Не встигнемо… – розгублено відповів Вітя.

– І треба ж було нам зв'язатися з цією гранатою! Вони напевно бачили вибух…

Тікаємо!

Куди ж?

У поле… Візьмемо гранати. Будемо відбиватися…

Миколка подумав: «Не можна порушувати наказ Колесника. Якщо тікає – значить, у чомусь винний».

– Вітю, я залишуся на дорозі один, – сказав він, – а ти йди заховайся он у тих кущах… Якщо вони нічого мені не зроблять, ти виходь…

– А якщо зроблять? – з тривогою запитав Вітя.

– Тоді не знаю, – непевно сказав Миколка. – Повертайся назад.

– Я не ховатимусь, – рішуче заперечив Вітя. – Я буду в засідці. В разі чого, прийду на виручку. Стану кидати в них гранати.

Вітя розкрив торбу, опустив у неї десятка півтора «чорнильниць» і, пригнувшись, побіг у кущі, що росли недалеко від дороги. Кущі ці були невеликим острівцем серед рівного поля. Відступати нікуди, але й підійти до кущів не так-то просто, якщо звідти полетять гранати…

Миколка поправив на плечі торбу, хотів нахилитися і взяти гранати… А що, коли обшукають? Запитають, для чого брав гранати… Не виправдаєшся.

Поборовши спокусу, він повернувся і пішов назустріч машині, яка швидко наближалася. Це була відкрита легкова машина, у ній сиділо повно людей. Один навіть примостився ззаду на запасному колесі, і голова його височіла над іншими.

Миколка швидко йшов по обочині, він устиг віддалитися од місця події метрів на триста, коли машина порівнялася з ним, і шофер різко загальмував.

Поруч із шофером їхав уцілілий автоматник; у нього була забинтована голова. Ззаду, подавшись уперед, сидів чоловік з великою головою, рідким розпатланим волоссям, що не могло покрити лисину, у старому чорному піджаці і при галстуці, невміло пов'язаному на зім'ятій сорочці, – як пізніше дізнався Миколка, це був староста села Стрижевці. Обіч нього, держачи в руках автомати, лякливо позирали два поліцаї, а третій, що примостився на запасному колесі, думав тільки про те, щоб не зірватися.

– Ей, хлопче! Що там вибухнуло? – крикнув староста.

Хоч Миколка й приготувався до цієї зустрічі, але, побачивши стількох озброєних людей, відчув, що у нього пересохло в роті.

– Я тебе питаю, чортів сину! – вилаявся староста. – Під'їхати можна? Нічого не горить?..

– Ні, – тихо відповів Миколка.

– А що це за вибух?

– Не знаю, дядечку…

Староста перезирнувся з поліцаями і знову роздратовано звернувся до Миколки:

– Я тебе, дурня, питаю: там, значить, нічого більше не вибухає?..

– Н-ні, – сказав Миколка; він відчув на собі погляд автоматника, який сидів поруч із шофером.

– Ну, поїхали! – сказав староста, вдоволений допитом, і торкнув шофера за плече.

Але в цей момент автоматник відчинив дверцята машини і вискочив на дорогу. Він повільно підійшов до Миколки і зупинився перед ним, широко розставивши ноги. Миколка глянув йому в обличчя і раптом зрозумів, що все пропало, тепер уже не викрутишся. Він добре пам'ятав цього солдата, який стояв вартовим на переїзді біля станції. Треба тікати! Але куди? Солдат одразу ж скосить його автоматною черою… Залишалося одне: стояти і чекати, що буде. Шкода, що він не взяв гранати! Кинув би зараз одну в машину, другу собі під ноги… Сам би загинув, але й ворога б знищив.

Гітлерівець постояв трохи із зловтішною посмішкою на худорлявому, з запалими щоками обличчі, затим повільно підійшов і з усього розмаху вдарив хлопця по обличчю.

Миколка упав і, затуливши обличчя долонями, дико закричав:

– Дядечку! Не треба!

Ще не розуміючи, в чім справа, староста здивовано спостерігав цю сцену. Хлопчисько як хлопчисько. Хіба мало їх блукає зараз по дорогах.

– Герр зольдат, – сказав він, перемішуючи російські слова з німецькими, – дідько з ним, з кнабе!.. Бітте!.. Нам ніколи!..

Гітлерівець ступив до машини і заходився люто кричати на старосту, тицяючи пальцем вбік Миколки:

– Партизан!.. Коров!.. – Він швидко підвів руки вгору. – Бандит!.. Цвай юнген! Дохлий коров!..

Староста нарешті збагнув, про що йдеться. Солдат, видно, впізнав одного з тих, що привели корову на станцію. То он який птах несподівано потрапив їм до рук! Він виб'є з цього хлопчиська всі потрібні відомості і сам доставить його до міста, в гестапо.

Староста виплигнув з машини, припадаючи на ліву ногу, підбіг до Миколки і схопив його.

Миколка рвонувся і вкусив старосту за руку, той охнув, але хлопця не випустив. За хвилину, із зв'язаними руками і ногами, Миколка, зігнутий в три погибелі, лежав у машині біля ніг поліцаїв, які глузливо поглядали на нього.

– От щеня! – лаявся староста, потираючи укушену руку. – Зажди! Знатимеш у мене, з чим редьку їдять…

Миколка мовчав. Тонкі ремені, якими він був зв'язаний, вп'ялися в тіло. Хлопець не уявляв собі, що зможе витерпіти такий біль. Бувало, подряпає коліно і біжить додому, щоб залити йодом. А коли йод починав щипати, він ойкав, це здавалося йому нестерпним. А зараз терпів. Терпів і мовчав…

Машина трохи проїхала і зупинилася. Староста, автоматник і поліцаї вийшли з неї й стали оглядати те, що залишилося від «круппа», вантажу та солдатів, а шофер запалив цигарку і привалився до спинки сидіння. Він палив, одним оком зиркаючи на хлопця.

Можливо, десь у Німеччині і в нього лишився такий самий синок. Шофер хмурився, жував сигарету і зітхав.

Автоматник і поліцаї перетягли трупи вбитих на узбіччя дороги і поклали їх рядом. Староста шкандибав від одного ящика до другого, його брала досада. Нічого цікавого! Якби консерви, а то гранати. На біса вони! З них юшки не звариш…

Незважаючи на гострий біль, Миколка трохи підвівся і сперся на сидіння. Звідси йому було добре видно і розбиту машину, і кущі, в яких притаївся Вітя. «Чого ж він чекає? – тужливо думав Миколка. – Закидав би їх гранатами!.. Жоден не уцілів би!.. Мабуть, боїться влучити в мене!..»

Миколці хотілося крикнути: «Вітю, кидай!» – але він побоявся: Вітя може загаятись, і тоді вони загинуть обоє.

Можливо, так краще. Коли вони загинуть, хто ж тоді повернеться до партизанів і доповість Колеснику про все, що з ними сталося? Якщо Колесник знатиме, що їх спіткала невдача, він пошле когось іншого. Тепер батько вже ніколи більше не побачить свого Миколку!..

Важкий вибух пролунав зовсім поряд. Скрикнувши, попадали поліцаї. Автоматник і староста кинулися в різні боки. Шофер очманіло схопився за кермо і, не тямлячи, що він робить, дав задній хід. Це врятувало його від другого вибуху, що звалив автоматника, який метнувся було до кущів.

Миколка відчайдушно рвонувся, перевалився через борт і впав на землю. Він безпомічно борсався, стараючись звільнитися від ременів…

Шофер щось розгублено бурмотів. Зненацька до машини підбіг староста. Одним махом він кинув Миколку на заднє сидіння, скочив у кабіну, грюкнув дверцятами, і машина, круто розвернувшись, помчала до села.

Староста лаявся цілу дорогу. Він не міг збагнути, що сталося. Звідки летіли гранати? Шофер, який не знав майже жодного російського слова, намагався йому щось пояснити. Він, мабуть, бачив…

«Ось вам, ось вам!» – зловтішно думав Миколка. Він був радий, що не помилився у Віті. Недарма кажуть, що тільки у випробуваннях перевіряється справжня дружба!

Розділ двадцять другий
ВІТЯ ДІЄ

Вітя забрався в саму гущавину і примостився в неглибокій ямці. Над ним тихо шелестіли гілки; кожен порив вітру зривав з них листя, і воно падало на шию і руки хлопця, наче бажаючи прикрити його, уберегти від небезпеки.

Спершись на лікті, Вітя з хвилюванням спостерігав, як скорочується відстань між Миколкою і автомобілем, що швидко мчав йому назустріч. «Навіщо він пішов? – розпачливо подумав Вітя. – Якось би пересиділи разом!..» Йому захотілося вискочити і покликати товариша, але було вже пізно: машина загальмувала поруч з Миколкою.

Все, що він згодом побачив – сильний удар солдата, який збив Миколку з ніг, коротка і нерівна боротьба Миколки з товстим кульгавим чоловіком – приголомшило Вітю. Не знаючи, що діяти, він заметався на місці. Завжди нерішучий, він ладен був зараз, не роздумуючи, кинутися туди, до Миколки.

В той же час Вітя розумів: один необачний крок – і вони обоє загинуть. Треба щось придумати! Навіть дорослому, досвідченому бійцеві не легко було б знайти вихід із такого становища, а Віті доводилося приймати своє перше, таке відповідальне рішення без сторонньої допомоги.

Він завжди охоче підкорявся тому, хто його вів за собою. Це звільняло його від необхідності відповідати за свої вчинки. Так з самого дитинства виховували його в сім'ї. Вітин батько помер, коли хлопчикові не сповнилося і трьох років, а мати оберігала сина від будь-який турбот, не дозволяла навіть цвяха в стіну забити, – сама працювала, вела господарство і доглядала Вітю. «Вчися, синку, – казала вона, – це твоя головна робота»…

Вітя напружено стежив за високим німецьким солдатом з автоматом на ремені, який ступав попереду, на щось сердито вказуючи кульгавому товстуну у піджаці. Коли вони підійшли ближче, товстун махнув рукою поліцаям, і вони оглянули грузовик з усіх боків.

Тепер Вітя порахував ворогів: троє поліцаїв, солдат і дядько в піджаці – це п’ять; шофер, який залишився в машині, – шість… Немало! І всі озброєні!..

Вітя повзав між кущами туди й сюди. Він бачив, як поліцаї перетягують ящики, складають в ряд біля узбіччя вбитих… Раптом його рука зачепила за торбу, про яку він у цій метушні зовсім забув. Під тонким брезентом випиналися «чорнильниці». У Віті округлилися очі. Взяти гранату і кинути її в живих людей!.. Страшно!.. Він глянув ліворуч і побачив, як над краєм кузова з'явилось блідою плямою обличчя Миколки. І раптом Вітю немовби щось кольнуло в груди. «Вони ж його вб'ють!..»

Він вийняв з торби гранату, нерішуче потримав її в руці, а потім відчайдушно повернув дужку. Граната зашипіла, і Вітя, не тямлячи себе, щоб тільки позбутися гранати, швиргонув її на дорогу. А сам упав долілиць у траву і заплющив очі.

Вибух струснув землю. На дорозі закричали. Вітя чув крики, але йому було так страшно, що він не наважувався підвести голову і подивитися. Він лежав хвилину, а може й більше. Нарешті розплющив очі. Над ним, майже торкаючись щоки, висів великий жовтий листок з дрібними прожилками, по ньому повільно повзла чорна комашка…

Вітя глянув на дорогу. Поліцаї лежали нерухомо там, де їх спостиг вибух, а гітлерівець і кульгавий товстун метушилися, не знаючи, де їм сховатися. Раптом автоматник кинувся до кущів.

Другу гранату руки схопили самі, і вона зразу ж полетіла під ноги гітлерівцю. Вибух оглушив Вітю. Над його головою, стинаючи гілки, просвистіли осколки. Виглянувши знов із свого укриття, Вітя побачив, що на дорозі лишився тільки товстун. Він біг до машини.

Що він робить?!. Нагнувся і схопив Миколку! Кинув його в кузов!.. Машина розвертається… Вітя ладен був швиргонути і третю гранату, але утримався і прожогом метнувся до розпростертого поблизу гітлерівця, щоб взяти його автомат. Але було вже пізно. На великій швидкості машина повезла Миколку в село…

Тоді Вітя повернувся і кинувся бігти до лісу… Швидше дістатися до Колесника і все йому розказати! Ноги прудко несли Вітю все далі й далі від страшного місця.

Коли вдалині замаячіла жовта смужка осіннього лісу, він знеможено зупинився і присів на узбіччі. Торба з хлібом і гранатами залишилася там, у кущах. Тільки зараз, відчувши голод, Вітя згадав про це…

Його мучили сумніви… Ну, добре, прибіжить він до Колесника. А далі що? Якщо навіть Колесник і пошле групу партизанів на виручку Миколці, то, поки вони прийдуть, Миколку напевно вб'ють. Видно, він дуже потрібен фашистам, коли навіть у паніці цей дядько про нього не забув.

Чим більше міркував Вітя, дивлячись на широкі, побляклі поля, тим ясніше розумів, що повертатися йому зараз не слід. Треба спробувати допомогти Миколці.

Вітя нагнувся, підняв з землі автомат, скинув, його на плече і пішов по дорозі, ще не вирішивши остаточно, що робити. Проникнути в село і вивідати, де зараз Миколка? Притаївшись, чекати, поки його поведуть, і обстріляти охорону?.. Звичайно, всі Вітині плани були наївні. В глибині душі він і сам це розумів.

Біля повороту дороги, коли до розбитого грузовика лишалося метрів двісті, Вітя впав у придорожній кювет. Від села знову мчала знайома машина. Цього разу вона була не сама. За нею рухалася друга, в якій було повно поліцаїв.

Машини зупинилися на значній відстані від кущів; поліцаї розсипалися цепом і, стріляючи з автоматів, стали їх оточувати… Кульгавий староста, вийшовши з легкової машини, командував, але сам цього разу тримався далі.

Підкравшись ближче, один з поліцаїв метнув у кущі гранату, за нею другу… Потім усі разом поліцаї з різних боків кинулися назустріч один одному, ламаючи кущі…

Вітя побачив, як поліцай, котрий кидав гранати, вийшов з кущів, розмахуючи торбою. Староста забрав торбу і витрусив усе, що в ній було, на землю. А потім вийняв бінокль і став уважно оглядати околиці.

Вітя причаївся. Якщо поліцаї рушать по дорозі до лісу, то його одразу помітять. На всякий випадок він перевірив автомат. Патронів багато – він буде захищатися. Але що ж все-таки роблять поліцаї?.. Вітя злегка підвівся і глянув на дорогу. Вони вантажили ящики на машину. Убитих на дорозі вже не було; мабуть, їх забрали раніше. Вітя знову ліг у кювет, виставивши перед собою автомат. Він вирішив стріляти першим, як тільки до нього наблизяться поліцаї.

Час минав повільно. Нарешті Вітя почув, як глухо загув мотор. Куди поїде машина?.. Сюди?!.. Ні, шум віддалявся. Віті так кортіло знову визирнути, але він стримав себе. Зачекав ще трохи і тоді підвівся.

Він зітхнув з полегшенням: обидві машини подалися до села, а слідом за ними строєм ішли поліцаї. На узбіччі дороги лежав тільки догори колесами розбитий кузов і валялися уламки ящиків.

Вітя ще посидів, поки поліцаї відійшли далеченько, і обережно наблизився до того місця, де староста витрушував його торбу. Гранат не було. В пилюці лежали шматки хліба. Яке щастя!

Під зубами хрустів пісок, але Вітя їв жадібно, відчуваючи такий дошкульний голод, якого ніколи не знав.

Смеркало. Важка темна хмара нависла над полем, і холодні краплі дощу впали на шию і руки, поповзли по обличчю. Вітя підняв комір, щільніше загорнувся в піджак. Поївши хліба, він відчув, що може йти знову… Але куди?.. Його вабило ближче до села. «Не може бути, – міркував він, – щоб там не знайшлося добрих людей. Треба десь заховати автомат, підійти до крайньої хати і постукати. Документи у мене в порядку, довідка є, може, й пустять…» І Вітя твердо вирішив, дочекавшись вечора, йти в село.

Невдовзі він побачив, що полем поволі бреде якийсь хлопчина, в старій, поношеній ватянці, з кошиком у руках. Часом він зупинявся, нахилявся, щось викопував із землі і кидав у кошик.

Вітя хотів заховатися, але передумав. Все-таки він озброєний, і якщо того хлопця й послали вистежити його, то, поки він повернеться в село, можна буде й до лісу добігти.

А що, коли з ним заговорити? Все одно хлопчина, мабуть, уже його помітив і тільки прикидається, наче щось шукає.

Вітя поклав автомат на дно канави, прикрив його уламком дошки і, склавши долоні рупором, гукнув:

– Еге-й!..

Хлопчина підвів голову і прислухався.

– Ей, ти!.. – знову крикнув Вітя і помахав рукою.

Хлопчина побачив Вітю і пішов назустріч. На вигляд йому було років тринадцять. З-під кепки стирчало розпатлане світле волосся, обличчя його було бліде. Хлопець наближався обережно. Свій кошик він залишив у полі: мабуть, боявся, щоб його не відібрали. Світлі очі дивилися з-під білявих брів сміливо і з цікавістю.

– Чого тобі? – запитав він, підступивши.

– Яке це село?..

– А тобі яке потрібне? – запитанням на запитання відповів хлопець, уважно і з недовір'ям оглядаючи Вітю: таких товстих хлопців не було в навколишніх селах, мабуть, прийшов здалеку.

– Це Стрижевці? – знову запитав Вітя.

– Ну, Стрижевці, – хитнув головою хлопець. – А далі що?..

– А далі… нічого, – знизав плечима Вітя.

– Ти мене тільки для цього кликав? – глузливо примружився хлопець.

– Для цього!..

– Ну, будь здоров… Рушай далі… Мені ніколи, – сказав хлопець і повернувся, щоб іти назад.

Ти що тут робиш? – запитав Вітя.

Хіба не бачиш? – зневажливо посміхнувся хлопець. – Гриби збираю!..

– Які гриби? Гриби в полі не ростуть…

Не слухаючи Вітю, хлопець пішов назад.

Але Вітя знову його затримав:

– Іди сюди!..

Хлопець не зупинився. Вітя зрозумів, що він втрачає єдину можливість дізнатися що-небудь про долю Миколки…

– Іди сюди, тобі кажуть! – грізно крикнув він.

Хлопець обернувся. Очевидно, вираз Вітиного обличчя вразив його, і він знову підійшов ближче.

– А ти знаєш, хто я? – промовив Вітя якомога солідніше. – Я партизан!..

Хлопець дивився на нього з недовір'ям.

– Брешеш, – сказав він.

– От і не брешу! – заперечив Вітя. – Я насправді партизан.

– А чим доведеш? – запитав хлопець.

Вітя розгублено помовчав. Справді, чим можна довести? Не будеш же розповідати, з яким завданням його сюди послали!

Але тут його погляд упав туди, де з-під дошки виглядав приклад автомата.

– Ось що в мене є! – І Вітя підняв автомат над головою. – Тепер віриш?..

Автомат справив на хлопця враження. Він підступився до Віті і сів поруч на траву, але й далі поводився насторожено.

– А чого ти сюди прийшов? – запитав він, підозріло глянувши на Вітю.

– Раз прийшов – значить, є справа, – відповів Вітя. – Ти краще відповідай на мої питання…

– Бач, який!.. – сказав хлопець. – Думаєш, як з автоматом, то я тебе й злякався?..

– Ти що, партизанові не довіряєш? – обурився Вітя.

Хлопець посміхнувся:

– Брешеш усе! Ніякий ти не партизан. У тебе, мабуть, батько бургомістр – он який ти гладкий!..

Вітя розгубився. От іще причепа, цей хлопчисько. Доведеться піти на риск.

– Слухай, а од вас корову на станцію водили? – хвилюючись, запитав він.

– Водили, – сказав хлопець, і обличчя його змінилося.

– А пастухів партизани затримували?

– Було діло…

– Одяг з них знімали?..

– Знімали, – підтвердив хлопець; обличчя його виражало різні почуття: то посміхалося, то хмурилося. – А якої масті була корова? Руда? – запитав він у свою чергу.

– І зовсім не руда, а біла, – сказав Вітя. – Тільки морда в неї чорна, з білою лисинкою на лобі.

– Вірно! – аж підскочив хлопець. – А ти звідки знаєш?

– Як не знати – сам водив!

– Куди?

– На станцію!..

Тепер хлопець дивився на Вітю здивовано і довірливо, наче їх єднала спільна справа.

– А ти бачив тих пастушків, котрі вели корову з села? – запитав він.

– Ні, – відповів Вітя, – їх у кущах ховали.

– А для чого?

– Щоб вони нас потім не впізнали. Мало що буває!..

Хлопець присунувся до Віті.

– Знаєш, хто в кущах сидів? – запитав він, витримав паузу і ткнув себе в груди: – Я сидів! Це мене ваші разом з Васьком Ломакіним затримали!..

– А дісталося вам потім від старости?

– О, дісталося!.. Староста мене палицею бив. Досі вся спина в синяках.

– Як тебе звуть?

– Семенком. А тебе?..

– Називай мене… Олексою! – Вітя все ж вирішив свого справжнього імені йому не розкривати. – Скажи, Семенку, – перейшов він до справи, – ти бачив, кого сьогодні в село привезли?..

– Бачив! Костур – це наш староста – на машині привіз. Хлопчина такий, як ми, худющий, злий. Костур йому руки і ноги зв'язав – і в підвал.

– У який підвал?

– Ну, в будинку, де поліцаї живуть. З гратами…

– Пробратися туди можна?

– Що ти! Зараз поліцаї злі як собаки. Хтось тут на дорозі сьогодні мало самого Костура не уколошкав…

– То цей кульгавий дядько і є ваш староста?..

– Наш… Гордєев!..

Вітя згадав, що про якогось Гордєєва, з яким треба розрахуватися, говорили між собою Геннадій Андрійович і Колесник.

– Шкода, – мовив він. – Не знав я цього.

– А що тоді було б?

– Не виніс би він звідси своєї ноги!

Семенко уважно глянув на Вітю:

– То це ти їх тут?..

– Я.

– От здорово!.. З автомата?

– Ні, гранатами… Тепер, Семенку, треба товариша рятувати.

Семенко знизав плечима.

– У нас з тобою сил не вистачить. З одним автоматом проти всіх не підеш…

– А скільки їх там?

– Кого? Поліцаїв? З десять…

– Не так вже й багато, – зітхнув Вітя і подумав про Геннадія Андрійовича – адже він із загоном повинен бути десь тут, поблизу. От якби знайти його! – Скажи, – запитав він, – а ти про партизанів нічого нового не чув?

– Чув. Вони сьогодні вночі, кажуть, підпалили млина у Стеблівці.

– У Стеблівці? – насторожився Вітя: тепер він пригадав, що після Стеблівки Геннадій Андрійович збирався йти в Малинівку – селяни повідомили, що там у ямі заховане борошно.

– А до Малинівки звідси далеко?

– Зовсім близько – сім кілометрів. Іди он у той бік. – І Семенко показав рукою на захід. – Тільки йди прямо, а то в темряві заблудиш. Доберешся до містка, а там дорога сама доведе…

– Ну добре, я піду… А ти що тут робиш?

– Я картоплю шукаю. Костур заборонив за село виходити. А я нишком. Не здихати ж з голоду…

Вітя скинув на плече автомат і попрощався.

– Ну, я піду, – сказав він. – Може, колись зустрінемось…

– Іди до містка, – крикнув йому навздогінці Семенко, – нікуди не звертай!..

Темрява уже загусла, вдалині шарив по небу блідий промінь прожектора. Під ногами розповзалася мокра, масна земля. Вітя йшов і йшов. Він поспішав. йому треба – встигнути в Малинівку до того, як туди наскочить загін Геннадія Андрійовича.