Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 23 страниц)

Розділ восьмий
СЕКРЕТНА РОЗМОВА

Поки Курт Мейєр вів таємну розмову з Михайлом Юренєвим, у великому кам'яному будинку, на відстані двох кварталів від особняка, де містилося гестапо, бургомістр міста секретно радився з своїм помічником.

Блінов займав великий кабінет, що до війни належав голові міської Ради Морозову. Бургомістр сидів під величезним портретом фюрера. Коли сюди заходив німець, Блінов схоплювався і спритним рухом викидав уперед витягнуту руку. В цьому русі були свої, невловимі для незвичного ока відтінки: рівень, на який піднімалася рука, положення кисті, сама манера вітання – все це разом визначало ранг людини. Блінов тонко розбирався в субординації. Якщо той, кого він вітав, був особою незначною, помах його руки здавався поблажливим, якщо це був представник влади, – швидким і енергійним.

Блінову доводилося займатися усякими справами. Він видавав дозвіл на відкриття приватних магазинів, булочних і бакалійних крамничок. Він визначав, з кого які треба брати податки. Він затверджував списки тих, кого треба послати в Німеччину на роботу. Було в нього багато й інших справ, так само невідкладних і важливих, але всі вони мали одну спільну властивість: вимагали застосовувати насильство до жителів міста.

По тому, з яким небажанням Блінов підписував деякі розпорядження, можна було припустити, що він прагне бути добрим батьком міста. І якщо це йому не вдавалося, то хіба в цьому його вина? Такий час, суворий, невмолимий…

Зараз Блінов вів значну і серйозну розмову з Микитою Борзовим. Вони, видимо, розмовляли вже давно – у попільниці, що стояла на столі, виросла купа недопалків. Обидва димили нещадно, і їх заклопотаний вигляд свідчив про те, що справа, яку вони обговорюють, не з легких.

– Не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, – сказав Блінов.

Микита Кузьмич зосереджено жував мундштук цигарки, його маленьке гостре обличчя і темні витрішкуваті очі висловлювали цілковиту розгубленість.

– Не знаю, Ілля Ілліч, – щодо цієї справи у мене повне затемнення!..

– Ну, давай поміркуємо, – сказав Блінов, ковтаючи із склянки холодний чай. – Припустімо, що ти не знайшов би цього чоловіка в сараї. Тоді що?

– Тоді прийшли б уночі з обшуком, знайшли б його, а мене як переховувача – ось за це місце! – Микита Кузьмич виразно обвів долонею кругом шиї, наче зав'язуючи петлю, а потім смикнув руку вгору і клацнув при цьому язиком.

– А що б це йому дало? – запитав Блінов.

Микита Кузьмич знизав плечима:

– В тому-то й весь секрет, Ілля Ілліч. Ніякої вини за собою я не почуваю.

– Зажди-но, – підняв угору палець Блінов. – Здається, я починаю догадуватись… Слухай…

Борзов увесь подався вперед, і дрібні зморшки навколо його очей зібралися в гармошку. Цигарка, затиснута в лівій руці, тремтіла.

– Він хотів тебе усунути, – сказав Блінов, – і на твоє місце підсадити до мене свою юдину! Ну як, схоже це на правду?

Блінов відкинувся на спинку крісла і з осмішкою дивився на Борзова, милуючись тим враженням, яке справило на нього це вже десяте підряд припущення.

– Схоже, – кивнув Микита Кузьмич, якось з полегшенням зітхнувши. – Дуже схоже. Все інтриги, інтриги…

Блінов помовчав, знову продумуючи і зважуючи те, що йому зараз спало на думку.

– Мабуть, так воно і є, – вже більш впевнено сказав він. – Ну, а якщо це так, тобі, Микито, треба бути дуже обережним. Не говори зайвого і роби тільки те, що я тобі накажу.

– Слухаюсь, Ілля Ілліч! – з готовністю погодився Борзов. – Без вас я тепер нікуди ні кроку…

– Ну, це вже занадто! Ти все-таки мій помічник. Представник влади… Обережність не шкодить, але і в паніку впадати не можна. – Блінов говорив як людина, що усвідомлює свою силу. – А тепер перейдемо до твого племінника. Якого ж дідька ти його упустив! Розбудив мене вночі, справа, говориш, термінова…

Микита Кузьмич винувато посміхнувся:

– Я на психіці його хотів зіграти! А він не тільки мене, але й собаку обдурив…

Блінов голосно розсміявся. Це був здоровий, розкотистий сміх людини, яка твердо стоїть на землі обома ногами.

– Навіть собаку, кажеш, обдурив! А твій собака, мабуть, розумніший за тебе!..

Микита Кузьмич несподівано проявив характер. Він насупився і ображено відсунувся від стола, за яким сидів бургомістр.

– Ну годі, годі, я пожартував, – примирливо сказав Блінов, – ти на мене не сердься… Ну, а навіщо все-таки ти свого племінника в підвал посадив?

– Як навіщо? Хто його знає, що він базікатиме по місту.

– А далі що з ним накажеш робити?

Микита розвів руками:

– Сам не знаю. Щось треба придумати!

Блінов хитро прижмурив ліве око і якось боком присунувся до Борзова:

– От що, Микито! Хлопчисько не повинен пропасти даремно, його треба до когось влаштувати…

– Хто ж його візьме? – здивувався Микита Кузьмич.

– Візьмуть, кому треба! Ось що я пропоную. Давай випустимо його і оголосимо: чи не хоче хто-небудь усиновити. Ти кажеш, разом з ним ще й дівчинка сидить?..

– Так, Майя Шубіна, чотирнадцяти років.

– Теж треба звільнити! Навіщо дитину в Німеччину посилати… Років два треба почекати! Люблять у нас палицю перегнути. А я за справедливість! Дівчинку випустимо.

Микита розуміюче глянув на Блінова – план бургомістра здавався йому цілком прийнятним.

– І підозри не буде, – посміхнувся він, – піклуємося про дітей…

– Вірно! – підхопив Блінов. – Ми не мстимо дітям. Нехай батьки – вороги, вони дістали по заслугах! А діти при чому?.. Про це навіть у міській газеті надрукувати треба. Велику статтю! Нехай всі читають. Ні, Микито, скажи, добра я людина?..

– Дуже добра, – з почуттям сказав Микита Кузьмич. – Сердечна ви людина, Ілля Ілліч!

– Держись за мене, Микито! Зі мною не пропадеш! Великі справи ще з тобою робитимемо. Ось почекай, закінчиться війна. Німці, звичайно, звідси не підуть. Але хто управлятиме країною? Ми управлятимемо, Микито! Поїдемо з тобою в Москву, ввійдемо в Кремль! Я стану членом уряду. І тебе не забуду. Призначу бургомістром Харкова…

– Ні, краще Саратова, – сказав Микита Кузьмич, – я ж звідти…

– Ну Саратова. Теж містечко непогане!.. І будемо ми з тобою опорою нового порядку! Уявляєш собі, банщик Микита Борзов – бургомістр Саратова! Ось вона, дяка за вірну службу… А ще дадуть тобі «залізний хрест». Знаєш, що значить одержати «залізний хрест»? Станеш повноправним громадянином фатерланда.

Блінов захопився. Він встав з крісла і підійшов до невеликої, оббитої залізними смугами скрині, що стояла в кутку і служила йому замість вогнетривкої шафи.

Скільки разів Микита Кузьмич пильно розглядав цю дивовижну скриню з безліччю різних завитушок, інкрустацій, з накладками у вигляді черепашок! В ній не було видно замкового отвору, а проте вона якимось чином міцно зачинялася… Блінов ніколи не розповідав, як до нього потрапила ця скриня, котру він привіз з собою із Білгорода. Борзов ніколи не був свідком і того, як Блінов її відчиняє. І зараз, коли бургомістр нахилився над скринею і почав щось крутити скраю, Микита Кузьмич так нічого й не побачив: заважала широка спина Блінова. Всередині скрині щось клацнуло, дзвякнуло, і Блінов підняв її масивне віко.

Борзов сподівався, що зараз станеться щось дуже цікаве, але Блінов вийняв із скрині лише тонку коричневу книжку, яка виявилася статутом ордена «Залізний хрест». Борзов довго смакував його численні пункти, наче вже мав цей орден і йому хотілося тільки уточнити свої права.

Несподівано двері кабінету розчинилися, і на порозі з'явився Курт Мейєр. Він зупинився на мить, оглядаючи кабінет з виглядом людини, яка просить вибачити їй за те, що зайшла без попередження.

Блінов схопився і радісно розкрив обійми:

– Пане Мейєр! Заходьте! Я саме збирався дзвонити вам, щоб запросити на чашку кави!..

Він швидко обійшов навколо стола й рушив назустріч гостю. Мейєр зняв кашкета, втомленим рухом кинув його на найближчий стілець і дружньо потиснув руку Блінову.

– Слово честі, – сказав він, – я, мабуть, пропав би від нудьги, коли б у місті не було в мене такого друга, як ви.

Обличчя Блінова розпливлося в усмішці.

– Так, пане Мейєр, колись я вважав, що справжня дружба може народитися лише в юності, але випробування війни, виявляється, згуртовують людей ще міцніше.

Мейєр підсів до стола і весело глянув на Микиту Кузьмича, який, погано знаючи німецьку мову, прагнув зрозуміти, про що вони говорять, але так нічого й не розібрав. Проте по тому, як весело почалася їхня розмова, догадався, що йому нічого не загрожує.

– Ви молодець! – раптом сказав йому Мейєр по-російськи. – Я знати ваш хоробрий вчинок! Ви затримайт злочинець! Спасибі!.. Ми його розстріляйт!.

Поки він говорив, повільно знаходячи слова, Микита Кузьмич підібрався, і вся його маленька постать виражала безмежну готовність служити і цілковиту відданість.

– Ну, йди, – сказав йому Блінов. – Де ти будеш? У себе?.. Коли виникне потреба, я тобі подзвоню…

Борзов підвівся і швидко вийшов – краще бути далі від цих двох, коли вони сходяться разом.

– Відданий чоловік! – сказав Мейєр, як тільки за Борзовим зачинилися двері. – Тут, у Росії, рідко трапляються справжні люди!

– Ви сьогодні дуже втомилися, пане Мейєр, – сказав Блінов; відчинивши дверцята письмового стола, він дістав пляшку коньяку і дві чарки. – Вип'ємо?

– З задоволенням, – погодився Мейєр. – Сьогодні був якийсь недоладний день… Все йшло шкереберть. Мені дзвонив представник Тодта ^[5] 5
  Тодт– будівельна організація, що обслуговувала гітлерівську армію.


[Закрыть]Шварцкопф. Він божеволіє: хоче збудувати сто двадцять дотів за півтора місяці…

– Це неможливо, – знизав плечима Блінов. – У нас не вистачає людей. В таборі залишилося всього шістсот чоловік. Половина з них – хворі й поранені…

– От бачите! – сердито посміхнувся Мейєр. – Я сказав про це Шварцкопфу, а він розкричався, що в моєму розпорядженні ціле місто!

– Так, але ми вислали звідси майже всіх, хто може працювати.

– А йому яке діло? Він твердить, що це наказ самого фюрера.

Обидва шанобливо помовчали.

– Добре, – сказав Блінов, – ми зробимо все, щоб робота пішла на повну силу!

Мейєр розстебнув кітель, дістав із внутрішньої кишені акуратно складену карту і розстелив її на столі.

– Погляньте сюди, Ілля Ілліч, – ім'я та по батькові він вимовляв по-російськи, і це звучало трохи безглуздо, але подобалося Мейєру. – Укріплений район міститься за шістдесят кілометрів на захід від міста. Ось Малинівка, далі Новий Оскол. А тут п'ять сіл, з яких зараз виселяють жителів. Звичайно, працездатних залишають. Наші люди займуть звільнені будинки. Місцезнаходження і план укріпленого району – сувора таємниця. Шварцкопф сказав, що у випадку несподіваного наступу росіян в першу чергу слід знищити всіх, хто може знати розташування хоча б одного дота.

Блінов уважно розглядав карту.

– Так, – мовив він, зітхнувши, – очевидно, становище на фронті не з легких, якщо доводиться так поспішати.

Мейєр суворо подивився на нього:

– Ви сумніваєтеся в перемозі фюрера?..

– Ні, що ви! – швидко відповів Блінов. – Я просто думаю про те, що нам з вами доведеться багато попрацювати…

Вони помовчали. Припухлі повіки Блінова зовсім прикрили очі. Він ще нижче нахилився над картою, і Мейєр не бачив його обличчя.

В кабінеті стало тихо. В напруженому мовчанні минуло кілька хвилин.

– Ну добре, – обізвався Мейєр, – пробачте мені, Ілля Ілліч, за різкість… Треба мужньо дивитися правді у вічі. Становище на фронті важке. Під Сталінградом зовсім погано… – Він присунув стілець ближче до стола і теж нахилився над картою. – Звичайно, хотілося, щоб укріпрайон прикривав місто зі сходу, – Мейєр тицьнув олівцем поруч з Доном, – але це неможливо – фронт надто близько. Як пояснив Шварцкопф, при наступі росіян залишиться надто мало часу для маневру.

– Коли ж ми повинні послати туди людей? – запитав Блінов.

– Оце головне, – сказав Мейєр, відзначивши про себе сухість тону, яким було дане запитання. – Шварцкопф вимагає, щоб кожна група, яка будує дот, була суворо ізольована від інших. Ніхто не повинен знати більше того, що йому належить. Усіх, хто виявляє недоречну цікавість, розстрілювати! Тільки за цих умов ми зможемо зберегти таємницю…

– Коли люди повинні бути на місці? – повторив Блінов.

– Не пізніше як через три доби після наказу.

– Але в мене немає машин для перевезення.

– Нехай ідуть пішки.

Блінов уперше підвів голову. Мейєр перехопив його зосереджений погляд.

– Нам це невигідно, – сказав Блінов. – Краще зберегти їхні сили.

– Побачимо, побачимо, – Мейєр встав і пройшовся по кімнаті. – Можливо, я дістану машини в інтендантстві… Ну, не будемо сперечатися. Давайте краще вип'ємо.

Вони випили. Мейєр акуратно склав карту і заховав її в кишеню. Блінов налив ще по чарці. Він уже заспокоївся.

– Ви не оцінили цей коньяк, – сказав він. – Б'юся об заклад, ви не знаєте, що пили.

– Мартіні? – запитав Мейєр, стараючись розгледіти етикетку, яку Блінов прикрив рукою.

– Не вгадали! Це колекційний коньяк десятилітньої витримки! Я дістав дві пляшки. Одну з них – для вас. – І Блінов поставив поруч з початою пляшкою другу, з запечатаною сургучем шийкою. – Це ваша, пане Мейєр, і не питайте, де я її дістав, там більше немає.

Мейєр зареготав:

– Оце слово господаря міста! Чи не думаєте ви, що, шукаючи коньяк, я почну робити поголовний трус?

– Що ж, це був би чудовий привід! – посміхнувся Блінов. – Можливо, ви досягли б успіху.

– До речі, я теж хочу зробити вам невеликий подарунок, – сказав Мейєр. Він пильно глянув на Блінова, який заперечливо махнув рукою, мов наперед відмовляючись. – Ні, ні, не поспішайте, від такого подарунка не відмовляються. Я вам даю чудову можливість ще раз показати жителям міста, яке у вас чесне серце. Мені відомо, що в підвалі поліції сидять двоє підлітків – зовсім молоденька дівчина і хлопчик, син Катерини Охотникової. Я не забиратиму їх до себе. Відпустіть їх. Діти є діти!..

Очі Блінова заблищали і одразу погасли. «Що це знову придумав Курт Мейєр? Чи не пастка часом? Чи знає він, що хлопчик племінник Микити Борзова?»

– Дякую, пане Мейєр, – гаряче сказав бургомістр. – Безперечно, мені потрібно зміцнювати тут свій авторитет… Я вам щиро вдячний… Ну, а куди їх діти?

– Думаю, що вони самі знайдуть місце, куди піти.

В цю мить задзвонив телефон. Блінов підняв трубку, відповів, і, поки він слухав те, що йому говорили, Мейєр спостерігав, як мінялося обличчя бургомістра: воно набрало якогось хворобливого виразу. Нарешті Блінов повільно, наче роздумуючи, поклав трубку.

– Вони втекли, – відповів він на мовчазне запитання Мейєра.

– Втекли! – з люттю вигукнув Мейєр. – Слухайте, пане Блінов, що у вас за порядки! Хто відповідає за поліцію: я чи ви?

Схопивши із стільця кашкета і навіть не глянувши на пляшку коньяку, він швидко вийшов, грюкнувши дверима.

Тільки-но замовкли його кроки, Блінов підняв трубку внутрішнього телефону.

– Борзов, негайно до мене! – гукнув він.

Розділ дев'ятий
ВТЕЧА

Старий підвал міцного столітнього будинку здавався начальнику поліції найбільш надійним місцем для арештованих. І справді, досі ще нікому не щастило звідти втекти.

Товсті, оббиті залізом двері, маленьке віконце – дорослий в нього не пролізе. А дитина?.. Та хто міг би про це подумати?

Коли поліцай вивів Юренєва на допит, діди переглянулися і з полегшенням зітхнули.

– Хоч би ти не вернувся, волоцюго! – сказав рябий і сплюнув на підлогу.

Миколка образився за Михайла:

– Навіщо ви так? Що він вам зробив?..

– Ти ще дурненький, Миколко! Підростеш, тоді розумітимеш.

Майя підтримала Миколку:

– А чим же Михайло поганий, дідуню? Він веселий.

– Авжеж, надто навіть веселий, – обізвався другий дід, з розтріпаною рудою бородою; звали його Степаном Лукичем. – Від такої веселості люди кривавими сльозами плачуть.

Діди похмуро замовкли. За деякими ознаками вони зрозуміли, що Михайла навмисне підсадили до них поліцаї. Надто він спокійний, – багато спав, і не було в нього тривожного чекання. Навіть коли його викликали, він схопився з нар з таким виглядом, наче давно цього чекав. Поганий актор! Зіграти не міг як слід. Вони одразу побачили, що це за людина. І за ці дні він нічого від них не дізнався. А вся історія з його втечею, про яку розповів Миколка, не справила на дідів ніякого враження. Якщо він чесна людина, то треба ж бути просто ослом, щоб лізти в сарай помічника бургомістра! Довіритися такому – однаково, що піти і донести на самого себе.

Сидячи поруч з Майєю, Миколка розгублено думав про те, як усе складно в житті. Раніше все здавалося йому зовсім простим. Він грався у дворі з дітьми, а коли підріс, почав ходити до школи. Біля пам'ятника Леніну його прийняли в піонери. Він пам'ятає цей весняний день. Побачивши сина з червоним галстуком, батько весело підвів руку: «Миколко, будь напоготові!» – «Завжди напоготові!» – відповів Миколка. Тато працював, він учився, а мама теж працювала, але де б Миколка не був – на дитячому майданчику, в саду, на березі озера, – він часто чув її голос, що звучав з гучномовця: голос був спокійний, трохи незнайомий. Миколка пишався тим, що його мама виступає по радіо і її ім'я знає все місто. Те, що в нього є батько і мати, здавалося йому таким же сталим, як будинок, в якому він жив, як школа, в якій учився, як вулиця, де йому знайомий був кожен хлопчисько. Майбутнє життя уявлялося йому дуже виразно. Він виросте і стане кіномеханіком, а ще краще – машиністом паровоза. Далеко-далеко йдуть рейки, а по них мчить поїзд! І на паровозі, поруч з татом, – він, Миколка! Миготять стовпи, будки обхідників, повільно повертаються вдалині поля, білий дим клаптями чіпляється за кущі, що ростуть на схилах насипу… А паровоз мчить і мчить, набираючи швидкість!..

Так, ще недавно про Миколку піклувалася мати, вона оберігала його від небезпек і прикростей. А тепер він потрапив у вируючий потік. Чи зуміє вибратися з нього?.. Люди виявлялися зовсім не такими, якими він їх собі вважав, вони мінялися на очах. Миколка не любив дядька Микиту, але не знав, що він зрадник. Він боявся фотографа з базарної площі, а старий виявився добрим і навіть хотів його врятувати. Михайло потерпів від гітлерівців, а ці двоє дідів чомусь йому недовіряють.

Задумавшись, Миколка дивився у маленьке віконце. Крізь нього виднілася низька сіра хмара. Ось повільно пройшов вартовий. Тепер це вже не чорні черевики на товстій підошві, а ялові поношені чоботи.

В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.

Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…

Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.

Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.

– Майє, а ти піонерка? – раптом запитав Миколка.

Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.

– Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, – сказала вона.

– Ви б тихше говорили, – зауважив рябий, – а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!

– Не почує, – відповів Миколка, – а почує, що йому з нас взяти?

– Знайде що! – буркнув рябий і замовк.

Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.

– Як ти гадаєш, що з нами буде? – спитав Миколка.

Дівчинка наморщила лоба.

– Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.

– От якби мене послали в табір! – зітхнув Миколка. – Я був би разом з татом…

– Не пошлють, – з певністю сказала Майя, – ти ж не полонений.

– А куди ж вони мене дінуть?

– Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.

Миколка спалахнув:

– А я від нього все одно втечу!..

– Куди втечеш?

– До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! – Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: – Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.

– Яке? – зацікавилась Майя.

– Таке! Сказати не можу! Таємниця.

Рябий дід раптом запитав:

– А кого ти в Малинівці знаєш?

– Багатьох знаю! – хвалькувато мовив Миколка.

Знову ці діди лізуть не в своє діло!

– Кого, наприклад? – наполягав рябий.

– Ну, одну тітку, яка скраю живе.

– А як її звати?..

Миколка підозріло глянув на рябого:

– А ви чому мене, дідусю, запитуєте?

– Дуже просто – я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…

– Ну, а Полознєву знаєте? – обережно запитав Миколка; він і сам не був упевнений в тому, чи вірно запам'ятав це прізвище.

Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? – немовби казали їхні погляди. – Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»

– Чув про таку, – сказав Степан Лукич. – Тільки вона з села давно пішла…

– Куди пішла? – стрепенувся Миколка.

– От іще! Скажи йому куди! – похмуро кинув дід. – Пішла і все. А ти ким їй доводишся?

Миколка промовчав.

– Ну, а ще кого в селі знаєш? – допитував далі рябий.

– Нікого більше не знаю, – огризнувся Миколка.

Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.

– На вулиці дощ, – мрійливо сказала вона.

– А я люблю, коли дощик, – відповів Миколка. – Після нього гриби ростуть.

Майя пожвавішала:

– Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?

– Чого їх боятися, – посміхнувся Миколка. – Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…

Рябий засміявся дрібним сміхом:

– А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?

– Бачив!

– Який він?

– Великий і сірий!

– Сам ти сірий! – посміхнувся дід. – У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!

Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:

– От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.

– А що, Тимоше, – раптом сказав рудий дід рябому, – я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.

Миколка насторожився. Чого це раптом дід згадав Геннадія Андрійовича? Чи признатися, що він його знає?!

– Ага, пам'ятаю, – озвався Тимофій, – добрий мужик. Де він тепер?

– Не знаю. Кажуть, залишився… А може, й пішов…

Миколці дуже кортіло сказати, що він знає, де зараз Геннадій Андрійович. Але за останні дні він навчився помовкувати.

– Це у вашій школі Геннадій Андрійович учителював? – раптом обернувся до Миколки рудобородий дід. – Ну, чого мовчиш? Кажи!

Діди пильно втупились у нього, і Миколка зрозумів: усю цю розмову вони завели не випадково і чогось від нього чекають.

– Ну, в нашій, – сказав він, насупившись.

– Виходить, ти його в обличчя пізнати можеш?

– Можу, – відповів хлопець.

Діди знову про щось довго шепталися, потім Степан Лукич, крекчучи, відповз у найдальший куток нар і поманив дітей до себе.

З виразу його обличчя, яке наче помолодшало, Миколка зрозумів, що діди вирішили щось важливе. Він кивнув Майї, і вони підсіли до діда ближче. А в цей час Тимофій пильно дивився у віконце.

– Ви, діти, на свободу хочете? – серйозно запитав Степан Лукич.

– Звичайно, хочемо, – відповіли Миколка і Майя.

– Доведеться вам, діти, тікати звідси, а то погано буде.

– Як тікати? – запитав Миколка, здивовано дивлячись на цього дивакуватого діда.

– Це можна. Якщо тільки не злякаєтесь!

– Не злякаємось! – образився Миколка.

Тиміш, не зводячи очей з вікна, раптом різко махнув рукою:

– Підійди-но сюди. Зумієш пролізти в цей отвір?

Миколка на колінах підповз до віконця і, підвівшись, примірявся. Так, він міг вільно пролізти в нього. А Майя й поготів.

– Ну, а ти, Майю, не боїшся? – запитав дівчинку Степан Лукич.

– Боюся, але полізу, – зітхнула вона.

– Ось що, діти, – прошепотів Степан Лукич. – За півгодини поліцаям привезуть обід. Вони піднімуться на другий поверх, а на посту залишиться один вартовий… Я почну гупати в двері, вимагати начальника. І ось тут найголовніше!.. Тільки-но вартовий з провулка кинеться до наших дверей – а для цього йому треба спуститися в підвал, – Тиміш розіб'є шибку у віконці, і тут ви зразу ж вилазьте. Але не біжіть, а то вас помітять. Ідіть спокійно. А як завернете за ріг на вулицю, кидайтесь у прохідний двір.

– Поруч з молочною! – сказав Миколка.

– Вірно. Бачу, місто знаєш… Шугайте туди, а там вже ніг не жалійте.

Миколка напружено слухав, але раптом обличчя його спохмурніло:

– А потім куди йти?..

– А що, в тебе нікого немає? – запитав дід.

Миколка подумав.

– Піду до діда Якушкіна. Він заховає.

– А ти куди? – запитав Лукич у Майї.

Дівчинка розгублено подивилася на нього:

– Мені, дідуню, йти нікуди. У мене немає дому.

– Де ж твої батьки?

– Батька арештували, – сказала Майя, – а мама загубилася. Ми їхали у Воронеж. На одній станції вона вискочила з теплушки і побігла по воду, а поїзд в цей час рушив…

– Як же ти опинилася в місті?

– Наш поїзд розбомбило. Всі, хто лишився живий, розбрелися, і я повернулася…

– Історія! – промовив Степан Лукич. – Справді, куди ж вам, діти, податися? Ну як, Тимоше, можна їм довіритися?

– А що, коли їх піймають? – з сумнівом сказав рябий.

– Так, справа складна, – важко зітхнув Степан Лукич. – Що ж, Тимофію, без риску тут не обійтися.

– З розумом треба робити, – озвався той, – без розуму і дітей загубимо, і себе, та ще й інших підведемо…

Степан Лукич уважно подивився на дітей, немовби оцінюючи їхні сили. Миколку трусила лихоманка. Йому було і страшно і в той же час дуже хотілося вибратися нарешті з цього страшного підвалу. Майя, навпаки, сиділа з байдуже-спокійним обличчям. Вона ніби вже приготувалася до найгіршого, і її ніщо не лякало.

– Бачу я, що ви діти хороші, – сказав Степан Лукич, – але від вас залежить, скажу одверто, велика справа. Нам все одно гинути. Сьогодні нас повезуть на очну ставку з одним зрадником. Ми навіть не зможемо сказати потім, хто він. Вранці нас, мабуть, розстріляють… Майє, ти сядь далі! Я Миколці щось на вухо скажу… Тобі слухати не треба…

Майя відійшла в інший кінець підвалу. Вона не образилася: значить, так треба, значить, вона не повинна знати того, що їй не хочуть або не можуть довірити.

А Степан Лукич шептав Миколці на вухо:

– Якщо побачиш Геннадія Андрійовича, передай йому, що ми попали в засаду…

– А як я його побачу? – тихо запитав Миколка.

– Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.

– Передам, – сказав Миколка.

– А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. – Степан Лукич підвів руку вгору: – Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..

– Клянуся! – прошепотів Миколка.

– Будеш на краю смерті – все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..

– Клянуся! – повторив Миколка.

Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.

– Обід привезли! – сказав Тимофій.

За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.

Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.

Саме на це й розраховували діди. Розбити скло – справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.

Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.

З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…

Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно дивилася у вікно.

– Ну, – сказав дід, – приготуватися!.. Зараз я стукатиму в двері. Стежте за ногами вартового. Тільки-но він кинеться направо, ти, Тимоше, лічи до трьох і бий по склу казанком… Висади його зовсім… А ви, діти, вилазьте спокійно, не метушіться…

Тимофій взяв алюмінієвий казанок, в який їм наливали юшку, і притулився до стіни, поруч з віконцем. Миколка і Майя завмерли на місці.

Степан Лукич підійшов до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами, потім схопив табуретку і стукнув нею так, що вона розлетілася на шматки.

– Побіг, побіг! – крикнув Тимофій з сірим від хвилювання обличчям і, зачекавши кілька секунд, з розмаху вдарив казанком по склу. Бризнули скалки.

– Рушай! – скомандував, обернувшись, Степан Лукич.

Миколка встав, сперся коліном на виступ стіни і спритно проліз у віконце.

– Не біжи! Не біжи! – шепотів йому Тимофій. – Зажди Майю!..

Вартовий вже спускався вниз і кричав:

– Чого грюкаєш? Стріляти буду!..

Він дивився у вічко, прорізане в дверях, але Степан Лукич заслонив його своєю головою.

– Поклич начальника! – кричав він. – Начальника сюди!..

Тимофій підсадив Майю у віконце, і вона, легка, як пір'їнка, миттю опинилася поруч з Миколкою. Він міцно стиснув її руку, і вони вийшли з провулка на вулицю.

День був похмурий, сльотавий. По вулиці йшли люди, йшли, як завжди, в різних напрямках. На великій швидкості промчали дві машини. З-за рогу вийшли поліцаї, очевидно, змінившись з поста. Та чи могли вони припустити, що цей хлопчик у потріпаному костюмчику і худенька дівчинка з кісками щойно вчинили відчайдушну втечу. Вони минули дітей, не звернувши на них уваги.