Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.

Треба швидше доставити повідомлення в загін.

– Ну от що, Миколко, ходімо, брате, сидіти нам з тобою ніколи, – сказав Геннадій Андрійович і рішуче підвівся з землі.

Але Миколка чомусь залишився на місці.

– Геннадію Андрійовичу, а я тут не сам.

– Як – не сам? – злякано запитав Стременний.

– Я з Майєю.

– Якою Майєю, де вона?

Геннадій Андрійович знову сів поруч з хлопчиком.

– Зараз я вам усе розкажу…

І Миколка, затинаючись і поспішаючи, почав розповідати свою історію. Чим далі слухав його Геннадій Андрійович, тим неспокійніше ставало у нього на серці. Хто цей Михайло, якого врятував Миколка? Микита Кузьмич йому недовіряє і, мабуть, недаремно. А що за людина фотограф Якушкін з Базарної площі? Дивакуватий, але добрий. Можливо, він охоче допомагав би підпільникам. Про все це треба серйозно подумати.

– От що, Миколко, – сказав учитель, – доведеться мені вас із Майєю до партизанів одвести. Де вона?

– Я заховав її далі в лісі, Павле Мартиновичу, – відповів Миколка. – Якби на мене напали – вона врятувалася б і все передала…

Геннадій Андрійович похмуро посміхнувся:

– Ну, я бачу, ти конспіратор! Веди її сюди. Я вам обом розкажу, як діяти…

Миколка підвівся і почав руками обтрушувати сміття з штанів.

– А там не тільки Майя, – сказав він. – Там ще й Вітя Нестеренко.

– Який Нестеренко?

– Хлопчик один. Його Клавдія Федорівна з лікарні забрала…

– Він хворий?

– Ні, зараз уже здоровий. У нього запалення легенів було… Слабенький зовсім.

– Слабкіший за тебе?

Миколка посміхнувся:

– Я дужий!..

– Ну, веди їх швидше.

Миколка ступив кілька кроків, але в кущах раптом обернувся:

– Павле Мартиновичу, а про батька вам можна розказати?

Геннадій Андрійович махнув рукою:

– Знаю, Миколко, знаю!..

Хлопець зник за кущами. Було чути, як під ногами в нього хрустів сушняк. Вітер шумів у голих гілках. За лісом сипло загув паровоз.

Від хутора долинуло скрипіння гальм, і Геннадій Андрійович прислухався. Відхилив кущі, обережно виглянув, але вже смеркало, і будинку лісника не було видно.

– Миколко! – окликнув Геннадій Андрійович, коли силуети дітей майнули за кущами.

Геннадій Андрійович тут же побачив невисоку білявеньку дівчинку з двома кісками, яка сміливо дивилася на нього, і високого, кремезного, але якогось крихкотілого хлопчину; обличчя його було розгублене.

– Ось вони, Геннадію Андрійовичу! – сказав Миколка і при цьому зробив такий енергійний і широкий жест рукою, наче сам він був Чорномором, а за ним ішли тридцять три богатирі.

– Миколко, – швидко промовив Геннадій Андрійович, – проберись стороною до будинку і поглянь на дорогу, чи не їде по ній хто-небудь!.. І зразу ж назад. Так, щоб ніхто тебе не бачив! За десять хвилин будь тут…

Миколка шугонув у кущі і зник. За ним хотіла кинутись і Майя, але Геннадій Андрійович її затримав. Повний хлопчик стояв з байдужим виглядом.

Миколка був точний. Засапавшись, втомлений, він прибув назад і повідомив, що на хуторі – поліцаї і німецькі солдати. Вони щойно зійшли з машин. Серед них дід Харитонов. Він про щось розмовляв з офіцером.

Геннадій Андрійович кілька секунд мовчав. Так, у Харитонова важке становище.

– Ходімо, діти, ходімо за мною!.. Швидше!.. Не можна гаяти часу… Тут є неглибока річка… Давайте перейдемо її бродом, щоб збити із сліду собак…

Вони швидко заглибилися в ліс.

Розділ дванадцятий
ШУКАЮЧИ РІШЕННЯ

Пробираючись з дітьми густим лісом, Стременний думав про те, що на крутих життєвих поворотах найповніше розкривається сутність людини. Оці двоє хлопчиків, його недавні учні, і дівчинка-сирота починають своє життя з важких випробувань. Якими вони вийдуть з них, якщо залишаться живі? Навіть зараз, коли вони йдуть одне за одним, мимоволі проявляються їхні характери. Миколка Охотников, виламавши велику сукувату палицю, крокує попереду всіх, як мандрівник. Він авангард їхнього маленького загону. За ним іде Майя. Згорбивши вузьку спину під тягарем речового мішка, вона не відстає від Миколки, твердо ставлячи ноги, озуті в грубі солдатські чоботи. Мішок з продуктами вона взяла на привалі і нізащо не хоче віддати його ні сильнішому Віті Нестеренку, ні самому Геннадію Андрійовичу. З такої дівчинки будуть люди! Вітя Нестеренко йшов третім. Хлопець здавався Геннадію Андрійовичу менш активним і менш самостійним. Незважаючи на те, що він був на півголови вищий за Миколку, та й ширший у плечах, хлопець поводився невпевнено, несміливо і все прислухався до того, що скаже Миколка.

Вони йшли цілу ніч за компасом.

Стороною обходили села. Кілька разів здалеку чули німецьку мову. На світанні вийшли на польову дорогу, затиснуту між невисокими горбами, обриси яких все чіткіше проступали в ранніх сутінках.

Досі Геннадій Андрійович вів свою групу на південь, а тепер круто повернув на захід. Треба було йти ще кілометрів п'ятнадцять болотами; це найважчий відтинок шляху, зате там не було німецьких постів.

Надвечір нарешті дісталися до партизанського табору. Коли їх окликнув вартовий, Геннадію Андрійовичу навіть не повірилося, що вони прийшли…

Від їжі відмовилися: тільки-но їх завели в землянку, вони впали на нари і заснули мертвим сном.

Командиром партизанського загону був Антон Миронович Колесник, майор, років двадцяти семи. Він потрапив під Харковом в оточення, більша частина його батальйону загинула, а він з групою бійців почав пробиватися на схід. Але всі дороги були перетнуті, а по селах розміщені великі німецькі гарнізони.

Тоді Колесник повів своїх людей на північ, до Білгорода. По дорозі до них приєднувалися бійці й командири, які поодинці намагалися перейти лінію фронту, що віддалявся на схід, і жителі тих районів, через які пролягав шлях Колесника. Кілька разів довелося пробиватися з боєм. Були втрати. І все ж бажаючих іти разом з ним виявилося стільки, що незабаром Колесник організував справжній партизанський загін.

Діставшись до густих лісів, партизани вибрали місце для табору і почали діяти. Скоро про них дізналися у підпільному обкомі, і для зустрічі з Колесником прибув його представник.

Таким чином загін зв'язався з Великою землею, партизани відчули, що про їхні дії знають у Москві, і це додало їм сили, ще більше згуртувало. Обком наказав Колеснику міцніше зв'язатися з підпіллям найближчого міста і допомагати йому. Отже, підпільники і партизани стали ланками одного й того ж ланцюга…

Табір загону оточували з усіх боків майже непрохідні болота. Партизани жили в землянках. Останнім сміливим нападом на німецький обоз вони забезпечили загін продовольством тижнів на два. Зрідка робили вилазки в сусідні села, де з окремими старостами були встановлені надійні зв'язки. Партизани навантажували підводи борошном і поверталися, а старости тут же поспішали в сусіднє село, де містилося гестапо, і слізно просили захистити їх від «клятих партизанів». Так вони відводили від себе підозру.

Природа нагородила Колесника велетенським ростом; все в ньому було велике: широченні мускулясті груди, важкі волосаті кулаки. На його ноги не можна було знайти жодної пари чобіт казенного пошиву, і партизанські шевці вистругали для нього спеціальну колодку.

В Колеснику дивовижно поєднувались педантичність і причіпливість у дрібницях з широтою у вирішенні важливих питань. Він до хрипоти лаяв недбалого партизана, котрий, боячись простуди, цілий місяць не мився в лазні, і міг підняти на ноги весь загін, якщо хто-небудь потрапляв у біду.

Він ніколи не розповідав, чи була в нього сім'я. І коли якось повідомили з обкому, що є змога переправити через лінію фронту листи до рідних, він не написав жодного слова.

В загоні його поважали, але й побоювались. Він був страшенно упертим. І горе тому, хто не виконає його наказу. Таких він судив безжально. І коли вже позбавляв когось довір'я, то робив так, щоб усі знали, яка це птиця.

Що й казати, характер у майора Колесника був не з легких. Але, можливо, саме тому загін терпів порівняно мало втрат. Завжди відчуваючи командирову тверду волю, навіть легкодухі у вирішальний момент поводилися стійко.

… Вранці Колесник зайшов у землянку, де поруч з дітьми спав Геннадій Андрійович, і безцеремонно розштовхав його. Скрипнувши зубами від страшенної ломоти в усьому тілі, Геннадій Андрійович сів на нарах і прижмурився від яскравого сонячного світла, що било йому в очі крізь маленьке віконце.

– Вставай, вставай, Геннадію Андрійовичу, – гудів Колесник, стоячи перед ним у незручній позі високої людини, для якої надто низька стеля. – Спати на тому світі будемо.

За десять хвилин Геннадій Андрійович по рипучих східцях спускався в землянку командира.

На столі стояли дві миски жирної гарячої юшки і кухлі терпкого густого чаю.

Колесник широким жестом запросив Стременного до столу:

– Сідай, закусимо та й поговоримо про все.

Вони сіли. Геннадій Андрійович з насолодою їв юшку і чекав, коли заговорить Колесник.

– Підпільний обком вирішив відкликати вас з міста. Одержано відомості, що гестапівці вас вислідили.

Геннадій Андрійович уважно глянув на командира загону, але нічого не сказав.

Колесник витягнув з кишені кисет, шматок старої газети і, як він висловився, почав «майструвати цигарку». За хвилину по бліндажу попливли голубі хвилі диму.

Геннадій Андрійович передав донесення Борзова.

– А як ви гадаєте, зможемо ми проникнути в укріпрайон? – запитав Колесник.

Стременний відповів не зразу.

– Справа не легка. Туди кілометрів сорок, та все степом… Дороги охороняють великі гарнізони.

Колесник задумливо кивнув:

– Та вже ж, як у тій пісні: степ широкий!.. Головне, не знаємо дня і години, коли гітлерівці відправлять людей!..

– А Борзов може повідомити, – сказав Геннадій Андрійович.

– Все одно, справа дуже рискована, – мотнув головою Колесник. – Обабіч шосе – поля, – ніде заздалегідь сховатися. У конвої в них, напевне, буде загін автоматників. Риск великий, а чи доб'ємося результатів?

Доводи Колесника звучали переконливо.

– Що ж ви пропонуєте? – поцікавився Геннадій Андрійович.

– Я пропоную піти іншим шляхом. Зв'язатися з війсковополоненими. Організувати групу, яка б давала нам інформацію безпосередньо з будівництва…

– Пропозиція слушна, – мовив Геннадій Андрійович. – В концтаборі у нас є надійна людина – Олексій Охотников. Його дружину повісили гітлерівці.

– А як ми його впізнаємо? – стурбовано запитав Колесник. – Не підеш же в табір з Микитою Борзовим.

– Але це може зробити син Охотникова.

– А де він?

– Тут, у таборі.

– Оце добре! – вигукнув Колесник. – Один з цих хлопчиків? Який саме?

– Худенький. Він здається молодшим за другого, а насправді і розумніший, і старший…

Тепер ініціатива розмови повністю перейшла до Стременного. Він чудово знав розташування концтабору. Хоч його суворо охороняли, жителі все-таки мали стосунки з військовополоненими, передавали їм одяг і продукти. Пропозиція Геннадія Андрійовича зводилася до того, що Миколка, загубившись у юрбі жінок, які щодня приходять до колючої огорожі, передасть торбинку з хлібом і картоплею полоненим, гукне батька і тим самим покаже його підпільнику, котрий стоятиме рядом. А потім уже партизани знайдуть, як передати Олексію Охотникову необхідні інструкції.

Цей план не сподобався Колеснику. Риск надзвичайно великий, а наслідки сумнівні. Подумавши, вони зійшлися на тому, що людину, яка піде до табору, треба знайти в самому місті. Перебравши кількох, вони зупинилися на Клавдії Федорівні. Вона добре знала Олексія Охотникова. Їй не обов'язково підходити близько до огорожі – вона може стояти збоку, спостерігати за тим, що відбуватиметься по той бік колючого дроту, і подати знак Охотникову, щоб той зрозумів: його пам'ятають, ним цікавляться, він потрібен.

Колесник запропонував послати до Клавдії Федорівни зв'язкового, щоб повідомити їй завдання.

Але остаточне рішення, виявилося, прийняти не так-то й просто.

Цілу добу зв'язковий добиратиметься до міста, день пробуде там. На всякі непередбачені затримки в дорозі треба додати день. А там ще потрібно два-три дні, щоб нарешті Олексій Охотников опинився в полі зору. Адже, напевно, доведеться чекати якийсь час, поки він зможе пройти біля тієї частини огорожі, де за ним спостерігатимуть. День піде на те, щоб зв'язковий повідомив про наслідки в загін. Таким чином, на виконання завдання доведеться витратити цілий тиждень.

Хай йому біс! Тиждень тільки на те, щоб побачити за огорожею потрібну людину! Скільки ж треба буде часу, щоб зв'язатися з ним, а потім організувати підпільну групу? Чи не можна зробити це швидше?.. Адже за тиждень багато води утече. Одного ранку може виявитись, що табір порожній, а всіх військовополонених вивезли в невідомому напрямку.

Раптом скрипнули двері, і в щілину просунулася розкуйовджена голова партизана. Очевидно, хтось заважав йому зайти, тягнув назад. За дверима була якась метушня. Проте, учепившись за двері, партизан не давав себе відштовхнути, на його обличчі застиг відчай.

– Антоне Мироновичу!.. – прохрипів він. – Вийди-но на хвилинку!.. Термінова справа!..

Колесник встав і, важко ступаючи, вийшов з бліндажа.

«Десь сутичка!» – подумав Геннадій Андрійович.

З-за тонких стін бліндажа сюди долинали збуджені голоси партизанів, серед яких виділявся басовитий голос Колесника. Поступово гомін віддалявся і нарешті затих.

Незабаром Колесник повернувся. В руках він тримав зім'яту записку і стурбовано її перечитував.

– Тут важливе повідомлення, – сказав він. – Учора я доручив Куликову проникнути в Стриженці, з'ясувати, чи є там карателі. А він повідомляє, що в селі з'явилося два підозрілих чоловіки. Кажуть, що втекли з концтабору… Самі ж серед білого дня заховалися в сараї, недалеко від дому поліцая. Його жінка носила їм потай обідати.

– А хто такий цей поліцай? – запитав Геннадій Андрійович. – Може, він співчуваючий? Ви його перевіряли?

– Перевіряли, – похмуро глянув на нього Колесник. – Хитрий лис!.. Одне обіцяє, інше робить. При першій же нагоді ми його усунемо… Ну що ж… – Він подумав. – Нехай Куликов їх приведе. Допитаємо, і все стане ясно…

– Все стане ясно, – повторив Геннадій Андрійович.

Колесник вийняв з планшета потріпаний блокнот і сів писати відповідь Куликову.

Розділ тринадцятий
ТАБІР „ОСТ-24»

Втеча двох дітей розгнівила Курта Мейєра не тому, що вони були йому потрібні. Це був непорядок. Виходить, погано працює поліція. Сьогодні тікають підлітки, а завтра втечуть дорослі.

Про всякий випадок він послав до Малинівки загін на трьох машинах і виставив на дорозі посилені пости. Це нічого не дало.

Останнім часом Мейєр взагалі не міг похвалитися успіхами. Тільки-но він дізнався про ім'я керівника підпілля, як той подався до партизанів. Тепер доводилося шукати інші шляхи. Один з них – засилка до партизанів двох чоловік, які нібито втекли з концтабору.

Протягом кількох днів після того, як двоє агентів пішли в ліс, Мейєр нетерпляче вимагав повідомлень про їхню долю. І коли на п'ятий день йому передали нарешті секретний пакет з партизанською листівкою, він, прочитавши її, довго сидів у важкому роздумі, вирішуючи, що ж робити далі: засилка не вдалася – обох піймали і розстріляли!

В інсценіровці розстрілу Юренєва тепер потреба відпала. Він не міг ризикувати цінним агентом.

Юренєв принесе більшу користь у концтаборі: він інформуватиме про настрої ув'язнених. Там треба мати надійну людину. До початку робіт в укріпрайоні залишаються лічені дні. Скоро почнуть перекидати робочу силу. Можливі всілякі неприємності.

Дізнавшись про нове рішення Мейєра, Юренєв благав не посилати його. Жити рабським життям ув'язнених, працювати разом з ними, перейти на їхній злиденний харч – він цього не витримає. Не таким уявляв собі Юренєв співробітництво з Куртом Мейєром. його примушують виконувати найогиднішу, найчорнішу роботу. А що, коли він виб'ється з сил, і наглядач, який не знатиме про те, хто він такий, пристрелить його? Ні, ні, куди завгодно, тільки не на будівництво укріпрайону!

Але Курт Мейєр залишився глухим до його благань. Єдине, що він зробив для Юренєва, – наказав добре нагодувати. До нього в одиночку принесли вечерю з офіцерської їдальні і пляшку вина. Він випив її, а потім у припадку п'яного розпачу довго лаявся і бив ногами в двері, вимагаючи, щоб його випустили. Але тюремщик навіть не заглянув у вічко.

Вранці Юренєва під конвоєм відправили в концтабір. Щойно за ним зачинилися двері барака, всі привілеї його закінчилися. Він став ув'язненим без імені, під номером 564. Всі свої донесення він мав передавати начальнику табору капітану Бергу, не вступаючи, проте, з ним в особистий контакт. Для цього йому повідомили систему конспірації.

Сидячи на нарах, встелених зіпрілою соломою, Юренєв проклинав той час, коли запропонував свої послуги гестапо. Він став убивцею і зрадником. Тепер його послали майже на вірну гибель. Разом з усіма він копатиме землю, тягатиме мішки з цементом, потерпатиме від голоду. А якщо з ним поведуться особливо жорстоко, він не зможе навіть поскаржитися, щоб навколишні не запідозрили його у зв'язках з гестапо. Він стане таким самим рабом, як і всі, хто зараз навколо нього, до того ж безчесним і підлим. Він продаватиме своїх товаришів і кожної хвилини чекатиме викриття і кари. Підпільний суд суворий і невмолимий, вирок тільки один – смерть.

Так, він потрапив у пастку, з якої не вирвешся. Він приречений. Тільки чудо може його врятувати. У відчаї Юренєв упав на брудні нари і затулив обличчя руками. Він лежав довго наче в забутті.

– Не занепадай духом, товаришу, – почув він низький, трохи хрипкуватий, спокійний голос, – через усе треба пройти.

Юренєв підвів голову, розплющив очі. Поруч нього сидів високий, худорлявий чоловік у старанно залатаному червоноармійському обмундируванні, його вузьке, довгобразе обличчя з випнутим уперед підборіддям виглядало змученим, але в той же час було в ньому щось привабливе – сильне і вольове. Такий чоловік знає ціну і слову, і вчинку. Він співчутливо дивився на Юренєва примружений сірими очима. Юренєв підвівся і сперся на лікоть.

– Це просто так, – сказав він ніяково, – розпустив нерви.

Барак, в якому вони знаходилися, був зовсім недавно збудований самими ув'язненими з великих очеретяних плит. Він захищав від вітру, але не від холоду. У бараці спорудили двоповерхові дерев'яні нари, на яких, тісно притулившись один до одного, ночували ув'язнені. Місця для кожного залишалося рівно стільки, щоб лежати на боці.

Вночі через кожні дві години черговий командував:

– Повернись на правий бік!.. Поверни на лівий бік!..

І всі поверталися. Цілу ніч на одному боці не вилежиш.

Годували двічі на день: о сьомій ранку і о п'ятій вечора. Кожен одержував по шматку хліба і півказанка пшоняної юшки. Іноді в ній плавали маленькі шматочки м'яса.

Кухня містилася в іншому кінці табору, і по юшку посилали чергових.

Під час роздачі їжі завжди був присутній єфрейтор Гундер, високий опасистий чоловік. Він стояв, широко розставивши ноги, заклавши руки за спину і зневажливо поглядав на ув'язнених. Ритуал роздачі обіду був розроблений ним до тонкощів. Помах черпака, і людина відходить. Наступна робить крок уперед і простягає казанок. Знову помах черпака… Якщо діставалося менше, скаржитися не можна. Поряд – великий мідний таз з нарізаним хлібом. Бери шматок – відходь!

В таборі тримали близько шестисот ув'язнених. Серед них були і військовополонені, і чоловіки призивного віку, і ті, кого гітлерівці просто вважали неблагонадійними. Більшість людей розмістили в бараках. Але місць для всіх там не вистачило, і решту ув'язнених поселили в дерев'яних будинках на прилеглих вулицях. Всю цю частину міста обнесли високою колючою огорожею. Вартові стояли через кожні сто метрів.

Юренєв оглянув жовті стіни, сплетені з тонких і сухих стебел. Якщо в бараці щось загориться, стіни спалахнуть миттю, вогонь пожиратиме їх з неймовірною швидкістю. Ніхто звідси не вискочить. Так, на гарне дільце послав його Курт Мейєр, хай йому все лихе!

Скоро Юренєв познайомився з людьми, які його оточували.

З одного боку сусідом по нарах виявився Олексій Охотников, той самий чоловік, що так дружньо обійшовся з ним у хвилину його відчаю, з другого – мовчазний боєць Єременко. Він мучився від старої рани на нозі. Ще в червні його взяли в полон десь під Воронежем, і він досі не міг звикнути до ув'язнення: кректав по ночах, стогнав і глухо лаявся. Юренєв розповідав їм, як намагався втекти, які важкі допити витримав у гестапо, натякав на те, що зв'язаний з підпіллям, його молоде відкрите обличчя з втомленими очима, у яких відбивалося пережите страждання, мимоволі викликало симпатію. Йому повірили. Він близько зійшовся з Олексієм Охотниковим. Обоє були з одного міста. Юренєв докладно розповів Охотникову про події, пов'язані з смертю Каті. Він добре знав її. Вони зустрічалися в студії, коли Юренєв виступав по радіо.

Лиш одна обставина утримувала Охотникова від повної одвертості із своїм новим знайомим. Що б Юренєв не говорив, що б не робив, неспокій ніколи не облишав його. То він раптом починав озиратися, наче боячись, що його підслухують, то несподівано нахилявся до вуха свого співбесідника, говорив пошепки про речі, про які вільно можна було сказати вголос, то подовгу сидів замислившись, з похмурим обличчям. А часом без видимої причини пожвавлювався, ставав товариським. Іноді на нього находила безпричинна лють, і тоді обличчя його спотворювала гримаса, він довго лаявся. Вираз його очей при цьому ставав тупим і безтямним. Так собаки брешуть на місяць…. Ці часті зміни в настрої, настороженість у погляді, чудна поведінка мимоволі примушували Охотникова придивлятися до свого нового сусіда.

Спочатку артисту Юренєву вдавалося перевтілюватися, але потім, втративши віру в майбутнє, розчавлений духовно, він уже не знаходив у собі потрібних сил.

Охотников намагався зрозуміти його стан. Він завжди з пошаною ставився до людей мистецтва. Яким щастям було для нього, коли Катя, молода артистка, погодилася вийти заміж за нього, майстра паровозного депо! Більшість друзів у неї були з артистичного світу. Як же не зрозуміти йому стан молодого актора, відірваного від театру, від мистецтва. Юренєв мимоволі нагадував йому про Катю, і він прагнув допомогти йому. Яке далеке і яке безповоротне минуле життя! А проте будинок, у якому жили Охотникови, на відстані лише п'яти хвилин ходу від цього барака!

Одного разу Юренєв розповів йому про хлопчика, який врятував його від переслідування. Юренєву потрібно було зміцнити своє право називатися підпільником. Коли ж він назвав ім'я хлопчика, а потім, на прохання Охотникова, докладно описав його зовнішність, то був просто вражений тією зміною, яка сталася з його співбесідником. У Охотникова зблідло обличчя, руки судорожно вчепилися в гімнастьорку, наче йому забракло повітря.

– То ж був мій син! – видихнув він. – Миколка!

Коли Юренєв сказав, що все це сталося у дворі Микити Борзова, в Охотникова зникли останні сумніви. Він засміявся так весело, що всі в бараці притихли. Люди одвикли від веселого, душевного сміху. Тут, серед страждань і горя, він здавався глумом.

– Та замовкніть, ви! – крикнув хтось високим надірваним голосом з іншого кінця барака.

Охотников обірвав сміх, глянув на Юренєва і мимоволі відсахнувся – так пронизливо той дивився на нього.

Деякий час вони сиділи мовчки, і почуття тривоги все більше огортало Охотникова. Сталося щось таке, чого він не міг зрозуміти.

Цілу ніч Охотников не спав, заважали роздуми. Він згадував Катю, знов і знов уявляв собі, як його маленький відважний син рятує Юренєва. Тепер у цьому хлопчику – все його життя! Чи побачаться вони коли-небудь?

Нещасний той день, коли під час відходу наших військ його контузило вибухом бомби. Опритомнівши, він побачив навколо себе ворогів… І знову уявив собі маленьку постать Миколки, який, спотикаючись, бреде за колоною полонених…

В потилицю йому дихав Єременко. До грудей щільно притулилася широка спина Юренєва; він лежав нерухомо, якось завмерло. Охотникову здавалося, що він не спить, а тільки затаїв подих. Коли черговий крикнув: «На правий бік повернись!» – і всі автоматично повернулися, Охотникову видалося, що в темряві блиснули очі Юренєва. І неспокійне, вороже почуття, якого він не міг позбутися, стало ще більш відчутним і певним…

Юренєв справді не спав. Він напружено думав про те, як йому бути. Звичайно, Курт Мейєр зрадіє, коли він видасть комуніста, чоловіка Охотникової, який користується серед полонених довір'ям. Але чи заплатить він ту ціну, яка дозволила б йому вибратися звідси?.. Ні, Курт Мейєр надто хитрий, з ним треба торгуватися, а для цього потрібно мати більше товару. «Терпіння, – сказав собі Юренєв, – терпіння, Михайле! Ти на вірному шляху. Умій мовчати, і ти переможеш. Що більша ставка, то вагоміший виграш!..»