Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Розділ тридцять сьомий
ДВА СОЛДАТИ

В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.

Один з них – високий, немолодий, в продимленому кожушку, що втратив свій первісний колір; колись кожушок був білим, а зараз темно-коричневий, і вирвані клапті зашиті невмілими руками; другий – хлопець у стьобаній ватянці, з гострим обвітреним обличчям; він тримає у руках трофейний німецький автомат, широкий ремінь якого оперізує йому тонку шию, і під цим тягарем хлопчик трохи горбиться. Важко впізнати в цьому не по-дитячому серйозному підлітку того хлопчика, який колись ридав у порожньому голубнику.

– Катю! Катю! – шепоче Олексій. – Ну, ходімо, Миколко! Пора…

Вони кидають останній погляд на те, що колись було їхнім домом, повертають і йдуть уздовж зруйнованої, спаленої вулиці. Обидва мовчать, думаючи про ту молоду світловолосу жінку, яку називали одночасно і Катею, і мамою.

Партизанський загін залишив свій табір у лісі. На міській площі партизани пройшли зімкнутим строєм повз представника обкому і командира дивізії Ястребова. Це був останній парад. Сьогодні до вечора вирішиться доля. Більшість стане солдатами, а інші почнуть відбудову міста.

Олексій Охотников, уже знав, що піде з армією, хоч Колесник і умовляв його залишитися в місті. Зруйновано залізничну станцію, розбито депо – багато роботи! Обком партії підшукує спеціалістів. Одна справа він, Колесник, кадровий офіцер, – а Олексію Охотникову після всіх випробувань і важкого поранення треба повернутися до праці.

Колесник говорив переконливо, і спершу Олексію здалося, що він погодиться. У нього син!..

– Миколко, де живе Клавдія Федорівна?..

Олексій зупинився. Ні, він не може витримати цього погляду, який все розумів і зі всім погоджувався.

– Ходімо! – сказав він і пішов далі, йшли поруч два солдати – батько й син – по зруйнованій вулиці. І обидва знали, що молодший залишиться, а старший піде дальніми, незвіданими дорогами…

– Я розмовляв з Клавдією Федорівною, – сказав батько, – ти житимеш у неї з Віктором і Майєю.

Миколка мовчав.

– Тобі треба вчитися… – вів далі батько. – Тобі не можна не вчитися!.. А я повинен іти… Я мушу йти! – Він підвищив голос, наче боячись, що Миколка проситиме його залишитися. – Адже я добре знаю район укріплень… Я тільки покажу, де стоять доти, і повернуся!..

Миколка мовчав, і його мовчання було вагоміше слів.

– А автомата мені ще можна носити? – раптом запитав він.

– Не можна, – суворо відповів батько, – тепер не можна!

Вулицею крокували два солдати. Один високий, другий ледве сягав йому головою до грудей. Вони дійшли до перехрестя. Зупинилися. Високий нахилився, поцілував низенького, щось сказав йому, повернувся і рушив далі. А нижчий, у продимленій ватянці, дивився йому вслід і зовсім по-дорослому ковтав сльози. І тільки коли старший зник вдалині, він прихилився до паркана і голосно заплакав.

Розділ тридцять восьмий
ПОДІЇ РОЗВИВАЮТЬСЯ

Здалеку вітер доніс у місто ледве чутний гуркіт артилерійської канонади. Це сусідня армія вибивала противника з укріпленого району. На площі гупали кирки – взвод саперів копав братську могилу для розстріляних гітлерівцями солдатів. На завтра Ястребов призначив урочистий похорон.

Спустілими вулицями ходили патрулі. Зрідка проїжджали машини з синіми фарами. Розвідка донесла Ястребову, що гітлерівці, відступивши до Нового Оскола, окопуються і підвозять резерви. Можливо, вони найближчими днями спробують перейти в наступ.

Ястребов попросив командуючого армією дозволити йому продовжити переслідування противника. Проте в штабі армії були свої плани. Ястребову наказали організувати міцну оборону міста і чекати дальших вказівок.

Сидячи за своїм робочим столом, Стременний розмовляв по телефону з командирами полків, коли з радіостанції йому принесли телеграму з штабу армії. По тому, як усміхався сухорлявий лейтенант, подаючи йому аркуш з розшифрованим текстом, він зрозумів, що його чекає приємна і важлива звістка.

І справді, телеграма була дуже приємна. Стременний швидко пробіг її очима, мимоволі сказав: «Ого!» – і вийшов у сусідню кімнату, де полковник Ястребов розмовляв із своїм заступником по політичній частині – полковником Корнєєвим, невисоким, кремезним, серйозним і поважним чоловіком, любителем доброго тютюну і доброго жарту.

Вони сиділи за столом, на якому лежали оперативні зведення і карти, втім, зараз старанно прикриті, тому що в кімнаті був сторонній чоловік у цивільному, йому було, мабуть, років під п'ятдесят, його темне волосся було таке рідке, що крізь нього просвічувала шкіра, щоки вкривала сива щетина. Одягнутий він був у старе чорне пальто, з-під якого виглядали обтріпані сірі літні штани. На носі в чоловіка невпевнено трималися скріплені на переніссі чорними нитками зламані надвоє окуляри з тріснутим лівим скельцем. Розмовляючи з командирами, чоловік час від часу поглядав на телефоніста, який, сидячи в кутку, їв з казанка юшку.

Осторонь, біля вікна, стояв начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов. Він був одних літ із Стременним, але виглядав значно старшим – можливо, тому, що мав схильність до повноти. Злегка примруживши невеликі карі очі, він спокійно палив цигарку, уважно і з інтересом слухаючи те, що розповідав чоловік у пальті. В руках він тримав кілька фотографій, вже, очвидно, ним проглянутих, чекаючи, поки Ястребов і Корнєєв проглянуть інші.

Мигцем зиркнувши на стороннього, Стременний підійшов до Ястребова і, стримуючи усмішку, голосно промовив:

– Товаришу генерал-майор, дозвольте звернутися!..

Ястребов здивовано і суворо подивився на нього.

– Киньте ці жарти, Стременний!.. У нас тут справа важливіша… Знайомтеся. Це місяцевий фотограф. Він приніс нам дуже цікаві знімки… Їх можна буде декому пред'явити. – Ястребов простягнув Стременному пачку фотокарток.

Стременний взяв у нього з рук десяток ще не зовсім сухих фотографій, віддрукованих на матовому німецькому папері з хвилястою лінією обрізу. На цих фотографіях було знято есесівців. На одній – під час гри в м'яча, без мудирів, у підтяжках, з засуканими по лікті рукавами сорочок. На другій – вони сиділи навколо стола в мундирах при всіх регаліях і дружно простягали до об'єктива апарата склянки з вином. Серед них було кілька жінок. На третій – гітлерівці були сфотографовані в машині, каски і кашкети низько насунуті на очі, на колінах – автомати. Не забули вони знятися і біля підніжжя шибениці в момент страти, на кладовищі, серед березових хрестів…

На цих же фотографіях – то збоку, то на задньому плані – виднілися якісь постаті у цивільному. Вони, мабуть, теж брали участь у тому, що відбувалося, але відчувалося, що це люди підлеглі, залежні і між ними та їхніми господарями – величезна дистанція.

– Так, ці фото нам згодяться, товаришу генерал, – сказав Стременний і, відступивши на крок, непомітно для Ястребова передав за його спиною телеграму замполіту.

– Знову – генерал! – вже розсердився Ястребов.

– А чому, власне, ви, товаришу генерал, присікуєтесь до начальника штабу? – сказав, усміхаючись, Корнєєв. – Він має цілковиту рацію, ви і є генерал… Ось, подивіться! – І він простягнув Ястребову телеграму. – За визволення міста вам присвоєно звання генерал-майора і вас нагороджено орденом Червоного Прапора…

– А дивізія?.. – запитав Ястребов.

– Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, – сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.

Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.

– Просто неймовірно, – сказав він тихо, – чотири події, і всі в один день!

– Три я знаю, товаришу генерал. – Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни – майором. – Перша подія – визволення міста. Друга – присвоєння вам звання генерала. Третя – орден… А четверта?

– Ну, це незначна, – ніяково сказав Ястребов: – мені сьогодні сорок п'ять років…

– Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! – сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. – Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..

– І я вас поздоровляю, товаришу полк… – Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, – дорогий мій товаришу генерал!..

Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.

– Добре, – жартівливо сказав він. – Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, – звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. – Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?

– Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…

– Добре придумав!.. Ось вам записка. – Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. – Ідіть до начальника продовольчого постачання – він видасть вам пайок…

– Дякую, дякую, товаришу генерал! – Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.

– Ну, Воронцов, – звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, – важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…

– Так, безперечно, – погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. – Я візьму всі фото, якщо дозволите.

– Бери, бери, – кивнув Ястребов. – Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…

– Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, – сказав Стременний, – я тільки додивлюся декілька…

Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..

Стременний швидко вийшов з кімнати, плигнув з високого ґанку і наздогнав Якушкіна в ту хвилину, коли фотограф розпитував у вартового біля воріт, як пройти до продовольчого складу.

– Товаришу Якушкін! Товаришу Якушкін! – окликнув Стременний. – Скажіть-но мені, хто це такий?.. Та ні, не цей. Ось цей, позаду…

Якушкін поправив окуляри і взяв з рук Стременного фотографію.

– А!.. Я думав, ви запитуєте про цього оратора в реглані. Це Курт Мейєр, начальник гестапо, а той, позаду, – бургомістр Блінов. Знаменитість в своєму роді…

– Бургомістр?.. Чому ж він у есесівській формі?

– А гітлерівці йому дозволили. Останнім часом він ходив у всьому офіцерському.

– Дякую! – Стременний хутко повернувся до себе і викликав по телефону військову комендатуру міста.

– Комендант майор Теплухін слухає!

– Товаришу майор! – швидко сказав Стременний. – Години три тому до вас повинні були привести двох полонених офіцерів… Одного? Ні, двох… Один з них такий кремезний, в темних окулярах… Де він?.. Ні, не кульгавий, а інший… Втік?.. Як же ви допустили, чорт забери!.. Та ви знаєте, хто від вас утік? Бургомістр! Зрадник!.. Знайти його будь-що… Чуєте?.. Повторіть наказ.

Майор Теплухін повторив у трубку наказ. Стременний зараз же дав розпорядження, щоб у місті пильно перевіряли перепустки і щоб кількість патрулів було збільшено. Потім він розповів про втечу Воронцову, віддав йому фото і, коли Воронцов пішов до себе, знову сів за роботу. Але йому не працювалося. «Дивно, як він врізався в пам'ять, цей сьогоднішній есесівець! – думав він, ходячи по кімнаті з кутка в куток. – Бачу його вперше, а от не дає спокою!..»

Розділ тридцять дев'ятий
ДИВНА ЗВІСТКА

Того вечора всю енергію невеличкого двигуна, що звичайно освітлював штаб дивізії, було віддано госпіталю і друкарні, де друкувався перший номер газети визволеного міста.

… За великим столом, застеленим за відсутністю скатерки простирадлом і освітленим нерівним жовтуватим світлом кількох стеаринових свічок, розставлених на столі поміж пляшками, коробками консервів, тарілками з ковбасою, салом і гарячою вареною картоплею, сидів винуватець свята – генерал Ястребов.

На його кітелі були ще знаки відрізнення полковника – Військторг не передбачив, що підвищення полковника Ястребова в чин генерала відбудеться так скоро. Навколо стола на табуретках, стільцях і перекинутих ящиках сиділи замполіт Корнєєв, Стременний, якого раз по раз викликали до телефону, Громов і Морозов – обидва втомлені, сповнені вражень від великого дня. Вони сьогодні оглянули все місто, говорили з десятками людей, у них вже склалося певне уявлення про те, що вони мають зробити в зруйнованому ворогом місті. Тут був і Колесник. Давно вже він не відчував себе так добре і спокійно, як сьогодні.

За стіною жив своїм звичайним напруженим і діловим життям штаб дивізії. Було чути голоси телефоністів: «Волга слухає!», «Дніпро, Дніпро, відповідайте п'ятдесят шостому!» Раз у раз грюкали двері, гупали підбори. Оранжеві язички полум'я на свічках хиталися, чадили, і тіні голів розпливалися по стінах.

Коли наповнили склянки, Ястребов устав. Устали і всі, хто був за столом.

Ястребов сказав:

– Мені хочеться вітати вас у місті, визволеному нашою дивізією. Довго стояли ми на східному березі Дону, довго чекали наказу… І от нарешті ми йдемо на захід. Важко бачити нам міста наші в руїнах, людей наших замученими… І мені хочеться насамперед вшанувати пам'ять тих, хто загинув за Батьківщину!.. – Комдив замовк і схилив голову. Всі помовчали. – Але головне, – казав він далі, – я вірю, я переконаний, що завданий нами удар наближує повний розгром ворога. Вип'ємо ж, друзі, за перемогу!..

Задзвеніли склянки. Всі були схвильовані і навіть зворушені.

Стременний трохи пригубив свою склянку.

Йому часто доводилося вставати з-за стола, щоб прочитати нові донесення. Найважливіші з них він тут же показував Ястребову, і тоді той виходив у сусідню кімнату і доповідав командуючому армією.

З штабу армії запитували: скільки і які боєприпаси треба доставити; чи немає нових даних про укріпрайон; коли прислати машини за пораненими; як обліковуються трофеї; скільки взято в полон ворожих солдатів і офіцерів; в якому стані місто. З обкому партії цікавилися, чи можна швидко пустити в хід електростанцію, а також інші підприємства, і просили, по змозі, забезпечити населення продовольством і паливом…

За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»

– А ви знаєте, – сказав Ястребов, – мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…

– А його самого вбито? – запитав Морозов.

– Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.

Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів – це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…

У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.

Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:

– Що сталося, товаришу Мединський?

Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:

– Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.

– Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?

– Той самий!..

– Де ж він?

– У нас в госпіталі.

– А як він до вас потрапив?

– Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…

– В якому він стані?

– Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.

Стременний на хвилину задумався.

– Гаразд. Я зараз прийду. – Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: – А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того – з концтабору.

– Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього – ніяких. Самі розумієте…

Стременний мимоволі зупинився на порозі.

– Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.

Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…

Розділ сороковий
ЗУСТРІЧ

Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от – усе…»

Стременний зняв шапку і, пропустивши повз себе санітарів, дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом будинку. Потім рвучко відчинив важкі, обмерзлі внизу двері і ввійшов у госпіталь.

В обличчя йому вдарив знайомий теплий госпітальний запах недавно вимитих підлог, ефіру, сулеми. Тьмяно горіло кілька електричних ламп. У дальньому кутку коридора громадилися одна на одній шкільні парти. Двері класів, перетворених на палати, були широко відчинені. Там тісно, майже впритул одне до одного ліжка. Стояли вони і в коридорі. Лише одні двері були щільно зачинені. «Чи не тут часом кабінет Мединського?» – подумав Стременний і прочинив двері.

Він побачив стіни і шафи, завішані білими простирадлами, нікельовані столики для інструментів і на них – в яскравому світлі підвішеної до стелі прожекторної лампи – флакони, чашки, щипці, різної форми ножі і пилки.

Середину кімнати займав операційний стіл на високих ніжках, на ньому лежав поранений, по груди закритий простирадлом. Жінка в білому халаті і масці, злегка подавшись уперед, швидкими і точними рухами зашивала рану.

Почувши скрип дверей, вона повернула закрите до самих очей обличчя і запитально глянула на Стременного.

Він ніяково усміхнувся, махнув рукою і швидко зачинив двері.

Де ж все-таки Мединський? Куди він зник?

Саме в цю хвилину начальник госпіталю з'явився на верхній площадці сходів.

– Соколов не тут, товаришу підполковник, він нагорі – в палаті для легкопоранених, – сказав він, перегинаючись через перила. Мединський був уже без шинелі, у випрасуваному халаті з тасьмами, акуратно зав'язаними ззаду на шиї та біля кистей рук, і це надавало його вигляду якоїсь спокійної діловитості. – Я йому сказав, що ви зараз прийдете.

– І що ж він?

– Він аж загорівся від радості. Ви не можете собі уявити, яка змучена ця людина!

Мединський повів Стременного на другий поверх. Вони пройшли повз перев'язочну, з якої через щільно причинені двері долинали стогони пораненого і молодий жіночий голос: «Ну, миленький мій, хороший, потерпи! Ну хвилиночку ще потерпи, мій дорогий».

– Це що, Ганна Петрівна перев'язує? – запитав Стременний, прислухаючись.

– Так, вона. А що, одразу впізнали?

Стременний кивнув головою:

– Як не впізнати! Багато вона біля мене походила… На все життя запам'ятав її…

Вони пройшли в кінець довгого широкого коридора, в який виходили двері з п'яти класів. Біля останніх Мединський зупинився:

– Тут… Я вам потрібен?

– Ні, не турбуйтесь, займайтесь своїми справами, товаришу Мединський. Якщо потрібно буде, я попрошу вас зайти або зайду сам.

– Слухаю!

Мединський пішов, але Стременний не зразу відчинив двері. Він постояв трохи, держачись за залізну ручку, йому з надзвичайною ясністю згадалася раптом скуйовджена голова Єременка в глибині темних нар, а потім – глибоко запалі темні очі з майже чорними повіками… Яким же він побачить Соколова?

Стременний штовхнув двері і зайшов у палату.

Соколова він побачив зразу. Той лежав на крайньому ліжку біля вікна. В палаті голосно розмовляли і сміялися. Побачивши Стременного, всі враз затихли. З найближчого ліжка на нього дивилися великі сірі очі лейтенанта Федюніна, котрий учора потрапив під бомбування. Він залишився живий, але дістав три осколочних поранення в ноги. Стременний добре знав Федюніна і радів, що той легко відбувся.

– Здрастуй, Федюнін! – сказав він, проходячи. – Сподіваюся, недовго залежишся?

– Навіщо ж довго? За два тижні повернуся, – відповів Федюнін і широко посміхнувся.

Інших, крім Соколова, Стременний не знав – це були солдати з різних частин, але вони його зустріли, як давнього знайомого.

– Здрастуйте, товаришу підполковник! Провідати нас прийшли? – сказав вусатий немолодий солдат з перев'язаним плечем.

– Провідати, провідати…

– В палаті номер дев'ять все в порядку, товаришу начальник! Всі присутні. Нікого в самовільній відлучці немає, – жартома відрапортував солдат.

Стременний усміхнувся:

– Бачу, настрій тут бойовий.

– Ще й який бойовий, – подав з іншого кутка голос артилерист з широкою пов'язкою на голові. – Тут у нас цілковита взаємодія всіх родів військ, – від артилерії до похідної кухні. Хоч зараз у наступ!..

– От і добре, – відповів Стременний, з приємністю глянувши на його широке, вкрите ряботинням обличчя із сміливими, дуже чорними під білою пов'язкою очима. – Підремонтуйтеся тут, підкрутіть гайки – і вперед!..

Він минув ліжко артилериста і зупинився біля завішеного вікна, в тому кутку, де лежав колишній начфін.

– Здрастуйте, товаришу Соколов!

Соколов з зусиллям підвівся з подушок.

Його забинтована права рука була тісно притулена до грудей. Він подав Стременному ліву руку і міцно стиснув його долоню.

– Я такий радий, такий радий… – сказав він, задихаючись від хвилювання і не випускаючи руки Стременного із своєї. – Адже я втратив уже надію коли-небудь побачити вас усіх… Втратив надію залишитися живим…

По його блідих, неголених щоках котилися сльози радості. З того часу, як Стременний бачив його востаннє, Соколов, звичайно, дуже перемінився. Але ніяк не можна було зрозуміти, в чому ж ця переміна. Постарів, схуд? Так, звичайно… Але не в цьому справа. Бороди немає?.. Це, певна річ, дуже змінює людину, але знову ж таки не в цьому справа… Стременний напружено вдивлявся в якесь обважніле, наче набрякле обличчя Соколова. А той посміхався тремтячими губами, і, садовлячи Стременного у себе в ногах – у кімнаті, заставленій ліжками, не залишалося навіть місця для табуретки, – все говорив і говорив, поквапливо, радісно і схвильовано, наче побоюючись, що, коли він замовкне, гість його встане й піде.

– Ні, яка радість, яка радість, що я вас бачу!.. – Він доторкнувся тремтячими пальцями до ліктя Стременного. – Ви вже підполковник, а, пригадую, коли вас призначили до нас, ви ще майором були. Це яких-небудь вісім місяців тому… Або сім місяців… – Соколов відкинувся на подушку і затулив очі рукою. – А скільки за ці місяці пережито… Боже ти мій, скільки пережито!..

– Ви тільки не хвилюйтеся, товаришу Соколов, – сказав Стременний, намагаючись самим звуком голосу заспокоїти його. – Не треба вам зараз усе це згадувати.

– Та не можу я не згадувати! – майже закричав Соколов, і в горлі у нього хлипнуло. – Я зараз, негайно хочу розповісти вам, як потрапив у полон. Ви можете мене вислухати?

– Ну, добре, добре, розповідайте, – відповів Стременний, – тільки спокійніше. Прошу вас. Товариші вам не заважатимуть?

– Ні, ні, – гаряче сказав Соколов, – нехай слухають усі. Які в мене секрети!.. Ви пам'ятаєте, товаришу підполковник, за яких обставин я потрапив у полон?

Стременний кивнув головою.

– Ну от, – вів далі Соколов, – крім шофера, зі мною в машині їхали двоє автоматників – Березін і Єременко. Коли ми були вже на півдорозі до Семенівки – пригадуєте, там мав розташуватися штаб нашої дивізії, – з-за хмар вискочила ланка «юнкерсів». Вони стали бомбити дорогу… Ми зупинили машину і кинулися в канаву… Тут недалеко бахнула стокілограмова фугаска. Осколки так потрощили нашу машину, що їхати на ній було неможливо. Хіба що на собі тягнути… Що тут було робити?

– Ясна річ – брати машину на буксир і тягнути, – сказав сусід Соколова, шофер Гераскін, у якого від вибуху бака з бензином обсмалилося все обличчя. Зараз воно вже загоювалось і майже суцільно було вкрите густою зеленою маззю; від цього Гераскін здавався загримованим під лісовика.

– Легко сказати, – відізвався Соколов, швидко обертаючись до Гераскіна. – Ми разів із сто, мабуть, пробували зупинити машини, що проїжджали по дорозі. Куди там! Ніхто не зупинився, скільки ми не гукали…

– Що ж було мені робити, товаришу Стременний? – Соколов схопив підполковника за руку. – Ну, скажіть хоч ви! На машині в мене скриня з грішми, я відповідаю за них головою…

– Діло серйозне, – сказав вусатий солдат.

– В тім-то й справа, – Соколов на льоту піймав співчутливий погляд і відповів на нього кивком голови. – Дуже серйозне. Тоді я вирішив послати одного з автоматників, Єременка, пішки до штабу дивізії за допомогою, а сам з другим автоматником і шофером залишився схороняти грошовий ящик.

– Вірне рішення, – підтримав Федюнін.

– Ну от, – вів далі Соколов, підбадьорений загальною дружелюбною увагою, – тут і почалося… Минає година, дві, Єременко не повертається. Допомоги немає. І раптом знову бомбування. Ми залягли в канаву… – Соколов помовчав. – А далі я нічого не пам'ятаю… Контузило мене… Прийшов до пам'яті в полоні… в якомусь бараці. Лежав цілий день на оберемку гнилої соломи. Пити навіть не давали…

– Сволота! – почулося з другого кінця палати.

– Але найгірше стало потім, – похмуро сказав Соколов, – коли вони з документів з'ясували, що я начфін. Тут вже таке почалося… – Він провів долонею здорової руки по лобі і на секунду заплющив очі.

– Ну, а знаєте ви що-небудь про долю тих, хто був з вами? – запитав Стременний.

Соколов підвів припухлі повіки і подивився на Стременного.

– Тільки про одного, – повільно відповів він і знову прикрив очі.

– Про кого ж?

– Про одного з автоматників, Єременка. Перекладач мені казав, що він був у концтаборі, але, здається, загинув.

– А де ж були ви?

– Я? – Соколов криво посміхнувся. – Я майже весь час сидів у гестапо, в підвалі. Мене то допитували тричі на день, то забували на цілі тижні…

Стременний присунувся ближче:

– А на будівництві укріпрайону ви не були?

– Та ось тиждень тому й туди послали, – сказав Соколов, – як же!.. Там такі укріплення! Такі укріплення!.. – Він зціпив зуби, і від цього на вилицях у нього заходили жовна. – Можна всю дивізію покласти і не взяти!..

– Це ви вже занадто, товаришу Соколов. Налякали вас!.. Не такі вони страшні, – відповів Стременний. – Проте це добре, що ви там побували… Як бачите, лихо не без добра. Пізніше я зайду до вас з картою, і ми докладно поговоримо. А поки що пригадайте, як в укріпрайоні організовано систему вогню.

– Звичайно, про весь укріпрайон я не можу сказати, – мовив Соколов подумавши, – адже я лише кілька укріплень бачив.

– Де?

– Та от доти в районі одного села. Там їх, здається, п'ять. Про них я можу розповісти докладно.

– Що ж, про що знаєте, про те й розкажете.

Запала коротка мовчанка.

– А знаєте, товаришу Соколов, – обізвався по паузі Стременний, – Єременка ми знайшли!.. Я сам привіз його у госпіталь. У нього були обморожені обидві ноги…

Він не встиг скінчити. Обличчя Соколова змінилося. Щелепи його стиснулися. Очі розширились.

– Ви знайшли Єременка? Це дуже добре!.. Тепер буде кого розстріляти!.. Я хотів про це сказати далі. Це ж він привів ті німецькі бронемашини, на одній з яких забрали скриню з грішми. Він!.. Негідник!.. Через нього мене в полон взяли… Через нього загинули шофер і Березін!..

– Звідки ви знаєте? – запитав Стременний.

– Дізнався під час допиту в гестапо… У нас була з ним навіть очна ставка… Де він?.. Скажіть мені, де він, – я знищу цього боягуза і падлюку! Задушу власними руками!

Соколов схопився з ліжка, обличчя його палало. В нестямі він ударив хворою рукою по залізному бильці ліжка і важко застогнав.

– Та заспокойся, заспокойся, товаришу Соколов! – закричали з інших ліжок.

Стременний взяв його за плечі і посадив на ковдру.

– Лягайте, лягайте зараз же!.. Єременка немає. Він помер. Не зніс операції.

Соколов знесилено відкинувся на подушку. Обличчя його і груди вкрилися потом. Кілька хвилин він лежав з заплющеними очима.

Стременний з тривогою дивився на це важке, трохи обрезкле обличчя. І раптом він схилився ще нижче: щось по-новому знайоме майнуло в складці губ, в повороті голови…

В ту ж мить, наче відчувши його погляд, Соколов розплющив очі і пильно подивився на Стременного.

– Так помер, кажете? – мовив він тихо. – Що ж, туди мерзотнику й дорога.

– Собака! – з ненавистю озвався вусатий солдат. – Повісити такого мало… Шкода, що сам помер.

Стременний скоса зиркнув на вусатого солдата і різко підвівся.

– Куди ви, товаришу Стременний? – з тривогою в голосі запитав Соколов. І додав прохально: – Побудьте ще хоч трохи!

– Я хутко повернуся, – вже на ходу, оглянувшись через плече, відповів Стременний. – Гостинця для вас захопив, та забув – унизу в кожушку залишив. Зараз принесу. А ви поки що відпочиньте трохи. Не можна вам так багато говорити.

Стременний швидко вийшов з палати, спустився вниз, дістав з кишені кожушка плитку шоколаду і, ступаючи через двоє східців, побіг нагору. Дорогою він заглянув у кабінет Мединського, дав йому якісь розпорядження і знову повернувся в палату.

Соколов чекав його, підвівшись на лікті і занепокоєно дивлячись на двері.

– Що ж було далі? – запитав Стременний, подаючи йому шоколад і, як раніше, сідаючи в ногах. – Розказуйте!

– Далі? – Соколов махнув рукою. – Що ж далі… Вони весь час вимагали, щоб я відчинив їм скриню. Їм здавалося, що в ній заховані якісь важливі документи… Я знав, що, крім грошей, там нічого немає. Але відчиняти скриню мені не хотілося. Хочете вірте, хочете ні, просто честь не дозволяла. Так минуло понад три місяці. А потім…