Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

Розділ двадцять третій
ДЕРЖИСЬ, МИКОЛКО

Шофер мчав, не розбираючи дороги. Миколка стукався головою об дверцята кабіни, але терпів. Староста лаяв його, погрожував зараз же розстріляти «погане щеня», коли він сам не розкаже, з яким завданням прийшов.

На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.

– Ну, вставай! – сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.

Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:

– Ходи!..

Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.

– Ходи, тобі кажуть!..

Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.

Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.

Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.

– Тут є хто-небудь? – запитав він.

Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.

Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком – тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.

Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…

Хтось безжалісно торсав Миколку:

– Вставай!.. Вставай!..

Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.

– На допит!..

Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.

Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.

Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» – думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.

– Дядечку, куди ви мене ведете? – запитав він поліцая.

– Сам побачиш, – пробурчав поліцай.

Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.

Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, – кульгавий староста.

Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:

– Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.

Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.

– Пане старосто, а мені що накажете робити? – запитав він.

– Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, – сказав Гордєєв і кивнув Миколці: – Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…

– Н-ні, – пробурмотів Миколка.

– Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.

– На яку станцію?

Гордєєв схопився:

– Як – на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..

Миколка заплакав:

– Не ходив я на станцію, дядечку!..

Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:

– Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!

– Не знаю!

– Не знаєш?.. – Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. – Ось тобі для початку!

Староста обернувся, прочинив двері в сусідню кімнату і крикнув:

– Харитонов!..

– Я тут, пане старосто! – Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.

– Нагайка з тобою?

– Тут.

– Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..

– Слухаюсь!..

Гордєєв обернувся до Миколки:

– Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. – Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: – Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. – Він знову прочинив двері: – Харитонов!..

– Я тут, пане старосто!..

– Збігай до моєї хазяйки, скажи – курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!

– Слухаюсь! – покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.

– Ну от, – сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, – тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..

Миколка встав і насторожено присів на стілець.

Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.

– Та-ак, – обізвався він після тривалого мовчання, – багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..

– У Білгород, – промовив Миколка, схлипнувши.

Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.

– Ага-а, – протягнув Гордєєв. – А хто там у тебе?

– Тітка…

– А батьки де?

– Батька вбили, матір у Німеччину погнали…

– Не погнали, – поправив його Гордєєв, – а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..

Миколка схлипнув і мотнув головою.

– Тобі скільки років? – запитав Гордєєв.

– Тринадцять.

– Прізвище?

– Степанов Костя…

Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.

– Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… – Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: – А твого товариша ми теж піймали!..

– Якого? – Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.

– Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!

– Не знаю я його, – сказав Миколка.

Гордєєв посміхнувся:

– Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. – Він узяв цигарку, запалив. – Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…

– Нічого я не знаю, дядечку, – тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.

– Не знаєш! – В голосі Гордєєва знову зазвучала погроза. – Подумай, Костю, подумай…

Миколка здригнувся. Староста назвав його Костею. Значить, він бреше, що Вітю піймали і що той в усьому признався. Нічого староста не знає, хитрує, хоче заманити його в пастку.

Він підвів голову і, дивлячись в напружене обличчя Гордєєва, сказав якомога правдивіше:

– От убий мене грім, якщо збрешу! Я йшов один!..

Гордєєв аж підскочив і загорлав:

– Харитонов!..

Зразу ж поріг переступив старий дід з рудими вусами. Миколка впізнав його: це був той самий, до якого він приходив у ліс, щоб зв'язатися з Геннадієм Андрійовичем. Дід похмуро дивився на Миколку, наче бачив його вперше. В руці він міцно стискав нагайку. – Всип йому гарячих! Лупи його, чортового сина, як Сидорову козу!.. Тягни в процедурну!..

Харитонов узяв Миколку за плече.

– Ходімо, ходімо! – сказав він; на порозі обернувся: – Скільки йому?

– П'ятнадцять!..

Харитонов критичним поглядом окинув Миколку і похитав головою:

– Не витримає, Серафиме Тимофійовичу. Помре. Більше восьми ніяк не можна… Так по шкалі належить!..

– Нічого! Ти мені свої інструкції не тикай! Помре – туди йому й дорога…

Харитонов вивів Миколку у двір і повернув до невеличкої лазні, що темніла в кутку біля паркана. Очевидно, в цій лазні поліцаї влаштували катівню.

Коло дверей Харитонов озирнувся і тихо сказав:

– Ось що, синку! Бити я тебе не буду, але ти кричи щосили. Кричи!.. Нехай староста чує…

Раптом поблизу, за парканом, пролунали постріли. Один, другий!.. Зовсім близько – третій…

– Що це? – Харитонов зупинився. – Мабуть, хтось напав!.. Лягай, лягай, хлопче! А то кулею зачепить! – і кинувся до стіни лазні, тягнучи за собою Миколку.

У ворота вбіг якийсь чоловік і метнувся до будинку.

– Тривога! – закричав він зривистим голосом. – Тривога! Партизани!.. Швидше сюди! Вони тут!..

Поліцай, вже вискочивши на ґанок, обернувся і вистрілив.

Миколка смикнувся, намагаючись вирватися з рук Харитонова, але той ще міцніше притиснув його до дерев'яної стіни.

– Та лежи ти, дурню! – сказав він. – Уб'ють ні за що!.. Зараз я піду, а то свої ж і уколошкають!..

Але Миколка вирвався з міцних дідових рук і кинувся до воріт. Біля голови свиснула куля.

– Миколко! – окликнули його з-за дерева.

Цей голос Миколка впізнав би з тисячі:

– Федю! Федечко!..

– Лягай швидше! – скомандував Куликов.

Хтось біг услід за ними. Миколка оглянувся – це був Харитонов. Він ледве встигав у своїх важких чоботях, хрипко дихаючи. Куликов підвів гвинтівку.

– Не стріляй! – крикнув Харитонов. – Я свій!.. Веди до начальника!

З глибини двору хтось вистрілив.

– Поліцаї в цьому домі? – запитав Куликов.

– Тут! – відповів Харитонов.

– І староста?

– Гордєєв?.. Теж тут.

З усіх боків стріляли. Куликов кинувся до партизанів, які все щільніше оточували будинок. Здалеку почувся його крик: «Здавайтесь!» Знову прогриміли постріли. Потім важко гухнула граната і затріскотіли короткі автоматні черги. Хтось нестямно закричав. Потім усе замовкло.

Миколка і Харитонов пішли по дорозі, туди, де в темряві вимальовувалась якась невиразна пляма.

Підійшовши ближче, вони побачили навантажену підводу і біля неї Єгорова.

– Єгоров! – гукнув Миколка.

Той обернувся:

– Хто це?

– Я, Миколка!..

– Ух ти! – зрадів Єгоров. – Живий?..

– Живий!

– Віті подякуй, це він нас розшукав!.. – І, набравши в легені повітря, Єгоров крикнув: —Ві-тю-у!

– А де Геннадій Андрійович? – запитав Миколка. – Я до нього одного чоловіка привів.

– У селі. Керує операцією.

Прибулих оточили партизани, які залишалися в резерві, і почали розпитувати. До діда Поставилися недовірливо і тут же приставили вартового, щоб не втік до приходу Геннадія Андрійовича.

Розштовхавши всіх, з'явився Вітя. Видно, він біг, задихався, важкий трофейний автомат відтягував йому руки. Він кинувся до Миколки.

– Виручили тебе! Здорово, правда? Я Геннадія Андрійовича розшукав. Кажу, ти гинеш, треба спішити! Він сюди, я – з ними. – Вітя без передишки випалював одне слово за одним.

Він був щасливий, що все обійшлося благополучно і що він, Вітя, не розгубився, вчинив так як слід.

– Спасибі тобі, Вітю! – сказав Миколка.

Він так втомився, що не міг уже й говорити. Це помітив Єгоров. Він запропонував Миколці сісти на підводу і, щоб хлопцю було зручніше, переклав мішки з борошном. Лежати на мішках було м'яко і приємно. Єгоров накинув на Миколку свою шинель, і хлопець-одразу заснув міцно, без сновидінь. Іноді крізь сон йому здавалося, що його погойдує, наче віз рухається.

Прокинувся Миколка від яскравого денного світла. Розплющив очі і побачив, що лежить там же на підводі, а в просвітку між хмар проглянуло сонце. Підвівся і сів, скинувши з грудей шинель. Підвода стояла посеред якогось двору. Розпряжені коні жували сіно, покладене їм на купі старих дощок біля тину. Там же сидів Єгоров: він зашивав порваний рукав гімнастьорки.

– Де ми, Єгоров? – запитав Миколка.

– У Стрижевцях.

– А мені здавалося, що ми довго їхали. Котра зараз година?

Єгоров глянув кудись на хмару, за якою вже не було видно сонця.

– Мабуть, восьма. Ну що, навоювався? – запитав він.

– Навоювався, – весело сказав Миколка.

– Досхочу?

– Ні, зранку ще можу!.. А що ми в Стрижевцях робимо?

– Геннадій Андрійович вирішив зупинитись тут. Люди знесиліли.

– А поліцаї де? Староста?

Єгоров посміхнувся:

– Усі твої поліцаї разом з їхнім старостою вже десь у пеклі анкети заповнюють!.. Жоден не втік, окрім твого діда. Виявляється, він Геннадію Андрійовичу приятель!..

– А у нас немає жертв?

– Двоє поранених. Легко…

– Вітька де?

– Де ж йому бути, – неквапливо сказав Єгоров, – мабуть, калорії собі добуває. Схуд бідолаха від переживань…

Миколка зіскочив з воза і відчув, – що міцний, спокійний сон на повітрі вернув йому сили. Руки й ноги зовсім одійшли, тільки трохи поболювало плече.

– Ти куди? – запитав Єгоров.

– Піду пошукаю Вітю.

Миколка вибіг за ворота і по той бік вулиці побачив руїни цегляного будинку, де він провів стільки важких годин.

Біля будинку стояли партизани. Побачивши Миколку, Федя підійшов до нього і поплескав по плечу. Миколка пригнувся і скривився.

– Ти що, поранений? – запитав Федя.

– Ні, це так, забив трохи.

З сусіднього двору вискочив Вітя. Куди зникли його вайлуватість і боязливість? За цю добу хлопець змінився до невпізнання. Він став жвавішим., в його рухах почувалася впевненість. От тільки апетит у нього залишився той же. В руках Вітя держав чималий окраєць хліба.

– Миколко! Геннадій Андрійович тебе кличе! – гукнув він.

Геннадій Андрійович чекав хлопців у хаті, що стояла поблизу. Коли вони увійшли, він сидів за старим, чисто вишуруваним столом і, піднісши якийсь папір до підсліпуватого віконця, складеного із шматочків скла, читав. Був тут і Харитонов. По тому, як він спокійно палив свою цигарку з самосаду, Миколка зрозумів, що дід казав правду: він був свій.

Побачивши Миколку, дід підморгнув йому:

– Ну як, пощастило тобі? Не довелося попаритися в лазні?

– Пощастило, – посміхнувся Миколка.

– Сідай, розказуй, що з тобою сталося, – сказав Геннадій Андрійович.

Миколка докладно розповів про всі події вчорашнього дня.

– Так, ти зробив велику помилку, що не заховався, – треба було разом з Вітею в кущі залізти, – сказав Геннадій Андрійович. – В разі чого, ви б і шофера знищили…

– А хіба я думав, що цей автоматник візьме і впізнає мене! – зітхнув Миколка.

Геннадій Андрійович встав і пройшовся по хаті.

– В житті всяке буває. Зовсім несподіване. Але тепер, як то кажуть, все позаду!.. Поліцаям – осиковий кілок в могилу. – Геннадій Андрійович помовчав, оглядаючи хлопців. – Ну як, повернетеся разом з нами у табір?

Миколка перезирнувся з Вітею і наморщив лоба.

– Раз поліцаїв уже немає, – сказав він, – то нас і ловити нікому. Тоді ми далі підемо. Як, Вітю?

Це було вже щось нове у взаєминах між друзями. Раніше Миколка з ним би не радився. І Вітя це оцінив.

– Підемо далі, – сказав він.

Геннадій Андрійович розумів, яка небезпечна їхня дальша путь, коли з перших своїх самостійних кроків хлопці потрапили в таку жорстоку перепалку.

Він довго розмовляв з ними, стараючись навчити обережності і витримки. Але в глибині душі Стременний твердо вирішив, що вранці, після того як хлопці відпочинуть, він одішле їх назад у табір.

Поки розвідка ходила в ближні села, партизани решту дня і ніч провели в густому гаю. За цей час Миколка і Вітя набралися сил і відіспалися.

На світанні Миколка розбудив Вітю, який спав на возі.

– Вставай!.. Швидше!..

– Ти чого?.. – вирячивши очі, злякано запитав Вітя: він залишався ще в полоні сну.

– Пішли! – прошепотів Миколка. – А то Геннадій Андрійович не пустить.

Вітя зітхнув і поліз з воза.

…І знову за їхніми плечима погойдувалися торбинки з хлібом.

Вже на околиці вони зустріли Семенка, який радісно кинувся їм назустріч.

– Візьміть мене з собою, – попросив він.

– Не можемо, – сказав Миколка. – У нас воєнна справа… – Він підійшов ближче до Семенка і прошептав йому на вухо: —Забудь, хто ми такі і що ти нас бачив. Зрозумів?

– Зрозумів, – кивнув Семенко.

Невдовзі після цього Геннадій Андрійович повів свою групу в напрямку табору. Не знали тоді ні хлопці, ні він сам, що це була їхня остання зустріч.

Розділ двадцять четвертий
ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Представник Тодта Шварцкопф домовився з командуванням – усі полонені і місцеві жителі, мобілізовані на будівництво, після його закінчення повинні бути негайно евакуйовані в глибокий тил або знищені, залежно від обставин. Таємниця укріплень повинна зберегтися будь-що.

Кілька разів Мейєр приїжджав на будівництво, дивився, як рили котловани, траншеї, встановлювали стальні каркаси, монтували броньовані ковпаки і кожну з цих споруд заливали товстим шаром цементу.

Мейєр намагався відтіснити Блінова на другий план. Але відтоді, як міське управління послало на будівництво останню партію мобілізованих, Блінов, здавалося, й сам втратив будь-який інтерес до укріплень.

Правда, якось Мейєру доповіли, що Блінов приїжджав на будівництво. Він обійшов усі об'єкти, старанно звіряючи їхнє розташування з картою, яку тримав у руках. Це Мейєру дуже не сподобалося. Зрештою, Блінов суне носа в ті справи, котрі його зовсім не повинні обходити. Але ввечері, зустрівшись з Мейєром, Блінов сам сказав, що оглянув збудовані доти. Він навіть довів Мейєру, що одинадцятий і чотирнадцятий доти поставлено невірно. Вони заважають один одному, звужуючи сектор обстрілу, і в той же час створюють перед собою мертву зону, де може скупчуватися противник. Необхідно це виправити, побудувавши за ними, на горбі, ще один дот, який міг би прострілювати всю площу між ними… Дивне для бургомістра знання військової фортифікації! Мейєру довелося тут же викликати по телефону представника Тодта, який проектував укріпрайон. йому відповіли, що виїжджає майор Вернер. Той самий Вернер, якого кілька місяців тому поранили, коли він їхав у машині. Підозра тоді впала на Катерину Охотникову, і за це вона загинула на шибениці.

Вернер уже одужав і виписався з госпіталю. Він був добре обізнаний з місцевістю і міг довести справу до кінця, замінивши Шварцкопфа.

Тільки тепер, нарешті, Мейєр вирішив зв'язатися з Юренєвим. Результат був несподіваний. Юренєв обіцяв незабаром повідомити про щось дуже важливе. Це ще більше стривожило Мейєра. Наступного ж ранку він вирушив у табір, щоб зустрітися там із своїм агентом.

А проте справи у Юренєва йшли зовсім не так успішно, як це йому здавалося. Одну з партій мобілізованих городян супроводжував Микита Борзов. Проходячи повз Олексія, він кинув фразу: «Бережіться Юренєва – це зрадник!» Звичайно, Микита Кузьмич нічого не знав про змову військовополонених, але його слова впали на вже підготовлений грунт.

Микита Кузьмич мав сказати Охотникову ще про одну річ, більш важливу: Колесник доручив Олексію зібрати відомості про укріпрайон. Але, як не старався Борзов, він не міг ні на одну мить залишитися з Охотниковим наодинці.

Олексій розумів, що, коли Борзов вирішив його попередити, то має для цього серйозні підстави. В той же час Юренєв розповідав, що «банщик» запродався гітлерівцям. Хто ж із них друг, а хто зрадник?

Чим напруженіше думав Охотников над попередженням Микити Кузьмича, тим більше відчував, що до нього треба прислухатися. І все-таки в ньому боролися сумніви. Схоже на те, що хтось хоче вбити клин між учасниками їхньої групи. Адже гітлерівці, знаючи про підготовку втечі, давно усіх би арештували. А якщо Юренєв – зрадник, то вони повинні вже знати! Чому ж вони не вживають заходів? Чого чекають? Ні, можна зламати голову і нічого не зрозуміти в цій страшній плутанині.

У Олексія була своя таємниця. Під дошками в хаті, де поселили їхню групу, він знайшов шматок жовтого обгорткового паперу і огризком олівця накреслив на ньому розташування всіх дотів, які йому пощастило розвідати. А було їх немало.

Олексій не знав, яких розмірів досягне весь укріпрайон, але й тих відомостей, які він уже мав, було досить, щоб значно полегшити завдання наступаючим радянським військам. Та як передати цей план через лінію фронту? Олексій твердо вирішив при втечі захопити його з собою. Коли їх упіймають, він порве папір, а якщо папір і потрапить до рук ворога, то навряд чи кому спаде на думку, що плутані, наче дитячою рукою проведені лінії мають якийсь прихований зміст.

Утаївши це від Єременка, він, на щастя, не довірив своєї таємниці і Юренєву. А, признатися, думав зробити це на випадок, якщо його самого поранять або вб'ють.

Величезний тягар звалився на Охотникова після зустрічі з Борзовим. «Як вчинити? – мучився він. – Сказати товаришам, що Юренєв зрадник? Але це може викликати паніку. Хтось зопалу візьме та й скаже йому все, що про нього думають, а тоді вже Юренєв, коли він справді провокатор, почне діяти відкрито. Звернеться за допомогою до охорони, і нас усіх тут же заарештують!..» Лишається одне: удавати, що нічого не змінилося. Ні в якім разі не давати Юренєву підстави запідозрити, що йому перестали довіряти. В той же час взяти ініціативу в свої руки і несподіваним ходом поплутати всі його карти.

Треба перевірити, чому Юренєв сам поривається ходити за обідом. Адже йти треба понад кілометр. Можливо, він через кухню має зв'язки з тим, хто ним керує?..

Нагнувшись над ровом, Олексій викидав землю на бруствер. Давно вже пора б перепочити, але поліцаї, збившись у гурт, про щось жваво розмовляють, сміються, і їм немає діла до того, що вже перейшло за полудень.

Недалеко від Олексія працював Юренєв. Роздягнутий до пояса, він високо змахував киркою, розбиваючи великий камінь, що заважав копати далі. Глянувши на його міцні, мускулясті руки, на спітніле обличчя, на втомлену зморшку міцно стулених губ, Олексій мимоволі подумав: хіба може ця людина, яка живе з ними поруч, ділить з ув'язненими всі злигодні, виявитися зрадником? Як високо злітає в його руках кирка! З якою силою б'є вона об камінь – аж іскри скачуть! А ось Єременко, він допомагає Юренєву, підважує великі шматки каменя ломом. Невже поруч з ними людина, яка може встромити їм ніж у спину? Чи не помилився Борзов? Можливо, зрадник – він сам? Хоче вислужитися перед начальством, внести розбрат, посварити.

Так, треба насамперед перевірити Юренєва. Перевірити таким чином, щоб він хоч на мить показав своє справжнє обличчя.

Під час невеликої перерви, коли, відклавши лопати і ломи, полонені присіли на траву відпочити, Олексій підійшов до Юренєва і попросив тютюнцю.

Юренєв охоче поділився. У нього знайшовся навіть клаптик старої газети. За хвилину голубий димок від цигарки стелився над темною осінньою травою.

– Я вирішив…

– Що вирішив? – скосив на Олексія очі Юренєв.

– Розумієш, у мене дещо змінилися обставини, – мовив Олексій. – Я не можу… Словом, я мушу залишитися. Я не можу тікати з вами…

Він побачив, як здригнулися губи в Михайла.

– Злякався? – зло посміхнувся Юренєв.

– Ні, це справа не для мене. Я не маю права ризикувати. У мене ж малий син.

Михайло оглянувся, чи не підслухують їх конвойні.

– Це зрада, – тихо сказав він.

– Чому? – заперечив Олексій. – Кожен вільний діяти, як він хоче.

– Але ж за тобою йдуть люди! Що станеться з ними, подумав? Спочатку всіх умовляв, а тепер у кущі!.. Ні, так не вийде!..

Це було сказано так рішуче, з такою переконаністю в тому, що всякий відступ тепер не просто малодушність, а вже зрада, і такий жорстокий блиск був у темних очах, які дивилися не моргаючи, наче хотіли пронизати його, що Олексій мимоволі піддався, відчув себе винуватим. Ні, ні! Такі очі не можуть брехати!

– Ну, добре, – сказав він ніяково. – Я ще подумаю.

Коли б він тільки знав, що пережив за ці хвилини Юренєв! З такими муками зведена ним споруда раптом розсипалася. Адже найголовнішим в його планах було схопити Олексія Охотникова з його кресленням. Він давно простежив, де той ховає свій папір, і з поведінки Олексія зрозумів, що криється за цими, здавалося б, невинними лініями і рисочками. Він намітив уже навіть день втечі. Їх незабаром переганятимуть на сусідню ділянку, в село Кузнецовку. Для конвою партії полонених звичайно призначали двох-трьох солдатів. Адже виснаженим беззбройним людям тікати нікуди. При обговоренні плану дій Юренєв запропонував напасти в полі на конвойних, убити їх, забрати зброю і, розсипавшись на невеликі групи, по троє-четверо, самостійно пробиратися до фронту.

Звичайно, конвойні були б попереджені заздалегідь – вони почнуть стріляти. Тут же з-за горбів вискочить підмога. А подальше цікавило Юренєва лише з погляду його стосунків з Мейєром.

Саме цей непідробний страх і допоміг Юренєву ще раз ошукати Олексія.

Охотников відійшов і присів осторонь, зовсім спантеличений. Бракувало ще, щоб Юренєв став тепер ганьбити його ім'я. Тільки раз втратиш довір'я товаришів, і опинишся в цілковитій самотності, всі тебе зневажатимуть, до останньої години життя носитимеш тавро боягуза і негідника.

Раптом здалеку пролунав пронизливий голос поліцая:

– Встати!..

Це означало, що ділянку обходить якесь начальство і ув'язнені повинні його вітати.

Олексій оглянувся. Від сусіднього, вже майже закінченого дота до них простувала невелика група німецьких офіцерів.

Попереду ступав високий худорлявий полковник з пихатим, злим обличчям. Слухаючи начальника будівництва Шварцкопфа, коротенького кремезного чоловіка, він кидав на нього незадоволені погляди. Високого полковника Олексій знав добре – це був начальник гестапо Курт Мейєр. Кілька разів приїжджав він до них у табір, і завжди після цього порядки ставали ще суворішими.

– Сюди йде! – почув Олексій стривожений голос Єременка.

Юренєв стояв на високій купі землі, спершись на лопату. Мимоволі глянувши на нього, Олексій був вражений якоюсь особливою напруженістю, що спотворила його обличчя.

Юренєв дивився на Мейєра пильно, але без страху, немовби чекаючи чогось дуже важливого для себе.

Мейєр підійшов, мовчки кивнув усім, заглянув у яму, подивився на сусідні доти, наче перевіряв, чи вірно вони розміщені, а потім повернувся, щоб іти далі. Ні, Олексій не міг помилитися, він ясно бачив, як Мейєр перезирнувся коротко, але значуще з Юренєвим. Іншим часом він не надав би цьому ніякого значення, але тепер кожна дрібниця набирала значення доказу. Чому Юренєв, глянувши на Мейєра, злегка повів бровою? В нього такої звички не було. Чому Мейєр з усіх вибрав тільки його одного, щоб глянути якось особливо уважно?.. Тепер залишалося останнє: кого пошлють з бачком на кухню. Олексій з нетерпінням чекав обіднього часу. Якщо Юренєва, тоді весь ланцюг дістає останню ланку. Інших доказів уже не треба.

Коли, нарешті, прозвучав гонг, – три удари залізним молотком по великій снарядній гільзі, – сталося те, чого Олексій найменше сподівався: з бачком на кухню послали його самого. А Михайло Юренєв насмішкувато крикнув йому навздогін, щоб швидше повертався і не смів їсти по дорозі м'ясо, якщо воно буде в юшці.

І Олексій пішов… А коли він повернувся, в нього було таке щасливе обличчя, що всі мимоволі здивувалися. Невже він умудрився одержати подвійну порцію, обдуривши куховара? Це була мрія, якої нікому не щастило здійснити.

Тільки-но Олексій поставив бачок на землю, Юренєв швидко зняв кришку і заглянув у нього. Він був розчарований – юшки виявилося менше, ніж завжди, і навіть не пахло м'ясом.

– Чого радієш? – сердито зиркнув він на Олексія.

Але той вже знову дивився стримано і суворо.

Як все-таки добре, що за юшкою сьогодні послали саме його! Можливо, й не було б тієї важливої зустрічі, яка багато чого змінила.