Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

Розділ сорок третій
РОЗШУКИ ПОЧИНАЮТЬСЯ

У перший же день визволення міста Клавдія Федорівна стала організовувати дитячий будинок. Вона домовилася з Морозовим, що тимчасово забере особняк, в якому жив бургомістр Блінов, – гарний двоповерховий дім, недавно капітально відремонтований. Бургомістр, очевидно, збирався оселитися в ньому надовго і не шкодував коштів.

Хлопчиків розмістили на нижньому поверсі, а дівчаток – на верхньому. Клавдія Федорівна влаштувалася у невеликій кімнаті під сходами, яка одночасно стала і канцелярією дитячого будинку.

У підвалі і сараї Шухова з дітьми виявили великі запаси трофейних продуктів. Їх повинно було вистачити до того часу, коли налагодиться організоване постачання.

Повернувшися з міськради, Клавдія Федорівна скинула хустку, ватник і пішла до себе в кімнату. Вона була дуже заклопотана. Треба було роздобути сокири, пилки, подумати, кого з дітей можна призначити пиляти і рубати дрова. Довго роздумувати не було часу. Побачивши Майю Шубіну, вона покликала її і звеліла швидко розшукати Миколку Охотникова і ще кількох хлопчиків. Майя зразу ж побігла у двір.

Незабаром в кімнаті Клавдії Федорівни зібралися всі старші вихованці. Вони слухали її з серйозними і заклопотаними обличчями.

– То ми підемо, Клавдіє Федорівно, – сказав Сашко Зубавін, високий білявий хлопчина в окулярах. Він був дуже короткозорий, і, коли хоч на хвилину знімав окуляри, обличчя його ставало розгубленим і навіть зляканим. – То ми підемо, попросимо у солдатів сокири і пилки. Я думаю, дадуть.

– Дадуть, звичайно. Скажіть, що це я прошу і що завтра ми все повернемо.

Хлопці встали і гуртом рушили до дверей.

– А ви, Миколко і Вітю, зачекайте, – зупинила їх Клавдія Федорівна. – З вами у мене окрема розмова.

Вона щільно причинила двері і сіла біля стола. На обличчі її з'явився добре знайомий хлопцям вираз настороженості і внутрішнього напруження. Вони одразу зрозуміли, що розмова буде серйозна.

– Ну, от що, хлопчики, – сказала вона, звівши докупи брови, – вам є важливе завдання. – Тільки-но вона мовила таке знайоме, таке хвилююче слово «завдання», у Миколки й Віті радісно заблищали очі.

– Що треба робити? – запитав Миколка.

– Не поспішай!.. Так от. Сьогодні мені повідомили в міській Раді, що німці пограбували музей. Хотіли вивезти найкращі картини, але не встигли. Картини десь тут, у місті.

– І їх треба знайти? – швидко запитав Миколка.

– Ні, Миколко, – суворо глянула на нього Клавдія Федорівна. – не шукати, а тільки походити по квартирах і розпитати людей. Може, що-небудь дізнаєтесь про картини.

– Тільки це! – розчаровано сказав Миколка.

– Це не мало, – заперечила Клавдія Федорівна. – Самі знаєте, як важливо натрапити на слід. Але, хлопчики, будьте обережні. В місті ще багато не знешкоджених мін. Старайтеся по снігу не ходити…

Розділ сорок четвертий
РУЇНИ НА ГОРБІ

Вони йшли один за одним вузькою стежкою, протоптаною в снігу вздовж стін і парканів. Миколка попереду. Він ніс на плечі дві важкі лопати. Позаду, зберігаючи дистанцію в два кроки, брів Вітя у старому осінньому пальті з короткими, обтріпаними рукавами. Свої великі червоні, без рукавичок руки він майже по лікоть засунув у кишені, але тепліше йому від цього не було.

Так вони дістались до найближчого перехрестя.

Біля похиленого телеграфного стовпа Миколка зупинився:

– Ну, Вітю, в який бік підемо? Направо чи наліво?

– Не знаю. Краще додому. Скільки ж можна по вулицях тинятися?

Миколка сердито встромив у сніг обидві лопати.

– І чому ти такий млявий? – запитав він з обуренням. – Зігнувся, мов дід, носом землю ореш!

Останні слова Миколка промовив з задоволенням. Він чув їх від старшини, який розпікав флегматичного і неповороткого солдата, коли годину тому до них у двір заїхали машини з дровами.

– А чого ти до мене чіпляєшся? – розсердився Вітя. – Я діло кажу. А то «ореш, ореш»!

– Ну, коли так, то ходімо он у ті ворота.

– Там знову нічого немає. Тільки вилають.

– Подумаєш, який делікатний! Вилаяти його не можна…

І Миколка попрямував до невисокого дерев'яного будинку, оточеного сараями, старими стайнями, перетвореними на склади, і ще якимись будівлями. Він сміливо зайшов у двір, поставив біля ґанку лопати і рушив до сарая з високим цегляним фундаментом. Цей сарай видався йому дуже підхожим місцем для того, щоб заховати картини. На дверях висів великий іржавий замок. Тільки-но Миколка доторкнувся до нього, як замок легко відімкнувся. Виявилося, він не був замкнений. Вийняти його з кілець було дуже просто. Двері з рипом відчинилися… і з темряви з радісним вищанням вискочило порося.

В ту ж мить у будинку відчинилися двері і на ґанку з'явилась бабуся у великих валянках і ситцевому фартусі.

– От босота! Що роблять! – закричала вона. – Від Гітлера порося уберегла, а вони його вкрасти хочуть! Зараз людей покличу, волоцюги ви такі! Геть з подвір'я, щоб духу вашого тут не було!

Вітя розгубився, позадкував і метнувся до воріт. Але Миколка не побіг. Він сміливо пішов назустріч бабусі. Зупинився перед нею і сказав з гідністю:

– І як вам, бабусю, не соромно так лаятись!.. Не потрібне нам ваше порося… Якщо хочете, ми вам його піймаємо…

– Не треба, не хочу! – сердито одмахнулась бабуся. – Піймаєте, та не нам… Іди, іди, поки цілий. А то як візьму ременя!

Порося, весело хрюкаючи й риючи сніг, бігало по стежці між будинками і сараєм. Миколка нахилився до нього, схопив, спритно штовхнув у сарай і причинив двері. Побачивши це, бабуся трохи заспокоїлась.

– Ну іди, іди, – вже миролюбно сказала вона. – Нічого по чужих дворах вештатись.

– А ми, бабусю, не вештаємось, – підійшов Миколка до ґанку. – Ми картини шукаємо.

– Які картини?

– З музею. Що зникли. Гітлерівці хотіли вивезти їх з міста, але не встигли і заховали… А де, невідомо. От ми їх і розшукуємо.

– У нашому дворі ніяких картин немає, – сказала бабуся, – і в сусідньому теж, і по всій вулиці немає… А про картини нам вже з міськради оголошували… Якби вони були, я сама б їх занесла, вас не чекала б…

Скинувши на плечі лопати, Миколка рушив до воріт.

Вітя чекав його, пританцьовуючи на снігу.

– Погана справа, – сказав Миколка. – Немає в неї картин, і взагалі на цій вулиці їх немає.

– А звідки вона знає?

– Знає, коли каже. І всім уже відомо, що треба шукати картини. Міськрада оголосила.

– Навіщо ж нам тоді ходити? – запитав Вітя. – Всі обшукають свої двори, і хто-не-будь знайде… Скажемо нашій Клаві – нехай посилає на цю справу маленьких. Гайда додому!

– Не піду, – уперся Миколка. – Якщо хочеш, іди, а я не піду. Я шукатиму.

На всякий випадок вони заникнули ще в кілька дворів, але вже не хазяйнували самі, а терпляче розпитували мешканців. Усі знали, що з музею пропали картини. Дехто висловлював свої припущення відносно того, де вони можуть бути, але всі, у кого вони побували, запевняли, що в їхньому дворі нічого не заховано.

– Ні, так ми, звичайно, ніяких картин не знайдемо, – зітхнув Миколка, коли вони за годину зупинилися на другому кінці вулиці. – От що я тобі скажу: шукати треба там, де ніхто не шукає і де немає господарів.

– А де ж саме? – з цікавістю запитав Вітя.

– Ну, в руїнах, у підвалі старої церкви, у склепах на кладовищі!.. Підемо, га?

Вітя пожвавішав:

– Оце інша справа! Підемо.

– Звідки почнемо?

– Звідки хочеш.

– Тоді спершу ходімо в руїни, – рішуче сказав Миколка.

Руїнами вони називали стіни великого елеватора, зруйнованого німецькими літаками під час перших бомбувань. Щоб потрапити до нього, треба було пройти через усе місто.

Хлопчики рушили в тому напрямку.

Несподівано з-за рогу напівзруйнованого обгорілого будинку назустріч їм вискочила Майя. На ній було коротеньке пальто і великі валянки. Від цього вона здавалася ще меншою.

– Ех, Майко, – засмучено сказав Миколка, – просто біда з цим завданням. Мука! Ходимо, ходимо, а толку ніякого…

– Що ж ви хочете робити? – запитала вона.

– Та ось у нас один план виник.

В очах у Майї засвітилося благання.

– Візьміть мене! – попросила вона.

– Ні, ні, й не проси. Не візьмемо, – сказав Вітя. – Ми в такі місця йдемо, де тобі буде небезпечно.

– Я не боюся.

І Майя пішла з хлопцями.

Так, утрьох, вони вибралися на околицю міста. Час був пізній, близько п'ятої години. Вже смеркало. Зруйнований елеватор безформною громадою височів на горбі. Знизу він здавався особливо темним і страшним. Праворуч від дороги стояв стовп, на якому було прибито фанерний щит з коротким і виразним написом: «Міни!» Тут Миколка зупинився і суворо наказав Майї:

– Дивись, з дороги не звертай, а то наступиш на міну.

Вона мовчки кивнула.

– А ми сьогодні не встигнемо під церкву і на кладовище, – сказав Вітя.

– Підемо завтра. Головне – почати…

Миколка і Вітя швидко рушили на горб.

Майя не відставала від них ні на крок. Дівчинка дуже змерзла. Щоб хоч трохи зігріти руки, вона в рукавичках стискувала пальці в кулаки.

Дорога крутнула направо, обгинаючи горб. До елеватора залишалося метрів п'ятдесят. Сюди давно вже ніхто не ходив, і дорогу зовсім замело снігом. Треба було йти по цілині. Миколка зупинився, вагаючись.

– Ну, чого ж ти став? – запитав Вітя.

– А може, й тут міни.

Вони уважно оглянули простір, що відділяв їх від елеватора. Скрізь лежав незайманий глибокий сніг. У присмерку він здавався синюватим.

– Хлопці, – раптом скрикнула Майя, що стояла осторонь, – дивіться, що тут таке!

Вони підбігли до неї.

– Де? – швидко запитав Миколка. – Що ти знайшла?

Майя рукавичкою показала на сніг.

– Он бачите?.. Сліди на снігу. Хтось ішов до елеватора.

– Вірно, сліди, – сказав Миколка.

– Ну, от бачиш!.. – Вітя обережно поставив ногу у великий і глибокий слід. – Хтось туди йшов.

– Якщо він пройшов, то й ми пройдемо. – Миколка ступив уперед. – Тільки давайте йти слід у слід, щоб не збиватися…

– Стій, Миколко! – вигукнула Майя. Миколка обернувся:

– Ну, що таке?

– А якщо вона там!.. – Хто це – вона?

– Та людина, яка йшла!

– А що їй там робити в такий мороз? Подивилася, мабуть, і вилізла десь назад. Можливо, відтоді тиждень минув.

Вітя рушив уперед за Миколкою. Але тут Майя якось вхитрилася і, перегнавши Вітю, опинилася між ними. Грузнучи по коліна в снігу, всі троє мовчки дісталися до самих стін елеватора і зупинились біля великого темного пролому. Тут несподівано сліди загубилися, наче розтанули.

– Тепер давайте діяти, – сказав Миколка. – Ти, Майю, залишишся тут і чекатимеш нас.

– Добре, – погодилась вона.

– А ми з Вітею підемо всередину і все оглянемо. Якщо будеш потрібна, ми тебе покличемо. Отже – чекай нас.

– Добре, – повторила Майя.

Хлопці зайшли в пролом, перебралися через кілька невисоких руїн і опинилися під склепінням, яке утворилося через те, що дві стіни навалилися одна на одну, але не впали. Тут майже зовсім не було снігу. Під ногами лежали купи битого каміння, щебеню, залізних уламків. Миколка і Вітя насилу пройшли десяток кроків і раптом побачили в стіні двері.

За прочиненими дверима було темно. Так темно, що в хлопців не вистачило сміливості ввійти. Вони стояли і слухали. В руїнах свистів вітер. Десь вдалині кілька разів ударила зенітка. В небі, за хмарами, прогуркотів літак.

Таємничі двері лякали і в той же час вабили хлопців. Миколка обережно штовхнув їх – вони зарипіли і відчинилися ще ширше.

Витягнувши шиї, хлопці заглянули всередину і в півтемряві помітили сходи, що вели вниз.

Що це? Причулося їм чи ні? Звідкись з глибини долинув хрипкий стогін.

– Ти чув? – запитав Миколка.

– Чув, – відповів Вітя.

Вони мовчали, прислухаючись до вітру.

– Що це може бути? – запитав Миколка.

– А як ти гадаєш?

– Там хтось є.

– Хто?

– Людина! Сови взимку не кричать…

– Хлопці! Хлопці! – раптом почули вони з-за каміння гарячий шепіт Майї. – Знайшли що-небудь?

Вона перелізла через виступ стіни і спустилася до них.

– Знайшли, – похмуро відповів Миколка.

– Що, що саме?

– Не «що», а «кого». Людину.

– Яку людину?

– Та, мабуть, ту саму, чиї сліди… Вона там унизу лежить, стогне… Наче чоловічий голос…

Майя сплеснула руками.

– Чого ж ви стоїте? Людина, може, помирає!..

Всі троє помовчали.

– Тоді от що, – рішуче сказала Майя, – давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.

Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.

Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.

Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.

– Це електричний ліхтарик, – прошепотів він на вухо Майї.

Майя шепнула Віті:

– Ліхтарик.

Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.

З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.

Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.

Діти оточили його.

Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.

– Давай подивимось його обличчя, – запропонувала Майя.

Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…

– Він! Бачите? – прошепотіла Майя.

– Що? Що?.. – теж пошепки запитав Миколка.

Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:

– Zu mir! Zu mir! ^[7] 7
  Zu mir! Zu mir! – До мене! До мене! (нім.)


[Закрыть]

Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.

Так, діти не помилилися – перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення – річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.

– Що ж нам з ним робити? – запитав Миколка. – Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…

– Треба кого-небудь покликати, – запропонував Вітя.

Раптом Майя схопила Миколку за руку:

– Ой! Дивиться! Дивиться!..

Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.

Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя – набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.

Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно – жодної проїжджої машини, жодної душі.

І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.

Але про це діти дізналися пізніше.

Зараз ними володіла лише одна думка – швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.

Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх:

– Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?

Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.

– Додому поспішаємо! – крикнув Вітя.

Тепер вони уповільнили крок, заспокоїлись, наче переступили через якусь невидиму рису, за якою лишився моторошний підвал із страшним Куртом Мейєром.

– Ви знаєте, звідки ми йдемо?.. – гукнув Миколка, радіючи зустрічі з Якушкіним і мимоволі хапаючи його за рукав. – Звідти! З руїн!

– Що, що? – не зрозумів Якушкін. – Звідки?

– Ну, з елеватора… – показав у темряву Віктор. – Ви не знаєте, кого ми там знайшли…

– Курта Мейєра!.. Начальника гестапо! – перебила його Майя.

Якушкін від подиву застиг на місці.

– Та що ви, діти, жартуєте, чи що? Курта Мейєра? Звідки він там узявся?

– Не знаємо, – хитнув головою Миколка, – але ми його бачили… Він там у підвалі лежить!

– Один, поранений, – сказала Майя.

– І бляшанки від консервів біля нього валяються, – додав Віктор.

– Та не може цього бути! – Якушкін тільки руками розвів. – Усе це, мабуть, вам привиділося, діти… Який підвал? Які бляшанки? Та й чого вас туди понесло?

– А ми картини шукали, – сказав Віктор. – Ну, знаєте, ті, що їх з музею вкрали… Ви що, нам не вірите?..

– І ніхто не повірить.

– А, так? А ось подивіться, що у мене за спиною, – сказав Миколка. – Ну, подивіться! Що це?

Якушкін подивився.

– Речовий мішок! Німецький, здається! – сказав він здивовано, і голос його трохи пом'якшав.

– От ми його у Мейєра й забрали!

Якушкін швидко обмацав мішок.

– Ти дивись! І справді!.. Чи немає в ньому консервів, дітки?.. Дуже я зголоднів, правду кажучи… То ви, кажете, самого Курта Мейєра бачили?

– Бачили, – посміхнувся Миколка. – Не вірите – підіть самі подивіться… Ну, нам пора!

– Рушайте, рушайте, дітки, – сказав Якушкін. – А я ось тут недалеко живу, вийшов на дорогу пошукати снарядних ящиків – топити нічим… Ну, біжіть, біжіть…

Діти пішли до міста, а Якушкін, кашляючи, почвалав своєю дорого, придивляючись, чи не темніє де-небудь на обочині кинутий відступаючими гітлерівцями порожній снарядний ящик…

Розділ сорок п'ятий
ЩЕ ОДНІ ЗАГАДКА

Дивізія одержала наказ рухатись до Обояні і визволити її. Рано-вранці Ястребов зібрав командирів полків і розповів їм про бойові завдання, поставлені перед полками.

До виступу залишалося трохи більше доби.

Стременний сидів у себе за столом і проглядав донесення, коли, злегка прочинивши двері, в кімнату до нього заглянув штабний перекладач.

– Товаришу підполковник, дозвольте зайти?

– Заходье. У вас щось термінове? – е підводячи голови, запитав Стременний.

– Та ось переклав кілька німецьких документів, товаришу підполковник. Прийшов доповісти вам.

– Є важливі?

– Ні. Хіба що документ про укріплення. Але й той має надто загальний характер; він стосується головним чином розподілу робочої сили. Всі інші в тому ж дусі. Є, правда, ще один документ, але він цікавий скоріше з точки зору психологічної, ніж з воєнної.

– Який це документ?

– Записна книжка начальника гестапо Курта Мейєра. Та, що її принесла завідуюча дитячим будинком… На жаль, записів у ній мало і всі вони, так би мовити, особистого порядку…

Стременний одвів погляд від лілових рядків донесення і подивився на перекладача:

– Що ж, в такім разі, ви знайшли в них цікавого?

– Характер, товаришу підполковник. Хід мислення. Це, я сказав би, типовий гітлерівець старшого покоління. Але в двох словах це пояснити важко. Ви краще на дозвіллі самі прочитайте.

– На дозвіллі?.. – Стременний посміхнувся. – Добре, залишіть. Може й трапиться колись дозвілля…

Він поклав на купку паперів ще кілька передрукованих на машинці аркушів, які взяв у перекладача.

Увечері, прибираючи на столі папери, Стременний побачив записки Курта Мейєра. Він побіжно, стоячи біля стола, проглянув кілька сколотих сторінок, і раптом щось привернуло його увагу. Він сів на стілець і, поклавши перед собою аркуші, став перечитувати їх спочатку.

Що ж, треба віддати належне цьому Курту Мейєру, кожен його запис був рисочкою, з яких поступово вимальовувався досить виразний портрет.

Стременний пригадав фотографії, що їх показав йому фотограф Якушкін, та інші, знайдені в архівах гестапо. Білявий кремезний і плечистий чоловік. Велика голова, широке підборіддя, короткий, трохи кирпатий ніс… Обличчя самовдоволене, впевнене, грубе… Красномовні знімки. І все ж густі рядки записної книжки говорять ще більше, ніж фотографії.

Ось зовсім лаконічні записи:

«11 вересня 1942 року розстріляно 150», «25 вересня – 176. Двоє чинили опір. Убиті на місці».

Далі Курт Мейєр докладно описував жовтневий наступ. Захоплювався надзвичайною мальовничістю бойового видовища, але тут же відзначав, що російські льотчики скоро зіпсували його, і лаяв якогось капітана Фрея, котрий прийшов до нього з листом від умираючої дружини і попросив відпустки. Він обіцяв Фрею послати його на передову.

«Слабкість не для німецького солдата. Помре дружина – буде інша. В Німеччині тепер багато вдів».

Кілька записів особливо привернули увагу Стременного.

«4 листопада. Бургомістр починає мене дратувати. Надто багато самовпевненості. Він вважає, що тільки йому відомо, як треба поводитись з росіянами. Інтриган! Проте в Берліні у нього зв'язки, його визнають одним з кращих спеціалістів з російського питання. Я не заперечую. Нехай він залишиться в Росії до смерті і навіть після смерті зо всіма своїми столами, хутрами і канапами… Але треба бути справедливим – у нього надзвичайний нюх. Я не думав, що в такому маленькому місті можна набрати так багато».

«15 грудня. Цей бургомістр свиня! Доручив йому організувати на базарі облаву, а він і цього не зумів, Ідіот!.. А ще запевняє, що розправиться з усіма підпільниками і партизанами і що нібито скоро доб'ється їхнього цілковитого довір'я.

Сьогодні знову був у місцевому музеї. На мій погляд, нічого цікавого, але Мітці сказала, що деякі картини мають велику цінність».

Дійшовши до цього місця, Стременний, мимоволі зупинився. Он як! Виходить, Курт Мейєр вже давно накинув оком на здобич!

Стременний уважно проглянув щоденники до кінця, шукаючи записів, що стосувалися воєнної обстановки. Ні, про це нічого не було сказано. Зате все частіше зустрічалися нотатки про бургомістра. Очевидно, стосунки між цими двома гестапівцями весь час погіршувались.

«Цьому кар'єристові ні в якім разі не можна довіряти! – писав Мейєр. – Я впевнений, що, незважаючи на союз, який ми з ним уклали, він щодня пише на мене доноси. Але ми ще подивимось, хто кого».

«Насправді це просто дурень, – писав він в іншому місці. – Провінціал! Напускає на себе таємничість; говорить загадками. Звичайний шпигун, від якого відрікаються, коли він більше не потрібен. Розгадати його так само легко, як відчинити скриню, якою він пишається. Я один раз бачив, як він її відчиняв, і з мене досить! Велика Ведмедиця! Мала Ведмедиця!»

Стременний підвів голову. Несподіваний здогад примусив його встати з місця і разів два пройтися з кутка в куток.

«А Воронцов, мабуть-таки, має рацію: у скрині повинне бути друге дно… Але як проникнути в це потайне нижнє відділення?..»

Тепер він точно пригадав одну давню, здавалося б, зовсім незначну розмову з Соколовим.

Він, Стременний, запропонував замінити важку ковану скриню на звичайний вогнетривкий ящик. Соколов рішуче відмовився.

– Навіщо це? – сказав він. – Всі в нас у фінчастині звикли до цієї скрині. Ви тільки погляньте, яка робота. Просто мистецтво! А за міцність я вже ручуся! З будь-якого вогню цілою вийде. Зверніть увагу, яке в неї дно, товаришу начальник, чудесне залізо, майже в палець завтовшки!

І справді, дно було якесь надзвичайно товсте. В ньому цілком могла вміститися секретна схованка.

Тепер зрозуміло, чому Соколов так не хотів замінити цю трофейну скриню на звичайний грошовий ящик… Можливо, він навіть навмисне зіпсував старий ящик, коли дізнався, що захопили скриню, в якій є секретний пристрій.

Хто знає, що ховав він під другим дном: коштовні речі, важливі документи?

Звичайно, згадка про «Малу Ведмедицю» може бути просто жартом. Іронією, так би мовити. Але ж «Велика Ведмедиця» – не вигадка. Кнопки на скрині розміщені саме в цьому порядку. А що, коли «Мала Ведмедиця» – ключ до потайної схованки? Варто спробувати. Тільки треба точніше дізнатися, який вигляд має ця «Мала Ведмедиця». Доведеться запитати в метеоролога. А потім одразу до Воронцова – скриня ж тепер у нього.

Стременний засунув в кишеню сторінки щоденника і вийшов, на ходу одягаючи кожушок.