Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

Розділ чотирнадцятий
РОЗВІДКА

Рано-вранці Колесник одержав повідомлення, що на станцію Синельничі прибув незвичайний ешелон – тридцять платформ із сіном. Судячи з того, як старанно сіно спресоване у великі тюки, і ще з деяких інших ознак, його, напевне, везуть здалеку, можливо з самої Німеччини.

Дивна річ! Як правило, німці для своїх обозних коней забирали сіно в селах. Правда, на середньому Доні, у мадьярів, була кавалерія, але й для неї ніколи не доставляли сіно цілими ешелонами.

За півгодини в бліндажі відбулася військова рада. Колесник докладно розпитував одного партизана з місцевих жителів, що то за станція Синельничі, а Геннадій Андрійович, розстеливши на столі карту, уважно вивчав дороги, які вели до неї.

Партизан докладно розповів про свій район. До війни Синельничі були невеликим полустанком з трьома коліями і навіть без водокачки. Але тепер цей полустанок набув дуже великого значення – він став крупною тиловою базою гітлерівців. Підходи до нього укріплені, в багатьох місцях споруджено доти, довгими смугами тягнуться дротяні загорожі і мінні поля. Прорватися до станції без бою неможливо.

– Ось що, – вислухавши його, сказав Колесник, – я мушу все перевірити своїми очима. Сходимо в розвідку, а тоді й вирішимо.

Через дві години невеликий загін з п'яти чоловік заглибився в ліс. До станції навпростець було не більше десяти кілометрів. Крім Геннадія Андрійовича і Колесника, йшло ще троє партизанів-автоматників. Колесник взяв їх з собою про всякий випадок: а раптом доведеться послати зв'язкового назад у табір – та мало які обставини можуть скластися в дорозі.

Півтори години вони пробиралися болотами; партизани вели їх ходженими стежками; під ногами хлюпала і пухирилася гнила вода, проте товстий мох витримував вагу людей.

йшли, розтягнувшись один за одним, зрідка зупиняючись, щоб відпочити і попоїсти. Колесник помітно втомився. Він був з тих силачів, які можуть вижати багатопудову штангу, але не переносять тривалого фізичного напруження; Геннадій Андрійович до крові понатирав п'яти, він приховував біль, старався не відставати, рухався слідом за молодими партизанами, які йшли, тихо перемовляючись, наче й не було тут на кожному кроці небезпеки.

Раптом зовсім близько, за деревами, протяжно і хрипко загув паровоз. Усі мимоволі зупинилися, немовби гудок попереджав про небезпеку. Колесник послав одного з молодих партизанів розвідати обстановку – вздовж залізничного насипу, мабуть, розставлено пости. Тепер головне – зуміти їх обійти і непомітно наблизитися до станції.

Партизан ходив хвилин десять, а коли повернувся, на його круглому, розчервонілому од вітру обличчі з короткими рудуватими вусиками, які він відпустив, щоб здаватися старшим, була розгубленість. Ще здалеку він безнадійно махнув рукою, і Колесник пробурчав крізь зуби:

– Цього Куликова ніколи більше не посилатиму. Завжди доповість щось неприємне!..

Але справа була зовсім не в Куликові. Щойно пройшов поїзд з німецькими солдатами, і вздовж насипу через кожні двісті метрів стоять вартові. На крутому вигині дороги, там, де колія починає поступово спускатися до моста, побудовано великий дот з кулеметами і гарматою. Ще два-три дні тому його не було…

Вирішили знову заглибитися в ліс, зробити гак і вийти до порослого деревами горба, з вершини якого можна роздивитися, що відбувається на станції.

Про цей перехід Геннадій Андрійович згадував потім довго. Грубі онучі, якими він невміло обмотав ноги, здавалися йому терпугами.

Нарешті Колесник помітив, що Геннадій Андрійович кульгає, зупинив загін. Побачивши його скривавлені ноги, він скрушно похитав головою і звернувся до партизанів:

– У кого чоботи великі?

– У мене, Антоне Мироновичу, – відгукнувся Куликов.

– Ану, обміняйся з товаришем Стременним і покажи йому, як треба взуватися…

Опівдні розвідка нарешті досягла горба. Чіпляючись за дерева, полізли на крутий схил.

На вершині горба зупинилися. Навіть неозброєним оком звідси було видно важкі состави поїздів з вкрапленими в них жовтими кубиками спресованого сіна на платформах.

Колесник і Геннадій Андрійович по черзі розглядали состави в бінокль. Так, у цій незвичайній, дивній акуратності платформ щось таїлося.

– Навіщо їм стільки сіна? – здвигнув плечима Колесник. – Його вистачить кавалерійському корпусу на цілий рік.

– Безсумнівно, тут криється якась мета, – зауважив Геннадій Андрійович.

– Підпалити б це сіно, от би здорово горіло, – простодушно сказав Куликов. – Антоне Мироновичу, давайте підпалимо!..

– Ти спочатку підійди! – сердито обірвав партизана Колесник.

Справді, якби ешелон із сіном спалахнув, навряд чи можна було б врятувати сусідні ешелони, навантажені мінами і снарядами. Для цього вистачило б одного запаленого сірника! Але як його піднести?..

Всі напружено думали. Станція добре укріплена – це видно з першого погляду, її оточують щонайменше вісім поставлених у шахматному порядку дотів. Уздовж вагонів ходять вартові, і, мабуть, немало солдатів сидить у бліндажах…

До станції веде одна дорога. Вона круто огинає горб, а потім під прямим кутом повертає до залізничного переїзду. Дорогу цю можуть обстрілювати одразу чотири доти, не рахуючи вогню з замаскованих кулеметних гнізд.

Глянувши вниз, до підніжжя горба, Геннадій Андрійович раптом вражено вигукнув:

– Дивіться!..

Всі глянули в напрямку його простягнутої руки. З-за горба на дорогу вийшла худа біла корова з запалими боками. Спочатку здавалося, що вона йде сама. Але потім партизани побачили двох селянських підлітків з лозинами. Вони повільно брели за коровою, про щось між собою розмовляючи.

– Цікаво, – здивувався Геннадій Андрійович, – куди вони її женуть?

– Як видно, на станцію, – сказав Колесник.

– На станцію?.. А що їм там робити?

Стременному ніхто не відповів. Справді, навіщо цим хлоп'ятам гнати свою корову туди, де її напевно відберуть, а якщо їх самих відпустять живими, то це буде чудо?

– Вони йдуть досить упевнено, – зауважив Геннадій Андрійович, – наче нічого не бояться…

– Це вірно, – погодився Колесник. – Треба б їх затримати.

– А що це нам дасть? – запитав Куликов.

– Багато дасть! – жваво підхопив Геннадій Андрійович. У нього зародилася смілива ідея: – Адже корову можуть гнати і не вони!

– Та-ак, – мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. – Ну добре, – раптом вирішив він. – Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..

Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.

Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.

– Знову цей Куликов комедію розігрує, – сердито пробасив Колесник. – Йому кажуть – не лякати, а він як звір кидається!..

Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.

Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.

– Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, – сказав Куликов. – А це їхні документи!..

– Документи? – підвів брови Колесник. – Давай-но їх сюди!..

– Як тебе звуть, хлопчику? – звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.

Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.

– Семенко, – відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.

– А куди ж ви йшли, Семенку? – вступив до розмови Колесник. – Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…

– Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, – відповів Семенко, – тільки корову відберете.

– А навіщо вона нам?

– Ви партизани… Вам їсти нічого!..

– От ти й помилився, – засміявся Колесник. – Хочеш, я тебе салом почастую?

Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої – чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:

– Їжте! У партизанів цього добра багато!..

Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.

– Ви що – брати? – поцікавився Геннадій Андрійович.

– Ні, вони не брати, – Колесник тріпнув двома папірцями. – Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..

Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.

Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них – накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий – перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців – Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.

Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.

Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.

– От що, – вислухавши, запропонував Колесник, – давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.

Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.

– Чого смієтеся? – запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. – А де Куликов?

Партизани засміялися.

– Він там за коровою ганяється! – сказав один з них. – Вона все націлюється підняти його на роги.

Колесник розсердився:

– Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.

– Він і сам упорається!

Колесник підійшов до пастушків, які дивилися на нього без ніякого страху. Тільки Семенко посерйознішав.

– Якщо корову берете, дядьку, – сказав він, – то дайте розписку, а то наш староста поб'є нас до смерті.

– Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?

– Гордєєв. А ми його Костуром звемо.

– Чому так?

– Він кривий. На ліву ногу кульгає.

– Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?

– Колгоспна!

– Куди ви її ведете, знаєте?

– На станцію.

– А для чого?

– Солдатів годувати! – раптом тоненько обізвався Вася.

І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.

– А що, хіба в них нічого їсти? – запитав Колесник.

– Не знаємо, – сказав Семенко. – Костуру якийсь офіцер наказав.

– А часто ви на станцію корів водите?

– Оце вперше.

– І вас там ніхто не знає?

– Ні, – відповів Семенко.

– І ви не боїтеся, що вас заарештують?

– Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…

– Скільки часу вже йдете?

– Вранці вирушили.

– Коли маєте повернутися?

– Як німці відпустять.

Колесник посміхнувся.

– Мудро сказано!.. У вас є батьки?

– У мене – дідусь, – сказав Семенко, – а у Васька – мати.

– Як же вони вас відпустили?

– Спробуй не відпустити! У Костура палиця – о! – І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.

– Доберемося ми до нього! – суворо примружився Колесник. – Скоро вашому старості каюк буде.

План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.

– Візьми, – сказав він, – на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..

Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.

Розділ п'ятнадцятий
ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!

Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.

Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем – що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!

Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.

Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.

Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.

Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…

В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.

Життя в таборі йшло своїм звичаєм. Партизани зміцнювали бліндажі, заступали на пости, ходили в розвідку. Три дні тому група партизанів напала на колону автомашин з боєприпасами. Частину боєприпасів знищили, а ящиків тридцять з патронами для автоматів принесли в табір. Тепер ці патрони розподіляли серед тих, у кого були трофейні автомати.

В штабному бліндажі начальник штабу Великанов і командири двох рот складали зведення про дії загону за останні три місяці – його чекали в штабі партизанського руху. Вони докладно перераховували всі операції: зруйнували залізничний міст, і на цілий тиждень припинився рух на залізниці; вчинили напад на німецький гарнізон у селищі Крутий Яр і закидали гранатами будинки, де жили солдати; після короткого бою партизани відійшли, а гітлерівці два дні ховали своїх убитих; диверсійна група висадила в повітря склад з боєприпасами і три склади з пальним; пущено під укіс ешелон з військами і технікою. Не випадково тепер так пильно охороняли гітлерівці залізницю.

Вже перейшло за полудень, коли Куликов дістався до табору. Свою ватянку він ніс на руці, комір гімнастьорки розстебнув. Автомат, що висів на ремені, притискував до грудей, наче знаходив у ньому якусь опору. Партизан важко опустився на пеньок біля бочки з водою, але не мав уже сили зачерпнути її кухлем. Так він просидів одну чи дві хвилини, потім підвівся і пішов шукати Дудникова. Знайшов його біля конов'язі, де Миколка під його наглядом самостійно чистив невеликого карого коника з чорною гривою.

– Копита, копита почисть, – повчав Дудников. – Стань справа, тепер піднімай йому ногу… Та не бійся, не вдарить… – Побачивши Куликова, він стривожено обернувся: – Що сталося?

Куликов стомлено сперся на дерево, вийняв з кишені пакет і подав його Дудникову.

– Антон Миронович прислав! Терміново…

– Ти піди відпочинь, – сказав Дудников, розриваючи пакет.

Куликов похитав головою.

– Мушу повернутися назад! Готуйте коня!..

Дудников підвів очі від паперу.

– А ти знаєш, що тут іще написано? – запитав він.

– Ні. Наказано передати вам, а ви вже самі вирішите…

Дудников обернувся до Миколки і суворо сказав:

– Кидай скребло! Клич сюди свого дружка. Поїдете на завдання. Та швидше!..

Миколка здивовано глянув на командира. Ні, той не жартував.

Дудников дивився на Миколку якось по-новому, зосереджено, наче стараючись зрозуміти, для якої ще справи може стати в пригоді цей хирлявий хлопчина.

Миколка кинув скребло в траву і, наче вихор, помчав до кухні. По дорозі мало не збив з ніг Майю, яка несла в бліндаж до Михєєва пляшечки з ліками.

– Ми на завдання йдемо! – крикнув він і побіг далі.

Майя відійшла вбік і провела його поглядом, в якому таїлася заздрість.

Куховар не затримав Вітю Нестеренка. Вірніше, він відпустив його навіть з деяким полегшенням. Цей хлопець за дві години умудрився зіпсувати з півмішка картоплі. Він чистив її так завзято, що від неї залишалося дуже мало.

Почувши, що його викликає Дудников, Вітя пожвавішав, йому вже затерпала спина від довгого сидіння перед великим мідним казаном, серед купи картопляного лушпиння. Він навіть не встиг скинути з голови білий ковпак – так енергійно потягнув його за собою Миколка.

Отямився Вітя тоді, коли вони пробігли половину дороги до конов'язі.

– Та не спіши так! – попросив він. – У мене спина болить.

– Подумаєш, спина! – посміхнувся Миколка. – Тобі що, дев'яносто років?

– Посидів би, зігнувшись у три погибелі.

– Ну, годі, перестань! – суворо сказав Миколка. – Ми йдемо на бойове завдання!..

– Не бреши!

Миколка аж зупинився від обурення.

– Ти краще свій ковпак зніми… Ось скажу Дудникову, що ти боягуз!..

– Я – боягуз?! – наїжачився Вітя.

Кулаки в нього були міцніші, ніж у Миколки, і невідомо, що сталося б далі, якби їх не покликав Дудников:

– Ей, хлоп'ята! Йдіть сюди! Подержіть коней!..

Хлопчики побігли до нього. Дудников дав кожному з них повіддя і кудись зник.

Миколці дістався той самий кінь, якого він щойно чистив. Кінь стояв спокійно, дивився на хлопця великими вологими очима. Миколка поторкав міцне жовте сідло і уявив собі, як мчатиме на ньому через ліс. Вітин кінь, високий, чалий, на тонких ногах, весь час неспокійно пританцьовував і старався його укусити. Вітя лякливо смикав за повід і кричав:

– Стій, чорт!.. Я тебе зараз!..

– Міцніше держи, – повчав Миколка тоном досвідченого кавалериста. – Щоб відчував руку…

Вітя сопів і кружляв навколо коня. Нарешті він знайшов вихід: підвів його до куща, і кінь почав рвати листя жовтими зубами.

Вони чекали хвилин десять. Вдалині мелькала худорлява постать Дудникова, він заходив то в одну, то в іншу землянку, за ним, важко переставляючи ноги, плентався Куликов.

Нарешті всі справи було зроблено. Дудников вручив партизанові туго напханий речовий мішок і повів його до хлоп'ят.

– Приїдеш, нагодуй хлопців, – сказав він, коли, на радість Віті, Куликов забрав у нього норовистого коня. – Рушайте!..

– А куди ми їдемо? – запитав Вітя.

– На завдання, – відповів Дудников, спостерігаючи, як Миколка безуспішно намагається вилізти на коня: стремено було опущено надто низько, і він ніяк не міг закинути другу ногу. – Ну, давай підсаджу! В сідлі коли-небудь сидів?

– Ні, – признався Миколка.

– Якби збрехав, все одно не повірив би.

Дудников підтягнув ремені і підсадив Миколку.

– Не жени! – суворо сказав він. – Їхатимеш за Куликовим.

– А ти сідай на попону позаду мене! – сказав Куликов Віті. – Отак! Держись міцніше. Поїхали!..

Раптом Миколка обернувся:

– А зброя?

Але Дудников тільки помахав їм рукою.

Куликов затримався проти вказаного йому строку лише на двадцять хвилин. Він приїхав з двома хлопцями, привіз мішок з продовольством і ще деякі речі, потрібні для успішного виконання задуму.

Вони прибули на галявину, де їх чекали Колесник і Геннадій Андрійович.

Миколка вдало сплигнув з сідла на траву. Вітя, якого добре-таки потрусило на гострій спині норовистого коня, спробував сповзти, але, під загальний сміх, звалився на землю.

– Ну, тепер я бачу, що прибули в повному порядку, – сказав, посміхаючись, Колесник. – Відпочиньте, попоїжте, а потім ми вам усе розкажемо.

Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.

Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.

– Що ж ми маємо робити? – нетерпляче запитав Миколка.

– Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.

– Оце й усе?

– Ні, – приєднався до розмови Колесник, – найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?

Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.

– Бачимо, – сказали вони в один голос.

– Що це, по-вашому?

– Сіно, – догадався Миколка.

– Вірно. От і треба, щоб це сіно загорілося. Бачите, скільки поблизу ешелонів? Вони напевно злетять у повітря…

– Як же це зробити? – запитав Вітя. – Підпалити сірником?

Колесник похитав головою.

– Ні, сірники для такої справи не годяться. Не встигнеш і сірника чиркнути, як тебе зразу й уколошкають. Ми тут приготували одну іграшку. – І він показав на долоні звичайну сірникову коробку. – Вона заряджена. За годину спалахне сама, і полум'я її зможе пропалити навіть покрівельне залізо.

Миколка взяв коробку і погойдав її на долоні: коробка була важка. Він подав її Віті – той боязко поторкав пальцями стерту етикетку, але в руки не взяв.

– Як вийдете на переїзд, – сказав Колесник, – один з вас – ну, хоча б ти, Вітю, – повинен сильно стьобнути корову, так, щоб вона побігла до найближчої платформи з сіном. Коли корова ткнеться мордою в сіно, ви почнете її відганяти. Один з вас заступить другого. І той має засунути коробку в сіно… Звичайно, якщо на той час не наспіє вартовий. Ризикувати не треба! – підвищив голос Колесник. – При небезпеці викиньте коробку, от і все… Зрозуміло?..

– Зрозуміло! – ствердив Миколка.

Вітя, насупившись, мовчав. Геннадій Андрійович тривожно глянув на нього:

– Ти чого, Вітю? Боїшся?..

– Я не згоден, – сказав хлопчик.

– Не згоден?

Всі подивилися на нього.

– Я можу тільки корову гнати, – пробурмотів він, не підводячи голови, – а коробку ви Миколці віддайте… У мене завжди все з рук падає.

Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув.

– Ну звичайно, Вітю, коробку понесе Миколка.

– От і все, – Геннадій Андрійович підвівся. – Зараз я вам скажу, хто ви такі. Ти, Миколко, тепер Семен Бушуєв. Повтори.

– Семен Бушуєв, – повторив Миколка.

– А ти, Вітю, – Василь Ломакін.

– Василь Ломакін, – повторив Вітя.

– Семенку і Ваську, – повторив Геннадій Андрійович. – Ось вам документи. Не забудьте одержати розписку на накладній… Тепер я вам розповім про ваших рідних, старосту і село, звідки ви йдете…

За півгодини обидва хлопці вже знали напам'ять свої нові біографії. Партизани принесли їм лозини, покинуті пастушками на дорозі. Проте, коли хлопці взяли їх в руки, одразу стало помітно, що одягнуті вони не по-сільському. На Миколці був піджачок, а на Віті – нова картата сорочка.

Колесник похитав головою.

– Треба переодягтися, – сказав він.

Всі погодилися. Хлопцям довелося потремтіти на холоді, поки партизани міняли одяг у затриманих пастушків, зате через кілька хвилин Миколка і Вітя вже мали зовсім інший вигляд.

Миколка заховав коробку в кишеню штанів.

– Ну, хлопчики, бажаю вам удачі, – сказав Геннадій Андрійович і розцілував обох. – Головне, дійте обачливо. І не поспішайте… Пам'ятайте, вас послав староста, а до всього іншого вам немає діла!.. Ми вас чекатимемо…

– Не забудь, Миколко, – нагадав Колесник, – за годину коробка вибухне. Якщо не пощастить засунути її в сіно, викинь, не держи…

– Гаразд, не забуду. Ми пішли, – сказав Миколка.

Він повернувся і почав спускатися по схилу на дорогу. За ним, менш спритно, сповзав Вітя. Колесник підморгнув Куликову. І той побіг услід за хлопчиками.

Всі мовчки стежили за ними: ось вони спустилися вниз, на дорогу, і зупинилися. Куликов відв'язав корову і штовхнув її в бік. Мотаючи головою, вона вийшла на дорогу і теж зупинилася. Тоді Миколка стьобнув її лозиною по спині. Корова повернулася і покірно рушила в напрямку станції. Це була стара, квола корова бруднувато-білого кольору, з запалими боками, на яких темніли коричневі залисини. Дивно, як це староста наважився послати німцям таку худу і стару худобину. Корова йшла повільно, понуро, наче здогадуючись про свою сумну долю.

Деякий час хлоп'ята мовчали. Страшнувато було йти цією дорогою в чужому одязі, з чужими документами, підганяючи чужу корову, просто в руки ворога. Хоч колгоспні хлопці й сказали, що на станції їх ніхто не знає, але мало що може статися! Чи староста несподівано приїде сюди, щоб вислужитися перед начальством, чи щось інше… Хіба все передбачиш у такій справі!

– Ну, Вітю, – сказав Миколка, – а головного ми й не спитали.

– Чого? – зупинився Вітя.

– Як звуть корову.

Але Віті було не до жартів.

– Іди ти! – сказав він. – Краще пам'ятай, як тебе звуть. Тебе звуть Семенком. Один раз помилишся і загинеш ні за що…

– Нічого, Васильку! Живі будемо, не помремо…

– А я не хочу помирати, – відповів Вітя. – Я ще інженером хочу бути…

– Тихше ти! – спинив його Миколка. – Коли ідеш на завдання, тільки про це й думай… Кажи про корову…

– А що мені про корову казати? – розсердився Вітя. – Що ти з себе розумника корчиш! Думаєш, я гірший за тебе?

– Гірший не гірший, а від коробки відмовився.

Вітя важко зітхнув і нічого не відповів. Миколка теж мовчав. Корова вела їх до перекритого шлагбаумом переїзду, і тепер вже було видно вартових, які уважно стежили за ними.

Коли до шлагбаума лишалося метрів двісті і вартовий у сірому мундирі рушив до хлопців, поправляючи на грудях чорний автомат, Миколка зайняв своє місце спереду корови. Він весь час відчував тягар у кишені. Здавалося, ця маленька сірникова коробка важила пудів п'ять.

«Тільки спокійно, спокійно, – говорив собі Миколка. – Я підходжу, виймаю документи, подаю їх вартовому, а потім Вітя б'є корову в правий бік…»

Чим ближче шлагбаум, тим видніше, як просто здійснити цей план. Справді, остання платформа з сіном зовсім близько від переїзду.

Миколка з полегшенням зітхнув. Він оглянувся і тихо сказав Віті:

– Підходимо!

З похмурим виглядом Вітя змахнув лозиною, і це вийшло у нього якось втомлено, байдуже: будь, що буде!

Німецький солдат весело глянув на них з-під залізної каски і гукнув досить спокійно:

– Хальт!..

Він підступив ближче, погладив корову по шиї, чомусь заглянув їй у ніс і з жалем похитав головою. Мабуть, йому не сподобалося, що вона худа. Потім він ще раз повільно обійшов навколо неї, помітив залисини на лівому боці і щось мовив, цього разу докірливо. Мабуть, щоб розтлумачити хлопцям свою думку, нагнувся, зірвав на обочині дороги жмуток трави і простягнув його корові. Вона взяла траву мокрими губами і повільно зарухала щелепами.

Щоразу, коли солдат проходив повз Миколку, хлопчику здавалося, що той уважно дивиться на його кишеню. Молоде, з чорними вусиками обличчя солдата здавалося йому загадковим, і весь він, затягнутий ременями, з воронованим автоматом на грудях, – таємничим і незрозумілим.

Нарешті солдат взяв з Миколчиних рук документи, мигцем проглянув їх і, очевидно, не розуміючи російською мовою, визнав їх цілком задовільними.

Головною перепусткою для нього була корова. Про те, що її мали пригнати, він, мабуть, уже знав.

Солдат віддав Миколці документи і відійшов, щоб підняти шлагбаум. Настав вирішальний момент. Миколка бачив, як посіріло обличчя Віті, та й сам відчув сухість у роті. Все попливло перед очима. Була тільки корова, жовта громада пресованого сіна на платформі і тягар сірникової коробки в кишені.

Шлагбаум зарипів і повільно рушив угору. Миколка стояв поруч з Вітею, а той підняв лозину, щоб стьобнути корову. Звідти, де вони стояли, до платформи було не більше десяти кроків.

І раптом в одну мить весь їхній детально розроблений план розсипався. З протилежного боку на середину переїзду вийшов другий солдат, дуже високий, з кинджалом при боці, і щось крикнув вартовому. Той із сміхом відповів. Тоді високий підступив до корови, схопив її за ріг і, голосно регочучи, потягнув за собою.

Хлопці побрели слідом. Все пропало. Залишалося тільки скоритися долі. Найбільше, що вони зможуть зробити, – це принести назад розписку на накладній. Так багато пережити, і тільки для того, щоб усе закінчилося провалом!..

Вони минули переїзд, і солдат повернув до станції. Підійшовши до будинку, він крикнув. З вікон одразу вистромилися голови інших солдатів. Він крикнув, очевидно, щось дотепне, тому що йому відповіли дружним сміхом.

Йшлося, безсумнівно, про корову. Її одразу ж оточили кілька солдатів: вони розглядали її і реготали.

Раптом на сходах з'явився високий, худорлявий офіцер. Навіть не глянувши на хлопчиків, які, всіма забуті, стояли осторонь, він підійшов до корови і бридливо оглянув її. Обійшовши навколо корови раз і вдруге, офіцер пальцем поманив хлопчиків до себе.

– Сволош! – сказав він. – Скажіть староста, що я бив палка!

– Зрозумів, пане офіцер, – кивнув Миколка.

Офіцер знову повернувся до корови.

– Шахрай! Прислати дохлий корова!.. – Він постояв трохи, незадоволено похитуючи головою; раптом у нього виник якийсь сумнів – він різко обернувся до Миколки і сказав:

– Покашить документ!..

Миколка простягнув йому перепустку і накладну, зім'яті в його пітних руках. Офіцер довго читав, насилу розбираючи російські слова. Він уважно звірив номер на пломбі, що висіла на шиї корови, з номером, зазначеним у накладній. Ні, все вірно. Підміни не було. І це ще більше розлютило офіцера.