Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

Розділ тридцять третій
УДАР НА СЕЙМІ

Від часу червневих боїв минуло вісім місяців. Після недовгого відпочинку дивізію, в якій служив колись капітан Соколов, передали іншій, сусідній армії і перевели на нову ділянку фронту – по середній течії Сейму. Дивізія зайняла позицію вздовж берега ріки, напроти зовсім зруйнованого гітлерівцями невеликого містечка.

Полковник Ястребов, досвідчений бойовий командир, якому вже не раз доручали складні операції, готував свої частини до наступу. Командуючий армією викликав його до себе і поставив перед дивізією бойове завдання: вибити гітлерівців з укріплень на березі ріки, а потім повернути на південь і визволити старовинне російське місто О. Це було важливо для успіху всього фронту.

Дивізії належало провести операцію, під час якої вона мала форсувати Сейм і захопити протилежний берег ріки. Завдання було нелегке. Крутий схил, що майже прямовисно спадає до води, вороги перетворили на справжню фортецю. Вирили в ньому безліч окопів, сполучили їх внутрішніми ходами, встановили кулемети, гармати, міномети…

Увечері, напередодні наступу, біля бліндажа, в якому містився командний пункт дивізії, зупинився всюдихід. На притоптаний сніг вийшли два чоловіки в однакових цивільних чорних пальтах з сірими смушковими комірами.

І все-таки ці люди не були схожі між собою. Один, видимо старший віком, років п'ятдесяти, був худорлявий, легкий і спритний в рухах і якось навіть по-юнацьки жвавий, його смагляве обличчя осявали глибоко посаджені чорні, надзвичайно живі і цікаві очі. Комір пальта був розстебнутий, шапка злегка набакир. З-під неї вибивалося, спускаючись до самих брів, пасмо прямого чорного волосся.

З машини він вискочив швидко і, чекаючи штабного офіцера, який пішов доповісти про гостей командиру дивізії, заходив туди й сюди вузенькою, протоптаною в снігу стежкою, постукуючи підбором об підбір, щоб скоріше зігрітися.

Його супутник повагом вилазив з машини. Спершу він висунув одну ногу, надійно ступив на неї і вже тоді, трохи подумавши, поставив на землю другу. Після цього він злегка поплескав долонями у теплих плетених рукавичках і глибше насунув на вуха шапку з акуратно зав'язаними шнурочками.

Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:

– Ну, от і приїхали!

В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.

Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.

Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:

– Прошу, товариші!

Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.

За ним перевальцем рушив його поважний супутник.

– Здрастуйте, товариші, – привітно сказав командир дивізії, міцно потискуючи гостям руки своєю маленькою сильною рукою. – Чекав вас!.. Веселіше воювати буде, знаючи, що разом з нами в місто ввійде Радянська влада. Ви, якщо не помиляюся, секретар міськкому партії Громов? Артем Данилович?

– Він самий! – відповів худорлявий чоловік. – А це Морозов Сергій Пилипович, голова міськради.

Морозов злегка вклонився, зберігаючи суворий, надзвичайно серйозний вираз обличчя, а потім запитав діловито і вимогливо, так, наче їхав у поїзді і сталася затримка в дорозі:

– Коли будемо на місці?

– Точно за розкладом, – посміхаючись, відповів Ястребов, – хоча можливі й деякі непередбачені затримки…

Громов засміявся, а Морозов здивовано глянув на нього, потім на Ястребова і злегка знизав плечима.

– От завжди так з військовими, – зітхнув він, сідаючи перед столиком, на якому лежала карта, – без застережень не можуть. А нам, товаришу полковник, ось як потрібно, щоб дивізія оволоділа містом якнайшвидше і, головне, зненацька!..

– Чому? – запитав Ястребов і, присунувши Громову лавку, сів напроти голови міськради, але тут же спохопився: – Роздягайтеся, товариші! Вечеряти будете?.. Зрештою, що тут питати… Сергушкін! Збігай до куховара, передай, щоб сюди принесли вечерю, – наказав він своєму ординарцю. – Швиденько… на трьох… ні, на чотирьох – і начальнику штабу.

Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.

– А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! – сказав Ястребов. – Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..

– Ага, он як! Ну, тоді постараємося, – злегка усміхнувшись, сказав Стременний.

Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.

Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.

Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.

Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.

І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.

Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:

– Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.

– Хіба ви знайомі? – здивувався Громов.

– Ні, – коротко відповів Морозов.

– Ну, це як сказати! – Стременний засміявся. – У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…

В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.

– Щось не пригадую… – сказав він. – Де ж ми з вами зустрічалися?

– Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.

– Навіщо ж було галасувати? – повчально, з докором у голосі сказав Морозов. – І так усе б уладналось.

– Нічого не владналось. – Стременний зітхнув. – Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…

– Він же тутешній, – вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. – Не куди-небудь йде – додому!

– Так, вірно, додому, – повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. – Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся – змінним інженером. Та недовго попрацював – близько двох років. Більше не дав німець.

– А в місті хто-небудь з ваших лишився? – обережно запитав Громов.

Стременний кивнув головою:

– Батько!..

Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.

– То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.

Громов ляпнув себе по колінах долонями:

– Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…

Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.

– Ай справді, – сказав він задумливо. – Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.

У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:

– «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий – вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? – Він голосно розсміявся.

Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.

– А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.

– Це тому, що в тебе немає почуття гумору.

– Немає, – спокійно погодився Морозов. – От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу – сміється.

Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:

– Смійтеся, смійтеся, я звик!

Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар – молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.

Ястребов сам розклав печеню в миски і налив гостям по чарці горілки.

– Ну, товариші, – сказав Громов, – за те, щоб по другій випити вже в місті!

– Вірний тост! – підтримав Ястребов і підняв свою чарку. – Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.

– Це зрозуміло. – Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: – Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?

– Так само, як і ви, – посміхаючись, відповів Ястребов. – Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…

– Природно! – підхопив Громов. – Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…

– Придумано непогано, – сказав Ястребов, – коли б наше завдання вичерпувалося взяттям міста. Але, на жаль, це лише перша його частина. Основні труднощі чекають нас попереду. Кілометрів за п'ятдесят на захід від міста гітлерівці побудували укріп-район. – Він зустрів запитальний погляд Громова і кивнув головою. – Зараз поясню. – Його маленька, сухувата, міцна рука звичним рухом взяла олівець. – Розрахунок противника такий: в разі нашого прориву на Білгород – зупинити наступ ось тут, кілометрів за сімдесят на схід. За даними, які в нас є, укріплення побудовані досить надійно – доти, надовбні, протитанкові рови, мінні поля, колючий дріт… Словом, все, що належить. Польові дороги і шосе прострілюються багатошаровим вогнем… «Попрацювати» нам доведеться чимало. – Ястребов заклопотано постукав олівцем по столу. – Зверніть увагу, що місце для району вибрано не випадково… Гітлерівське командування прагне перекрити вузол доріг і примусити нас іти занесеними снігом полями. А поля в цьому районі, як ви знаєте, густо порізані балками, ярами, на горбах розкидані ліски. Місцевість дуже зручна для оборони… – Ястребов помовчав – Так, нам є про що думати…

– Дійсно, справа серйозна, – сказав Громов. – Та коли ви знаєте, що існує укріпрайон, то, мабуть, у вас є і дані про нього.

– Звичайно, ми знаємо досить багато, – погодився Ястребов, – але треба знати ще більше. Уявляєте, скільки ми сил, а головне, людей збережемо, якщо братимемо укріп-район, маючи в своєму розпорядженні всі дані. Можу вам сказати, товариші, лише одне: зробимо все, що в наших силах, і навіть більше. Дивізія діятиме згідно плану командування. Природно, що і в наших інтересах визволити місто якомога швидше. Отже, будемо сподіватися швидкого завершення операції! В місті нас вже чекають!..

Морозов уважно слухав, його кругле обличчя стало зосередженим.

– Так, – мовив він, – наше підпілля серйозно попрацювало! Як жаль, що багатьох вже не побачу! Загинули… Ось недавно – партизани радирували – убито в бою одну дуже хорошу людину. Керував підпіллям… До речі, товаришу Стременний, ваш однофамілець… Можливо, ви навіть його знали?

Стременний зблід і важко сперся руками на стіл.

– Стременні в місті були тільки ми одні, – промовив він. – Тільки наша сім'я!..

Морозов розгублено глянув на Громова.

– Артеме Даниловичу, може, я переплутав прізвище?

– Його звали Геннадієм Андрійовичем, – сказав Громов.

Підполковник повільно звівся, провів рукою по голові, наче пригладжуючи волосся, і, відійшовши в куток, довго стояв одвернувшись…

Через п'ятнадцять хвилин Сергушкін провів гостей у сусідній бліндаж. Тільки-но вони вийшли, як знову грюкнули двері, і по сходах униз швидко спустився начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов, його кругле, рум'яне від морозу обличчя було схвильованим. Він зупинився посеред бліндажа і кілька секунд дивився кудись у куток, мружачись від яскравого світла.

Стременний присунув табуретку:

– Сідайте, товаришу Воронцов!

Воронцов досадливо махнув рукою, зняв шапку і сів.

– Ось що, товариші, – сказав він, дивлячись то на Ястребова, то на Стременного, – годину тому лінію фронту перейшов один наш підпільник, Микита Борзов. Коли він наближався до наших позицій, німці його обстріляли і смертельно поранили… Я встиг з ним поговорити. Він повідомив, що вчора вночі гестапо розстріляло в місті п'ятьох товаришів. Видно, якась падлюка їх зрадила.

Ястребов похмуро дивився на Воронцова з-під густих брів.

– І ніяких подробиць? Ніякої підозри? – швидко запитав він.

– Ніяких… Хто зрадив, так і не встановлено.

Стременний рвучко підвівся:

– Але хоч які-небудь дані у Борзова були?

Воронцов розвів руками:

– Ні. Він не міг сказати нічого певного.

Всі троє помовчали.

Потім Воронцов устав, одягнув шапку і швидко вийшов.

Коли командир дивізії і начальник штабу залишилися удвох, Ястребов знову розклав карту на столі і став віддавати останні розпорядження…

Рівно о шостій нуль-нуль ударив перший залп з десятків гармат.

Події розвивалися навальніше, ніж сподівався сам Ястребов. Добре пристріляна артилерія в перші ж хвилини подавила вогневі точки ворога, зруйнувала бліндажі і укриття, в яких ховалися мінометники, порушила систему зв'язку між ворожими підрозділами. Гітлерівці, захоплені зненацька, намагалися відстрілюватись, але інтенсивний вогонь дивізійної, армійської і фронтової артилерії не давав їм підвести голову. З'явилися «іли» і «петлякови», на ворога полетіли бомби. А коли «катюші», замасковані в шелюгах, подали і свій голос, передній край оборони противника замовк остаточно.

Мінери швидко зробили свою справу, і перші танки, ламаючи гусеницями лід, вдерлися на правий берег і поповзли вгору, здіймаючи снігові вихори і залишаючи за собою широку колію, якою одразу ж рушила піхота.

Через півгодини солдати вже вели бій у глибині оборони противника. Вони тіснили його все далі від берега, і гітлерівці стали безладно відступати по шосе в напрямку міста О., де перебував їх штаб і де вони сподівалися зачепитись.

Але в цей час один з танкових батальйонів, зробивши обхідний маневр, проник у тил відступаючих німецьких частин. Відчувши небезпеку повного оточення, німці змінили напрямок і, не дійшовши двадцяти кілометрів до міста О., круто повернули на захід, сподіваючись уникнути дальшого переслідування.

Гітлерівці відступали просто по засніженому полю, кидаючи все, що не може взяти з собою людина. На шосе стояли підбиті автобуси, гармати, міномети, купами валялися снаряди у футлярах, плетених з рисової соломи.

Ворожі штаби, розташовані у місті О., охопила паніка. Чемодани летіли в машини, їхні власники майже на ходу вскакували слідом за ними і мчали вперед по шосе, поки ще можна було проїхати. Частини, залишені для прикриття відступаючих військ, швидко займали позиції вздовж північно-східної околиці міста. Але солдати вже були деморалізовані повідомленнями про прорив фронту і думали не стільки про оборону, скільки про власне життя.

О десятій годині ранку на підступах до міста з'явилися перші радянські танки і почався запеклий бій на коротких дистанціях.

Полковник Ястребов розташував свій командний пункт в густому чагарнику, на схилі горба, звідки добре було видно і поле бою, і околиці міста.

Поруч з ним на командному пункті перебували Морозов і Громов. Вони спостерігали в стереотруби, як танки, шматуючи гусеницями дротяні загородження, «прасували» ворожі окопи, як наша піхота під прикриттям танків підбиралася все ближче й ближче до міста. За останні кілька годин Ястребов помітив у голови міськради нові риси, йому сподобалося, що Морозов і тут, під артилерійським вогнем, залишається так само незворушно спокійним, як і в жарко натопленому бліндажі під трьома накатами товстих колод.

А в цей час Морозов крізь бінокль пильно вдивлявся в далекі будинки, башти, руїни висадженого в повітря залізничного мосту. Наближався час, коли вони з Громовим ввійдуть у місто, де на них чекає велика і важка робота. Він думав про те, як нагодувати, одягнути, забезпечити дровами всіх цих людей, котрі чекають їх у місті і котрі стільки витерпіли за цей час. Бо що там не кажи, дивізія Ястребова зробить свою справу і рушить далі, а вони залишаться…

Розділ тридцять четвертий
ПОВЕРНЕННЯ

Рівно о другій годині дня, або, кажучи мовою воєнного зведення, о чотирнадцятій нуль-нуль, місто було повністю визволене. На околиці затихли останні постріли, і полковник Ястребов, розташувавшись у невеликому, майже не ушкодженому особняку на центральній вулиці, доповідав телефоном командуючому армією, що наказ дивізія виконала: місто визволено.

Досить було побіжного погляду, щоб побачити, якої величезної шкоди завдали гітлерівці місту. Найкращі будинки вони знищили —. висадили в повітря або спалили. Біла будівля міського театру, колись яскраво освітлена вечорами, чорніла впадинами вікон, за якими виднілися купи обгорілої цегли і химерно покручених залізних балок; великий, на два прольоти, залізничний міст, підірваний в центрі вибухівкою, впав у річку, і здалеку здавалося, що дві величезні тварини з круглими слоновими спинами, спершись на кам'яні стояки задніми ногами і опустивши передні у воду, п'ють і ніяк не можуть напитися. На горбі за містом височіли темні обриси зруйнованого елеватора, схожого на старовинну фортецю після жорстокого штурму. Лежали в руїнах і будинок вокзалу, і червона цегляна водокачка, і електростанція.

Важкою втратою для міста було також зникнення найкращих картин з музею.

Коли Морозов дізнався, що до вчорашнього дня картини ще були на місці, він крякнув від досади, і обличчя його потемніло.

– Подумати тільки – перед самим носом вивезли, мерзотники!.. – пробурчав він.

Громов і в ці важкі хвилини залишався жвавим, рухливим.

Відтоді, як вони з Морозовим опинилися на вулицях міста, їх весь час оточували люди – всім хотілося знати, що відбувається в Москві, в країні, на фронтах… Громов ледве встигав відповідати на запитання, потискувати руки, втішати, заспокоювати і в свою чергу розпитувати без кінця, йому хотілося знати все, що стосувалося міста, – як тут жили люди, що зруйнували гітлерівці і що не встигли зруйнувати; чи збереглися найбільші підприємства міста – завод сільськогосподарських машин, текстильна фабрика і вагоноремонтні майстерні. І хоч все вже було відомо, і на душі лежав смуток, йому хотілося швидше сісти в машину, щоб на власні очі побачити, яке становище в місті, зрозуміти, з чого починати відбудову.

Було вирішено, що вони оглянуть місто разом із Стременним, а він все ще не з'являвся. Він мав розмістити своє штабне господарство, встановити зв'язок з командуванням армії, з сусідами і своїми полками, дати вказівки про охорону міста, призначити коменданта…

Нарешті, коли Морозов запропонував уже зайти в будинок і погрітися, Стременний вийшов на вулицю, застібаючи на ходу кожушок…

Стременний сидів поруч із шофером, важко спершись ліктями на коліна і подавшись уперед. Він уважно вдивлявся в знайомі з дитинства будинки, в дерев'яні паркани, в дерева міського скверу, що височіли над низькою чавунною огорожею з піками, схожими на гарпуни, і важким орнаментом з лаврового листя. За старовинною легендою, цю огорожу було відлито ще за Катерини II на уральських демидівських заводах.

Позаду Стременного сиділи Морозов і Громов. Вони неголосно і заклопотано перемовлялися, але Стременний їх не чув. Так дивно було йому бачити в цьому місті, де минуло його дитинство, сліди недавнього бою, сліди важкого полону, що тривав близько року…На розі двох вулиць – Спартаківської і Карла Маркса – стояв німецький штабний автобус з вибитими вікнами і зірваними від сильного вибуху дверцятами. Автобус був пофарбований у сірий колір, а на його кузові чорний дракон витягнув у різні боки три маленькі потворні голови з рогатими коронами. Цей войовничий знак належав частині, яка ще донедавна хазяйнувала в місті. Зараз «чорні дракони» перебували вже кілометрів за п'ятдесят звідси.

Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.

Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.

Машина виїхала на площу.

Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько… Який би він був щасливий, коли б міг ввійти у визволене місто… Кожного вечора він повагом виходив з дверей, держачи під пахвою учнівські зошити, щоб вдома, пообідавши і трохи відпочивши, озброїтися олівцем, з одного кінця червоним, а з другого синім, і сісти за перевірку письмових робіт. Синім він безжально ставив двійки і трійки, так сердито натискуючи, що часом ламав олівець, і від цього двійка закінчувалася довгим хвостом – таким, як буває у комети.

Четвірки і п'ятірки завжди були просто, але любовно виписані червоним олівцем.

Шофер трохи уповільнив хід, і ті, хто сидів у машині, відчули гострий запах, що йшов, здавалося, від стін цього будинку – запах заїзду. Вікна нижнього поверху були перекреслені важкими залізними гратами, а над входом ще висіла невелика чорна вивіска, на якій білою фарбою гострими готичними літерами було по-німецьки написано «Комендатура».

– От дияволи, зіпсували будинок! – скарав Громов. – Просто тюрма!

Морозов зітхнув і нічого не сказав. Обігнувши площу, всюдихід виїхав на іншу вулицю – називалася вона колись Орловською. По обидва боки її стояли невеликі будиночки, оточені фруктовими садами; не раз Стременний разом з іншими хлопчиськами чинив наскоки на тутешні яблука і вишні, не раз діставалося йому від господарів, які називали хлопця грозою своїх садів, і це йому дуже подобалося…

Раптом його серце стиснулося, і він до болю прикусив нижню губу. Що ж це таке? Де вулиця? Тепер тут не було ні садів, ні парканів, ні будинків – розстилався величезний пустир… Залишилися тільки кам'яні фундаменти і купи цегли.

– На дрова розібрали, – сказав Морозов, – усе попалили…

Звідси зовсім недалеко до Севастьянівського провулка. Треба лише минути цей довгий пустир, де мов поховано його дитинство, повернути за уцілілу кам'яну трансформаторну будку – і тут, направо, другий будинок за рогом…

На трансформаторній будці намальовано череп і дві схрещені чорні блискавки. Коли Стременному було дев'ять років, він боявся доторкнутися до цієї будки – думав, що його зразу ж уб'є.

– Зупиніть, – сказав він шоферові.

Це було перше слово, сказане ним з тієї хвилини, як вони сіли в машину.

Машина зупинилася, і Стременний, круто повернувшись усім тілом направо, став пильно розглядати одноповерховий дерев'яний будиночок, що виходив боковим фасадом на вулицю. Пообіч невисокого ґаночка з трьома перекошеними східцями понуро стояли старі дуплисті дерева. Вітру не було, але, скоряючись якомусь невловимому рухові повітря, гілки на них злегка погойдувались, і на затоптані східці падали клапті легкого, на диво чистого снігу. Стременний дивився на ці дерева і мовчав, але з того, як стиснулися його губи, яким напруженим став погляд, обидва супутники одразу зрозуміли, що це і є той самий дім, про який він жартома говорив їм у землянці на березі Дону…

Так минула довга хвилина.

– Може, зійдеш, товаришу Стременний, подивишся? – легенько торкнувши його за плече, стиха запитав Громов.

Стременний, не обертаючись, похитав головою:

– Та ні, не варто… Там пустка.

– Хіба? А поглянь, між рамами глечик стоїть, і віконце свіжим папером заліплено. Там, видно, живуть…

Стременний вискочив з машини, швидко вибіг по східцях на ґанок, на хвилину зник у дверях, а коли знову вийшов, обличчя його стало ще похмурішим.

– Повертай на вокзал, Варламов, – сказав він шоферові.

Машина, об'їжджаючи вирви, вибралася до залізничного переїзду, перетнула його, насилу пройшла повз руїни вокзалу і водокачки і опинилася на маленькій привокзальній площі, де до війни посеред круглого скверу стояв пам'ятник Леніну, а зараз височів лише гранітний постамент. Шофер раптом різко загальмував.

Стременний, а за ним Морозов і Громов, знявши шапки, вийшли з машини. Перед ними на пологій, засипаній снігом клумбі лежали трупи розстріляних полонених бійців. Їх було з двадцять – одні в потріпаних солдатських шинелях, інші у ватниках. У ту мить, коли їх спостигла смерть, кожен падав по-своєму, та все ж була якась страшна одноманітність смерті в цих розпростертих тілах.

Ніхто з тих, що стояли над убитими, не помітив, як з-за рогу найближчого будинку з'явився хлопчик років, мабуть, дев'яти-десяти… Він був одягнутий в коротеньку курточку з шинельного сукна, яка, мабуть, не захищала його від холоду, бо хлопчик мерзлякувато щулився. На його ногах були старі, латані-перелатані валянки, а на голові драна солдатська шапка. Хлопчик повільно підійшов до огорожі скверу, зосереджено розглядаючи приїжджих великими сірими очима. Маленьке, зморщене в кулачок обличчя було серйозним, навіть суворим.

З хвилину він стояв, немовби чекаючи, щоб його про щось запитали. Але його не помітили, і він, не дочекавшись запитання, обізвався сам:

– Вранці розстріляли… Годині о дев'ятій. Вони не хотіли йти.

Громов оглянувся:

– Не хотіли, кажеш?

– Ага…

– А де їх тримали? – запитав Стременний.

– У таборі.

– А табір де?

– Он там. Все прямо, прямо до кінця вулиці, а потім ліворуч. – І хлопчик рукою показав, куди треба їхати.

– Ну що ж, товариші, їдемо, – сказав Громов.

– Заждіть!.. Варламов, є в тебе що-небудь із собою?

– Є, товаришу підполковник! Коробка консервів…

– Дай-но її сюди! Ану, хлопче, підійди ближче.

Хлопчик нерішуче підступив.

– Візьми ось. – Стременний простягнув йому білу жерстяну банку. – Бери, бери! Вдома поїси…

Хлопчик взяв консерви, личко його залишилося серйозним і трохи наляканим, і, не подякувавши, міцно притиснувши банку до грудей, він зник десь за будинками.

– Товаришу підполковник! Товаришу підполковник!..

Стременний обернувся. До нього біг командир трофейної команди капітан Соловйов. Він задихався від швидкого бігу – після важкого поранення в груди його перевели на нестройову посаду. Досі в трофейній команді роботи було не дуже багато, але сьогодні довелося попрацювати, і Соловйов гасав з місця на місце.

– Що таке? – суворо запитав Стременний. – Що сталося?

– Товаришу підполковник, – доповів капітан, – вже виявлено п'ять великих складів з продовольством і обмундируванням!.. Он бачите церкву?.. – Він показав на велику старовинну церкву з високою дзвіницею. – Вона майже вся набита ящиками з консервами, маслом, винами… Не тільки для нашої дивізії – для всієї армії на місяць продовольства вистачить!

– Поставте охорону! – сказав Стременний. – Противник ще не далеко, всяке може статися. Без мого дозволу нікому ні краплі!

– Слухаюсь! Ні краплі! – Соловйов козирнув, швидко повернувся і побіг назад.

А Громов, Морозов і Стременний попростували до своєї машини.

– Куди ж тепер? – запитав Морозов. – Може, в табір?

– Поїхали!

Тільки-но вони зайняли місця в машині, як на площу з бокової вулиці вийшло кілька солдатів з автоматами. Вони вели двох полонених гітлерівців. Німці, в самих лише коротеньких мундирах з піднятими комірами, брели, щулячись від холоду.

Стременний мимоволі зупинив погляд на одному з полонених. Це був немолодий вже чоловік, кремезний, в темних окулярах. Мабуть, відчувши на собі уважний погляд, він підняв плечі і одвернувся. В цю мить шофер ввімкнув швидкість, і машина рушила, залишивши позаду і полонених, і конвой…

Рука Морозова в товстій теплій рукавичці легенько торкнулася плеча Стременного.

Стременний обернувся.

– Музей – тут, на розі, – сказав Морозов. – Давай зупинимося на хвилинку.

Вони під'їхали до двоповерхового кам'яного будинку, облицьованого білими керамічними плитками. Через весь фасад тягнувся темний мозаїчний напис: «Міський музей».

Високі дубові двері, відчинені навстіж, висіли на одній завісі.

Похилі сходи з полірованими різьбленими бильцями були засипані штукатуркою, затоптані брудними чобітьми.

Стременний, Морозов і Громов піднялися по широких східцях і зайшли у перший зал.

Він був порожній. З брудно-сірої штукатурки стирчали темні гаки, з яких звисали вузлуваті обривки шнурів. Де-не-де виблискували золоченим багетом рами, що облямовували не картини, а квадрати і овали закурених, подряпаних стін. На підлозі валялися уламки дощок, шматки мішковини, цвяхи…

– Та-ак, – тихо мовив Громов і, мимоволі стараючись притишити звук кроків, що гучно відлунював, у порожньому приміщенні, обережно рушив уперед.

Всі троє перетнули зал, ввійшли в другу кімнату і мимоволі зупинилися на порозі.

В кутку, схилившись над великим дощаним ящиком, стояв, зігнувши сутулі плечі, маленький дідок, у хутряній потертій куртці і щось заклопотано перебирав довгими худими пальцями. Дідок був зовсім лисий, але обличчя його обросло сивою бородою, що гострим клинцем загиналася вгору.

Почувши за спиною кроки, він якось по-пташиному, одним оком, глянув на прибулих і враз, круто повернувшись, з радісним подивом розвів руками, не випускаючи з них двох маленьких, облямованих чорним картинок.

– Сергію Пилиповичу!.. Товаришу Громов!.. – насилу вимовив він схвильованим тремтячим голосом. – Повернулися!.. Оце добре! Це чудово!..

– Не тільки це! – сказав Морозов, і Стременний ледве впізнав його голос, так багато почулося в ньому радості і простої людської теплоти. – Чудово, що ви цілі і неушкоджені, Григорію Хомичу. Одного тільки не збагну: що ви тут, у цій розрусі, робите?