Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

– Шахрай!.. Йому треба вірьовка!.. – І він віддав Миколці документи.

Але Миколка повернув йому накладну.

– Пане офіцер, – сказав він, – тут треба розписатися…

– Що-о?

– Тут ось треба розписатися! Поставити ваш підпис… А то нам влетить… будуть бити!..

Офіцер кашлянув, вийняв ручку і швидко розписався, сердито затиснувши тонкі губи.

– Староста треба вірьовка!.. – повторив він і кинув накладну на землю.

Миколка підняв накладну, акуратно розгладив і сховав за пазуху.

– Ми підемо, – сказав він.

Офіцер мовчки кивнув головою. Хлопчики відійшли кілька кроків, і раптом Миколка крутнув назад.

– Пане офіцер! – жалібно почав він. – Ми цілий день нічого не їли. Дайте хоч шматочок хлібця.

Офіцер здивовано і уважно глянув на хлопчиків. Обличчя його пом'якшало. Нехай росіяни не думають, що німецькому воїнові шкода нагодувати голодну дитину. Він щось сказав солдатові, який стояв ближче до нього, і той зник за дверима. За хвилину солдат виніс окраєць хліба.

Взявши його, Миколка низько вклонився офіцерові і чомусь навіть пустив сльозу. Вітя дивився на нього і нічого не розумів. Навіщо їм хліб, і чому це Миколка принижується перед німцями?

Жадібно набиваючи рот хлібом, Миколка швидко подавсь уперед. Вітя старався від нього не відставати. Так вони дійшли до вагонів.

– Виривай у мене хліб, виривай!.. Відніми і тікай! – раптом тихо сказав Миколка. – Ну, хапай!.. І біжи…

Розмірковувати було ніколи. Вітя підскочив і видер хліб у Миколки з рук. Тут же Миколка так вдарив його під око, що той мало не впав.

– Ти чого? – прохрипів Вітя, не розуміючи, що сталося.

– Тікай, тобі кажуть! – зло прошипів Миколка.

І Вітя кинувся навтіки.

– Ах, так! – закричав йому навздогін Миколка і, схопивши камінець, щосили швиргонув, поціляючи в спину утікача.

Зрозумівши, що це не жарти, Вітя помчав уперед, а камінці все летіли й летіли йому вслід.

Раптом на дорозі йому виріс вартовий. Розставивши руки, він схопив Вітю.

– Хальт!.. Юнге!

Одразу ж підбіг Миколка і вчепився в свого товариша:

– Віддай!.. Віддай!..

– Та ти що, здурів? Візьми свій хліб! – І Вітя кинув хліб на землю.

Їх оточили солдати. Вартовий розповів їм, що сталося, і вони поглядали на хлопців недобрими очима. Миколка підняв хліб, очистив його від землі і сунув у кишеню, всім своїм виглядом показуючи, що хліб належить йому і ні з ким ділитися він не має наміру.

Вартовий надавав їм обом по потилиці, перевів через переїзд і суворо наказав, щоб вони швидше забиралися геть.

– Ти що, з глузду з'їхав? – крикнув Вітя, коли вони відійшли метрів на двісті і ніхто не міг їх почути. – Мало не прибив мене.

– Нічого, – посміхнувся Миколка, – до весілля загоїться! А знаєш, де коробка?

– Де?

– Я її закинув на сіно!

Вітя, мов очманілий, глянув на товариша, ахнув і одразу ж забув усі образи. Втомлені, але щасливі дісталися вони до горба, і Миколка докладно розповів про все, що з ними було. Вітя слухав і дивувався, як вдало це у них вийшло. Навіть синець під лівим оком, який всі уважно розглядали, уявлявся йому тепер бойовим орденом.

Геннадій Андрійович міцно обняв Миколку і Вітю.

– Спасибі, хлопчики! – сказав Колесник. – Ви справжні розвідники. Приймаю вас до себе в загін! Коли повернемося в табір, дам наказ!

Хлоп'ята знову переодяглися. Поки Куликов носив туди й назад одяг, на галявині напружено чекали: потрапила коробка на сіно чи не потрапила? А якщо потрапила, то вибухне вона чи ні?

– Навіть якщо згорить лише одна платформа, – сказав Геннадій Андрійович, – то й тоді зроблено велику справу!

– Точно, – кивнув Колесник. – Але я не вірю, що це просте сіно!

– Що ж там може бути? – запитав Стременний.

– Почекаємо – побачимо, – відповів Колесник. – Надто вже рівні і однакові куби… Це дуже підозріло! – Він зиркнув на годинник. – Залишилося п'ять хвилин!..

Останні хвилини тяглись як на волах. Сонце вже схилялося до обрію, почало смеркати.

Колесник помітно нервувався.

– Хай йому чорт, – мовив він, – вже пора!

Раптом вдалині спалахнув вогник.

– Горить! – вигукнув Геннадій Андрійович.

Але вогник одразу погас. Можливо, хтось із солдатів блимнув ліхтариком або припалив від запальнички.

Минуло вже більше п'яти хвилин понад встановлений строк. Колесник накинув ще десять. Зрештою, точно розрахувати хімічний запал не можна. Повинен же бути якийсь допуск.

– Ти, Миколко, впевнений, що коробка попала на сіно? – запитав Геннадій Андрійович, коли хлопці, переодягнувшись, стали поруч з ним.

– Впевнений, – тихо відповів Миколка. – Я два камінці кинув, а потім коробку.

Колесник палив цигарку за цигаркою. Його щелепи весь час рухалися. Він не курив, а швидше жував мундштуки. Так бувало з ним завжди, коли він хвилювався.

– Може, підемо? – сказав він нарешті. – Даремно тільки марнуємо час!

Він піймав стривожений Миколчин погляд і одвернувся.

– Почекаймо ще трохи, – лагідно мовив Геннадій Андрійович. – Більше чекали…

Не встиг він доказати, як яскравий спалах освітив усе довкола.

– Горить! – вигукнули Миколка і Вітя.

Полум'я швидко поповзло по сіну, і за кілька секунд уся платформа перетворилася на величезне палаюче багаття. Колесник приклав до очей бінокль.

– Біжать з баграми! – уривчасто кидав він. – Розкидають сіно!.. Загорілася й друга платформа!.. Дивіться, спалахнули цистерни! Так, так!.. Що це? Може, я помиляюся? Гляньте, товаришу Стременний, що там під сіном!

Геннадій Андрійович швидко взяв з його рук бінокль, подивився і задоволено посміхнувся:

– Нічого собі фураж!.. Танки!

– Танки, – підтвердив Колесник. – От ми й відкрили їхній секрет. На цих тридцяти платформах – тридцять важких танків!.. Треба швидше радирувати в штаб фронту: нехай висилають бомбардувальники… Ну й хлопчики, ну й молодці! Справжні партизани! – Він пригорнув їх обох разом. – Так, а тепер марш у табір. Втомилися, мабуть? Куликов проведе вас.

Коли на галявину вивели пастушків, Миколки і Віті на ній вже не було. Колесник одіслав їх – так вимагала конспірація.

– Ось тобі, Семенку, лист, – сказав Колесник, даючи хлопчикові аркуш паперу. – Тут написано, що партизани вас затримали. – Він примружив ліве око. – Тільки про одне я не написав: що ви з Васьком замінили корову. Я ж добре знаю, що староста вам іншу корову дав.

Хлопці злякано відсахнулися від нього:

– Це не ми міняли.

– А хто?

Семенко помовчав, подивився собі під ноги і, нарешті, признався:

– Мій дід замінив!.. У нас колгоспні корови переховуються. Годувати їх нічим. От він і сказав – добру корову для колгоспу збережемо, а погану нехай німці їдять!..

– Скажи дідові, – суворо посварився пальцем Колесник, – щоб таких дурниць більше не робив! Добре, що зараз вина впаде на нас, а то староста дав би йому!..

Хлопці пішли, старанно заховавши листа, а загін вирушив у табір.

Розділ шістнадцятий
ЗНОВУ Т-А-87

В цей день Курт Мейєр виїхав за місто, коли вже стемніло. Останнім часом він мав багато великих неприємностей. Історія з підпаленим ешелоном виявилася значно серйознішою, ніж можна було сподіватися. Справа полягала не тільки в тому, що були демасковані танки, які таємно перекидалися під Воронеж, але і в тому, що незабаром після злощасної пожежі, причини якої так і залишилися нез'ясованими, на станцію налетіла ескадрилья важких бомбардувальників і завдала такого удару, що ось уже тиждень на коліях ідуть ремонтні роботи, а коли вони закінчаться, невідомо. Інша ескадрилья наздогнала поспішно виведені звідти ешелони і розбила їх. Довелося щонайменше двадцять танків відправити в тил на капітальний ремонт.

Звичайно, формально ця подія зовсім не стосувалася Мейєра – залізниця не була в його віданні, – але з донесення залізничної комендатури відомо, що за годину до пожежі на станції побували двоє якихось хлопчаків, котрі, як потім з'ясувалося, видавали себе за інших. Мабуть, це справа їхніх рук. Але як вони зуміли підпалити ешелон, що був під охороною цілого батальйону солдатів? Тут потрібна неабияка хитрість.

І все-таки найбільша неприємність полягала в тому, що, як твердив Блінов, ешелон підпалили підпільники, які, залишивши місто, приєдналися до партизанів.

Мейєр зупинив машину на звичному місці, за купою розбитих кам'яних плит, і, прослизнувши в щілину між двома приваленими одна до одної стінами, швидко дістався до дверей підвалу. За певними ознаками він зрозумів, що його вже чекають, і це йому було приємно. Т-А-87 справжній професіонал, з ним добре мати справу. Він завжди точний, а головне, в нього надзвичайно гнучкий і незалежний розум. Як зручно, що він так глибоко засекречений; в жодній з гестапівських картотек, крім берлінської, немає його справжнього імені; ніхто інший не може дати завдань цій людині.

Спускаючись по темних сходах, Мейєр двічі мигнув ліхтариком. Внизу хтось невидимий тихо кашлянув.

– Ви тут? – запитав Мейєр.

– Так, прийшов п'ятнадцять хвилин тому, – відповів низький, спокійний голос. – Раджу вам, Курт, не вмикати світло. Мені здається, що в руїнах хтось є…

– Ви бачили? – насторожено зупинився Мейєр.

– Я чув кроки.

Тепер Мейєр і агент Т-А-87 стояли один від одного на відстані витягнутої руки. Т-А-87 говорив по-німецьки з акцентом, м'яко вимовляючи шиплячі звуки. Судячи з його тону, він почував себе в цьому підвалі не дуже впевнено.

– Навряд чи ця людина, якщо вона навіть стежить за нами, могла помітити, куди саме ми пішли, – сказав Мейєр. – Дверей у підвал не видно. Коли ж вона потрапить сюди, гадаю, однієї кулі для неї вистачить…

– Ви, Курт, на все дивитесь надто легко, – обізвався агент. – Зустрічаючись з вами, я наражаюсь на велику небезпеку.

– Що ж я маю, по-вашому, робити? – підвищив голос Мейєр, – сам обшукувати руїни?

– Ні, Курт. Ви повинні їх якомога швидше покинути. Вам не можна тут затримуватися жодної хвилини…

– А ви?

– Мені доведеться почекати до ночі: треба з'ясувати, хто сюди забрався.

– Хай йому біс! – вилаявся Мейєр. – Але давайте поговоримо хоч про головне. Тепер мене навантажили з усіх боків. Скільки справ у місті! А ще примушують займатися укріпрайоном.

– Не гнівіть бога, Курт!.. Значить, вам довіряють!..

– Це довір'я обходиться мені дуже дорого! Були підпільники, а тепер ще й партизани.

– Зараз усе зв'язано в один клубок, і нитки ведуть в одне місце, – зауважив Т-А-87.

– Куди?

– Туди, куди ви посилали двох.

– Але їхня доля?

– Знаю! Їх убили.

Мейєр помовчав.

– Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, – сказав він. – Вони багато чого знали…

– Але вони знали й мене, – відповів Т-А-87. – Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада – задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..

Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.

Мейєр схопився за револьвер.

– Що це?

– Щури, – посміхнувся Т-А-87. – Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.

Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.

– Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..

– Обережніше!

– Стежте за моїм вікном, – сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, – ви скоро будете мені потрібні.

– Добре!.. – долинуло знизу. – Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..

У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.

Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.

Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.

В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.

– Здрастуйте, пане Мейєр, – привітно сказав він. – Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от – щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.

– Звичайно, звичайно! – мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. – Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.

– Я хотів зробити вам сюрприз.

Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.

– Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? – запитав він. – Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.

– Так, це було б непогано. – Мейєр скоса глянув на Блінова.

Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, – подумав Мейєр, – чи справді випадкова зустріч?»

– Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, – нарешті вигадав він, – мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?

– Списки складено.

– Скільки чоловік?

– Близько семисот.

– Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. – Ні, ні, – уперто похитав головою Блінов. – Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…

– Що вони там у Берліні думають? – невдоволено знизав плечима Мейєр. – Забирають усіх людей, а потім нас же звинуватять!.. А як ешелон з арматурою? Вже прибув?

– Так, сьогодні вранці Шварцкопф відправив його за призначенням. Двадцять вагонів цементу і двадцять п'ять із стальними каркасами. На підході ще три.

– Хто вивантажує?

– Місцеве населення.

– Батальйон охорони вже обладнує табір, – сказав Мейєр. – Як тільки повідомлять, що можна приймати людей, зразу ж почнемо їх перекидати.

– Вирішили, яким способом?

– На машинах, – твердо сказав Мейєр. – Тільки на машинах. Операцію розраховано на два етапи.

Круто вигинаючись, дорога підходила до міста. Вартові, придивившись до машини, впізнали Мейєра і розступилися. Машина запетляла вузькими вулицями, наближаючись до центру.

Мейєр мовчав, думаючи про щось своє. Блінов притулився до дверцят і стежив за тим, як коливається стрілка спідометра. Блінов не вмів водити машину і тому з повагою ставився до кожного, хто сидів за кермом.

Раптом Мейєр зменшив швидкість і обернувся до Блінова:

– Я хочу сказати вам кілька слів, Ілля Ілліч.

На обличчі Блінова з'явилася чемна посмішка.

– Мені здається, що у нас є всі підстави дружити з вами, дорогий бургомістре!.. – промовив Мейєр.

– Безумовно! – відгукнувся Блінов. – Я інакше й не уявляю собі наших взаємин.

– Хочу бути цілком одвертим, – вів далі Мейєр, немовби пускаючи його слова повз вуха. – У вас великі зв'язки в Берліні, і мені не хотілося, щоб ви вдавалися до них часто.

Блінов здивовано глянув на нього:

– Що ви маєте на увазі, дорогий Мейєр?

– Не прикидайтеся! – Мейєр круто повернув машину, щоб не зіткнутися з великим «круппом», навантаженим ящиками.

Блінова відкинуло до дверцят, і він схопився за ручку.

– Держіться міцніше, – сказав Мейєр зло, – на крутих поворотах може викинути… – Він знову вирівняв машину. – От що, пане Блінов, наша розмова не відбудеться, якщо ви будете її вести як дипломат. Я прихильник чесної гри, але вмію грати і з шулерами…

Блінов густо почервонів.

– Яку ж гру ви зараз ведете, Мейєр? – він не зміг приховати роздратування.

– Я вам уже сказав – хочу говорити чесно.

– Слухаю, – мовив Блінов.

– Казатиму коротко. Вважаю за помилку, що поліз у ваш музей. Признаюся, деякі картини мені сподобалися. Зрештою, так само як і вам… – він лукаво глянув на Блінова, – але готовий більше не виявляти до них інтересу.

– Умови? – кинув Блінов.

– Вони дуже прості. Ви перестанете проявляти інтерес до моїх справ. Перестанете загравати з підпіллям. Це ж і в ваших інтересах. Усе може закінчитися тим, що нам обом знімуть голови. Давайте краще працювати разом…

– Я подумаю, Мейєр! – серйозно сказав Блінов.

Мейєр глянув у дзеркальце, прикріплене до вітрового скла, – в ньому відбилася верхня половина обличчя бургомістра: зосереджено зведені брови і потемнілі очі.

– Якщо вирішите прийняти мої умови, – обізвався Мейєр, гальмуючи біля входу в міську управу, – приходьте увечері, є чудовий коньяк.

Блінов мовчки кивнув і вийшов з машини. Мейєр дав газ, і машина помчала далі.

Розділ сімнадцятий
ВАЖКИЙ ПОХІД

Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.

Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.

Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.

Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.

Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало – один кінь надто високий, другий дуже худий, і в парі їм важко буде тягнути воза, – що малувато зброї…

Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, – Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.

Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.

На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.

– А ви, хлопчики, куди? – суворо запитав Стременний, підходячи до них. – Хто вас сюди поставив?

Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.

– Я поставив, товаришу командир, – доповів він. – Розпорядження Колесника – мати двох зв'язкових.

– Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…

Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.

Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.

Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.

Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.

Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.

Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.

Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! – пробурчав він. – Тобі й тут діла вистачить».

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив – швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.

Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.

Загін виступав опівдні.

Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.

– Щасливого повернення!.. – шепнула вона.

Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» – і загін вирушив.

З табору вийшли строєм, а потім, коли ступили на лісову стежку, пішли один за одним. Невелика група, з трьох чоловік, рухалась попереду, старшим у ній Геннадій Андрійович призначив Федю. В разі несподіваного зіткнення з противником ця бойова охорона прийме на себе перший удар.

Хлопчики йшли разом з основною групою. Геннадій Андрійович в глибині душі був незадоволений тим, що їх взяли. Цілком можна було обійтися і без хлопчиків. Одне завдання виконали, й годі. Нема потреби вводити це в систему. Він вирішив після повернення поговорити про це з Колесником.

Загін мав перетнути шосе, яке посилено охоронялося. Вдень і вночі там курсували автомашини з солдатами, бронетранспортери і навіть броньовики. Часто фашисти відкривали вогонь в напрямку лісу, щоб налякати партизанів, якщо вони де-небудь поблизу.

Миколка і Вітя втомилися, але намагалися цього не показати. Вони навіть жодного разу не глянули вбік воза, на якому, звично затиснувши віжки між колінами, попахкував цигаркою їздовий.

Час від часу колеса підводи грузли в болоті, і тоді всі поспішали на допомогу коням.

Миколка трохи відстав і навмисне пропустив Вітю вперед, йому не хотілося, щоб хто-небудь помітив, як їм важко. Залиши Вітю без уваги, невідомо, що з цього вийде: ще почне хникати.

Але Вітя, наче відчуваючи недовір'я Миколки, прагнув крокувати бадьоро, міцно притискуючи до грудей свій автомат.

Сонце піднялося над лісом, його по-осінньому холодне проміння падало на оголені гілки дерев. На тополях і березах листя вже не було, і лише темна зелень ялин не змінилася від холоду. В такому лісі, що приготувався до зимового сну, була своя краса.

Скоро болото кінчилося, йти стало легше. Миколка, як і досі, йшов позаду Віті. Вітя ледве тяг ноги і часто спотикався. його кругле обличчя спітніло, він часто оглядався па Миколку, наче шукаючи в нього підтримки.

– Давай понесу твій автомат, – тихо запропонував Миколка.

Але Вітя вже знав суворий закон війни.

– Хіба зброю віддають! – сказав він сердито і уперто йшов уперед.

– Агей, хлопці! – крикнув їздовий Єгоров. – Сідайте, підвезу!

Партизани засміялися:

– Сідайте, хлопці! А то йому поговорити ні з ким.

Вітя нерішуче глянув на Миколку, схопився за воза і незграбно перевалився через край. За ним скочив на віз і Миколка. Він ще міг би йти, але не хотів, щоб Вітя почував себе слабкішим.

– Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, – сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. – Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, – це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція – делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… – Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. – Но… но… не пустуй!..

Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.

Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:

– Сті-ій!..

Партизани зупинилися.

– Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? – закричав Єгоров комусь попереду.

– Шосе! – відповів чийсь приглушений голос.

– Ну от, уперлися! – пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. – Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.

Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.

– Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, – підтакнув Миколка.

– І дочекаємося! – Єгоров сплюнув з досади. – При такому командирі!..

– Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, – раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.

– А який він такий особливий, що його чіпати не можна? – Єгоров підійшов до воза. – Нічого мені затикати рота! Ти ще проти мене щеня!..

Миколка образився:

– А я з тобою, дурнем, і говорити не хочу! – мовив він і зіскочив з воза. – Ходімо, Вітю!..

– Ей, ви! – крикнув Єгоров їм навздогін. – До воза тепер не підходьте, не повезу!..

– Ну й не вези! – оглянувся Вітя і показав йому язика.

Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.

– Так, справа не легка! – мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.

Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.

– Доведеться, Федю, почекати ночі.

За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне – це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.

– Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, – сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, – тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..

– Що ж ти пропонуєш?

– Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.

– Кинути товаришів? – нахмурився Геннадій Андрійович.

– Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс – гітлерівці туди бояться і поткнутися – й окружним шляхом піде на з'єднання…

– Це нас не затримає?

– Можливо, затримає, а можливо, й ні, – ухильно відповів Федя.

– А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..

Федя придивився до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти – вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.

– Дозвольте мені перескочити з однією групою тут, – сказав Федя, – а ви з другою групою переходьте біля повороту дороги. Вас буде видно тільки з одного боку. Рушимо одночасно, як закує зозуля. Ось так: – Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..

– Художньо в тебе виходить, – посміхнувся Геннадій Андрійович. – Тільки ж восени зозулі мовчать… Ну, добре, домовилися. Забирай підводу і ще п'ять чоловік, решта піде зі мною. Зустрічаємося он там, в глибині просіки.