Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

Усі в палаті притихли, чекаючи, що скаже Соколов. Лейтенант Федюнін, витягнувши шию, не кліпаючи дивився на нього. Гераскін схопив себе за підборіддя, не помічаючи, що вимастив руку маззю. Стременний сидів нерухомо, поклавши на коліна руки, і уважно слухав.

– А потім, – збентежено, трохи затинаючись, сказав Соколов, – якось вночі мене вивели у двір, поставили біля стіни сарая, навели на мене автомат і сказали: або ти зараз помреш, або відчиниш скриню. – Соколов повернувся до Стременного: – Ну, я й подумав, товаришу підполковник, – біс з ними, з грішми!.. Все одно вони їм користі не принесуть… а мене вб'ють ні за що.

– І ви їм відчинили? – запитав Стременний.

– Так, відчинив. А ви звідки знаєте? – Соколов здивовано глянув на нього.

– По-перше, тому, що ви живі, – відповів Стременний під загальний сміх. – А по-друге, я цю скриню сьогодні бачив на власні очі. Я й подумав: якщо вона ціла, то, може, й ви живі…

– Судіть мене як хочете, товаришу підполковник… – покірно схиливши голову, сказав Соколов, – я, звичайно, винен… Але подумайте самі, я загинув би, а скриню все одно зламали б…

Поранені мовчки перезирнулися. Кожен по-своєму розцінював вчинок Соколова.

– І справді, – сказав хтось півголосом, – якби там секретні документи були… А то гроші. Не гинути ж через них людині.

Соколов з вдячністю глянув у той куток, звідки прозвучали ці слова.

– А потім вони мене відправили в тюрму, – сказав він, знову повертаючись до Стременного. – Тут, на околиці міста. Пробув я там до останніх днів. Сьогодні вночі нас несподівано підняли, построїли і посадили в ешелон. Я зрозумів, що, очевидно, наші почали наступ. Вирішив тікати… Коли поїзд переїжджав через міст, стрибнув униз… Помітили… Стали стріляти… Поранили… Але мені пощастило заховатися в прибережних кущах. А потім я повернувся. От і все.

– Все, кажете? – задумливо перепитав Стременний.

– Все.

В палаті на хвилину стало зовсім тихо. Двері злегка прочинилися, і в щілину просунулася лиса голова Мединського:

– Товаришу підполковник, вас просять!

– Зараз іду! – сказав Стременний і вийшов з палати.

Він пробув за дверима не більше хвилини і повернувся назад, здавалося, чимось заклопотаний.

Соколов це помітив одразу.

– Що сталося? – запитав він.

– Неприємна історія, – відповів Стременний, походжаючи між ліжками. – Ну, та це потім. То на чому ми зупинилися?

– Ні на чому. Я все розповів. Більше додати нічого. – Соколов подивився на Стременного спокійним, довірливим поглядом. Тільки ліва рука його то судорожно стискувалася, то розтулялася, мнучи складки ковдри і видаючи приховану тривогу.

Раптом погасло світло. В палаті стало зовсім темно.

– Двигун зіпсувався, – почувся голос вусатого солдата.

– Моторист, мабуть, заснув, – насмішкувато процідив Гераскін.

– Пального не вистачило!

Поранені засміялися.

Стременний вийшов у коридор, так само темний, як палата, і крикнув:

– Чому немає світла?

Чийсь голос йому відповів:

– Зараз дізнаємось!

– Принесіть сюди гасову лампу!

– Єсть! Зараз!

За дверима почулися чиїсь квапливі кроки. Хтось, гупаючи підборами, швидко спускався по сходах, хтось піднімався. Блимнула смужка світла і тут же зникла.

– Сюди, сюди, – сказав Стременний якійсь людині, що йшла коридором. – Що у вас в руках? Лампа?.. Засвітіть же її! Сірників немає? І в мене теж… – Він повернувся в палату, людина з лампою залишилася біля дверей. – Товаришу Соколов, у вас є сірники?

– Нема, – відповів Соколов. – Я не палю.

– У кого є сірники?

– Візьміть, товаришу підполковник, – сказав Гераскін і в темряві простягнув коробку Стременному.

Стременний взяв сірники, але тут же впустив їх на підлогу.

– От досада! – розсердився він. – Десь біля вас, Соколов, упали сірники?

– Ні, – відповів Соколов. – Здається, вони впали біля сусіднього ліжка.

– Ви чуєте? – звернувся Стременний до людини, яка стояла у дверях.

– Чую, – відповів чоловічий голос.

– Що ви чуєте?

В дверях мовчали.

– Що ви чуєте? – повторив Стременний наполегливіше і голосніше.

Чоловік, який стояв у дверях, кашлянув і сказав повільно й сипло:

– Чую голос бургомістра міста Блінова…

– Світло! – крикнув на всю силу легенів Стременний.

– Світло! – закричав у коридорі Мединський.

Але в ту ж мить Соколов схопився з ліжка і метнувся до вікна. Він уже встиг вибити раму, коли Стременний схопив його і повалив на ліжко, притиснувши всім своїм важким тілом.

Спалахнуло світло і освітило двох людей, що боролися на ліжку. Поранені посхоплювалися з місць, щоб прийти на допомогу Стременному, але в цьому вже не було потреби. Соколов лежав, міцно сповитий простирадлом, зав'язаним на його спині вузлом.

На порозі кімнати з'явилася нова людина, – фотограф Якушкін з гасовим ліхтарем. Він повільно, в напруженому мовчанні підійшов до Соколова і схилився над ним.

– Пізнаєте мене, пане Блінов? – неголосно запитав він. – Я фотограф Якушкін. Ви у мене фотографувалися…

– Це брехня, брехня! – прохрипів Соколов, намагаючись вирватися з простирадла.

У дверях з'явився Воронцов. Він повільно пройшов між ліжками, вийняв з кишені фотографію і показав її Соколову:

– Подивіться, пане бургомістр… Ви, безперечно, впізнаєте себе.

Поранені, схопившись із своїх ліжок, вже більше не лягали. Вусатого солдата трясло, мов у лихоманці. Він стояв біля ліжка Соколова і вимагав, щоб йому дали автомат розстріляти зрадника. Лейтенант скрипів зубами – він не міг простити собі того, що повірив розповіді Соколова і навіть співчував йому. Гераскін раптом вирвався вперед, навалився на Соколова і заніс кулак…

– Не чіпайте! Цю справу розбере трибунал!.. – сказав Стременний.

За кілька хвилин Соколова примусили одягнутися, і конвой повів його темними, безлюдними вулицями на допит в особливий відділ.

Розділ сорок перший
ТАЄМНИЦЯ

– Товаришу генерал, прийшов ознайомити вас з деякими показаннями, які на допиті дав Соколов… пробачте, Зоммерфельд.

– Як то – Зоммерфельд? – сказав Ястребов. – Хіба він німець?

– Так, німецький шпигун. І не просто рядовий, товаришу генерал, а материй… Засланий в нашу країну задовго до війни. Перейшов кордон на півночі і відтоді жив під прізвищем Соколова.

– Так… – так…

Майор Воронцов вийняв з великого жовтого портфеля протокол допиту і поклав його перед Ястребовим на стіл. Стіл був завалений зведеннями і картами. Ліворуч від генерала стояв телефон у жовтому шкіряному футлярі, праворуч – відкритий жерстяний пенал з олівцями.

Ястребов схилився над папером, погладжуючи рукою лоб і повільно, слово за словом, читаючи рядки допиту.

– А яким чином, товаришу Воронцов, з'ясувалося, що Соколов насправді німець… Зоммерфельд, чи як там його? Невже такий стріляний вовк сам признався?

– Так, товаришу генерал, – кивнув Воронцов, – він у цьому признався.

– Дивно!

– Не так вже й дивно, товаришу генерал: незаперечні докази.

– Які?

– Ми знайшли серед документів, котрі він хотів вивезти у скрині, його автобіографію. Ось вона. – Воронцов знову відкрив свій місткий портфель і вийняв з нього кілька аркушів паперу, списаних синім чорнилом, тонким, гострим почерком. – Як бачите, документ написаний власноручно. В кінці – особистий підпис. Очевидно, це копія тієї автобіографії, яку він переслав своєму начальству.

Ястребов узяв простягнуті йому Воронцовим аркуші і так само уважно, не кваплячись прочитав їх від початку до кінця.

– Просто дивно! – сказав він, злегка знизуючи плечима. – І як не знищив такий документ? Як не передбачив?

– А шпигуни, товаришу генерал, тому й провалюються, що вони колись чогось не передбачать, – посміхаючись, відповів Воронцов.

– І потім… ще одна дивна річ, – сказав Ястребов: – чому такого досвідченого шпигуна гітлерівці раптом призначають бургомістром? Вони могли заслати його назад. Влаштували б йому втечу з концтабору або щось схоже на це.

– Нічого тут дивного немає, – заперечив Воронцов. – Ми спеціально цікавилися цим питанням. Справа в тому, що гітлерівці вважали місто важливим опорним пунктом. Вони будь-що намагалися знищити наших підпільників. А підхожої досвідченої людини для цього знайти не могли. Ось тоді вони й вирішили використати Зоммерфельда… Усі в місті вважали його за росіянина. Він же розпустив чутки, що гітлерівці поставили його бургомістром насильно, а він, мовляв, людина чесна. А тим часом усякими шляхами шукав зв'язку з підпільниками…

– І що ж, зумів він цей зв'язок встановити? – запитав Ястребов.

– Він його шукав. Підпільники йому недовіряли.

– А загибель п'ятьох – це на його совісті?

– І на його, і ще на чиїйсь… Зрештою, поки що він свою агентуру не виказує… Відмовчується. Але це дурна впертість. Скоро вона вичерпається, і він почне говорити. Все розкаже. Я в цьому впевнений.

– Це правда. Докази незаперечні. – Ястребов передав Воронцову протоколи допиту. – А що він повідомив про укріпрайон?

– От у цій справі я й прийшов, товаришу генерал. Треба, щоб начальник штабу або начальник розвідвідділу були присутні сьогодні на допиті. Поставили питання, які їх цікавлять.

– Добре, – погодився Ястребов. – Коли вони повинні до вас прибути?

– Хвилин так за сорок.

Ястребов швидко встав, підійшов до дверей і, прочинивши їх, гукнув:

– Товаришу Стременний, зайдіть до мене!

За дверима почулися голоси: «Начальника штабу до генерала!», «Підполковника Стременного до генерала!» Майже в ту ж хвилину грюкнули зовнішні двері, і до кімнати, несучи з собою запах морозу, ввійшов Стременний. Він був у кожушку, з планшетом через плече.

– З машини витягли, товаришу генерал! За вашим наказом збирався поїхати прийняти боєприпаси…

– Та тут одна важлива справа, – сказав Ястребов. – Вам зараз обов'язково треба побути на допиті… як його… – він подивився на Воронцова, – ну, не Соколова, а цього…

– Зоммерфельда, – підказав Воронцов; піймавши здивований погляд Стременного, він пояснив: – Це справжнє прізвище вашого колишнього співробітника Соколова… Деякі подробиці допиту я вже генералові повідомив, а вас поінформую про них окремо… Дорогою…

– А як же з боєприпасами, товаришу генерал? – запитав Стременний.

– Нехай їде начальник боєпостачання… Нічого, нічого, справиться!.. А ви з начальником розвідки повинні бути присутні на допиті.

– Слухаюсь! – відповів Стременний.

Ястребов устав з-за стола і з заклопотаним виглядом пройшовся по кімнаті.

– Постарайтеся дістати найдокладнішу інформацію про укріпрайон. Найдокладнішу… – повторив він, зупиняючись перед Стременним. – Я переконаний, що Зоммерфельд знає багато… І це нам буде дуже й дуже корисно… Між іншим, – звернувся він до Воронцова, – мені не зрозуміла ще одна обставина. Чому все-таки Зоммерфельд своєчасно не виїхав з міста? Що йому перешкодило?

– Мене це теж цікавило, товаришу генерал, – сказав Воронцов. – На першому ж допиті я запитав його про це. Він твердить, що у нього, бачте, з колишнім начальником гестапо Куртом Мейєром були дуже загострені взаємини. Подробиць Зоммерфельд не торкався. Наскільки я розумію, вони посварилися тому, що чогось не поділили, і хтось з людей Мейєра підклав під колеса його грузовика протипіхотну міну. Під час вибуху Зоммерфельд був оглушений, знепритомнів і не зміг виїхати… Між іншим, поки він приходив до пам'яті, у нього з автобуса встигли забрати картини.

– Картини? – здивовано перепитав Ястребов.

– Так, картини, – повторив Воронцов.

– Дещо починає прояснюватись!.. – сказав Ястребов. – Ну, а показували ви йому нашу знахідку?

Воронцов засміявся.

– Так, ми довго поралися з цією іграшкою. Крутили черепашки туди й сюди! Я тепер з заплющеними очима можу відчинити скриню. А ви не звернули уваги на те, яке в неї товсте дно?.. Мені здається, Зоммерфельд щось від нас ще приховує.

В цю мить десь далеко пролунав одинокий постріл, потім застрочила автоматна черга. Командири прислухалися.

– Мабуть, перевіряють зброю, – вирішив Стременний і звернувся до Воронцова: – Що ж далі?

– А далі він твердить, що це справа рук одного з найбільш довірених людей Курта Мейєра – агента під номером Т-А-87. Як бачите, щоб відплатити своєму колишньому соратнику, він ладен провалити розвідника, на якого той робить найбільшу ставку.

– А хто приховується під цим номером?

– Невідомо.

– Дивно… Чому він знає лише номер, а не людину?

– Я його про це запитав. Зоммерфельд каже, що номер назвав йому сам Мейєр, коли в одній з розмов хотів показати, що він сильний і яка в нього таємна агентура. Це було ще до того, як їхні взаємини зіпсувалися остаточно. Мейєр говорив про Т-А-87 як про одного з найспритніших і найдосвідченіших агентів, котрому доручають виконувати найважливіші завдання гестапо. Але в обличчя Зоммерфельд його не знає. Не знає також, чоловік це чи жінка.

– Ну добре, – сказав Стременний, – а яке значення ці показання мають для нас? Очевидно, зробивши свою справу, Т-А-87 пішов з міста разом з гітлерівцями.

– В тім-то й справа, що не пішов, – заперечив Воронцов. – Зоммерфельд каже, що Т-А-87 залишили для диверсійної роботи. Німці переконані, що скоро вони візьмуть місто знову. Тому їм дуже важливо мати тут свою агентуру.

Ястребов задумливо похитав головою:

– З цього треба зробити всі висновки. Сьогодні ж поговорю з Корнєєвим. А ти, Стременний, дій по своїй лінії – забезпеч надійну охорону міста і всіх воєнних об'єктів.

– Слухаюсь! – сказав Стременний і встав.

Устав і Воронцов. Складаючи документи в портфель, він звернувся до Стременного, який застібав кожушок, готуючись іти.

– А знаєте, Єгоре Геннадійовичу, на мою думку, картини все-таки десь тут, у місті.

– Чому? У вас є дані? – жваво запитав Стременний.

– Ні, даних поки що немає. Але давайте поміркуємо… Т-А-87 викрав картини за дорученням Курта Мейєра в останній момент. Виходить, картини разом з іншим награбованим добром мали бути в машині у Мейєра. Машину цю ми виявили. Адже так? І справді, як вам відомо, ми знайшли в ній два важких чемодани з коштовними речами. А картин немає…

– Але ж і самого Мейєра немає, – сказав Стременний. – Картини дорожчі за те, що він заховав у свої чемодани. І, крім того, значно легші… Взяти з собою десяток рулонів не важко.

Воронцов знизав плечима:

– Можливо. Справа ця ще не зовсім ясна.

– Це вірно, – сказав Стременний, подумавши, – але і в ваших словах теж є своя логіка. Я гадаю, Морозов і Громов добре зроблять, якщо пошукають картини в місті. Поговорити з ними про це?

– Поговоріть.

В цю мить за стіною грюкнули двері, хтось швидко ввійшов у сусідню кімнату і голосно запитав, чи немає тут майора Воронцова.

Воронцов схопився і відчинив двері:

– Що сталося, товаришу Аніщенко? Заходьте сюди.

Він пропустив повз себе в кімнату старшого сержанта, невисокого, худорлявого, зовсім молодого хлопця, його безвусе, поросле світлим пушком обличчя було червоне, мабуть, від хвилювання і швидкого бігу. Він стояв перед командирами розгублений, скуйовджений, без шапки.

– Де ваша шапка? – запитав Воронцов, відчуваючи, що сталося щось погане.

Сержант, наче не розуміючи запитання, глянув на нього.

– Бургомістра застрелили! – видихнув він.

– Що-о? – крикнув Ястребов і миттю опинився між Воронцовим і сержантом. – Хто посмів?..

– Він намагався втекти, – сказав сержант, мимоволі відступаючи до дверей. – Його на допит вели… А він, собака, хотів прохідними дворами в кам'яні кар'єри прослизнути… Збив з ніг конвоїрів і побіг!..

– То невже не можна було взяти його живим? – запитав Стременний, його худорляве обличчя від хвилювання вкрилося червоними плямами. – Чорт забирай! Гірше й придумати не можна! Так по-дурному упустити…

– Ніяк не можна було, товаришу підполковник, – винувато сказав сержант. – Самі бачите, стемніло зовсім. Та й туман. А він вже за межі міста виходив. Думаємо, забереться в кар'єри – і згадуй, як звали! Якихось сто метрів залишалося… А ми будь-що хотіли його живим взяти!

Воронцов, який весь час стояв мовчки, з блідим обличчям, схопив портфель і подався до дверей:

– Аніщенко, за мною!.. Покажіть, де все це відбулося!

– Єсть!

Вони поквапливо вийшли.

А командир дивізії і начальник штабу лишилися самі. Кілька хвилин вони мовчки дивилися у вікно, за яким лежало місто. Вже курилися над будинками комини; білий в темному небі, підіймався до хмар димок. Жінки з корзинками поспішали до першого відкритого в місті магазину, в якому продавали хліб. В місто поверталося мирне життя… А на них чекає ще довгий шлях… Мине день, другий – і світанок зустріне їх десь на околиці села, в маленькій хижці. Залишиться позаду це місто, з яким у Стременного зв'язані найдорожчі спогади дитинства. Коли це він побачить його знову?

– Що ж, Стременний, – сказав Ястребов, гасячи цигарку, – рушай, мабуть, куди зібрався. Я дочекаюся твого повернення, а потім поїду в полки.

Стременний пішов. За хвилину його всюдихід проїхав повз вікно, але Ястребов уже нічого не чув. Він зосереджено схилився над картою, намічаючи, як краще підготувати частини дивізії до того моменту, коли буде одержано бойовий наказ про дальший наступ…

Розділ сорок другий
МОРОЗОВ ПРИЙМАЄ ВІДВІДУВАЧІВ

Цілий день Стременний не мав жодної вільної хвилини.

Виникало безліч справ, які вимагали негайного розв'язання. На артсклад доставили боєприпаси. Прибуло поповнення. Літаки противника порушили зв'язок з одним із полків. Необхідно допомогти начальникові зв'язку якнайшвидше полагодити лінію. За дорученням командира дивізії треба поговорити з кореспондентами, які щойно прибули і цікавляться подробицями боїв за місто.

Словом, багато клопоту у начальника штабу дивізії! Але серед усіх цих невідкладних справ Стременний часто повертався в думках до подій останніх днів. Бої на підступах до міста, знайомі вулиці із слідами пожеж і бомбувань, відчинені ворота контцтабору. А потім – скуйовджена голова Єременка і його неприродно коротке тіло на носилках у дворі госпіталю. Один спогад змінювався іншим. Палата на другому поверсі і акторське брезкле обличчя цього жалюгідного зрадника – Соколова… ні, бургомістра Блінова… вірніше, шпигуна Зоммерфельда.

Стременний сам не міг розібратися, в яку саме хвилину він впізнав у людині, що лежала на ліжку, того есесівського офіцера, котрий пройшов повз нього, ховаючи підборіддя в комір, а очі – в темну тінь окулярів. Коли він перестав вірити розповіді начфіна Соколова, такій, здавалося б, простодушній і. схожій на правду? І навіщо, власне, потрібна була йому, начальнику штабу дивізії підполковнику Стременному, ця ризикована, можна сказати, дитяча вигадка – погасити в палаті світло?.. По суті, досить-таки безглузда вигадка… Хіба не можна було розпізнати в Соколові бургомістра Блінова при світлі, просто за допомогою фотографій і показань свідків? Недарма Воронцов потім був такий незадоволений. І як таке спало на думку? Звідки? Мабуть, з глибини якихось хлопчачих спогадів, з романтичної далини прочитаних колись пригодницьких книг… Зрештою, якщо казати правду, все вийшло не так вже й погано. Якби йому, Стременному, не спало на думку погасити світло, Соколов не кинувся б тікати, а саме ця його спроба втекти викрила шпигуна остаточно. Словом, виходить, що він не дарма захоплювався колись романтичними історіями, за які йому часто перепадало від старших. Так, треба признатися, він любив ці зачитані до дірок книжки, що побували у багатьох хлопчиків, про незвичайні пригоди мандрівників, мужніх, суворих і благородних, про пустельні острови і печери з захованими в них скарбами, про клаптики пергаменту з зашифрованими написами.

До речі, про зариті скарби, – хотів би він знати, куди все-таки гітлерівці запроторили картини. Воронцов, можливо, має рацію, вони десь тут, в межах міста, або, в усякім разі, не дуже далеко. Можливо, вони заховані зовсім близько, під дошками в сусідньому сараї, наприклад. Погниють там або щури їх згризуть, і ніхто навіть не знатиме…

Ні, треба все-таки заїхати до Морозова, дізнатися, як у нього там справи, чи не знайшлося людини, котра працювала в укріпрайоні, і заодно спитати, чи нічого не чути про картини. Він, здається, збирався організувати пошуки.

Другого ранку, повертаючись з полку, він заїхав у міськраду і застав Морозова, коли той приймав відвідувачів. Десятки людей терпляче ждали своєї черги у приймальній і в коридорі. Вже прибули двоє заступників голови, вони теж приймали людей, стараючись відповісти на численні запитання, допомогти чим можна.

Морозов сидів у холодному кабінеті з утомленим, набряклим обличчям. Перед ним стояла літня жінка в чорній плетеній хустці і старій, захисного кольору ватянці з акуратними синіми латками на ліктях.

– Я все розумію, – тихо говорив Морозов, – мені все ясно, Клавдіє Федорівно!

– Ні, не розумієте! – майже кричала жінка, перегинаючись до нього через стіл.

– Запевняю вас, розумію!

– У мене двадцять дітей!.. Двадцять! Ви чуєте?.. Від п'яти до чотирнадцяти років!.. І жодного поліна дров. Це ви розумієте?

– Але в мене ще немає свого транспорту. Лише три дні, як визволили місто. Почекайте трохи. Забезпечу вас у першу чергу… Ну, розберіть паркан, спаліть його. Поставимо новий.

– Паркан! – посміхнулася жінка. – Де він? Я вже не тільки свій паркан спалила, а й п'ять парканів в околиці…

– Вітаю, товаришу Морозов! – сказав Стременний, підходячи до стола. – Як працюється?

– І не говори! – Морозов з надією підвів на нього очі в припухлих повіках. – Ось, Клавдіє Федорівно, прийшла сама військова влада. – Він вказав на Стременного. – Звернемося до неї. Сподіваюся, що допоможе.

Жінка встала і швидким енергійним рухом подала Стременному руку.

– Шухова Клавдія Федорівна. Будемо знайомі. Ось розсудіть нас, товаришу командир!..

– Товаришка Шухова – завідуюча дитячим будинком, – пояснив Морозов, – вимагає від нас всього, що належить.

– Правильно, – сказав Стременний. – Правильно вимагає.

– Не заперечую, – розвів руками Морозов, – але транспорту ще немає. Підвозу не організовано. Треба почекати, перебитися як-небудь…

Шухова подивилася на нього з неприхованою злістю.

– Я то можу чекати, товаришу Морозов, – підвищила вона голос, – я скільки завгодно можу чекати, але діти чекати не можуть! І цього ви ніяк не хочете зрозуміти!..

– А що вам потрібно? – втрутився Стременний.

– Та нічого особливого, – сказав Морозов, – всього дві машини дров.

Стременний вийняв з планшета записну книжку і олівець.

– Будуть вам дрова, Клавдіє Федорівно, давайте адресу.

– Будуть!.. – повторила Шухова, важко опустилася на стілець і голосно заплакала, закривши обличчя руками.

Морозов схопився, підбіг до неї:

– Клавдіє Федорівно, що з вами?

Стременний мовчав, розуміючи, що зараз ніякими словами заспокоїти її не можна.

– Як важко!.. Як важко!.. – намагаючись стримати ридання, казала Клавдія Федорівна. – Сили вже кінчаються… Коли б ви знали, що тут було!..

– Все скоро ввійде в свою колію, товаришко Шухова, – говорив Морозов, незграбно притримуючи її за плечі. – Я радий, що ви живі. Велику ви справу зробили. Продовольством ми вже дітей забезпечили, а дрова сьогодні привезуть. Ну от і добре… А днів через десять приходьте – у нас вже все міське господарство стане до ладу. Побачите!..

Шухова потроху заспокоїлась, витерла сльози і встала.

– Спасибі, велике вам спасибі! – сказала вона, звертаючись до Стременного. – Тягар із серця зняли… Адреса ось тут, на заяві. – Вона показала на папірець, що лежав перед Морозовим.

– Не турбуйтеся, знайдемо, – усміхнувся Стременний. – Ви дуже поспішаєте, Клавдіє Федорівно?.. А то я зараз теж їду – можу вас підвезти.

Шухова кивнула головою і знову опустилася на стілець, непомітно витираючи очі кінчиком хустки.

Не втручаючись, у розмову, вона дивилася у вікно і. видно, думала про щось своє. Та, коли зайшла мова про картини, вона якось пожвавішала і стала прислухатися.

– Ні, я все-таки думаю, що пошукати їх треба, – сказав Морозов. – Якщо, відступаючи, вони в поспіху не встигли їх вивезти, то заховати як слід тим більше не встигли. Засунули на ходу в якийсь старий сарай або на горище, там вони й лежать. А ми не знаємо…

– Чи не думаєте ви, – раптом обізвалась Шухова, – що в цій справі можуть трохи допомогти мої старші діти? Вони в місті кожен куточок знають.

– А дійсно! – усміхнувся Стременний. – Діти в такій справі – найкращі помічники. Було б мені тринадцять-чотирнадцять років, я вважав би за щастя брати участь у такій справі!

Морозов кивнув головою:

– Ще б пак! Для кожного хлопчика це велика честь, але краще таких доручень їм не давати. Ще десь наскочать на міну.

– Що ви! – сказала Клавдія Федорівна. – Ці хлопчики багато пережили. Двоє з них були в партизанському загоні. Що таке міни, їм добре відомо. І все-таки я їм самим таку справу не довірю. Нехай з людьми поговорять, розпитають – і вистачить з них…

– Хіба так, – погодився Морозов. – А я ось що надумав, товаришу Стременний: чи не оголосити нам, що міськрада просить кожного, хто може повідомити що-небудь про місцезнаходження картин, негайно сигналізувати. І взагалі, оскільки картини в місті, допомогти, в міру можливості, їх розшукати.

Стременний на секунду задумався.

– Це добре! Я переконаний – люди відгукнуться… – Він обернувся до Шухової: – А як на вашу думку, Клавдіє Федорівно?..

– Звичайно, кожен зробить усе, що в його силах, – сказала вона. – Ну, вже пора. – Вона встала. – Їхати, то їхати… Товаришу підполковник, а коли ви думаєте прислати нам дрова?

– Сьогодні ж, – відповів Стременний.

– Тільки не дуже пізно, якщо можна. Бо ми ж самі з дітьми складатимемо.

– Слухаю, товаришу начальник, – прислати не дуже пізно, – усміхаючись, відповів Стременний і простягнув руку Морозову: – На все добре, Сергію Пилиповичу. А ви ще не збираєтеся зробити маленьку перерву? А то поїдемо в штаб, пообідаємо.

Морозов рішуче похитав головою:

– Ні, видно, сьогодні не обідатиму. Бачили, скільки там людей чекає?

– То так вам і до ночі доведеться тут сидіти.

– Що ж, і посиджу, – Морозов зітхнув. – Час воєнний. Оперативність потрібна.

– Бач, який став! – Стременний примружив очі.

Морозов усміхнувся:

– Добре, добре, без натяків, товаришу підполковник. Іди собі, обідай і не спокушай мене… А от знайти людину, яка знає про укріпрайон, не втрачаю надії… Кожного питаю. Але поки що, – він розвів руками, – нікого немає. Просто біда!

Шухова і Стременний вийшли з кабінету, і туди зайшла чергова відвідувачка – висока сива жінка, яка розповідала в коридорі, що в неї зник син.