Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Миколка намагався ступати спокійно, але серце його билося тривожно. Побачивши поліцаїв, він рвонувся було тікати, та Майя стримала його.

– Йди тихо, – шепнула вона, – і слухайся мене! – і стиснула Миколчину долоню з такою несподіваною силою, що він мимоволі скорився.

Вони завернули за ріг. Біля молочного магазину стояла велика черга. Вони повільно пройшли повз неї, звернули у ворота прохідного двору, і тут, наче хто вдарив їх у спину, кинулися вперед.

Вони бігли добре знайомими їм провулками, садами, перелазили через паркани. Тепер у місті, де Миколка народився, де все здавалося йому таким рідним, він почував себе зацькованим звірятком, якому треба ховатися, прислухатися до кожного кроку, лякатися кожної тіні.

Вони зупинилися, коли дісталися до яру на краю міста. Тут, у густих кущах, на деякій віддалі від найближчих будинків, можна було перепочити.

– Ти ж хотів іти до якогось фотографа, – сказала Майя, коли вони трохи перевели дух.

Миколка подумав.

– Туди не можна. Нас одразу накриють. Дядько Микита мене шукатиме там в першу чергу…

Порив вітру приніс дощові краплі. Діти сіли поруч на великий, порослий мохом камінь, притулилися одне до одного, щоб було тепліше, і стали думати, що ж їм робити далі…

Розділ десятий
ТАЄМНА ЯВКА

Клавдія Федорівна Шухова належала до тих людей, які стійко витримують удари долі, її енергії могли б позаздрити і молоді. «Упасти легко, – казала вона, – а підвестися трудно». І в найважчі часи вона не втрачала бадьорості.

Їй було вже під п'ятдесят. Висока, ставна жінка з гладенько зачесаним волоссям, вона могла примусити ставитися до себе з пошаною навіть ворогів. У перші дні війни дитячий будинок, яким вона завідувала, евакуювався, а сама вона залишилася через одного хворого хлопчика. Цього хлопчика треба було везти на санітарній машині. Але сталося так, що шофер, поспішаючи, переплутав адресу, чекав на іншій вулиці. Поки Шухова клопоталася, шукаючи транспорт, ворожі танки вдерлися в місто. Гітлерівці одразу ж викинули хлопчика з лікарні. Шухова взяла його до себе і доглядала, як рідного сина. Вона в усьому відмовляла собі, продавала речі, плела хустки, щоб підтримати хлопчика.

Цієї ночі їй довго не спалося. Вітер грюкав віконницями, у дворі вив собака. Щільно завісивши вікна, Клавдія. Федорівна плела шкарпетки для Віті, який безжурно спав.

Виблискували довгі залізні спиці, слухняно укладаючи петлі. В кутку розмірено цокав годинник.

Що це?.. Собака перестав вити і хрипко, надривно загавкав. Клавдія Федорівна опустила плетиво і прислухалася. Хтось тихо крався попід вікнами, намагаючись ступати безшумно, але шурхіт гравію видавав його.

Жінка глянула на годинник: пів на третю. Можливо, світло в її кімнаті привернуло увагу когось із поліцаїв? Ні, товста суконна ковдра наглухо прикриває вікно, не залишаючи жодної щілини. Сусіди?.. Але ж ні в кого з них немає нічної перепустки.

Шурхіт під вікном затих, наче людина причаїлася і чогось чекає. Клавдія Федорівна прикрутила гасничку, безшумно підійшла до вікна і, відхиливши краєчок ковдри, глянула у двір. У місячному сяйві чиясь тінь майнула на доріжці і зникла за виступом будинку. Тихо рипнули східці на ґанку, і хтось тричі неголосно стукнув кісточками пальців: тук-тук-тук! Кожен удар наче молотком бив жінку в скроню.

– Хто там? – запитала вона.

– Кімнати є? – тихо запитав чоловічий голос.

– Всі кімнати зайняті, – відповіла вона.

– Пустіть погрітися!

Клацнув замок, і Клавдія Федорівна відступила в глибину кімнати. Чоловік у чорному пальті швидко причинив за собою двері і, важко дихаючи, підійшов до стола.

– Що сталося? – тривожно запитала вона. – Ви ж знаєте, до мене не можна.

– Знаю, – відповів чоловік. – Дайте води. Дуже втомився!

Клавдія Федорівна дістала з шафи чашку, налила в неї з чайника води і подала йому.

Чоловік жадібно випив, а потім втомлено опустився на стілець. Нерівне світло гаснички робило риси його обличчя невиразними. Здавалося, що з піднятого коміра стирчить лише ніс. І тільки гарячково блищать темні очі.

– Справа невідкладна, – сказав він хрипким від хвилювання і втоми голосом, – тільки що в гестапо розстріляли Степана Лукича Власенка і Тимофія Петровича Скурихіна.

– Жах! – прошепотіла Клавдія Федорівна.

– Під час допиту, – вів далі чоловік, – з'ясувалося, що вони сиділи в підвалі міської поліції разом з сином Охотникової – тієї, котру повісили, – і ще з однією дівчинкою. Сьогодні вдень діти втекли…

– Он як, – зітхнула Клавдія Федорівна. – А де ж вони?

– Ніхто не знає. Мейєр розлютувався. Він боїться, що підпільники встигли їм щось передати…

– Слухайте, Микито Кузьмичу, – сказала Клавдія Федорівна, – усі в місті кажуть, що ви самі одвели хлопчика в поліцію. Це правда?

Микита Борзов – це був він – з досадою махнув рукою:

– Я змушений був це зробити! Мейєр підіслав до мене свого шпигуна. Той бачив Миколку в моєму дворі…

– Треба було придумати щось інше. Адже в поліції хлопчикові загрожувала страшна небезпека.

– Його все одно випустили б! Я навіть скажу більше. В той момент, коли він тікав, уже було вирішено дітей відпустити… За ними хотіли стежити. Мейєр думав, що діти приведуть його просто до підпільників…

– Хитро, – сказала Клавдія Федорівна. – Що ж далі?

– Все місто оточено… Але ось що мене тривожить: Мейєр послав три машини з солдатами в бік Малинівки…

Клавдія Федорівна мовчки пройшлася по кімнаті.

– Може, Власенко і Скурихін не витримали допиту і в чомусь призналися?

– Ні, ні, – гаряче заперечив Борзов, – я був там майже весь час. Вони не сказали ні слова.

– Що ж робити? – запитала Клавдія Федорівна.

– Ви знаєте Миколку Охотникова в обличчя?

– Знаю. В день страти я хотіла повести його з собою, але мені перешкодив фотограф з Базарної площі. Він теж хотів забрати хлопчика. Поки ми з ним сперечалися, Миколка зник…

– Фотограф все-таки піймав його, йому, бачте, потрібні здорові руки. Хотів, щоб хлопчик був у нього за хатню робітницю.

– Ну, це ви даремно, Микито Кузьмичу, – заперечила Клавдія Федорівна. – Якушкін непогана людина.

– Гаразд, – промовив Борзов. – Зараз важливо розшукати дітей, а то вони почнуть пробиратися в Малинівку і наштовхнуться на засаду.

– Чому ви думаєте, що вони підуть туди?

– З випадкового слова, сказаного Бліновим, я зрозумів, що Миколка десь комусь говорив про Малинівку…

Раптом Клавдія Федорівна злякано схопила його за руку.

– Тихо! – прошепотіла вона і навіть при слабкому миготливому світлі прикрученої гаснички було видно, як зблідло її обличчя. – Ідуть!

Микита Кузьмич вихопив пістолет і притулився до одвірка.

– Якщо сюди ввійдуть, я стрілятиму…

Клавдія Федорівна кивнула на Вітю.

– Ви загубите його! Не можна!..

Обличчя Микити потемніло. Тьмяно блищав у його руці притиснутий до грудей пістолет.

Кроки за вікном стихли. Потім знову заскрипів гравій. Дивно, але собака перестав гавкати…

Клавдія Федорівна притулилася обличчям до вікна. Вона довго вдивлялася в темряву і раптом, тихо зойкнувши, швидко попрямувала до дверей.

Борзов мимоволі відсахнувся, коли вона проходила повз нього. На мить йому здалося, що він потрапив у засаду…

Він ще міцніше притулився до стіни, готуючись до найгіршого. Адже він ніколи не зміг би пояснити ні Курту Мейєру, ні Блінову, чому опинився тут уночі.

– Микито Кузьмичу, подивіться, хто прийшов! – Голос Клавдії Федорівни звучав спокійно.

Борзов обережно вийшов із своєї схованки. Перед ним стояли вкрай змучені, але цілі і неушкоджені Миколка Охотников і Майя Шубіна.

Розділ одинадцятий
ЩЕ ОДНЕ ВИПРОБУВАННЯ

Коли б не війна, Геннадій Андрійович Стременний так би й учителював у школі, викладаючи історію.

Трохи сутулий, у чорному піджаці і потертих штанах, він заходив у клас і незмінно починав урок однією й тією ж фразою: «Отже, діти, на чому ми зупинилися минулого разу?» При цьому він робив довгу паузу і чекав, що йому скажуть. Звичайно, він не був педантом, але йому хотілося переконатися, що учні пам'ятають, чого він їх учив…

Після смерті дружини Геннадій Андрійович жив з двома синами. Життя його йшло розмірено і спокійно. Але, хоч роки вже брали своє, він і зараз ще мріяв про інше життя, нехай важче і складніше, повне небезпеки, але таке, в якому втіляться найпотаємніші прагнення його молодості.

Коли гітлерівці почали наближатися до міста, комуніста Стременного викликали до райкому партії. Він думав, що йому доручать якусь роботу по евакуації… Але секретар райкому посадив його в машину і повіз у міськком. Тут з Геннадієм Андрійовичем говорив секретар міськкому і представник фронтової розвідки, йому запропонували залишитися в місті і піти в підпілля. Ніхто не приховував від нього зв'язаного з цим риску. Навіть маленька помилка могла коштувати життя. Право відмовитися залишалося за ним. Наступного ранку відходив ешелон, і він міг виїхати на схід.

Геннадій Андрійович погодився одразу. Сини його в армії. Він залишився сам, нічого його не зв'язувало. Спочатку його роль мала бути дуже скромною. Після приходу німців відкрити крамничку паперових товарів на одній із головних вулиць. Крамничка ця буде явочною квартирою, а для того, щоб німці нічого не запідозрили, він заявить, що його батько був колись крупним торгівцем; для переконливості йому сфабрикували документи, які підтверджували, що сам Стременний зазнавав переслідувань від більшовиків. Він вивчав шифр, запам'ятовував потрібні адреси, перевіряв підходи до заздалегідь вибраної крамнички, щоб, при потребі, можна було її залишити. Добре запам'ятав адресу, де в скрутний момент його переховають і переправлять у безпечне місце.

Його познайомили тільки з двома-трьома людьми майбутнього підпілля, але він відчував, що створюється міцна організація, і він – лише одна з її ланок.

Проте в перші ж дні окупації підпільників спіткала серйозна біда. Гестапівці схопили на вулиці керівника міського підпілля Лосева, єдину людину, під чиїм безпосереднім керівництвом мав працювати Геннадій Андрійович. Причина арешту і доля Лосева так і залишилися невідомими.

Геннадій Андрійович чекав, що вночі за ним прийдуть, і готувався дорого віддати своє життя. Проте гестапо його не зачепило. Трохи заспокоївшись, почав займатися крамничкою, але й тут зазнав невдачі: згорів будинок, в підвалі якого зберігалися пачки паперу, олівці, гумки – весь той запас, що мав бути розкладений у свій час на полицях «магазину». Він був у розпачі. Що робити, куди податися? Несила сидіти одному склавши руки, без дії, без зв'язків. Звернутися по заповітній адресі? Чи не рано? Та й чи існує ще організація? Але за кілька днів його повідомили, що призначено іншого керівника – Сергєєва, слюсаря паровозного депо.

На таємній явці Сергєєв, молодий робітник у промасленій чорній куртці, зібраний і розсудливий, запропонував Стременному поступити чорноробом у депо.

Незважаючи на суворий режим, встановлений там гітлерівцями, Геннадій Андрійович піднісся духом – поруч були товариші. За умовами конспірації, Сергєєв ні разу не заговорив із Стременним на людях, але учитель завжди відчував його присутність, його уважний погляд, його допомогу. За вказівкою Сергєєва він насипав у мастило, яким змазував осі вагонів, піску, змішаного із землею. Важко це було зробити, але найважчим виявилося обдурити гітлерівського інженера, людину, яка до всього ставилася з підозрою, перевіряла кожну дрібницю. Треба було ухитритися, наче фокусник і жонглер, показати йому бочку з чистим мастилом і тут же розлити в маслянки зіпсоване з іншої. Це була гра із смертю. І все-таки Геннадій Андрійович довів справу до кінця.

Та недовго довелося працювати разом із Сергєєвим. Скоро його вбили. Хто це зробив, так і залишилося таємницею. На другий день після вбивства гестапо арештувало Михайла, гарного молодого хлопця, який до війни був другорядним актором у міському театрі, а тепер працював у депо підсобним робіником. Хтось пустив чутку, що Сергєєв і Михайло діяли спільно і що Михайла викрито як активного підпільника.

Історія повторилася. Знову Геннадій Андрійович опинився в цілковитій ізоляції від підпілля. Він навіть почав думати, що про нього забули. Йти на явку, яку належало використати в крайньому випадку, він не наважувався. І знову вимушена бездіяльність.

Та от його викликали на явку. Рано-вранці, по дорозі в депо, він спустився в яр; тут, у старому кар'єрі, його чекав представник обкому. Він повідомив, що Геннадія Андрійовича призначають керівником підпільної організації міста. Такого призначення учитель не чекав. Він ладен був піти на будь-яке завдання, ризикувати своїм життям, але керувати всією організацією, тримати в своїх руках всі її нитки, розпоряджатися долями інших людей… Чи справиться він? Адже йому ніколи не доводилося займати командні посади. Потім майнула думка, що так міркувати можна було колись, до війни, а зараз надто незвичайне життя, яким усі вони живуть, і вимагає воно від людей зовсім інших ій, інших рішень. І він мовчки згодився з наказом.

Підпільникам пропонувалося провести розвідку укріпленого району, що його задумали створити гітлерівці. Поки що відоме було тільки його орієнтовне місцеперебування, тому що з кількох сіл, розташованих поруч, окупанти виселили жителів. Треба було з'ясувати основне: план укріплень, їх розміри, озброєння.

Тієї ж ночі Стременний зустрівся з трьома підпільниками. Під час розмови Геннадій Андрійович зрозумів, що в нього є надійна і вірна опора.

Тепер, коли розстановка сил була йому відома в усіх деталях, він міг по-справжньому розібратися в людях. Він довго не міг отямитися від здивування, дізнавшись, що Микита Борзов зумів стати помічником бургомістра і завоювати довір'я самого Блінова.

Якщо задуми і дії Курта Мейєра були підпільникам зрозумілі, то Блінов залишався для них в якійсь мірі загадкою. Навіть Микита Борзов не міг сказати про нього нічого певного. Що це за людина? Чого він хоче? Таємний друг чи хитрий ворог? За деякими ознаками бургомістр Блінов був у певній опозиції до Курта Мейєра. Траплялося, що бургомістр полегшував долі людей. Завдяки тому, що він призначив медичну комісію, кілька десятків жінок було звільнено від висилки в Німеччину. Чого хоче Блінов? Може, він шукає зв'язку з підпіллям, щоб подати йому більшу допомогу?

Пізніше Геннадій Андрійович не раз обговорював не питання з Борговим. Здавалося заманливим раптом відкрити карти і остаточно встановити, що за людина Блінов. Але кожного разу вони вирішували, що треба почекати, перевірити, нагромадити факти… Помилка, необачність у такій справі дорого коштуватиме. І підпільники продовжували вести з бургомістром складну гру, примушуючи його удавати співчуття, йти на поступки.

У таємній, повній несподіванок боротьбі підпілля домоглося чималих успіхів. Напавши на фельд'єгеря, забрали важливі документи, серед яких виявився і радіокод. Завдяки цьому протягом кількох днів, поки німці не змінили коду, партизани розшифровували їхні повідомлення. На околиці міста, недалеко від складу з бомбами, закладені в дорогу міни підняли в повітря чотири десятитонних «круппи», що везли ящики з вибухівкою. Підпільники стежили за пересуваннями німецьких військ, підраховували кількість машин, записували номери полків і про все це передавали по радіо через лінію фронту. Радіостанцію, заховану в старій каменоломні, кілька разів пеленгували німці. Вони оточили район, звідки велися передачі, але всі їхні. пошуки не мали успіху. Портативна радіостанція лежала на дні шурфа, прикритого каменем, а гравій, яким було всипано дно каменоломні, не залишав слідів радиста. Сам радист зникав раніше, ніж машини з солдатами добиралися сюди з міста.

І все-таки за останні тижні сталося кілька провалів: після Сергєєва – Катерина Охотникова. Вона навіть не встигла по-справжньому розгорнути свою роботу. До нападу на Вернера вона не мала ніякого відношення – в неї було зовсім інше завдання.

Якось увечері, вийшовши на високий берег ріки, Геннадій Андрійович раптом зупинився, осяяний давнім спогадом. Він дивився через заволочену брижами голубувату бистрину на широкі поля, на білі хатки далекого села, що збігали по схилу, і перед ним поставала картина дитинства.

Колись, дуже давно, батько повів його за місто. Потім вони довго йшли якимись гаями і яругами. Геннадію подобалося, що вони, наче бавлячись, крадуться і ховаються від когось. Раптом із-за кущів вийшов робітник з чорними вусами. Він зупинив батька і сердито сказав: «З дитиною не можна, ще проговориться». Батько відчув себе винним, потупцяв на місці, а потім пішов назад. Він ішов мовчки, а Геннадій похмуро плентався за ним. Так вони і повернулися до міста.

Багато-багато років минуло відтоді. Пам'ять не зберегла ні того гаю, ні яруг. Але це було там, вдалині за рікою. А потім, після революції, по цих полях, грузнучи в масному чорноземі, йшли цепи – білі на червоних, червоні на білих, з гиканням мчала кіннота. Ці широкі російські поля бачили багато битв…

Була в Геннадія Андрійовича велика хороша сім'я. Але де тепер усі? Де старший син, Костянтин, і де Єгор? Єгор зустрів війну на кордоні… Так і невідомо, що з ним… Ні, ні, не треба більше про це думати!..

На фронті день вважається за три, а в підпіллі година, буває, дорівнює року. Приходив досвід, а з ним і впевненість. Вже багато ниток Геннадій Андрійович міцно тримав у руках.

Але раптом темної вересневої ночі до нього прибув зв'язковий з наказом підпільного обкому – негайно з'явитися у партизанський загін.

З великою обережністю Геннадій Андрійович передав керівництво заступникові і дочекався ночі в гаю за містом. Коли стемніло, він, держачись за знайдену на березі колоду, переплив Дон.

Мокрий до нитки, тремтячи від холоду, він рушив польовими стежками до Малинівки.

Серед хмар то випливав, то ховався місяць. Десь далеко креслив небо промінь прожектора. Час від часу на обрії спалахувало полум'я, тремтіло, осявало хмари, а потім швидко гасло. І тільки згодом вітер доносив відгомін далекого вибуху.

Вдалині з'явилися обриси будинків – нарешті Геннадій Андрійович дістався мети. Явку було призначено на третю годину ночі в покинутій хаті край села.

Колись у цій старій, забитій дошками хаті жила вдова Полознєва. Але ще в перші дні війни вона виїхала до своєї дочки, яка минулого року вийшла заміж і переїхала у Тамбов. Похилену хату і обрали підпільники місцем зустрічі з партизанами. Час від часу вони приходили сюди, щоб обміркувати спільні дії. Двері й вікна так і залишалися забитими, в хату вповзали через невеликий пролом у глиняній стіні, замаскований торішнім гнилим сіном.

Для більшої безпеки до хати наближалися тільки в тому випадку, коли була повна впевненість, що схованку не розкрито. Людина, яка призначала тут явку, приходила заздалегідь і довго нерухомо лежала в кущах, придивляючись, чи немає поблизу засади.

Коли б Миколка і пробрався сюди, він нікого б тут не знайшов – хата Полознєвої була порожня, і ні на які паролі ніхто б не відгукнувся.

Геннадій Андрійович довго вдивлявся в маленький циферблат годинника, намагаючись взнати, котра зараз година. Він бачив перед собою білуватий кружечок, але стрілок не було видно. Нарешті допоміг місяць. На мить він освітив гайок, холодний промінь сковзнув між голими. гілками, блиснув на склі. Пів на третю!.. Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув: не запізнився! До зустрічі ще півгодини.

Він пильно прислухався до нічних шумів. До хати звідси метрів двісті. Вона стоїть осторонь інших будинків, невеличким хутірцем. Кращого місця для явки не придумаєш.

Але де людина, котра мусить його зустріти? Вже на місці? Чи, може, причаїлася поблизу і чекає призначеної години?

З глибини лісу вітер доносив шурхоти. Десь хруснула гілка. Кроки?.. Ні. Мабуть, час веде свою роботу: настала пора впасти сухій гілці, вона й упала.

Почулися голоси, що примусили його ще більше затаїтися. Він не бачив людей, але, як видно з усього, їх було двоє. Вони швидко йшли по дорозі до села, розмовляючи між собою. Відстань була надто велика, і Геннадій Андрійович не розібрав жодного слова. Це не могли бути селяни – вночі нікому не дозволялося виходити за околицю, – значить, поліцаї або німці. Що привело їх сюди так пізно?

До болю в очах він вдивлявся в темряву – чи не промайне тінь біля хати. Та ось голоси розвіялися вдалині, кроки затихли, і тільки звідкілясь долинув стривожений собачий гавкіт. А потім і він обірвався…

Скільки минуло часу, Геннадій Андрійович не знав. Місяць знову зайшов за хмари. Ніщо не видавало присутності в хаті людини. Ні вогник не блимнув у вікнах, ні шурхоту не долетіло звідти.

З'явилися перші, несміливі ознаки світанку. Геннадій Андрійович глянув на годинник. Без чверті чотири!.. Він запізнився аж на сорок п'ять хвилин. Немає сумніву, що людина, якщо вона вже в хаті, не чекатиме довго – вона не зможе, коли розвидниться, вийти звідти непоміченою.

Стараючись ступати дуже обережно, Геннадій Андрійович вийшов із схованки і рушив до хати. Навколо було тихо. Навіть собаки примовкли в цей передсвітанковий час.

Легкий вітер торкнувся обличчя, і Геннадій Андрійович мерзлякувато пересмикнув плечима. Він стомився, він страшенно стомився. Зараз би кинутись на купу сухого сіна і заснути!..

Рука торкнулася тину. Геннадій Андрійович ступив кілька кроків і, намацавши зламану жердину, переступив через неї. Під ногою хруснув черепок, але підпільник вже швидко йшов до хати, стискуючи в руці пістолет. Якщо засада – нехай стріляють, він битиметься до останнього патрона.

З хвилину Геннадій Андрійович стояв, притулившись до ґанку, і намагався пригадати пароль, слова якого раптом вилетіли з пам'яті, – давалося взнаки нервове напруження проведеної без сну ночі.

В цю мить учитель раптом зрозумів, що він не один. Загострене почуття підказало, що за ним стежать, що за вікном, забитим дошками, хтось стоїть.

Геннадій Андрійович притулився до стіни. Так, за стіною було чути шурхіт, хтось крався до дверей… Тепер людина знову повернула назад, вона наближалася до вікна! Очевидно, вирішила, що біля вікна вигідніша позиція.

В роті у Геннадія Андрійовича пересохло, він провів язиком по губах і раптом згадав пароль! Як же він міг його забути?!.

Він піднявся на перекошений ґанок і ручкою пістолета обережно стукнув у двері.

Зразу ж йому відповів густий низький голос:

– Хто?

– Чи не можна води напитися?

Голос відповів:

– Води? Води багато, пий скільки хочеш!.. Почекай, зараз вийду!..

Геннадій Андрійович почув, як чоловік, тепер вже не таючись, пішов по кімнаті.

За хвилину він з'явився з-за рогу, очевидно, скориставшись лазом. Обличчя його важко було розглядіти, видно було тільки, що він бородатий.

– Ходімо швидше, Павле Мартиновичу, – сказав чоловік. – Скоро сонце зійде! Нам тут затримуватися ні до чого…

Вони швидко попрямували до гаю.

Коли розвиднілося, Геннадій Андрійович побачив, що супутник його немолодий, але міцний, борода в нього світла, обличчя широке, глибоко посаджені сірі очі дивляться розумно і трохи насмішкувато. Він назвав себе Харитоновим і виявився дуже балакучим.

Старий лісник, він колись, ще в роки громадянської війни, служив у Богунському полку Щорса. Останнім часом не працював, а жив у сім'ї старшого сина, який зайняв його місце, допомагав по господарству. Тепер сина не було – пішов на війну, а старий залишився з невісткою, але вона зараз жила у своєї тітки в сусідньому селі.

Коли Харитонову, ще до відходу наших військ, запропонували допомагати партизанам, в ньому прокинувся колишній бойовий дух. Він залишився у своєму домі, який став місцем партизанської явки.

Так само, як і Полознєва, Харитонови жили на відшибі, під лісом. Темними осінніми ночами можна було непомітно пробратися до хліва, а з нього вже в дім.

Дім Харитонова був міцний, рублений, і легкий димок, що вився з комина, і тихі, дрімотні дерева, – все створювало враження спокою і відчуженості від життєвих бур.

Тільки-но Геннадій Андрійович переступив поріг, його обдало теплом, йому навіть здалося, що пахне молоком з-під корови, яке він так любив.

Харитонов міцно причинив двері і підсів до стола.

– Сідай, Павле Мартиновичу! – сказав він. – Покажи-но документи. Подивимося, чи не треба що-небудь підправити.

Він довго і уважно розглядав перепустку і посвідчення, що були видані Борзовим і тому мали цілком переконливий вигляд. Борзов дістав їх давно – на бланках залишалося тільки проставити дати, які вписав сам Геннадій Андрійович. Згідно документів, він був Павлом Мартиновичем Токаревим.

– Так! – сказав Харитонов, уважно вивчивши, здавалося, кожен рядок. – Все гаразд. Не підкопаєшся.

– А в чому все-таки справа? – запитав Геннадій Андрійович, відчувши, що старим керують якісь важливі міркування.

– Наказано передати вам маршрут, – переходячи на «ви», сказав Харитонов, і по тому, який він став серйозний, Геннадій Андрійович зрозумів, що старий не такий вже м'який, як здалося на перший погляд.

Але Харитонов не одразу перейшов до суті справи. Він довго пошепки радився, як йому діяти самому. Геннадій Андрійович слухав, дивився в його суворе зморшкувате обличчя. Так, важко старому… але наказ виконати треба.

– Душа болить, – промовив Харитонов, – знаю, треба, а не можу… не можу…

Що міг сказати Геннадій Андрійович? У кожного свій шлях, небезпечний, важкий, але треба йти ним до кінця, іншого вибору немає…

Потім, зібравшись з думками, Харитонов докладно і довго розтлумачував, якими дорогами і стежками слід добиратися до партизанського табору.

– А тепер поспи, – сказав він, коли переконався, що підопічний засвоїв маршрут. – Шлях далекий… Поки дістанешся… А я піду в село і незабаром повернуся… – І, важко зітхнувши, він вийшов з дому.

Геннадій Андрійович приліг на ліжко, знявши тільки чоботи, і зразу заснув таким міцним сном, яким спав лише в дитинстві. Прокинувся теж раптом від якогось внутрішнього поштовху, схопився на ноги. Харитонов, одягнутий, сидів біля стола.

– Вже пора? – запитав Геннадій Андрійович, глянувши у вікно, де над дальнім лісом кружляли птахи. – Довго спав?

– Три години, – відповів Харитонов.

– У селі був?

Харитонов кивнув і присів на стільчику.

– Зв'язковий до тебе прийшов, – сказав він.

– Звідки?

– З міста. Микола, синок тієї, що повісили… Охотникової…

– Ну! – здивувався Геннадій Андрійович. – Хто його послав?

– Гадаю, Микита. Хлопчисько дивиться вовком, мені не говорить.

– Де ж він?

– Кажу йому, немає тебе тут, а він не вірить. Я, каже, почекаю! Як прийде Павло Мартинович, передайте йому, нехай іде на узлісся…

– Обережний, – посміхнувся Геннадій Андрійович.

– Сам худющий, а очі серйозні. – Харитонов дістав кисета і став повагом згортати з газети цигарку. – А тільки почуваю я – не з добрим він до тебе прийшов… Дуже вже поспішав, а як почув, що тебе немає, навіть потемнів весь…

– Але ж він знав, що я маю прийти.

– Ні. Спочатку я його почав перевіряти. Іди, кажу, з богом, ніякого тут Павла Мартиновича немає, ніколи й не було. А сам дивлюся, що робитиме. «Молоко, питає, є?» – «Яке там, кажу, молоко! Ти що, з неба упав? Я давно забув, яка та корова, чи є в неї роги…»

Ну, а він знову за своє: «Чи не можна води напитися?» Видно, пароль пригадав і на мене напирає… Добре, думаю, допоможу тобі трохи. «Води пий скільки хочеш!..» Тільки-но я це сказав, він зрадів. Опустився на лавку. «Дідусю, каже, сили більше не маю йти…» Перепочив трохи. Тут ми з ним і домовилися… – Харитонов глибоко затягнувся махоркою і випустив клубок їдучого диму.

У відкритому чистому вікні було видно, як на поламаному плоті сиділа голодна ворона і, розставивши крила, роздумувала, куди їй летіти далі. По далекому шосе, затиснутому між полями, проїхали машини. Коли б не лінії телеграфних стовпів, можна було б подумати, що вони їдуть просто по цілині.

– Вже їдуть!.. Квапляться, чорти! – сказав Харитонов. – Іти вам треба, і швидше!..

– Добре, йду! – сказав Геннадій Андрійович. – Тільки ж дивись, будь обережним!

– А речі?

– Якось обійдуся…

Харитонов зітхнув і потиснув Геннадію Андрійовичу руку:

– Тоді прощай. Скажи Колеснику, що все зробив, як він наказав. І ще, що йду проти свого серця.

– Неодмінно скажу!

– Швидше йди! Швидше! – сказав Харитонов і відчинив двері.

Геннадій Андрійович переліз через пліт за хатою і кружним шляхом подався до узлісся. Спочатку він спустився в неглибоку балку, що заховала його від людських очей. Пройшовши по ній, круто звернув у гайок, вже оголений осіннім вітром. Поруділе листя шелестіло під ногами. «Зима надходить, – думав Геннадій Андрійович, – стане ще важче; Треба діяти…»

Десь у гущавині лісу пересвистувалися птахи. Раптом вогненно-жовтий клубочок зметнувся на високу ялину. Білка!.. Вона сиділа на товстій гілці і косувала чорними оченятами.

Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…

Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…

Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.

Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.

Тихий голос покликав:

– Павле Мартиновичу…

Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.

За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.

– Миколко! Охотников!..

Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…

– Ну, здрастуй!..

Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.

Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».