Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

Розділ третій
ПОГОНЯ

На вулиці хтось окликнув Миколку. Він обернувся. Ззаду стояв дядько Микита.

–Іди за мною, – сказав він, тривожно оглядаючись на всі боки. – Мати тобі, мабуть, про мене казала?

– Казала…

– Ну от, то ти йди… Але у ворота не заходь, а піди задвірками і перелізь біля сарая через паркан. Не треба, щоб тебе зі мною бачили… Зрозумів?

– Зрозумів.

Микита злегка поплескав Миколку по плечу і пішов через площу до Ярославської вулиці. Він жив у невеликому будиночку за високим парканом. Там, де кінчалася ця вулиця, починалась околиця.

До війни дядько Микита завідував міською лазнею. Робота в нього була непомітна, але, як він сам любив казати, «гаряча». Нікого не здивувало, що він залишився в місті, коли прийшли гітлерівці. Він, як і досі, топив лазню, тепер вже для німецьких солдатів, і комендант Курт Мейєр вважав його людиною корисною.

Та коли Микиту Кузьмича Борзова призначили заступником бургомістра, з'ясувалося, що в цій зовні кволій людині живе справжній диявол. Ніхто краще за нього не міг організувати облаву, коли треба було відправляти в Німеччину чергову партію людей. Він мобілізував інженерів і примусив їх відбудувати зруйновану електростанцію; ну, а що стосується лазні, то вона працювала безперебійно.

Жителі міста зненавиділи Микиту Кузьмича. Якщо раніше його звали на ім'я та по батькові, то тепер до нього міцно прилипла зневажлива кличка «банщик». Микита Кузьмич знав про це, але тільки зло посміхався. «Нічого, – казав він, – «банщик» себе ще покаже. У мене тут дехто матиме таку баню, що кров'ю умиється»…

Миколка йшов за два кроки позаду Борзова, який з почуттям власної гідності рухався вперед, стараючись показати, що він особа видатна, представник влади.

Вони майже підходили до будинку Микити Кузьмича, коли з-за рогу вийшли два конвоїри, які вели в тюрму арештованого.

Це був чоловік років тридцяти. Кремезний, неголений, у старих, чорних, обшарпаних унизу штанах і коричневому піджаці, з-під якого виглядала руда від бруду сорочка, він рухався повільно, покірно крокуючи за переднім конвойним.

І раптом в ту мить, коли один із конвойних зупинився, щоб запалити цигарку, арештований рвонувся, підбіг до найближчих, сусідніх з будинком Микити Кузьмича, воріт і зник за ними. Конвойні відкрили вогонь з автоматів, але кулі, мабуть, пролетіли мимо…Борзова неначе підхльоснули. Він забув про своє високе становище і прожогом кинувся услід за конвойними.

Разом з іншими хлопчиками, які вискочили із сусідніх будинків, Микола підбіг до воріт. Але там уже нікого не було. Лише десь на задвірках віддалялися постріли.

Минуло чверть години. Всі почали розходитись, і Миколка залишився сам біля воріт. Тоді він вирішив перелізти через паркан раніше, ніж дядько Микита повернеться додому, і зачекати його у дворі.

Він перестрибнув через невисокий тин сусіднього двора, пробіг городами і незабаром опинився біля високого глухого паркана. По гостроверхому даху можна було впізнати за парканом будинок Борзова.

Миколка оглянувся і зник у заростях високої кропиви. Тут він побачив щілину внизу паркана і спробував пролізти. Але щілина виявилась надто вузькою. Крім того, хтось насипав біля неї битого скла. Миколка вирішив шукати кращого місця, але де б він не примірявся перелізти, скрізь нагорі погойдувався дріт, натягнутий у три ряди. Миколка обійшов кругом і, спантеличений, повернувся назад. В одному місці – там, де між парканом і сараєм залишалася вузька смужка, – дроту не було. Дивна річ. Саме там, де найлегше можна перелізти, паркан стояв незахищений. Миколка видерся на сарай, перекинув ногу через паркан і в ту ж мить злякано відсмикнув її назад.

З двору, прямо з будки на паркан плигнув здоровенний чорний пес. Коли б Миколка забарився хоч трохи, він укусив би його за ногу.

Пес оскаженіло гавкав.

– Мовчи! – крикнув Миколка. – Мовчи, тобі кажуть!

Він помітив, що цепу, на якому прив'язаний собака, вистачало тільки на цю ділянку паркана. Якщо ж перелізти трохи правіше чи лівіше, то пес уже не страшний. Але там, де його немає, натягнуто дріт. Що ж робити? Ні, треба повернутися назад до щілини і спробувати її розширити. Якщо пощастить відломити шматок штахетини, то він якось зможе проповзти у двір.

Миколка стрибнув із сарая, і його ноги раптом наштовхнулися на щось м'яке. У кропиві хтось скрикнув від болю. На землі лежав той самий арештований, який тікав від конвою; обличчя його було вимазане кров'ю і брудом, волосся сплуталось. Потираючи забиту ногу, він злякано дивився на Миколку.

– Не бійтеся, – сказав хлопчик, – я вас не видам.

– А ти хто такий?

– Миколка!..

– Вони вже пішли? – запитав утікач, все ще потираючи ногу.

– Пішли.

– Але вони неодмінно повернуться. І з собакою… А чий це будинок за парканом?

– Банщика, – відповів Миколка.

Утікач посміхнувся:

– Он як!.. Заховатися б у нього в дворі. Там напевне вже не шукатимуть.

– Повзіть за мною, – тихо сказав Миколка, – я бачив тут поблизу щілину…

– Легко тобі сказати – повзи! – зітхнув той. – І понесло ж тебе скочити на мою ногу! Мабуть, зв'язки мені порвав… Ну, де тут щілина?.. Показуй.

Забувши про те, що його руки густо обсипало червоними пухирцями від кропиви, Миколка почав пробиратися до щілини. За ним, важко дихаючи, повз утікач.

– А вам краще б до ночі пролежати у кропиві, – запропонував Миколка.

– Ні, ні, тут мене знайдуть. Показуй, хлопче, щілину. Може, й врятуюся…

Миколка підповз до щілини.

– Дай-но я подивлюся, що там робиться, – сказав утікач і, відсунувши Миколку, заглянув у двір. – Так, до собаки далеко… – промовив він. – А онде сарай!.. Заховатися б у ньому… – Раптом він пожвавішав: – Знайди-но, хлопче, десь каменюку, ми знизу одіб'ємо дошку…

Знайти камінь було не важко. Утікач зняв із себе сорочку, загорнув у неї камінь і цим згортком почав сильно, але не гучно бити по краю дошки.

Після кількох ударів дошка відскочила. Потім таким же чином утікач вибив і другу дошку.

– Лізь перший, – сказав він Миколці, – подивись, чи є хто-небудь у дворі.

Миколка відхилив дошки і, відчуваючи, як сильно б'ється серце, проповз у тепер вже широку щілину.

Тут, біля паркана, теж росла кропива, праворуч стояв невеликий дровник – він був відчинений, – а ліворуч, за деревами, виднілася собача буда. Пес, брязкаючи цепом, несамовито гавкав.

Невеликий будинок Микити Кузьмича стояв посеред двору. На його дверях висів чималий замок. Але про всякий випадок Миколка обережно обійшов навколо будинку. Всі вікна були зачинені і закриті завісами.

Ніхто не зупинив і не окликнув його. Миколка повернувся до щілини і тихо промовив:

– Лізьте! Нікого немає!..

– Придержи дошки… отак… – Утікач насилу просунув плечі в щілину. – Дай-но руку… Підтягни мене трохи…

Миколка схопив обома руками його широку долоню з короткими пальцями і щосили почав тягнути до себе.

– Давай, давай, малий, давай! – шепотів утікач, стараючись просунутися між дошками. Нарешті це йому пощастило. Знесилений, він упав на землю і з хвилину надривно і глибоко дихав.

– Ховайтеся! Ховайтеся!.. – квапив його Миколка. – Він може зараз повернутись…

Утікач підвівся і зашкандибав до сарая.

– Постарайся знову забити цвяхи, – мовив він, переступаючи через поріг.

Але цвяхів забити не пощастило. Рипнула хвіртка, і Миколка ледве встиг відскочити од сарая. Стежкою до будинку швидко йшов Борзов. Він був чимось незадоволений і палицею, яку держав у руці, збивав голівки квітів.

Миколка завмер. Тікати назад – значить, видати людину, яка довірилася йому. Залишитися на місці – треба пояснити, як він потрапив у двір, де за сторожа такий злий собака.

Дзвякнув замок, що його відмикав Микита Кузьмич, і двері відчинилися. Зараз він увійде в будинок, і тоді Миколка зможе утекти.

Але Микита Кузьмич не поспішав заходити в дім. Він стояв спиною до Миколки і про щось думав. Потім Миколка почув його рівний голос:

– Іди за мною…

Стукнули двері, і Микита Кузьмич зник за ними. Миколка боязко піднявся на ґанок і довго, перше ніж зайти, стояв з завмерлим серцем.

– Ввійди ж нарешті, – почувся приглушений голос Микити Кузьмича.

Банщик у пальті і в шапці стояв посеред кімнати. Гостре обличчя його було зле, а руки нервово крутили палицю.

– Як ти сюди потрапив? – запитав він, намагаючись говорити спокійно. – Адже я казав тобі, щоб ти переліз через паркан.

– Я й переліз через паркан, – відповів Миколка.

– Подивись мені в очі… Брешеш! Тебе б розірвав собака. Як ти сюди забрався, відповідай!..

– Я переліз через паркан… – стараючись дивитися просто в колючі очі Борзова, промовив Миколка.

– Ну й ну! – посміхнувся Борзов. – Ти, я бачу, мастак брехати. А чому ти мене не почекав? Ти ж бачив, що я додому не пішов!..

– Бачив!..

– А я тобі що сказав? Щоб ти переліз через паркан, коли я буду вдома. Тебе ж міг покусати собака!

– А у вас собака на цепу.

– Он як. Значить, ти лазив на сарай!..

– Лазив.

– Так, так… Виходить, ти не через сарай сюди потрапив… А я подумав, було, що собака тебе пожалів. Он які справи… Десь у паркані є щілина… Іди, покажеш…

– Ні, ні! – вигукнув Миколка. – Не треба ходити.

– Чому не треба? – прищурився Борзов. – Це ж не в твоєму паркані щілина, а в моєму. Показуй!..

– Ні, ні, я не піду…

Борзов раптом якось подобрішав:

– Що з тобою, Миколко?.. Ну не ходи. Я й без тебе її знайду. На ось, пиріг тут у мене є. Поїж.

Він поставив тарілку з пирогом на стіл і вийшов у двір. Миколка підбіг до вікна і з завмираючим серцем стежив за Борзовим. Той повільно йшов уздовж огорожі і уважно розглядав її. Раптом він нагнувся і щось підняв з землі. Миколка з жахом побачив, що в руках у нього сорочка втікача, в яку було загорнуто камінь.

А далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Борзов кинувся до собаки і спустив його з цепу, собака, голосно гавкаючи, помчав до сарая. Борзов розчинив двері і тут же зачинив їх на засув.

– Стережи! – крикнув він собаці і побіг з двору.

Миколка вискочив у двір – він віддав би життя, щоб допомогти втікачеві. Пес одразу ж накинувся на Миколку, повалив його. Величезна ощирена паща уткнулася йому в обличчя.

Зачинений у сараї втікач щосили гупав у двері, намагаючись висадити їх.

– Дік, назад!.. Лягай!.. – Борзов з двома солдатами вже вбіг у двір. – Він тут, у сараї!.. Беріть його…

Пес, підкорившись господареві, влігся поруч з Миколкою і тільки поводив налитими кров'ю очима.

Солдати витягли з сарая втікача. Він упирався, голосно лаявся. Солдати били його по руках і ногах.

– Іди, іди, негіднику! – кричав на нього Борзов. – На тебе давно вже зашморг чекає!

Втікач відповідав лайкою.

– Зрадник! Банщик нещасний!.. Ще не відомо, хто з нас раніше здохне!..

Нарешті його повели. Борзов причинив сарай і витер піт з лоба.

– Ну, ходімо, – примирливо сказав він Миколці.

Але Миколка весь зіщулився від ненависті. Очі у Борзова стали страшними. Він міцно схопив Миколку за руку і потягнув у дім.

– Рано ще тобі, щеня, розмірковувати!..

Миколка укусив його за руку:

– Пустіть, пустіть!..

– Я тебе пущу! – Борзов штовхнув його в кімнату і зачинив на ключ. – Посидь тут. Потім поговоримо!..

Розділ четвертий
В БУДИНКУ МИКИТИ БОРЗОВА

Пізніше Борзов приніс Миколці їжу – великий шматок вареного м'яса, хліба з маслом, гарячого чаю, – хазяйновито поставив тарілки на стіл і сів поруч з виглядом привітного господаря.

– Племінничку! – покликав він. – Іди до столу…

Але Миколка забився в куток і дивився звідти на дядька поглядом, сповненим ненависті. Чому це мати наказала йти до нього? Він, мабуть, і її зрадив, тільки вона про це так і не дізналася.

–Їж, Миколко! – наполягав дядько і присунув тарілки ближче до хлопчика. – Їж, кажу тобі. Лізеш не в свої справи…

Миколка не рухався. Він так багато пережив за останні дні, що зразу став дорослішим. Ще недавно його маленьке довірливе серце ладне було повірити Микиті, але тепер він боявся і ненавидів його. «Швидше, швидше тікати звідси!» – тільки й думав він, притаївшись у своєму кутку.

Микита Кузьмич сидів, поклавши руки на стіл, і, наїжившись, дивився на Миколку.

– Ти довго гратимеш на моїх нервах? – пробурчав він. – Ось виведеш з терпіння, то я тебе ременем провчу.

– А мене й батько ніколи не бив, – вороже відповів Миколка.

– Шкода! Старших не слухаєш. Все характер, характер свій показуєш… Скільки тобі років? Уже, мабуть, тринадцять?

– Скоро буде…

– От бачиш – тринадцять!.. Не маленький! Повинен розуміти…

Миколка підвів злі очі:

– А що розуміти?

– А от що. Тебе до мене мати послала?..

– Мати, – тихо відповів Миколка.

– На смерть ішла, а до мене послала! Виходить, добра тобі хотіла! Кажи, чого мовчиш?..

– Не знала вона, яка ви зла людина, дядьку Микито.

Микита Кузьмич схопився на ноги і ударив кулаком об стіл так, що забряжчали тарілки.

– Малий ти ще, малий, шмаркач, щоб дорослих судити! Не знаєш життя. І як воно дається, якою кров'ю обходиться!.. – Борзов схопився рукою за серце, важко ступаючи, вийшов у сусідню кімнату, де стояло ліжко, і майже повалився на нього.

– Дай води, – сказав він.

Видно, йому було дуже погано. Він лежав на ліжку такий маленький, старенький і беззахисний, що у Миколки мимоволі защеміло серце.

Він швидко приніс із сіней кухоль холодної води, дістав з буфета, куди показав дядько Микита, якісь порошки. Прийнявши ліки, Микита Кузьмич кілька хвилин лежав мовчки, з заплющеними очима. Миколка сидів біля нього на краю ліжка і пильно дивився в дядькове бліде, зморщене обличчя. Він думав про те, що йому далі робити. У табір до батька його ніхто не пустить. Туди навіть іти небезпечно: гітлерівці можуть дізнатися, що в цього полоненого на площі повішено дружину. Адже тоді вони уб'ють і батька. Розповісти про це дядькові Микиті? Але чи можна йому довіритися? Чи допоможе він батькові?..

Хвилин через десять Микита Кузьмич розплющив очі і мутним поглядом подивився на Миколку.

– Відпустило! – з полегшенням зітхнув він. – А то мало богові душу не віддав… Добре, що ти був поблизу.

Борзов ще трохи полежав, а потім сів на ліжку і почав застібати на грудях сорочку.

– Куди ви, дядьку Микито?

– А нікуди, вдома побуду. Лежати ж довго не можна: серце зупиняється. Ну добре, іди поїж.

Миколка покірно підійшов до стола і одрізав шматок м'яса.

– Більше їж, – сказав дядько Микита, підсівши до стола з іншого боку, – намазуй хліб маслом…

Миколка їв швидко, а дядько Микита мовчки дивився на нього. Раптом він помітив, що в Миколчиних очах з'явилася якась допитлива думка. Хлопчик пильно глянув дядькові в обличчя, а потім одвів погляд і потупився.

– Дядьку, а навіщо ви того чоловіка поліцаям видали?.. – раптом запитав він тихо.

Микита Кузьмич спалахнув.

– Слухай! – крикнув він, втрачаючи самовладання. – Ти що – мені допит учиняєш? Скажи краще, як він до мене у двір потрапив.

– Я його заховав.

– Ти?! Та коли б дізналося гестапо, то за це і мене, і тебе розстріляли б!..

– А ніхто про це й не дізнався б.

Микита Кузьмич тільки розвів руками.

– Ну що з тобою, дурнем, говорити! Велике щастя, що я його в сараї знайшов… Прийшли б увечері з обшуком, як би я виправдався? Сказали б: навмисне переховував.

– А його можна було б випустити.

– «Випустити!» – передражнив Микита Кузьмич. – Це легко сказати, але важко зробити.

Миколка відсунув тарілку.

– Чого ти? – стривожився Микита Кузьмич.

– Погана ви людина, дядьку Микито. Краще я від вас піду.

– Підеш?

Миколка уперто нахилив голову:

– Я краще в табір піду, з батьком житиму.

– В табір? – здивувався Микита Кузьмич. – В який табір?

– Ну, в той, що на околиці міста, за дротом!..

У Микити Кузьмича на переніссі зійшлися глибокі зморшки. Він зосереджено дивився в обличчя хлопчика, намагаючись збагнути, про що він говорить.

– Батько? Хіба він там?

Миколка осікся. Ні, він не скаже дядькові більше ні слова.

– Чому ти сказав про батька? Ти що, бачив його?

Миколка знову зіщулився у своєму кутку. Як це він проговорився! Тепер загине й батько. Ні, ні, дядько більше нічого не дізнається від нього.

– Ти бачив його в колоні полонених? – впритул наблизився до Миколки Микита Кузьмич. – Кажи! Бачив?..

Миколка намагався витримати його напружений погляд.

– Ні, не бачив… Це я так просто сказав. Вигадав…

Микита Кузьмич недовірливо похитав головою.

– Такі речі просто так не кажуть. Особливо зараз, коли ти втратив матір… – Він знову сів і запалив цигарку. – Ось що, племінничку, – сказав він, подумавши. – Я забороняю тобі виходити навіть за ворота. А прийде час, я сам скажу тобі, куди йти і що робити… Сподіваюся, ми домовились?

– А я втечу, – тихо, з ненавистю відповів Миколка.

– Ну гаразд, коли так!

Замок двічі клацнув.

Миколка кинувся до вікна. В раму були вставлені товсті залізні прути. Таких за день пилкою не перепиляєш.

За кілька хвилин дядько Микита, одягнутий в пальто з піднятим коміром, вийшов з двору, не забувши спустити з цепу собаку.

Миколка залишився сам. Його пойняв розпач. Він щосили смикав двері, натискав на них усім тілом, намагаючись висадити, бив ногами. Але дубові двері могли витримати натиск і сильнішої людини. Вони тільки двигтіли і глухо гули під ударами. Ні, з кімнати виходу не було. Миколка навіть заглянув у піч, але комин був надто вузький. Він лише вимастив собі сажею ніс і щоки.

Куди ж пішов банщик? Він, напевне, подався в гестапо, щоб повідомити про батька. «Що я наробив, що я наробив! – шепотів Миколка. – Як допомогти батькові? Як його врятувати?..»

Нехай тільки повернеться дядько Микита! Він уб'є його, уб'є оцим ножем, що лежить на столі. І Миколка схопив великий кухонний ніж. Так, він його вб'є…

Швидко смеркало. За вікном хрипко гавкав собака. Осінні дерева повільно хитали своїм почорнілим гіллям. В сусідній кімнаті лунко цокав стінний годинник…

Скільки минуло часу? Година, дві, три?.. Миколка сидів, не склепивши очей, і напружено думав. Він згадав своє дитинство, батька, матір… Чомусь йому весь час ввижався темний шрам на її щоці, коли вона нагнулася, щоб поцілувати його востаннє…

Про свої забави, про голубів, про товаришів він не згадував, наче всього цього у його житті ніколи й не було. Він, маленька людина, на яку враз звалилося стільки лиха, намагався зрозуміти, як же йому тепер жити.

Раптом голосніше загавкав собака. Миколка припав до вікна і побачив темну постать, що рухалась від воріт. Дядько Микита!.. Брязнула клямка. В коридорі почулося шаркання кроків. Клацнув вимикач, і крізь щілину у дверях пробилася вузька смужка

Прокинувся Миколка від приглушеної розмови. За вікном була темна ніч. Крізь двері не проникав навіть слабкий промінець світла. Очевидно, двері з сусідньої кімнати у передпокій були причинені.

Сон розвіявся миттю, і Миколка притулився вухом до замкової щілини. Так, немає сумніву, розмовляють двоє. Глухий незнайомий голос і скрипучий, що належав дядькові Микиті. Але жодного слова не розбереш.

Миколка приклав вухо до стіни, ближче до грубки; вона опалювала дві кімнати: ту, в якій зараз знаходився Миколка, і сусідню, де дядько Микита розмовляв з незнайомим чоловіком. Уже те, що розмова відбувалася пізно вночі, примусило Миколку насторожитися. Про що вони говорять? Мабуть, замишляють щось лихе. Тут, у кутку, де стіна упиралася в грубку, було чути трохи краще, але все ж слова звучали невиразно.

Тоді в Миколки майнула думка: а що, коли всунути голову в грубку?

Це йому вдалося. Очевидно, на протилежній стінці грубки була відкрита затулка, і голоси тепер долинали зовсім виразно.

– І ти в цьому переконаний? – запитав густий, низький голос, що видався Миколці знайомим.

– Цілком переконаний, – відповів дядько Микита.

– Ти перевірив?

– Перевірив.

За стіною помовчали.

– А хто його бачив, крім Миколки? – запитав той самий низький голос.

– Ще троє… Але ті мовчатимуть… Він мало не виказав себе, коли впав на площі.

– Скільки ж тепер у таборі людей?

– Шістсот буде.

–І коли їх поженуть?..

– Мейєр казав, що укріплення почнуть будувати за кілька тижнів. Але, звичайно, полонених туди пошлють раніше.

–І ти заздалегідь знатимеш, коли?

– Це дуже важко, але спробую.

Миколка збагнув, що йдеться про його батька. Можливо, чоловік, який розмовляє з дядьком Микитою, – підпільник? Але чому він говорить з дядьком про такі важливі речі? І раптом Миколка здригнувся. Адже напередодні свого арешту мати теж зустрічалася з дядьком Микитою. Ні, вона не була у нього вдома. Вона ходила до нього в міську управу, але, коли повернулася, була дуже схвильована. Безсумнівно, дядько Микита заманює, а потім зраджує людей. Треба попередити того, хто там, за стіною. Він, мабуть, не знає, що дядько Микита сьогодні видав гестапівцям втікача!..

– Цю операцію ми мусимо обов'язково провести, – знову сказав той же голос, – доведеться кинути на неї всю групу! Але сам розумієш: найменша необачність – і ми опинимося в пастці…

– Так, тут потрібна цілковита раптовість, – відповів Микита Кузьмич. Обидва помовчали.

– А як бути з хлопцем? – запитав Борзов.

– Держи його поки що в себе.

– Каже, втечу…

– Зараз нам його нікуди взяти. З місяць нехай у тебе поживе.

– Доведеться тримати під замком.

– Це вже надто.

– Подивлюся. Якщо обживеться, тоді інша справа… Пий, пий чай, а то прохолоне.

– Який вже тут чай! Пора йти. Дік прив'язаний?

– Прив'язаний.

– Страшний у тебе собака!

Микита Кузьмич засміявся:

– Авжеж! Для такого життя якраз підходить.

Було чути, як відсунули стілець.

– От що, Геннадію Андрійовичу…

– Не Геннадій Андрійович, а Павло Мартинович, – поправив Микиту його співбесідник.

Миколка мало не крикнув від радості. Ну звичайно, це ж голос Геннадія Андрійовича, учителя школи, в якій він учився!

Може, зараз закричати, затупати ногами, покликати учителя на допомогу? Розповісти всю правду про дядька Микиту? Ну, а якщо дядько Микита уб'є Геннадія Андрійовича, зрозумівши, що його викрито? Ні, треба поки що мовчати, терпіти і слухати…

– Тепер, Микито Кузьмичу, запам'ятай явку, – сказав Геннадій Андрійович, – село Малинівка…

– Так!..

– Хата Полозневої. Край села…

– Так… Запам'ятав.

– Пароль: «Чи не можна води напитися?» Тобі відкажуть: «Води багато, пий скільки хочеш!..» Зрозуміло?.. Повтори.

Микита Кузьмич повторив.

– Завдання своє усвідомив? – запитав Геннадій Андрійович. – Нічого повторювати не треба?

– Все зрозуміло, Павле Мартиновичу!

– Виконуй, але обережно! Прощай… Іди подерж собаку, поки я перелазитиму…

По коридору глухо загупали кроки двох людей. Стукнули вхідні двері. Загавкав у глибині двору собака. Потім гавкання стало голоснішим. Микита Кузьмич знову перевів собаку на звичне місце… За хвилину рипнули двері, брязнув засув. Борзов постояв трохи біля дверей, за якими притаївся, тремтячи від нервового напруження, Миколка, і, видимо, заспокоєний, повернувся у свою кімнату.

Миколка знову засунув голову в грубку.

– Це ви, пане Блінов?.. – почув він голос дядька Микити. – Пробачте, що дзвоню вночі. У мене дуже важливе повідомлення… Так, можна почекати до ранку… Слухаюсь… Рівно о десятій ранку я у вас…

Ці слова розвіяли будь-які Миколчині сумніви.

Геннадія Андрійовича і його підпільників, напевно, чекала страшна небезпека.