Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 23 страниц)

Розділ тридцять перший
ЧЕКАТИ І ВІРИТИ!

Миколка і Вітя лежать поруч у невеличкому окопі, надійно прикритому зверху гіллям. Вітина рана зовсім загоїлася, і він може поділяти з другом довгі години чекання. Тепло. Духмяно пахне сіном. Під головою у Миколки речовий мішок. У правий бік уткнувся німецький автомат. Хоч і не дуже зручно, але відчуття того, що зброя при тобі, надає впевненості.

Ось уже десять днів чергують хлопці тут, на узліссі. А батька все немає… Кожен видолинок вивчили. Кожен кущик знають. Вже й розповідати один одному більше нічого. Про все переговорено у ці томливі дні. І, здається, немає більше терпіння чекати. А чекати треба.

Коли б Миколка був сам, він, мабуть, зовсім підупав би духом. Але рядом Віктор, відданий, випробуваний товариш.

Колись Миколка ставився до нього як до молодшого і слабкішого. Він старався опікати його. Випробування, через які вони разом пройшли, не лише зблизили хлопців, але якось змінили і їхні взаємини. Непомітно для себе Віктор змужнів, душевно зміцнів. І зараз, коли Миколку стали брати сумніви, Вітя так спокійно і твердо промовляв одне коротке слово «чекати», що знову повертав Миколці впевненість.

… Котра зараз година, хлопці не знають. Ніч настала вже давно і тягнеться, тягнеться, здається, без кінця. Десь у глибині лісу виють вовки. Зрідка вітер вривається в хащу, розгойдує верхівки дерев. І знову тиша.

Миколка зітхає, крутиться на своєму незручному ложі. Зараз його черга спати, але в голову лізуть різні думки… Адже тут, у цьому лісі, він колись гуляв з батьком і дуже боявся відстати від нього і заблудити. Смішно!.. Здається, саме на цій галявинці він знайшов ціле сімейство підосичників з вогняно-червоними голівками. Вони були такі гарні, що жаль було їх зривати. Коли батько і син принесли додому повний кошик, мама замилувалася. Вона любила все червоне…

– Чому ти не спиш? – обізвався з темряви Вітя.

Миколка підвівся, намацав флягу з водою.

– Пити хочеш? – запитав він.

Вітя не відповів. Миколка відпив ковток і знову ліг.

… Мабуть, скоро прийде дозор. Він двічі за ніч відвідує хлопців. Лише після тривалих умовлянь Колесник дозволив хлопцям чергувати на узліссі. Він розумів, як це важливо для Миколки. Але наказав, щоб дозорці стежили за ними.

У лісі знову закричала сова.

– А ти сов не боїшся? – запитав Миколка.

– Колись боявся, – швидко озвався Вітя. Він, мабуть, втомився від довгого мовчання і заговорив скоромовкою: – Мене бабуся завжди лякала: «Як довго не спатимеш, тебе сова в ліс забере!» Я, дурненький, вірив…

– А мене бабуся сажотрусом лякала: «Схопить тебе сажотрус і посадить у чорний комин…» – Миколка засміявся.

Вони балакали, а самі прислухалися. Таємничі шуми темного лісу тривожили.

Ось хруснула гілка. Здається, хтось кашлянув… Хлопці стиснули свої автомати. Хоч вони й чекали дозорців, але хто його знає, що там.

Неподалік тричі голосно свиснули. Після невеликої паузи свиснули ще чотири рази.

– Пішли! – шепнув Миколка. – Це наші!

– Хлопці, де ви там? – нетерпляче окликнув їх знайомий голос.

Федір!.. Нарешті повернувся з рейду! Хлопці вискочили з окопу і помчали на голос з такою швидкістю, що Федір мимоволі відскочив убік.

– От, чорти, так налякали! – вигукнув він. – А я подумав, що на засаду напоровся.

– Вони тут обжилися, – сказав Харитонов, який прийшов разом із Федором. Він запалив самокрутку, звично прикриваючи вогник зігнутою долонею. – У них тепер свій партизанський табір.

– Ну як, хлопці, все чекаєте? – запитав Федір.

– Чекаємо, – відповів Віктор.

– І довго ще будете?

– Поки не дочекаємося.

Федір помовчав.

– А може, це справа безнадійна? Вже близько двох тижнів минуло.

– Батько сказав, що прийде, – твердо мовив Миколка.

– Ну, добре, – обізвався Федя. – Ми ще до вас перед ранком заглянемо. Зараз ніколи.

– А де Геннадій Андрійович? – запитав Миколка.

Федір відповів не зразу:

– Поїхав.

– Куди?

Федір знову не поспішав з відповіддю.

– У далеке відрядження… – зовсім тихо мовив він і заквапився: – Ну, ми підемо, хлопці…

В тому, як Федір обірвав розмову, Миколка відчув якусь неправду.

– Коли ж повернеться? – наполегливо допитувався він, заглядаючи Федору в очі.

– Коли повернеться? – перепитав Федір. Голос його раптом захрип. – Пожалів вас, хотів приховати… Не повернеться, хлопці. Геннадій Андрійович… зовсім не повернеться. Перед смертю вас згадував. Сумував, що не побачить більше…

Миколка хотів запитати, як загинув Геннадій Андрійович, але не зміг: перехопило в горлі. Він почув обіч схлипування і зрозумів: це плаче Вітя.

Велика Федорова рука опустилася на Миколчине плече.

– Тримайтеся, хлопці, – тільки й сказав він.

… Хлопці не спали цілу ніч. Та ось чіткіше проступили обриси далеких кущів: наближався світанок. І хоч небо було запнуте хмарами, день повільно й уперто перемагав.

Несподіваний постріл, розітнувши лісову тишу, примусив Миколку і Вітю схопитися. Автоматна черга!.. Ще одна!..

– Залишайся тут, а я побіжу за Федором до джерела! – крикнув Миколка, вискакуючи з окопу.

Але бігти вже не було потреби. Десь близько звучали голоси Федора й Харитонова.

– Хто стріляє? – Схвильований Федір підбіг до хлопців. По його правій щоці сочилася кров: поспішаючи, він наткнувся на гострий сучок.

– Знову… І ближче… – прислухався Харитонов. – Треба заховатися…

Вони притаїлися за деревами, тривожно вдивляючись через поле в дальні кущі. За кущами лежала дорога, і стрілянина чулася звідти.

– Там! Там! – раптом вигукнув Вітя.

З кущів вийшли люди. Їх було з десять. Вони побігли полем до лісу. З першого ж погляду можна було визначити: це не солдати. Лише останній з них був у німецькій шинелі. Він біг накульгуючи і часто зупинявся.

Миколка шукав очима батька, але не знаходив. Віктор пильно вдивлявся в чоловіка у німецькому мундирі; наче щось знайоме: маленька голова, хирлява постать, довгі руки…

«Це ж Петро! Поліцай!» – раптом зрозумів він.

В цю мить і Миколка впізнав поліцая. Він кинувся до Федора, який лежав за іншим деревом.

– Вони з концтабору!.. Напевно з концтабору! – задихаючись від хвилювання, зашептав він. – Їх послав батько!.. Можна, я крикну, щоб бігли до нас?..

– Не смій! – урвав його мову Федір. – Треба краще роздивитися, хто вони…

Але Миколка вже не мав ніяких сумнівів. Це наші! Батькові товариші з концтабору. У них немає зброї. На них подертий одяг. Ось уже видно їхні змучені, бліді обличчя.

– Чого ж зволікати, Федю?.. Треба швидше зустріти їх, запитати про батька…

Миколка знову рвонувся вперед, але Федір його затримав:

– Без наказу ні з місця!

Нарешті втікачі добігли до лісу і зникли за деревами. Тепер Миколка знав напевно: батька серед них немає.

– Федю, я до них, можна? – Миколка аж смикався від нетерпіння. – Вони ж нас шукають… Вони знають, де батько!..

Федір, не відповівши, подався уперед. На його обличчі з'явилося щось жорстоке, уперте… Миколка виглянув з-за дерева і побачив далеченько двох людей. Вони відстрілювалися, перебігаючи від куща до куща. Стріляли вони в напрямку дороги. У відповідь звідти озивалися автоматні черги.

Один чоловік був невисокий на зріст, кремезний, у розстебнутій гімнастьорці, другий… Миколка до болю зціпив зуби: у другого були такі знайомі рухи… Він упізнав би його серед тисяч людей!

– Таточку!.. Тату!.. – крикнув Миколка і, склавши руки рупором, підніс їх до рота, щоб посилити голос.

Але сильний удар змусив його тут же опустити руки.

– Дурень!.. Шмаркач!.. – почув Миколка над самим вухом. – Хочеш загубити батька?..

Федір збирався ще щось додати, але враз підвів автомат і притулився до дерева.

Миколка побачив, що з придорожних кущів за спиною батька встали четверо гітлерівців. Один з них тримав щось у руці. Він підвів руку…

Це було так страшно, що Миколка мимоволі зажмурив очі. По щоках його покотилися сльози.

– Таточку, дорогий, обернись! Ну, обернись, прошу тебе!.. – шепотів він.

Навряд чи Миколка розумів зараз по-справжньому, що там відбувалося. А відбувалося ось що: двоє людей, одним з яких був його батько, прирекли себе на загибель, щоб одвернути увагу гітлерівців від інших.

Поруч з Миколкою застрочили автомати. Це Федір і Харитонов хотіли врятувати батька і його товариша.

Першим упав гітлерівець, який тримав гранату. Слідом за ним, змахнувши руками, повалився навзнак другий. Решта двоє припали до землі і, видимо не розуміючи, звідки в них стріляють, посилали свої кулі в напрямку лісу. Їхні автомати захлиналися в люті, чергам, здавалося, не буде кінця. Кілька куль просвистіли над головою Федора, зрізали товсту гілку. Прошелестівши сухим листям, гілка впала на землю.

Тепер Миколка не бачив нічого, крім вузької спини Федора в потемнілій від поту гімнастьорці, крім його плечей, що здригалися від напруження. У Федорі зараз була зосереджена Миколчина надія на порятунок батька…

Ще кілька пострілів, і автомати гітлерівців замовкли.

Федір відкинувся до дерева, і Миколка помітив, як дрібно тремтять його руки…

Тепер Миколка знову побачив батька. Він повільно йшов полем, тягнучи за собою автомат.

Навкруг запанувала дивна тиша, така тиша завжди настає після стрілянини.

Батько йшов, хитаючись з боку на бік, наче в полі був сильний вітер. Він ішов так повільно, що відстань між ним і Миколкою майже не зменшувалася…

Хлопець не міг більше чекати. Він не мав сили чекати…

Федір раптом побачив, як попереду промайнула постать Миколки.

– Стій! – крикнув Федір.

Та Миколка вже нічого не чув. Продершись крізь кущі, він біг полем. Біг назустріч батькові.

Федір бачив, як високий чоловік зупинився і став повільно опускатися вниз, наче земля притягувала його до себе. Хлопець кинувся до нього і обхопив руками, намагаючись утримати на ногах.

Федір рвучко повернувся до Харитонова.

– В разі чого, прикривай вогнем! – крикнув він і подався вперед, до Миколки і його батька…

За годину весь партизанський табір уже знав, що група полонених на чолі з Олексієм Охотниковим вирвалася з фашистського концтабору, що десять чоловік дісталися благополучно, але Олексій Охотников важко поранений, що разом з полоненими тікали двоє поліцаїв: один в дорозі загинув, а другий, вирішивши покінчити з минулим, прийшов до партизанів.

Минуло багато тривожних днів, поки Олексій Охотников нарешті став одужувати. Важке поранення в груди особливо небезпечне для людини, виснаженої непосильною працею і тривалим недоїданням.

Щоразу, коли Охотников приходив до пам'яті, вириваючись з обіймів важкого забуття, він бачив поруч себе дівчинку з кісками. Це була Майя. Багато безсонних ночей провела вона біля ліжка хворого і, вірна наказу Михєєва, не допускала до нього Миколки: хвилювання могло пошкодити хворому.

Одного ранку, оглянувши Олексія Охотникова, Михєєв нарешті з полегшенням зітхнув: криза минула, життю пораненого не загрожує небезпека.

Того ж дня Охотников попросив, щоб до нього прийшов командир партизанів. Колесник був у хворого недовго, стільки, скільки дозволив фельдшер, але вони встигли поговорити про дуже важливі справи. Кволою рукою Охотников ще раз накреслив на карті план укріпрайону, розповів про розташування дотів, про те, як будуть встановлені мінні поля. Не все йому було відомо, але те, що він знав і що доповнили інші товариші, які тікали разом з ним, мало значення не лише для партизанів, а й для армії.

Карту з позначками Олексія Охотникова Колесник тепер міг переправити через лінію фронту. Він радирував, щоб з Великої землі прислали літака.

З хвилюванням в серці переступив Миколка поріг тієї землянки, в якій лежав батько. Йому стало важко на душі, коли він побачив загострені риси батькового обличчя, прихований біль в очах, майже зовсім сиве, поріділе волосся.

Миколка часто уявляв собі це побачення з батьком. Він думав, що одразу кинеться йому на шию, обніме, пригорнеться до грудей. Тепер же Миколці чомусь стало боязко. Він повільно підійшов до постелі і сів поруч на лавку.

Батько взяв його руку в свою.

– Чого ж ти засмутився, синку? Глянь-но веселіше!..

Він усміхнувся, і Миколка усміхнувся у відповідь.

– Ну от, а тепер сідай ближче, дай мені роздивитися тебе краще… Он який виріс!..

Батько підвівся на лікті, пригорнув до себе Миколку і міцно поцілував. І тут Миколка нарешті притулився до нього, найріднішого з усіх, і завмер.

Батько гладив сина по голові і мовчав. Тільки зараз він зрозумів, що повертається до життя.

А потім він розповів Миколці те, про що той вже знав трохи від батькових товаришів.

Минуло кілька днів після того, як було вбито Юренєва, і стало ясно, що Мейєр не вірить у нещасний випадок. Він встановив стеження і кілька разів суворо допитував поліцаїв. Петро і Василь Дмитрович повідомили Охотникову, що з дня на день треба чекати розправи.

Залишалося одне: спробувати тікати, хоч момент для цього був не дуже сприятливий. Найважче – одірватися від табору…

Якось темним осіннім вечором група ув'язнених поверталася з роботи. Навмисно затрималися, щоб стемніло. Всі знали, що в табір вони вже не повернуться. Не зміг піти з ними тільки Єременко. Він розумів, що йому не вистачить сили, і зранку не вийшов на роботу.

В запасі у в'язнів концтабору було години три. За цей час їх, можливо, не спохватяться. Вирішили, поки є сили, триматися гурту. Всього втекло двадцять семеро. На всіх – два автомати, що належали поліцаям. Кілька з великими труднощами заощаджених буханок хліба лежали у речовому мішку за спиною Кравцова.

Важко довелося, що й казати! З двадцяти семи дійшли тільки десять. Решта загинули або були схоплені під час організованого Мейєром переслідування. По всіх дорогах на мотоциклах роз'їжджали патрулі. В селах поліцаї затримували кожну нову людину, а втікачам треба ж було діставати харч.

В душі Охотников побоювався, що Петро і Василь Дмитрович завагаються, злякаються, зрадять. Але Василь Дмитрович загинув другого ж дня під час перестрілки, коли їх недалеко від шосейної дороги виявив патруль. Петро ж після цього дуже змінився. Він як тільки міг старався загладити свою провину. Кілька разів утікачів виручала його німецька форма. Якось він зупинив на дорозі машину з продовольством і випросив у шофера кілька коробок консервів. Нападати на машину було ризиковано: в кузові сиділо п'ять озброєних солдатів.

Не раз групу обстрілювали з засідок. Падали вбиті. А ті, хто лишався живий, ішли ночами, сторонячись доріг, несучи на собі поранених.

Востаннє есесівці наздогнали втікачів, коли ті вже наближалися до лісу, де на них чекали партизани. Тоді Олексій Охотников з товаришем вирішили прикрити собою відхід групи.

– Я вже думав, що смерті мен не минути, – сказав батько і зітхнув.

Батько й син довго розмовляли у маленькій землянці в глибині лісу. Але про те, що довелося пережити йому самому, Миколка розповів батькові лише тоді, коли той зовсім одужав і став одним з помічників Колесника…

Розділ тридцять другий
ДАВНЯ ПОДІЯ

Рано-вранці 23 червня 1942 року по одній з воєнних доріг на захід від Воронежа від сіренької, непримітної хатки, що стояла в тіні закурених верб, рушила вантажна машина. Мало хто знав, що тут, у цьому приземкуватому будиночку на три вікна, містилася польова каса Держбанку. Звичайно вона перебувала поблизу шабу дивізії. Але кілька днів тому за вказівкою командування її, в числі інших тилових установ, перемістили далі від лінії фронту. В кузові машини під сірим брезентом стояла велика залізна скриня, наглухо зачинена і запечатана. Видно, чимало колись потрудився над цією скринею хитромудрий майстер. Для міцності він обкував її залізними штабами, а для краси зверху донизу всіяв узорчатими бляхами і мідними заклепками найрізноманітнішої форми. Ніяка пожежа не могла б розплавити товсті стінки скрині, жоден навіть досвідчений зломщик не зміг би відімкнути її замок.

Правду кажучи, скрині цій значно більше пристало б стояти десь у затишному кутку поміщицької садиби чи купецького дому або навіть просто комісійного магазину, де її примітив би пристрасний погляд завзятого любителя старовини.

У похідній канцелярії управління дивізії вона була якось не на місці. Але сталося так, що старий грошовий ящик, який багато років стояв у штабі дивізії і служив вірою й правдою, місяців три тому раптом перестав відчинятися, і його довелося зламати.

Проте начфін штабу дивізії капітан інтендантської служби Соколов був не з тих, що розгублюються від таких дрібниць.

Він навідався до начальника тилу своєї дивізії, побував у сусідів, і за два дні на місці старого, такого звичайного на вигляд грошового ящика вже стояла ця узорчата кована скриня з хитромудрим замком і таким товстим дном, що їй могла б позаздрити найкраща з сучасних вогнетривких шаф.

Оскільки нова скриня була дуже важка, то її рідко коли знімали з машини. За останні тижні штаб часто міняв місцеперебування, і капітан Соколов, щоб уникнути зайвих турбот, вважав за краще всю свою похідну бухгалтерію тримати на колесах.

Під брезентовим верхом його полуторки по розмолотому гусеницями асфальту і горбатих коліях польових доріг кочували перев'язані навхрест грубою тасьмою товсті папки з відомостями і грошовими документами, похідний складаний стіл і такі ж стільці з тонкими фанерними спинками – предмет особливої гордості Соколова. «Ось помилуйтеся, – казав він, – складеш – і хоч у портфелі носи!»

Особисті речі начфіна зберігалися в чорному, трохи потертому, але дуже місткому чемодані.

В дорозі все це господарство охороняли два автоматники, і, треба віддати належне Соколову, охорона в нього була бездоганна.

Автоматники однаково ретельно оберігали і скриню з грішми, і папки з документами, і, здавалося, навіть складаний стілець, на якому завжди сидів їх начальник, коли видавав зарплатню військовослужбовцям.

Можливо, Соколов трохи більше, ніж слід, любив похвалитися зразковим порядком свого, як він казав, «бойового підрозділу», та все ж було приємно зустріти десь на дорозі цю невелику, акуратну машину і її господаря, туго підперезаного, в шинелі, що здавалася тіснуватою на його міцній, з рівними плечима постаті. Він сидів завжди поруч з шофером, відкинувшись на спинку сидіння і виставивши вперед густу каштанову бороду (товариші називали її «партизанською», і, здається, Соколову це було приємно). В кузові, виглядаючи з-під тенту, попихкували цигарками автоматники.

Соколов був, що називається, акуратистом. Ніколи нічого не забував і ніколи не помилявся.

Коли він, злегка підвівши жорсткі рудуваті брови, приймав з рук офіцера заяву з проханням послати сім'ї грошовий атестат, а потім бережно клав зім'ятий листок з блокнота у свій новенький жовтий планшет, можна було вважати, що справу вже зроблено. Заява ніде не залежиться, і зарплату лейтенанта Фірсова чи там майора Сидоренка незабаром акуратно виплачуватимуть десь у Бугульмі чи в Горьковській області.

Коли йому дякували, він відмахувався: «А як же, голубе? Це ж вам гроші, а не сміття!..» І все ж маленьку замітку під заголовком «Чуйність до людини», надруковану в дивізійній газеті, замітку, де, між іншим, в позитивному плані згадували і начфіна штабу такої-то дивізії, капітан Соколов акуратно вирізав і заховав у нагрудну кишеню. Видно, це його дуже втішило.

В компанії Соколов був товариським і вмів цікаво розповідати різні історії із своєї рибальської і мисливської практики. Полювання і рибальство він любив безмірно і, зітхаючи, казав, що колись, у мирний час, проводив свої відпустки у лісі чи на річці.

Він був з тих людей, котрі, як то кажуть, ніде не пропадуть. Скрізь у нього були приятелі – серед інтендантів, у Військторзі, в шевській майстерні штабу армії і навіть у перукарні.

Цими широкими зв'язками він майже не користувався для своїх потреб, але охоче виручав товаришів. Можна було подумати, що з цього він має якесь особливе задоволення.

Словом, це була людина приємна, товариська, послужлива.

І все ж, маючи безліч приятелів, Соколов залишався без справжніх, близьких друзів.

– Біс тебе знає, – говорив йому майор Мединський, начальник дивізійного санітарного батальйону, людина розумна, енергійна, але часом грубувата, схильна, де треба і не треба, різати правду у вічі. – З усіма ти знайомий, з усіма на «ти», без тебе й бекеші не справиш, а все-таки ти якийсь не такий…

Соколов не ображався.

– Що ж, – казав він, самовдоволено розправляючи свою партизанську бороду, – так і повинно бути. Хіба можна дозволити собі щось зайве, коли відповідаєш за сотні тисяч. Спробував би ти на моєму місці посидіти…

Заперечити було важко, і розмова сама собою припинялася.

…І ось цей чоловік, який так добре вмів пристосовуватися в житті, славний товариш і акуратний, сумлінний служака, пропав безвісти.

Вранці 28 червня полуторка Соколова, як завжди, в повному бойовому порядку, виїхала у свій черговий рейс. Соколов повинен був одержати в польовій касі Держбанку триста тисяч карбованців, які мав роздати офіцерам штабу і всім, хто входив до складу управління дивізії.

За годину гроші було одержано. Соколов вивів у відомості золотим пером авторучки свій акуратний чіткий підпис з невеликим кучерявим розчерком і вмостився знову в кабіні поруч із шофером.

Машина виїхала з села, але до місця призначення – у штаб дивізії – так і не прибула.

В той час дивізія опинилася на головному напрямку ворожого удару. На неї наступали два танкових корпуси. Двісті «юнкерсів» і «месершмітів» безперервно бомбували бойові порядки і тили… З боями дивізія стала відходити до Воронежа.

На війні такі дні не дивина: ранок починається немовби тихо, мирно. Велике військове господарство живе своїм діловим, буденним життям, похідним, простим і в той же час складним побутом. І раптом – де він, цей побут? Прощай недовгий затишок чужого житла, коротка радість відпочинку! Знову тремтить земля і гуде повітря!

Так було й того пам'ятного червневого дня.

… На одній з доріг солдати вступили в бій з німецькими броньовиками, що прорвалися в тил. Одного з них підбили, а другий повернув назад. На відстані кілометра від місця бою догоряла розбита снарядом штабна автомашина. Знайома полуторка, що немало вже пройшла по дорогах війни! Похідна бухгалтерія капітана Соколова… Перший-ліпший солдат у дивізії одразу впізнав би її. Біля машини лежали трупи одного з автоматників і шофера. Начальник фінансової частини Соколов і другий автоматник зникли. Зникла також і кована скриня з усіма грішми і документами. Але солдати помітили і підібрали в канаві невідомо як уцілілий складаний стілець – з тих, якими так пишався капітан Соколов, і його великий, плоский, виготовлений на особливе замовлення портсигар з вибагливим вензелем на кришці…

Солдата і шофера поховали в придорожньому гаю, разом з убитими в тій же сутичці, а капітана Соколова, другого автоматника і надійну скриню вже не шукали. Дивізія могла опинитися в оточенні, і треба було за наказом командування, швидко змінивши позицію, зайняти оборону в районі Воронежа.

Незабаром у штаб дивізії було призначено іншого начфіна, зовсім не схожого на попереднього, – дуже худого, високого і сутулого чоловіка в подвійних окулярах, з незвичайним прізвищем Барабаш, а капітана Соколова, внесеного у списки тих, хто пропав безвісти, стали потроху забувати…