Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

Розділ двадцять сьомий
ЗАДАЧУ ТРЕБА РОЗВ'ЯЗАТИ

Минуло кілька днів, але Миколці так і не пощастило знову побачити батька. Ріхард не проявляв нахилу до благодійності. Він не знав жодного слова по-російськи, але жестикуляція його була виразна, і Миколка швидко звик розуміти, чого від нього вимагають: мити посуд, чистити чоботи Вернера чи, взявши щітку, підмітати підлогу. Сам Вернер, здавалося, забув про його існування. Зрештою, цілими днями він перебував у полі, повертався пізно і одразу ж лягав спати.

Вітя йшов рано і теж приходив пізно, смертельно втомлений і голодний. На кухні годували погано. Миколка часом приберігав для нього те, що міг дістати у хазяйновитого і ощадливого Ріхарда.

Якось увечері Вітя повернувся збуджений. Він подав Миколці знак вийти за ним у хижку і пошепки розповів про дивний випадок, що стався сьогодні на кухні. Один полонений прийшов з бачком по обід; завжди суворий куховар-єфрейтор, який пильно стежив, щоб порцію було відміряно точно, без зайвого, раптом кинув у казанок шматок м'яса і при цьому багатозначно підморгнув полоненому. Що це може означати?

– А хто цей полонений? – запитав Миколка.

– Не знаю, – відповів Вітя. – Він тебе бачив?

– Ні. Я відчув – щось тут не так, і зразу ж – за плиту. Присів і чекаю…

– Та-ак! – мовив Миколка. – А може, єфрейтор просто пожалів його?

– «Пожалів»!.. – передражнив Вітя. – У нього гнилої картоплі не випросиш… Ні, тут щось інше…

– А що? – швидко запитав Миколка, – він уже здогадувався, які підозри виникли у Віті.

– Він, мабуть, зрадник! От його й підгодовують, – сказав Вітя.

Справа ця дуже серйозна. Що робити?.. Адже вони не знають ні прізвища, ні навіть імені цього чоловіка.

– Знаєш що? – запропонував Миколка. – Давай заховаємося увечері десь за парканом, і, коли всі повертатимуться з роботи, ти мені його покажеш. Подивимося, в якій він групі.

Вітя погодився.

За півгодини до того, як полонених звичайно приводили з роботи, хлопці залізли в густі придорожні кущі, недалеко від хати. Навіть коли б їх там помітили, нікому не спало б на думку, що це спостережний пост. Просто хлопці пустують…

Нарешті дорогою посунули люди. Вони рухалися повільно, багато з них ледве волокли ноги; тих, хто зовсім знесилів, товариші вели під руки.

Вітя напружено вдивлявся. Часом йому здавалося, що він уже бачить того чоловіка, який приходив на кухню, але щоразу помилявся. Землисті, виснажені обличчя мало відрізнялися одне від одного.

А Миколка з хвилюванням чекав батька. Він уже двічі бачив його здалеку і кожного разу відчував, як щеміло йому в грудях. Бути зовсім близько – і навіть не підійти!

– Дивись! Ось він!.. Ось він! – раптом зашепотів Вітя. – Невисокий… з чорним волоссям…

Миколка глянув, куди показував Вітя, і серце його тенькнуло. Він побачив Михайла. Той ішов поруч з батьком і щось йому говорив. Батько похмуро посміхався, а Михайло, примружившись, дивився перед собою. Видно, вони розмовляли про ось важливе.

Батько пройшов на відстані трьох кроків від Миколки. Крикнути! Зупинити!.. Але он іде есесівець з автоматом…

Коли полонені зникли за огорожею, хлопці задумалися, що ж робити далі. Миколка розповів Віті все, що знав про Михайла, про те, як він його врятував, і про те, з якою підозрою поставилися до Михайла діди в підвалі.

Так, справа не чиста! Видно, діди мали рацію.

До кінця цього довгого, важкого дня Миколку не лишало відчуття, що його батькові загрожує неминуча небезпека, від якої його треба врятувати. Весь вечір Миколка був задумливим, неуважним, і Ріхард кілька разів лаяв його за нерозторопність. А вночі Миколці приснилися діди. Вони суворо хмурилися і щось казали йому так тихо, що не можна було розібрати слів.

Він прокинувся на світанні від холоду і вже більше не заснув.

Рішення визріло якось одразу. Він щодня ходитиме до кухні, поки не зустрінеться з батьком. Повинен же коли-небудь батько ще раз прийти по обід. Побачивши здалеку, як батько заходить у ворота, він рушить йому назустріч. А потім, наче випадково, поверне назад. Вони йтимуть недалеко один від одного. Це не повинно викликати підозри.

Цього ранку Ріхард не міг поскаржитися на свого помічника. Миколка старався, як тільки міг. Чоботи Вернера були начищені до блиску, з кітеля здмухані всі пилинки, посуд після сніданку вимитий і старанно витертий. А самому Ріхарду Миколка зробив неоціненну послугу: приніс йому з інтендантської машини, що загрузла в болоті, пляшку рому. Ріхард плеснув його по плечу і сказав:

– Зер гут!..

В його вустах це найкраща похвала.

Словом, Миколка заслужив собі право опівдні вийти з дому. Він одразу ж рушив до воріт, держачи в руках невеликий згорток, що надавав йому ділового вигляду.

За ці дні до нього вже звикли солдати, які охороняли табір. Вони знали, що він працює у Вернера.

Миколка вийшов з дому саме в той момент, коли над селом зазвучали сумовиті звуки гонга. Хвилин за десять у ворота ввійде перший черговий з бачком, а за ним потягнуться й інші.

Миколка йшов повагом, пильно вдивляючись у звивисту дорогу. Ворота вже були відчинені навстіж. Біля них походжав вартовий, низько насунувши на голову залізну каску.

Не доходячи до кухні, Миколка зупинився біля невисокого паркана. Далі йти було небезпечно. Якщо й сьогодні прийде Михайло, треба заховатися раніше, ніж той його помітить.

Час тягся немилосердно довго. Безлюдна дорога виблискувала сірими калюжами. Нарешті вдалині з'явилися темні постаті. Вони повільно наближалися.

Ось перший, тримаючи бачок, мов щит, притуленим до грудей, зайшов у ворота. Це був високий, худорлявий боєць в пошарпаному військовому обмундируванні. Він радо усміхався: першому завжди дістанеться наваристіша юшка.

За високим бійцем у ворота ввійшов чоловік у драному пальті, підперезаному тонким ремінцем, – видно, з мобілізованих. Бачок стояв у нього на голові, притримуваний однією рукою; шапка насунулася йому майже на очі, і виднілося тільки два чорних вуса. Миколка уважно придивився до нього. Ні, це не Михайло. Той молодший, вищий і без вусів… Потім пішли й інші…

Батька він побачив несподівано, коли той вже пройшов у ворота і повільно рухався стежкою, що в'юнилася вздовж тинів. Бачок він держав у лівій руці, а праву поклав за борт шинелі.

Перш ніж піти йому назустріч, Миколка пильно оглянув усіх, хто був поблизу. Ні, Михайла серед них не видно.

Все відбулося так, як він собі уявляв, і все-таки трохи інакше. Коли хлопець наблизився до батька, той раптом спіткнувся, упав, і бачок покотився в грязюку. Солдати біля воріт засміялися.

Миколка підбіг до бачка, підняв його і простягнув батькові, який обтрушував шинель під мокрої глини. Вартові одвернулися, зайняті своїми справами, а ув'язнені, які йшли позаду, поспішали стати в чергу, їм ніколи було звертати увагу на дрібниці.

– Ти чого тут? – тихо запитав батько і, щоб виграти час, заходився старанно витирати рукавом полу шинелі.

– Мене послали, – так само тихо відповів Миколка. – Тобі завдання: ти мусиш запам'ятати, де стоять доти…

Батько уважно глянув на нього:

– Де ти живеш?

– Я живу у Вернера. Я тут не сам, з товаришем. І ще я повинен сказати. Ти знаєш поліцаїв Василя Дмитровича і Петра?

– Знаю.

– Вони хочуть тікати. Бояться, що всіх уб'ють.

– Вони тобі самі це казали?

– Ні. Ми з Вітею підслухали їхню розмову в доті, під копицею… Ти запам'ятай це. – Голос Миколки затремтів. – Тату, тікай! Тікай звідси, таточку!..

Стояти на місці вже було небезпечно: поблизу чвакали кроки поліцаїв. Піднявши бачок, батько рушив далі. Миколка трохи відстав, але вони чули один одного.

– А куди йти? – запитав батько.

– В ліс. Пам'ятаєш, де ми позаминулого року збирали гриби, на перехресті доріг. Щовечора, два тижні підряд, там чекатиме чоловік. Він тебе приведе…

Батько швидко запитав:

– Ти Михайла Юренєва знаєш? Він розповідав, що сидів з тобою в підвалі…

– Бережись його, тату. Кажуть, він зрадник… йому куховар навіть зайве м'ясо дає…

– Так… – примружився батько. – Ти коли підеш назад?

– Тепер скоро! Як тільки виберемося…

Олексій оглянувся і пішов швидше.

– Скажи тим, хто тебе послав, – зроблю все, що зможу. Виглядай мене тут. Коли знову пошлють за обідом, я випущу з рук бачок, а потім підніму. Залишиться папірець. Заховай його добре. Якщо знайдуть – вірна смерть… Втекти постараюся, але це дуже важко.

Батько переклав бачок з однієї руки в другу і швидко попрямував до черги, що вишикувалася біля кухні.

Миколка дивився на згорблену батькову спину, і в його серці знову боляче защеміло.

Розділ двадцять восьмий
ВАЖКА БОРОТЬБА

Тепер усе, що робив Михайло Юренєв, усе те, що він говорив, радив і на чому наполягав, розкривалося Олексію у своєму справжньому значенні. Дізнався він, здавалося, зовсім небагато: про шматок м'яса, нишком підсунутий єфрейтором під кришку бачка, але картина повністю вималювалася. Тільки дуже високе покровительство могло примусити табірне начальство йти на такі поблажки.

Подаючи сьогодні у віконце бачок, він заглянув у кухню і помітив у дальньому кутку дебелого хлопчину з круглою йоржистою головою, який, сидячи на колодці, мив ріпу. Це, звичайно, і є Миколчин приятель. З його місця добре видно всі рухи куховара, і хлопець, напевно, не помилився.

У Олексія не виходила з голови коротка, але виразна сцена біля котлована, коли до Юренєва підійшов гітлерівський офіцер. Він не міг забути також і того, як спритно Юренєв викрутився під час їхньої недавньої розмови. Повернув так, наче сам Олексій є зрадпиком. Хитрий! З таким боротися важко, але треба, необхідно, а то він усіх загубить.

Олексій вирішив, що тепер настав час, коли мовчати він уже не має права. Треба поділитися своїми підозрами з товаришами. Але і в цьому, певна річ, потрібні обережність і обачливість: один непевний крок – і Юренєв зрозуміє, що його гру розкрито.

Увечері Олексій шепнув Єременку, що хоче з ним поговорити. Вибравши хвилинку, коли всі лаштувалися до сну, вони вийшли у двір і, покурюючи, стали біля тину. До відбою лишалося хвилин десять, і вздовж села вже рухалися нічні патрулі.

Єременко уважно слухав швидку, схвильовану розповідь Олексія, і його виснажене, обросле світлою борідкою обличчя ставало все тривожнішим.

– То що ж ти думаєш робити? – запитав він, коли Олексій закінчив.

– Я хочу влаштувати Юренєву останню перевірку. – І Охотников виклав свій новий план.

– Ризиковано, – сказав, наморщивши лоба, Єременко. – А раптом не вийде! Тоді що?

– У нас все одно виходу немає. Залишимося – загинемо. Послухаємось Юренєва – теж у рів ляжемо… То вже краще ризикнути!..

– Ну, а ще з ким ти говоритимеш? – запитав Єременко. – На таке діло йти – двох голів мало…

– А як ти гадаєш, з ким?

– З Кравцовим…

Лейтенант Юрій Кравцов болісно переживав неволю. Зовсім юний – йому не було й двадцяти років, – щиросердий і гарячий, він не міг змиритися з тим, що життя його повинно скінчитися за колючою огорожею. Часом він зовсім підупадав духом, ходив похмурий і сумний, але раптом душевні сили знову прокидалися в ньому, і він ставав веселим і життєрадісним. Кравцов вірив Олексію і, не задумуючись, пішов би разом з ним.

– Так, з Юрою – неодмінно, – погодився Олексій. – Але це палка натура, щоб не накоїв, часом, біди.

– Тим більше треба його підготувати.

До тину підійшли двоє поліцаїв.

– Ей! – крикнув один з них. – Заходьте в хату! До відбою дві хвилини!..

Єременко відступив од тину. Олексій лишився на місці.

– Дай-но, Василю Дмитровичу, прикурити! – сказав він, звертаючись до високого поліцая, котрий стояв, розставивши циркулем ноги.

– Який я тобі Василь Дмитрович! – гримнув поліцай. – Ти що, дисципліни не знаєш?.. Ану марш! Марш!

– Може, ти, Петре, розщедришся на вогник? – спокійно звернувся Олексій до другого поліцая, який здивовано вирячив очі на такого сміливого і нахабного полоненого.

– Іди! Іди! – мовив Петро. – Розбазікався! В куми лізе!..

– А що, може, і в куми, – сказав Олексій. – Завтра ви нас конвоювати будете?..

– Ну, ми, – сказав Василь Дмитрович. – А тобі що, не однаково?

– Значить, не однаково, – багатозначно мовив Олексій. – Пташки в полі літають і про людей багато знають!.. Завтра розмова з вами буде… – і пішов слідом за Єременком у хату, залишивши поліцаїв зовсім спантеличеними.

Що за дивний натяк цього полоненого? Чи справді він щось знає? Про що він хоче говорити? Ходячи туди й сюди по сонному селу, вони цієї ночі довго роздумували і нарешті вирішили: самим на розмову не набиватися, а коли полонений наполягатиме, вислухати його. Якщо ж стане базікати зайве, тут же пристрелити. Мовляв, намагався втекти…

Вранці Олексій не зміг підійти до Кравцова – їх підняли раніше, ніж звичайно, і вивезли в поле.

Під час роботи, в присутності Михайла, теж не поговориш, тим більше, що поблизу весь час крутяться обидва поліцаї. По тому, як часто вони насторожено зиркали на Олексія, той зрозумів, що таки примусив їх занепокоїтись. «Помучтеся, помучтеся, – думав він, – згідливіші будете!»

Дивлячись збоку на цю невелику групу людей, які працюють серед широкого поля, важко було уявити собі, що в них киплять затаєні пристрасті. Ось люди носять землю, встановлюють стальні каркаси дота, замішують бетон, і ніщо не виявляє ні їхнього внутрішнього напруження, ні того жару, який ось-ось може призвести до вибуху.

Час минав повільно. Нарешті з села долинули довгождані звуки гонга. Петро гучно скомандував:

– Кінчай роботу!.. Перерва!.. – і обвів усіх суворими очима. – А ти, Юренєв, гайда по обід! Швидше!..

Юренєв звично схопив бачок, що лежав осторонь, і, весело махнувши всім рукою, подався у село. Олексій з ненавистю дивився йому вслід: «Іди, іди і подавися по дорозі м'ясом!»

Тепер можна й побалакати. Він присів поруч Кравцова, який втомлено притулився до бетонної основи дота, широко розкинувши свої тонкі, з довгими пальцями руки.

– Юро, мені треба сказати тобі дуже важливу річ, – почав він, посміхаючись, щоб поліцаї, які обідали недалеко на колодах, думали, що він просто жартує з якоїсь нагоди. – З'ясувалося, що Юренєв зрадник!..

При цих словах Кравцова наче підкинуло, він пополотнів і повернувся до Олексія з таким обличчям, що той перелякався.

– Не вірю! Не вірю! – майже вигукнув він. – Наклеп! Де докази?!

Олексій не сподівався, що його слова викличуть таку бурхливу реакцію.

– Тихше, тихше! – Він схопив Кравцова за руку і силою посадив на місце. – Факти перевірено! Мені зовсім не хочеться його губити… Але будь з ним обережний…

Розмови не вийшло. Олексій зрозумів: скажи він Кравцову більше, то невідомо, що накоїть цей чесний, але надто вже запальний хлопець…

– Дивись, – суворо сказав Олексій, – нічим не викажи Михайлові нашої розмови… Ти можеш загубити всіх: і себе, і нас.

– Добре, – прошепотів Кравцов, – але я це перевірю. Я мушу це перевірити. Я не можу жити, якщо людина, котрій я так довіряв, – зрадник…

Олексій підвівся і пішов до колод, на яких сиділи поліцаї.

– Приємного апетиту, панове поліцаї, – сказав він трохи насмішкувато.

– А тобі що? – скоса глянув на нього Василь Дмитрович. – Знову прийшов базікати?

– Ні, навпаки. З серйозною розмовою.

– Яка у нас з тобою може бути розмова? – посміхнувся Петро. – Ти копай, а ми вартуй…

– Не хочете розмовляти, як хочете, – знизав плечима Олексій. – Настане час, пошкодуєте.

– А коли це такий час настане? – примружився Василь Дмитрович.

– Коли ми всі доти побудуємо, тоді й настане!..

Поліцаї перезирнулися і вже з одвертим інтересом глянули на Олексія.

– Ну, ну, мели язиком далі! – мовив Василь Дмитрович. – Чим ти нас налякати хочеш?..

Олексій зрозумів, що в глибині душі у них страх. Вони грубіянять, хизуються, а насправді бояться, тремтять перед відплатою. Так, Миколка дав йому вірного ключа до цих людей.

– Після роботи, – сказав він, – мене затримайте, поговоримо без свідків.

Василь Дмитрович похитав головою:

– Ніяк не можна – підозра буде. Кажи зараз, ніхто не почує.

– Ні, – уперто стояв на своєму Олексій, – зараз не час, працювати треба!..

Він одійшов від поліцаїв, залишивши їх геть збентеженими.

Юренєв уже повернувся з бачком. Він помітив, що Олексій розмовляв з поліцаями.

Сьогодні юшки було особливо мало, де-не-де плавали блискітки жиру і пшонини. Всі їли, сівши в коло і по черзі черпаючи ложками.

Кравцов, який звичайно сідав поруч Юренєва, перемінив місце і, підносячи ложку до бачка, вороже поглядав на свого недавнього друга. «Хоч би він нічого не накоїв, – з тривогою подумав Олексій. – Зовсім недоречна була моя відвертість з ним!..»

Покінчивши з юшкою, Юренєв засунув ложку за халяву і, наче між іншим, запитав Олексія:

– Тютюнець є?

– Є.

– Давай покуримо!..

Вони відійшли вбік, і Михайло одразу ж почав допит.

– Про що ти з ними розмовляв? – кивнув він на поліцаїв.

– Про погоду, – посміхнувся Олексій.

– Я не жартую! – В голосі Михайла прозвучала погроза.

– А чому, власне, ти мене допитуєш? На якій підставі?

Михайло чиркнув сірником.

– Скажу прямо!.. Після того, що ти мені казав, я не можу вже ставитися до тебе з цілковитим довір'ям. Твій контакт з поліцаями примушує мене підозрювати…

– Невже ти думаєш, що, вирішивши зрадити, я чинив би це на очах у всіх?

– Я вимагаю, щоб ти сказав, про що ви говорили, – гостро повторив Юренєв, – інакше я залишаю за собою свободу дій…

– Що це означає?

– Я не зобов'язаний говорити про це… своєму ворогові!

– То ось як ти заговорив! – Олексій глибоко затягнувся міцним димом. – Ну гаразд, роби що хочеш!..

І, рвучко повернувшись, він відійшов убік, взяв лопату і спустився на дно котлована…

Майже всю другу половину дня вони працювали поряд, встановлюючи бетонний ковпак, їхні руки часом дотикалися і тут же відсмикувались. Взаємна ненависть, що досі таїлася десь в глибині і довго не знаходила виходу, раптом спалахнула і зразу ж досягла найвищого напруження.

«А що, коли він знає, де я зберігаю свої записи? Що, коли він бачив Миколку?» – думав Олексій. Одчайдушні плани народжувалися в його голові, пролітали вихором.

Від тривалої роботи занила спина. Олексій випростався і аж скрипнув зубами від болю. Як добре хоч хвилинку постояти, розправити плечі і глибоко, на повні груди вдихати чисте повітря, що пахне першим снігом!

Раптом його погляд спинився на темній западині сусіднього недобудованого дота. Десь в дорозі затрималася арматура, і Вернер наказав тимчасово припинити в цьому доті роботи.

Олексій уявив собі вузьку коротку траншею, крутий поворот, за ним ще один, а потім глибокий котлован із стрімкими стінами. Зовсім недавно в цьому котловані його група пережила кілька неприємних хвилин.

Скориставшися тим, що поліцаї ненадовго відвинулися в своїх справах (а вони часом це робили, вважаючи, що ніхто не втече, – рівне поле стелеться майже до обрію, заховатися ніде, і куля скрізь дожене), Олексій влаштував у котловані коротку нараду. Сидячи спиною до траншеї, на краю котлована, він дивився в той бік, куди пішли поліцаї, і не помітив, як, зрештою, й інші, що Кравцов потайки виліз з котлована з іншого боку, підслухав за поворотом траншеї всю їхню розмову до останнього слова, а потім зненацька вискочив і всіх налякав. Хто б міг подумати, що ця траншея – щось на зразок довгої слухової труби! Юренєв навіть не повірив, спеціально ходив за поворот і слухав…

Олексій похмуро усміхнувся. Чи не повторити ще раз, але тепер вже не для жарту, а серйозно? «Клюне він чи ні? – Олексій скоса глянув на Юренєва, який укладав бетонні плити. – Що ж, спробувати можна. Вийде, то вийде!.. А якщо не вийде? – Він замислився. – Так, ставка надто велика – власне життя!..»

І раптом його охопив якийсь злий, гострий азарт. Все одно гинути!.. Недавній випад Юренєва – це останнє попередження. Зараз він зробить усе, щоб розчавити його, Олексія, тим більше, що у нього в руках такі вагомі козирі: відмова від утечі, контакт з поліцаями. Ні, якщо діяти, то негайно, не відкладаючи. Адже за вечір і ніч багато що може змінитися. Юренєв підмовить когось убити його як зрадника або викаже усіх сам, – це теж дуже ймовірно: він розуміє, що висить на волосинці. Може статися й так, що обох поліцаїв завтра пошлють в інший наряд, і тоді він, Олексій, не зможе здійснити свій план. Якщо ж навіть залишиться живий, то в очах товаришів ціна йому буде ламаний гріш, всі цуратимуться його, як прокаженого. Доводь потім, чим ти керувався, які благородні були в тебе таємні задуми! Стоячи на краю могили під прицілом автоматів, товариші проклинатимуть тебе. Ні, цього він не допустить!..

Вибравши момент, коли поліцаям набридло ходити поміж працюючими і вони знову присіли на колодах покурити, Олексій відклав лопату і підійшов до них.

– Ось що, Василю Дмитровичу, – сказав він, – твоя правда, незручно мене залишати після роботи…

– Ну, чого ж ти хочеш?.. – Поліцай сплюнув на землю.

– А ви поведіть мене он, у той дот! Матеріали там у нас залишилися – відра, кирки… Ось і поговоримо.

Поліцаї переглянулися.

– Ну що ж, – ліниво сказав Петро, – це можна!.. Коли вести?..

– А от я ще трохи попрацюю – ти підійди і гукни…

– Добре, ступай, – поблажливо сказав Василь Дмитрович. – Бачу, язик у тебе дуже свербить. Що ж, поговоримо, коли така охота… Тільки дивись, кажи діло, а то… – І він багатозначно поклав руку на автомат, що лежав поруч.

Олексій обернувся і спокійно, наче ця розмова не мала для нього ніякого значення, пішов назад… Коли б хто знав, як неймовірно важко вести цю жорстоку гру, в якій йому треба переграти професіонального актора і не менш професіонального зрадника!

З юрби працюючих на нього пронизливо втупилися потемнілі очі Юренєва, та Олексій дивився мимо, наче й не бачив їх. Дві таємні розмови з поліцаями за один день у всіх на очах. Очевидно, Юренєв уже повною мірою скористався цим, щоб викликати до нього, Охотникова, недовір'я. Коли Олексій підійшов, усі примовкли, удаючи, що напружено працюють. Тільки з розгубленого, сповненого відчаю погляду Кравцова Олексій зрозумів, що той остаточно збитий з пантелику.

Хвилин за п'ять поліцаї встали з колод, накинули на плечі ремені автоматів і підійшли ближче.

– Ей, Охотников! – крикнув Василь Дмитрович. – Давай сюди…

– Знову! – почув він за спиною приглушений вигук Юренєва.

Олексій ще кілька разів махнув лопатою. Проте Василь Дмитрович добре ввійшов у свою роль.

– Тобі скільки разів повторювати? – гаркнув він сердито.

Коли Олексій встромив лопату в землю і почав спускатися з горбка, на якому всі працювали, запанувала мертва мовчанка.

Поліцаї не сказали, для чого забирають Олексія, і це огорнуло таємничістю несподіваний його виклик. Що їм там потрібно, в недобудованому доті? Чому вони повели Охотникова туди? І раптом усі, хто стояв на горбку, згадали недавню нараду. Звичайно, кращого місця й не вибрати. Охотников і поліцаї, напевно, про щось змовлятимуться. Тепер зрозуміло, чого Олексій не бажає тікати разом з усіма. У нього зовсім інші плани. В поліцаї, мабуть, хоче. Ось і дружків собі завів… Дивіться, як ідуть – наче не вони його ведуть, а він їх…

Короткими, ущипливими репліками Юренєв прагнув розпалити вже посіяне недовір'я до Охотникова. Він стояв посеред юрби і висміював кожен рух Олексія. Єременко спробував було вступитися, але тут же дістав доброго штовхана в спину.

– Мовчи! Дружка захищаєш! – крикнув Свиридов.

Невисокий, кремезний, він, не ремствуючи, виконував найважчу роботу і часто приходив на виручку Єременку, а тепер і він більше не вірив ні йому, ні Охотникову.

Коли поліцаї і Олексій зникли в котловані, полонені деякий час пригнічено мовчали. Все складалося так, як твердив Юренєв. Людина, якій вони вірили, буквально на їхніх очах перебігає до ворога і вже настільки знахабніла, що навіть не приховує цього.

Юренєв, примружившись, глянув на котлован і раптом обернувся до Кравцова, у якого від хвилювання сіпалася верхня губа.

– Юро! Піди-но послухай. У тебе ж є досвід!..

Кравцов ступив крок уперед і нерішуче зупинився.

– Ну й боягуз ти, брате! – з презирством поморщився Юренєв. – Як до діла дійшло, то в кущі…

А в цей час Олексій і поліцаї сиділи на дні котлована, примостившись на купі щебеню, і вели бесіду. Поліцаї знову старалися набути незалежного вигляду. Це у них не виходило, і вони сердилися ще більше. Якийсь полонений затягнув їх у чортову яму, і сиди тут, чекай, поки він розкриє, навіщо все це йому потрібно.

А Олексій все зволікав, говорив про якісь дрібниці, а головної розмови не починав. Іноді він замовкав, поглядаючи вбік траншеї, наче до чогось прислухаючись, і його спокій ще більше дратував поліцаїв.

– Та не тягни ти кота за хвіст! – нарешті обурився Василь Дмитрович. – Їй-богу, зараз дам прикладом по голові! Чого привів? Що тобі від нас треба? Ну?

– Добре! – повагом промовив Олексій.

Його нерви були напружені до краю: невже, невже він прорахувався? Якщо так, то він не піде звідси – нападе на поліцаїв, нехай вони його вб'ють, іншого виходу немає. Прийнявши рішення, він раптом заспокоївся.

– Добре, – повторив він повагом. – Почнемо? – І знову прислухався – йому вчулося, що десь у глибині траншеї хруснув камінь.

– Чого ти все слухаєш? – гримнув Петро. – Ну, починай…

– Так от, панове поліцаї, – голосно сказав Олексій, – ви пам'ятаєте дот під копицею?.. – По тому, як зблід Василь Дмитрович і розгублено відкинувся спиною в куток Петро, він зрозумів, що влучив у точку, і ще раз про себе подякував Миколці. – Пам'ятаєте чи ні? – повторив він.

– Ну, знаємо такий дот, – обережно відповів Василь Дмитрович. – А далі що?

Олексій нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

– А далі от що. Кілька днів тому ви обидва, сидячи в тому доті, домовилися про втечу!..

Василь Дмитрович схопився і судорожно змахнув автоматом.

– Брешеш, сволота!.. Не було цього!.. Уб'ю!..

Олексій лишився незворушним.

– Ну, убий, – повільно сказав він. – Убий!.. Але про це сьогодні ж дізнається начальник табору. Невже ти думаєш, що я дурніший за тебе? В надійному місці я залишив листа. А після моєї смерті його одразу ж знайдуть. Зрозумів?.. Ну, може, ти, хлопче, опустиш свою іграшку?.. Петре, скажи йому. Ти, я бачу, людина розумніша. Давайте краще поговоримо спокійно!..

Петро встав і потягнув Василя за рукав.

– Облиш! – сказав він примирливо. – Давай послухаємо. Пристрелити ніколи не пізно…

Василь з люттю блиснув очима і знову сів на місце.

– А яке тобі до нас діло?.. – глухо сказав він. – Ти, я бачу, жити не хочеш…

– Ні, навпаки, – посміхнувся Олексій. – Я так само хочу жити, як і ви!.. Тому в нас інтереси спільні…

– Чого ж ти від нас хочеш? – запитав Петро.

Олексій знову глянув у бік траншеї; він тепер був майже впевнений, що за найближчим поворотом хтось стоїть.

– Я хочу допомогти вам, – сказав він.

– Допомогти! – вигукнув Василь. – От, чортів син!..

Але далі прикидатися він уже не міг. Петро присунувся ближче до Олексія і діловито запитав:

– А ти що, знаєш, куди йти?

Олексій знизав плечима:

– Якщо підемо разом, то дорогу знайду!..

– А скільки нас? Ти та ми, – підняв три пальці Петро.

– Ну, чому ж? Ще люди знайдуться…

– Чув? – звернувся Петро до Василя.

Той мовчки кивнув головою, на його обличчі вперше промайнуло щось людяне.

– Я пропоную вам, хлопці, тікати разом з нами, – сказав Олексій. – Ось для чого я вас сюди покликав. Ви ж самі розумієте: якщо залишимося, і у вас, і у нас кінець один. А якщо підете з нами, то ви там скажемо, що ви нас виручили, і вам простять…

– Де це – там? – запитав Василь.

– Ну, ти надто багато хочеш знати, – повів бровою Олексій. – Коли прийдеш – побачиш…

– На небезпечну справу тягнеш ти нас, Охотников, – зітхнув Петро. – Ох, і небезпечну!..

Олексій розвів руками:

– Дивіться, думайте! Воля ваша – ви собі господарі.

Василь підвівся.

– Ну, гаразд. Засиділися. Треба йти!… – Він закинув автомат на плече. – Це ще обмізкувати треба…

– А коли дасте відповідь? – запитав Олексій.

– Завтра вранці, як на роботу поведемо, – відповів Петро.

Олексій підвів руку.

– Тільки давайте так: якщо відмовитесь – цієї розмови не було. А то самі розумієте… – він багатозначно змовк.

Петро похмуро посміхнувся:

– Розуміємо! Ти нас не лякай!.. Держи сам язика за зубами, а ми вже навчені… – Він підійшов до Олексія ближче і тихо запитав: – А все-таки, як ти про ту розмову пронюхав? Адже ми в доті лише удвох були…

Олексій примружився.

– А як ти гадаєш, скільки нас тут?

– Коли?

– Зараз!..

– Троє…

– Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..

Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.

– Сті-ій! – тонким зривистим голосом закричав Петро. – Сті-ій!.. Стріляти буду!..

Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.

За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.

– Ти все чув? – запитав його Олексій.

– Так, усе, – підкреслено голосно відповів Юренєв.

– Тобі все ясно?

– Все.

– Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?

– Буду! – глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.

– Чому?

– Тому, що мені це потрібно!

Василь Дмитрович підійшов до Олексія і сердито труснув його за плече.

– Слухай-но, ти, Охотников! Він каже, що ти все брешеш! Опутати нас хочеш…

Олексій з силою скинув руку поліцая з плеча:

– Кого ти слухаєш! Це ж провокатор! Він у гестапо служить!

Петро здригнувся і опустив автомат. Ну й в історію вони влипли!

Юренєв присів на купу щебеню.

– Ну, Охотников, давай грати відкрито, – сказав він, втішаючись відчуттям своєї сили. – Так, ти розкусив мене. Я працюю в гестапо! І гнию поруч з тобою, щоб зрадити тебе! Так, я зрадник! Але ти помреш, а я буду жити… А ось вони, – вказав він на поліцаїв, які збентежено тулилися до стіни, – зараз застрелять тебе за моїм наказом. Застрелять, тому що вони хочуть жити, а тільки я один можу їм дати прощення…

– Але вони можуть убити й тебе! – крикнув Олексій.

– Не можуть! – спокійно похитав головою Юренєв. – Якщо вони вб'ють мене, їх тут же розстріляють. Ніхто їм не повірить, що мене застрелили, коли я намагався втекти або не підкорявся наказу… Не можуть!.. Ти ж помреш, як підлий зрадник, і могила твоя заросте чортополохом. – І він підвів руку, даючи знак поліцаям. – Ану, сіконіть по ньому чергою, – і раптом, обернувшись, дико загорлав: – Стріляйте, наказую!.. Або самих розстріляю!..