Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Рум'янці зникли з її обличчя, стояла приголомшена, все ще не вірячи йому.

– Як це так – післязавтра? Що? Труна? Могила? Так швидко? Післязавтра… Дозвольте мені з ним побачитись.

Правилами інфекційних відділень таке категорично заборонялось.

– Дозвольте, – наполягала дівчина. – Це дуже важливо.

Післязавтра, подумав він. Завтра він втратить свідомість.

– Дозволяю, – сказав Жадан, почувши, наче здаля, свій далекий і мертвий голос.

Вийшов на подвір'я в самому халаті, не відчуваючи морозу, не розуміючи ні зблисків снігу в заметах, що оточували інфекційне відділення, ні цвірінькання горобців, що зібралися біля старого лікарняного коня, запряженого у воза, на якому розвозили бідони з їжею, не думаючи ні про що – ні про які особисті чи службові справи, наче після спалаху наднової потрапив у страшну гравітаційну зону повної зупинки часу й всіх почуттів. Зону відчаю. Не знав, скільки хвилин минуло звідтоді, як розмовляв з білявою дівчиною, – може, й година? – а дівчина знову стала перед ним. Її важко було впізнати: в ній уже проглянули ті сірі вдовині риси, та набряклість обличчя від сліз і горя, що робить такими однаковими всіх тих жінок, і молодих, і старих, які, запнуті чорними хустками, йдуть повільно за труною. «Післязавтра», – подумав він.

– Ви сказали правду, професоре, – широко розплющивши очі, вона з жахом дивилася на Жадана, немовби на злого чаклуна. – Вибачте мені… Рому не можна впізнати… Він ненормальний… Він мене не впізнав, сказав, що я прийшла загризти його, кричав, де його автомат. Хотів у вікно вискочити. Ледве його поклали з ліжко…

Затулила руками лице, а коли забрала руки, вони були мокрі від сліз.

– Що робити, професоре? – спитала.

– Чекати. І молити бога, щоб я помилився…

– Я не про це… Що мені робити?

– Вам?

– Адже ми… ми вчора цілувалися з Ромою…

– Ти знаєш, який це стрес? – тихо, чітко й несподівано для себе вимовив він, боячись, щоб не почалася істерикам. – Ти мені хворих будеш убивати?! Як електрошок. Ти що наробила?

Пополотнівши, вона мовчки слухала його.

І раптом гострий сором пойняв Жадана. «Що я роблю? – подумав. – Хочу звалити на цю шмаркачку, – не таку, правда, вже чисту й невинну, як я, старий дурень, міг подумати, – хочу звалити на неї провину за смерть Поплавського? За те невідоме, що стоїть за цією смертю? за наше незнання і невміння?»

Він торкнувся пучками пальців її схололої щоки, зітер сльози. Дівчина навіть не ворухнулась,

– Вибач. Як тебе звуть?

– Лариса.

– Вибач, Ларисо. – Навіть не подумав у цю хвилину про Ларису Супрун, лише потім згадав, уже в поїзді. – Ти ні в чому не винна. Якщо треба буде, призначимо тобі щеплення. Ще є час.

До післязавтра, подумав. Вчора й позавчора вірус у його слині вже був. Доведеться їй призначати дванадцять щеплень. І ніяких випивок на поминках. І тільки коли дівчина повільно, старечими кроками перетинала двір, Жадан подумав: як могла вона цілуватися з Поплавським, адже замість носа була в нього пращоподібна пов'язка, й вона, торкаючись місця укусу своїм маленьким рожевим носиком, завдавала хлопцеві болю. А може, все було якось інакше? Жадана вже ніщо не дивувало в цьому світі.

III

Ні, неправда. Здивувала Діна Кротова, яка, тільки почула про захворювання Поплавського, одразу ж прикотила до Старої Митниці організовувати заходи. Що організовувати? Похорон за участю представника районної санітарно-епідеміологічної станції? Після Чорнодуба вони й самі знали, як це робиться.

Поплавський помирав. Жадан подзвонив в обласну санепідстанцію, попросив купити йому квиток до Києва – поїзд вирушав увечері. Сидів в ординаторській інфекційного відділення, робив останні виписки з історії хвороби. Крім нього, нікого в кімнаті не було.

Увійшли Кротова й Куля. Зранку вони їздили до Ставичан купувати фінський костюм чоловікові Кротової. Правда, щоб часу не гаяти, Кротова вирішила там перевірити, як проводять місцеві ветеринари щеплення собак проти сказу.

– Купили? – підняв голову з-над паперів Жадан.

– Де там, – мляво сказала Куля. – Розміру не було потрібного. Діна Михайлівна синові джинси купила і блузку собі румунську. Гарну, сріблясту.

Кротова швиденько накинула халат наопашки й сіла навпроти Жадана. А Куля, порившись у великій сумці (у неї все було велике – тіло, руки, каракулева шуба, сумка й задишка), дістала звідти папку фотокарток і поклала на стіл. Це були фотокартки, зроблені Афанасьєвим: люди, покусані в Івашківцях скаженою вовчицею.

– Це для статті, Євгене Петровичу? – спитала.

– Для монографії.

– Нас, грішних, не забудете?

– Ні, звичайно.

– Вони всі так кажуть, – сказала Кротова, недбало тасуючи знімки. – А потім забувають нас, практиків. Куди нам до великих учених. Візьміть Мідатова. Скільки разів обіцяв надрукувати разом зі мною статтю…

Жадан підсунув до себе фотокартки, став надписувати.

Але Кротова не дала: поклала на них руку. На її старіючих пальцях виблискувала дуже широка обручка, шлюбна, і тонесенький перстень з діамантом.

– Євгене Петровичу, перервіться на хвилинку. Є дуже серйозна розмова.

Він здивовано подивився на Кротову.

– Слухаю вас.

– Так от, – рішуче затарабанила пальцями по фотокартках Кротова. – Поплавський помирає не від сказу.

– А від чого? – наївно спитав Жадан.

– Євгене Петровичу, будемо відверті. Цей випадок сказу нікому не потрібний. Ні мені – в мене це вже буде четвертий за останні два роки, ні їй, – вона кивнула на Кулю, – ні вам.

– Нормально, – протягнув він.

– Це ненормально, але іншого виходу в нас немає.

– Але ми виділимо з його мозку вірус. Я не маю жодного сумніву в цьому. Що з вірусом робити?

Кротова насмішкувато, як на сільського дурника, подивилася на нього. Була неприємно пожвавлена, майже весела. Вона виразно і дзвінко карбувала кожне слово, наче читала лекцію санітаркам:

– Євгене Петровичу, ви давно вже не хлопчик. Якщо ви захочете, то ніколи ніякого вірусу не буде. Я пропоную провести цей випадок як гнійний менінгіт. Поранення, ускладнене інфекцією. Ви ж самі припускали таку можливість. Тим більше, що клінічна картина нетипова. Для сказу це дуже короткий інкубаційний період.

– Були коротші, – сказав він. – У статті Зіннекера з НДР описується…

– Зараз не час розводити теорії. Цей випадок показувати не можна. Поплавському однаково, який діагноз стоятиме на свідоцтві про смерть, І його родичам теж. А вам – не однаково.

– Мені?

– Так, Євгене Петровичу, вам.

Браво, Діно Михайлівно, подумав він. Ось ви яка. Ось що криється за вашим веселим цвіріньканням про Піцунду, за вашою загорілою шкірою й фарбованим волоссям, за вашим апломбом бога обласного значення.

– Насамперед цей випадок боляче вдарить по вас, Євгене Петровичу, і по вашій лабораторії. По вашому престижу керівника Республіканського центру боротьби зі сказом. Бо від самого початку й до кінця ви призначали лікування й відповідали за все. Ви. А не якийсь нещасний Бадяк. Тепер уже не можна буде списати провину на Бадяка. Чому помирає Поплавський, ви знаєте?

– Не знаю. Все, що в наших силах, було зроблено.

– Ось бачите. – Кротова підвелася й почала переможно міряти кроками ординаторську, притримуючи руками халат, щоб не впав з пліч. – Ми з вами нічого не знаємо. Так навіщо ж нам самим роздмухувати цю історію, кричати на всю республіку, що в нас померла людина, яку ми з вами лікували? І виявилися такими безсилими. В чому ж річ? Чи препарати нікуди не годяться, чи що?

– Не знаю, – вперто повторив Жадан. – Не думаю, що гамма-глобулін. Але треба перевірити. Треба обов'язково виділити вірус і вивчити.

– Євгене Петровичу, – пробасила Куля, – та пошліть ви все це під три чорти. Нащо вам цей сказ здався? Хай виставлять менінгіт – буде всім краще. І вам, і нам, і родичам Поплавського.

– Чому родичам? – спитав він.

– Та хвороба дуже вже неприємна, – пояснила вона. – На смерть теж треба мати щастя. Одне діло померти від чогось чистого, аристократичного. Від інфаркту. А друге – від цієї зарази.

Кротова різко зупинилася перед ним:

– Крім того, вже пішов матеріал у нашу обласну газету. Про те, що всіх покусаних врятовано. Там і вас називають. Хвалять.

– Хто дав? – підскочив він.

– Я. Хіба в цьому є щось погане?

Жадан сів і знову почав надписувати фотокартки. Побачив обличчя Поплавського: навіть спотворене укусом, воно було прекрасне у своїй молодій мужності її задумі. Темні очі Поплавського незмигно дивилися на Жадана. Він вірив мені, подумав Жадан. Адже я всім їм пообіцяв, що ніякого сказу не буде.

Перевернув фотокартку, щоб не бачити більше погляду Поплавського.

– Значить, так, – сказав неголосно. – Ніякої брехні, ніякої халтури не буде. Якщо вірус ми виділимо, – а це безперечно, – я одразу ж повідомляю в міністерство, і ми реєструємо цей випадок сказу, як завжди. Незалежно від того, хто винний. Нехай буде створено комісію, всесоюзну чи міжнародну, нехай приїздять Мідатов чи Шар'є, мені однаково. Вам ясно, Діно Михайлівно?

Вона нічого не відповіла.

– І не здумайте щось перекручувати в історії хвороби, підганяти її під якийсь інший діагноз. Я знаю, Діно Михайлівно, здібності ваших лікарів. Ось у мене в руках копія справжньої історії хвороби, – він ляснув долонею по столу, – і я зможу порівняти. Домовились?

Кротова скинула з себе халат, акуратно повісила його до шафи. Підійшла до холодильника, відкрила й зазирнула. На лице її впало світло електричної лампочки, що засвітилася всередині,– наче рожевий грим поклали.

– Ксеню Григорівно, ви подивіться тільки, що в них робиться. Замість того щоб тримати препарати, вони свинюшник тут розвели. І ковбаса, і сметана якась стара… яблука гнилі. Лікарі називаються. Штрафувати їх треба.

– При доброму харчуванні й невеликому штрафі можна прожити до ста років, Діно Михайлівно, – зітхнула Куля. – Кажу їм, кажу, а вони… Гірше за дітей у дитсадку. Так і живемо, так і мучимось.

Кротова різко хряпнула дверцятами холодильника.

– Ви даремно так думаєте, Євгене Петровичу. Що ви один герой, а навкруги вас самі окозамилювачі. Ви просто життя не знаєте. Робіть як хочете. Зрештою, цей випадок не на мені висить. Мені нічого не буде. Навіть догани. Але вам може бути погано. Вам захищати докторську дисертацію, не мені. Як друг ваш, хотіла попередити… Можуть бути анонімки. Ви ще Бадяка не знаєте… Він може звинуватити вас, що ви займалися тут не лікуванням хворих, а…

– Продовжуйте.

– Не треба продовжувати, Євгене Петровичу. Самі знаєте. Моє діло маленьке. Я вас попередила.

– Це не попередження, – криво посміхнувся Жадан. – Це шантаж в усіх його можливих виявах. Так не можна, Діно Михайлівно. На все інше я вже дав вам остаточну відповідь.

На порозі з'явилася Галина Федорівна – завідуюча інфекційним відділенням.

– Він помер, – сказала вона і заридала.

– Господи, – прошепотіла Куля. – Що тепер скажемо його матері?

IV

Ввечері прийшла попрощатися Ліда. Поспішала на нічне чергування, була сумна і знову замкнена, як тоді, коли вперше її побачив. Жадан подумав, що смерть Поплавського чорною смугою відчуження пролягла між ними, наче вони завинили перед цим молодим красенем, тіло якого вже перенесли до моргу. Ліда сиділа на краєчку стільця, опустивши долу очі. Пальта і шапки не скинула, хоч він умовляв. Від кави також відмовилась.

– Як Люда почувається? – спитав він.

– Нічого. Вже краще.

В її дочки вчора вночі стався сильний приступ бронхіальної астми. Ліда змарніла за цей час, що Жадан був у Старій Митниці, бо майже не спала ночами – то приходила до нього, то чергувала в лікарні, то мала клопоти з дочкою, – і тепер її тонке обличчя наче хтось підмалював легкими попелястими барвами, наклавши синюваті тіні втоми попід очима. Дивлячись на цю мовчазну, заглиблену в свої думки, стриману жінку, важко було повірити в те потайне, нікому не відоме, що відкрилося Жаданові за ці дні: в майже нелюдську силу пристрасті, яка билася в цьому тоненькому тілі в гарячкові хвилини їхнього кохання. Ніколи нічого подібного Жадан не знав.

– Я чув, що дуже добре лікують бронхіальну астму в Солотвині, на Закарпатті, – сказав він. – Там соляні шахти…

– Я теж чула.

– Якщо хочеш, я поговорю в міністерстві. Можна дістати направлення.

Вона дивним своїм темним поглядом подивилася на нього і – водночас – кудись у глибину зимової ночі.

– Не треба.

– Чому? – не зрозумів він. – Там працює мій однокурсник…

– Тому що я тебе дуже люблю… І не хочу, щоб будь-які інші справи стали поміж нами, – тихо пояснила вона. – Боюся всього того, що зветься звичайним життям.

– Але це дуже просто. Я хочу тобі чимось допомогти.

– Ні, – хитнула вона головою. – Ти мені вже допоміг.

– Чим?

– Я знову стала людиною.

Вона підвелася й припала до нього в довгому, прощальному поцілунку. Потім стала поквапливо ритися в сумочці, нарешті витягла звідти заклеєний конверт, на якому не було ні адреси, ні імені.

– Це тобі. Тільки прочитай у Києві, добре?

– А зараз – не можна?

– Ні, ні. Ні в якому разі. Прошу тебе. Домовились?

– Добре. – Він знову поцілував її, але вона легенько, обхопивши його голову своїми теплими, лагідними руками, відвела його від себе на крок і відійшла до дверей.

– Спасибі тобі, – сказав Жадан. В її очах з'явилися сльози.

– Як тобі не соромно, – прошепотіла, відкриваючи двері. – Якби ти тільки знав… якби тільки знав…

Пішла, не зачинивши за собою дверей. Він сів на той стілець, на якому вона тільки-но сиділа, мовчки дивився в коридор, по якому тупотіли, голосно сміючись і з інтересом зазираючи в його кімнату, якісь люди в спортивних костюмах; тільки, мабуть, це не спортсмени були; бо надто вже огрядні – й чоловіки, й жінки. Жадан налив з графина води у склянку й понюхав: від води відгонило чимось невловно гірким, далеким. Так пахне річкова вода навесні, коли починається могутній процес очищення землі від усього відмерлого, минущого, непотрібного.

V

Наступного дня Ліди він уже не побачив; тільки здалося, коли віддалявся від моргу з блискучим біксом у руках, що у вікні хірургічного відділення майнула знайома постать у білій шапочці, але він боявся підвести очі й подивитися уважніше: здавалося йому, що побачить у вікні сіре, набрякле від горя лице фельдшерки Поплавської. Боявся її погляду, який неодмінно спиниться на блискучому біксі, де в пляшечках, старанно обкладених ватою, лежали шматочки мозку її сина, її Романа. Зсутулено пройшов повз хірургічне відділення, бажаючи стати не помітним нікому тут, у цих краях, не знаним, немовби випадковий відвідувач, якого невідь-чому занесло на цю перекопану траншеями територію районної лікарні.

І одразу ж зіткнувся з Бадяком – ніс у ніс. Бадяк ішов назустріч тою ж стежиною, прокладеною в снігу; тут не так просто було розминутись двом людям. На білому халаті Бадяка наопашки накинута була темно-коричнева новенька дублянка, голову вінчала висока, майже куховарська, біла шапочка, в руках папери і рентгенівські знімки.

– Добрий день, лікарю, – зупинився Бадяк, пропускаючи Жадана з біксом.

– Добрий день.

– Сьогодні їдете?

– Так.

– На кого ж ви тепер напишете доповідну записку? – Жадан із здивуванням помітив, що Бадякові бакенбарди з вигостреними кутиками зникли: волосся на скронях було підстрижене. Йому здалося, що Бадяк схуд. – Тепер ви розумієте, – вів далі Бадяк, не дочекавшися від Жадана відповіді, – що все не так просто на білому світі?

– Це я розумію, – зітхнув Жадан. – Але це однаково не знімає з вас провини за Чорнодуба.

– Так, – спокійно погодився Бадяк. – Ви не подумайте, що я такий бевзь, що все з мене – як з гуся вода. Мені цей Чорнодуб сниться. Вам теж Поплавський снитиметься. Щоб не були таким самовпевненнм. Щоб не думали, що бога за бороду вхопили, якщо знаєте різні розумні слівця – гамма-глобулін, інтерферон… Думаєте, наука все може?.. Нічого вона не може… От ви собі в Київ поїдете, забудете Стару Митницю. Бо для вас це просто випадок. Статистика. А мені вчора треба було матері Поплавського сказати, що син її помер.

Сумно подивився на Жадана, і той не побачив у Бадякові звичної баритональності, пихатої багатозначності, породженої частим стоянням на сцені, в центрі уваги багатьох людей. Стояв збляклий і втомлений. Не дивлячись на Жадана, глухо сказав:

– Цілу ніч співав їй пісень.

– Пісень? – Жаданові тяжким видався бікс з мозком Поплавського, переклав його з руки в руку.

– Вона плакала й просила, щоб я співав, душу їй розраджував. «Голуб на черешні, голубка на вишні…» Ось так, лікарю. Прощайте.

І швидко, не озираючись, пішов по стежці до хірургічного відділення.

Жадан від'їжджав від санітарно-епідеміологічної станції разом з Кротовою. Куля дала їм свого синього «Москвича», який їхав в область по бакпрепарати. Водій, молодий хлопчина у кепці з сірого штучного смушку, підганяв їх, щоб поспішали. Проводжати їх вийшли Куля 1 Афанасьєв. Куля довго і міцно тиснула руку Жаданові, просила вибачення, коли що не так, казала, що всі його вказівки вони неодмінно виконають, що вертоліт має ось-ось прилетіти, що мисливців уже організовують на облавні полювання й що вовченят тих нарешті застрелили неподалік від ферми в Івашківцях, що так вони, сільські санітарні лікарі, і живуть, так і мучаються тут, у цій глухомані, а потім несподівано поцілувала Жадана, наче сина проводжала, й сказала зворушено:

– Спасибі вам, Євгене Петровичу, за те, що віри не підірвали.

– Якої віри? – здивувався.

– В те, що не все продається. Нехай Діна Михайлівна на мене не ображається, але правильно ви відмовились від цієї халтури… Якщо сказ – нехай буде сказ. Бо дуже ми вже звикли до брехні. Що завгодно сховаємо, що завгодно вигадаємо. Ось у сусідньому районі один такий подлєц знайшовся – ховав випадки дифтерії. Щоб начальству приємніше жилося. Щороку там люди хворіли, а він казав, що це ангіна плюс дифтерійне бактеріоносійство. Уявляєте? А потім – спалах, троє дітей померло. А кричали, що ліквідували дифтерію назавжди… Приїздіть до нас, Євгене Петровичу. Тільки, не дай боже, не на такі випадки. Просто приїздіть. А може, і не просто, – хитро примружилась Куля. – Весна буде, все зацвіте. Ми вам такі місця покажемо! – Нахилилася до вуха й прошепотіла: – І весілля справимо – перший клас. Тільки скажіть. Отак і живемо, отак і мучимось.

– Треба їхати, – невдоволено сказала Кротова, що стояла осторонь. – Дорога нелегкі, водій хвилюється.

– Приїдете? – спитала Куля.

– Постараюся, – сказав Жадан, з особливою печаллю прозріння відчуваючи, що назавжди кидає це містечко, яке так неждано увійшло в його життя.

Дерев'яні лелеки на даху санепідстанції стояли по коліна в снігу. Проминули розбиту машинами вулицю, якою їздили колись до Чорнодуба, і темні цегляні будівлі старомитницького цукрозаводу. Буряк сніговими горами лежав перед заводом, тільки в кількох місцях білосніжне покриття було відкинуто – й тоді в цих розритих дірах чорно проглядали нутрощі звалищ.

– Ви таке бачили? – повернув до них голову водій. – Весь буряк згнив! Його починають збирати, як правило, у середині серпня, а в нас хтось розумний дав команду збирати не раніше п'ятнадцятого вересня. Мовляв, буде цукристість висока. Всі погодились, ну а у вересні дощі як уперіщили, потім приморозок. Все в полі залишилось. Земля мокра, заїхати неможливо. Ну, тоді мобілізували всіх – нас теж ганяли, всю санепідстанцію. Почали збирати. Зібрали-таки. Але буряк згнив. Бачите, що робиться? Один старомитницький завод має збитків на два мільйони карбованців…

– Ти дивись краще вперед, – сухо сказала Кротова, не підтримавши економічної розмови водія. – Тут без тебе розберуться. Твоє діло нас живими довезти.

Так і мовчали потім усю дорогу.

VI

Кротова не пішла його проводжати на вокзал, як робила це завжди раніше. У відділі особливо небезпечних інфекцій обласної санепідстанції Жаданові упакували бікс так, щоб ніхто не зрозумів, що це таке: загорнули в папір, перев'язали шпагатом, поклали в капронову сітку – зовсім мирний вийшов пакуночок, майже як тітчині сільські дарунки: мед, сало чи яблука. Старий фельдшер з відставників відвіз на санітарному УАЗі Жадана на вокзал; зайшов у вагон, віддав пакунок і, козирнувши по-військовому, залишив Жадана самого в холодному, брудному купе. Жадан уявив, як повільно повзтиме цей поїзд, як зупинятиметься на кожному полустанку, як уночі грюкатиме все в купе – колеса, зчеплення, вся ця рипуча залізнична механіка. Потім у купе ввалилося п'ятеро молодих людей з гітарою – троє хлопців і дві дівчини: всі голосно сміялися, кричали, перебивали одне одного. Жадан зрозумів лише, що проводжають у весільну подорож молодих. Одразу витягли пляшку шампанського, щоб на коня… Жадан вийшов у коридор. Шампанське було тепле – побачив, як біла піна вирвалась з пляшки й пообливала всіх, від чого ще веселіше стало й гамірніше. Почали кричати «гірко!», потім один з хлопців заспівав задушевно: «Маки червоні… вогні на пероні…» – і від цієї сентиментальної пісні Жадану стало ще сумніше й самотніше, але тут прибігла провідниця і витурила проводжаючих, бо до відходу поїзда залишалося дві хвилини. Коли поїзд рушив, Жадан повернувся до купе. Добре, що сітку з біксом він передбачливо сховав під лавку ще тоді, коли в купе нікого не було. Його похмурий вигляд, мабуть, не сподобався молодим, а може, вони його просто не помітили, як не помічають вагонного обладнання, бо сиділи, тримаючись за руки, й, відвертаючи від нього голови, дивилися у вікно, хоча там панувала ніч і нічого не було видно. Потім молодий побіг до провідниці, домовився з нею, і, не звертаючи на Жадана уваги, наче він не існував, хлопець і дівчина забрали свої валізки й пішли в порожнє купе (у вагоні майже не було пасажирів), не попрощавшися й не зачинивши за собою дверей. Так, наче якийсь несхибний інстинкт життя примусив їх утекти від мертвого людського мозку, що лежав поруч. Мозку Романа Поплавського, який міг так само весело вирушати в шлюбну подорож.

Жадан уже був зрадів, що їхатиме сам, однак на першій же зупинці до купе увійшов літній дядько з великим носом, наче зробленим з м'якої, червоної, пористої губки. Скинув старе зимове пальто з чорним каракулевим коміром, старанно застеливши ним лавку; від постелі відмовився – у Козятині мав виходити. Піджак його був увішаний орденськими планками й ветеранськими значками.

– Я дванадцять років учився грати на баяні, – промовив хрипко, не дивлячись на Жадана (той сидів за столиком, сперши голову на руки) й не чекаючи від нього відповіді. – Грав вальс Шопена, полонез Огінського. Самотужки вчився, за самовчителем. Мордував себе – страшне. Це хто не знає, думає, що на баяні легко грати. А я вам так скажу: нічого з цього не вийшло. Тому що я теорії не знав. Всяких там кадансів, гармоній… А без цього хіба можна в консерваторію вступити? Яка там консерваторія… Я матросом був на війні. Веселий був. Грав на баяні, співав, танцював. Мене всі веселуном вважали, жінка й зараз так думає. Ти, каже, Іване, як дитя. Тобі аби тільки танцювати. А воно ж людям легше живеться, як ти їм щось пограєш. Батько мій дуже хотів, щоб я грати навчився. Іване, каже, без музики, каже, навіть на війні не проживеш… Якби він зараз живий був – ото б здивувався. Я оце недавно в Києві був, у внука. В Дарниці живе, може, чули? На бульварі Тичини. Так там будинки, я вам скажу, тридцять етажів. Страшне. Батько як казав? Колись, казав, дядьків просили – віддайте дітей учитися. А дядьки темні були, не хотіли. А хто віддавав – ті в люди вийшли. Міністри, генерали стали. З нашого села. Ого-го! Батько казав, як денікінці прийшли, дак кричали, що з вас міністри не будуть, генерали не будуть. Правильно кричали, бо люди тоді темні були. А тепер вийшли міністри… Наше село в один такий дім увійде. В Дарниці. Тридцять етажів, вісімсот квартир. Страшне. Мій батько воював у Боженка в полку. Йому сімнадцять год було, як пішов воювати. В містечку Павловську на Житомирщині, казав, хлопці після бою трохи цукру в спекулянтів забрали. З півкіла. Бо голодні були. Прийшов комісар та й по морді дав. Щоб беззаконня не було. Дуже строго було. За мародерство стріляли. А потім вони брали Бердичів. По них стріляли, як ішли по вулицях. Двадцять хлопців поклали. Ну, приїхав сам батько Боженко, оточили дім, взяли їх. Самі спекулянти, все в них є: борошно, сало, цукор, риби різні. Там у них кулемет був. Добро своє віддавати народу не хотіли. Відвели їх до кирпичного заводу, батько їх там сам, без усякого приговору, без ніякого рішення наганом перещитав… Батько партизанив у війну, німці його спалили в хаті. Оточили й спалили. А я на морі. Північний флот. Вальс «На сопках Маньчжурії» теж умів. А після війни – брати меншенькі, сестри, мати. Треба заробляти на хліб, годувати їх. Я слюсарем пішов у МТС. Кожну гайку в тракторі напам'ять знаю. Ви мені очі зав'яжіть, уночі, спросоння спитайте: що це? Скажу. Бо все оцими руками переробив, кожну деталь перемацав. А на баяні важко грати. Пальці не ті. Не гнуться. – Він поворушив своїми спрацьованими, міцними пальцями, які вчорніли від машинного масла й тяжкої роботи. – Дванадцять років так бився. Поки одне розучу – старе забуваю. Хоч ти вмри. Тепер хлопців молодих навчаю. В училищі механізаторів. Живу добре, все в мене є. Хата, садок, корова, кури, жінка. Пенсія і ще й зарплата. Діти, правда, роз'їхались. Тільки ніяк не можу зрозуміти – ви мені скажіть, ви, бачу, людина городська: чого людям не вистачає?

Він уперше подивився Жаданові у вічі: у тьмяному вагонному світлі глибокі затінені зморшки переорали його обличчя, ніс стиглою грушею звисав над плямкаючим ротом, піт вкрив чоло, на якому налипло рідке волосся. Судячи з усього, чоловік цей добряче десь хильнув, – тільки очі його, здавлені набряклими повіками, дивилися на Жадана тверезо і запитально.

Жадан промовчав, бо розумів, що попутнику відповідь його ні до чого – йому самому треба вибалакатись. Тим більше що Жадан не знав відповіді на те, що мучило попутника.

– Все бігають, метушаться, дістають щось, купують, махлюють, хабарі дають, ну чисто як ті спекулянти, яких батько порішив у Бердичеві… Така нечисть… Щорса на них немає й Боженка… Ось подивіться, що робиться.

Піднявся, повільно, покректуючи, почав щось шукати по кишенях пальто. Нарешті знайшов і подав Жадану складену вчетверо газету «Известия».

– Ось тут, – тицьнув пальцем у газетний заголовок. Жадан глянув і пополотнів, побачивши знайоме прізвище. Швидко, перестрибуючи з рядка на рядок, вбирав у себе цілі абзаци, не дочитуючи до кінця речення, гарячково схоплюючи в уривках статті її загальний смисл: «ХИЖАКИ. Колишній начальник… В. М. Супрун, перебуваючи на верхніх поверхах своєрідної будівельної піраміди… Хабарі, приписки, незаконні премії стали системою… моральне падіння й переродження… порушення ленінських норм партійної етики… оформивши документи на підставну особу, збудував нечесним шляхом двоповерхову розкішну дачу… крадені дефіцитні будівельні матеріали… зграя хижаків, які, користуючись послабленням контролю з боку… брудні, розкладені й небезпечні для суспільства люди… до суворої відповідальності В. М. Супруна, його спільників і їхніх опікунів…»

Жаданові здалося, що букви палають перед його очима, як у тому сні, в поїзді з Москви. А тим часом його супутник, втомившись після такого довгого монологу, ліг на своє пальто, підклав під голову важкі руки й заснув, захропівши з присвистом.

VII

Поразка. Все моє життя – суцільна поразка, подумай Жадан. Лежав сам у темному, гуркітливому купе. Попутник уже вийшов, залишивши зім'яту газету на столику. Статтю було надруковано три дні тому. Поразка тут, зі мною, під цією лавкою, в біксі. Чому він помер? Чому не захистив його гамма-глобулін? Невже трапився неякісний препарат? Можливо, його врятував би мій гамма-глобулін, той, який я й досі не можу пробити крізь усі бюрократичні стіни. Адже період півжиття людського гамма-глобуліну вдвічі більший, ніж стандартного препарату, одержаного з кінської сироватки. Значить, і ефективність вища. А ми все погоджуємо… Або вся справа у вірусі, в тому, що він одразу ж потрапив у нервові стовбури. Рану Поплавському обробили з запізненням – через півтори години. Якби мати його не вискочила тоді й не наштовхнулася на вовчицю. За цей час вірус міг просунутись далеко по шляху в мозок. Адже це зовсім поруч. Людям, які не знають усіх цих таємниць, дуже важко уявити такі абстрактні речі, як розмноження й просування неймовірно маленьких частинок у часі. Але все це можна виміряти секундами, хвилинами й годинами. Все підлягає матеріальним законам, розвиваючись у певному часі й просторі. Але ж ми ввели йому величезну дозу гамма-глобуліну. Він повинен був заблокувати вірус. Повинен… У статтях Мідатова все гладко, й наслідки лікування людей, покусаних вовками, просто блискучі. А що, як… Жадан згадав пропозицію Кротової. Адже це дуже просто – закреслити всі смертельні випадки, не помітити їх. Не виділити вірус. При бажанні… Ні. Мідатов не міг піти на таке. Жадан відкинув цю підозру як абсурдну. Можливо, вся справа в тому, що не спрацювали імунні системи Поплавського? Після того, що пережив цей хлопець, могло і це статися. Можливо, душманські кулі вразили не тільки його тіло, а й імунні системи, різко пригальмувавши їхню антивірусну активність?

Метафен. Він з жахом подумав, що було б, якби дав одразу Поплавському метафен. Смерть Поплавського назавжди закреслила б усі сподівання, які я покладаю на цей препарат. Що ж, подумав, було б однією поразкою більше – що з того? Гаркуша права. Нас ніхто за лікарів не вважає. Поразки наші на видноті, а перемог ніхто не бачить. Згадав сповнений ненависті погляд Чорнодубової жінки, коли прийшли вони до неї. А ті, кого я врятував, ніколи до мене не прийдуть зі словами подяки, – вони просто не знають, хто їх врятував. І не треба їм знати, заперечив сам собі. Не в цьому справа. І поразки мої набагато глибші, ніж у сфері медичної теорії чи практики. Я ношу їх у собі, ці свої поразки, наче оті лихі латентні віруси, які вивчав Нечаєв: ці поразки пов'язані з моїм внутрішнім єством, наче віруси повільних інфекцій з генетичним кодом.

Супрун. Невже я не знав, невже не бачив, що вона із зграї хижаків, яких так багато розвелося останнім часом? Невже був сліпий і тільки зараз прозрів, після газетної статті? Звичайно, не знав усієї правди, всіх жахливих і ганебних подробиць, але щось же відчував? І що ж? У якихось темних закамарках моєї душі ворушиться рабське благоговіння перед так званими людьми влади, рішення й волі; закамарки ці нагадують чорні діри в горах гнилого буряку біля старомитницького цукрового заводу: все прикрите білим снігом зовнішньої чистоти й порядності, за якими проглядає… Побував на злодійському шабаші, доторкнувся до цього світу, який завжди був мені чужим і ворожим, мені, моїй матері й батькові, які чесно заробляли свій шматок хліба. Ще й радів, познайомившись з головним злодієм, захоплено й вірнопіддано слухав його брехливі, підлі слова – і мовчав. Ні, не мовчав. Радів тому, що потрапив у їхній злодійський замкнений світ, побудований на лицемірстві, цинізмі й підкупі. Де ж була моя совість, якою так пишався, вважаючи себе людиною чесною? Чому мовчала? Якби не зміни в країні, якби не прийшли нові люди, цей Супрун і далі процвітав би. І Лариса могла б вступити в партію й через кілька років із заклопотано-вимогливим виглядом питала б мене, чому я не був на виборчій дільниці, не перевірив списки своїх виборців, я, вічний агітатор на виборах до народних судів. А я? Я продовжував би ходити на їхні шабаші у дім, побудований на вкрадені у народу гроші. Вкрадені у мене, у Тоні Сувак, у Гаркуші, в цього невідомого попутника, який ціле життя горбом своїм заробляв на хліб…