Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

– Що ти робиш? – крикнув Жадан. – Не бачиш?

– Я ж казала вам, Євгене Петровичу, що треба дати наркоз, – злякано мовила Гаркуша. – Це вам не миші. У вас усе в порядку?

– Нормально. Порвала одну рукавичку, але друга ціла.

– От зараза, – сказав Кучерявий. – Тут треба іншу конструкцію клітки. Знаєш, як друкарський прес, на гвинтах…

– Тримай краще, теоретик, – наказав Жадан. – Ти снідав сьогодні? Сили немає, чи що?

– Я тримаю, але ж вона теж сильна, – важко дихаючи, сказав Кучерявий, який уявив себе на місці Жадана і вкрився рясним потом. – Якби знаття…

– Помовч! Притискай!

Жадан нарешті увіткнув шприц у задню лапу, відчувши, як входить голка в тугий, тренований бігом м'яз стегна й упирається в кістку. Притримуючи лівою рукою канюлю, щоб голка не зіскочила з носика шприца, ввів повільно вірусну емульсію, намагаючись не думати про те, що може статися, якщо лисиці вдасться знову вирватись. Йому здалося, що все це триває цілу вічність.

Нарешті витягнув голку й відпустив лапу.

– Все, – махнув рукою. Дивно, але, відчувши свободу, лисиця не кинулася бігати по клітці, а спокійно сіла й почала облизувати лапу.

«Мені теж треба зализувати свої рани, – подумав він. – Куди я поспішаю? Навіщо так ризикую? Що робив би, коли б увіткнув у палець шприц з високопатогенним вірусом? Заради чого все це? Невже заради престижного титулу «доктор медичних наук»? Чи варто? Ні. Просто в цій лабораторії, в цих вірусах і лисицях, в цьому всьому єдиний смисл мого існування. Тільки треба про це мовчати, бо засміють. Зараз подвижники не в моді. Та який я подвижник? Такий, як усі. Через дві години я почну рятувати цю лисицю. Введу метафен і гамма-глобулін. Я займаюся цим, бо мені цікаво. Розумієте? Ці-ка-во!» Йому вдалося, що він крикнув це комусь, хто стоїть обіч і сміється, ні, не сміється, а гидко хихикає: мовляв, дивіться, який розумний! Герой. Кидається на амбразуру грудьми. Хи-хи-хи… Блаженний…

Сів на круглу лабораторну табуретку, не відчувши навіть холоду її вистиглого залізного сидіння. Руки й ноги дрібно тремтіли, наче після важкої роботи. Треба було взяти в поміч Колю Дрозденка і Тамару, а не цього придурка. Надійніше було б. Але Тамара працює на овочевій базі, а Коля пішов до бібліотеки. Може, треба було попросити Ларису? Що вона робить? Після того мало бачились: Лариса оформляла дисертацію й, користуючись відсутністю завідуючого, майже не ходила в лабораторію. Зустрічаючись, обоє мовчали про те, тільки одного разу Лариса, всміхнувшись, провела рукою по його голові. Після цього доторку він чомусь відчув себе безнадійно самотнім.

– Дивіться, вона заснула, – оголосив Кучерявий.

І справді, молода лисичка, якій ввели тіопентал, солодко спала, лежачи на боці, поклавши морду на шматок свіжого м'яса, кинутого їй уранці Мальованою. Лисиці, мабуть, снилося далеке дитинство – затишна нора, вирита під старою сосною, запахи сирого піску, глиці і пташиного пір'я; а може, снилася матінка – як облизує їй морду своїм м'яким, ніжним язиком і як любов'ю світяться у темряві материні очі.

III

Повернулися, втомлені, з віварію пізно – десь близько четвертої. Кучерявий одразу ж втік у місто: по секрету сказав Жаданові, що йде до свого друга, директора ресторану, який йому обіцяв дістати червоної й чорної ікри на Новий рік. Кучерявий пропонував і Жадану взяти баночку-другу, але той відмовився, бо грошей не було. До зарплати залишалося три дні. А позичати в Кучерявого не хотів.

Жадан з Гаркушею сіли поїсти на кухні: так називалася світла кімната, де стояла газова плита «Алла» (чому «Алла», навіщо «Алла» – ніхто не знав), великий лабораторний стіл з поламаним спектрофотометром, письмовий стіл, за яким у вільні хвилини сиділа лаборантка Тамара, й ще один невеличкий столик, що мав офіційну назву – «місце для прийняття їжі співробітниками». Кухню всі любили, як єдине живе місце в лабораторії, затишне і тепле, бо тут завжди вчувалися запахи їжі, надто коли Соня смажила сало; можна було покурити, попиті каву, подивитися на панораму Києва, що відкривалася з вікна, побазікати з Тамарою – милою білявою дівчиною, яка ще не втратила здатності червоніти при щонайменших двозначностях, з чого дуже часто користався Кучерявий: розсівшися на лабораторному столі й помахуючи товстими ніжками, які не діставали до підлоги, він сипав своїми слизькими дотепами так, що в Тамари вуха й щоки горіли, але й перервати потік непристойностей вона не наважувалась – хоч і соромно їй було слухати, проте цікаво.

Зараз на кухні хазяйнувала Гаркуша: гримала сковорідкою, на якій залишилися стеаринові нальоти смальцю, мила пральним порошком коричневі від чайного загару чашки співробітників, чистила виделки й ножі, наче готувалася до великого банкету. А все для того, щоб якось згаяти час, бо Гаркуша варила картоплю, щохвилини тикаючи в булькаючий окріп скальпелем, щоб перевірити, чи вже м'яка. На відміну від Жадана любила добре поїсти. Жадан приніс свій традиційний сир з кефіром, а Гаркуша покраяла тонкими білими пелюстками сало, почистила часник, поклала на тарілку тверді, домашнього посолу огірки, витягла з сумки півхлібини, ще й до чаю поставила баночку з медом і пряники. Від цього багатства в нього голова обертом пішла, й він почав ковтати слину, бо дієта дієтою, а жодна нормальна людина не може витримати такої спокуси. Потім Гаркуша висипала на тарілку паруючу білу картоплю.

– Беріть, Євгене Петровичу. Пригощайтесь.

– Мені не можна…

– А, скільки там того життя! – вона рішуче поклала картоплю.

Йому здалося, що нічого смачнішого за цю картоплю з салом і солоними хрумкими огірками ніколи не їв, хоча знав, що рівно через дві години – можна було перевіряти годинник – почнеться біль у животі. Через дві години він мав уже працювати в медичній бібліотеці.

– Тільки зараз відчула, як втомилася, – позіхнула Гаркуша, прикриваючи рукою рот. – Важко працювати, вірите, Євгене Петровичу. Хоч би сьогодні кинула роботу. Хочу на пенсію.

– Не жартуйте. З вашою енергією…

– Ні, ні, я правду кажу. Поїду в своє село рідне, в Нянівку, житиму в батьківській хаті, людей лікуватиму. Мене там усі знають, професором звуть. А що ви думаєте? Апарат Ріва-Рочі в мене є, буду міряти тиск, візьму з собою дібазол, но-шпу, баралгін, валідол, все, що допомагає, хоч якась користь з мене буде. Набридло все тут. Лабораторія, віруси, смерті. Ніхто нас лікарями не вважає, нікому ми не потрібні. Навесні піду на пенсію, Я вже вирішила. В Нянівці знаєте яка природа? А повітря? Заведу город, я люблю біля землі поратись.

Вона щедро посипала сіллю картоплю і сало, а часникову дольку кілька разів тикала в сільницю. Їй не можна стільки солі, вона гіпертонік, подумав Жадан, але нічого не сказав. Лікар, сама повинна розуміти. Намагався ніколи нікого не повчати, бо сам не терпів нічиїх повчань.

– Що за один цей Нечаєв? Кажуть, ваш друг? – спитала Гаркуша, хрумкаючи огірком.

Хоча по інституту хвилею прокотилася чутка про те, то Лук'янов запропонував Жадану стати завідуючим лабораторією, й багато хто – навіть люди сторонні, далекі від лабораторії – переконували його погодитись на це, Гаркуша мовчала, як води в рот набрала: не могла, мабуть, подолати своє честолюбство, вражене ще з тих часів, коли Лук'янов зіпхнув її на другий план.

– Він хоче розширити дослідження по сказу. Ну й взагалі є в нього дуже цікаві ідеї. Саме зараз тільки й працювати…

– Як то буде при новому, – зітхнула Гаркуша. – З Брагою хоч погано, зате все відомо було.

З Брагою Гаркуші не так уже й погано велося. Брага, який терпіти не міг всяких інтелігентів в окулярах типу Жадана, виявляв велику прихильність до Гаркуші, не раз ставлячи Жаданові за приклад її впертість, її працьовитість, її просту, без усяких витребеньок поведінку. Навіть те, що Гаркуша захистила кандидатську дисертацію дуже пізно, коли їй було за п'ятдесят років, а докторську дисертацію захищати не збиралася, навіть це дуже подобалося Бразі, й він не раз колов очі Жаданові: яка погана це людська риса – нетерплячка.

– Нам що? – сказав Жадан. – Як працювали, так і будемо працювати. Ми люди маленькі.

– Побачимо, – погодилась вона. – Я чула, що цей Нечаєв людина крута.

– Нам саме такий і потрібен.

– Скажіть, Євгене Петровичу, а ви Савелія Макаровича більше не бачили? – раптом перейшла на інше Гаркуша. – Шульгу, пам'ятаєте, ви розповідали.

– Ні, не бачив. Часу не було.

– Як побачите, обов'язково передайте від мене привіт, То чудова людина.

Жадану здалося навіть, що чорні очі в Гаркуші зволожилися.

– Якби не він, я ніколи б не вступила в медінститут. Одразу після війни я прийшла працювати до нього лаборантом, а він – Галю, Галю, вам треба вчитися. Ми вакцину проти сказу випускали. Тоді страх скільки людей хворіло. Під час війни сказу майже не було, бо собак усюди повибивали, а в мирний час почалося. Величезний спалах був, спеціальні заходи вживали… Скільки доводилося їздити… В Савелія Макаровича батько генералом був.

– Генералом?

– Царським. Десь після революції зник. Чи втік за кордон, чи його розстріляли. Савелій Макарович ціле життя боявся, що йому батька згадають. Приховував своє походження. А мати така бариня, білоручка. Я її пам'ятаю, їй було років вісімдесят. Вона ніколи ніде не працювала. Тільки французькі романи читала. Я вперше її побачила, коли вона йшла влітку по вулиці з парасолькою. А я, дурна сільська дівчина, ніколи не бачила, щоб у світлий сухий день з парасольками ходили. Почала сміятися – так мені дивно було. Савелій Макарович учив мене, як їсти, як ніж, виделку тримати, як одягатися.

Вона зітхнула й провела пальцем по очах. Пили чай – Гаркуша з великої чашки, на якій був намальований гостроносий Гоголь і написано «Миргород» (їй подарували цю чашку, коли їздила на випадок сказу в Полтавську область), а Жадан із своєї маленької, товстостінної чашечки, яку любив за те, що навіть окріп тут дуже швидко вистигав.

– Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією – готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського – той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки – темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.

– «Отець Сергій».

– Так.

– А чому в Шульги такий шрам на лиці? – спитав Жадан.

– То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,

багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем – рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую – побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.

– Невже?

– Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.

Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції – з Воронежа чи з Пензи – з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.

– Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? – таємниче спитала Гаркуша. – Тільки ви не образитесь? Га?

– Кажіть.

– Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.

– В якому плані? – гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.

– В прямому, – опустила очі Гаркуша. – В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…

– Нормально. Що іще?

– Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? – обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. – Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть – справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.

– А якщо я її кохаю? – поцікавився Жадан.

– Що? Кохаєте? – Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.

– Вибачте, – розгублено сказала Гаркуша, – я більше не буду.

– Чого ж, – добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. – Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.

Він мало не вклонився їй по-блазенськи, до пояса, бо лють йому вже забивала дух. Але саме в ту хвилину його покликали до телефону. Він пішов до передпокою, де стояв телефон, радіючи, що все скінчилося й що він не зірвався, не послав цю стару бридку моралістку туди, куди треба було б, щоб не лізла не в свої справи. Віддавна розлучена з чоловіком, з яким прожила рік, Гаркуша стала вразлива до всіх розмов і пліток на чоловічо-жіночі теми, особливо коли справа торкалася різних аморальних ситуацій; дочку Гаркуші Маргариту, викапану матір – таку ж саму довгоносу й негарну, з глибоко посадженими чорними очима, – теж недавно кинув чоловік, залишивши з п'ятирічною дочкою, і це все тільки посилило хворобливий потяг Гаркуші до викривання, засудження, спопеління всієї сучасної розпусти, яку бачила на кожному кроці, надто ж серед молоді.

– Слухаю, – не дуже люб’язно буркнув у телефонну трубку Жадан. Йому відповіли, але він нічого не почув – тільки тріск і якісь далекі мелодії. Мабуть, дзвонили по міжміському.

– Слухаю! – крикнув він. – Або кажіть голосніше, або передзвоніть! Нічого не чути!

– Євгене Петровичу? – нарешті почув він невпевнений жіночий голос й одразу пізнав: чорнява лікарка зі Старої Митниці.

– Лідіє Василівно? Що сталося?

– Нічого, – здивовано сказала вона. – Як ви згадали моє ім'я та по батькові!

– Ніхто не захворів?

– Ні.

– А як Ніна Чорнодуб?

– Закінчила курс щеплень, ми її виписали, все гаразд.

– Я радий чути вас, – несподівано для себе сказав він. Відповіді не було. – Алло, алло, – занепокоївся він, – ви мене чуєте?

– Чую, – тихо відповіла вона.

– Чому ж мовчите?

– Думаю.

– У вас до мене якась справа?

– Чи ви б змогли мене прийняти в лабораторію? Мене начальство хоче послати на підвищення кваліфікації. Хоч на кілька днів.

– Коли? – спитав він.

– Коли скажете.

– На наступному тижні можете? Бо пізніше я їду до Москви, на конференцію.

– Можу.

– От і добре. Тільки візьміть від облздороввідділу папірець для нашого директора. У вас є де зупинитися в Києві?

– Є.

– Тоді приїздіть у вівторок. Понеділок – важкий день. Я жду вас.

– Добре, Євгене Петровичу, дякую. До побачення. Він відчув, що вона зраділа і всміхається.

– Щасливо.

Він поклав трубку і раптом зрозумів, що ця жінка йому дуже подобається. Одразу сподобалась, з першої хвилини, як її побачив і торкнувся її долоні, – що голос її хвилює, і прекрасно, що він її незабаром побачить. Біль, викликаний словами Гаркуші, як рукою зняло. «Я жду вас. Чекаю. Приїздіть», – повторив він подумки, немов висилав кудись телеграму-блискавку.

IV

Наступного дня Жадан поїхав на Сирець, на міську станцію переливання крові, вирішувати долю гамма-глобуліну, над яким вони билися вже три роки. Справа в тому, що антирабічний гамма-глобулін, яким користувалися в усій країні, – препарат, що містив у собі велику кількість готових антитіл проти вірусу сказу й тому був конче потрібний у випадках тяжких укусів, – отримували з сироватки коней, і в багатьох людей він викликав алергічні реакції, інколи навіть шок. Жадан надумав випустити людський гамма-глобулін, який би не давав таких тяжких побічних наслідків. А для цього треба було брати донорську кров – тих, кого попередньо вакцинували проти сказу. Три роки тому Жадану вдалося умовити головного лікаря станції переливання крові, й той виділив кількох донорів-добровольців: з їхньої крові отримали дві невеличкі серії безцінного препарату, лише сто ампул, довели нешкідливість і високу ефективність нового гамма-глобуліну, подали заявку на авторське свідоцтво, але далі цього справа не пішла. Три роки вже тривало безцільне листування з Комітетом у справах винаходів, експерти якого чіплялися за найменшу бюрократичну закарлючку, щоб тільки завалити заявку, висували десятки нових, часто безглуздих додаткових запитань, які свідчили про повне нерозуміння отими анонімними «спеціалістами» суті проблеми, і треба було мати залізну витримку, щоб не плюнути на все це.

Зі свого боку головний лікар станції переливання крові Гладенко й чути не хотів більше про антирабічний гамма-глобулін, з якого не мав ніякої користі, бо ні в яких планах цей препарат не значився, нікому (крім хворих, звичайно) не був потрібний, а його виробництво лише створювало додаткові клопоти, і тому Гладенко весь час відмовлявся виділити Жаданові нових донорів, посилаючись на труднощі в оплаті (ніяких інструкцій щодо цього і справді не було) й на те, що станції не вистачає донорів навіть для виробництва передбаченого планом антистафілококового гамма-глобуліну, що застосовується у випадках тяжких нагноєнь, особливо у дітей; якийсь міфічний, не бачений ніким у Києві сказ не обходив Гладенка, і його можна було зрозуміти.

Тільки зіткнувшись впритул з усіма цими справами, Жадан вочевидь переконався, яке то нещастя бути винахідником, залежати не від самого себе – від власної волі, знань чи фантазії – й не від білих мишей, якими сяк-так дослідників забезпечують, а від складного, майже некерованого механізму впровадження наукових розробок у практику. Тобто залежати від десятків байдужих, нічим не зацікавлених людей, яким часто руки й ноги зв'язані складними, часом взаємосуперечливими й неузгодженими одна з одною інструкціями, наказами, заборонами, постановами, планами, тобто всіма цими паперами, за якими легше живеться тим, хто звик нічого не робити й ні за що не відповідати. Але людський гамма-глобулін і справді був конче потрібний; Жадан наочно в цьому переконався. Одного разу його викликали в Крим, де якійсь істеричній, переляканій лікарці, яку покусав сусідський собака (собака собі спокійненько жив далі, бо ніяким сказом він не хворів) ввели комерційний, тобто конячий, гамма-глобулін (лікарка, як дуже метикована, сама наказала це зробити, хоча ніякої потреби в цьому не було) – і вже через годину після введення довелося її відвезти в реанімаційне відділення, де її з превеликими труднощами врятували, й ще два місяці по тому нещасна жінка тяжко хворіла, трохи не ставши назавжди інвалідом. При застосуванні людського гамма-глобуліну нічого подібного не сталося б. А скільки дітей чи старих людей, хворих на різні хронічні недуги, вагітних жінок і алергіків чекали на цей препарат!

Гладенко – худенький, пухнастий, як кульбаба, сивий чоловік – зустрів Жадана, як завжди, з винятковою люб'язністю. Поцікавився здоров'ям Лук'янова і тим, як ідуть справи в інституті. Тільки про гамма-глобулін Гладенко не промовив ані слова.

Жадан вирішив одразу кинути козирну карту.

– А в мене приємна звістка для вас, Гнате Семеновичу. Ми ось-ось отримаємо авторське свідоцтво на антирабічний гамма-глобулін. Вітаю вас як співавтора.

Гладенко залишився незворушний.

– Я позавчора дзвонив у комітет, і мене запевнили, то все в порядку.

М'яко кажучи, це було не зовсім так. Експерт, як завжди, щось мурмотіла, мовила щось непевне, але в Жадана не було іншого виходу.

– Отож ваші труди, Гнате Семеновичу, недаремні. Авторське свідоцтво, вважайте, в нашій кишені. Ви там гідно представлені. Ну, і вашій станції честь і хвала. А там, дивись, запатентуємо і за кордоном. Я розмовляв із заступником міністра, він дуже задоволений. Казав, що треба обов'язково відзначити вашу станцію за ініціативу. Він збирався з цього приводу розмовляти з міністром.

Все ж таки роки роботи з Кучерявим далися взнаки, Жадан зараз у цьому переконався, з подивом відкриваючи в собі нові здібності брехуна й авантюриста.

А Гладенко святими, висхло-сіренькими запалими оченятами дивився на нього, ніяк не реагуючи.

– Ну то як, Гнате Семеновичу? – легко і радісно спитав Жадан. – Давайте зробимо ще кілька серій, га? А там, дивись, на Державну премію вийдемо. Я певен, що на цьому можна премію одержати.

Йому здавалося, що людям, які так невимушено відкривають нові обрії винахідництва, не можна ні в чому відмовити.

– Ні, – скрушно розвів руками Гладенко. – Вибачте, Євгене Петровичу, але нічим не можу допомогти. У мене зараз ще гірше з донорами, ніж улітку. Мені план додали. Протигрипозний гамма-глобулін будемо випускати. Так що вибачте. Приходьте навесні, може, щось видумаємо. Або одноразових донорів набирайте. Студентів. Зв'яжіться з медичним інститутом або…

– Ну й сволота ви всі, – піднявся Жадан, мало не перекинувши столик, що стояв перед масивним столом головного лікаря. – Якби ваших внуків це стосувалось – одразу б знайшли… Немає скажених лисиць на них. А у вас совісті немає.

Гладенко теж підвівся й почав хапати маленьким ротиком повітря, як риба, викинута на берег.

– Ви… ви… як ви смієте… В мене… в мене внуків нема… Знаєте, як болить? Син є, а дітей в нього немає… І ніколи не буде. Син працював з радіоактивними ізотопами, і тепер… тепер у нього некроспермія… Кінець фамілії Гладенків…

Здавалося, що він ось-ось заплаче.

Жадан приклав руку до серця.

– Якщо вже так потрібні ці донори, – опанував себе Гладенко, – то спробуйте самі набрати групу. Сьогодні якраз прийшов новий контингент. Підіть поагітуйте їх. Але більше двадцяти все одно не дам, так і знайте. І ніякого вашого заступника міністра я не боюся. Просто ви мені набридли. Ідіть до Сіми Андріївни, скажіть, що я розпорядився. І перестаньте нарешті мене мучити. Бачити вас уже не можу…

– Гнате Семеновичу… вибачте… їй-богу, – злякано мовив Жадан.

– Ідіть. Лікар. Совісті в мене нема… А у вас – є? Сором.

Проклинаючи себе і за брехливий тон завсідника міністерських прийомних, де майже ніколи не бував, і за хамство, якого теж не чекав від себе, і все ж відчуваючи полегшення, Жадан вибіг у коридор, де ходили з папірцями якісь люди, переважно чоловіки з сірими, пом'ятими обличчями. До всіх кабінетів стояли черги. Частина відвідувачів, – це все були донори, що за плату здавали кров, – сиділи у невеличкому залі, де стояв телевізор; крутили детективний фільм, де сильні, треновані, розумні й передбачливі люди ловлять на місці злочину іноземного шпигуна; дія відбувалася на мосту вночі – оперативники стрибали на шпигуна з ферм мосту якраз в ту мить, коли він виймав з тайника повідомлення свого агента, й одразу ж фотографували його, засліплюючи спалахами бліців.

Донори не зводили очей з екрана.

– Тепер ви, – підштовхнула його Сіма Андріївна.

– Не можу. Краще ви скажіть.

Сіма Андріївна – низенька і товстенька, жвава жіночка, чорне, свіжофарбоване волосся якої здавалося надто вже новим і лискучим для її немолодого обличчя, – перш за все затулила собою екран телевізора й дочекалася, коли донори прикипіли до неї поглядами.

– Я хочу вам представити професора Жадана. Ви на мене не дивіться, треба було років тридцять тому дивитися, ви на нього гляньте. Хоч він дуже скромний і молодий, але вже керівник центральної республіканської лабораторії по боротьбі зі сказом. Чули про таке страшне захворювання? Всі з інтересом перевели погляди на нього.

– А хіба сказ ще е?

– Є, Чупринко, є, – сказала Сіма Андріївна. – Але ми тебе на плазмофорез<sup>[7]7
  Плазмофорез – взяття крові у донора з поверненням йому еритроцитарної маси; при цьому забирається лише плазма крові.


[Закрыть]</sup> не візьмемо більше, навіть не сподівайся.

– Сімо Андріївно, – почав бити себе в груди якийсь патлатий молодик, – та я ж як бик здоровий.

– Я тобі сказала, Чупринко, що в тебе погані показники крові. Можеш іти звідси. Прийдеш через півроку. Так ось, професор Жадан хоче випустити один дуже потрібний, дуже цінний препарат проти сказу. Потрібні добровольці. Для цього він вас провакцинує вакциною проти сказу. Це абсолютно безпечно й безболісно.

– А ми не сказимось?

– Я повторюю: абсолютно безпечно.

– А як платитимуть?

– Як за протистафілококовий гамма-глобулін. І щотижня братимуть кров на плазмофорез. Ясно? Хто погодиться – заходьте до мене, я запишу.

Але навіть після цих полум'яних закликів ніхто не кинувся записуватись на вакцинацію. Жадан, почекавши з півгодини, пішов злий, хоч Сіма Андріївна, яка давно і безкорисливо співчувала йому, обіцяла якщо не двадцять, то чоловік десять все ж таки набрати. Коли Жадан уже виходив з території станції переливання крові на вулицю Максима Берлинського, по якій, місячи грязюку, повзли самоскиди з землею, його наздогнав якийсь чоловік.

– Жадька, японський городовий! Здоров! Ти й справді професор? Чи вона заливала?

Невеличке, з запалими щоками й глибокими зморшками обличчя; могло видатись, що воно має самий тільки ніс, який, увібравши в себе більшу частину матеріалу, призначеного на цю споруду, гостро і недоладно стирчав так, наче до маленького буксира під час складання випадково почепили ніс криголама.

– Симпампуля! – радісно обійняв Жадан власника унікального носа. – Що ти тут робиш?

– Продаю свою кров і душу, – шморгнув посинілим носом Симпампуля. – Як Фауст Мефістофелю.

Насправді ж звали його Аліком. Алік Абеленцев, син відомого професора-математика, вважався кращим коміком їхньої школи, й усі були переконані, що з таким носом Симпампуля стане знаменитим кіноактором і переплюне самого Філіппова. Але після закінчення школи Жадан більше нічого не чув про Симпампулю й ніколи його не зустрічав.

– А ти зовсім не змінився, Жадька. Тільки борода…

Жадан на це нічого не відповів, бо його жахали зустрічі з Минулим: раптом із забуття виринали люди, яких ти колись знав, і замість свіжих, чистих і впевнених у собі хлопчиків і дівчат дуже часто виникали збляклі, понівечені копії людей, наче ці колишні рожевощокі портрети молодості пройшли довгу і жорстоку обробку снігом, дощами і спекою, горілкою і хворобами, втрачаючи ясність барв і чіткість ліній, тьмяніючи, вкриваючись пилом і тріщинами; були й такі, що перетворювались не просто на погіршені копії, а спотворювалися невпізнанно, наче Хтось взяв собі за мету обов'язково переписати ці свіжі й неторкані спочатку портрети, знищити всі тонкі й делікатні барви і обриси, все те, що обіцяло радість і надію, потоптатися безжально на таких ламких речах, як усмішка чи вираз очей, побавитись лицями, наче сирою глиною, пом'яти їх, загнавши глибоко всередину щось невловне і незмінне, притаманне тільки цій людині, те, що супроводжує її від народження до смерті.

Симпампуля, колись товстенький улюбленець усієї школи, перетворився на старого замореного дядька у вицвілих джинсах, засмальцьованій спортивній куртці й в'язаній чорній шапочці з кумедним помпоном: такий собі безробітний французький блазень з сумними очима. Але пізнати його можна було. Ще можна було.

– Ти теж мало змінився, – сказав невпевнено Жадан і подумав: що це сьогодні на мене найшло? Справжній день брехні.

– Слухай, може, забіжимо в їдальню, посидимо? Тут недалечко, – запропонував Симпампуля, і Жадан одразу ж погодився, хоча мав обмаль часу, бо о першій годині починався семінар для лікарів-епідеміологів Київської області, де він мав читати лекцію про сказ та боротьбу з ним. Це недалеко було, на другому боці Бабиного яру, він устигав.

Вони зайшли в їдальню, в якій пахло пригорілим буряком, і зайняли місце за столиком, залитим борщем. Жадан поспішив випередити Симпампулю: взяв два підноси й почав ставити тарілки, щоб першим підійти до каси, бо Симпампуля поривався пригостити його, хвалився, що отримав сьогодні гроші за кров.

– Візьми склянки й пляшку мінеральної, – наказав Симпампуля, який швидко погодився з тим, що не він частує, а його.

Діставши брудну ганчірку, він витирав пластикову поверхню столу так, що все ходором ходило.

Нарешті сіли.

– Ти як, приймеш? Грамульку? – примружився Симпампуля.

– Ні. В мене лекція.

– Жаль. А я візьму. Не заперечуєш?

– Як хочеш, – стенув плечима Жадан. – Але тут заборонено.

– А ми закони шануємо. Ніяких пляшок не приносимо. – Симпампуля дістав із сумки червону гумову клізму й, натиснувши на балончик, нацюцяв півсклянки прозорої рідини.

– Горілка?

– Спирт. Як уранова руда в порівнянні з нафтою. Більше енергії на одиницю маси. Пам'ятаєш Шпинделя? – Він розвів рідину мінеральною водою й, скривившись, випив. Він, мабуть, таки добряче змерз, бо весь посинів і тремтів від холоду. А може, від бажання похмелитись.

– Так ти і справді професор, Жадька?

– Брехня. Який я професор? Хіба схожий?

– Схожий. Бородатий, В окулярах. І енергійний. Одразу видно – є мета в житті. Значить, будеш професором.

Поступово обличчя Симпампулі відігрівалося, зморшки розгладжувалися, з'явилися на вилицях навіть невеличкі рум'янці, як опіки розміром у трикопійчані монети.