Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Ті, хто знав Брагу віддавна, казали, що колись, у давні часи, Брага геть не був схожий на професора: свідомо чи несвідомо вдягався по-простацьки, підкреслено демократично, щоб, боронь боже, не відрізнятись від інших. Десятиліттями ходив у зеленому френчі, у галіфе й чоботях, лише після війни змінивши їх на цивільні штани. Згодом довелося розпрощатися і з френчем. Казали, що замолоду був дуже негарний, непоказний, рудий і коноплястий, і всюди, почухуючи голову, любив підкреслювати, що він людина з народу, майже від плуга, мовляв, наука – не таке вже й хитре діло, не треба кінчати класичні гімназії, студіювати латинську і грецьку мови, мертві й нікому не потрібні, щоб стати справжнім ученим; треба лише мати здоровий глузд, практичну тямущість і ніколи не злітати у стратосферні безкисневі висоти абстрактних теорій, а завжди триматися землі – цілком зрозумілих, конкретних справ, чітко окреслених наказами керівних органів охорони здоров'я. Таку науку називав народною (наче вчення Ейнштейна чи теорія Мечникова були антинародними) – на цьому стояв усе своє життя, аж доки з превеликими труднощами Лук'янову не вдалося виперти Брагу на пенсію, залишивши, правда, на посаді консультанта з оплатою половини ставки старшого наукового співробітника.

Нічого рудого і простацького Жадан уже не застав, прийшовши в інститут. Навпаки, всі, хто працював з Брагою, одностайно твердили, що з професором, заслуженим діячем науки, завідуючим лабораторією особливо небезпечних інфекцій Брагою Василем Панасовичем чим далі, тим виразніше відбуваються позитивні зміни: рудий парубоцький чуб й кущуваті брови почали сивіти, що одразу ж надало зовнішньому вигляду Браги якоїсь поважної, всевідаючої мудрості. Щоправда, розповідали, що певний час, не розуміючи переваги сивизни, фарбував волосся хною, але після того, як академік Верхратський ядуче спитав його про походження такого вогненного кольору волосся, Брага припинив це марудне діло. І, о диво! За місяць він перетворився на глибокодумного патріарха. Вдягатися теж став на рівні зрослих вимог – замість кепки надів капелюх, навчився сяк-так зав'язувати краватку, правда, вузли виходили якісь криві, не те що в професора Осадчого – суперника Браги по кар'єрі й багатьох рисах характеру. Але енергія, вибуховий темперамент, грубуваті жарти й безперестанні зміни настрою залишилися ті ж самі. Товстий живіт і задишка не заважали Бразі жваво бігати на гору, де стояв інститут, їздити в численні відрядження (знаючи його вдачу й боячись неприємностей, місцеві лікарі щедро частували Василя Панасовича різними пундиками, не кажучи вже про хмільні напої), а після повернення влаштовувати розноси своїм співробітникам, серед яких особлива неприязнь припала Жадану.

Брага не злюбив його з перших днів їхнього знайомства. Чи то борода молодого співробітника не сподобалася завідуючому (тоді якраз велась боротьба зі стилягами, і Брага, звісно, не міг стояти обіч цієї актуальної загальної справи), чи мовчазність, небалакучість Жадана викликали роздратування, чи ще якась невідома причина – факт залишається фактом. Час од часу огрядний, низенький Брага кульовою блискавкою влітав до кімнати, де сидів Жадан (тоді він ще перебував у загальній кімнаті з кількома співробітниками), і жбурляв йому якісь папери, вигукуючи погрози про наближення переобрання наукових співробітників, висуваючи сміховинні обвинувачення, вигадуючи неіснуючі скарги на Жадана буцімто з боку практичних лікарів Вінницької чи Чернігівської областей. Розрядившись на Жаданові, через годину Брага, наче й не було нічого, приходив до їхньої кімнати й починав розповідати якийсь анекдот, чи нехитру бувальщину, чи історію, привезену з рідного села на Полтавщині; Брагу обрали почесним громадянином села, його портрет і вишивана сорочка його молодості виставлялися в місцевому музеї – Василь Панасович на запрошення місцевих слідопитів часто їздив до свого села, розповідав різні повчальні епізоди з життя й самовідданої боротьби з денікінцями, куркульнею, з довоєнними і повоєнними епідеміями. З Брагою відбувалося те, що подеколи трапляється з якимись екзотичними тимчасовими грішми: спочатку вони нічого не варті й валяються в необмеженій кількості, але згодом, зникнувши під тиском часу і грошових реформ, ці паперові знаки раптом набувають цінності в нумізматів, стають окрасою різних колекцій. Особливо дратувало Брагу небажання Жадана одразу ж покаятись у нескоєних злочинах, як це вимагалося за ритуалом тих років, злостили вперті відмови поголити бороду, його знання англійської мови і схильність до глибокодумних теорій походження вірусів, в яких Брага нічого не розумів, бо формувався в ту епоху, коли вірусів ще ніхто не бачив, генетики ніхто не вчив, лише всі засуджували, ніяких диявольських надскладних субмолекулярних рівнів не відали – все було просте й зрозуміле, ще не заплутане вкрай цими молодими бороданями-скептиками, іронічними й загадковими ерудитами, які з'явилися невідь-звідки, наче знову закінчували вони класичні гімназії, як колись Левкович і його ровесники. Жадан з холодним і бридливим почуттям ставився до спалахів свого шефа, чим ще більше розпалював його неприязнь до себе. Нарешті Жаданові остобісіло це все, і він кинув Бразі заяву про звільнення, бо вже бачити не міг цю товсту пику із задертим догори носом і хитрими очима, які весь час наче підморгували, наче давали якийсь таємний знак тому, на кого кричав Брага, не брати всі його лайки й звинувачення до серця, бо людина він проста, покричить-покричить, розрядиться – і вщухне. Жадана так і охрестили в лабораторії – громовідводом.

Прочитавши заяву, Брага раптом немовби прозрів, швидко зметикувавши, що, опріч своєї дивної, підозрілої любові до науки, крім усіх компрометуючих його обставин – любові до музики Шопена і віршів Пастернака, крім антинародної бороди, Жадан має в собі щось таке, без чого Бразі не обійтися: на тлі усіх «блатних» дітей, взятих у лабораторію по знайомству, якими так любив останні роки обставляти себе і своє спокійне перебування в кріслі керівника Брага, Жадан вигідно відзначався вмінням не тільки робити науку, а й писати наукові статті, які так охоче підписував Брага, готувати різні доповіді й довідки, придумувати теми майбутніх наукових досліджень, оформлювати готові звіти, завдяки чому лабораторія дуже непогано виглядала на загальноінститутському тлі.

Збагнувши це, Брага вже через півгодини після громового скандалу викликав до себе Жадана й почав запобігати перед ним, запропонував негайно запланувати докторську дисертацію й розповів одну зі своїх улюблених історій про те, як ходив до церковнопарафіяльної школи в позичених чоботях: батько-бідняк не міг справити своїм вісьмом дітям взувачки. Вислухавши історію важкого й голодного дитинства свого шефа, Жадан хоч і не розплакався від розчулення, проте пожалів нещасного нащадка малоземельних незаможників: адже Брага не такою вже й поганою людиною був – не відзначався злопам'ятством, заплющував очі на дрібні грішки своїх співробітників, ніколи не вникав у подробиці їхніх досліджень. Остання обставина була чи не найголовнішою для Жадана, який дуже швидко втямив ту просту істину, що з невігласом легше працювати й розвивати різні свої фантазії, робити, що душі заманеться, ніж з такими самовпевненими науковими суперниками і всевідаючими честолюбцями, як, скажімо, Лозицький.

Після замирення Брага припинив свої ураганні наскоки на Жадана, обравши собі іншу беззахисну жертву – Колю Дрозденка. Всі ці особливості Браги були відомі лише найближчим його співробітникам, в інституті ж він був оточений пошаною, як найстарший працівник цього закладу, жива легенда вітчизняної епідеміології, людина, що пройшла крізь вогонь спалахів різних інфекцій – від холери до віспи, як вірний учень і співробітник професора Левковича. Коли урочисто відзначалося 120-річчя від дня народження Левковича, головну доповідь зробив Брага. Доповідь, правда, підготував йому Жадан, проте весь вдумливий вигляд Браги, його задушевний бас і професорська сивина справили на слухачів якнайкраще враження: всі зрозуміли, що справа Левковича в надійних руках його продовжувача й послідовника. Навіть Лук'янов після цієї доповіді не наважувався кілька років починати з Брагою розмови про відставку; навпаки, Брагу садовили тепер в президіях усіх урочистих зборів і конференцій. Завдяки близькості з Левковичем Брага немовби увібрав у себе блиск інших світил.

IV

Майже щонеділі вони з мамою ходили на кладовище, на могилу батька. За кілька років, що минули від його смерті, ці відвідини о будь-якій порі року перетворилися не просто на механічну звичку, на бажання пройтися по свіжому повітрю, а стали для Жадана чимось більшим: потребою для душі, яка прагла тихої хвилини зосередження, мовчання, очищення і сповіді – тільки перед ким, перед чим? Невже перед тілом батьковим, заритим у землю на глибині двох метрів, безжально знищеним невблаганними біологічними процесами? Невже перед батьковою фотографією на фаянсовій овальній плакетці, прикріпленій до чорної лабрадоритової плити? Фотографію замовляв у майстерні на вулиці Леніна, у напівпідвальчику, де пахло столярним клеєм і все було таке буденне, без жодної таємниці, а на столі приймальниці й на підвіконнях лежали зображення десятків облич людей померлих – і в цьому була якась незбагненна таємниця. Невже перед горбком землі, на якому він навесні висаджував квіти, а боки обкладав дерном, принесеним з інституту? Жадан, як людина раціональна, позбавлена будь-яких потойбічних ілюзій, не вірив у всі ці біологічні поля та екстрасенсів, якими наприкінці двадцятого віку так захоплювалися інтелектуали у київських салонах, він іронічно ставився до так званої ноосфери, тобто до міфічної духовної матерії, яка оточує землю і в якій нібито зберігається ефірно-тремтливий потенціал померлих людей. Знав, що існує земля, важка київська глина, схили Байкової гори, які поросли ліщиною, березами, осиками, дубками, і що схили ці угноєні поколіннями киян, більшість яких забуті назавжди й сліду по них не лишилося. Розумів, що всі біохімічні процеси, які відбуваються в землі, відкрито, що нітрофікуючі бактерії, які перетворюють аміак на нітрати, вивчено й класифіковано, що ніяких таємниць у цій горі немає, тільки вічний кругообіг речовин у природі, але саме тут, перед низенькою огорожею, на лавочці, вкопаній ним у землю, коли мовчки вони сиділи вдвох з матір'ю, він відчував потребу звірятися перед Кимось, звертатися до Когось з найпотаємнішими питаннями. Ще ніколи той Хтось не давав йому відповіді, не посилав практичних порад, не вступав у розмову з ним, але після цих коротких хвилин Жадан відчував, як кудись зникає намул суєти, дріб'язковості й гіркоти.

Вуличкою, що була утворена червоними цвинтарними стінами, які тяглися з обох боків, вони пішли вгору, проминувши головний в'їзд у царство мертвих. Мати трималася за нього й ступала повільно: було слизько. Але головна причина полягала в тому, що її мучила задишка й доводилося через кілька кроків зупинятись, щоб перевести дихання. Давала себе знати серцева недостатність, яка прогресувала, незважаючи на те, що він недавно закінчив курс лікування, робив матері уколи сульфокамфокаїну. Цього разу вона, хоч усе своє життя ненавиділа ліки й обходила десятою дорогою лікарів, сама попросила його зробити якісь уколи, і не стривожило його більше, ніж будь-які інші об'єктивні ознаки її хвороби. Десять років тому мати – шкільна вчителька – вийшла на пенсію, отримувала вісімдесят карбованців на місяць й донедавна підробляла, працюючи черговою в зоологічному музеї. Але навесні відчула себе гірше і з жалем покинула цю спокійну роботу, яка додавала до її пенсії ще вісімдесят карбованців.

Вони не піднялися, як звичайно, на вершину Байкової гори, туди, де був вхід у польську і німецьку ділянки, а раніше звернули праворуч у вузькі ворота й пішли неходженою стежкою поміж могил, щоб скоротити собі шлях. Ніколи досі вони так не ходили. Снігу на кладовищі було набагато більше, ніж на вулицях. Все довкола мало умиротворений сільський вигляд; навіть іржаві огорожі, якими живі оточували мертвих, щоб ніхто не відібрав від них їхні клапті землі, не дратували Жадана, а навпаки – плутаниною залізних та чавунних орнаментів тільки підкреслювали неторкану білість схилів. Біля однієї могили вони зупинились. На гранітній стелі був видлубаний сірий малюнок: гори, пунктирна лінія маршруту й хрестиком позначене місце загибелі; поруч художник зобразив портрет молодого, усміхненого хлопця і зламану квітку. Під стелою вони побачили зелену пластикову каску, вкриту сніговою подушкою, і альпіністський льодоруб.

– Яке нещастя, – зітхнула мати.

І в цю мить він побачив знайоме обличчя, що визирнуло з-поза могили молодого альпініста, наче людина ця чекала Жадана й подала йому непомітний знак.

– Почекай, мамо, – вражено сказав він, протискуючись між огорожами. На засніженому скромному пам'ятнику з сірого граніту був висічений невеличкий хрест і виднівся напис: «Професор В. К. Левкович. 1860–1927. Мир праху твоєму». З великого фаянсового фото, яке добре збереглося, в Жадана пильно вдивлявся Левкович. Він сумно підпер підборіддя рукою: сліди старості, хвороб і тяжких переживань виразно проступали на цьому обличчі. Фото, мабуть, зроблене було незадовго до смерті професора – такого Жадан ніде не бачив. Та й про саму могилу нічого не відав, тільки чув, що Левковича поховали на Байковому кладовищі, але ніхто не пам'ятав, де саме. Дивною здалася йому ця випадкова зустріч з Левковичем саме тепер, у ці дні, коли доторкнувся він до життя людини, яка невідь-чому стала йому близькою – ближчою, ніж багато хто з живих, сьогоднішних, тих, хто його оточував, хто штовхався навколо нього, ліктями прокладаючи собі дорогу – куди? До могили, що забута буде так само, як і ця, тільки набагато швидше?

Вони дійшли нарешті до батькової могили. Мати, задихаючись, сіла на лавочку, а він обережно скинув сніг з невеличкого вінка з зеленого хвоща. Всередину вінка поклав китицю червоної калини. Так робили завжди взимку, щоб птахи прилітали на могилу й щебетом своїм розважали батька. Це було дуже гарно – на білому снігу червоні й зелені кольори життя. Сівши поруч з матір'ю, Жадан замислився.

– Поховаєш мене праворуч від батька, – сказала мати. – Він так любив, щоб я була праворуч.

– Не треба, мамо, про це.

– Треба. Мені спокійніше, коли я знаю, де лежатиму. Тільки оте дерево спиляй, бо тут затінок. А я люблю, щоб небо було видно.

– Добре, – покірливо сказав він, зрозумівши, що не треба з нею сьогодні сперечатись.

– Батько був дуже порядною людиною. І дуже мужньою. Хоча всі думали, що він несміливий, боязкий. Він мовчуном був. Ти в нього пішов… Петре, Петре, рано ти нас покинув…

Помовчали.

– Ти не замерзла? – спитав він.

– Ні. Прибери, будь ласка, сніг навколо могили. І лопаточку сховай, бо заберуть.

Сніг не треба було прибирати; в ясній його й неторканій пелені крилася тиша й заспокоєння. Та Жадан не став заперечувати, знаючи вередливий характер матері, а взявся до роботи.

– Він захворів у сорок восьмому році, – ворухнулася мати, сховавши руки в рукави старої синтетичної шуби. – Йому тоді було лише тридцять два роки, і до того ж він був здоровий як дуб. Поранення легкі, слава богу, з війни повернувся, груди в орденах. Що людині треба? Він робив тоді кандидатську дисертацію, працював асистентом на кафедрі терапії.

– Працював у медінституті? – здивувався. – А я і не чув ніколи. Думав, що в поліклініці весь час…

– Батько не любив про це згадувати. Він захопився генетикою, хотів вивчати спадкові хвороби… Мріяв заснувати кафедру медичної генетики. Консультантом його дисертації був Гершензон.

– Академік Гершензон?

– Так. Тільки тоді він не був ще академіком. Працював в університеті. Високий, стрункий. Дуже розумний. Ну от. У сорок восьмому, восени, почалася кампанія проти вейсманістів-морганістів… Почали бити тих, хто вірив у хромосоми… До батька ставилися добре і попередили, що він повинен перебудуватись і забути про гени, про спадкові хвороби. Він сказав, що не може за одну ніч змінити погляди і відмовитись від того, в що вірить, заради чого працює. Тоді його викликали на збори… Замість того щоб змовчати, – бо навіть ті, хто виступав проти, підходили до нього перед зборами, вибачались і просили: Петре Івановичу, зробіть вигляд, що визнаєте критику, адже так треба, невже ви не розумієте? Замість того, щоб промовчати чи не піти на збори, а лягти до лікарні – я йому казала, щоб ліг, – він виступив і не відрікся… Ну, тоді навіть найближчі друзі махнули на нього рукою – божевільний, мовляв. Проти кого виступив? З інституту звільнили. От тоді він і зліг, по-справжньому захворів. Гострий діабет… Потім влаштувався дільничним лікарем в Пирогові… Так і не став кандидатом…

Жадан розчистив нарешті землю навколо могили. Горбок з мертвою травою виглядав тепер беззахисно, й, здригнувшися, він подумав, що батькові ще холодніше стане в землі. І попросив у нього за це вибачення. Подумав; а як би він сам учинив, опинись, як батько, в сорок восьмому, далекому, напівголодному й поруйнованому році? Йому тоді минуло лише два роки, й він, звісно, нічого не пам'ятав з того часу, коли точилися запеклі псевдонаукові дискусії, у вогні яких згорали долі багатьох людей.

Мати встала, зітхнула й похилила голову, прощаючись з батьком. Сперлася на синову руку, й вони пішли з кладовища.

– А потім він не раз казав мені: Надю, каже, а може, Лисенко має рацію? Може, справді спадковості немає? Дивися – адже ніхто в нашій сім'ї не хворів на діабет, а я захворів. Ось тобі роль зовнішніх умов.

– А дисертація його залишилася?

– Ні. Він спалив її. Бували в нього такі чорні дні, коли світ йому ставав немилий, все його дратувало, ні з ким він не розмовляв, а лежав днями на дивані, надівав на голову шерстяну хустку, укривався ватяною ковдрою, відмовлявся від їжі – повний відчай. Ну, і одного разу спалив. Як я його лаяла… Але він впертий був… Женю, ти до дядька Антона підеш?

– Що в нього?

– День народження Тошки.

– Ні, мамо. Роботи в мене багато. Я в бібліотеку піду.

Мати зупинилася й поправила на голові темну шерстяну хустку. Чи не цією хусткою запинався батько під час отих нападів відчаю? Вона з докором подивилася на сина.

– Я тебе прошу, піди. Я не можу, а ти повинен. Просто незручно. Скільки разів вони нас запрошують…

– Добре, – знову погодився він, ясно розуміючи весь прихований смисл цих наполягань: до батькового молодшого брата Антона мати майже ніколи не ходила, бо не любила його дружини Валерії, яку тихцем називала «Лера-холера»; а сина так настирливо посилала на відзначення не вельми якої вікопомної події – бо отих онуків, серед яких був шестирічний Тошка, тобто Антон, дядько мав аж четверо – тільки тому, що Жадана тут хотіли познайомити з подругою Антонової невістки. Про цю жінку вже давно велися розмови, казали, що вона гарна з себе, хазяйновита, освічена, кмітлива, при добрій посаді в Міністерстві торгівлі, має окрему квартиру і т. д. і т. п. до нескінченності. Двоюрідний брат Жадана Микола – Антонів син – тихцем учора вже попередив про шлюбні проекти, які виникли у рідні: вимушене холостяцтво Євгена вважалося скандальним, неможливим, компрометуючим великий і славний рід Жаданів. Мати всіляко підтримувала ці матримоніальні настрої дядька Антона і його родини.

Як завжди після кладовища, він почув полегкість у душі, хоча сьогодні, вражений тим, що вперше дізнався від матері, він не встиг поговорити з Кимось, розповісти йому про своє чекання тихої чорнявої лікарки. Йдучи назад, обрали іншу дорогу, через головну алею, і тому могили Левковича більше не побачили. Жадан згадав напис на верхній брамі кладовища: «Колись ми були такими, як ви. Будете колись такими, як ми». Напис було зроблено латиною, і тому його ніхто не розумів.

V

Давно він не почувався так добре і весело, як у дядька Антона. Малий Тошка радісно накинувся на нього, став обіймати й цілувати, особливо після того, як побачив, яку розкішну, виблискуючу зелено-золотою фарбою модель італійського спортивного автомобіля «феррарі» Жадан йому приніс. Втім, малий його любив і так, без матеріального стимулювання. Тошка одразу ж потягнув його в кімнату, завалену іграшками, – тут спав він з дідом і бабою, – й почав показувати свої багатства. Тошка, головастий хлопчик, на відміну від своїх гладких, сповнених самовдоволеної енергії рум'яних батьків, був блідий і хворобливий. Тонкими, напівпрозорими пальчиками обережно брав з полиці паперові літаки, які склеїв сам, потім показав Жаданові дирижабль у вигляді риби – все це було зроблено майстерно, Жадан щиро похвалив, дивуючись талантам Тошки. Незрозуміло, в кого він пішов? Але найбільшою гордістю малого була маленька паперова скринька з вирізаним віконцем, заклеєним прозорою плівкою. Пояснив. що це не будиночок, а телевізор. І одразу ж показав програми до нього: три довгі паперові стрічки, що пропускалися через щілину телевізора, з намальованими на них сюжетами. Тошка прокрутив останню свою стрічку під назвою «Бандит і винахідник». На екрані проповзали наївні Тощині малюнки: великий дім, сарай. У сараї стоїть літак винахідника. Він виводить літак, сідає в нього. За винахідником стежить бандит – бородатий, у чорних окулярах. Схожий на мене, усміхнувся Жадан. Спочатку винахідник їде в літаку по дорозі, наче на звичайній легковій машині. А коли хоче злетіти, бандит стріляє в шини. Тошка намалював великі, як у самоскида, колеса. Але бандит не врахував усіх несподіванок долі: повітря, що вилітає з шини після пострілу (на малюнку цей вихор був зображений у вигляді віника), змітає бандита, який сидить на паркані, і той падає на землю. А винахідник летить угору, стрімко минає хмари, за якими одразу ж починається космос, не зупиняється й летить далі – у Невідоме, зображене Тошкою як хаотичне переплетення ліній, що створюють клубок. Жадан валявся з Тошкою на килимі, стрічка «Бандит і винахідник» сподобалася йому своїм щасливим кінцем, він хотів уже дивитися наступну стрічку, коли Микола – Тощин батько – завів до кімнати невеличку на зріст, повненьку, симпатичненьку, кирпату жіночку з маленькими очима-смородинками, яка енергійно простягла Жадану руку й подивилася на нього – як йому здалося – трохи насмішкувато.

Починалася гастрономічна частина вшанування малолітнього іменинника, який не хотів іти до столу й зчинив страшний галас, бажаючи залишатися з Жаданом. Жінку, з якою познайомили його – о іронія долі! – звали Олею, і, звичайно, його всадовили поруч з нею. Він дуже швидко зрозумів, що вона так само подібна до його Олі, наче бубон до скрипки. Вона, мабуть, звикла завжди керувати й всюди бути в центрі уваги. Одразу ж заволоділа розмовою, почала виголошувати різні тости, бажаючи малому Тошці сибірського здоров'я і кавказького довголіття, його батькам – купити двох сестричок для Тошки, дідам – великого людського щастя, наче було ще й звіряче щастя. Здавалося, в її голові, увінчаній високою баштою темного лакованого волосся, встановлено спеціальний пристрій для переробки нормальних людських слів на стандартні, заготовлені заздалегідь для будь-якої ситуації, речення-штампи. Жадан спохмурнів, чекаючи, коли нарешті скінчиться ця обжерливість, якій кінця і краю не було, й коли замовкне жінка з вавілонською вежею на голові, щоб можна було піти з Тошкою і подивитися його фільми. Нарешті Оля помітила його.

– Ви хто за фахом? – спитала.

– Лікар.

– Чудово, – просяяла вона. – Спеціально для вас розповім лікарську історію, щоб не сумували. Дядько один питає: «Куме, – каже, – ти знаєш, що в тебе мало кальцію в крові?» – «Чому?» – питає той. «Тому що тебе жінка п'ять років зраджує, а роги все не ростуть і не ростуть». Ну як? – зареготала вона. Всі зуби в неї були золоті; від чого обличчя набуло дикого вигляду.

– Нормально, – крижаним голосом сказав він. – Це саме про мене.

Вона здивовано і навіть трохи злякано подивилася на нього. Давши йому спокій, почала для всіх розповідати, як заарештували директора овочевого магазину, який заробив на темних махінаціях мільйон двісті тисяч, тільки не знав, що робити з цими грішми, і під час обшуку в нього знайшли сорок п'ять костюмів, понад сто пар взуття і шістдесят комплектів постільної білизни, а сам він ходив майже ціле життя у тілогрійці, Оля його знала – старий був і нещасний. Ще знайшли в нього банку з діамантами, закопану в землю, дали йому десять років, враховуючи похилий вік і поганий стан здоров'я. А коли робили телевізійний фільм про цю справу, його зняли в тюремній камері, й він, відповідаючи на запитання, чомусь сміявся. Старий злодій сміявся, мабуть, тому, що пригадав, як приховав ще одну банку з діамантами, якої так і не знайшли. Правда, невдовзі після тих зйомок він помер, так ніхто і не дізнався, чи була друга банка, чи ні. Дядько Антон вислухав цю легку й смішливу розповідь і похмуро сказав, що таких, як той завмаг, він би розстрілював.

Антон добре знав, що таке гроші.

Працював оператором ощадкаси, а фактично охороняв інкасаторів, коли ті їздили по відділеннях пошти й забирали ввечері виручку. Антон тоді був при пістолеті й ставав дуже зосередженим, уважно дивлячись на випадкових перехожих, що траплялися на дорозі. Дружина Валерія Григорівна весь час гризла його, щоб кинув цю небезпечну роботу, за яку отримував сто сорок карбованців. Адже має пенсію сто шістдесят, чого ще треба? От і зараз, за столом, коли зайшла мова про злодіїв, вона пригадала історію, про яку недавно писали газети, – як троє молодих негідників, які хотіли розбагатіти негайно і будь-яким чином, напали на машину інкасатора, стріляли і вбили охоронника. Антон бадьоро сказав, що з ним би такого не трапилось, вони з дружиною засперечалися, і Жадан, скориставшися моментом, тихо вийшов з-за столу, пішов у сусідню кімнату, в якій уже гралися малі Тошині гості. Виваливши на підлогу гору іграшок, вони повзали по килиму. Верховодив усіма сусідський хлопець Олег – красень років дев'яти, з невинно-нахабними очима, вроджений лідер, який тримав при собі кілька пляшок «пепсі-коли» і «фанти» й давав напитися розпашілим дітям тільки тоді, коли вони чемно зверталися до нього «ваша величність».

На журнальному столику лежав новенький альбом у темно-червоній шкіряній палітурці. Жадан відкрив альбом. На першій сторінці побачив малюнок: крилатий меч розбиває свастику. І напис: «402-й винищувальний авіаційний Севастопольський Червонопрапорний ордена Суворова полк».

Перегортаючи сторінки альбому, вдивляючись у незнайомі обличчя молодих літунів, у фотографії винищувачів Як-3 і знімки потрощених німецьких літаків на землі, він прислухався до розмови, яку затіяв Олег з малою Оксаною, Антоновою внучкою, що приїхала до діда з Умані.

– В тебе є сестричка чи брат? – питав Олег.

– Ні.

– А чому?

– Та знаєш, – звірялася Оксана, мої батьки такі скупердяги… Все по магазинах бігають…

– При чому тут магазини?

– У них грошей немає. Щоб купити братика.

– Що? – єхидно розреготався Олег. – І ти віриш у ці побрехеньки, що за столом говорили?

– Ну, гроші потрібні, – розгубилася Оксана.

– Ні, дурненька. Діти народжуються з живота. Там, у животі, такі клітини є, мені батько казав. Він ветеринар.

– Клітки, як у зоопарку? – злякано спитала Оксана.

– Та ні, я тобі в книжці покажу.

– Я чув, що людина від мавпи походить… – сказав Тошка. – Тільки я не вірю. Мавпи гидкі, а людина красива.

– Походить від мавпи, – підтвердив Олег. – Думаєш, ти набагато красивіший від мавпи?

– То я подумала, що в животі стоять клітки, в них сидять маленькі мавпочки, а з них виходять люди… – розвивала свою теорію Оксана.

Олег засміявся ще голосніше, відчуваючи повну свою зверхність над дурною малечею.

– Ти нічого не розумієш! Приходь до мене, я тобі покажу книжки.

Моєму синові теж було б шість років, як Тошці, подумав Жадан. І він міг би так само клеїти телевізор, малювати фільми і міркувати над походженням людини.

Гортаючи альбом, наштовхнувся на фото оркестру: молоді, веселі хлопці у льотній формі стояли перед винищувачем, тримаючи музичні інструменти: акордеон, гітара, скрипка, саксофон, труба, барабан. Пізнав молодого Антона – він єдиний з усіх не сміявся, а суворо і незрушно дивився просто в об'єктив, боячись ворухнутись, проте не помічаючи, що акордеоніст підняв ззаду руку, прикрасивши величного Антона розчепіреними пальцями у вигляді ріжок. Фото було зроблено влітку 1944 року в Польщі. Над усіма оркестрантами, крім Антона, стояли хрестики й дата загибелі: більшість полягла у квітні сорок п'ятого під Берліном.

Риплячи протезним черевиком, до кімнати увійшов дядько Антон з Олею, ввімкнув магнітофон свого сина і церемонно нахилив голову, запрошуючи цю кирпатеньку жінку до танцю.

Манірно виставивши руку, як робили в часи його молодості фраєри з танцмайданчика «Жаба», дядько Антон підстрибом пішов танцювати фокстрот під металеві удари рок-н-ролу. Оля жваво дріботіла ніжками, підладжуючись під кульгаві кроки свого партнера, вони весело сміялись, задоволені такими чудовими іменинами, а Жадан продовжував гортати альбом – тепер уже ззаду наперед. Він любив дядька Антона за веселу вдачу й доброту; Антон, на відміну від батька – людини мовчазної і відлюдкуватої вдачі, завжди був оточений ріднею і друзями; у нього вічно товклися гості з усіх усюд – однополчани, дальні й ближні родичі, просто випадкові знайомі, в якими Антон здибався під час своїх мандрівок по країні, бо найбільше в житті любив подорожувати – охоче їздив у гості до давніх друзів-ветеранів, на різні урочисті зібрання полку, зустрічі з піонерами-слідопитами. Жив Антон у Теремках, у новій трикімнатній квартирі, в якій завжди було тісно, гамірно і – весело.

Скінчився танець, і Антон всадовив Олю поруч з Жаданом, а сам стояв, задихаючись, і витирав хусточкою спітніле чоло. Волосся в нього було густе, темно-русяве, майже не торкнуте сивиною, очі меткі, а усмішка заворожувала своєю відвертістю; Жаданові спало на думку, що дядько Антон свого часу був, мабуть, дуже схожий на кіноактора Крючкова, який, власне, і грав таких Антонів – трактористів, льотчиків, робітників.

– Ой, що це? – зацікавилася Оля, побачивши альбом. – Це ви, Антоне Івановичу? Який гарний…

– Олечко, ви вірите в долю? – спитав Антон.

– Вірю, – зітхнула вона, й обличчя її на мить стало сумним, навіть похмурим, але одразу ж засвітилося золотою усмішкою.

– Жодної подряпини за всю війну – ви таке можете собі уявити?

Антон починав розводитись на свою улюблену тему, яка його переслідувала, наче нав'язлива мелодія музиканта; це траплялося завжди, коли Антон бував під газом. Жадан знав наперед усе, що скаже і про що розповість дядько, але ніколи його не перебивав і завжди уважно слухав, бо розумів, що тому треба висповідатись. Синам Антоновим і невісткам ніколи було слухати батька, вони відмахувались від старого, як від надокучливої мухи, а Лера і так усе знала, бо служила радисткою в Антоновім полку і, навпаки, могла лише сперечатися й спростовувати дядькові побрехеньки, бо все, що він бачив на величезних швидкостях у небі, вона бачила з землі зовсім по-іншому, у пропорціях зменшених, ближчих до сухих оперативних зведень. А душа Антонова прагла спогадів про стрімкі, смертельно небезпечні злети в Невідоме, Прекрасне і Страшне.