Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Для лабораторії особливо небезпечних інфекцій Лук'янов виділив просторі приміщення віварію в окремому відсіку на першому поверсі: великий зал, в якому за планом мала розміститися і кормокухня, – а тому над головами співробітників висіли громіздкі витяжні труби з оцинкованої бляхи, щоб висмоктувати запахи вареної картоплі й буряків, – був перегороджений на кілька боксів, де сиділи окремо здорові й заражені тварини, стояли холодильники, настільні камери для роботи з вірусами та баки з дезінфекційним розчином.

Лариса вдягла халат – не першої свіжості й неосяжних розмірів.

– Це її? – скривилася вона.

– Нічого. Тобі корисно. Побудь хоч трохи в її шкурі. – Жадан витягував зі стерилізатора гумові рукавички. Перевіряв, чи не порвані, надував кожну рукавичку. Виходила смішна гумова куля з недоладно розчепіреними п'ятьма сосисками. Потім він сипав у рукавичку тальк. Руки в нього стали від цього білі й ковзкі.

– Слухай, Жаданчику. Покажи лисичок, добре? Я ще не бачила.

– Починається. Ми працювати прийшли чи на екскурсію до зоопарку?

– Ну, Жаданчику, будь людиною, – благально склала руки Лариса, проте тон її був зовсім не благальний, а владний. Вона всіх звала на прізвище – і свого батька («мій Супрун», «старий Супрун сказав»), і свого чоловіка, прізвище якого було Кочергін.

– Нащо вони тобі здалися? Звірі як звірі.

Він не хотів, щоб зайвий раз турбували так нелегко здобутих лисиць.

– Ну, прошу тебе. А я за це поцілую, – своїм світлим поглядом вона вперлася в нього, і невідомо – чи жартувала вона, чи говорила серйозно.

– Ще чого, – буркнув він. – Ти ж запаху їхнього не витримаєш.

– Витримаю. Коли схочу – я все витримаю.

Він дістав схований у письмовому столі ключ, підійшов до одних з дверей, на яких Кучерявий уже повісив картонку із застережливим написом: «СКАЗ. ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО», – і зі скреготом відімкнув замок. У порожньому приміщенні з кафельною підлогою стояли три великі клітки, в яких сиділо п'ять лисиць: дві пари і окремо одна молода самичка. Це булата звані «сьоголітки» – молоді лисиці, народжені навесні цього року. Жадан і Лариса стали на порозі кімнати. П'ять пар холодних очей втупились у них. Лисиці не метушилися по клітках, не брехали на людей, не відчувалося в них переляку, була лише напруженість ненависті, тремтливе очікування ворога, жорстока готовність до смертного бою. Заґратоване вікно було навстіж відчинене, але в кімнаті вже виник той важкий сморід, який тягнеться завжди за хижаками, хоч би якими вгодованими і випещеними вони були.

– Які гарні! – сказала Лариса, наближаючись до кліток. – Ти тільки подивись. Яка шерсть, які хвости! Диво якесь! Руді, пухнасті. Я хочу таку шапку. Чуєш, Жаданчику?

– Бери, – він зробив широкий жест. – Дарую!

– Лисичко-сестричко, лисеняточко моє, яке ти гарне, ух ти, моя маленька, – нахилилася над кліткою Лариса. І з жахом відсахнулася, бо самиця рудою блискавкою кинулась на передню стінку клітки, перед якою стояла Лариса, і, вдарившись головою в іржаві грати, просунула ніс у шпарку й загарчала, вишкіривши гострі зуби.

– Ой! – крикнула Лариса, схопивши його за руку, її обличчя зблідло, наче враз з нього змило всю косметику, і Жаданові навіть здалося, що волосся її на якусь мить втратило свій золотавий блиск. – Ху… я так злякалася…

– Тепер будеш з ними сюсюкати?

– Вона що, скажена?

– Ні. Ми ще їх не заражали. Хай трохи посидять, адаптуються. Це ще нічого. Початок. Потім побачиш, що буде з цими красунями.

Лариса все ще стискала йому руку. «Що з нею сьогодні? – подумав він. – І що зі мною? Невже вона не розуміє, що я теж людина і що мене це може хвилювати? Ні, не розуміє. Вона – як вередливе дитя, просто грається зі мною. Все для неї – легка, безтурботна гра».

– Ходімо, – він спробував забрати руку.

– Стривай, – сказала вона і, піднявши його руку, уважно подивилася на зап'ястя. – Що це таке? Хто тебе вкусив?

Він побачив свіжу подряпину. З професійним автоматизмом, наче заповнював історію хвороба і призначав лікування, склав негайно опис рани: завдана гострим предметом, краї рівні, розміром два сантиметри, із слідами засохлої крові, локалізація – зовнішня поверхня правої кисті, там, де кисть переходить у зап'ястя. Обставини укусу… Обставин не було. Від доскіпливості, з якою оцінювалося поранення, завдане скаженою твариною, розташування, однинність чи множинність уражень, залежало життя людини; навчаючи лікарів, розповідаючи їм, як треба призначати щеплення проти сказу, Жадан повторював одне й те ж: будьте гранично уважні й точні. Життя чи смерть людини у ваших руках. Особливу увагу звертайте на обставини укусу. Хто, коли, де, як і за яких обставин укусив пацієнта? Здивовано вивчав подряпину і не розумів – звідки вона взялася. Хоч убий, не пригадував, де міг так поранити руку? Вчора, правда, допомагав мамі прибирати квартиру, витягував пилосос з комірки, але не відчув ніякого болю. Та й увечері, коли вмивався, обов'язково помітив би. Невже вночі? Хто міг подряпати його? Безсоння чи нічні кошмари, які інколи від перевтоми охоплювали його? Але чому він нічого не помітив уранці? Абсурд якийсь.

– Будь обережний, Жадан, – відпустила його руку Лариса. – Є така прикмета. Це тебе кохання поранило. Ти закохаєшся. Тільки в кого? І чи взагалі ти здатний закохатися?

– Тільки в кого? – повторив він. – Ось у чому питання.

– Може, в мене спробуєш? – спитала вона, і він не зрозумів – чи сумно вона це мовила, чи глузливо.

– Це не від мене залежить, – зітхнув він.

– А від кого?

– Біс його знає… Може, там? – підніс палець угору.

– Шкода…

– Досить теревенити. Ходімо працювати. – Він рішуче рушив до боксу, а вона залишилася стояти, дивлячись на нього, наче вперше бачила.

– Знаєш, за що я тебе люблю?

– За що?

– За наївність. І за те, що ти не такий, як усі. Будь ласка, надінь дві пари рукавичок і закрий добре подряпину.

Але в нього вже не було бажання вдумуватись у смисл сказаних нею слів та в причини її дивної поведінки, бо починалася робота з вірусом. Він підняв блискучу покришку бікса. Всередині, обкладені ватою, стояли два товстостінні флакони з притертими скляними пробками. Один з розчином гліцерину, який був найкращим консервантом для вірусу сказу, другий – «сухий». В обох флаконах лежали невеличкі темно-сірі шматочки людського мозку, взяті з різних його частин: з кори, з мозочка, з продовгуватого мозку. Проби з «сухого» флакона призначалися для приготування мазків-відбитків на склі; шматочки, кинуті в гліцерин, могли зберігатися роками – емульсією з них заражали мишей.

Супрун перекидала здорових мишей з пластикової клітки у скляну високу банку, де м'які, веселі мишки, ще не підозрюючи, що на них чекає, починали крутити білу карусель. Жадан робив відбитки на склі: обережно пінцетом витягував шматочки мозку і прикладав їх до невеличкого скельця, поділеного на сегменти. Після спеціальної обробки скельця клалися під люмінесцентний мікроскоп, і починалися пошуки сяючих вірусних розсипів. Потім, зваживши кілька проб на маленьких вагах, він почав розтирати мозок у білій фарфоровій ступці. Туди ж додав трохи стерильного піску, аби легше було терти цю сіру в'язку речовину. Щоб емульсія не бризнула в обличчя, він надів на голову скляний гнутий щиток: в таких їздять мотоциклісти і працюють фізики. Нарешті емульсія була готова; поки вона відстоювалася (частинки мозкової тканини осідали на дно, а віруси спливали на поверхню рідини), Жадан міг трохи перепочити. Лариса запалила сигарету.

– Що ти робиш на свята? – спитала, глибоко затягуючись. Попіл вона скидала в скляну чашку Петрі<sup>[4]4
  Чашка Петрі – скляний посуд, в якому вирощують мікроорганізми.


[Закрыть]</sup>, призначену для бактеріологічних досліджень.

– Не знаю. Я сьогодні їду туди… – він показав на флакони з пробами мозку.

– На свята повернешся? Скільки там? День-два…

– А що?

– Хочу запросити тебе до нас. Ми з Кочергіним купили дачу.

– Вітаю, – сказав він і чомусь подумав: зараз, саме у цю хвилину, духовий оркестр заграв жалобний марш – звуки важко пливуть у повітрі чорною зграєю, яка одразу ж розпадається, бо оркестранти грають невміло, хто в ліс, хто по дрова. Оркестр старомитницькото цукрового заводу, на якому працював Чорнодуб.

– А де дача? – спитав, щоб не мовчати.

– В Козині.

– Гарна?

– Нічого. Жити можна. Сад дуже гарний. Річка поруч. Побачиш.

– Я ті місця люблю, – сказав він. – Там недалеко табір медінституту, я відпочивав. Мені сподобалось.

– Це трошки відрізняється від отих фанерних халуп, що в таборі. Я колись туди поїхала – на третій день втекла. Волого, холодно, зарядка і котлети з макаронами. Жах. Тут будинок нормальний. Був такий оперний співак – Грай-Городецький. Чув? Бас знаменитий, помер. Ми у його вдови купили. Ще навесні. Я нікому не казала. Але дача занехаяна, все довелося переробляти – великий ремонт. Оце тільки зараз буде новосілля.

– Спасибі за запрошення. Якщо зможу…

– Слухай, Жадан, тільки без цих твоїх штук. Знаю я тебе. Я не просто тебе запрошую. Я хочу тебе познайомити зі своєю подругою. Іра Мороз. Це дочка академіка Мороза. Чув?

– Ні.

– Нічого ти, бідний, не чув, нічого не знаєш. Вона врешті розлучилася зі своїм шизуватим архітектором. Жінка перший клас. Правда, трохи старша за тебе, але це навіть модно. Красуня, хазяйка чудова. Доктор наук. Квартира на Володимирській, знаєш, у будинку видатних вчених? Навпроти оперного. Біла «Волга». Є дитина. Ну, і що з того? Інтелігентна, мила. Та що казати. Сам побачиш. Прийдеш?

– Дивно, але сьогодні мене вже сватали, – сумно посміхнувся він.

– Хто?

– Лук'янов. На посаду завідуючого нашою лабораторією.

– Я рада за тебе, Жаданчику, – просяяла Лариса. – І що ти відповів?

– Відмовився.

– Ти що, божевільний?

– Навпаки. Цілком нормальний.

– Бери лабораторію негайно. Ти мусиш зробити це, чуєш? Невже ти не бачиш, що все гине? Давно пора дати лад… Цей маразматик Брага все довів до ручки…

– Це твій науковий керівник.

– Керівник, – презирливо сказала Лариса. Її обличчя знову набуло ніжно-рожевих тонів, які так гарно відтіняли блакитний колір повік. – Проживемо без такого керівника. Ти станеш моїм керівником, Жаданчику. Слухай, а це ідея… Ти керуєш лабораторією, Гаркушу відправляєш на пенсію, а мене береш у групу сказу. Я сказ люблю. Ми з тобою наведемо порядок, правда? Негайно погоджуйся. Візьмеш мене до себе?

– Подумаю. Якщо ти облишиш ідіотську ідею посватати мене…

– А ти знаєш, Жадан, мабуть, ти правий. Тримайся. Не слухай мене. Не піддавайся, – мовила вона тихо і задумливо, наче себе в чомусь переконувала, і твердим рухом загасила сигарету. – То я на тебе чекаю. Шостого подзвониш, домовимось. Поїдеш з нами. У нас переночуєш.

Вона теж наділа захисний щиток, і вони почали заражати мишей емульсією мозку. Лариса брала здорову мишку за хвіст – кумедна біла істота безпорадно провисала на мить у повітрі, ворушила швиденько лапками, наче кинута у воду; другою рукою Лариса відтягувала шкірку на голові й фіксувала тваринку на лабораторному столі, прикритому марлевою серветкою. Жадан набирав у шприц емульсію і, також притримуючи мишачу голівку, встромлював тонку голку в тім'я, безпомилково і відпрацьовано долаючи кволий опір м'яких черепних кісток. Наче тоненький картон проколов. Все непросте мистецтво зараження полягало в тому, щоб ввести голку лише на якийсь міліметр у мозок миші, не глибше, бо інакше вона одразу гинула під тиском емульсії від внутрішньочерепного шоку. Блискучі, схожі на маленькі кульки червоної ртуті оченята мишей вилазили з орбіт під час введення вірусу, але загалом миші добре зносили цю процедуру. Жадан не любив наркотизувати мишей, як це робили деякі його колеги в інших лабораторіях: при цьому помирало набагато більше мишей, які недешево коштували, та й голова боліла від запаху ефіру. А якщо врахувати, що за рік група Жадана переробляла (за цим евфемізмом ховалася жорстока правда – відправляла на той світ) десять тисяч мишей, – Лук'янов хоч і підписував накладні, але завжди хитав при цьому скорботно головою, – то економія тут була не зайва.

Працювали мовчки – це була напружена і небезпечна робота: кожен необережний рух голкою міг призвести до зараження, досить було кольнути в палець себе або партнера. Смерть плавала у шприці.

Вони вже скінчили зараження, Лариса переносила банки з мишами до сусіднього боксу, а Жадан записував протокол дослідження мозку Чорнодуба, коли прибігла Варвара Іванівна Мальована, їхня препараторка у віварії, що годувала мишей і кролів, чистила клітки, стерилізувала інструменти, знезаражувала гумові рукавички, наливала в ексикатори свіжий дезінфекційний розчин, щоб у будь-яку хвилину сполоснути руки. Варвара Іванівна жила в Димерці під Києвом і їздила на роботу електричкою щодня, на відміну від іншої препараторки – Соні Левицької, яка відповідала за чистоту і порядок у лабораторії. Левицька з дозволу Браги працювала через день.

Мальована принесла буряки в мішку. Кинула мішок, – в кімнаті знялася курява і запахло осіннім полем, – і почала кричати щосили, що вівса не дають, а трави вже катма, не накосиш, як улітку, що мишей немає чим годувати і що доводиться всюди побиратися, а буряки вона, Варвара Іванівна, вкрала у мікробіологів, і якби не вона, то миші б давно поздихали, що вона за вісімдесят карбованців тут надривається щодня, а Сонька, в якої роботи куди менше і вдома теж роботи нема, бо все за неї робить свекруха (Соня теж жила в Димерці, по сусідству з Мальованою), почувається як велика цяця, бо їздить через день на роботу, а яка ж у неї, господи, робота – натерти підлогу раз на тиждень і винести сміття? – а тут мучишся з цими мишами і всякою заразою, ще, не приведи господи, захворієш…

Лариса, якій набрид цей нескінченний і давно вже відомий монолог, спитала:

– Послухайте, а що у вас з оком? Ячмінь?

– Який ячмінь! Це ханурик мій клятий, щоб він здох, щоб його бідочка схопила! – сплеснула руками Мальована. Зуби в неї вже почали випадати, і тому вона смішно шепелявила: «Сьоб він сьдох, сьоб його більоцька сьхопиля».

– Яка ще білочка? – скривився Жадан від крику Мальованої.

– Біла гарячка.

Вийшло: «гаряцька». Чоловік її був алкоголік, про це всі знали завдяки щоденним галасливим сповідям Мальованої. Працював на товарній станції, але за крадіжку його засудили на рік, сидів у колонії. Варвара Іванівна щотижня їздила до нього, а оце недавно випустили.

– Він собі кущову завів, почав тягатися з нею, – ще голосніше заторохтіла Мальована. – А я що мушу робити? Сидіти й дивитися? Я ще женщина справна, в мене все на місці, як же так? Я йому передачі носила, адвоката наймала, а як з колонії прийшов, костюм справила новий, за сто рублів, шляпу, плащ, все чисто купила, галстук, щоб усе, як у людей, дак він тиждень вдома посидів, а там почав горілку вимагати. А де я йому візьму, як грошей у мене нема? Апарат, каже, давай, самогон будемо гнати. Я апарат сховала на городі, коли він сидів, яму викопала, все змастила, все, як треба, бо, думаю, як Васька в армію піде, треба ж буде гнати, згодиться. А цьому аспидові своєму, ханурику, от, їй-богу, хрест святий – вірите, Петровичу? – поклялася самогону не гнати більше. Дак він, цей подлєц, нишпорив три дні по городу, повзав і руками землю розгрібав, як кріт отой… Я, каже, як сапер на мінному полі.

– Нормально. Знайшов?

– Знайшов, – зітхнула Мальована. – Цей з-під землі горілку дістане. І повіявся кудись, до своїх хануриків, дружків своїх, з апаратом. А я за нього колись заплатила сорок рублів. Ну, нагнали вони перваку, гулі в них почалися. А тут і кущова з'явилася.

– Що за кущова? – не зрозумів він.

– Та курва ота, що по кущах з чоловіками тягаєтьея, є в нашому селі така, Надькою звуть, а побачили б ви, яка страшна! Синя вся, спухла. Колись плечовою була, їздила на плечових машинах, хто в кабіну візьме, ну, самі розумієте… По всіх дорогах стелилася. А тепер уже не беруть. Вона в село повернулася і до мого ханурика приклеїлася… Дак оце вчора я не витримала» пішла до неї, кажу, гадюко, відпусти мого, бо, кажу, їй-богу, візьму сокиру й покришу на дрібні шматки. Ну, звісно, побилися. Він мене спочатку побив, а потім її, коли вона його не відпускала.

Худа і зморена, Варвара Іванівна торкнулася рукою пов'язки на оці. Долоня в неї була велика, розплескана важкою працею, темна від землі – мовби належала не маленькій жінці, а якомусь кремезному чоловікові, вантажнику, чи що.

– Зате його я таки притягла додому, – засміялася Мальована, широко відкривши рот з рідкими зубами. – А хоч би слово сказав. Йшов за мною, мов оте цуценя мале. – «Цуценя» в неї вийшло як «сюсєня». – Мабуть кущова ця добре йому настогидла. Роздягла я свого ханурика, геть-чисто все скинула з нього – і штани, і кальсони, і все-все сховала, він тепер голий сидить, мене чекає. Петровичу, можна мені сьогодні раніше додому поїхати? Я зараз мишей погодую, а більше роботи нема.

– Звичайно, – сказав Жадан.

Вони вийшли з Ларисою у двір. Жадан забрав з собою пофарбовані скельця з відбитками мозку, щоб подивитися під люмінесцентним мікроскопом.

– В тебе кава є? – спитав він. – Щось голова болить.

Тільки зараз він згадав, що не снідав сьогодні. Уявив, як би розсердилася мама, коли б дізналася про це.

– Звичайно, є. Зараз зготую. – Тепер Лариса йшла поруч з ним, й хода вже в неї була інша, втомлена і природна, наче вона забула, що на неї можуть дивитися з усіх вікон в інституті.

– Слухай, ти тільки нікому не кажи про дачу, – попросила вона.

– Звичайно.

– Бо знаєш, які люди заздрісні?

– Не знаю.

– Не роби з себе наївного, Жаданчику. Чому мене так усі не люблять? Ти про це не думав? Адже я нікому нічого поганого не робила, ні з ким ні про кого не пліткую. І все одно не люблять. Тому що заздрять. І в школі заздрили, коли я в нових черевиках приходила. І в інституті. Одна з моєї групи прийшла до мене на іменини, побачила ікру – і зненавиділа мене. А особливо старі викладачки. Ці мегери просто казилися, коли мене бачили. Я завжди модно вдягалася. Хіба це погано? Але мені цього не прощали… Ти зовсім інший, ти цього не розумієш. Ти нікому не заздриш. Але вони… Якби вони могли – і твоя улюблена Гаркуша, і всі інші, – вони б мене спалили…

– Кинь, Ларисо. Подивись краще, як гарно. – Він зупинився на узвишші, з якого відкривався краєвид на Київ. Різкий вітер уже розвіяв туман, у розривах хмар визирнуло сонце, ковзнуло тимчасовим своїм промінням по скляній, синювато-сірій поверхні Інституту інформації, визолотивши її на якусь мить; праворуч, над Байковим кладовищем, один за одним, почали заходити на посадку літаки, що приземлялися в Жулянському аеропорту; видно було, як тягнуть вони за собою темні смуги гасових вичадин. Після ранкової імлистої розмитості обрисів усе стало чітке, проступили всі сховані досі дрібні деталі міста, наче на Київ хтось спрямував величезний об'єктив фотокамери і почав поступово наводити на фокус, доки нарешті зображення зробилося до болю в очах різке, по-осінньому безжально оголене і холодне.

– Ти не виконала своєї обіцянки, – сказав Жадан.

– Якої?

– Не поцілувала мене.

– Не поспішай, Жаданчику, – засміялася вона. – Я не хочу, щоб мої поцілунки пахли мишами. У нас ще все попереду.

А в мене все позаду, подумав він. Вони поволі пішли в лабораторію.

Розділ другий

І

До обласного центру Жадан приїхав о восьмій годині ранку. Щоб якось згаяти час, пішов поволі до обласної санітарно-епідеміологічної станції, яка розташувалася на околиці міста, поруч із стадіоном. Зайшов на стадіон: низькі трибуни, в яких вітер шарудів обгортками з-під морозива, погано доглянуте, вибоїсте поле, бігові доріжки, по яких підтюпцем кружляли кілька огрядних чоловіків; один з них, лисий черевань, бігав у довгих чорних трусах, й Жаданові спочатку здалося, що голе тіло бігуна зовсім посіріло від холоду, але потім він побачив, що чоловік цей, який протупотів повз нього, важко дихаючи, просто весь заріс сивою шерстю. В ямі для бігу з перешкодами замість води чомусь лежала стара автомобільна покришка. Місце, куди приземлялися стрибуни з жердиною, нагадувало високу копицю сіна, прикриту брезентом від дощу. Жадан, хоч і жив за кілька кроків від Республіканського стадіону в Києві, спортом ніколи не займався і не цікавився; на стадіоні почувався чужим і зайвим, наче прийшов у цех заводу, де все незнайоме; його пригнічували всі ці пристрої: бар'єри, стійки, ворота, ями з піском – все штучно вигадане людьми для якихось штучних, неприродних вправ, рухів, змагань, від яких – він твердо був переконаний – ніякої користі немає ні для тіла, ні тим більше для душі. Жадан з апетитом з'їв бутерброд, дбайливо загорнутий мамою в хрусткий целофан: булка з маслом, сир голландський і маленький маринований огірок – на зиму мати завжди готувала різну квашенину, варення. Став накрапати дощ, додавши місту, невиразним цегляним п'ятиповерховим будинкам, що оточували стадіон, суму й одноманітності. Лише торішня трава, витоптана бутсами, наче скинула з себе старість, волога відродила в ній зелені барви весни, і йому чомусь схотілося побігати по футбольному полю, щоб ноги заросилися, як у дитинстві, щоб мама потім лаяла, питаючи, де він швендяв, й скидала з нього мокрі як хлющ черевики й шкарпетки, вішала їх сушити на кухні, над газовою плитою.

Він пішов зі стадіону. Санепідстанція ще була порожня, всі кабінети зачинені, тільки в довгому коридорі прибиральниця мила підлогу. Лінолеум блищав, як бігова доріжка на стадіоні. Жадай вийшов чекати Кротову у двір; сховався від дощу під залізним дашком, що прикривав вхід до відділу особливо небезпечних інфекцій. Згадав жінку зі Старої Митниці, що привезла мозок Чорнодуба, – так і вона чекала. Все йшло по колу, все повторювалося, все було нове й незнане.

Нарешті підійшла Кротова – весела, сяючи свіжою незрозумілою смагою. Крім офіційної посади – епідеміолог відділу особливо небезпечних інфекцій, – вона з гордістю носила набагато вище звання, яке тішило її самолюбство: бог обласного значення в усьому, що стосується сказу. Кротова – сповнена енергії фарбована блондинка – перебувала в тому незрозумілому віці, коли, вважаючи себе зовсім молодою, жінка раптом дізнається, що стала бабусею, і, безмежно дивуючись, розповідає про це всім, чекаючи, що всі будуть вражені, не повірять, почнуть переконувати, що сталася якась помилка, що не може цього бути, але всі чомусь одразу ж вірять, бо, коли хтось інший старіє, це звичайна річ. Незвичайно, коли старієш ти. Кротова удала, що зраділа, побачивши Жадана, чарівно усміхаючись, довго тиснула йому руку, вітаючи з приїздом, усім своїм виглядом показуючи, що його прибуття ощасливило область. А може, і справді зраділа?

Вже років із десять, як вони були знайомі, зустрічалися на різних нарадах і конференціях, Кротова не раз бувала у них в інституті, їздила вона і до Мідатова, з яким підтримувала дружні стосунки, чим пишалася, й, виступаючи на нарадах, любила ненароком кинути кілька слів: «В останній розмові зі мною професор Мідатов сказав, що…» або: «Мені довелося бачити в лабораторії професора Мідатова нову діагностичну реакцію на сказ» чи ще щось в такому ж дусі. Жадан умовляв Кротову писати кандидатську дисертацію, навіть домовлялися про участь Кротової в деяких лабораторних дослідженнях вірусів, виділених на території області, але далі справа не посувалася – все ставали на заваді якісь обставини. То єдиний улюблений син Кротової кінчав школу, то вступав до інституту, то чоловік хворів, то треба було купувати нові меблі, то мати померла; опріч того, дошкуляли звичні для провінційних установ текучка і суєта, складання різних папірців і довідок; Кротова відповідала не тільки за сказ, а ще й за лептоспіроз та сибірку – тут також було чимало роботи, відряджень, перевірок; а ще Кротова вела школу передового досвіду – до неї з усіх областей України приїздили лікарі-рабіологи, яким передавала вона свої знання; вважалася також передовим пропагандистом, колись навіть закінчила університет марксизму-ленінізму; а ввечері, повернувшись додому, вкрай стомлена щоденною суєтою, варила, штопала, прала, прибирала. Так і залишилася дисертація для неї міражем, приємним маренням, не більше. А шкода. Бо Кротова, жінка розумна й освічена, була лікарем високої кваліфікації, і Жадан, коли тільки почав займатися сказом, багато чого навчився в неї. Маючи багатий досвід, Кротова втаємничувала його в усі деталі практичної медицини, розкриваючи перед ним не абстрактні глибини теорії структури вірусів чи імунологічних механізмів знешкодження інфекцій (на цих матеріях він розумівся набагато краще за Кротову), а показуючи йому те буденне і для нього не знане, що насправді відбувалося в селах, на фельдшерсько-акушерських пунктах, у дільничних і районних лікарнях.

У відділі особливо небезпечних інфекцій, де вона працювала, зберігалися багаті архівні матеріали за десятки років. Кротова вела докладну документацію про захворюваність тварин у різних районах області, все в неї було акуратно розписане, рознесене по таблицях – і, здавалося, саме Кротовій належало глибоко вивчити всі матеріали, що були в неї під рукою, здобути з цієї сировини приховані закономірності народження й поширення спалаху сказу, тобто виконати справжнє наукове дослідження. Але цього не сталося. Честолюбство Кротової цілком задовольнялося її короткими палкими виступами на нарадах, повагою до неї лікарів, що приїздили переймати її передовий досвід, і тим, що професор Мідатов, вакцину якого вона взялася випробовувати в себе в області, завжди у своїх виступах називав її серед кращих рабіологів Радянського Союзу.

Після кількахвилинного візиту ввічливості до головного лікаря обласної санепідстанції Жадан із Кротовою виїхали у напрямку Старої Митниці на оранжевому «Москвичі». Дорога була неблизька: сто десять кілометрів. Перетнули місто, проїхали повз сріблясту стрілу реактивного винищувача МіГ, що стояв на постаменті, націлений в небо, поминули пост ДАІ – високу засклену споруду, біля якої покоїлися потрощені, понівечені в катастрофах легкові автомобілі як застереження долі і Міністерства внутрішніх справ усім необачним і легковажним, – й виїхали на знамениту «липову дорогу». Влітку цей відтинок шосе, що зберігся ще з катеринівських часів, був схожий на суцільний зелений тунель, в якому водіїв стомлювало частотне мигтіння яскравих смуг сонячного світла й чорних тіней від стовбурів столітніх лип. Через те нерідко траплялися тут аварії: те, що давало нашим предкам втіху, не було розраховане на сучасні швидкості. Він добре знав дорогу, бо часто їздив до цієї області в різні пори року, і не лише через розміри епізоотії сказу, а й тому, що інститут шефствував над областю, що головний лікар обласної санітарно-епідеміологічної станції писав дисертацію під керівництвом Лук'янова і прихильно ставився до всіх інститутських, завжди забезпечував їх транспортом; і, звичайно, справа була в Кротовій, яка охоче бралася за випробування нових препаратів проти сказу і супроводжувала Жадана в його подорожах. Правда, йому частіше доводилося їздити в поліські райони, звертаючи з «липової дороги» праворуч; у Старомитницькому районі він ніколи не був.

Вони повернули ліворуч. Дощ посилився, а згодом до води домішався й сніг. Мокрий чорнозем на узбіччях наче хтось посипав попелом.

– То що ж сталося з Чорнодубом? – спитав Жадан. – Адже це третій випадок сказу у вашій області. Неприємність буде велика. Ви на першому місці в республіці.

Вони з Кротовою сиділи ззаду. Шофер – літній чолов'яга у мокрій кролячій шапці – мовчки крутив кермо.

– А звідки відомо, що в нього сказ? – чи то насмішкувато, чи то вороже відгукнулася Кротова. – Не поспішайте, Євгене Петровичу. Можна й людей насмішити. А неприємностей ми не боїмося. Знаєте, як каже одна жінка – головний лікар районної санепідстанції? Ми до неї якраз їдемо. При доброму харчуванні, каже, й службовій догані можна прожити до ста років.

– Не в догані справа. Хай цим займається міністерство. А в нього таки сказ. Я вчора зробив мазки і точно встановив.

Згадав, як у полі зору люмінесцентного мікроскопа пропливали червонясті, притемнені обриси нервових клітин, наче сутінкові, опромінені згасаючим сонцем землі, над якими летить літак. Лівою рукою порався з гвинтами, що керували рухом предметного столика – немовби прокручував перед очима нескінченний фільм; правою ледь доторкався до мікрогвинта наведення на різкість. Час од часу зупиняв рух скла, на якому, наче на карті світу, малювалися острови й континенти мозкових клітин Чорнодуба, і уважно вивчав усе, що світилося: всі вкраплення, всі подряпини, всі випадкові жовті спалахи кристалізованої фарби – все те, що звалося артефактами, тобто зайвиною. Щоб пригасити випадкове світіння, Жадан додатково обробляв мазок спеціальним американським фарбником – подарунком Мідатова. Все робилося задля того, щоб, бува, не пропустити головного: гострого, холодного, як світло люмінесцентних ламп, блиску, який свідчив про скупчення вірусів сказу. Цей метод скорочено звався ІФ – імунофлюоресценція – і відзначався тим, що спеціальний антирабічний гамма-глобулін безпомилково знаходив віруси сказу в товщі нервових клітин; під впливом ультрафіолетового проміння комплекс «вірус – антитіло» спалахував яскраво, як зоря в небі. Досить швидко він знайшов те, що шукав: нейрони Чорнодуба в багатьох місцях сяяли променями смерті. Ніяких сумнівів не залишалося: це був сказ.

– Я абсолютно певен, – повторив він. – Вже вчора можна було повідомити міністерство. – Я сподіваюсь, ви так не вчинили?

– Звичайно, ні. Куди поспішати?

– Тим паче, – наставницьким тоном сказала Кротова, – що імунофлюоресценція – далеко ще не все, Мідатов розповідав мені, в якому жахливому стані перебуває діагностика за цим методом у деяких наших лабораторіях. Гамма-глобулін нікуди не годиться, люди приймають за вірус будь-яке світіння.

– Гамма-глобулін у нас хороший. Мені з Чехословаччини привезли. Дуже високий титр.

– Ні, Євгене Петровичу, ви мені спочатку вірус покажіть. От вірус виділите – тоді й повідомляйте в міністерство.

– Вірус теж буде.

Ледве втримався, щоб не сказати словами Кучерявого: «Куди він дінеться?»

Кротова раптом змінила тон, наче зрозуміла, над перебрала в своїй самовпевненості.

– Ви не думайте, Євгене Петровичу, – примирливо сказала вона, – що я сумніваюсь у вашому діагнозі. Просто прошу вас не поспішати. Давайте спочатку разом розберемося. Це якесь нещастя… Ви розумієте, мене місяць не було, ми відпочивали з чоловіком у Піцунді, я тільки-но приїхала, вчора вийшла на роботу, така щаслива, а тут ця смерть…

– Так от звідки така смага!

– Піцунда – це диво. Море тепле, сонце, пальми. Всі дні на пляжі. Але я помітила: коли мене немає, завжди якісь надзвичайні події. Можна і самій сказитися, вірите, Євгене Петровичу? Ніхто і ні за що не хоче відповідати. Все Кротова і Кротова. Дзвонять до мене і вдень, і вночі, і в неділю, і на свята. Чоловік мені каже – слухай, Діно, ти встанови на собі радіотелефон. І живи з ним. Він у мене заступник генерального директора об'єднання радіоелектроніки, у нього в машині радіотелефон.