Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Наздогнав її біля Либеді: тут зводили якийсь величезний трубопровід, що важкою аркою, товстою, залізною, суглобистою кишкою вигинався над мостом. Дорога була перегороджена секціями труб, спалахувала електрозварна, стояли самоскиди, автокрани, метушилися будівельники, які для перехожих залишили вузький прохід; щоб не місити грязюки, люди перестрибували з цеглини на цеглину, з горбка на горбок.

Ліда нерішуче стояла перед проходом, не наважуючись ступити в це оптимістичне будівельне місиво.

– Вперед, Лідіє Василівно, – весело сказав Жадан, опинившись поруч з нею, і, не перериваючи свого стрімкого руху, дивуючись, звідки все це в ньому, взяв її за руку й повів якимось звивистим маршрутом, знаходячи заліплені глиною дошки, на які можна було стати, й ступаючи в чиїсь свіжі сліди, де ще не проступила вода. Вона йшла за ним, усміхаючись, анітрохи не здивувавшись, наче так і треба було їм зробити – спочатку попрощатись, а через кілька хвилин зустрітись тут, у цьому місці, роками розбитому хронічним будівництвом, ремонтами, важкими автомобілями з контейнерами, дощами чи відлигами, після яких, як на дріжджах, люто спухала своїми жовтими водами Либідь.

– Уявіть собі, – сказав Жадан, коли вони поминули Либідь, – ми перетнули кордон Києва. Тільки тепер ми потрапили на територію міста. Тут колись була велика битва.

– Будівельників з перехожими?

– На Батиєвій горі стояв хан Батий. Звідси він наступав на Київ. А Либідь – важливий стратегічний водний рубіж.

Вона так і не спитала його, з якої це речі він опинився поруч з нею.

– Я погано знаю Київ. Львів – добре. Київ якийсь незрозумілий, чужий. Я вдруге в Києві, але так нічого й не побачила.

– Хочете, я покажу вам таке місце, з якого видно весь Київ? – запропонував він.

– Добре, – погодилась вона. А потім знову дивним, полохливим поглядом пройшлася по ньому, – Може, у вас немає часу… тоді не треба… ви і так приділили мені багато уваги.

– Я йду в міністерство, це по дорозі, – сказав, хоча це зовсім було не по дорозі.

Вони пройшли повз Інститут імені Патона і по вулиці Димитрова почали підніматися вгору, туди, де лежали засніжені горби, за якими ховалися споруди Республіканського стадіону. Жадан знайшов прохід в огорожі й протоптаною стежкою повів свою супутницю на вершину Черепанової гори, на якій, неначе скелети динозаврів., сіріли вигнуті конструкції двох лижних трамплінів – великого, що тримався на вантах, і меншого, тренувального. Підійшли до самих сходів, якими підіймаються стрибуни на великий трамплін. Тут було порожньо, тільки вітер посвистував у сталевих, напружених, як струни, канатах. Подивилися вгору – високо над ними плив примарний силует трампліна, як велетенське вітрило, підняте серед похмурих грудневих хмар, як указуючий перст долі, спрямований у небо.

– Як страшно, – прошепотіла вона. – Невже хтось стрибає звідси?

– Звичайно. Ще й як. Молоді хлопці, майже діти. Для них це нормальна річ.

– Невже ви б дозволили вашому сину стрибати?

– Звичайно, дозволив би, – бадьоро кинув він.

– А скільки йому років?

– В мене… немає сина.

– Тоді легко дозволяти, – зіщулилась вона. Віяв холодний вітер.

Він промовчав, а вона теж не спитала, чи є в нього дочка і скільки їй років. На відміну від Кротової і ще десятків знайомих жінок, які розпитували його про всіх родичів до десятого коліна не тому, що їм це було потрібно, а просто так, з поверхової цікавості, ця тиха, зосереджена жінка, яка погодилась піти з ним сюди, на вершину Черепанової гори, не виявляла до його особистих справ жодного інтересу, і в цьому – тепер він і це зрозумів – крився інтерес набагато глибший, старанно приховуваний і стримуваний.

День складався з безлічі сірих відтінків – від сріблястих снігових схилів котлована, куди летіли й де приземлялися стрибуни, до майже вечірньої спресованості, затіненості центральних районів міста там, унизу, де навколо Хрещатого яру темними кристалами будинків розростався Київ. Лише поруч з ним яскраво, майже фосфорично синіли квадратні щити на трасі трампліна, на яких білими цифрами позначалися метри – відстань льоту лижників.

– Ви не замерзли? – спитав Жадан.

– Ні. Мені цікаво. І страшно.

– У вас ніс червоний. Ви його не фарбуєте?

Вона засміялася й приклала до носа долоню.

– Це його природний стан. Я мерзлячка, навіть улітку мені холодно.

Раптом Жаданові здалося, що похмуре, близьке до полярної сонливості небо розплющило свої важкі, грудневі повіки: наче в крижаній ополонці, далеке сонце пробилося саме над Батиєвою горою, засяяло сліпучо й по-весняному, і все темне, пригасле й сумне в цьому місті враз зникло: перед ними відкрився Київ у всій сферичній замкненості своєї панорами, розкиданої на горах, у всіх своїх вічних знаках історії і творення, наче на картині сучасного художника «синтетиста», який уміє поєднувати речі, віддалені у часі й просторі. Як зачаровані, дивилися вони на місто: він – вгадуючи всі близькі його серцю місця, де минало життя, де з'явився він на світ, де поховані були його батько і рідня й де його поховають; вона – вперше з такою силою і ясністю зрозумівши незбагненну структуру цього міста, яке, завдяки своїм горам, породжувало не тільки в лижниках, а й у кожній людині – віддавна, від печер починаючи, – бажання вільного лету, даючи очищення від дрібного й буденного, сповнюючи патетикою людей, що жили тут, їхнє слово, музику і будівлі, створені тут у давнину. В центрі всієї цієї панорами лежав стадіон; його пофарбовані в рожевий колір трибуни утворювали концентричне коло, схоже на велетенське око, що запитально зазирає в небо.

– Дивіться, – сказав Жадан, обережно взявши Ліду за плечі й повернувши ліворуч. – Ось бачите, там, на горі, наш інститут. За ним Батиєва гора. Ліворуч Байкове кладовище. Там мої поховані… Потім, бачите – високі будинки? То Солом'янка, вулиця Урицького. А далі вокзал… Ви о двадцять другій їдете?

– Так.

– Який вагон?

– П'ятий.

– А тут, у центрі, бачите? Великий дім на горі. Це дім Морозова. Там колись жила моя тітка. Поруч червона споруда – це університет. А там золота баня, дивіться. Це Палац спорту. А тут я живу.

– Зовсім близько.

– Я чекав вашого приїзду, – сказав він, відчувши, як од хвилювання сів його голос.

– Я не розумію, як я наважилась. Ви такий зайнятий…

– Ви зовсім змерзли. Дайте, – він взяв її руку й почав щосили дмухати, щоб своїм диханням зігріти її холодні як лід пальці.

– Не треба, – тихо сказала вона, але руку не забрала. Вона і справді вся тремтіла.

– Я хочу сказати, що…

– Не кажіть, – злякано перебила вона його. – Я дуже боюсь… мені так добре, що я боюсь слів.

Він пригорнув її до себе – вона не пручалась, – але не поцілував – лише провів пальцем по тому місцю, де біля вуха легко і якось по-дитячому звивалося пасемце її темного волосся. Так стояли вони кілька хвилин, доки сонце не згасло, і Київ одразу змінився, наче найшло на нього затемнення.

– Треба йти, – тихо сказала Ліда, відступаючи від нього на крок. Обличчя її знову було сумне і замкнене. – Ви запізнитесь у міністерство.

– Справа не в міністерстві. Я наздогнав вас, тому що… тому що…

– Я чекала. Я йшла так повільно, наче на смерть… Я дуже хотіла, щоб ви мене наздогнали. Господи, як я хотіла! – зітхнула вона. – Спасибі вам, Євгене Петровичу. Я ніколи в житті цієї гори і цього сонця не забуду… Наче в іншому світі побувала.

Вони пішли вниз, туди, де стояла химерна жовта споруда, схожа на декорацію до науково-фантастичного фільму: оздоровчо-медичний центр з саунами. Престижне місце, куди приїздить Кочергін зі своїми престижними дружками. Трохи далі вони побачили довге аеростатне тіло, що залягло у зморшках гори на підходах до стадіону.

– Що це? – запитала вона.

– Тренувальний каток. Дах у нього надувний. Зайдемо?

– Добре.

Він ніколи тут не був і тому з інтересом ступив у це приміщення через спеціальні двері-фільтри, що крутилися. Можливо, тому, що тут підтримувався підвищений тиск повітря, Жаданові здалося, що все навколо викривлене: і звуки, і сіро-жовтувата напівпрозора покрівля над ними, наче справді вони перебували у череві величезного аеростата, і постаті дітей у різнобарвних костюмах. Йшло тренування юних фігуристів, які зосереджено виписували на льоду якісь вензелі. Дві тренерки сиділи поодаль і жваво розмовляли, не дивлячись на дітей. Одна з них плела щось з білої вовни. Нарешті та, що плела, поглянула на крижаний майданчик і гукнула;

– Наталко, чого ти вовтузишся, як корова на льоду? Я тобі сказала – «тулуп» відпрацьовуй! А де твоя задня пробіжка?

І слова тренерки, і ріжучий звук ковзанів, і голоси дітей – все звучало неприродно, подвійною луною тиснуло на вуха. Час від часу хтось з дітей падав на кригу, одразу ж уперто, з ображеним виразом обличчя схоплювався на ноги і знову продовжував свої вправи. Жаданові стало жаль дітей, з яких навряд чи вийдуть чемпіони при таких наставниках. Подумав, що переважну більшість цих підлітків невдовзі виженуть за низькі спортивні результати як неперспективних.

– За дочку хвилююся, – сказала Ліда. – Як вона там без мене? Не дай бог її сюди пустити – одразу б приступ почався. Холодно і сиро. Ходімте?

Пройшовши метрів триста, вони опинилися перед домом, в якому мешкав Жадан. На першому поверсі тут містилося районне відділення автоінспекції, і тому завжди у під'їзді панував незнищенно-казенний запах паперів, тютюну, шинелей і чобіт; починаючи з весни, тут вічно товклися люди зі стражденними обличчями, на яких вимальовувалась лише одна заповітна мрія: провести свої кохані, іржаві, напівполамані «Жигулі», «Запорожці» і «Москвичі» через суворий процес технічного огляду. Жадан ніколи й гадки не мав про купівлю машини. Може, тому, що вхід до будинку прикрашав великий стенд з фотографіями розбитих, перекинутих автомобілів і повчальним написом: «ЦЬОГО МОГЛО НЕ СТАТИСЯ». Правда, і грошей у нього ніколи не було і не могло стати на машину.

– Бачите, – показав він Ліді стенд, – це замість меморіальної дошки на мою честь. Дуже підвищує настрій, коли вранці йдеш на роботу,

– Я добре знаю, що не таке, – сумно кивнула вона, не підхопивши його легкого іронічного тону. – Ми збираємося відкрити два нових травматологічних відділення поблизу центрального шосе. Особливо багато випадків улітку. Справжня епідемія, гірша за сказ.

Біля Бессарабки вони знову попрощались – тепер уже насправді: вона поспішала в медичну бібліотеку, де замовила багато книжок з хірургії, – треба було встигнути прочитати й законспектувати, – а він збирався податися на зупинку двадцятого тролейбуса, щоб швидше доїхати до міністерства. На Басейній вулиці, по якій вони повільно, відтягуючи хвилину прощання, йшли, панувала прибазарна товкотнеча, стояли черги за яблуками, апельсинами й лимонами, їх весь час штовхали ті, хто біг їм назустріч, на тролейбусну зупинку, і тепер уже важко було повірити, що десь існує засніжена вершина гори, яскраве сонце, посвист вітру, і місто, зовсім інше, ніж це, і їхні перші, несміливі обійми, і це друге прощання у цій вуличній суєті теж відбулося поспіхом, буденно, наче розбігалися давні знайомі, які щодня бачаться. Ліда звернула на Червоноармійську, швидко загубившись у натовпі, і хоча нічого не було сказано, лише зовнішні чемні слова, її лице було опромінене радістю, яка передалася йому; тепер, проводжаючи поглядом Ліду, він майже з любов'ю дивився на Басейну вулицю, яка досі була йому осоружна, – уникав він ходити по ній без потреби. Бачив, як зникає рудий слід цієї жінки, яку він покохав, – тільки-но зараз з такою ясністю і здивуванням він це зрозумів, бо ніколи не вірив у можливість нового кохання: Жанна, яка побачила його біополе, була близька до істини, кажучи, що він однолюб. Він і справді досі вважав себе за однолюба.

…А пізно ввечері, за годину до відходу її поїзда, він прибіг на вокзал, і стояв, мерзнучи, бо мороз брався на ніч крутий, і чекав її на порожньому ще пероні приблизно в тому місці, де мав бути п'ятий вагон. Поїзд подали тільки о пів на десяту, Ліда прийшла за десять хвилин до відходу, коли на пероні кипіло залізнично-від'їздне життя, перед провідниками юрмилися люди й від вагонних пічок віяло кислувато-гірким запахом деревного вугілля.

Вона розгублено зупинилась.

– Коли я чую запах вагонного диму, мені болить душа і хочеться кудись їхати. Жаль, що не можу поїхати а вами. Це вам, – він простягнув їй букет троянд, загорнутих у газету; чоловік, що продав йому ці троянди, дбайливо загорнув їх у шар целофану, а зверху прикрив ще двома газетними аркушами – мабуть, це був «Советский спорт», бо на обгортці можна було побачити фото боксерів, що вели бій на рингу.

Вона мовчки взяла квіти й зайшла у вагон, щоб кинути сумку. Вийшла – і тепер уже він ніяково змовк, проклинаючи себе за те, що все зіпсував, що не треба було влаштовувати цього, третього прощання; можливо, він їй уже набрид зі своїми прощаннями. Та коли до відходу поїзда залишалося три хвилини і провідниця, схожа на Гаркушу, гримнула на них, що час сідати у вагон, він обійняв Ліду й поцілував, відчувши рух собі назустріч і ніжний дотик її губ. Це тривало одну лише мить, після чого вона прошмигнула повз сердиту провідницю у вагон, а він став перед вікном і не зводив з Ліди погляду. Ні він, ні вона не махали руками, не вигукували якихось непотрібних слів, не уподібнювались до глухонімих, як це робить більшість людей у такі хвилини, а мовчки дивилися одне на одного. Вагон смикнуло, з дахів посіялась сніжна віхола, поїзд тихо набирав хід, а Ліда, впершись обличчям у скло, проводжала його своїм дивним, зизуватим поглядом, і йому здалося, що вона плаче.

III

У Москві лютували морози, місто було завалене снігом. Одразу з вокзалу Жадан поїхав на станцію метро «Південно-західна», звідки автобусом добрався до Внукова; в лісах, неподалік від аеропорту, розкинулося ціле наукове містечко: інститут, в якому працював професор Мідатов, віварії, допоміжні приміщення, житлові будинки для співробітників, магазини, пошта. Жадан зупинився в інститутському гуртожитку. Тут його знали. Він часто наїжджав сюди – працювати в лабораторії Мідатова, знайомитись з найновішими міжнародними рабіологічними публікаціями. Мідатову, як членові комітету експертів ВООЗ з проблем сказу, регулярно надходили офіційні матеріали ВООЗ, доповіді, виголошені на численних регіональних симпозіумах, монографії колег з різних країн світу.

Завтра в інституті Мідатова починався радянсько-французький симпозіум з проблеми боротьби зі сказом, на який був запрошений і Жадан.

Мідатов радо зустрів його на порозі свого кабінету. Був у сліпучо-білому, накрохмаленому халаті і усміхався, як завжди, мружачи і без того вузькі шпарини азіатських очей; Жаданові здалося, що Мідатов за цей короткий час, що вони не бачились, постарів і ще більше пожовтів; його обличчя, правда, завжди відзначалося жовтизною з шляхетним відтінком слонової кістки, і ті, хто його не знав, думали навіть, що він недавно перехворів на жовтяницю; але сьогодні колір його обличчя був нездоровий, з сіруватим відтінком тіста. Жадан не помилився, бо Мідатов одразу ж почав скаржитись на здоров'я – щойно переніс тяжкий грип (і це в інституті, який розробив нібито ефективну вакцину проти грипу, додав, іронічно посміхаючись), тепер із серцем негаразд. Міокардит. Почав розпитувати про Гаркушу і Кротову, поцікавився Нечаєвим – що то за один? – бо Мідатову зовсім не байдужою була доля Жаданової лабораторії, яка упродовж багатьох років співробітничала з москвичами, випробовуючи нові препарати Мідатова. Ця дружба почалася ще задовго до того, як Жадан прийшов працювати в інститут, – ще в далекі часи Шульги й Гаркуші, яку здавна Мідатов любив і шанував.

– Що буде на симпозіумі? – спитав Жадан.

Мідатов повільно походжав по кабінету. Хоч йому було за шістдесят, постать залишалася струнка й висока. Ніколи не поспішав з відповідями, не робив різких рухів і не приймав поспішних рішень. Жаданові згадалися фільми, в яких показували Сталіна, – як, повільно ступаючи залом засідань, обмірковує він щось важливе, таке, що має всесвітньо-історичне значення. В кабінеті Мідатова стояли елегантні білі фінські меблі, на стінах висіли фотографії всіх видатних вітчизняних рабіологів – разом десять портретів. Серед них були Левкович і Шульга. Навіть тепер, знаючи Шульгу особисто, Жадан ледь його впізнав, бо фотознімок походив з молодих літ – шевелюра, невеличкі вуса й борідка, як заведено було у лікарів на початку століття. Шраму Жадан не помітив – мабуть, фотограф заретушував.

– Симпозіум організували французи, – мовив Мідатов, підходячи до вікна і вдивляючись у синю смугу диких лісів, що оточували інститут. – Конкретно фірма Шар'є, яка взяла на себе всі витрати, пов'язані з симпозіумом. Вони одні з найбільших експортерів різних вакцин і гамма-глобулінів у світі. Зокрема, вони перші на Заході почали випускати в промислових масштабах свою тканинну вакцину проти сказу. І тепер хочуть за будь-яку ціну пробитися на наш ринок.

– Але в нас є вакцина Мідатова, – здивувався Жадан. – Навіщо ж їм лізти сюди зі своєю вакциною?

– Власне. Але… – Мідатов замислився на якусь мить і затарабанив пальцями по підвіконню, – але їм потрібна реклама. За будь-яку ціну їм треба створити враження, що їхня вакцина апробована також і в Радянському Союзі. Вакцина в них прекрасна, що й казати. Але й не краща за мою. Зате набагато дорожча.

Навіть тінь самовдоволення не пробігла по незворушному обличчю Мідатова, тільки очі заблищали весело й молодо, як у досвідченого бійця перед боєм.

– І якщо ми в них купимо хоч одну ампулу вакцини, назавтра – можете в цьому не сумніватись – в усіх їхніх рекламних проспектах буде написано, що вакцина Шар'є застосовується в ста десяти країнах, в тому числі в Сполучених Штатах і Радянському Союзі. Відчуваєте? Паритет супердержав у галузі застосування вакцини Шар'є проти сказу. Звучить! Крім того, вони сподіваються на деяких наших невігласів, які, замість того щоб розвивати виробництво вакцини Мідатова, можуть закупити французьку технологію. Фабрику з виробництва вакцини проти ящуру ми вже закупили в Шар'є. Всяке може бути…

– А як справи з вашою концентрованою вакциною? В нас кінчаються запаси, а в області вимагають.

На основі своєї «тканинної» вакцини Мідатов створив ще більш удосконалену вакцину найновішого покоління: тільки в двох країнах, крім нашої, у США і Франції, Новак і Шар'є вели експерименти з препаратом такого типу, але Мідатов хотів їх знову випередити з впровадженням у практику. Невелику кількість концентрованої вакцини він виділив Жаданові для перевірки на Україні.

– На жаль, дуже погано, – зітхнув Мідатов, пригладжуючи обома руками сиве волосся. Жадан ще пам'ятав той час, коли воно було чорне й лискуче. – Це технологічно дуже складна вакцина, вона потребує найчистіших реактивів і скла. Наше вітчизняне скло не годиться, в ньому є кислі домішки, віруси гинуть. А американці наклали на своє лабораторне скло ембарго. Наче це стратегічний матеріал. Крім того, потрібні ультрацентрифуги. Я хочу домовитись з французами. Так що на промислове виробництво найближчим часом не сподівайтесь. Дам вам доз п'ятсот-шістсот, не більше.

– Шкода. Це прекрасна вакцина. – Жадан витягнув свою доповідь, яку мав виголосити завтра, дав її Мідатову. – Ми переконані, що за нею майбутнє. Подивіться результати. Жодного ускладнення, високі титри вірус-нейтралізуючих антитіл.

– Що за випадок був недавно у Кротової? – запитав Мідатов.

– Пізнє введення гамма-глобуліну. Короткий інкубаційний період.

– Яку вакцину застосовували?

– Вашу.

– Дехто з моїх друзів, – з притиском на слові «друзів» сказав Мідатов, – у міністерстві й комітеті вакцин і сироваток зчинив навколо цього випадку великий галас. Діагноз підтвердився?

– Так. Виділили вірус, зараз вивчаємо, – відповів Жадан.

– Справа ось у чому, – знову на якусь мить задумався Мідатов. – Ці «друзі» хочуть скористатися з цього випадку і заборонити випробування моєї вакцини.

– Це неподобство! – обурився Жадан. – Вакцина чиста, ніякого відношення вона не має…

– Я вас дуже прошу надіслати мені всі матеріали, пов'язані з цим випадком… забув, як його прізвище…

– Чорнодуб.

– Так. Чорнодуб. І якщо треба буде, прошу вас, Євгене Петровичу, приїхати на засідання комітету вакцин і сироваток, захистити мою вакцину. – Він засміявся раптово і різко. – Весь світ її визнає, а тут, у своєму отечестві, доводиться виправдовуватись…

– Про що мова, Абдурахмане Карімовичу. Звичайно, приїду. Тільки дайте знати.

– А що чути з гамма-глобуліном? – поцікавився Мідатов.

– Ви читали повість Дудінцева «Не хлібом єдиним?»

– Читав.

– Вона написана тридцять років тому, але таке враження, що ніщо не змінилося. Винахідники нікому не потрібні. З великими труднощами я нашкрябав десять донорів. Це ж крапля в морі!

– Я думаю ось що, – повільно мовив Мідатов, уважно переглядаючи доповідь Жадана. – Мене недавно викликали до одного надзвичайно впливового діяча…

Він назвав прізвище.

– Ого! – свиснув Жадан. – Нічого собі.

– Його внука вкусила лисиця. Це було на дачі в Підмосков'ї. Якийсь ідіот приніс з лісу хвору лисицю. Ну й почали бавитись. Я призначив лікування. Так от, це дуже розумна і симпатична людина, він розпитував мене про наші справи. Я хочу звернутися до нього з доповідною запискою і викласти всі проблеми, що хвилюють нас, рабіологів. У тому числі розказати і про становище з людським гамма-глобуліном.

– Було б дуже добре, – погодився Жадан. – А як ваші «друзі» з міністерства на це подивляться?

– А, – зневажливо махнув рукою Мідатов, – вони звикли до мене. Я завжди для них буду «анфан терібль» – жахливе дитя.

Мідатов показав Жаданові свіжі американські публікації, серед яких особливу увагу привернула оглядова стаття Новака про сучасні проблеми діагностики сказу й боротьби з ним. Жадан одразу ж заходився виписувати цікаві місця; він досить вільно перекладав з англійської; розмовляв набагато гірше – не мав практики. Мідатов у цей час робив виписки з доповіді Жадана, беручи ті дані, які свідчили про високу ефективність нової вакцини. Про роботу з метафеном Жадан ще ніде не згадував: це не дозволялося патентно-ліцензійним відділом. Мідатову теж не сказав нічого. Ще рано говорити про це. Треба чекати.

Під час перерви вони пішли пообідати до інститутської їдальні. Відчувалося, що харчовики гідно підготувалися до міжнародного симпозіуму: був великий вибір смачних і недорогих страв, свіжі овочі, шинка, замість коричнювато-липкої, солодкої рідини, що величалася кавою, можна було замовити справжню чорну каву. Правда, бутербродів з баликом та чорною і червоною ікрою ще не було: це багатство берегли на завтра.

Потім Мідатов запросив Жадана на традиційну післяобідню прогулянку по лісу. Жаданові ці місця дуже подобались узимку: ніякої київської гнилої сирості, безсніжжя, перепадів температури. Справжня російська зима, чистий, сліпучо-неторканий сніг, а берізки пахли морозом і молодістю.

– Абдурахмане Карімовичу, – затинаючись, почав Жадан не дуже приємну для себе розмову, – як ви знаєте, я вже завершую дисертацію…

– Все гаразд?

– Все. Але… але треба думати про всі формальності: захист, відзив провідного інституту, опоненти. Хотів вас спитати – чи ви б не погодились в якій завгодно зручній для вас формі взяти в цьому участь? Адже ви провідний спеціаліст, всесоюзний бог, і ваше слово мало б велике значення для…

– Боюся, що я нічим не зможу допомогти, – повільно мовив, наче в такт своєї нешвидкої ходи» Мідатов.

Кольке почуття пройняло Жадана, занило десь під грудьми – одразу дала знати про себе виразка. Він пошкодував, що завів цю розмову.

– І на це є кілька причин, – вів далі Мідатов. – Перша. Я не погоджуюся з рядом положень вашої дисертації. Зокрема, ви не прийняли моєї теорії концентричного поширення спалаху сказу в Європі з одного центру…

– Але ж усі факти свідчать проти вашої теорії, – перебив його Жадан. – Якби ваша теорія була правильна і швидкість поширення спалаху дорівнювала сорока кілометрам на рік, сказ лисиць прийшов би на Україну через тридцять шість років, а не одразу ж після війни. Було кілька самостійних центрів зародження спалаху в Європі і в нашій країні, це очевидно.

Однак Мідатов ніяк не відреагував на цю Жаданову тираду, що свідчила про наївність майбутнього доктора наук, який гадав, що Мідатов так легко може відмовитись від своєї теорії, яку сповідував і поширював уже добрих два десятки років. Вони йшли по міцній, наїждженій лижні, яка добре їх тримала, й тому вони не провалювались.

– Крім того, – додав Мідатов, – я не вірю в те, що європейські летючі миші можуть поширювати сказ. Це дуже відповідальна заява. Ви мені й досі не передали того вірусу, що нібито був виділений з мозку людини, зараженої летючою мишею.

Зробив наголос на слові «нібито».

Штам «Лужкова» вивчала Гаркуша. Вона категорично відмовилася віддати цей штам Мідатову, хоч як його шанувала: хотіла сама докладно вивчити всі його властивості; очевидно, їхня публікація з цього питання роздратувала Мідатова, і тепер він пригадав це Жаданові. Той промовчав, згадавши, скільки разів гризся з Гаркушею, наполягаючи передати штам Мідатову й опублікувати статтю разом з ним. Нормально, подумав Жадан. Так мені й треба.

– По-друге, – сказав Мідатов, не повертаючись до Жадана, а дивлячись просто перед себе, – в мене зараз дуже погані стосунки з більшістю московських вірусологів. Моя участь у вашій дисертації може тільки зашкодити вам. Моє прізвище їх розлютить, і вони накоять вам капостей. Можуть навіть завалити через ВАК. Мідатов діє на них, як червона шматина на бугая.

Він гостро, неприємно зареготав.

Це вже було ближче до істини: видатні здібності одного з кращих вірусологів світу в дивовижний спосіб поєднувалися в Мідатові з поганим характером; доброта була перемішана з підозріливістю, блискучі енциклопедичні знання – з небажанням мати поруч з собою когось, хто хоч у чомусь дорівнював би йому; через те в лабораторії Мідатова, крім нього, ніколи не було жодного доктора наук; працювали тут переважно жінки середнього, частіше передпенсійного віку, яких цілком задовольняли безпретензійні кандидатські ступені, зарплата старших наукових співробітників і обожнювальне підпорядкування шефові; кілька енергійних, перспективних молодих науковців-чоловіків, що скуштували хліба в цій лабораторії, змушені були незабаром звідси піти, бо наштовхнулися вони на залізну, непримиренну волю Мідатова, і ніякі їхні таланти, знання, ідеї – ніщо не примусило його поставитись до них так, як цього вимагала справедливість та інтереси продовження науки про сказ. Мідатов вважав, що і його талантів, знань та ідей цілком вистачить на всю світову рабіологічну науку нині, прісно й вовіки-віків – і в цьому він був недалекий від істини. Від істини наукової, а не тої, яку породжує людська совість. Поступово навколо Мідатова виникла атмосфера ворожнечі й глухого роздратування його диктаторськими замашками. Особливо постаралися ті його колишні учні, які, пішовши від нього, самі стали згодом провідними вірусологами; отримавши всі знання, до яких їх уперто намагався не допустити Мідатов, ставши професорами, докторами наук, а деякі – членами-кореспондентами Академії медичних наук, вони не забули образ від свого колишнього вчителя, і тепер уже він відчував на собі дошкульні удари тих, кого колись скривдив. Його вже двічі провалили на виборах до академії. Лабораторію його злостиво називали «гаремом», натякаючи на особливості його вдачі. З другого боку, всі розуміли, що тільки Мідатов зі своєю одержимістю й науковими здобутками найвищого міжнародного рівня має право на звання одного із «скажених» богів світу.

Про всі ці таємниці Жадан дізнавався поступово, під час своїх численних поїздок до Москви, зустрічаючись з колегами на різних конференціях. Він довго, майже до сьогодні не вірив у всі ці розмови, думав, що Мідатову заздрять (так почасти й було), що перебільшують його погані якості, відкидав усі лихі поголоски про свого кумира, якого вважав за ідеал сучасного вірусолога, вважав за лікаря-романтика, котрий бореться самовіддано зі сказом, долаючи несправедливе упередження своїх колег. Мідатова найбільше не любили в Москві, там, де його найкраще знали. А рядові рабіологи, що приїздили на конференції з усіх кінців велетенської країни – з Узбекистану чи з Сибіру, з України чи з Прибалтики, – молилися на Мідатова, який навдивовиж демократично поводився з простими лікарями – завжди допомагав їм порадою, часто виїздив до них на консультації чи прочитати лекцію.

– І, нарешті, по-третє. – Мідатов обережно відвів убік засніжену гілку, що перегородила йому путь. – Я не можу взяти участі у будь-яких процедурах, пов'язаних із захистом вашої дисертації, з суто формальних причин: ми з вами ведемо спільні дослідження, впроваджуємо вакцину. Правилами ВАК заборонено…

– Я думав про це, – зупинився Жадан. – Ми не маємо з вами жодної спільної публікації, тому це не причина. Не обов'язково бути опонентом. Я сподівався принаймні на ваш відзив.

Мідатов теж зупинився. На ньому були шапка-пиріжок з сивого смушку, зимове пальто зі смушковим коміром. Він любив смушок, бо його батько й дід також любили це хутро. Повернувшись з фронту в орденах, – всю війну пройшов командиром протитанкової гармати, – Мідатов не застав ні діда, ні батька, нікого із своєї численної рідні.

– Ні, Євгене Петровичу, – ще раз твердо повторив Мідатов. – Не ображайтеся, але я знав, що буде ця розмова, і все вирішив. Підемо назад? Через годину мають приїхати американці і французи. Приїхав Новак. Ви що сьогодні робите?

– Поїду в Москву. Хочу відвідати будинок Льва Толстого в Хамовниках. Я ніколи там не був, – сказав Жадан, дивуючись тому, як у цьому косоокому чоловікові з тонким, одухотвореним обличчям уживається поруч чорне й світле, погане й добре. – Вибачте, Абдурахмане Карімовичу, мені дуже неприємно, що я почав цю розмову. Якби я знав, ніколи…

– Якби я був дипломатом, – мовив з гордістю. Мідатов, піднявши до неба своє вилицювате обличчя, – я б, звичайно, так не зробив. Бо ви мені потрібні. Але я людина відверта, за що страждаю. Тепер, мабуть, ви кинете випробовувати мою вакцину, чи не так?

Жадан відчув, як закипає у ньому лють.

– Невже ви такий… такий, – хотів сказати – «скажений», – що могли так про мене подумати?! – вигукнув так голосно, що з сусіднього дерева злетіла сорока, натрусивши з гілок снігу. – Як вам не соромно, Абдурахмане Карімовичу?

– Ви не ображайтесь, – примирливо сказав Мідатов, – але багато хто так робить.

– Мені неприємна ваша відмова, – сказав Жадан, думаючи про те, що знову щось важливе втрачає у житті, ще якісь його ілюзії розвіюються, наче цей сніг у повітрі. – Я завжди вважав себе вашим учнем. І вважатиму далі. Дисертацію робив під впливом ваших ідей. І думав, що ви підтримаєте мою роботу. Але я не можу все життя танцювати під вашу дудку і повторювати ваші теорії, особливо коли вони хибні. Справа в тому, що ви прекрасний вірусолог. Саме вірусолог. А я насамперед вважаю себе епідеміологом. Я учень Верхратського, і цим багато що сказано. Ви взялися трактувати епідеміологічні явища з позицій суто вірусологічних… якщо хочете – прагматичних.