Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

– Якби ти знав, як я люблю тебе, – сказала ледь чутно, і якби вона казала щось інше, як тоді, в хірургічному відділенні, він би, можливо, не зрозумів її слів – довелося б напружувати слух, але зараз він зрозумів усе; зрозумів – і злякався сили пристрасті, якою сповнені були слова і погляд цієї жінки. – Бажаю тобі щастя. Ти найсильніший, наймудріший, найкрасивіший на всій землі.

– Оце вже неправда, – посміхнувся він, – і я протестую проти такого дрібного підлабузництва.

– Ти просто нічого не розумієш. Ти навіть уявити собі не можеш, як ти відрізняєшся від усіх цих Бадяків і Огородників, які оточують мене. З Новим роком, любий… Подзвони мені, я завтра чергую.

Він згадав тих, укушених і спотворених вовчицею, які лежали в хірургічному відділенні, зустрічаючи Новий рік на чужих лікарняних ліжках. Почуття провини ворухнулося в його душі: подумав, що не має права на щастя, доки люди ці перебувають під загрозою смерті. Але одразу ж відігнав цю думку як наївну і безглузду: чи комусь потрібна така жертва?

– Я прийду завтра у відділення, – сказав він, подаючи їй пальто. – Треба взяти кров у хворих. Я хочу визначити рівень інтерферону й антитіл. – Дуже боюся за Моргунів.

– Не проводжай, не треба. – Поцілувавши його, вона квапливо вийшла.

Її хвилювання передалося йому: що скажуть про неї в цьому містечку, де кожний її знає, де шепоти й плітки ширяться блискавично, розходячись концентричними колами, наче хвилі від кинутого у воду каменя. Уявив, як сонна чергова дивиться на «дохтуршу», як безпомилково вираховує, до кого вона приходила. Ліг одягнений на ліжко ницьма, уткнувшись носом у зім'яту подушку, й відчув знайомий гірко-осінній запах її парфумів. І чомусь одразу згадав Олю, і йому стало соромно, наче безжально зрадив він жінку, тепло якої ще полишилося тут. Зарипіли двері, й він злякано скочив з ліжка: це шафа чомусь відчинилася, блиснувши дзеркалом, яке вже не мало в собі нічиїх зображень, відбиваючи саму лише порожнечу.

VII

Жадан ще не знав (про це дізнався пізніше, коли розповіла йому по секрету фельдшерка Поплавська, яка не спала тої ночі), що саме в ту хвилину, коли згадував він тих, хто лежав у хірургічному відділенні старомитницької районної лікарні, у жіночу палату тихо прослизнув Григорій Моргун й, поблукавши, немов сновида, поміж ліжками, знайшов свою жінку Надію. Став на коліна перед ліжком і обережно доторкнувся до жінчиного плеча, теплого й м'якого, наче свіжа хлібина.

– Надю, чуєш? Надю, – прошепотів. Простогнавши уві сні, в якому весь час на неї кидалися чорні вовки, вона ледь розплющила очі.

– Хто? Що таке?

– Це я, Надю.

– Григоре, ти?

– Я.

– Що з тобою?

– Нічого. Просто Новий рік, Надю.

– Краще не було б його…

– Не кажи так, Надю, гріх це. – Він поцілував дружину в плече. – Все буде добре, Надю, ось побачиш. Лікар з Києва казав…

– Григоре, де все поділося? – пошепки спитала вона.

– Що все?

– Щастя. Було, а тепер нема. А коли воно було, ми не розуміли, що то щастя.

– Ще все буде, – сказав Григір, поклавши руку їй на живіт, наче хотів відчути, як ворушиться їхня дитина. – Надю, я хочу тобі сказати, що я… завжди з тобою буду. Ти не сумнівайся. Я тебе дуже люблю, ти була й будеш гарна мені, найкрасивіша. Ти тільки не плач, не побивайся так. Лікар з Києва казав, що так не можна, це дуже вредно. Ти не одна зараз… А ще ж Оксана і Вітя. І я.

– Григоре, Григоре, – тяжко зітхнула Надя. – Як тобі там у палаті?

– Все добре. Тільки оцей Савчук хропе, як свиня, спати не дає… а так – навіть подобається. Виразку обіцяли мені підлікувати. А головний лікар казав, що видадуть нам путівки у санаторій. Уявляєш, Надю? Поїдемо вдвох з тобою, адже ніколи не були. На море…

– А як дітей залишимо?

– Бабу Корнійчиху попросимо.

– Фантазер ти в мене, – вперше посміхнулася Надя. – Ти йди вже, а то прокинеться хтось із жінок, злякається.

Він поцілував її в живіт і груди, підвівся.

– З Новим роком, Надю.

– З Новим роком, Григоре.

VIII

Сліпуче сонячне світло заливало Стару Митницю. Здавалося, що сонце і сніг, об'єднавши в один потік несумісні енергії холоду і тепла, заполонили містечко потоками білого сяєва, знищивши доокруг всі інші можливі кольори. Всі, хто ліниво вийшов у цей час на вулиці Старої Митниці, мружили очі, від чого обличчя людей стали кислі й невиспані. Можливо, причиною цього було не сонце, а недавні нічні святкові посиденьки. Жадан пішов на пошту й подзвонив додому, привітавши маму з Новим роком. Мати бідкалась, що довелося йому зустріти Новий рік далеко від дому, питала, чи не голодний там швендяє, а він казав, що все нормально, думаючи в цей час про Ліду: йшов якраз до лікарні. Біля Будинку культури до нього підійшла якась дівчинка й поздоровкалася. Він здивувався такій популярності; докотився до того, що вже малі незнайомі школярки вітаються з ним, але, придивившись, упізнав це безброве обличчя й пташиний ніс-дзьобик. Це була Ніна Чорнодуб.

– Це ти, Ніно?

– Ну, – мотнула головою дівчина.

– Що тут робиш?

– На ялинку прийшла. Подарунки даватимуть.

– Як ти себе почуваєш?

– Добре.

Тепер він зрозумів, чому одразу її не впізнав. Була вдягнена в новеньке зимове пальто, синє, з білим нутрієвим коміром, і в голубу плетену шапочку з пухнастої вовни. Обличчя її теж змінилося – зникли сині кола під очима, на щоках грав рум'янець.

– А як мама себе почуває?

– Мама заміж вийшла. За дядю Костю.

– За якого? – мимохіть вирвалось у нього. – За того що продукти возить?

– Ну. Нам тепер дуже добре…

– Добре? – не зрозумів Жадан.

– Він хороший. Дядя Костя. До нас добре ставиться, любить нас. Мамі шубу купив, мені чобітки, пальто, два плаття. Обіцяв магнітофон купити. Я його татом зову. Хату збираємось продати, переїдемо до нього. Не може мама в хаті. Все їй здається, що тато сидить у сараї, малює. Наче в сараї світиться. Мама вночі підійде, бува, до вікна, подивиться і гукає. Ніно, каже, піди подивись. Ну, й дивлюсь. Темно, кажу, мамо. Нікого там немає…

Жаданові здалося, що світ навколо нього посірів, що враз згасло сяяння сонця і снігу. Тільки й зміг, що ворухнути губами:

– Нормально…

– Я вже піду…

– Стривай, – згадав про щось важливе він. – А картини як?

На круглі Нінині очі раптово набігли сльози. Тепер вона знову скидалася на злякане пташеня в клітці. Тільки клітка була інша.

– Мамка продала одному дядькові, який на базарі картини продає. Йому підрамки сподобались. Він красиво так малює озеро й лебедів. А кілька картин я сховала на горищі… – вона закліпала очима. – Ви не думайте, мені тата жаль.

Він узяв її за ліву руку, як тоді, коли дивився на подряпину від скаженої лисиці.

– Слухай, Ніно. Подаруй, будь ласка, мені батькову картину. Можеш? Якщо хочеш, то я гроші дам. Добре?

– Ну, – ствердно кивнула Ніна.

– Я в готелі живу. Номер двадцять два. Не забудеш? Або в лікарню принеси. Завтра, добре?

– Ніно! Ніно! Починається! – гукнули якісь дівчата, які з вереском і сміхом штовхалися перед дверима Будинку культури. Ніна крутнулася у своїх новеньких чобітках і побігла до гурту. Жадан нахилився, набрав у жменю снігу, спробував виліпити сніжку. Проте сніг розсипався, наче під впливом морозу і сонця в ньому зовсім зникли внутрішні єднальні сили. Що діється в цьому світі? – розгублено подумав він. Чому так багато зрад? Чому так швидко розпадаються всі зв'язки, наче цей сніг? Вдарив долонею об долоню, струшуючи залишки снігу. Ось так ця дівчинка, Ніна Чорнодуб, легко струсила пам'ять про батька. Стривай, сказав сам собі. Не поспішай засуджувати інших. Ніна – нещасне дитя, ні в чому не винне. А та сам? Скільки років ти зраджував інших? І насамперед самого себе? Згадав Ларису. Уявив, як саме в цю хвилину її гості починають, сонно потягуючись, вставати в козинській дачі, як з ванної кімнати тихо вихоплюється Жанна – з ким вона цього разу була? З Володею? Чи, може, з Нечаєвим? А може, Нечаєв і Лариса… Відчув, як починається свинцевий біль у голові, як похмурий настрій охоплює його. До лікарні залишилося зовсім недалеко, але Жадан, круто повернувши ліворуч, пішов в іншому напрямку – на берег річки. Повільно брів по коліна в снігу тихою, майже сільською вуличкою, мешканці якої, мабуть, ще спали у своїх стареньких одноповерхових будиночках, завалених снігом. Можливо, саме в цьому неквапливому, нехитрому провінційному житті і криється правда? – подумав. Я найперший зрадник. Сьогодні вночі, коли я відчув себе щасливим, я думав не про жінку, яка покохала мене, яка ладна віддати мені своє життя, – я знаю це, відчуваю, – а про ту, яка безжально зраджувала мене й кинула, як жалюгідну ганчірку. Я думав про Олю.

Згадав, як часто лунали телефонні дзвінки того року, коли пішла від нього Оля, як незнайомий владний чоловічий голос просив покликати її до телефону, Жадан ніколи не звертав уваги на ці дзвінки: на відміну від нього, замкненого й мовчазного, Оля мала десятки – якщо не сотні – приятелів, до неї безперервно дзвонили якісь люди. Оля працювала в онкологічному інституті, і тому до неї дуже часто зверталися з проханнями чимось допомогти чи про щось дізнатися знайомі, напівзнайомі чи чвертьзнайомі напівзнайомих. Вона нікому не відмовляла, намагалася допомогти, щедро витрачала на це свої молоді сили – Жадан тільки головою похитував, слухаючи, як годинами веде телефонні розмови Оля, влаштовуючи різні справи. Не дуже швидко, але одного разу, незадовго до тої їхньої нічної розмови, Жадан зрозумів дивну річ: голос Олі мінявся, коли просив її до телефону той владний незнайомий чоловік. Ставав глибоким і таємничим, звучав так, наче надворі була ніч, наче лише двоє людей було в цілому світі – Оля і той, з ким вона розмовляла. Голос Олі, такий весело-побутовий, зникав, наче тимчасовий напис крейдою на дошці, що його зітерла мокрою ганчіркою чиясь рішуча рука; натомість народжувався інший звук, і слова Олині, короткі й однозначні, втрачали всяке значення. Весь смисл був лише в тембрі її голосу, в її шепоті, в мелодії її розмови і, звичайно, в паузах. В обожнювальному мовчанні, з яким вона слухала слова невідомого співрозмовника. В її сміху.

Як глибоко вросло в мене це коріння, подумав Жадан з ненавистю. Її коріння. Я вириваю ці спогади з душі, випльовуючи їх, наче туберкульозник залишки легенів, намагаюся випалити їх у собі, а вони все сидять і сидять, завдаючи болю, вбиваючи щастя, подароване сьогодні мені долею. Але хіба тільки Оля в цьому винна?

Подумав про те чорне, що було в ньому, мабуть, віддавна, тільки він про це не знав, наївно вважаючи себе людиною доброю, врівноваженою, не здатною на підлі вчинки. Помилявся. Згадав, як одного разу, шукаючи в шафі сорочку, натрапив на стару Олину сумочку, сховану в глибині шухляди, під білизною. Знайшов випадково. Але відкрив її не випадково. Ніколи б цього не зробив раніше, коли вірив Олі більше, ніж самому собі. Але тепер, коли дедалі частіше вона приходила пізно вночі, – нерідко від неї відгонило запахом випивки, – коли її все дратувало, кожне його слово, коли «доброзичливці» нарешті повідомили його про те, що Олю часто бачать з якимсь незнайомим мужчиною, – тепер Жадан з огидою, зневажаючи себе, піддався темній, спустошуючій душу спокусі: відкрив сумочку і знайшов там листи від нього.

Найбільше Жадана приголомшила та ніжність, з якою звертався незнайомий до Олі, до його Олі. Тремтячими руками тримав він ці аркушики паперу, в яких дивовижно спліталися безсоромні, що аж вивертали душу, піднесені й божевільні слова кохання. Чужого кохання до його жінки. Жадан з його раціоналістичним розумом, з його вічною заглибленістю в наукові справи нічого подібного ніколи б не написав. Не вмів він цього робити, ніколи не спадало йому на думку, що так можна і треба робити, коли любиш жінку. А Олю він любив над усе. Вона з'явилася в його житті вже тоді, коли за всіма ознаками йому була рокована доля старого холостяка: була молодша від нього на десять років, і, на відміну від Ліди, він її одразу помітив серед своїх слухачів. Студенти медичного інституту приходили на практику в їхній інститут, і одного разу Жадан вів з ними заняття в лабораторії. Це був рідкісний випадок, бо, як правило, виступав перед студентами Брага, який любив розповідати молоді про свої революційні й наукові подвиги, але того дня Браги не було і Жаданові довелося замінити шефа. Він закохався з першого погляду, тільки побачив цю рудувату дівчину, яка не зводила з нього свого уважного зеленкувато-золотистого погляду. Звертався тільки до неї, говорив заради неї, розповідав про найновіші відкриття у вірусології так натхненно, що студенти, скинувши з облич звичну байдужість, тільки роти пороззявляли від захоплення і здивування. Лекцію Жадана довелося перервати на половині, коли прибігла кучерява Марина з лабораторії Лозицького, – виявляється, там давно вже чекали групу студентів… Мати була проти шлюбу з набагато молодшою дівчиною, вона одразу чомусь незлюбила Олю, наче передчуваючи наперед усі нещастя, що чекають на її сина. З гіркотою подумав, що мати зі своєю сліпою любов'ю готова була понівечити його долю – їй легше було бачити його неодруженим, старіючим, дивакуватим холостяком, ніж погодитись з Ольгою, з її незалежним характером і веселою, компанійською вдачею.

Але не мати понівечила йому долю. А хто? Оля? Чи той, до певного часу не знайомий, який писав їй такі натхненні листи? Чи, може, він сам, Жадан?

Запідозривши щось брудне, вже не міг стриматись, почав вистежувати Олю. Одного разу, стоячи навпроти інституту онкології і розглядаючи страшну мозаїку на стіні: як призматична людська постать бореться з чимось темно-червоним, потворним, що символізує ракову пухлину, – він побачив, як на ріг вулиці Васильківської вийшла Оля. Жадан сховався від неї за деревом. Через кілька хвилин під'їхала легкова машина, така сама, як у Лозицького, і Оля, швидко озирнувшись (Жадана боляче вразило це її злодійкувате озирання), сіла в машину й поїхала. Жадан лише встиг помітити впевнений профіль якогось мужчини за кермом. Потім він дізнався, хто це. Професор Юрій Сергійович Скидан, відомий київський акушер-гінеколог, один з найкращих спеціалістів з лікування жіночої безплідності. Його кафедра вела якісь спільні дослідження з лабораторією, в якій працювала Оля. Ну і… Ще кілька разів, криючись, мовби секретний агент з якихось поганих кінофільмів, зустрічав їх Жадан, і щоразу щасливі, умиротворені вирази їхніх облич вражали його як щось неможливе, наче моторошний сон. Однак це був не сон.

І от одного разу, зібравши всю свою мужність, почуваючи себе тяжко хворим, як той скажений собака, що у пошуках порятунку біжить до лісу вишукувати якусь рятівну траву, Жадан пішов назустріч своєму суперникові. Знав уже всі його маршрути, вивчив розклад занять і зустрів на бульварі Шевченка, недалеко від медінститутського ректорату. За півгодини там мала починатися вчена рада.

Скидан здивовано подивився на нього. Подумав, мабуть, що то чоловік якоїсь нещасної жінки, яка не може завагітніти, просить проконсультувати дружину. Був майже одного віку з Жаданом, але виглядав набагато молодшим: високий, сивіючий, спортивний мужчина в елегантному чорному плащі із замкненим виразом обличчя глянув байдуже на Жадана, наче на дерево чи стовп, який треба обійти, щоб не втрачати зайвого часу.

– Я вас слухаю, – кинув нетерпляче.

– Я чоловік Олі. Олі Жадан.

Професор холодно й уважно подивився на нього, наче Жадан із предмета неживого перейшов у стан комахи, але ще не перетворився на людину.

– Що з того? Що вам треба? Конкретно.

Жадан розгубився,

– Мені… треба поговорити з вами.

– Нам немає про що говорити, – відрізав Скидан.

– А Оля, як же Оля… адже вона… ви… ну і взагалі…

– Слухайте, в мене немає часу займатися вашими сімейними справами. Вирішуйте їх самі. А ваша особа, вибачте, мене просто не цікавить. Нам з вами немає про що говорити. А втім… Скажу. Ви не гідні мати таку дружину, як Оля. Навіщо вона вам? Вона не для вас… Вона… вона занадто прекрасна і розумна, щоб бути вашою дружиною. Ви не можете їй дати і однієї сотої того, на що вона заслуговує. Якби ви любили по-справжньому Олю… ви… ви б уже мали з нею троє дітей… Носили б її на руках, а не примушували працювати і робити цю ідіотську дисертацію. Вибачте. – Він легко вклонився і спокійною ходою, наче й справді нічого незвичного не сталося, так, ніби справді зустрів примітивну комаху, пішов униз, до ректорату. Жадан розгублено озирнувся. Побачив гнівно похилену голову Шевченка – пам'ятник, наче на гравюрі, сіро карбувався в несміливій прозелені парку, в радісному, сповненому передчуттям любові київському весняному повітрі. Що робити? Сів на лавочці у парку Шевченка, бо ноги вже його не тримали. Вчинити так, як у мелодрамі Островського, з якої зробили жорстокий романс: ревнивий, негарний, дурний чоловік вбиває з жалюгідного револьверчика свою зрадливу красуню-наречену, а всі його зневажають, сміються з нього, ніхто йому не співчуває ні на екрані, ні в залі, бо всі вважають, що слабкий мусить мовчки відійти, полишити жінку сильному, владному хижаку. Це якраз той випадок, коли тріумфує теорія Оскара і цього сіро-жовтого вовка Брауна. Чому в цього акушерського гінеколога такий свіжий, дитинний колір обличчя, думав Жадан, сидячи на тій лавочці й слухаючи збуджене туркотіння голубів.

…Жадан дійшов нарешті до самого берега річки. На днищах човнів, які лежали тут, покоїлись копиці сліпучо-білого снігу – немовби тимчасові пам'ятники зимовому супокою, що панував довкола. Сніг, який вистелив кригу на річці, був іншого кольору, ніж той, що вкривав землю. Під річковим снігом де-не-де проглядала крига, за нею вгадувались темні, жовтуваті, глинисто-пінні глибини води, що упокорилась тільки тимчасово, тільки у зовнішніх своїх виявах, а насправді неспинно, століттями несла й нестиме свою течію повз ці береги, не відаючи дрібних людських печалей. Зітхнувши, Жадан пішов до лікарні. З ніжністю і сумом подумав про Ліду, яка його там чекає. Як добре було б залишитися тут з нею назавжди, забути про Київ і все лихе, що його там спіткало. І ще подумав, що треба вже їхати додому.

Розділ восьмий

І

А через три дні захворів Роман Поплавський.

Ішла одинадцята година ночі, й Ліда вже збиралася йти від Жадана: боялася залишати на ніч дочку саму. Але він не відпускав, просив ще трохи побути. Лежав, міцно пригорнувши її до себе, втративши відчуття їхньої окремішності, бо тепер усе було спільне – їхні тіла й душі, слова і думки. Ліда пошепки, на вухо, розповідала йому історію свого життя й одруження, коли у двері хтось неголосно, але рішуче постукав. Вони замовкли. Ліда полохливо притиснулась до нього, мовби шукаючи прихистку. Жадан вирішив не відповідати – може, хтось помилився номером? Але стук повторився, був довший і голосніший.

– Не пускай нікого сюди, – прошепотіла Ліда. – І не вмикай світла.

Вона пірнула під ковдру, як мишка, і йому стало смішно.

– Хто там? – спитав, ледве стримуючи сміх.

– Євгене Петровичу, це з лікарні. Відчиніть, будь ласка.

Він трохи прочинив двері. Побачив знайому ще з осені медсестру Марусю, яка працювала тепер у відділенні. Стояв, загорнувшись у жовте плюшеве покривало; уявив усю недоладність і дикість свого вигляду. Наче буддійський монах, подумав. Чортзна-що.

– Бадяк просить, щоб ви прийшли негайно. Захворів Поплавський.

– Що?! Поплавський?

– Так.

– Що з ним?

– Бадяк казав, щось незрозуміле. Просив вас прийти.

– Зараз прийду. А чому не подзвонили?

– Та у вас телефон не працює. – Маруся пом'ялася трохи й сказала: – А ще Бадяк просив передати, щоб Лідія Василівна теж прийшла. Там з переломами мужчину привезли, треба робити операцію, він сам не впорається…

– Добре, – буркнув Жадан, зачиняючи двері. Служба інформації в цьому містечку поставлена непогано. Підійшов до письмового стола, намацав у темряві телефон. Трубка лежала поруч. Ліда поклала, подумав він. Відчай охопив його. Поплавський… Телефон відключити можна. Смерть – ні. Невже це сказ? Невже такий короткий інкубаційний період? Сім днів. Все може бути, бо може бути все.

Коли він прибіг у відділення (Ліда мусила хоч на кілька хвилин заскочити додому), біля ліжка Поплавського вже стояли Огородник, Бадяк, завідуюча інфекційним відділенням і лікар-невропатолог. У палаті горіло світло, стривожені хворі не спали, розуміючи, що діється щось незвичне. Поплавський весь горів, температура сорок, він марив і стогнав.

– Неврологічний статус? – спитав Жадан.

Лікар-невропатолог стенула плечима:

– Болі в голові і ділянці носа. Більше нічого.

– Гідрофобії немає?

– Давали пити чай… начебто п'є.

– Негайно переводимо в ізолятор, – сказав Жадан. – Можливо, грип. А можливо…

– Що матері скажемо? – спитав Огородник.

– Що грип, – сказав Жадан, бажаючи сам повірити в це, та не повірив: болі в місці укусу не обіцяли нічого доброго. І почав проклинати себе за те, що не дав цьому хлопцю метафену. Але тоді препарату не вистачило б для Надії і Григора Моргунів.

Поплавського перевели в ізолятор інфекційного відділення, туди, де помер Чорнодуб. Літня жінка-санітарка, що приходила восени до Жадана і весь час злякано обмацувала тоді свою шию, була тепер у масці й гумових рукавичках. Підвела Поплавського до ліжка, дбайливо підгорнула подушки.

– Лягай, синочку, бідненький ти мій, де це на тебе взялося, ось так, ось так, обережно. Зараз я тобі чайку дам, з ложечки тебе напуватиму…

Але Поплавський відмовився, простогнав тільки, що голова болить, і заснув.

– Може, менінгіт? Як ускладнення від укусу? – висловив припущення Жадан.

– Менінгіальних знаків поки що нема, – сказала лікар-невропатолог. – Почекаємо до ранку.

У Жадана залишалося тільки чотири ампули метафену, і він гарячково вирішував: що робити? Якщо це сказ, то метафен не допоможе. Тобто не існувало ніякої теоретичної можливості. Але… Може, існує можливість позарозумова, ірраціональна? Якщо забрати ці ампули у Моргунів, вони отримають неповний курс… Це небезпечно. Всі холодні раціональні міркування були проти того, щоб дати Поплавському метафен. Однак Жадан, дивуючись собі, безглуздю свого вчинку, лаючи себе за це, наказав ввести дві ампули метафену Поплавському негайно. А дві вранці.

Спати влаштувався в ординаторській інфекційного відділення, але майже не спав, бо щогодини схоплювався, йшов у палату до Поплавського, який перебував у тяжкому забутті, з ординаторської кімнати добре було видно вікна операційної хірургічного відділення, які світилися цілу ніч. Там працювала Ліда. Хірургом вона стала випадково, під впливом свого колишнього чоловіка, що був набагато старший за неї й викладав хірургію в їхній групі. Цей самовпевнений серцеїд (чомусь Жадан уявляв його схожим на Бадяка) дуже швидко обкрутив наївну, романтичну студентку; але спалах її першого кохання минув так само швидко: коли почали до неї приходити жінки з усієї Львівщини й Підкарпаття, яких ошукав її чоловік, за ніч приємності наобіцявши бозна-чого, і жінки ці тепер вимагали від неї (сиділа з малою дочкою вдома, а чоловіка вічно не було) львівської прописки, аліментів, співчуття (вона їм співчувала, так само як і собі), повернення рожевих сподівань, сімейного затишку й втраченої дівочої цноти. Ліда перестала пускати до себе чоловіка, розлучилася з ним, замкнула кімнату, відокремилася, але як відокремитись, коли він продовжував жити поруч, у сусідній кімнаті. І тепер почалася нова мука: стали приходити не ті, з ким він був у минулому, а ті, хто мріяв піти з ним у майбутнє, претендентки на його сливові очі, на його масну усмішку, на його гроші (він безсоромно брав хабарі з хворих за те, що влаштовував їх до інститутської клініки), на його високе, огрядне тіло кабана-запліднювача. І ці претендентки, ці нові його жертви з того вічного і дедалі більшого племені самотніх жінок, знайомилися з Лідою. Вона намагалася знайти в їхніх очах крихту зніяковіння чи сорому перед нею. Та де там! Розміняти квартиру не вдавалося – чоловік не хотів, він усе ще сподівався, що Ліда заспокоїться, звикне до такого неміщанського, як казав, життя, повернеться до нього, бо час від часу, п'яний, він падав перед нею на коліна, каявся в гріхах, просив прощення й казав, що тільки її в цілому світі кохає; так проминуло чотири страшні роки, коли Ліда прокляла все, що є в чоловічому племені сильного й життєлюбного, і свою професію хірурга теж прокляла, бо їй здавалося, що майже всі її колеги-хірурги мазані одним миром з її чоловіком. Коли у Старій Митниці померла її тітка, залишивши у спадщину півбудиночка, Ліда, не вагаючись, переїхала сюди.

Тільки вчора вночі дізнався про це Жадан, і тепер, стоячи в затемненій ординаторській, дивлячись в освітлені вікна операційної, він думав про цю побиту, поламану життям ще молоду жінку, яка зараз рятує побитих, поламаних життям людей, і в ньому водночас зростали любов і тривога, – і тривога ця виникла не тільки від хвороби Поплавського, хоча і це важило, але зародилася, наче щемлива мелодія, ще раніше, непомітно, в якусь тепер втрачену мить: можливо, тоді, коли вперше подумав вів про несумісність свого особистого щастя з горем багатьох з тим горем, до якого впритул доторкнувся тут, у Старій Митниці. Або тоді, коли знову згадав він Олю, вивертаючи зі своєї душі все темне і зле, намагаючись виправдати й поглибити свою ненависть до Олі та того, хто забрав її від нього; бажаючи вирвати з душі все коріння своєї любові до неї, забути, що найбільшого щастя в житті – щастя першого і, можливо, останнього кохання – зазнав він з Олею. Все інше було щастям вторинним, тобто несправжнім, вигаданим, тимчасовим.

Він подумав, що його біль від згадок про Олю – як біль інваліда, який втратив ногу, але відчуває її як живу: і пальці болять, і примарні м'язи на литках. Це зветься – фантомні болі.

…Зимове небо тільки яснішало над Старою Митницею, навіть білосніжні халати, що були на тих, хто зібрався довкола Поплавського, здавалися зшитими з сірого павутиння.

Поплавський марив – і це була розірвана, випадкова безсистемна маячня лихоманки; за безладними, на позір, словами Поплавського проглядав певний зловісний сюжет, певна послідовна структура того, що, здавалося б, було позбавлене будь-якої логіки: у психіці хворого розігрувалась ситуація нападу і захисту. Нападу чорних демонів. Жадан знав, що саме таку програму нападів і вбивчих кошмарів несе з собою вірус сказу, який розмножується в мозкових клітинах.

– Лейтенант, лейтенант! – кричав Поплавський, схоплюючись з ліжка. Голову його підтримувала няня, що просиділа коло нього цілу ніч. – 3 гори б'ють духи!<sup>[10]10
  Духи, душмани – афганські контрреволюціонери.


[Закрыть]</sup> Чуєш? Алло, алло! Як мене зрозумів? Алло, прийом. Кулемет і два гранатомети! Чуєш, лейтенанте! Прикрий нас вогнем! Мій бе-те-ер загорівся. Духи, чорні, летять сюди… Лейтенант! Буде рукопашна! У, сволота… гади… тримайтеся, Серього, Серього… це не вовки, це духи! Лейтенант, негайно викликай вертольоти! Мамо… мамочко!

Він схопився руками за обличчя, намагаючись зірвати пов'язку, але няня розімкнула його руки й обережно поклала голову на подушку.

– Синочку… синочку, не можна так… страждалець ти мій рідний. За що тебе так? Лікарі, – повернула вона до тих, хто мовчки стояв у цій палаті, своє прикрите марлею обличчя – тільки очі блищали, – та зробіть же щось, рятуйте його, бачите, як хлопець мучиться…

Раптом Поплавський розплющив очі й осмислено глянув на них. Привиди тимчасово відступили від нього.

– Де я? – спитав. – Що зі мною? Де мати?

– Ти в лікарні, – відповіла завідуюча інфекційним відділенням Галина Федорівна. – Трошки застудився. Зробимо уколи, буде краще. Ти їсти хочеш?

– Хочу,

– А пити?

Гримаса болю пробігла по лицю Поплавського, так наче він хотів проковтнути щось, та не міг.

– Хочу.

Проте пити вже не міг: тільки-но поставили перед ним склянку чаю, як почалися корчі. Останні сумніви Жадана зникли, це був сказ, його блискавична форма. Незабаром почнуться паралічі, потім… Але ін'єкцію метафену він не відмінив, його покликали. У коридорі приймального відділення стояла незнайома дівчина років дев'ятнадцяти. Біляві брови, біляві вії, сині, немовби залиті весняною повінню, очі й рум'янці на всю щоку, як буває це в тендітних дівчат з ніжною шкірою.

II

Дівчина мовчала, зі страхом, як здалося Жаданові, не зводячи з нього очей.

– Ви до мене? – спитав він.

Вона кивнула й продовжувала мовчати. Здалася йому схожою на школярку сьомого класу. Чисте й злякане дитя, яке невідь за які гріхи викликали до директора школи. Тільки він її не викликав.

– Я вас слухаю, – сказав він і подумав, що зараз вигляд у нього як у професора Скидана, коли підійшов до нього на бульварі Шевченка.

– Це правда… що з Ромою… що сказився він?

– Хто вам сказав?

– Це правда?

– Ви ким йому доводитесь? – спитав Жадан, спохмурнівши.

– Мені сказали, що ви професор… що з Києва… і що все знаєте… Це небезпечна хвороба?

– Я вас питаю: ви хто? Його родичка? Чи хто?

– Я… я… ми любимо одно одного… збираємось одружитись…

– Тобто наречена? – так, наче сидів в якійсь бюрократичній установі, тупо допитувався Жадан, намагаючись відтягнути час, коли доведеться сказати правду.

– Я дуже за Рому хвилююсь. – Жаданові здалося, що іній встелив її очі, бо з волошкових вони стали світло-сірими. Хоча, можливо, вся справа була в сонці, яке знову почало свою сліпучу роботу над Старою Митницею.

– Становище дуже серйозне. Треба бути готовим до всього. – Він повернувся, щоб іти, щоб не дивитися більше у вічі цій чистій дівчині, але вона міцно схопила його за рукав халата.

– Стійте. Професоре, скажіть правду… тільки все. Я мушу знати… Може, треба якісь ліки? Я дістану, ви не думайте… В мене дядько в області, в облспоживспілці працює, він усе може. Торік матері дістав ліки дефіцитні… глівенол називаються.

Який же це дефіцит, подумав Жадан, вириваючи руку, але вперте дівча не відпускало його. Не породжуйте безпідставних надій – знову в його пам'яті спливли слова професора Сокол. На щастя, в коридорі нікого не було. Він зупинився.

– Він помре післязавтра. У нього сказ.

– Що? – скрикнула дівчина, й лице її стало гнівним, а очі почорніли. – Ви… ви… брешете! У вас самих сказ… Він абсолютно нормальний. Абсолютно! Розумієте це? Якщо хочете знати, вчора я була в нього, хоч мене не пускали. В мене подруга тут працює, я з нею домовилась. Він абсолютно нормальний. Як ви смієте вигадувати таке! Рома сміявся, жартував… ми… ми з ним… Як вам не соромно. Хіба можна бути таким жорстоким?

– Ну, чого ви мене мучите? Я хочу помилитися. Мрію. По-ми-литися. Вам ясно? Це той випадок, коли я хочу бути брехливим пророком… І коли так буде – плюньте мені межи очі, я витруся й буду щасливий, що помилився. Я не хочу відбирати у вас надію, але й не маю права брехати.