Текст книги "Причини і наслідки"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)
– Я радий тебе бачити, Жадька, – розчулено-п'яними очима поглянув. Симпампуля. – Зустрічав наших, чув про тебе. Серьожка Окунь розповідав. Він теж доктор наук, в інституті Патока. Взагалі наші пішли вгору. Черняк велика шишка. Чув? Я підходжу до нього, кажу: Черняк, японський городовий, це ти чи не ти? А він: громадянине, що вам треба? В машину сідав. Суворий. Але справедливий. Міліцію не викликав. А Люся – чув чи не чув?
– Яка Люся?
– Булькою звали. Богу душу віддала. Торік поховали. Серце.
– Ну, а ти як живеш? Де працюєш? – спитав Жадан.
Симпампуля їв дуже мало. Задумливо плямкав губами, шморгав носом.
– Як я живу? Сказати по правді – дуже добре. Як птах небесний. Вільний, що хочеш роби, гуляй, душа! Я, Жадя, теж маю вищу освіту. Ти не думай… Закінчив політехнічний… Нащо мені це було? Не знаю. Інженер. Сто десять карбованців. І якісь ідіотські залізяки, в яких я нічогісінько не розумію… А математичних здібностей у мене не виявилося. Жодна формула в голову не лізла… Батя, царство йому небесне, дуже страждав від цього. Я схожий на нього, як дві краплини води, але якась там клепка в голові не спрацювала. Ну що ти зробиш? Хоч голову відрубай. Набридло мені це. Пішов у таксисти. Приховав свій диплом, дав хабаря у відділі кадрів – взяли… Ага, перед тим ще їздив з бригадами шабашників на Урал. Тоді ще в мене дружина була, син. А що в тебе? Дітей багато?
– Я сам. Розлучився.
– Значить, ми з тобою одного поля ягоди, – зітхнув Симпампуля. – Робота на таксі – сам знаєш яка. Важко… Добу за кермом і план дай хоч кров з носу. А треба ж і собі щось надзьобати… Чого я тільки там не надивився… Раз сідає ззаду мужчина середніх літ. Інтелігентний, у капелюсі. Але чомусь з мішком, правда, акуратним, чорним. Тільки очі якісь неспокійні. Я везу його, везу, розмовляю – я завжди з пасажирами розмовляю. Мене любили. А він – мовчить. Я озираюсь – японський городовий! У нього в руках змія, обіймає його. Величезна, голова з кулак. Я трохи в стовп не врізався. А він мені: ви, каже, не хвилюйтеся, я дресирувальник, в цирку, каже, працюю. Вона смирна, нікого не чіпає. Це пітон, його Моня звуть. Йому, каже, скучно в мішку сидіти… А одного разу… Коротше кажучи, там я розсобачився… Пити став. Після зміни заснути не міг – все дорога переді мною, все їду, їду, все якісь люди, все розмовляю, зупинитися не можу… Потім на роботі почав піддавати. На лінію виїду – і з горла. Коротше – аварія, мало не посадили, викинули мене… Тато помер. Переживав за мене…
Знаменитий Симпампулин ніс почервонів, по щоках попливли сльози.
– Ти їж, їж, – сказав Жадан. – Ти голодний.
Симпампуля взяв паперову серветку, витер сльози, склав серветку удвоє й витер нею ложку. Посміхнувся:
– Замашки професорського сина. Терпіти не можу жирного посуду і немитих ложок. Коротше, був листоношею, працював у тирі, вантажником у магазині… Ким тільки не був…., Тепер контролер у тролейбусі. Так що, Жадька, сміливо можеш їздити на вісімнадцятому без квитка.
– Обов'язково, – посміхнувся Жадан. – Завтра ж почну.
– Завтра не треба, завтра у мене вихідний. Послухай. Тобі потрібні донори?
– Так.
– І ніхто не йде?
– Ні.
– Я тобі зберу таку бригаду донорів. – Симпамлуля покуштував борщ і скривився. – Хлопці – перший клас. Я там усіх знаю. Всі з вищою освітою. Інженери. Тільки, розумієш – це діло треба стимулювати.
– Як?
– Спирт у вас є?
– Є. Але спирт – виключається, – гостро сказав Жадай, занадто гостро, бо пропозиція Симпампулі йому сподобалась, і він розумів, що за неї треба ухопитися. Це був останній шанс виготовити гамма-глобулін.
– Ти все по закону робиш, Жадя? Як Черняк?
– Далеко не все. Але зі спиртом справді виключено. В нас була неприємна історія, загинуло двоє.
Він знову збрехав, точніше, це була напівправда, бо справді загинули двоє слюсарів, які напилися технічного, так званого «відпрацьованого» спирту, який застосовувався у виробничому відділенні для одержання АТФ.
– Може, грішми? – спитав Жадан.
– Можна!
– Тільки дивись, не підведи. Це дуже важливо.
– Вважай, що донори у тебе в кишені, – зрадів Симпампуля. – Ти мені намалюй свій телефон, я дзвякну. Можеш не сумніватися. Слухай, а ти і справді лікуєш сказ?
– Не лікую, а тільки попереджаю.
– А я думав, що сказу вже нема. – Симпампуля виделкою виймав з компоту яблучну м'якоть і, плямкаючи губами, наче беззубий дід, їв її. – Японський городовий, і це пійло зветься компотом?
– Ти лікувався? – спитав Жадан.
– Проти цього? – Симпампуля постукав пальцем себе по зморшкуватій шиї. – Це нічого не дасть. Головна причина тут, – він приклав руку до серця. – Дуже за сином скучив… Зрештою, я не зловживаю… Ти не думай, Жадя, що все пропало. Я в кіно знімався. Так, так. Є такий режисер Береза. Мій знайомий. Не чув? Знімали фільм «Три постріли а браунінга». Дія відбувається в Ріо-де-Жанейро. Я грав одного з гангстерів. Не бачив?
– Ні.
– Правда, там мене майже не видно. В останню мить вирізали мою пику. Сказали на художній раді, що такого носа в житті не буває… Таке моє щастя. Але гроші заплатили.
До їдальні ввійшла група молоді, переважно дівчата – всі з холоду рум'яні, надзвичайно гарні й далекі, наче істоти з іншої планети; це були перші, ще не зіпсовані підмальовки життя, не тріснуті копії, як Жадан з Симпампулею. Зробилося гамірно, до стійки з наїдками вишикувалася черга, вільних місць у їдальні не стало. Жадан записав на клаптику паперу свої телефони – службовий і домашній, і вони вийшли з Симпампулею на повітря. Падав лінивий сніжок – знехотя, наче для того, щоб злегка пройтися білими лініями по місту, по балконах, дахах і карнизах, висвітлити нудну цеглу будинків на Сирці, припорошити змерзлу траву на підступах до Бабиного яру і обнадіяти людей близьким пришестям зими, Над Дніпром, біля ближніх кордонів міста, залягла сиза нерухома хмара як провіщення майбутніх снігових облог.
V
Симпампуля подався ловити тролейбусних «зайців», а Жадан, перетнувши вулицю Коротченка, пішов у напрямку обласної санітарно-епідеміологічної станції, де мала відбутися його лекція. Проходив повз бензоколонку, коли біля нього зупинилася темно-синя «Лада», забризкана грязюкою й тому сріблясто-сіра з боків; тільки дах мав справжній колір.
– Женю! – гукнули зсередини. То був Лозицький – завідуючий епідеміологічним відділом їхнього інституту. – Ти на лекцію?
– Так.
– Сідай, підвезу. Я теж туди.
– Ні, я пішки, – відмовився Жадан. – Скільки там іти? Я третім читаю, встигну.
– А я перший. Бувай.
Випустивши сизий струмінь відпрацьованих газів, автомобіль з мотоциклетним тріском рушив з місця. Жадан недолюблював Лозицького за самовпевнену зверхність у розмовах з колегами, за його нестримне бажання бути першим усюди, за стремління приголомшувати співрозмовників найновішою інформацією, взятою із закордонних журналів, за елегантні виступи на засіданнях вченої ради й елегантні костюми, які так добре пасували до його високої спортивної фігури, за безжально іронічний, злий язик Лозицького, за видатні успіхи у красунь інститутського значення. Невже це заздрість? – іноді з неприємним відчуттям провини перед Лозицьким думав він. Відкидаючи думку про заздрість, як про щось абсурдне, неможливе й непристойне, він, одначе, не міг перебороти своєї відрази до Лозицького. Дивно, але той, наче і не здогадуючись про справжні почуття Жадана, ставився до нього з трохи недбалою, такою собі великосвітською приязню, навіть запропонував стати опонентом на захисті докторської дисертації. Лозицький, хоч і займався кишковими інфекціями, добре знав вірусологію – ще з часів своєї роботи в лабораторії покійного Баландіна.
Сніг падав зі скупою методичністю, наче хтось на небі запровадив режим економії, точно дозуючи мінімальну кількість сніжинок на одиницю часу. Жадан уповільнив крок, ніби для того, щоб глибше відчувати кристалічну прозорість повітря й звуків. Насправді ж занило серце і тоскно стало на душі. Сніжинки, які сідали на його окуляри, не танули, а, трохи перепочивши, тихо відлітали далі.
Хоч як поволі йшов, підсвідомо не бажаючи, мабуть, слухати лекцію Лозицького, його блискучі екскурси в історію питання чи спогад про власну участь у боротьбі зі спалахом холери в Азії, проте прийшов вчасно. Лозицький уже перебирав свої папери, готуючись вийти на трибуну. Жадана всадовили в президії, тільки радили не скидати пальта, бо в залі панував холод. Він відмовився, залишився в костюмі. Всі слухачі сиділи, накинувши пальта на плечі; організатори вибачались перед учасниками конференції, мовляв, тріснула труба, це тимчасово, а Лозицький, іронічно посміхаючись, милостиво-пробачливим тоном мовив: «Нічого, нічого, як зараз пам'ятаю, під час громадянської війни доводилось бачити й не таке». На ньому була новенька світла дублянка.
Тільки-но Лозицький почав лекцію (дублянку вій усе ж таки скинув), як Жадан занурився у спогади про Олю. Знав наперед, що так буде, хоч цього не хотів, відчував де, як епілептик відчуває наближення корчів, – це почалося ще толі коли йшов повз Бабин яр; коли, вдихнувши запах бензину на заправочній станції, спостерігав, як б'ється в руках якогось недосвідченого водія шланг, по-зміїному звивається під тиском бензину, як живий. Саме тоді в нього розболілося серце.
…Він лежав, поклавши руку їй на груди, починав входити у темряву, це дивне відчуття, адже навкруги була ніч, але темрява, в яку він поринав, не мала нічого спільного з тим присмерком і з тим згасанням світла, що відбувалося в природі, – сповнений ніжності, забувши про все чорне, що виникало за останній рік між нею і ним, він пестив її тіло, не відчуваючи її байдужої нерухомості і не бажаючи бачити, що вона лежить з розплющеними очима, з непримиренно-замкненим виразом обличчя, й тільки голуба жилка на її скроні, яку він так любив цілувати, неспокійно б'ється, – але всього цього він не міг побачити й зрозуміти, бо дві темряви – зовнішня і внутрішня – оточували його, бо він навіть саму думку яро те, що ось-ось мало статися між ними, відкидав геть.
– Я вагітна, – сказала вона, та він спочатку почув лише далекий звук її голосу, ще не осягнувши змісту цих слів, лише здивувавшися холодній одноманітності тону, наче мовили далекі диктори на незнайомих вокзалах. Але темрява, в яку він був заглиблений, ніжність і збудження любові раптом витончилися, він виринув з мовчазного зосередження своєї внутрішньої ночі, все попливло і розпалося раптом на дрібні острівці, наче вода по жирній поверхні.
– Я вагітна, – повторила вона. – Не від тебе. Ми повинні розлучитися.
Він скочив на коліна. Вона нерухомо лежала навзнак, втупивши погляд у стелю. Йому здалося, що в кімнаті яскраве світло, хоч ніщо не змінилося й надворі все ще липнева тепла ніч.
– Олю, Олечко, опам'ятайся… Це якесь непорозуміння… що ти кажеш?
Вона підвелася й також стала на коліна. Так мовчки стояли вони навколішки один проти одного на тахті, наче творили якусь ритуальну йогівську вправу.
– Я матиму дитину від того, кого кохаю, – нарешті порушила вона мовчання. – Все скінчено, Женю. Назавжди.
– Що назавжди? – крикнув він. – Ми одружилися назавжди! Інших назавжди я не знаю! Яка дитина? Чому не від мене? Я теж хочу мати дитину… Це моя дитина. Ти просто хочеш мене принизити.
– Це не твоя дитина, а його. Я люблю його, – сказала вона.
Його вразили не так її слова, як твердість і непримиренність її тону; він зрозумів нарешті, що сталося щось непоправне.
– Не хочу, не хочу, не хочу! – Щосили кулаком почав бити осоружну постіль. – Це все брехня, вигадки, ти просто втомилася, скажи правду, ти пожартувала, Олю?
Ницьма ліг перед нею, наче в доземному уклоні, поклавши лице їй на коліна, думаючи, що зараз усе скінчиться, що вони кинуться одне одному в обійми, що знову впаде темрява, бо слова нічого не варті, коли твоє лице лежить на її колінах, бо ти любиш цю гостроносу рудувату жінку з голубою жилкою на скроні, з тихим, ледь помітним ластовинням на обличчі й на спині – ти знаєш все про її тіло; от тільки душі її ніколи не знав і вже не спізнаєш. Вона з ледь прихованим роздратуванням зняла його голову зі своїх колін.
– Не треба. Я сьогодні йду від тебе. Більше так не може тривати…
– Що не може? – заплакав він, захлинаючись, як дитина. – Що я тобі поганого зробив? Чим завинив перед тобою?
Уперше плакав після смерті свого батька, вперше плакав перед цією жінкою, яку любив над життя, заради якої готовий був прийняти будь-які страждання. Тільки не це.
– Ти нічого поганого мені не зробив. – Вона так і залишилася стояти на колінах. – Але я тебе не люблю.
– А раніше любила?
– Любила.
– Як це може бути? Спочатку любила, а тепер – ні?
– А тепер – ні, – підтвердила вона. – Ти що, не знаєш, що так іноді буває? Ніколи не чув?
Він підвів голову. На подушці залишилися дві вологі плями. Йому раптом здалося, що груди в неї збільшились і соски набубнявіли, наче весняні бруньки на деревах; він уявив, як в її худому тілі проростає чуже сім'я, прийняте нею, як безжально і жорстоко ламається все тонке і дівоче, що досі залишалося в ній, як тіло буде спотворене через кілька місяців; зрозумів, що нищаться безповоротно рештки його сподівань на злагоду, на те, що вона переказиться, нарешті, опам'ятається, заспокоїться.
– Сучка! Сволота! Шлюха! – закричав він у нестямі, відчуваючи повне своє приниження й безсилля, і знову гірко розридався, згадавши, як переживав кілька днів тому, коли з нею було погано, як підставляв мисочку, й ніжно гладив її руде волосся, й примовляв, що все мине, й робив уколи но-шпи й баралгіну, бо думав, що в неї приступ холециститу, як хотів її повести до професора Угрюмова – спеціаліста з хвороб печінки, а вона відмовлялася, казала, що це мине, що вона просто з'їла щось погане, вигляд у неї був змучений, і кола втоми голубіли під зеленкуватими очима; цей її мерехтливий погляд, коли вона ще кохала його й усміхалася до нього, був однією з найглибших радостей його життя. Тепер у цьому таємничому золотисто-зеленавому мерехтінні не залишилося нічого, крім підступності й зради. Його била істерика, він повністю підкорився її сліпій судомній владі: вигукуючи прокляття, б'ючись у корчах, він одночасно за гарячковим потоком слів і думок зберіг холодне розуміння того, що коїться з ним щось ганебне, таке, чому ніколи не буде прощення, що він безнадійно слабка, жалюгідна людина.
Розумів усе, але не міг зупинитися.
– Я вб'ю тебе і твого… твого…
– Вб'єш? – посміхнулася вона. – Не грай комедію. Будь мужчиною. Май мужність змиритися з тим, що вже давно повинно було статися. Я була з тобою сім років. Я любила тебе. Скажи, любила?
– Так.
– Я хотіла мати від тебе дитину. Хотіла?
– Так, – схлипуючи, тихо відповів він.
– Ти цього не схотів… Ти примусив мене вбити дитину… Я тобі цього ніколи не прощу…
– Ніхто тебе не примушував вбивати дитину. Ти її теж не хотіла.
– Я тобі не потрібна, Женю, – майже лагідно сказала вона. – Ти залишишся зі своєю прекрасною матінкою, яка так мене ненавидить, і вам удвох буде дуже добре без мене. Ніхто не заважатиме тобі сидіти в лабораторії, скільки тобі схочеться. Діти не заважатимуть тобі робити твої геніальні відкриття… Повір мені, я тобі не потрібна… Може, лише як іграшка? Але я не хочу бути твоєю іграшкою. – І холодно додала: – Ти слабкий. І все життя будеш слабкою людиною. Мені набридло бути при тобі мужчиною. Я – жінка, лише жінка і хочу бути жінкою.
– Я тебе дуже люблю, – ледь чутно вимовив він. – Я не можу без тебе.
– Не кажи про любов. Ти не знаєш, що це. Боюся, що ніколи й не дізнаєшся. Так не люблять. Тепер я точно знаю, що таке любов. Тобі потрібна зовсім інша жінка.
Світла літня ніч поступово переходила в попелясте світання, час дивного народження всіх звуків, коли в найпростіших, найбуденніших речах: кроках випадкового перехожого, скреготі автомобільних гальм, нявчанні ранкових котів чи брязкоті контейнерів із сміттям – в усьому відчувається незбагненна перша радість лункого повернення до життя. Оля підійшла до вікна, за яким льодовим айсбергом виблискувала холодна брила Палацу спорту. Перші рожеві відсвіти нового дня несміливо торкнулася її голого тіла, від чого руде волосся м'яко засвітилося червонясто-теплою барвою, й нічого прекраснішого за це Жадан у своєму житті ніколи не бачив. Розумів, що востаннє дивиться на Олю так, що ніколи більше вона не дозволить йому цього; наче подумавши про те ж саме, вона заплакала, майже нечутно схлипуючи, а потім їй знову стало погано, й він знову побіг по синю пластмасову мисочку, й потім мокрим рушником витирав їй обличчя, відчуваючи кислуватий запах, що йшов від неї, а вона відмовлялася від його допомоги і одразу ж приймала її; потім вона винувато дивилася на нього, короткозоро мружачись, вмить ставши негарною, ковтала в'язку слину, а він напував її водою, ніжно обійнявши, гладячи її голову, з ненавистю думаючи про те брудне й незнищенне, що, немовби ракова пухлина, зростає в ній, шматуючи її тіло…
– Слово надається старшому науковому співробітнику, кандидату медичних наук Жадану Євгену Петровичу, який зробить доповідь на тему: «Сучасні особливості природного сказу й організацій епідеміологічного нагляду за цією інфекцією». Сорок хвилин. Просимо вас, Євгене Петровичу.
Він розгублено став порпатися в портфелі, висмикуючи потрібні папери з цифрами. Тільки зараз він відчув, як безнадійно, глибоко закляк, наче весь час згадував не теплу ніч у липні, а лежав мертвий у крижаній землі й тепер не міг ворухнути захололими пальцями. Подумав, що вже ніколи не відігріється після тої вічної мерзлоти, в якій тільки-но побував. Вже на трибуні, намагаючись виграти час, щоб зібратися з думками, навмисне повільно розкладаючи папери, – Жадан зрозумів, чому саме тепер прийшли до нього ці спогади. Той, заради кого його кинула Оля, був схожий на Лозицького – іронічний і звиклий до легких перемог у житті, він так само їздив з недбалим шиком на машині, вважаючи себе істотою вищого порядку, з презирством дивлячись на таких сіряків, як Жадан чи Симпампуля. Між мною і Симпампулею дуже багато спільного, подумав він; по суті, ми споріднені душі й долі; увімкнувши якісь інші – автоматичні – центри оперативної пам'яті, він вирішив почати лекцію з розповіді про смерть Чорнодуба й помилок у лікуванні, які призвели до трагедії.
VI
Наднова не спалахувала. Астрофізик вивчав той квадрат неба, в якому мав статися вибух, наче садівник свій маленький клаптик землі з кількома яблунями й вишнями, що ось-ось повинні були спалахнути білим цвітом весни.
Він бачив глибокі білі очі Астрофізика, що з докором дивилися на нього, наче це він був винний у тому, що наднова так запізнюється зі своїм народженням. Стежив за беззвучним рухом губів Астрофізика, оточених сивим волоссям, розуміючи кожне його слово, наче тимчасово набув чудодійної здатності розшифровувати всі невимовлені жалі й сподівання. Німа розмова з Астрофізиком давала йому тимчасове заспокоєння, розраду. Тільки тут, на горищі, вдихаючи його сухі, горілі, зів'ялі запахи, він осягав інші виміри життя й того, що відбувається поза його межами; його ніщо тут не принижувало, не дратувало чи, навпаки, не звеличувало несправедливо, тільки тут, перед цим стареньким саморобним телескопом, він дорівнював самому собі, він осягав свої справжні виміри, відновлюючи в душі рівновагу й умиротворення. Він забував про те, що за схилами Батиєвої гори містяться лабораторія і віварій – його земний світ, світ тимчасових пристрастей, маленьких перемог і дрібних поразок, світ, що навіть не здогадується про існування Астрофізика й очікуваного ним спалаху наднової. Він боявся розмовляти з небом, боявся втрати свідомості, замість нього це робив Астрофізик, він лише наважувався зазирнути подеколи в окуляр телескопа, щоб на коротку мить доторкнутися до Невідомого й Вічного, з якого, наче зірка, сам колись народився й в яке невдовзі піде, щоб перетворитися згодом на безмовного чорного карлика. Він любив вічне заспокоєння неба, його холодну, об'єктивну байдужість, яка, не обіцяючи йому добра, не вістувала також і зла, не була ані зрадлива, ані підступна.
І все ж, як і Астрофізик, він з напруженням чекав змін на небі – інколи йому приємно було думати, що й тут можливі несталість, хитання зоряних устоїв, злами постійних вселенських механізмів.
Розділ п'ятий
І
Шульга ніяк не відреагував на появу Жадана. Сидів за круглим столом, захаращеним понад усяку міру: стояли тут електрочайник, сковорідка з засохлими залишками яєчні, тріснуте навпіл дзеркало, заклеєне лейкопластирем, флакон одеколону, немиті тарілки і склянки, чашка з недопитим чаєм, пляшка кефіру, порцелянова фігурка рожевощокого, загадково усміхненого купідона, лежала купа старих газет, зверху встелена зім'ятими фольговими покривочками від кефірних пляшок; Шульга голився і тому не вийшов на дзвінок Жадана; невдоволена сусідка провела гостя довгим коридором, в якому сушилася білизна, й тицьнула кулаком у двері. Можливо, Шульга навіть не впізнав його, бо кивнув байдуже, показавши пальцем на стілець із заяложеною, колись світло-жовтою, а тепер брудно-коричневою оббивкою, й продовжував мовчки голитися. Жадан сів й одразу ж провалився, мало не впавши разом з поламаним стільцем на підлогу, але й ця дрібна пригода не викликала в Шульги ніякого інтересу. Його біле намилене обличчя скидалося на зловісну театральну маску; сліпуча білизна піни ще гостріше підкреслювала мертву жовтизну носа, воскову вигнутість чола й тривожну чорноту розширених зіниць. Він шкрябав щоку лезом бритви – предметом, давно забутим Жаданом: бритва викликала в нього якісь дитячі спогади про батька. У присмерковому світлі грудневої суботи лише холодний, дисциплінований блиск сталевого леза, містив у собі впевнену молоду енергію – на всьому іншому в цій кімнаті лежала печать тління, розгардіяшу й занепаду. Речі доживали останні дні разом з їхнім господарем. Від неприбраного ліжка йшов запах поту й мерзлякуватої старості, шовковий абажур масно поплямлений, наче об нього витирали руки, велика дубова шафа стояла напіввідкрита, демонструючи темну порожнечу, ніби чорна труна із зсунутим убік віком, яка чекає свого майбутнього хазяїна. Старий телевізор працював без звуку. Показували аеробіку – гарні стрункі дівчата в купальниках і смугастих гетрах гнучко вигиналися на екрані: одна з них, мабуть, та, що керує вправами (голову її перетягувала широка стрічка), здалася Жадану схожою на Олю. Він відвернув погляд від екрана й більше туди не дивився.
Шульга повільно, не поспішаючи, витирав лезо бритви, обережно ведучи його по ганчірці, на якій залишалися сірі мазки піни. Чомусь Жадан уявив, як батько Шульги – генерал – так само спокійно чистить шаблю після бою, перш ніж засунути її в піхви. На комоді серед численних флакончиків і коробочок з ліками стояло кілька фотокарток у старовинних дерев'яних, з візерунками рамках, з зображеннями самих лише жінок. Навіть Левковича тут не було. Протилежним кінцем тої ганчірки, якою витирав бритву, Шульга провів по обличчю, знімаючи залишки піни. Виявилося, що це не ганчірка, а вафельний рушник, тільки давно не праний.
– Ви розповіли про мене Івасюті? – спитав Шульга після того, як надів свої окуляри й уважно подивився на Жадана.
– Розповів, – здивувався той пам'ятливості старого.
– Ну й що?
– Вона вам передає привіт.
– Ви й справді пишете історію рабіології? – Шульга налив у жменю одеколону й почав розтирати лице.
– Пишу. Власне, тому я й прийшов до вас.
– Навряд чи можу бути для вас корисним, – сказав Шульга, ставлячи дзеркало на комод. У темному кутку кімнати, у вузькому просторі між громіздкою шафою й стіною, Жадан помітив образ, що ледь відсвічував золотом риз, за якими ховалися загадкові оливкові обличчя матері й сина. Вирішив почати з найголовнішого, заради чого, власне, прийшов сюди:
– Справа в тому, що в двадцять сьомому році в журналі «Гігієна і епідеміологія» з'явилося повідомлення про те, що професор Левкович нібито впритул підступив до відкриття методу лікування сказу. Замітка так і називалася: «Обнадійливі експерименти професора Левковича». Я розмовляв з одним старим співробітником інституту, він казав, що Левкович лікував заражених тварин якимись травами. Ви тоді вже працювали з Левковичем, і я…
– З ким ви розмовляли? З Брагою?
– Так, – дивуючись здогадливості старого, сказав Жадан.
– І ви хотіли б стати другим Пастером і облагодіяти людство? – іронічно відгукнувся Шульга.
– Другого Пастера вже не буде. Час не той. Але я хотів би…
– Скажіть, у вас є мета в житті? – знову перервав його Шульга.
– Мета?
– Тільки відверто скажіть. Я брехню одразу вгадаю. Найбільша мета у вашому житті. Яка?
– Є, – впевнено відповів Жадан. – Заради неї я живу.
– Цікаво, цікаво… Що ж це таке, якщо не секрет?
– Лікування сказу.
– Яка ж це мета, – невесело похитав головою старий. – Це абсурд… Мені жаль вас, юначе.
– Я розумію, що абсурд, – чомусь перейшов на шепіт Жадан, наче та сердита сусідка могла підслуховувати їхню розмову. – І тому я ніколи й нікому цього не казав. Ви перший… Хоча всі вірусологічні дані й патоморфологічна картина… але я хочу…
– Киньте це все, поки не пізно, юначе. Мета ваша жалюгідна. Метод лікування не може стати метою людського життя…
– І це кажете ви, один з найкращих рабіологів країни? – щиро здивувався Жадан. – Запобігти людським трагедіям – хіба це…
– І справа зовсім не в тому, що ваша мета абсурдна з наукового погляду, – вперто вів далі Шульга. – Можливо, незабаром і придумають метод лікування, хто знає. Але не це повинно бути метою життя.
– А що?
– Як стати людиною. Як нею залишитись. Як не боятися смерті. Як перемогти жахливу самотність і зневіру в житті. Ось що мусить бути метою. Головне те, що є сенсом людського існування. А не удосконалення якихось механізмів чи вивчення комах. Повірте мені, я знаю, що кажу…
– Я з вами не згоден, – підвівся Жадан, шкодуючи, що почав цю розмову. – Вибачте, я, мабуть, піду.
Шульга заметушився, почав пересувати на столі склянки, хапаючи їх своїми по-пташиному скарлюченими пальцями й роздивляючись на світло: всі вони були немиті, непрозорі.
– Розсердились… Може, кефіру вип'єте?
– Дякую, не хочу.
– Розсердились, – задумливо мовив Шульга, наче в чомусь переконуючи самого себе. – Я у вашому віці, мабуть, теж би розсердився… Бо я думав колись так само, як і ви… Врятувати людство від смертельної хвороби. Благородно! Вибачте мені, коли що не так… Я все ж таки наллю вам кефіру… В мене бублички є, смачні, як до революції… А може, чай будете?
– Буду, – погодився Жадан, якому жаль стало старого.
– От і добре, – зрадів той. – Я швидко закип'ячу.
Шульга був у фланелевій синій піжамі, яка мішком висіла на його кощавому тілі; рухався він уповільнено, роблячи короткі, ощадливі кроки. Тупцявся поміж великим круглим столом, що займав центр кімнати, й маленьким, прикритим пропаленою в кількох місцях клейонкою кухонним столиком, на якому стояла електроплитка.
– Ви хочете лікувати людей від сказу, хоча я вважаю, що й вакцини вистачить… Не від цього сказу їх треба лікувати… Ви кажете – мета, – бурмотів Шульга; він, мабуть, звик розмовляти сам з собою. – Мета… В моїх сусідів також є мета… Він електрик у нашому будинкоуправлінні, вона прибиральниця. Вони чекають моєї смерті. Це їхня мета, мрія, немає в них іншої. Чекають, коли можна буде захопити мою кімнату. Щодня вона підходить до своїх дверей і кричить: «Ти скоро вже подохнеш, стара шкапо?» А ви кажете – мета… Коли я жив у дочки, я тимчасово віддав їм цю кімнату, і це їх влаштовувало. А коли повернувся, чого вони тільки не робили, щоб не пустити мене назад. Але зрозумійте, після смерті дочки я не міг залишатися в Богуславі… Я не виходжу на кухню, готую все тут або харчуюся в їдальні… Я намагаюсь якнайменше ходити до туалету… завів нічний горщик… добре, що не боюся холоду й провітрюю кімнату, інакше ви уявляєте, яке повітря тут було б? Все це тільки тому, що в людей є конкретна мета в житті… Я не проти смерті, я змирився з нею, я незабаром помру, але хіба приємно знати, що хтось чекає твоєї смерті? Через годину після моєї смерті вони тут все догори дном перевернуть, частину заберуть, частину викинуть… До війни вся ця квартира належала мені. Мене знав увесь Київ, мене шанували, здоровкались на вулицях… В місті був сказ, і до мене стояли черги… Тепер сказу нема… на вулицях. Тепер сказ тут – у квартирах!
Висхлою рукою, вкритою темними плямами старості, він показав на стіну. Потім налив у склянку ріденький, ледь жовтуватий чай.
– Моя дружина була єврейка, вона була старша за мене, я її дуже любив… Ось вона, – він узяв одну з фотокарток і показав Жаданові. Немолода, негарна жінка з великими сумними очима, губи підмальовано у вигляді «сердечка», волосся в дрібних хвилях довоєнної завивки. – Коли прийшли німці і двадцять дев'ятого вересня наказали зібратися всім євреям на Лук'янівці, я не пустив Сару, бо знав, чим це закінчиться. Я її сховав. Тут.
Він підійшов до великої шафи й почав відчиняти дверці – наче для того, щоб переконатися, чи немає там нікого. Стулки зарипіли, розходячись повільно й неохоче, немовби бажаючи зберегти таємницю дубової шафи.
– Тут? – Жадан підвівся й зазирнув у шафу, вдихнувши її перестояно-нафталіновий запах.
– Так, – причинив дверці Шульга. – Сара просиділа у шафі рівно два роки. Сусідам я сказав, що Сара встигла евакуюватися… Вона довго хворіла й не виходила на вулицю, і її не бачили… Сам я мав білий білет, а дочку разом з моєю мамою відправив у Богуслав, до родичів… Вночі Сара іноді виходила, але вдень вона сиділа у шафі… Будинок наш був майже порожній… У ньому до війни жило багато євреїв, і майже всі вони пішли в Бабин яр… А двірник… можливо, він щось і підозрював, бо заходив час від часу, сідав, багатозначно мугикав, і я відкупався від нього. Було трохи золота, якісь речі, іноді з інституту приносив спирт. Він не виказав, спасибі йому за це.
– Хіба інститут працював?
– Інститут не встигли евакуювати, – пояснив Шульга, – залишилося кілька співробітників. Вважалося, що ми працюємо при медичному відділі міської управи… Випускали трохи протидифтерійної сироватки, а я випускав вакцину проти сказу… Все йшло для нашого населення, бо німці нам не довіряли, вони користувалися своїми бактеріологічними препаратами… А що робити? Треба було якось жити… Годувати себе і дружину… Мені пропонували стати професором медичного інституту – спочатку відкрили для місцевих, але я відмовився… Охочі знайшлися і без мене… Е, що сказати… На все знайдуться охочі… Потім, восени сорок третього, німці почали виселяти всіх з домів, і ми з Сарою переховувалися у підвалах. Червоноармійська горіла, центр був порожній, патрулі розстрілювали кожного, хто тут залишився… Але це не найстрашніше, молодий чоловіче. Не це…
