Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

Кожна причина дає свої наслідки. Мовчання. Ось моя найбільша поразка. Ось причина причин. Я змирився з тим темним і неправедним, що оточує мене, махнув на це рукою. Мовляв, однаково нічого не зміниш. Моя чесність існує лише в певних і дуже вузьких межах, так само як і доброта Мідатова. Я вигадав для себе зручну ширму: дев'ятнадцяте століття. Ховаюся там, наче миша в горі гнилого буряку, думаючи, що там усе було так просто. Тікаю зі свого часу, коли жити в ньому стає незатишно. Прикриваюся Левковичем, його світлим життям, наче прозорим плащем від дощу. А він, між іншим, починаючи боротьбу з Брагою, ризикував не лише своєю посадою. Чому переміг Брага? Тому що таких, як Левкович, беззахисних і незламних, наївних і чесних до кінця, було менше. Більше було таких, як я. Мовчунів, які вирішили перечекати, коли скінчиться негода. А як же батько? Адже батькові було важче, ніж мені? Свідомо чи підсвідомо я врахував сумні уроки Левковича, батька і ще багатьох тих, хто не мовчав, бачачи несправедливість: я злякався, мене пойняв страх, я став мовчуном. Доки це триватиме? Невже ціле життя так і мовчатиму, вбиваючи зі страху в собі голос совісті?

Він ставив перед собою ці страшні, безжальні запитання, на які при бажанні можна було б знайти тисячу еластичних виправдувальних відповідей, але тої ночі в холодному, брудному купе йому не хотілося знечулювати свій душевний біль, заспокоювати себе, як робив це нерідко раніше, виправдовувати, посилатися на об'єктивні обставини часу і на приклади інших – може, тому, що під лавкою стояв у капроновій сітці бікс з мозком Романа Поплавського – його головна поразка?

VIII

Поїзд прийшов до Києва о шостій годині ранку. Місто, оповите морозяною темрявою, ще тільки повільно прокидалось; до вокзальної площі підповзали вимерзлі за ніч перші тролейбуси; нечастими світляними лініями фар прокреслювали чорноту вулиці Комінтерну, наче була це просіка в лісі, поодинокі таксі, несміливо дзеленькали порожні трамваї. Терпляче й покірливо тупцяв на морозі натовп приїжджих людей, чекаючи, коли відчиняться двері метро, щоб можна було, розганяючи залишки сну, на нескінченній ескалаторній стрічці пірнути під землю, сісти в сяючі лаком, склом і нікелем вагони й з гуркотом в'їхати в новий день, вихопившись з глибин давньої київської гори на метроміст, на крижані простори Дніпра, назустріч першим бляклим провісникам світання, які, перемішуючись з сніговими хмарами, здіймуться над Дарницею.

Жадан вирішив заскочити на хвилинку додому. Але перш ніж піти на трамвайну зупинку, ступив у сперте, просякнуте випарами людських тіл повітря залу чекання і знайшов на одній з лавок місце. Якийсь солдат спав на лавці, підібравши ноги, й можна було втулитися поміж його чоботами й жінкою, яка спала, поклавши голову на валізку. Дістав конверт з Лідиним листом, поспішаючи, розірвав його і прочитав:

«Дорогий і великий, кохання моє! Вибач, не стрималась. Я знаю, як ти не любиш всіх патетичних, романтичних слів, але сьогодні інших слів у мене немає. Бо сьогодні огорнув мене непереможний смуток: прощаюся з тобою. Все, що трапилось зі мною, я сприймаю як велике, ще ніколи в житті не пережите мною щастя і водночас як кару небесну за те, що досі жила не так, жила, нічого не розуміючи в коханні. Мені соромно за те, що колись я зневажала це велике слово, думаючи, що кохаю… а насправді… та облишмо, боляче згадувати. Тільки тепер, з тобою, я усвідомила, що кохання – це якась надзвичайна сила, що перетворює людину, міняє все її життя, всі її погляди, дає їй величезне щастя й приносить тяжкий біль. Це спалах, що освітлює все, весь світ, все навкруги, ніби сонце навесні, завдяки якому оживає вся природа, все живе і суще. Ці короткі зимові дні й ночі, що я була з тобою, освітлені для мене сліпучим сонцем. Ніколи нічого подібного я не переживала. Тільки зараз, з тобою, я зрозуміла й відчула те, що інші жінки переживають на десять-п'ятнадцять років раніше, коли закохуються вперше, коли пізнають щастя, що його дає любов… Треба зупинитись, помовчати, бо словами цього не висловиш, є у словах якась безсоромність, щось дуже небезпечне. Я й так забагато сказала, чого ніколи в житті собі не дозволяла навіть наодинці з собою. Чому я відкриваю перед тобою всі свої таємниці, всі рани свого серця? Тому що кохаю тебе над життя. Вибач, коханий, чую твій іронічний голос; «Це надто гучно сказано». Так. Гучно. А хіба життя не потребує гучних слів? Тільки тихих? Ніхто з нас не знає, коли ми смішні у своїй відвертості, коли великі…

Просто я хотіла б, щоб ти знав, що і маленька, не дуже щаслива, самотня провінційна лікарня може по-справжньому любити і по-справжньому страждати. Чому страждати? – запитаєш ти. Тому що сьогодні втрачаю тебе назавжди. Тому що прощаюся з тобою, мій любий. Це може тебе здивувати – адже ні про яке прощання в нас з тобою мови не було, адже я можу ще раз приїхати до Києва, а ти – до Старої Митниці, адже, адже… Я незмірно вдячна тобі за все, що ти зробив для мене. З тобою я стала жінкою, нарешті зрозуміла, що означає бути справжньою жінкою, скинути з себе кригу самотності й байдужості, як річка скидає кригу навесні. Стати самою собою – чи є ще вище щастя? Але все одно: обливаючись слізьми, вириваючи з грудей серце, кажу тобі: прощай, любий мій. Прощай.

Чому? – спитаєш ти. Тому що ми несумісні. Тому що я не принесу тобі щастя. Тому що я не хочу, щоб ти мав через мене прикрощі. А ти можеш їх мати – думаю, що ти вже трохи зрозумів, що таке маленьке провінційне містечко. І ще тому, що я для тебе спалах захоплення. Пробач мені ці слова. Я не хотіла тебе образити. Я вірю в твоє добре серце і твоє добре ставлення до мене. Але нехай твоє серце буде відкрите й тверде у рішеннях і вчинках. Вияви рішучість. Забудь мене і скажи, що це назавжди. Так буде краще і для тебе, і для мене. Бо я знаю про тебе більше, ніж ти сам про себе знаєш. Ти любиш, любив і любитимеш тільки свою дружину. Ти, мабуть, і сам не помічав, коли, напівсонний, називав мене Олею. Вона скривдила тебе, немає їй за це прощення, але ти любиш тільки її. Моє серце не помиляється. Зараз, у цю хвилину, коли ти читаєш цей лист, ти можеш зі мною не погодитись. Але згодом ти визнаєш, що я була права.

Не сердься на мене, любий. Днями я виїжджаю зі Старої Митниці назавжди.

І з тобою прощаюсь назавжди. І з коханням своїм назавжди.

Я люблю тебе. Не згадуй мене лихом. Цілую просвітлений вираз твого обличчя.

Ліда»

Жадан повільно встав з лавки, сховав лист до кишені. Солдат уві сні випростав ноги й чоботами твердо упирався йому в бік. Все відбувалося, як уві сні, як у лазні, – в дитинстві батько ходив з ним до лазні, бо гарячої води в домі тоді не було: якісь незнайомі люди пливли у клубах пари, наче вихоплювались з пекла, щось голосно й незрозуміло кричали, грюкаючи жерстяними тазками.

Почув себе хворим і безнадійно старим. Пішов у сусідній зал, де були розміщені каси. Взяти квиток на сьогодні. Повернутися. Потім – автобусом на Стару Митницю. Уявив здивовані обличчя Огородника, Бадяка, Кулі, всіх тих, хто його знав. Якраз устигне на похорон Романа Поплавського. Біля кас юрмилися люди. І куди вони тільки їдуть, ці люди?

Вийшов на привокзальний майдан і сів у трамвай. Важко плюхнувся у пластмасове, вигнуте, наче мушля, крісло. Згадав Ліду, її вуха, як цілував їх і як від цього, від його гарячого дихання й поцілунків, вона кричала від щастя. Довго стояв перед своїм домом, розглядав, наче вперше побачивши, стенд Державтоінспекції з фотографіями автомобілів, з якими сталися катастрофи.

Цього могло не статися.

Цього могло не статися. Цього могло не статися, тупо перечитував він. Але сталося. Жарти мої збуваються. Це і справді меморіальна дошка на мою честь, подумав він. Замкнулося коло наших з вами мандрівок, Лідіє Василівно.

Мати дуже зраділа, кинулася його обіймати, метушливо витягала з холодильника каструлі, ввімкнула газ, щоб виготувати каву. Він поспіхом їв, розповідаючи історію з вовчицею в Івашківцях, мати жахалась, слухаючи. Тільки про мозок Поплавського він не сказав – сітку з біксом поставив біля самого входу в квартиру, там, де колись завжди ставив санки, як був дитиною й катався з гір на Республіканському стадіоні.

– А знаєш, Женю, – сказала мати, коли він голився, п'ючи гарячу каву. – В мене для тебе новина. Олю кинув цей негідник… Цей Скидан.

Йому здалося, що крізь гудіння електробритви він не розібрав її слів, не могло цих слів бути, він, мабуть-таки, захворів, треба перевірити температуру. Вимкнув бритву.

– Що?

– Кинув її, цю паршивку. Ну, цей… Скидан. Зв'язався з лаборанткою на кафедрі… там великий скандал… і поїхав кудись з Києва… Мені Лера дзвонила, їхня сусідка там працює. Так їй і треба, цій негідниці. – На обличчі матері засвітилася радість, і це викликало лють у Жадана. Відсунув від себе каву, сказавши, що дуже гаряча, і, не доголившись, пішов одягатися. Мати потупцяла за ним у передпокій, хотіла почистити йому куртку щіткою, бо десь крейдою обшмарувався, але вій грубо гримнув на неї, сказавши, що поспішає й нічого йому не треба, ніяких турбот, уже досить про нього вона потурбувалася, на ціле життя, й, грюкнувши дверима, вийшов з квартири, прихопивши сітку з біксом.

IX

Думав, що, як завжди, перший прийде в лабораторію. Але тільки ступив у роздягальню й почав вибивати рукою крейдяну пляму на куртці, як двері блока відкрилися й на порозі стала Лариса Супрун. Була зморена, зчорніла, волосся потьмяніло, рухалась повільно й обережно, наче після тяжких переломів училася ходити.

Жадан застиг з курткою в руках. Йому здалося, що не бачились вони сто років, за які промайнула їхня молодість, все життя минуло і не вернеться.

Лариса підійшла до нього, боязко дивлячись, наче не впізнаючи його. Щось жалюгідне й принижене було у виразі її обличчя, від чого стало йому зовсім погано, і він обійняв Ларису й мовчки, не кажучи ні слова, почав гладити її волосся. Вона заридала і, схлипуючи, ковтаючи повітря й по-бабськи сякаючись у халат, вимовляла окремі, нічим не пов'язані між собою слова:

– Тато… в реанімації… інфаркт… А Мальована мені пиріжок принесла… з горохом… Стан дуже тяжкий… я нічого не знала… він не казав… Новий рік був такий веселий… Пиріжок з горохом… і каже… їжте, їжте, горе у вас таке… Від неволі та жебрацької долі не зарікайтесь… Нечаєв… заборонив дисертацію захищати… виганяє мене… Інфаркт задньої стінки… він не витримає… Тато не винний… Єдина справжня людина в лабораторії – Гаркуша… Пожаліла мене, допомогла з лікарями… вона бігала… Це наклеп… тато мій чесний… а Кочергін утік… як почув, що стаття готується, втік. І всі розбіглися. Нікого тепер немає. Ми самі з мамою. В неї криз гіпертонічний… Ти мені віриш, Жадан? Віриш?

Вона підняла мокре від сліз обличчя без будь-яких слідів косметики й з надією зазирнула йому в очі.

– Віриш?

Він опустив очі. Лариса відійшла від нього, весь час поправляючи кінчиками пальців волосся, наче воно їй заважало, хоч коротенька її зачіска анітрохи не змінилась. Він подумав, що вперше Лариса назвала старого Супруна татом. Вона почала дзвонити в кардіологічний центр – питати про батька. Жадан поглянув на свою праву руку: ледь помітною білястою лінією тягнувся на зап'ясті шрам – як нагадування чогось далекого і неповторного.

Прийшов Нечаєв – підтягнутий, зарум'янений з морозу. Не глянувши на Ларису, радісно кинувся до Жадана й одразу повів його до свого кабінету. На його дверях висіла новенька синя скляна табличка: «Завідуючий лабораторією особливо небезпечних інфекцій, професор, доктор медичних наук Нечаєв Олексій Олександрович».

– Сідай, Женю, з Новим роком тебе. Вже рік не бачились. Каву вип'єш?

– Я вже пив.

– Ну що там, у Старій Митниці? – Нечаєв своїми голубими очима поглядав з радістю на Жадана, наче й справді чекав його з нетерпінням, так, немовби Жадан мав привезти йому веселі різдвяні подарунки, а не мозок людини, що померла всупереч усім досягненням сучасної медичної науки.

Жадан похмуро став розповідати про напад вовчиці на людей і про смерть Поплавського, але одразу зрозумів, що це не цікавить Нечаєва; і справді, дуже швидко завідуючий лабораторією перервав Жадана, сказавши, що вислухає його пізніше, а зараз є справи важливіші: сьогодні Нечаєв іде до Москви, до Мідатова, вести переговори про перспективи досліджень у галузі вивчення сказу, й тому попросив Жадана швидко підготувати свої пропозиції – сторінки дві-три машинопису.

– Знаєш, Женю, – сказав потім Нечаєв, відкинувшись у кріслі-крутилці й запаливши сигарету. – Я тебе з вдячністю згадував. Твою мудрість… І обережність. Якій я ідіот наївний! Ти, звичайно, знаєш, що сталося?

– Що?

– Ну, з Супрун.

– Знаю.

– Це, як ти розумієш, не лише її особиста ганьба. Це і ганьба для всього інституту. Для Лук'янова.

– При чому тут Лук'янов?

– А при тому, що він її взяв по блату, нав'язав нашій лабораторії, примусив чесних людей робити за неї дисертацію… Ти був правий, коли заперечував проти того, щоб вона стала старшим науковим співробітником. Я прочитав її так звану дисертацію. Це повна халтура. А сама вона повний нуль в науці. Я не дозволю, щоб вона вийшла на захист. А Лук'янов за це ще поплатиться.

– Якби не Супрун, не бачити б нашому інституту нового корпусу і віварію. Завдяки Лук'янову…

– Що ти весь час носишся з цим Лук'яновим? – потемнів з лиця Нечаєв. – Знайшов собі князя світла. Лук'янов – людина темна, і навіть сто ламп в його кабінеті не зроблять його світлішим.

– Ти не чіпай Лук'янова, – спокійно сказав Жадан, дивуючись, звідки взявся у ньому цей спокій і ця зневага до Нечаєва. – Тобі ще дуже далеко до Лук'янова. Навіть якщо ти начепиш цей платиновий значок з золотим профілем Пирогова. Знаєш, чому Лук'янов так любить яскраве світло?

– Чому? – Нечаєв м'яко поклав сигарету в попільничку, на якій зображені були хмарочоси Нью-Йорка.

– Тому що тоді, коли тебе ще на світі не було, він просидів три роки в бліндажі за Полярним колом. У темряві. Щоб ти зміг народитися. І він поклявся, що, коли виживе, ніколи не житиме у темряві.

– Слинява романтика для піонерів і пенсіонерів. Вів зробив своє діло й мусить піти. Значить, домовились. Напиши мені свої пропозиції. І підготуй звіт по метафену.

– Що?

– Будемо подавати на авторське свідоцтво. Я сподіваюсь, мене ти візьмеш у свою компанію? Лук'янова береш, чому ж мене не взяти? Адже я твій керівник.

Жадан підвівся, скинув окуляри й протер їх хусточкою. Подивився на Нечаєва, ніби вперше побачив, і спитав здивовано:

– Слухай, де ти так засмаг? Взимку. Чи мені здається?

Нечаєв засміявся і теж скинув окуляри.

– В мене є кварцова лампа. З Женеви привіз. Щодня беру сеанси кварцування. Щоб бути у формі.

Жадан вийшов з кабінету Нечаєва. Біля вікна в коридорі, з якого відкривався краєвид на Київ, уже не було столика з акваріумом. Жадан задумливо поглянув на місто. З цієї точки йому завжди ввижалось, що він у літаку, який іде на посадку над містом: шасі випущено, руки сторожко тримають штурвал, потроху посуваючи його вперед. Літак провалюється просто на місто, розкрите перед ним, наче на детальній авіаційній карті. Але зараз була нельотна погода, годину тому почався сильний снігопад. Жадан вдивлявся у сірі, невиразні скупчення будинків, відрізані від гори, на якій стояв його інститут, залізничними коліями та Либіддю. В ясні дні здавалося, що ця межа багаторазово й чітко прокреслена чорною тушшю під лінійку, але зараз вона вгадувалася ледь помітним, тьмавим пунктиром. Згадав, як з Лідою, весело сміючись, переходив цю межу. Насилу відшукав освітлювальні вежі Республіканського стадіону, розмиті олив'яні грона яких губилися в завірюсі.

– Євгене Петровичу!

Озирнувся і побачив Гаркушу.

– А я вас всюди шукаю. Згораю від нетерпіння. Розкажіть, що там сталося, у Кротової. Тут уже дзвонять з міністерства, вас питають. Цілі легенди ходять.

Він ледве стримався, щоб не розцілувати цю огрядну, негарну жінку, щоки й верхня губа якої поросли чорним волоссям, але не це головне було, а те, що не було зараз в лабораторії у Жадана ріднішої душі, вірнішого друга, ніж Галина Терентіївна. Не поцілував, не сказав він їй цих слів, лише спитав:

– А Кучерявий де?

– Пішов квиток діставати Нечаєву в Москву. СВ йому треба.

– Що з мишами? Я мозок привіз, треба буде багато мишей.

– Мишей Нечаєв так і не підписав. Я позичила п'ятсот штук у Лозицького.

Через годину, розповівши Гаркуші все, що сталося в Івашківцях, і розписавши з нею план експерименту з вивчення вірусу сказу, який буде виділено з мозку Поплавського, Жадан вийшов у роздягальню й відчинив вхідні двері.

Лютий мороз і сухий, сікучий сніг змінили цей світ невпізнанно, і тепер не можна було відрізнити неба від землі; всі звичні рельєфи зникли, сніг заліпив усе білим мороком. Чути було тихий, але могутній у своїй неторопкості сипучий звук хуртовини. Жадан подивився туди, де сіріла Батиєва гора, на протилежному схилі якої тихо йшов під сніг будиночок Астрофізика – наче корабель, що потопає в туманному морі. Він перевів погляд на віварій. Величезні замети з гострими гребенями хвилясто оточували ту частину будинку, де містився їхній відсік з зараженими лисицями й мишами. А це означало, що миші й досі сидять негодовані й непоєні. Невже знову не приїхала Мальована? В такі дні електрички з Димерки погано ходять.

Треба взяти в комірці широку фанерну лопату й піти до віварію розгребти сніг. Знав, що від роботи цієї тіло сповниться радістю втоми, хрусткою молодістю морозу і тимчасово кудись подінуться печалі життя.

X

До Астрофізика він приходив нечасто.

Цей сон повторювався в різних варіантах віддавна – ще з студентських часів, щоразу звістуючи щось нове і важливе в його житті. Жадан блукав по маленькому будиночку на Батиєвій горі, знаючи наперед, яка його чекає кімната, так, наче заздалегідь вивчив план цієї халупи та всіх її закапелків. Йшов у напівтемряві, навпомацки, відчиняючи давно знайомі двері, фізично відчуваючи рипіння старої підлоги, запах гасу на кухні, несміливе світло осені, що пробивалося з маленьких вікон, небезпечне похитування вогкої драбини, якою піднімався він на горище, до Астрофізика.

Одного разу Жадан почав розпитувати матір, чи не був часом пов'язаний їхній рід з Батиєвою горою. Мати знизала плечима, потім згадала, що старша сестра розповідала їй колись, що їхній дід – земський лікар – мав невеличкий будиночок на Батиєвій горі, який згорів перед революцією. Навіщо це тобі, Женю? – спитала. Та він промовчав, не виказав їй своєї таємниці. Ніхто в світі цього не знав. Ніяких Астрофізиків в його роду не було, і ця наука ніколи його не цікавила. Одного разу, лежачи в сутінках, на межі сну, в тій тремтливій імлі напівзабуття, коли людина стає здатною до сприймання несподіваних, пронизливих пророцтв і правд, він згадав, де в земному житті бачив Астрофізика. Працював на одній з кафедр медичного інституту, що на Пушкінській вулиці, двірник – сивий старий чоловік з одухотвореним обличчям і великими білими очима, в яких застигло вічне запитання: чому? Він ходив завжди в старому ватянику й старанно підмітав тротуар, чистив широкою фанерною лопатою сніг чи довбав кригу ломом, щоб люди не падали. Про старого ходили легенди, нібито був колись студентом університету, закохався у студентку-медичку, яку зґвалтували якісь бандити і вбили, і звідтоді буцімто він збожеволів, перестало його цікавити все, що відбувається на цьому світі. Зробився лагідним старцем з сивою бородою й білими очима, чемно з усіма студентами вітався, не бачачи нікого. Проте не існувало прямого витлумачення цих снів, які циклічно, мовби якась потайна хронічна хвороба, поверталися до Жадана, щоразу залишаючи в його душі сум'яття, відчуття тривожної причетності до чогось більшого, ніж ті виміри, в яких текло його життя, наче у снах цих йому хтось дозволяв тимчасово увійти до якогось іншого світу, зазирнути в нього і мовчки повернутися в звичайне своє існування.

І ось знову настала та ніч, коли він опинився на горищі, відчуваючи холод обсипаних першим приморозком осені листів старого, давно не фарбованого заліза на даху, суху пругкість рогожі під ногами. Саморобний телескоп Астрофізика здався цього разу йому схожим на старенький, вкритий облізлою позолотою мікроскоп, – з такими цейсівськими приладами колись працювали вони, студенти-першокурсники, на кафедрі гістології, тільки мікроскоп цей тепер значно збільшився – золотим стволом, як дивовижна зенітна гармата, він поривався у небо. І, як завжди, припадав до нього Астрофізик, мружачи око. Ватяник Астрофізика був перев'язаний мотузкою, на руках чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як у Шульги.

Зазирнув в окуляр.

Побачив безнадійно чорне небо. Це видовище породило в душі Жадана зяючу порожнечу величі, нудоти й пустки. Ніякої наднової не побачив. І тоді він зрозумів, що зазирати треба не в небо, що не в чорній байдужості космосу треба шукати порятунку: треба спрямувати телескоп на землю, щоб поглянути в обличчя людей, тих, кого зустрів за цей час у дивних своїх блуканнях. Так і зробив.

– Що ви робите? – скрикнув з відчаєм Астрофізик, намагаючись перешкодити Жаданові, але той його не слухав. Тепер телескоп вів своє холодне оптичне око по млі, вихоплюючи з осіннього мороку чиїсь освітлені прожекторами обличчя – чоловіків і жінок, дітей і старих, обличчя, осяяні світлом любові чи обпалені вогнем ненависті; жодного знайомого обличчя не побачив Жадан; як очі на картинах Чорнодуба, ці чужі люди пильно вдивлялися в Жадана, чекали від нього відповідей і рішень, але він ще не знав, що вдіяти, що сказати цим людям.

Астрофізик зник, телескопа теж не стало, Жадан знову опинився сам у тісному будиночку на Батиєвій горі, й почуття смертельної небезпеки охопило його, так наче він потрапив у пастку; так воно й було, бо побачив, як по туманних схилах Батиєвої гори й Протасового яру повзуть до будиночка якісь темні потвори: вовки, собаки чи лисиці – важко було сказати; знав, що йдуть сюди, щоб його роздерти. Ці невиразні спочатку плями збільшувалися, йому здалося, що вже чує їхнє гаряче дихання, їхнє пожадливе скавучання ненависті. Відчай самотності й безсилля охопив його.

Жадан вибіг у двір, у старий садок, що давно вже не плодоносив, ще з тих часів, коли стояв тут будиночок земського лікаря, садок, який треба вирубати й посадити тут молоді дерева. А скажені хижаки все рвалися у двір, і слина лилася з їхніх пащ – ось-ось вони кинуться на беззахисного Жадана, в якого серце боліло від страху й зневіри, але в останню мить поруч з ним опинився Роман Поплавський, з лицем гарним і цілим, не понівеченим вовчицею. В руках у нього був автомат.

– Сідай у вертоліт! – крикнув Поплавський.

– А ти?

– Слухай, що тобі кажу. Я буду прикривати тебе. Чуєш? Виконуй наказ.

Поплавський дав чергу по хижаках. Кілька великих звірів упало, б'ючись у конвульсіях.

Жадан побачив перед собою невідомий літальний апарат. Скочив у порожнє місце пілота, схопився за штурвал, й апарат злетів у небо. Це був апарат якоїсь дивної конструкції, схожий на вертоліт, тільки без гуркоту й вібрації, з плавними рухами й стрімкими, майже не відчутними змінами курсу. Важко дихаючи, ще не вірячи в те, що врятувався, Жадан полетів низько над землею, на висоті метрів п'ятдесяти. Спочатку йому здалося, що це Київ, побачений з висоти Черепанової гори, тільки не зимовий, а весь у квітах і будинках якоїсь дивної архітектури – невисоких, відкритих сонцю і деревам. Потім зрозумів, що це не Київ, а земля, яку він любить, яку він ніколи не зрадить і яка завжди йому залишатиметься вірна, земля, що буяє весною, заквітчана білим і рожевим цвітом дерев: вишень, абрикосів і яблунь, сповнена пахощами квітів, яскравими зеленими барвами озимини, залита сонцем, і земля ця увібрала в себе і київські пагорби, і береги, на яких стоїть Стара Митниця, і яри в Івашківцях, і чернігівські й сумські дикі ліси, і гарячі, запилюжені херсонські баштани, і степ під Ворошиловградом – далекі курні терикони на обрії й закучерявлені дубками вибалки, і кримські розпечені кам'янисті гори, в яких не знайдеш ковтка води, і холодні потічки на полонинах Карпат, в яких дзюркотить жива вода, що мертвого може воскресити, і виноградники під Ужгородом – це все його земля, яку він виїздив, сходив уздовж і впоперек, рятуючи від скажених звірів. І на землі цій він спізнав не примарні, а справжні пристрасті, не маленькі, а великі перемоги, не дрібні, а тяжкі й невідшкодовані поразки, тобто все те, що належить спізнати за життя людині, перш ніж померти й піти в цю рідну землю назавжди.

Спокій і злагода увійшли в його серце: він зробить усе, щоб люті звірі не прийшли на цю квітучу землю, хоча знає, як нелегко буде це зробити. Поплавський не дасть забути.

Жадан раптом відчув, що летить не сам, що ззаду, зовсім близько у кріслі штурмана і радиста сидять ще двоє: жінка і дитина, тільки він не знав – хлопчик це чи дівчинка. Він не бачив їхніх облич, лише відчував, що це рідні йому люди, найближчі, що вони його люблять і що він любить їх над усе. Знав, що вони усміхаються, бо цей тихий лет низько над квітучою землею сповнює їх щастям, і ще міцніше стиснув штурвал, згадуючи розповіді дядька Антона про те, що доля льотчика в його руках, в його пілотському вмінні. Жадан почув, ніби хтось шепоче йому на вухо:

– Твоя доля в твоїх руках. Це машина часу і простору, вона полетить, куди ти тільки схочеш. Ти можеш повернути в минуле, в дев'ятнадцяте століття, піти працювати в лабораторії Пастера і Левковича, все залежить від твого бажання.

Однак Жадан уперто летів уперед, тільки вперед, з гіркотою відмовляючись від давніх своїх ілюзій. Уявив, які жахливі муки чекали б його в дев'ятнадцятому столітті, коли б, живучи в тому уповільненому часі, він знав про наближення грізних подій віку двадцятого, знав і попереджував би всіх, але ніхто йому не повірив би, вважаючи за божевільного.

Так утрьох летіли вони вперед, до того незвіданого, Невідомого й Вічного, що стоїть перед кожним з нас, ваблячи до себе й лякаючи.

З докторської дисертації Є. П. Жадана, захищеної 1986 року

«…Треба підкреслити, що органи охорони здоров'я УРСР досягли значних успіхів у профілактиці сказу. Захворюваність людей на Україні мінімальна – трапляються лише поодинокі випадки гідрофобії. Так, порівняно з 1951 роком – роком найвищої захворюваності – кількість випадків зменшилась у 92,6 раза. Якщо кількість захворювань людей у 1971–1975 рр. прийняти за 100 %, то в 1976–1980 рр. вона становила 50,1 %, а в 1981–1985 рр. – 23,3 %.

Внаслідок різкого зменшення кількості випадків захворювання людей економічні збитки зменшились на 3,8 млн. карбованців.

На нашу думку, проблему сказу слід оцінювати не лише поразками – тобто кількістю людей, що загинули від сказу. Слід враховувати кількість життів, врятованих медичною службою республіки від цієї смертельної інфекції. За останні 10 років приблизно 15–20 тисяч осіб наражалися на реальний ризик захворювання. Є всі підстави вважати, що люди ці були врятовані внаслідок своєчасного і якісно проведеного антирабічного лікування.

Цей факт, одначе, не дає підстав до заспокоєння, бо нашою метою є тільки повний захист людини від захворювання на сказ, повна і остаточна ліквідація всіх випадків смерті від цієї особливо небезпечної інфекції».

1986 р.