Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Народ створив багато прислів'їв, присвячених цій хворобі: «Собака, як сказиться, з двору біжить, щоб хазяїна не вкусить»; «Собака з жиру казиться»; «Баба гірш од скаженого їжака: хоч не вкусить, так наляка»; «Було б сказитися, як тобі було три года, а тепер шкода»; «Мов та скаженюка»; «Скаженому псові уступайся з дороги»; «Де ти був, як собаки казились?».

Від глибокої давнини аж до відкриття Пастера в 1885 році було запропоновано тисячі способів боротьби з цією хворобою – від абсурдних і шкідливих до таких, що не були позбавлені здорового глузду.

Так, у І столітті н. е. Пліній Старший рекомендував при укусі скаженим собакою присипати рани попелом голови цього собаки або хоча б жмутом спаленої шерсті. Звідти походить вираз – «з поганого (лихого) пса хоч шерсті жмут». Не кращим був спосіб, опис якого знайдено в Ромнах у 1776 році в одному з домових українських лікувальників: «Якщо кого собака скажений укусить, зараз палити рака річкового, ізделать прошок, дати больному того прошку хоча й мало в чом ні єсть випити; буде здоров». Найраціональнішим способом запобігання сказу в давнину стало припалювання ран або промивання їх сечею, сольовими розчинами й настойками різних трав.

У 1855 році генерал-губернатор Подільської, Волинської й Київської губерній вислав повідомлення губернаторам південно-західних губерній та підвідомчих їм установ про спосіб лікування укусів скажених тварин, запропонований винахідливим селянином з характерним прізвищем Кабанець. Спосіб Кабанця ретельно розглядався поважними професорами на засіданні медичної ради в Києві, його дозволено було опублікувати й застосовувати у військових госпіталях: укушене або подряпане скаженим вовком чи собакою місце посипалося порохом і запалювалося…

Пожаліймо наших пращурів, яким доводилося терпіти такі муки, схилімо голови перед незліченними жертвами однієї з найстрашніших хвороб світу. Бо воістину справедливими є слова Антона Павловича Чехова: «Немає хвороби жахливішої, яка б завдавала стільки мук, як водобоязнь. Коли вперше мені довелося побачити скажену людину, я днів п'ять потім ходив як ошалілий і зненавидів тоді усіх у світі собачників і собак».

Поворотним пунктом в історії цієї особливо небезпечної інфекції стало створення Луї Пастером та його учнями – Ру, Шамберланом й Тюїльє – першої антирабічної вакцини (1883) й успішне випробування її на людях (1885). За роки, що минули від винаходу пастерівської вакцини, від сказу було врятовано мільйони людей в усіх країнах світу на всіх широтах – від Якутії до Кейптауна, від Бразилії до Нігерії й Таїланду. Ім'я Пастера сяє найяснішою зіркою на небосхилі людських звершень, людської непокори перед сліпими, жорстокими силами природи. Після антирабічної з'явилися інші вакцини, які, певно, врятували більше життів, ніж пастерівська, такі, як вакцина проти дифтерії, кору, туберкульозу, поліомієліту, але вакцина проти сказу була перша; Пастер відкрив і сформулював головні природничо-наукові принципи одержання профілактичних препаратів, він негайно впровадив своє відкриття в практику, у тяжкій боротьбі зі скептиками довівши власну правоту, і тому саме Пастер став символом сил Добра, що ведуть віковічний двобій із силами Зла. Вдячне людство звело десятки пам'ятників цій замкнутій людині з важким характером, яка фанатично любила свою вітчизну й ненавиділа Пруссію за ту ганьбу, що її спізнала Франція у війну 1870–1871 років. У світі відкрито сотні пастерівських інститутів і станцій, які продовжують добротворчу справу великого француза; тисячі вулиць у містах більшості країн світу носять ім'я Луї Пастера.

Але незважаючи на те, що більшість людей, особливо у великих містах, вже зовсім забули про загрозу сказу, а переважна частина молодих лікарів ніколи не бачили, цієї хвороби, поодинокі випадки сказу трапляються – або внаслідок легковажності чи невігластва тих, хто був укушений, але своєчасно не звернувся по медичну допомогу, або…

Сказу можна лише запобігти. Вилікувати цю хворобу неможливо. Всі спроби лікувати сказ за допомогою найсучаснішої реанімаційної апаратури й сильнодіючих препаратів у США, Аргентіні й деяких інших країнах закінчилися невдачею. Ця обставина докорінно відрізняє сказ від інших недуг світу, створюючи навколо цієї інфекції особливий психологічний клімат смертельної небезпеки, породжуючи страх і непевність у кожного, хто був укушений невідомою твариною. Сказ не знає чудотворних винятків, випадкових, незрозумілих зцілень, химерних і радісних поворотів сюжету, йому притаманна тупа, жорстока, механічна послідовність виконання смертного вироку. Це пов'язано з особливими властивостями вірусу сказу. На думку одного з дослідників (Є. П. Жадан, 1982), вірус цей, схожий на пістолетну кулю, в одним з найдавніших на землі і вражає не тільки тварин, а й рослини; давніх пращурів цього вірусу можна знайти у кажанів і гризунів; але самим собою – вірусом смертельної хвороби – він став лише з появою класу хижаків, цієї найагресивнішої, наймобільнішої групи тварин, яка для поповнення своїх життєвих ресурсів використовує енергію крові і м'яса своїх жертв, причому жорстока атака, укус, загризання й пошматування противника стали головним засобом існування хижаків; в ході еволюції вірус сказу спеціалізувався на слинних залозах і нервовій системі хижаків. Для того, щоб вірус не загинув, його треба передати: передача відбувається шляхом укусу, із слиною; ураження вірусом сказу центральної нервової системи хижаків призводить до посилення їхньої агресивності й жорстокості: чим більше хижак завдасть тяжких укусів невинним жертвам, тим більші шанси у вірусу сказу поширити свої володіння, не загинути; це замкнене коло хвороби, ця похмура естафета смерті триває тисячі років. У працях А. К. Мідатова (1978) та Г. К. Гаркуші (1980, 1984) зверталася увага на ряд особливостей вірусу сказу, зокрема на посилення його здатності швидкого проникнення в нервову систему, по якій він посувається у напрямку спинного й головного мозку. Драма відбувається серед повного спокою й благополуччя: людина ще повна життя, вона ще охоплена повсякденною суєтою, побутовими турботами, думає про майбутнє, про якісь звичайні життєві радощі й перешкоди, ще ніщо не віщує наближення трагедії, а у вищих центрах координації й управління – спинному й головному мозку – вірус сказу вже штурмує нейрони один за одним, окуповуючи великі пласти високоорганізованої, найчутливішої нервової тканини, руйнує складне господарство клітин, неначе лісова пожежа, що залишає по собі випалену землю і чорні стовбури дерев, і за кілька днів це, спочатку непримітне, низове тління спалахує неспинним передсмертним вогнем: починаються перші клінічні ознаки сказу.

Радянські, японські, американські й західнонімецькі дослідники (Н. М. Кроль, 1936, Шиндлер, 1959, Мацумото, 1963, Мерфі, 1976), які вивчали за допомогою оптичних і електронних мікроскопів патологоанатомічну картину сказу, були вкрай здивовані невідповідністю між зовнішніми, ще ледь помітними ознаками цієї хвороби й картинами внутрішнього винищення, що відкрилися перед ними: перші симптоми хвороби проглядали лише тоді, коли фактично вірус сказу вже повністю й безповоротно зруйнував центральну нервову систему в найвразливіших, життєво необхідних місцях – корі головного мозку й мозочку, не залишивши організму жодного шансу на виживання, й, розмножившись у великих кількостях, поповз далі – тепер уже з центру на периферію – у слинні залози, у нервові закінчення язика, у рогівку ока. Якщо за кілька днів перед клінічним спалахом хвороби до людського ока прикласти скельце й провести дослідження за методом імунофлюоресценції (ІФ), можна побачити зловісне холодне світіння вірусних частинок, що поселилися в очах. Людина ще ясно сприймає кольори неба й землі, а вірус сказу, наче вода губку, вже насичує всі блискучі й сяючі поверхні очей.

Ось чому приречені на невдачу всі спроби лікування сказу після того, як виявлено перші ознаки хвороби: пізно, головні події вже відбулися, битву з вірусом програно.

Розділ третій

І

Як і домовлялись, виїхали з Києва надвечір, коли сутеніло і в місті ввімкнули святкову ілюмінацію: сині, червоні й зелені вогні стискалися в яскраві вузли над вулицями, щоб згодом вибухнути, розсипатися салютними гірляндами, пульсуючими хвилями поповзти по рядах електролампочок, зникнути на якусь мить і знову почати своє безтурботне кольорове життя. Навпроти будинку, де жив Жадан, зупинилися три машини: дві «Волги» – чорна й біла – і «Жигулі». В першій замахали руками. Жадан короткозоро нахилився й побачив Ларису. Вона сиділа ззаду. Він умостився поруч з нею, поклавши на переднє сидіння торбину, в якій лежали торт, пляшка шампанського і його подарунок на новосілля: намальований олійними фарбами невеличкий натюрморт у простій дерев'яній рамі. Важкими мазками майже із скульптурною об'ємністю зображені були чорний хліб, печена картопля і золотиста цибуля, що лежали на сірому рядні. Натюрморт одразу ж сподобався Жадану, було в ньому щось справжнє, притчева простота змісту, злагодженість коричневих, вохряних, чорних і сірих барв, спокій і умиротвореність форм. Помітивши його зацікавленість, продавщиця в художньому салоні почала умовляти купити натюрморт, мовляв, це відомий художник, входить саме у моду, його купують іноземці, прізвище його – Могилевський (Жадан такого не чув ніколи), і все це дуже недорого – сорок карбованців. Не вельми й дешево, подумав він, навіть при моїй зарплаті старшого наукового – двісті п'ятдесят карбованців; але відступати було незручно, він уже кілька хвилин і так, і сяк крутив у руках картину й, відкинувши всі художні й фінансові вагання, пішов до каси.

– Ти сама? – здивувався він.

– Старий Супрун уже там з мамою. Син у Києві, з тіткою залишився. А Кочергіна не буде. Він виїхав у невідкладних справах.

Вирішив більше ні про що не розпитувати; не знав, чим займається Кочергін, і не хотів про це знати. Лише одного разу бачив Ларисиного чоловіка – зустрів їх обох на Хрещатику. Може, проминув би їх, поздоровкавшись, та Лариса зупинилася й почала їх знайомити. Високий, набагато вищий за Ларису, Кочергін являв собою тип самовпевненого спортивного красеня з владними манерами, до якого найбільше пасувало слово престижний: престижна посада, престижна дружина, престижна коханка, престижна квартира в престижному районі, навіть сауна престижна – на Центральному стадіоні, де збираються престижні друзі, які допомагають один одному заволодіти престижними посадами. Це були люди з незмірно віддалених від Жадана, чужих йому світів. Кочергін з ввічливим автоматизмом потиснув йому руку, але при цьому на Жадана навіть не глянув. Говорити не було про що, й Жадан, наче змалівши, проклинаючи себе за те, що потрапив під ноги цим людям, від яких віяло щастям, достатком й повною байдужістю до навколишніх людей, швиденько попрощався, глянув на годинник, немовби поспішав кудись, і шмигонув у Пасаж. Жінки в інституті, ті, хто бачив Кочергін а, були від нього в захваті, заздрісно мовили, яке щастя трапило Ларисі – мати такого престижного чоловіка!

Лариса повернулася до нього, сівши зручніше. На ній була коротка пухнаста шубка із сріблястого хутра.

– Я дуже рада, що ти з нами їдеш. Як відрядження?

– Нормально.

– Я тобі дивуюся, Жаданчику. Ти – без двох хвилин доктор наук, видатний учений, керівник лабораторії – весь час їздиш у якісь захлюпані села, гробиш своє здоров'я по відрядженнях. Невже без тебе не могли обійтися? Чому ти Кучерявого не послав?

– Тому що я хочу знати правду, – дуже серйозно відповів він і подумав, що тут, у цій машині, на шляху до розваг, що чекають на нього, Ларису та інших гостей, це прозвучало надто вже урочисто, а тому фальшиво, й додав: – Облишмо це. Набридли всі справи, весь сказ. Розкажи краще, хто буде.

– Як тобі моє хутро? – спитала Лариса й покрутилася трохи в обмеженому просторі кабіни.

Він засміявся:

– Ти в своєму репертуарі. Погано бачу, але гарне.

– Це голубий песець. Помацай.

Вона взяла його руку й провела по хутру – пухнастому й приємному.

– Кого я гладжу – тебе чи зграю голубих песців? До речі, песці теж хворіють на сказ. Є навіть особливий варіант вірусу…

Тепер засміялася вона:

– В тебе теж репертуар незмінний. Знаєш, які модні песці? Це подарунок старого Супруна. Він у мене молодець… Значить, так. Ззаду, у білій «Волзі», за рулем сидить Іра Мороз. Я тобі про неї казала. Чудова жінка. Сам побачиш, переконаєшся.

– Знову починаєш сватати?

Лариса легенько поляскала його по руці:

– Не бійся. Вона з кавалером. Отож тобі вже ніщо не загрожує. Між іншим, надзвичайно цікавий тип. Звуть його Оскар.

– Чому Оскар?

– Звідки я знаю? Він завідує лабораторією біологічної кібернетики чи кібернетичної біології, чорт його знає. Але, по-моєму, моя Ірка вже захопилася ним до краю.

– Слава богу, – зітхнув Жадан. – Це ти їх звела?

– Я. А що? Дуже люблю сватати людей… Якби не ця ідіотська наука – відкрила б клуб цікавих зустрічей. Назва: «Чоловік і жінка». Просто й заманливо.

– Багато в тебе наречених?

У кабіні зробилося тепло, він відсунувся від Лариси ближче до дверей, звідки віяло приємним холодком.

– Багато. Майже всі мої подруги розлучені, всі пройшли первинну школу подружнього щастя – тобто школу підлості, сварок, зрад і ненависті. І всі тепер прагнуть спокою. Але жодна з них тобі не підійде.

– Чому?

– Тому що ти несучасний, – зітхнула Лариса. – Я не здивуюся, коли дізнаюсь, що ти по вечорах сідаєш за старе фортепіано й граєш Шопена при світлі свічок.

– Ти не помилилася. Тільки грати не можу. Слухаю на адаптері.

– Ти потрясний екземпляр, Жаданчику. Викопна тварина. Я пишаюся тобою.

Вони їхали по автостраді, що починалася від Видубицького монастиря й вела в бік Пирогова, до окружного шосе; київське небо, блякле й ніби підфарбоване аніліновими барвниками, залишилось позаду. Їхній автомобіль йшов рівно й впевнено, й ніщо не нагадувало дорогу на Стару Митницю. Видався безсніжний холодний вечір, сухий асфальтобетон породжував заспокійливий гомін стійкого руху, якому не загрожувала ніяка слизота чи пробуксовка. Жадан непомітно глянув на свою праву руку: у світлі потужних ліхтарів, що стояли по обидва боки автостради, побачив незрозумілий шрам, який білів на зап'ясті.

Помовчавши трохи, Лариса вирішила продовжити розповідь про гостей, що їхали на новосілля:

– Поруч з Ірою сидить Оскар.

– Це я вже зрозумів: поруч з Ірою сидить Оскар.

– Ззаду в Ірчиній машині дуже цікаві люди: Саша і Жанна. Вони актори, виступають разом. Програми в них оригінальні: середньовічна поезія, маловідомі поети вісімнадцятого століття. Саша прекрасно грає на гітарі. Крім того, Жанна – екстрасенс.

– Хто-хто?

– Екстрасенс. Її тепер досліджує Оскар. Він вивчає передачу думок на відстані й таке інше… А в «Жигулях» наші давні друзі Валя і Володя. Вони живуть за кордоном. Володя працює в Мексіці. А перед тим де він тільки не бував… Париж, Нью-Йорк, потім на Кубі жив… Ми з Валею вчилися в одній школі… Він киянин. Вчився в університеті. Якось прийшов до нас у школу на вечір. Був студентом четвертого курсу. У нас танці. Він підходить до мене й запрошує. А я тоді зустрічалася з одним хлопцем, який займався карате. Така дурепа… Перша любов… І остання, – додала вона. – І я відмовила. Тоді Володя запросив Валю. А через рік одружився з нею, й вони одразу виїхали за кордон.

– І ти пошкодувала, що не пішла з ним танцювати?

– Звичайно, – сказала Лариса. – Не сиділа б зараз у вашій лабораторії, не нюхала б мишей. А мій каратист пішов у слюсарі, п'є…

Вони проїхали повз придорожній ресторан, від якого починався Козин, метрів через триста звернули ліворуч й, пропетлявши по темних вуличках села, виїхали на високий берег Козинки й зупинилися.

За ними, висвітивши завулок сяйвом фар, під'їхали інші машини, одразу ж зчинився веселий гамір, захряпали дверцята, були відкриті багажники, чоловіки почали переносити сумки в дім, на порозі якого вже гостинно усміхалися Ларисині батьки. Лариса бігала від однієї машини до іншої, знайомила тих, хто ще не був знайомий; Жадану раптом стало ніяково, наче він потрапив у чужу країну, до незнайомих людей, в яких інша мова й інші звичаї, і йому треба було зробити над собою зусилля, щоб перебороти цю мить відчуження, цей свій несвоєчасний вихід з гомінких і безглуздих гонок суєти в мовчання й безрух.

Батько Лариси виявився дуже симпатичним і гарним сивим чоловіком, ставним, з відкритим мужнім обличчям і чорними бровами, що збігалися на переніссі; був схожий на кіноактора, якому доручають ролі позитивних керівників високого рангу; втім, так воно й було – не на екрані, а в житті. До всіх гостей звертався з чарівною усмішкою, жінкам перецілував ручки, а Жадана зустрів як давнього доброго знайомого, сказавши, що Лариса весь час розповідає про його наукові подвиги; повідомив, що незабаром почнеться будівництво нового корпусу їхнього інституту – вже складено індивідуальний проект, і по секрету додав, що для лабораторії особливо небезпечних інфекцій заплановано комплекс обладнаних за останнім словом техніки приміщень, – щодо цього Супрун особисто розпорядився. Жадана зачарував цей чоловік, на якого така схожа була Лариса – викапаний батько, й напад туги та відчуження як рукою зняло з душі. Навпаки, стало весело, й він відчув симпатію до всіх, кого зустрів у цьому домі. Мати Лариси – повна маленька жіночка, що виглядала значно старшою за чоловіка, – метушилась у великій вітальні біля святкового столу.

Лариса повела гостей оглядати будинок. Почали з другого поверху, де містилися кабінет старого Супруна, спальня Лариси й ще одна невеличка комірка для гостей чи для прислуги; з дитячою радістю, що одразу ж передалася всім гостям, Лариса показувала все новеньке й сяюче, дерев'яні дубові панелі, шведські й фінські шпалери з рожевими й голубими квіточками, витисненими на цупкому, схожому на гобеленну тканину папері, німецькі темно-червоні й темно-сині, заправлені під плінтуси, ворсисті килими, якісь засклені люки в даху, з яких можна було спозирати колір неба о кожній порі року, важкі бронзові ручки, торшери, бра й люстри, все умеблювання кімнат – і набиті передплатними виданнями класиків книжкові шафи в батьковому кабінеті, і велике ліжко кольору «п'яної вишні» у спальні (по блискучій дерев'яній поверхні спинки в'юнився вигадливий золотий орнамент), вкрите стьобаним блакитним покривалом, – хтось із гостей, якийсь білявий чоловік у светрі – Жадан нікого ще не розрізняв з-посеред цих чужих людей, – впав на ліжко, як на батут, випробовуючи його відштовхуючу силу, що викликало одразу ж різні веселі жарти й натяки; гості у передчутті свята від усієї душі виказували своє захоплення побаченим; внизу розмістилися велика вітальня, де чекала на них вечеря (кольоровий японський телевізор уже розквітав усіма барвами естрадного концерту), спальня Ларисиних батьків й кавова кімната з каміном, прикрашеним керамічними ангелочками, які гріли свої голі сіднички в теплі вогнища; тут стояли шкіряні крісла й диван – Жаданові вони нагадали побачені в кіно старовинні автомобілі з сидіннями, схожими на цей диван. Не обминули, звичайно, кухні з біло-зеленими фінськими меблями й туалету з ванною. Ніщо не приховалося від доброзичливого, зацікавленого погляду гостей – ні салатового кольору унітаз і фаянсовий умивальник, ні рожеве біде й такого ж кольору ванна, що стояла на металевих ніжках у вигляді левиних лап. Стіни у ванній кімнаті було викладено спеціальною декоративною кахляною плиткою, яка в своєму поєднанні творила фотографічну, наче взяту з якогось закордонного журналу, майже об'ємну картину соснового лісу на березі моря, серед дюн, освітлених призахідним сонцем Норвегії чи Швеції: із золотої води виходила оголена дівоча постать. Єдине, чого не показати Лариса, – це сауну. Майже викінчена, й апаратура вже привезена, тільки, на жаль, ще не змонтована – хоча Лариса мріяла, що сьогодні вночі її гості зможуть погрітися в справжній сауні. Захопленню гостей не було меж; Жадану особливо сподобалися дерев'яні сходи, що вели на другий поверх. Ці сходи навіяли спогад про щось дуже знайоме, рідне, затишне, чого ніколи не мав, хоч знав, що це в його житті існувало. Коли, де – не міг пригадати.

Нарешті всі усілися за стіл, Жадана всадовили поміж Ларисою та її батьком, Володимиром Михайловичем. Жадан подумав, що це, мабуть, місце Ларисиного чоловіка, але вона, наче одразу відгадавши його думки, сказала, що вперше вони разом сідають до столу в цьому домі й що від сьогодні започатковується нова родинна традиція: кожен тепер знатиме своє місце за цим столом.

Перше слово мовив Володимир Михайлович. Говорив задумливо, немовби на очах присутніх творив складну мозаїчну картину, старанно добираючи слова, як кольорову смальту, а інколи – коли слова не підходили до композиції – відкидаючи їх. Він вдивлявся в обличчя гостей, що примушувало їх слухати його промову уважно, не зводячи з господаря поглядів – і це надавало словам Володимира Михайловича якоїсь особливої ваги. Жадану спало на думку, що саме так поводиться господар на своїх нарадах, коли підлеглі вслухаються в кожне його слово, ще й записують дещо до своїх блокнотів.

– Дорогі наші гості, милі друзі, ми з Вірою Максимівною, – Ларисина мати на знак згоди похилила голову в новенькій сріблястій перуці; перука, зелене панбархатне плаття, біле мереживне жабо й рум'яне лице робили Віру Максимівну трохи схожою на вельможу в буклях з вісімнадцятого століття – в цьому було щось патріархальне і зворушливе, – раді від усього серця привітати вас у цей великий для кожного з нас день. Адже сьогодні кожен з нас повинен спитати самого себе: хто я? звідки я? що корисного я зробив для держави, для народу? куди я йду і чого я домагаюсь?

– Тату, – невдоволено зиркнула на нього Лариса, – це не збори й не програма «Час».

– А ти не перебивай батька, ти його шануй, – відгукнувся білий, неначе його колись кинули до ванни з перекисом водню, кремезняк у сірому светрі з грубої вовни, той, що вистрибував на ліжку.

Володимир Михайлович вдячно приклав руку до серця

– Спасибі, Володю, за підтримку. Як бачите, немає пророка у своєму отечестві.

– Продовжуйте, продовжуйте! – закричали гості. – Ларисо, як тобі не соромно! Ми вас слухаємо.

Жадан побачив, як Лариса гнівно стисла руками бильця крісла, в якому сиділа, аж пальці побіліли.

– Я дивлюсь на вас, дорогі мої молоді друзі, – продовжував Володимир Михайлович, – на ваші прекрасні лиця й мимоволі думаю про наше минуле, про своє життя, про те, ким ми були й ким стали, і серце моє сповнюється гордістю за нашу державу, за наш народ. Згадую, як підлітком прийшов я в подертій свитині працювати в колгосп. Було це до війни, колгосп бідний, всього двадцятеро коней. Мене конюхом поставили. А тоді приїздив часто до нас із району уповноважений, Кац Григорій Михайлович. Як зараз пам'ятаю, худий, у круглих окулярах, в шкірянці потертій, з великим портфелем з такої ж чорної шкіри. Він збирав колгоспників, і виголошував довгі промови, і весь час закликав до чогось – чи яйця здавати, чи на позику підписуватись, чи газети передплачувати, чи ще щось. І говорив він так красиво, так мудро і так незрозуміло, що я просто шаленів від бажання навчитись так виступати, як Григорій Михайлович. І що ви думаєте? Після тих зборів я йшов до своїх коней, робив руками отак, – одну руку Володимир Михайлович картинно заклав за вилогу піджака, другу, зігнувши під прямим кутом, завів за спину, – й звертався до них з промовою: «Товариші коні! На сьогоднішній міжнародний складний момент загостреної боротьби з лівим і з правим опортунізмом…», – а коні форкали, чекали, коли кину їм хоч трохи сіна, іржали, голодні, кресали нетерпляче копитами, а я молов щось несусвітне… Батько помер, я сиротою був… Потім ФЗУ, війна, потім гуртожитки, комуналки, переїзди з місця на місце, нелегкі часи. Пам'ятаєш, Віро?

Віра Максимівна журливо похитала головою, і всі співчутливо зітхнули.

– Але все добре, що добре кінчається, – широко усміхнувся Супрун. – І нехай нас ніхто, ніякі вороги не звинувачують у тому, що сьогодні хочемо красиво жити. Так, хочемо! Наш народ вистраждав красиве життя. Ми заслужили добробут, маємо на нього право. І вам, молодим, треба примножувати народні багатства, робити все для того, щоб держава розквітла й людям нашим легше з року в рік жилося. Адже ви наші спадкоємці. Із святом вас, дорогі друзі, здоров'я вам, щастя й успіхів!

Всі гаряче зааплодували. Лариса поклала Жаданові якийсь швейцарський салат з яблук, сливок, апельсинів, бананів, морожених полуниць й родзинок упереміш із сметаною.

– Історія з кіньми – це його хобі, – прошепотіла Лариса, – він завжди її розповідає. Набридло.

– Батько в тебе чудовий, – сказав Жадан. Вперше так зблизька бачив він людину, котра щось реально вирішує – не так, як директор їхнього інституту, який пише резолюції, але по-справжньому майже нічого вирішити не може. Жадану сподобалась спокійна впевненість цього чоловіка, його переконаність у тому, що він говорив, його вміння мислити історично, його почуття гумору й артистизм, з яким розповідав він і показував історію про коней; Жадан подумав, що ці люди, які реально щось вирішують, немовби зліплені з іншого тіста, ніж звичайні люди, з якими повсякденна доля зводить його, і що в людях волі, влади й рішення є незбагненний чар, завдяки чому всі їхні слова й вчинки набувають якогось особливого значення, сповнені вищого смислу.

Тут вихопилась чорноброва жінка, ще молода, але з рисами обличчя, що починають обм'якати під впливом буденних турбот і зловживання солодощами й виробами з тіста. Вона почала про те, що в давнину колись казала, що кожна людина повинна зробити три речі: посадити дерево, народити дитину й збудувати дім і що Володимир Михайлович з Вірою Максимівною ці три речі зробили… «То вже можна йти на пенсію?» – жартівливо спитав Володимир Михайлович, але та, що виступала, заперечливо замахала руками, так, що шампанське пролилося з її келиха. Ні в якому разі! Державі й людям ще потрібен талант Володимира Михайловича, його молода енергія, його сміливі плани перебудови й добудови міст-супутників; повинна нарешті здійснитися його мрія – зведення космічного монумента заввишки в триста метрів у вигляді жінки-матері, з долоні якої злітає ракета, монумента, над проектом якого натхненно працюють зараз архітектори п'ятої експериментальної майстерні, бо Печерська лавра, Софійський собор і Андріївська церква – це прекрасно, але це все знаки не нашого часу, а думка Володимира Михайловича працює над тим, як гідно втілити грандіозний розмах саме наших звершень, як вивищитись над творіннями наших предків; це повинна бути в рості з нержавіючої сталі, уособлення доброти, народності й материнства, яка посилає своїх синів у космос, а біля ніг її стоятимуть мармурові постаті Ломоносова, Кибальчича, Ціолковського, Корольова, всіх тих, хто причетний до виходу людства у зоряні простори. Жадан здогадався, що виступає та сама Ірина Мороз, про яку йому стільки розповідала Лариса. Ірина працювала під керівництвом Супруна, її піднесення було цілком зрозуміле Жаданові, але жінка ця йому зовсім не сподобалась.

II

Після святкової вечері Ларисині батьки поїхали до Києва, – завтра вранці батькові треба було йти на трибуну для гостей, – а ті, хто залишився, перейшли до кімнати з каміном; чоловіки з дозволу дам скинули піджаки, білявий кремезняк Володя став на коліна й почав розпалювати камін: червоні заграви раз по раз спалахували на його обличчі, а світло-голубі очі альбіноса наливалися вогняною барвою й повнилися сльозами. Лариса ввімкнула японський магнітофон – невеличке диво техніки, яке відсвічувало хромованими поверхнями, – й ніжна пісня, що її співав високим, приємним і трохи вібруючим голосом чоловік, полилася з двох репродукторів; «Хуліо Іглезіс, Хуліо Іглезіс», – радісно закричали гості й пішли до танцю. Червоні й зелені вогники на панелі магнітофона вистрибували в такт музики. Жадана запросила невисока вузькогруда жінка у червоних черевичках без підборів, схожих на балетні, білих штанях – чомусь широких і коротких – й чорній сатиновій сорочці навипуск, перехопленій товстим червоним шнурком, як носили колись російські підмайстри; тільки круглого картуза з дашком їй бракувало. Все в ній було вузьке – і бліде лице, і світлі очі з чорними, олівцем підведеними віями, і майже дитячі, ненафарбовані губи, й тонка шия підлітка.

Вона одразу ж притиснулася до Жадана, поклавши голову йому на плече, й він відчув пухнастий доторк її темного волосся. Нормально, подумав він, відчуваючи, як заспокійливою солодкою млістю наливається його тіло.

Танцювали мовчки, насолоджуючись тихими обіймами, легкими доторками, темрявою й невідомістю. Розговорилися тільки після того, як замовкла музика.

– Я Жанна, – відрекомендувалася жінка. – А ви той знаменитий професор, що займається страшними хворобами? Мені Лариса розповіла.

– Я не професор. Звичайний кандидат. І не знаменитий.

– Будете обов'язково, – усміхнулася Жанна. – Я бачу.

– Як бачите?

– Бачу німб над вами.

– Чесно? – вражено спитав він.

– У вас надзвичайно сильне біополе. І німб яскравий, світиться зеленим і рожевим. Але світіння нетипове. Наче вам сто двадцять років. Не розумію чому. Ви часом не баптист?

– Чому? – здивувався Жадан.

– Не п'єте, не курите.

– Для цього треба обов'язково бути баптистом?

– Або кар'єристом, – сказала Жанна і розсміялася. – Не бійтеся, в цьому вас не звинувачую. У кар'єристів німб інший. Наче полум'я йде всередину і спалює їх. Інколи дивишся, а перед тобою залишки людини. Згарище. Людина ще жива, але вже мертва. Ага, здається, зрозуміла. Я весь час думала, чому мені так добре з вами. Ви з дев'ятнадцятого століття. Часом такий спектр як у вас, буває в старовинних книжках. У Толстого, Достоєвського… Ви однолюб?

– Це що, ознака дев'ятнадцятого століття? – спитав Жадан.

– Мене дуже цікавить ваше біополе. Я вперше зустріла людину, якій хотіла б сповідатись. У вас у роду не було священиків?

– Не знаю. Лікарі були. Льотчики, Бухгалтери. Селяни.

– Дивно, – сказала Жанна й поклала йому руки на плечі, й вони знову почали танцювати, тільки тепер розмовляли.

– А в інших ви теж німби бачите? – спитав він.

– Звичайно. Тільки не у всіх вони є. А у господаря нашого, Володимира Михайловича, чорне поле. Я навіть злякалася. Тільки Ларисі цього не кажіть. Хвилюватися буде.

– Як чорне?

– Колись було кольорове, світилося. А сьогодні чорне.

– Ви страшна жінка. Я вас боюсь, – Жадан майже серйозно відступився від неї, шкодуючи, що почалася ця недоладна розмова: незалежно від того, чи правду мовила ця жінка, чи містифікувала його, йому було жаль, що скінчилися їхні обійми й приємне нічогонедумання й нічогоневідання. Лариса почала вмовляти Сашу заграти на гітарі й вимкнула магнітофон. Саша був у білосніжному костюмі, чорній сорочці й білій краватці-метелику, тільки обличчя його було менш визначеного кольору – сіре, з набряками під очима, й волосся попелясте, сивіюче; на худорлявому його лиці, крім набряків, ще виразно проступали тверді жовна, а сірий погляд тьмянів з нудьги чи з утоми.