Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

Розділ четвертий

І

Наприкінці листопада, за тиждень до того, як його офіційно затвердили на посаду керівника лабораторії особливо небезпечних хвороб, Нечаєв прийшов до Жадана. Той сидів у своїй комірці, розбираючи стос старих, пошарпаних історій хвороби. Це було все, що залишилося від тих, хто помер від сказу. Вибирав дані за тридцять років для епідеміологічного розділу своєї дисертації: локалізація укусу, строки інкубаційного періоду, які схеми лікування застосовано, яких помилок при цьому припущено. У випадкових збігах обставин, у розрізнених причинах, що привели до однакових наслідків, у всіх тих поодиноких смертях людей з різних кінців України в різні роки, у несхожих долях, віддалених одна від одної часом і простором, Жадан дошукувався глибших загальних закономірностей, хотів зрозуміти, де криється ота зона вразливості, ота найслабша, найбеззахисніша ланка в усьому прнчинно-наслідковому ланцюзі, що починається від зараження і призводить до смерті людини. Перекриття цієї зони вразливості могло різко зменшити кількість смертей від сказу.

Нечаєв стрімко, не стукаючи, увійшов до кабінету – навіть двері не зарипіли, не зачепилися за лінолеум, хоча Кучерявий так з ними нічого й не зробив. Ледве Жадан розгублено надів окуляри й підвівся, струшуючи пил з рук, як опинився в міцних обіймах Нечаєва, який його розцілував; вони цокнулись окулярами, наче чарками.

Від Нечаєва йшов густий, приємний запах дезодоранту чи одеколону, хто його знає. Він майже не змінився зі студентських років: присадкуватий, широкий в плечах, з міцною шиєю, наче займався боротьбою, а не стріляв з дрібнокаліберної гвинтівки в тирі; звичайно, роки наклали свій відбиток: як продовження високого чола з'явилися залисини, що двома заплавами просунулися в глиб голови, залишивши посередині острівець чорного волосся; колись волосся стирчало густим щільним йоржиком, тепер в'ялою травичкою полягло, ставши частиною елегантної зачіски з проділом; під темно-голубими, дуже гарними очима (смаглявий брюнет-їжачок з голубими очима – це поєднання колись полонило вразливі серця дівчат-однокурсниць) залягли зморшки втоми, колись припухлі по-дитячому губи були стулені в суху, строгу лінію. Але все це були порівняно дрібні домальовки невпинного часу, який з багатьма їхніми однокурсниками набагато безжалісніше вчинив, і вони, ці здобутки зрілості, мало що змінювали в загальному – моложавому й енергійному – вигляді Нечаєва, так, наче він ці роки, немовби якийсь біологічний об'єкт, зберігався в надійному консерванті, що різко пригальмував процеси старіння. Більше того, Жадану здалося, що Нечаєв, незважаючи на все, навіть помолодшав з того часу, як востаннє бачилися. Жадан тоді, не кваплячись, помалу робив кандидатську дисертацію, бо не любив нікуди поспішати. Нечаєв же на той час закінчував докторську дисертацію, одночасно очолюючи важливий відділ у міністерстві; у ті роки Жадан бачив Нечаєва лише вряди-годи, випадково, бо, коли Нечаєв з інспекційною метою приходив до їхнього інституту, тут його зустрічали не такі сіряки, як Жадан, що не мав ніяких відповідальних функцій, а члени керівництва на чолі з тюхтійкуватим Біланом, який весь час щось невизначене мугикав, йдучи слідом за Нечаєвим; той, поважно-зосереджений, гладкий (з часів медичного інституту він стрімко набрав у вазі) і суворий, метким своїм оком помічав недоробки, про що одразу ж неголосно і безсторонньо казав, нічого не приховуючи, холодною і чемною своєю логікою та іронічними зауваженнями виводячи інститутське начальство із звичного стану сонливої, миролюбної рівноваги, трохи навіть лякаючи керівництво, правда, ненадовго. Але навіть і в ті роки, в тих своїх чинах, зустрічаючись із Жаданом, Нечаєв скидав з себе маску офіційності й по-дружньому, так, щоб ніхто не помітив, підморгував йому – мовляв, знай наших. Потім Нечаєв подався за кордон, і довго про нього не було чути.

– Женю, старий, скільки літ, скільки зим! – Нечаєв плескав Жадана по плечу, а той не міг відповісти тим самим дружнім жестом, бо Нечаєв був шикарно вдягнений (як справжній джентльмен, подумав Жадан) – у темно-синій яхтклубівський піджак з золотими ґудзиками, синьо-біло-червону краватку й сірі, в стрілку випрасувані штани, і Жадан побоявся доторкнутися до розкішної уніформи Людини-Що-Процвітає своїми запилюженими руками, посірілими від перебирання історій хвороби.

– Альошо, привіт! Що з тобою? Слухай, а ти помолодшав! Їй-богу! Як тобі вдалося?

– Ілюзія довгої розлуки плюс сувора дієта, – засміявся Нечаєв. Він носив окуляри в блискучій металевій оправі з трохи притемненими великими скельцями, від чого його ясно-голубі очі здавалися ще яснішими, майже білими на тлі засмаглої шкіри. Він схожий на голлівудського актора, подумав Жадан. Жінки повинні від нього шаліти.

– Знаєш, що сказала Майя Плісецька, коли якась журналістка спитала її про секрет фігури? – продовжував Нечаєв. – «Сижу все время не жрамши», – відповіла вона. Так само і я. Просто схуд на п'ятнадцять кілограмів. Старий, інакше не можна на цьому дикому Заході. Там дуже не поважають всяких кнурів-товстунів типу вашого Браги. Я чув, що в тебе з ним стосунки були не дуже?

– По-різному. Від тихої ненависті до палкої, смертельної любові. Був час, коли він хотів прикрити мої дослідження. Довелося битися,

– Як це? Він що, сказився?

– А ось так. Вирішив, що сказ не перспективний. Хотів віддати в Одесу, в інститут вірусології. А нас усіх перевести на туляремію. Уявляєш?

– Ідіот, – похитав головою Нечаєв. – На Заході зараз виявляють величезний інтерес до сказу у зв'язку зі спалахом серед лисиць. Ти, звичайно, знаєш Атанасіу, Копровського, Новака?

– Звичайно. Роботи знаю їхні. Титани.

– Я з ними зустрічався, розмовляв. Вони вважають сказ однією з найперспективніших моделей взаємодії вірусу з організмом взагалі. Цього Брагу давно треба було гнати. Повний невіглас епохи заочної освіти й неграмотних керівників. Я прочитав твої статті, Женю.

– Коли встиг?

– Женевський стиль, – задоволено посміхнувся Нечаєв. – Там інакше не можна. Пішов до бібліотеки й системно все проробив. Мені дуже сподобались ваші дослідження з Гаркушею. По-моєму, це дуже перспективно, особливо роботи з імуностимуляторів. Я буду всіма силами підтримувати й допомагати вам.

– Спасибі, Альошо, – розчулено сказав Жадан.

– Думаю, що треба негайно організувати твою поїздку у ВООЗ, на засідання комітету експертів по сказу. Було б добре, якби ти зробив ґрунтовну доповідь про ваші дослідження. Я поставлю питання в міністерстві. Розумієш, старий, все нещастя полягає в тому, що ми не вміємо себе рекламувати. Там якийсь зачуханий магістр зробить манюсіньке дослідження – і вже крик на весь світ. А тут такі фундаментальні роботи – і мовчимо. Бо ми скромні!

– Ти перебільшуєш. Не так уже багато й зроблено, – мовив Жадан, хоча й не зовсім переконано, бо слова Нечаєва по-справжньому зворушили й схвилювали його; ніхто досі – в тому числі й професор Мідатов – не казав йому нічого подібного.

– Кинь, старий, цю скромність. Особливий інтерес у Європі виявляють до єнотовидних собак. А тут, бач, ти ціле дослідження провів – і мовчиш.

Разом з лисицями були втягнені в епізоотію сказу й відлюдкуваті пухнасті звірі – єнотовидні собаки, ще до війни завезені на Україну з Далекого Сходу; їхню густу темно-коричневу шерсть дуже цінували мисливці; вже було кілька випадків захворювання людей на сказ від єнотовидних собак, і Жадан, діставши з величезними труднощами трьох спокійних звіряток, провів експеримент: вводив їм вірус сказу і вивчав перебіг хвороби. Саме це його дослідження мав на увазі Нечаєв.

– Кави хочеш? – спитав Жадан.

– Зроби.

Жадан налив воду в склянки, занурив в одну з них електрокип'ятильник; Нечаєв розповідав про роботу в Женеві. Він був співробітником епідеміологічного відділу (за воозівською термінологією, це називалося «медичний офіцер») й працював у програмі «Повільні і латентні<sup>[5]5
  Латентні – приховані.


[Закрыть]</sup> інфекції»: йому часто доводилося виїздити в райони Екваторіальної Африки, де проводилося вивчення нового енцефаліту, спричиненого невідомим вірусом; довелось також побувати у високогірних районах Нової Гвінеї, там, де серед племен, що перебувають ще на первісній стадії розвитку, в часах кам'яного віку, гніздилася така страшна й погано вивчена хвороба, як куру. Інтенсивне вірусологічне вивчення цих інфекцій вели американці з так званого Сі-Ді-Сі – центру по боротьбі з заразними хворобами. Нечаєв неодноразово відвідував цей центр, у складі якого був також відділ по боротьбі зі сказом. З керівником цього відділу доктором Вінклером Нечаєв був добре знайомий – показав Жаданові візитну картку, підписану Вінклером.

Жадан прочитав уважно візитку й повернув Нечаєву. Він добре знав роботи Вінклера, та не думав про нього як про конкретну людину з конкретною адресою. Все це було безмежно далеке від нього – Африка, Гвінея, штат Джорджія. Він слухав розповідь Нечаєва, стежачи за народженням на закрученій поверхні кип'ятильника спочатку маленьких, завбільшки із шпилькову головку, бульбок, які, розростаючись, ставали схожими на перлини, грона яких срібно виблискували в склянці й нарешті проривалися вгору, дірявлячи поверхню води. Потім він всипав до окропу чайну ложку коричневого порошку, який підплив одразу чорно, пустив у глиб склянки тонкі жовті корінці. Й одразу в кімнаті гостро запахло кавою. Жадан подав склянку Нечаєву. Той понюхав, скривився:

– Що за отрута?

– Одеська розчинна кава, – неначе виправдовуючись, показав бляшанку Жадан.

– Ну й гидота, – відсьорбнув Нечаєв. – Нічого. Я тобі принесу справжню бразильську. Я тобі дещо привіз, сьогодні не захопив…

– Навіщо це…

– Облиш, старий. Ми тепер повинні бути разом. Я сподіваюся на твого підтримку. Розумієш, я хочу вивести лабораторію на високий міжнародний рівень. В мене є різні плани, хочу з тобою порадитись. Зокрема почати на субклітинному рівні серйозне вивчення взаємодії вірусу сказу з організмом, враховуючи імунні механізми. Я думаю, що сказу треба приділити набагато більше уваги, ніж тепер. Зміцнити твою групу.

– Я не проти.

– Ну, бачиш. Як у тебе з монографією?

– Поки ніяк. Дай хоч дисертацію написати.

– Треба одночасно це робити. – Нечаєв рішуче відставив склянку з кавою.

– Часу не вистачає.

– Старий, – підвівся Нечаєв і знову обійняв Жадана, – треба вчитися в них… В наших суперників. Знаєш, як вони працюють? Хвилини даремно не витрачають. Коли я приїздив до Стокгольма, мене зустрічав директор інституту професор Бьорнсон. Від аеропорту до готелю ми вели з ним ділову розмову і вирішували всі справи. У нього в «мерседесі» магнітофон, він все записував, щоб нічого не забути. Потім віддавав запис секретарці. Жодного зайвого слова, ніякої слинявої лірики про погоду і таке інше. Діло, діло й ще раз діло. А в нас сидить наша споконвічна слов'янська лінькуватість і розхлябаність, яку треба розпеченим залізом випалювати. Ми тільки стогнемо, скаржимось на об'єктивні обставини. Вибач, але ваш інститут видався мені дуже провінційним.

– Обставини, – усміхнувся Жадан. – А ти знаєш, що в мене й досі нема мінусового холодильника? Нема де зберігати рідкісні штами вірусів. А в нас дуже цікава колекція, до речі. Я побираюся, благаю в імунологів, а вони бояться сказу, не хочуть брати… А скільки разів світло вимикали й холодильник той плакав отакими сльозами… Й віруси гинули. Унікальні штами! А миші! А!… – він махнув рукою.

– Ти не хвилюйся, ми все поставимо на свої місця. – Нечаєв поглянув заклопотано на електронний годинник з комп'ютером. – Вибач, старий, я до Лук'янова. Дуже радий, що буду з тобою працювати. До речі, як твоя дружина? Пам'ятаєш, ми знайомилися в театрі? Діти є?

– Нема в мене дружини, – глухо сказав Жадан. – І дітей теж. Я перспективний молодий холостяк з сивіючою бородою й виразкою шлунка.

– Вибач, старий, я не знав.

– Нічого. Все нормально. Я б тобі сам сказав. А в тебе як?

– Двоє дітей. Дівчатка. Шкода, звичайно, що нема сина – фамілія Нечаєвих гине, але що вдієш? Ну, я побіг. Тримайся, старий.

Так само стрімко, як увійшов, Нечаєв вискочив з Жаданової кімнатки, залишивши по собі незнайомий запах, наче в це тісне казенне приміщення, пропахле старими паперами, хтось впустив струмінь свіжого, але чужого повітря, настояного на екзотичних квітах – може, з Африки чи Індонезії?

Жадан зрозумів, що це запах нового життя, яке віднині починається в лабораторії. Вилив каву, яку не допив Нечаєв, у рукомийник. Білий фаянс став коричневий, потім швидко пожовтів і знебарвився під струменем холодної води.

II

Через годину після розмови з Нечаєвим він пішов у віварій заражати лисиць сказом. Спочатку вони довго сперечалися з Гаркушею, як побудувати експеримент, який штам вводити тваринам і куди – в задню лапу, в ніс (цей спосіб вважався найефективнішим) чи в жуйні м'язи голови. Нарешті погодились на тому, що двох лисиць заразять штамом «Лужкова», з яким переважно працювала Гаркуша, а трьох – новим, щойно виділеним штамом вірусу сказу – «Чорнодуб». У середовищі рабіологів віддавна склалася традиція – називати штами вірусів прізвищами їхніх жертв, людей, з мозку яких було виділено збудника. Холодильник, де зберігалися віруси, інколи нагадував Жадану мініатюрне кладовище – притулок людей давно померлих, давно забутих, від яких залишилися тільки прізвища і… те, що спричинило їхню смерть. Здебільшого це були невідомі прізвища, які ні в кого не викликали ніяких асоціацій – звичайні абстрактні шифри, знеособлена мова вірусологів.

Траплялися й винятки, коли назва штаму породжувала в душах людей, що працювали в лабораторії, болючі спогади, примушувала холонути серце від доторку до людського нещастя. Тримаючи в руках пробірку з написом «штам Лужкова», Жадан завжди згадував дивовижну історію, яка трапилася зовсім недавно – рік тому. Сталося це в серпні, серед білого дня, коли сяяло сліпуче сонце, а діти галасували на вулиці з особливим завзяттям, бо кінчалися шкільні канікули. В одну з квартир на четвертому поверсі дому, що стояв у центрі Ворошиловграда, через балконні двері влетіла летюча миша, що саме по собі було незвичайно, бо, як відомо, кажани – істоти нічні, вилітають полювати на комах лише надвечір, після заходу сонця. Господар дому – прізвище його Лужков – спіймав кажана у півлітрову банку й вирішив показати його дітям, які пішли в кіно. Повернулися діти, й чотирнадцятилітня Неллі Лужкова – дівчина нестримна, рішуча і дуже самостійна, з тих, що їх називають важкими дітьми (згодом Жадан дізнався, що в школі її вважали за одну з небезпечних заводіяк всіляких порушень дисципліни й дочекатися не могли, коли скінчить вона восьмий клас), вирішила помацати неприємне, буро-коричневе створіння із зморшкуватою зловісною мордою упиря. І одразу ж зойкнула від болю і страху, бо летюча миша мертвою хваткою вчепилася у кінчик вказівного пальця правої руки. Власне кажучи, першим хотів узяти до рук кажана молодший брат Неллі Павлик, але вона відштовхнула його, бо звикла завжди в усьому верховодити: ніхто тоді й гадки не мав, що Неллі відвела страшну небезпеку від свого брата, прийнявши смерть на себе.

Неллі бігала по кімнаті, трусила рукою, на якій огидною торбинкою, склавши перетинчасті крила, висіла летюча миша. Нарешті столовим ножем розчепили гострі зуби кажана й викинули його на вулицю. До лікаря не звернулися, бо й гадки не мали про небезпеку – лише йодом залили ранку на пальці. Треба сказати, що якби і звернулися до лікаря – навряд чи хто призначив би курс антирабічної вакцинації. Навіть Гаркуша і Жадан, навіть сам Мідатов, либонь, не зробили б цього, бо досі таких випадків у країні не траплялося. Звичайно, і Мідатов, і Гаркуша, і Жадан знали про те, що летючі миші-вампіри в Латинській Америці, які вночі нападають на худобу і людей, можуть передавати сказ; але то був інший континент, інші – кровожерні – летючі миші, яких у наших краях немає, та й вірус трохи відрізнявся від класичних європейських вірусів.

Через тридцять днів Неллі Лужкова занедужала, й на третій день хвороби, коли у лікарів виникли перші страшні підозри, до Ворошиловграда негайно викликали Жадана. Ніколи не забуде сповнених жахом очей дівчини, яка весь час відбивалася руками від якихось чорних летючих демонів, що налітали на неї, й кричала, щоб забрали двері палати, бо то не двері, а лице Сірого, який прийшов, щоб убити її й потягти з собою в підвали, де чекає його Мара; згодом Жадан випадково дізнався, що Марою звали вчительку, яка ненавиділа й переслідувала Лужкову.

Гідрофобія не була яскраво виражена, як у випадках типових, і прижиттєвий діагноз поставили із знаком запитання, думаючи, що, можливо, мав місце грипозний енцефаліт; ніхто, в тому числі й сам Жадан, не вірив, що в усьому винна летюча миша; однак ніякі інші тварини – ні собаки, ні лисиці – Лужкову не кусали; Жадан устиг поговорити з нещасною дівчиною, коли тимчасово відпускали її жахливі привиди. Тільки виділення вірусу сказу, що тривало досить довго, бо збудник цей відрізнявся від звичайних, відомих досі вірусів, остаточно підтвердило діагноз. Хоча й залишилося кілька принципових й досі не розв'язаних питань: звідки взявся вірус сказу в летючої миші? Від випадкового зараження – скажімо, від куниці чи хворої лисиці, чи він постійно передається серед летючих мишей, які живуть колоніями? В якій мірі серйозна загроза укусів летючих мишей для людини? Може, те, що сталося, – винятковий, рідкісний, абсолютно нетиповий випадок? Чи треба бити на сполох, переробляти інструкції, привертати увагу лікарів і населення до кажанових укусів? І чи може цей вірус спричинити захворювання хижаків, скажімо, лисиць? Відповідь на ці питання відкривала нову сторінку в епідеміології сказу.

Тільки експерименти – важкі й небезпечні – могли щось пояснити: ось чому вони сьогодні йшли на зараження лисиці штамом «Лужкова».

Але Жадан знав і те, що наукові проблеми значно легше вирішити, ніж знайти відповідь на побачене у домі Лужкових. Не міг забути вичищеної, сяючої чистотою й достатком квартири Лужкових, де побував у перший же день по приїзді, коли Неллі ще була жива; найбільше його вразило те, що маленький Павлик мав окрему кімнату, забиту іграшками – електромобілями, космічними візками, клеєними моделями літаків, а Неллі, крім тапчана у прохідній кімнаті, де завжди працював телевізор, не мала нічого; ще він звернув увагу на те, що у вітальні висів великий кольоровий фотопортрет Павлика в золоченій багетній рамі – фотокартки ж Неллі, бодай невеличкої, він ніде не побачив. З розмови довідався, що Неллі – дитина від материного першого шлюбу; батьки мріяли віддати її в спортивний інтернат, у групу підготовки майстрів спорту з волейболу. Через три дні вона звільнила їх від цих турбот…

Вирішили працювати втрьох – Гаркуша, Жадан і Кучерявий. Мальована почала за давньою звичкою кричати, щоб звернули увагу на те, як чисто прибрано віварій, бо вона, Варвара Іванівна, в усьому любить чистоту і порядок (на це Гаркуша одразу ж вигребла сміття з-під стелажів, на яких стояли високі скляні банки з зараженими мишами). Проте Мальовану це не дуже збило з високої гігієнічної ноти, вона продовжувала торохкотіти далі, нагадуючи лікарям, щоб при розподілі премій (вона чула від препараторки з мікробіологічного відділу, що незабаром ділитимуть гроші) не забули її, Варвари Іванівни, заслуг перед лабораторією. Стояла в гумових чоботях, що здавалися особливо великими на її тонких ногах, у чорному халаті, запнута білою хусткою, й безперервно сипала словами; Жадан подумав, що все, що тут відбувається, для неї – галасливої, битої життям і чоловіком сільської жінки – протиприродне, відштовхуюче, незрозуміле і має одну лише назву: позбавлене здорового глузду знущання з гарних, добре вгодованих тварин (з великими труднощами Жадан довів завідуючому віварієм, що лисицям треба видавати свіже м'ясо за тими ж нормами, за якими годують собак в інституті фізіології), які нікому ніякої шкоди не заподіяли. Вже кілька разів Мальована натякала, що краще б використати руду, лискучу шерсть в інших, приємніших і практичніших інтересах, ніж замочувати її в розчині хлораміну й спалювати потім у крематорії. Варвара Іванівна запевняла, що чоловік у неї вправний драч і в одну мить здере ці шкурки й вичинить їх так, що потім що хоч з них роби – чи шапку, чи комір на пальто. Вперше Жадан мало не накричав на Мальовану, але нікому про цю розмову не сказав, бо Гаркуша, яка зверталася до препараторки тільки на «ти», називаючи Варварою, вчинила б їй такий рознос, що невідомо, чим би це скінчилося. Малоосвіченого препаратора із зарплатою 80 карбованців, який би доглядав тварин, заражених збудниками особливо небезпечних інфекцій, знайти було набагато важче, ніж доктора медичних наук на ставку 450 карбованців, й Мальована вже кілька разів погрожувала, що піде з лабораторії, бо її особисто запрошували керівники кількох інститутських відділів, які знали про одну визначну рису вдачі Варвари Іванівни, її, висловлюючись мовою сучасною, життєве хобі: вона любила годувати тварин і тому крала все, що мало відношення до харчів, все, що тільки погано лежало, – сіно, овес, моркву, буряк, пшоно, молоко, а тепер, коли з'явилися лисиці, ще й м'ясо; вдома Мальована ніякої живності не тримала – ні курей, ні хоч би якогось замореного підсвинка, бо все одно чоловік би пропив. Тому свою віковічну енергію любові до всього живого віддала Варвара Іванівна, тягаючи звідусіль харчі, своїм любим білим мишкам, кролям, морським свинкам і сірійським хом'ячкам. В лабораторії особливо небезпечних інфекцій піддослідні тварини завжди були ситі й доглянуті, серед них майже ніколи не спалахували епізоотії, як це траплялося в інших відділах, коли через авітамінози чи поширення заразних хвороб гинули миші чи кролі, – і це зводило нанівець усі плани дослідників, ламало багатомісячні складні експерименти.

Ось чому він так цінував Мальовану. Гаркуша це теж добре розуміла, але завжди сміялася з його прохальної манери розмовляти з підлеглими з винуватим виглядом, так, наче вони мали зробити йому велику особисту послугу, а не виконати свої прямі службові обов'язки. Гаркуша, яка колись працювала завідуючою відділом по виробництву вакцини проти сказу й керувала добрим десятком жінок, схожих на Мальовану, звикла до слів простих, без усяких там інтелігентських викрутасів.

І тому, послухавши трохи Мальовану, яка так і не зрозуміла, чому її боротьба за чистоту нині нікого не привела у захват, Гаркуша невдоволено сказала:

– Досить теревенити, Варваро. Йди краще в лабораторію й наведи чистоту. Бо все там занехаяне, як у хліві. Прийде новий завідуючий, побачить цей свинюшник – що він скаже?

– А Сонька ж навіщо? – огризнулася Мальована.

– Ти хіба не знаєш, що вона хвора?

– Не хвора, аборт робить, – вигукнула Мальована. – Я теж так можу! Подумаєш, красуня! Їй – аборт робити, а мені в цьому г… повзати!

Кучерявий підморгнув Жадану й почав дбайливо розгладжувати свої пишні бакенбарди.

– Кому я сказала? – блиснула чорними очима Гаркуша. – Ану киш звідси, бо вже голова від тебе гуде! Дивись, щоб усе блищало. Я прийду – перевірю. Наведеш порядок – одержиш премію.

Слово «премія» якнайкраще вплинуло на Мальовану, й вона швиденько подріботіла з віварію.

– У вас все готове, Петю? – звернулася Гаркуша до Кучерявого, який повинен був підготувати вірусну емульсію для зараження лисиць.

– Ще ні. – Вираз загального задоволення життям і тим, що почув пікантну подробицю з життя Соні, злиняв з обличчя Кучерявого.

– Я ж вам ще вранці наказала.

– А Олексій Олександрович наказав мені інше. Я бігав на товарну станцію питати, чи не прийшов контейнер з його меблями.

– Який це ще Олексій Олександрович? – з грізною насолодою спитала Гаркуша у святій переконаності, що ніякого Олексія Олександровича не існує в світі й що вона нарешті виведе на чисту воду цього брехуна Кучерявого.

– Наш новий завідуючий лабораторією. Нечаєв. Чули про такого? – ще з більшою приємністю спитав Кучерявий. – Ось документи, якщо не вірите.

Він відсунув з черева халат, заліз у кишеню штанів і дістав якісь зім'яті папірці.

Ні слова не кажучи, Гаркуша сіла до настільного боксу – прозорої камери з плексигласу, в якій велася робота з вірусом; з обох боків боксу стирчали клейончаті рукави, перехоплені туго гумовими кільцями: експериментатор засовував сюди руки й вводив їх до камери; зап'ястя міцно стискалися гумками. Жадан не дуже любив працювати в настільному боксі, який, хоч і гарантував безпеку, проте руки швидше втомлювалися, затікали й важче було виконувати складні операції, що потребували особливої точності рухів. Він сів навпроти Гаркуші й теж засунув руки у порожні рукави, згадавши при цьому фільм про людину-невидимку. Гаркуша працювала артистично, любо було поглянути на те, як легко, невимушено й водночас обережно вправляється вона з пробірками, піпетками, шприцами й пінцетами, всюди, де потрібна була найвища зосередженість; найменша недбалість у дозуванні вірусу могла спричинитись до цілковитого викривлення результатів експерименту, від яких нерідко залежала доля людини. Так, помилка при визначенні індексу імуногенності вакцини – тобто її захисної сили – чи рівня противірусних антитіл у крові людини могла призвести до фатальних наслідків. Гаркуша, безперечно, була сильніша за Жадана у вірусологічній техніці, він це знав, і в цьому не було нічого дивного; як правило, жінки набагато краще й терплячіше виконують усі ці дрібні, марудні, нудні, одноманітні маніпуляції, на яких тримаються вірусологія, біохімія чи імунологія; зате вважається, що чоловіки мають перевагу в логіці мислення, у раптових осягненнях істини, яка часто криється за строкатими рядами малозрозумілих цифр, і потрібна велика уява, натхненний порив думки, щоб за сірим, непроглядним туманом абстрактних даних помітити якесь нове знання, відкрити щось нове в науці. Жадан мав цю перевагу над Гаркушею, це всі визнавали. Крім неї.

Кучерявий сидів за суміжним столом, готував розчин тіопенталу для наркотизування лисиць. Щодо цього Жадан теж сперечався з Гаркушею, яка наполягала на тому, щоб обов'язково робити наркоз – безпечніше й надійніше можна провести зараження, – а він казав, що не треба, бо це може вплинути на результати досліду, адже у природних умовах зараження не відбувається в наркотичному стані, а навпаки – в умовах граничного збудження, стресу. Нарешті Жадан не витримав, махнув рукою й пішов до свого знайомого Борі Голуба, який працював у кардіологічній клініці професора Костюка, й той дістав йому кілька ампул тіопенталу.

Тепер, коли його звільнили від неприємної роботи з вірусом, Кучерявий знову набув умиротвореного вигляду. Не можна було сказати, що він геть нічого не робив у лабораторії; вряди-годи цього вродженого неробу, розбещеного батьками, школою, медичним інститутом, аспірантурою, яку він так і не скінчив, і поблажливими колегами, котрі не хотіли з цим знавцем усіх інститутських новин і таємниць заводитись, Гаркуша все ж таки примушувала сісти за настільний бокс чи вдягти на себе прозору маску й попрацювати; правда, Жадан висловлював побоювання, що маска лусне під натиском пики Кучерявого; відсапуючись і вкриваючись потом, Кучерявий з сонливою повільністю та обережністю брався за інструментарій, робив довгі перепочинкові паузи, при першій же нагоді влаштовував півгодинні перекури, а найчастіше скидав усю роботу на лаборантку Тамару, зникав десь надовго, чекаючи, поки вщухнуть пристрасті, пов'язані з його втечею. Побувавши в одній аспірантурі й трьох науково-дослідних інститутах, Кучерявий так і не спромігся написати бодай елементарну кандидатську дисертацію, хоча за поважністю й схильністю до теоретизування він перевершував багатьох докторів наук; ходив бездоганно вдягнений у солідні костюми зі старанно дібраними під їхній колір краватками, носив солідні сірі капелюхи й темні плащі, а не так, як Жадан – якісь там зелені, напівармійські бушлати з каптурами чи легковажні спортивні куртки, і той, хто не знав Кучерявого, зустрічаючи його в коридорі інституту, був переконаний у тому, що перед ним видатний учений, молодий талановитий професор, який гідно представляє вітчизняну науку на всіх форумах світу.

З приємністю дивлячись на Гаркушу й Жадана, які мовчки напружено працювали, Кучерявий почав теоретизувати про можливу імунодепресивну<sup>[6]6
  Імунодепресія – різке зменшення захисних сил організму від впливом якихось несприятливих чинників.


[Закрыть]</sup> дію тіопенталу, на що Гаркуша наказала йому прокип'ятити голки до шприців, хоч знала, що голки вже давно готові.

Нарешті вони пішли до кімнати, де сиділи лисиці. Тварини, наче зрозумівши, що ці страшні двоногі білі постаті з блискучими мордами й жовтими гумовими лапами, з непримиренно-ворожим запахом принесли з собою щось лихе, почали кидатися в клітках, а самотня молода лисичка куснула грати, відчувши гіркий безкровний смак холодного заліза. Кожна клітка була перегороджена спеціальним рухомим щитом, який давав змогу, притиснувши до ґрат, знерухомити лисицю.

– Ви притискаєте лисицю, – Жадан вручив Кучерявому й Гаркуші по довгій залізній кочерзі з рогулькою на кінці, – а я вводитиму тіопентал.

Почали з самотньої лисички, яка несподівано виявилася дуже сильною й довго пручалася, доки він спромігся ввести їй наркотизуючу речовину. Стали чекати, коли подіє тіопентал. Почалася стадія збудження, лисиця забігала по клітці, наче хотіла спіймати свій хвіст. Все це тривало дуже довго, Кучерявий викурив дві сигарети й висунув кілька нових теорій, а лисиця й не думала спати, розпалюючись, навпаки, чимдужче; почала завивати щось задушевне й уривчасте, наполохавши інших своїх товаришів по неволі.

– Будемо заражати без наркозу, – вирішив Жадан, якому вже остобісіла вся ця морока. – Бо ми так і до ночі не впораємось.

Гаркуша сердито промовчала, бо, як людина вперта, не любила відступати від власних намірів, не вміла швидко пристосовуватись до нових обставин. Але й не стала заперечувати. Взялися за другу лисицю, яку вирішили заразити штамом «Чорнодуб». Гаркуша й Кучерявий гримнули кочергами й притиснули хижака до ґрат. Жадан швидко схопив задню лапу й витягнув назовні; вже був протер шерсть ватою, вмоченою у воду (спиртом не хотів, щоб випадково не знешкодити вірус), й підніс до лапи шприц з білястою вірусною емульсією, як раптом лисиця вивернулась у неймовірному стрибку, кігтями подряпавши гумову рукавичку Жадана, й замість лапи перед собою він побачив вишкірену морду розлюченого звіра. Він різко рвонув руку, ледве не вколовши себе шприцевою голкою. Це Кучерявий послабив тиск своєї кочерги на щит, з чого одразу ж скористалася лисиця.