Текст книги "Причини і наслідки"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)
Мідатов задоволено всміхнувся:
– Для мене лабораторія, практика, експеримент – головне. А все інше – фантазії.
– Це не фантазії! Це теорія! Що б ми робили, якби не було теорії? Без теорії Коперника, Дарвіна, Ейнштейна? Але не в цьому справа. Скажіть мені відверто: правда ж, ви не хочете, щоб я став доктором наук? Я бачу це. Зрозумів. Тільки чесно!
Мідатов відвів очі. Доторкнувся тонкою рукою до білокорої берізки. Над лісом зовсім низько пролетів великий пасажирський літак з випущеним шасі. В північному сніговому небі гостро зблискували його посадочні вогні.
– Не сприймайте, Євгене Петровичу, все так емоційно. Ви ж учений. Приймайте світ і людей об'єктивно, такими, якими вони є, а не такими, якими хочете їх бачити. А якщо відверто, прошу. Я проти рівності, особливо в науці. Я доктор наук, професор. Я дуже високо шаную ці звання. Мені нелегко було їх здобути. І я не хочу, щоб навколо з'явилися десятки докторів у тій галузі знання, яку я очолюю. В рабіологїї. Це знецінює мене, принижує. Я вас шаную, ваші дослідження. Але чому ви не почекали, поки Гаркуша захиститься?
От воно що, подумав Жадан.
– Вона відмовилася робити докторську, – сказав якомога спокійніше. – І ви це прекрасно знаєте. У Шевченка є такі вірші: «У всякого своя доля і свій шлях широкий». Так от у Гаркуші одна доля, в мене – інша. І я не збираюся відповідати за її долю. Вона сама її вибрала.
– А вам навіщо докторська? – неприязно спитав Мідатов. – Ви ще молодий, встигнете.
– Дякую вам, Абдурахмане Карімовичу, – усміхнувся Жадан, відчувши, як замерзли губи. – Саме так казав Брага, якого ви так не поважали. Вам приємна ця подібність?
Мідатов промовчав.
– Я роблю докторську не для грошей, – похмуро мовив Жадан, відчуваючи, як біль посилюється, віддає в спину. – Не для влади, не для кар'єри. Просто я узагальнюю свої попередні дослідження, яким віддав десять років, намагаюся їх осмислити теоретично. Роблю це чесно, ні в кого нічого не відбиваю. Ви боїтесь, що Жадан стане рівним Мідатову? Абсурд. Такого ніколи не буде. Всім відомо, що ви за своїм вкладом у науку повинні давно бути академіком, лауреатом високих премій. Але я не винний у тому, що вас не обрали, Абдурахмане Карімовичу. А дисертацію я все одно зроблю. Тепер – щоб довести вам, що я можу. Бо я впертий, як усі українці. І вашу вакцину буду випробовувати. І до вас їздити. І згоджуватись з вами там, де ви праві, і підтримувати вас. І не погоджуватись там, де ви, на мою думку, помиляєтесь. Все буде по-старому. Майже все. Тільки…
– Тільки? – повторив Мідатов, примруживши очі.
– Тільки тут щось зламалося, – Жадан доторкнувся до серця. – Я вас дуже любив, Абдурахмане Карімовичу. Ви для мене були… Вважав вас доброю, святою людиною. Не вірив чуткам про вас. Доведеться повірити.
– Вірте, вірте! – пронизливо захихикав Мідатов. – Мені все одно. Не хвилюйтеся, я не заріжу вашу дисертацію. Захищайтесь, будь ласка. Але без мене.
– Мені вас дуже жаль, – сказав Жадан. – Я ніколи не думав, що ви такий жахливо самотній.
Мідатов подивився на годинник.
– Треба йти.
Їх зусібіч обступали берізки. Жаданові здалося, що на білій корі дерев, там, де проступають вирости, де кора репається і дерево хоче народити нові гілки й не може, хтось намалював сумні чорні очі. Як на картинах Чорнодуба. Побачив Лідине обличчя, почув її тихий голос і пошкодував, що поїхав сюди, на симпозіум, що почав цю болісну розмову з нещасливим одинаком, який любить і визнає людей тільки нижчих за себе.
Треба було хоч раз у житті вчинити так, як зробив би це справжній мужчина: сісти з Лідою й поїхати. Тільки куди?
IV
Після двох днів засідань фірма Шар'є організувала для учасників симпозіуму прийом у готелі «Космос». У затишному банкетному залі все було голубе – стіни, стеля й меблі, і все породжувало почуття невагомості – і постаті з фресок, на яких були зображені неймовірні з погляду історії гібриди міфологічних давньогрецьких Ікарів й новітніх космонавтів, і блискучі алюмінієві світильники, що пливли над головами лікарів, як телекомунікаційні супутники, і тому радісний, піднесений настрій вселився в усіх, хто сюди прийшов. При вході був бар, в якому хазяйнував молодий білявий кремезняк з лицем колишнього боксера: бармен нагадав Жаданові Володю, якому так не подобалась ідея людського безсмертя. Перед баром вже стояло кілька учасників семінару, на яких звалилися болісні муки вибору: горілка «Московська» і горілка «Лимонна», джин з тоніком, томатний сік для «кривавої Мері», шотландське віскі, шампанське, червоне кахетинське вино, французькі коньяки кількох сортів. І все це задарма, за рахунок фірми Шар'є. Жадан побачив, як огрядний керівник пастерівського центру в Ірані, доктор Садек, уславлений у рабіологічному світі тим, що вперше застосував гамма-глобулін при зараженні людей вовком, не випускаючи з товстих пальців сигари (пальці його і за кольором, і за формою теж були схожі на сигари), вже починає потроху ковтати віскі з льодом, задумливо впершись своїми зволоженими карими очима у французьку перекладачку Марі, яка всіх просила називати її Машею й казала, що вона походить з Польщі. Маша була в сміливо декольтованому чорному платті; на плечі вона накинула палантин зі сріблястого хутра; Маша жваво перекладала розмову Мідатова з головою фірми – доктором Шар'є. Жану-Клоду IIIар'є було за сімдесят, і він являв собою класичний зразок процвітаючого капіталіста з телефільмів, зроблених у Москві на сюжети Агати Крісті за участю прибалтійських акторів: високий, гарний, сивоголовий, бездоганно вдягнений у темно-синю «трійку» з темно-червоною краваткою й такою ж темно-червоного хусточкою в лівій кишені піджака. Батько Жана-Клода працював лаборантом у самого Пастера – Жаданові аж дух перехопило, коли під час свого виступу на відкритті симпозіуму Шар'є показав слайди старих фотографій: наче крізь чарівне віконечко, Жадан зазирнув у зжовклий світ дев'ятнадцятого століття, побачив обличчя тих, хто розпочинав велику мікробіологічну всесвітню революцію, немовби сам побував у їхніх лабораторіях, доторкнувся до наївного обладнання тих часів – до всіх цих мідних трубок, скляних колб, перших термостатів на гасових лампах; слухаючи розповідь Шар'є про батька, про його роботу в лабораторії Пастера, Жадан зітхнув: доля скривдила його, пославши у вік двадцятий. Він набагато більше користі дав би людям, опинившись у віці дев'ятнадцятому.
Зал нарешті наповнився учасниками симпозіуму. У центр вийшли Мідатов, Шар'є та ще кілька офіційних осіб – організаторів цієї зустрічі. Фірма Шар'є не пошкодувала грошей, щоб надати симпозіуму найвищої міжнародної ваги, запросивши провідних рабіологів світу з Бразілії, США, Ірану, Англії, Польщі, Чехословаччини, НДР, ФРН, Індії, Танзанії, не кажучи вже про Францію і СРСР.
– Шановні друзі, пані й панове, колеги, – почав Мідатов. За ці дні він наче помолодшав, скинувши хворобливу сірість з обличчя: битва двох вакцин – Шар'є і Мідатова, що негласно велася на симпозіумі, йшла з перевагою Мідатова; в той час, коли Шар'є лише збирався почати широке впровадження своєї нової вакцини, препарати Мідатова вже широко застосовувалися в Радянському Союзі, йшли на експорт у кілька країн.
– Сьогодні зібралися ми, велика і дружна сім'я рабіологів, – продовжував Мідатов, – щоб обмінятися результатами наших досліджень і новими ідеями, від яких залежить наш прогрес у боротьбі зі сказом. Ні в кого з нас немає ніяких таємниць, ми широко відчиняємо один перед одним двері наших лабораторій, ділимось своїм досвідом – і це прекрасно, друзі! В той час, коли в світі є сили, які таємно від усіх народів готують смертоносні засоби знищення людства, ми, рабіологи, можемо пишатися тим, що протиставляємо їм нашу лікарську солідарність, нашу турботу про життя на землі, нашу волю викоренити до кінця в усіх країнах земної кулі сказ – нашого спільного ворога.
Всі зааплодували, і Жадан побачив, як дитяча усмішка майнула по обличчю Мідатова, немовби освітила на мить його суворі жовтуваті риси.
– Але, – Мідатов підняв руку, – думаючи про майбутнє, не забуваймо минулого. Ньютон колись казав, що ми стоїмо на плечах своїх попередників. Ми, рабіологи, стоїмо на плечах такого гіганта, яким був Пастер. Доктор Шар'є у своїй блискучій доповіді нагадав нам це, нагадав про історичну роль Франції у боротьбі зі сказом. Ми вдячні Франції за те, що вона гостинно приймала таких наших видатних учених, як Мечников та Гамалія, щедро ділилася своїми науковими і технічними здобутками, сприяла поширенню пастерівської вакцини у всьому світі. Я сподіваюся, що ці добрі традиції нашої дружби і співробітництва будуть продовжені й розвинені. Плідні наслідки симпозіуму свідчать про це. Від імені всіх присутніх хочу висловити сердечну вдячність доктору Жану-Клоду Шар'є, фірмі Шар'є, всім французьким колегам, які доклали стільки зусиль для блискучої організації нашої зустрічі!
Під оплески і спалахи імпульсних ламп Мідатов потиснув руку Шар'є. Той щось сказав Маші, яка, скинувши з плечей палантин, стала поруч з главою фірми. Жадан уже знав, що не все так безхмарно в житті старого Шар'є, який, попрацювавши трохи після закінчення Паризького університету в лабораторії свого батька, заснував невеличке бактеріологічне підприємство, на якому спочатку виробляв протидифтерійну сироватку. Наприкінці сорокових років, під час післявоєнного економічного буму, це напівкустарне підприємство швидко набрало сили, перетворившись у великий, обладнаний за останнім словом техніки потужний центр з виробництва бактерійних та вірусних препаратів для медицини й ветеринарії; фірма Шар'є відкрила свої філії в десятках країн, захопивши ринки Латинської Америки, Африки, ряду країн Азії. Шар'є орудував мільярдним капіталом, але його конкуренти – американські та японські транснаціональні корпорації з виробництва фармакологічних та біологічних препаратів – теж не спали, ведучи жорстоку конкурентну боротьбу проти Шар'є. Останніми роками він підупав на здоров'ї, все важче давалося йому життя й виснажлива гонитва за прибутками; син Шар'є – теж лікар-вірусолог – не дуже переймався справами фірми, бо захоплювався кінематографом і вже зняв на батькові гроші кілька фільмів; це тішило батьківське серце Жана-Клода, але дратувало раду директорів, яких непокоїла думка про майбутнє фірми, коли старший Шар'є закінчить свої земні суєтні справи. А перед самим від'їздом Жана-Клода Шар'є до Москви сталося справжнє нещастя: якась зграя чи то політичних терористів, чи просто звичайних гангстерів викрала улюбленого єдиного внука Шар'є – чотирнадцятирічного Мішеля-Жана Шар'є, – вимагаючи мільйонного викупу. Про все це у перерві одного із засідань розповіла Жаданові перекладачка Маша, яка, здається, любила старого Шар'є трохи більше, ніж вимагається від рядової співробітниці фірми, й дуже співчувала своєму шефові.
– Шановні пані й панове, – сказав Шар'є, безтурботно всміхаючись, показуючи ряд молодих, набагато молодших, ніж усе інше, штучних зубів. Він тримав у руці келих з шампанським. – Я й мої співробітники щасливі, що перебуваємо тут, у Москві, у столиці однієї з наймогутніших країн світу, традиційного союзника Франції. Ми були раді розповісти вам про наші дослідження, вислухати думки рабіологічної еліти світу. Ми мали з моїм давнім другом професором Мідатовим і представниками Міністерства охорони здоров'я Радянського Союзу плідний обмін думками щодо інтенсифікації наших наукових і технічних зв'язків у галузі виробництва вакцин і гамма-глобулінів. Вчора у Кремлі я оглядав славнозвісну російську Цар-гармату і подумав: як добре було б, якби ми, лікарі з різних країн світу, мікробіологи й вірусологи, нащадки Пастера, зібралися б разом і спільно вистрілили з цієї гармати, щоб знищити на землі всі хвороби й епідемії! Наш симпозіум – один з таких пострілів. Дякую професору Мідатову й радянським колегам за російську гостинність, за вашу прекрасну матінку-зиму. – Це він сказав по-російськи: «матюшку-зімю». – Дякую всім колегам, хто вшанував наш симпозіум своєю присутністю! За здоров'я всіх!
Більше вже не було ні тостів, ні виступів; обступивши столи з царськими закусками, оплаченими фірмою Шар'є, учасники почали життєствердне діло винищення дефіцитних продуктів; біля бармена в білому кітелі знову стояли бажаючі причаститися, давні колеги кинулися в обійми одне одному, а ті, хто ще не був знайомий, мали змогу познайомитись і перекинутися словами, з'ясувати якісь не розв'язані досі питання; як це часто буває наприкінці таких зустрічей, коли до прощання залишається небагато часу, учасники симпозіуму, відкинувши вбік офіційну стриманість, яка тримала їх два дні в шорах чемності й відчуження, раптом почали бурхливо спілкуватися, – в цих коротких зустрічах, розмовах і обміні адресами, можливо, було більше сенсу, ніж у всіх доповідях, виголошених на засіданнях, бо доповіді були повністю надруковані в товстій, з глянсованою блакитною обкладинкою книзі, їх можна було прочитати, побачити ідеально викреслені графіки, тонко виконані електронні фото; але в науковій книзі не було живого слова і приязної усмішки – тобто того, що залишається в пам'яті надовго й породжує дружню відвертість при нових зустрічах. В цьому космічно-блакитному залі купчилась невеличка група професіоналів, більшість яких знали одне одного якщо не особисто, то з публікацій, і люди ці, що володіли незрозумілою для більшості мовою своєї науки, і справді були схожі на сім'ю, галасливу й багатонаціональну, але об'єднану спільністю мети: всі ці люди протиставили своє життя й знання безглуздості смерті від сказу.
До Жадана підійшов його давній приятель доцент Шврчек із Словаччини й, хитро всміхаючись, таємниче повів його до столу, біля якого стояли Мідатов, Шар'є і французи, що супроводжували свого шефа.
– Слухай, – сказав Шврчек, – поки вони вирішують глобальні проблеми, обов'язково покуштуй це. Це найсмачніша їжа в світі, даю слово, що ти ніколи такого не їв.
Він вказав пальцем на якусь незрозумілу страву.
– Що це?
– Копченин вугор. М-м-м! – Шврчек закотив очі до неба. Поки Жадан поклав собі на тарілку цей делікатес, Шврчек, невеличкий на зріст, жвавий і дуже веселий чоловік, пішов до бару й привів звідти сухорлявого й високого, майже два метри, американця Джозефа Новака, одного з кількох світових богів, який учора виголосив сенсаційну доповідь про принципово новий метод ідентифікації вірусу сказу.
– Познайомся, Джо, – сказав Шврчек. – Це доктор Жадан в України.
– О, я слухав вашу доповідь, мені сподобалась, – сказав Новак ламаною російською мовою з домішкою польських і англійських слів. – А ви звідки? Часом не зі Львова?
– Ні. Я з Києва.
– Я навчався у львівській політехніці. Так, так, не дивуйтеся. Лікарем я став пізніше, в Америці. А тоді я студіював у політехніці й учився літати на літаку. – Новак ковтнув горілки. – Це було в тридцять дев'ятому році.
– А що потім? – спитав Шврчек.
– Потім? – задумливо мовив Новак. – Потім Англія, «спітфайери», нічні бої над Лондоном. Я був в авіації. Потім втратив половину свого прізвища. Був Новаковський, став Новак. Був Юзеф, став Джо. Америка всіх укорочує.
– Послухай, – сказав Шврчек, – якого біса ти п'єш горілку? Подивись, які шикарні коньяки. Ще два такі симпозіуми, й фірма Шар'є вилетить у трубу.
– Не вилетять, – сказав Новак. На ньому був сірий твідовий костюм, а замість галстука дбайливо пов'язаний зелений платок, наче був він не рабом лабораторії, а королем естради. – Старий Шар'є тільки-но відвалив мені сто тисяч доларів. Вип'ємо за це!
Він підніс чарку.
– Нормально, – хитнув схвально головою Жадан.
– Що ти з ними робитимеш? – цокнувся з ним Шврчек.
– Він хоче, щоб я розробив їм технологію і впровадив на ринок мій новий метод діагностики сказу. Він на цьому заробить мільйон.
– Мені дуже сподобалась ваша доповідь, – сказав Жадан.
– Мені теж. Я, правда, нічого не зрозумів, – вставив Шврчек. – Ти говорив по-англійськи з таким страшним акцентом, як моя дочка з п'ятого класу.
Новак засміявся, і його худе обличчя вкрилося сіткою глибоких зморщок; в білявому волоссі ще не було слідів сивизни, і, якби не ці зморшки, Новак міг би зійти за початкуючого лікаря чи адвоката.
– В Америці думають, що це справжній оксфордський акцент, який я нібито вивіз з Англії. Мені ліньки удосконалювати свою вимову. З шефом я розмовляю по-польськи. А ви б не хотіли опанувати мій метод? – звернувся він до Жадана.
– Дуже хотів би. Я маю велику колекцію штамів, сказу з усієї України й міг би провести їхнє порівняльне дослідження.
– То приїздіть до мене в лабораторію. – Він дав Жаданові свою візитну картку.
– А мені даси свої сироватки? – спитав Шврчек.
– Дам. Слухайте, – знову звернувся Новак до Жадана. – Є ідея. Якщо вам важко вибратись до Америки, давайте зустрінемося в Парижі. Я домовився з Шар'є через місяць прилетіти до нього, почати роботу в фірмі. Приїздіть, я вас навчу, дам набір сироваток. О'кей?
– Звичайно, – весело сказав Жадай, тимчасово впадаючи в ейфорію міжнародних контактів, величезних незнайомих аеропортів, паризьких вулиць, так добре йому відомих з передачі «Клуб кіномандрівників».
До них підійшов Мідатов і делікатно торкнув Жадана за лікоть.
– Вибачте, Євгене Петровичу, я хочу вас представити доктору Шар'є. Йому сподобалась ваша доповідь, і він хоче з вами познайомитись.
Маша приязно всміхнулася Жаданові; в одній руці вона тримала чашку кави, в другій – запалену сигарету. Вона за цілий вечір ні на мить не відходила від старого Шар'є, турботливо піклуючись про нього.
– Доктор Шар'є, познайомтесь, будь ласка, з моїм другом з України доктором Жаданом, – урочисто сказав Мідатов, не виходячи з тону, яким виголошував сьогодні свою прощальну промову. – Доктор Жадан – один з найкращих радянських рабіологів. Він гідно продовжує нашу з вами справу, Жан-Клод, справу Пастера.
– Мосьє, – нахилив голову Шар'є й міцно потиснув руку Жаданові. – Дуже радий.
– Я дуже зворушений вашою доповіддю, згадкою про вашого батька і Пастера, – сказав Жадан. – Завдяки цьому Пастер для мене раптом став не абстрактним символом, не бронзовим погруддям, а живою людиною.
– Дякую, – щиро зрадів Шар'є. – Мені це приємно чути, бо все, що пов'язане з пам'яттю про Пастера, для мене святе.
Страшний світ, подумав Жадан. Світ, в якому дід усміхається, говорить ввічливі слова незнайомій людині, яку забуде через дві хвилини, а в той час якісь покидьки можуть убити його улюбленого онука, можуть замордувати ще десятки чи тисячі не винних ні в чому людей – і все заради чого? Грошей? Влади? Слави? Ось проти якого сказу треба було б винайти вакцину.
V
У вагоні, яким Жадан повертався до Києва, було повно молодих американців. Тільки в останньому – поруч з туалетом – купе їхали наші співвітчизники: Жадан, стара жінка, замотана в шерстяну хустку, молоденький, з дівочими ямочками на щоках лейтенант артилерії і ще якийсь засмиканий літній інженер-діставала, який повідомив, що в Держплані нічого не вибив, одразу ж заліз на верхню полицю й більше не подавав ніяких ознак життя. Всі інші купе займали галасливі, веселі хлопці й дівчата – студенти й викладачі Гарвардського університету, які приїхали в Союз зустрічати Новий рік. Жадан дуже швидко про це дізнався, бо, вийшовши в коридор (завжди перші півгодини після відправлення поїзда любив стояти в коридорі), опинився поруч з худим невисоким бороданем в окулярах, який здавався Жаданові дуже знайомим, наче вони десь зустрічались. Потім зрозумів: американець схожий на нього самого, як дзеркальне відбиття. Тільки на Жаданові був солідний костюм з краваткою, як того вимагав етикет симпозіумів, а на старіючому американцеві легковажна спортивна червона фуфайка з великим білим номером «22»: він уже встиг переодягтися. Американець широко всміхнувся, побачивши Жадана, – йому теж, либонь, спало на думку, що це їде його радянський двійник, і він одразу ж звернувся до Жадана. Він говорив трохи по-російськи. Виявилося, що він професор, викладає екологію, що студенти вже були в Ленінграді й Москві, а перед тим вони по тижню провели в Норвегії та Фінляндії; попереду Київ, потім Прага – і гайда додому.
Студенти почувалися як удома – бігали, регочучи, по коридору, перегукувались, мінялися місцями, ляскали по сідниці дуже гарну і дуже товсту молоду негритянку, яка прихильно зустрічала ці дружні вияви, і Жаданові теж захотілося ляснути її. Ця атмосфера молодих, безтурботних веселощів охопила й Жадана, він уже не шкодував, що поїхав на симпозіум, й на душі вже не було так паскудно, хоча біль і образа на Мідатова залишилися: знав, що довго ще зализуватиме свої глибокі душевні рани, бо тільки наодинці з самим собою міг признатися, яка непомірна гордість сидить в його кволому тілі і як часто буває вона уражена. Якби сказав про це своїм колегам, багато хто з них дуже здивувався б: гордість у наш вік? Істинний атавізм, як залишки хвоста в людини. Сховайте свою гордість у задню кишеню, порадили б вони. Але він тримав свою гордість не в кишені, а в серці, а це і був головний доказ його несучасності. Проте зараз, після прийому в готелі «Космос», після всіх тих сильних вражень і для розуму (згадати хоча б доповіді Шар'є та Новака), і для серця, Жадан перебував у піднесеному настрої, боячись, правда, щоб цей стан невагомості не перейшов у жорстоке безсоння й депресію. А поїзд, проминувши міріади московських вогнів, втягнувся у холодну пітьму російської ночі; худенький студентик, схожий на мексіканця, – він виконував функції старості групи, – приніс звідкись цілу сітку бляшанок з пивом й почав усім роздавати, не дивлячись, де свої, а де чужі. Дісталося й лейтенанту, і Жаданові, і його двійникові, який представився як Майкл Едвардс.
– Ти дивись, як граната, – по-дитячому здивувався старший лейтенант, зриваючи з бляшанки покривачку з кільцем. Жадан теж кілька разів ковтнув холодного, гіркуватого пива: після розкішної вечері за рахунок фірми Шар'є хотілося пити.
Едвардс розповідав, як їм сподобалося в Москві, особливо в музеї імені Пушкіна, де їм показали одну з кращих у світі колекцій картин імпресіоністів, ну, звичайно, Кремль, собори, Загорськ і ці російські жінки з суворими обличчями, які моляться в загорських церквах, а лиця в них як у боярині Морозової; мабуть, американець готувався до поїздки, бо досить вільно знався на нашій історії. Тут з сусіднього купе підійшов ще один викладач, теж професор, трохи молодший за Едвардса: міцне тіло культуриста, темно-синя майка Гарвардського університету, коротка, масивна шия, що, здавалося, була продовженням тулуба, сіро-жовтувате пряме волосся й такі ж щетинясті брови, з-під яких гостро виблискували тверді, сталеві очі. Цей вільно розмовляв по-російськи. Почав розпитувати в лейтенанта, що означають зірочки на погонах, нашивки й значки на кітелі – той довірливо й докладно розповідав; спитав, чи лейтенант часом не був в Афганістані. Ні, не був. Сказав, що він, Джек Браун, служив у морській піхоті у В'єтнамі й добре знає, що таке нелегка армійська служба. Почав розпитувати, яку зарплату отримує радянський офіцер, але цей поворот розмови не викликав у лейтенанта ніякого ентузіазму, й він пішов спати. Жадан залишився.
Тепер розмовою цілком володів Джек Браун; його колега, попихкуючи люлькою і почісуючи попелясту борідку, помовчував. Дізнавшись, що Жадан лікар, Браун сказав, що це найшанованіша в Америці професія, він теж колись мріяв про звання «док», але життя розпорядилося інакше: служив в армії США, після в'єтнамської війни закінчив курси військових перекладачів (Жадан уявив, як, гаркавлячи, Браун старанно вимовляє по-російськи: «Руки уверьх! «Брось орюшие!», «Каков намбер вашьего полька?» і тому подібне), тепер викладає політичні науки в Гарвардському університеті.
– Я вже втретє у вашій країні, але не можу зрозуміти багатьох речей. Для мене Росія залишається так само таємничою й незрозумілою, як «Біси» Достоєвського.
– Це ж чому? – всміхнувся Жадан. – При чому тут Достоєвський?
– Мені абсолютно ясно, що ви ніякі не матеріалісти, хоч усюди кричите про це, а ідеалісти, – переконано сказав Браун. – Матеріалісти ми, американці. Бо наше суспільство побудоване на цілком матеріальних законах боротьби за існування. Сильний перемагає слабого. Таким бог створив цей світ, і ніхто не в змозі відмінити цей абсолютний закон природи. Люди, як і звірі, повинні гризтися, розумієте? Це звучить цинічно, жорстоко, але в цьому є найбільша справедливість і доцільність. Бо тільки боротьба породжує перемогу, дає найвищі досягнення в усіх галузях життя.
«Де я вже чув цю маячню?» – подумав Жадан. Як крізь сон, згадав вечір у Лариси, відблиски полум'я в каміні, худу, як колись сказали б, туберкульозну, постать Оскара.
– Ви, ваше суспільство, ваша пропаганда, – вів далі Браун, – хочете, щоб усі були добренькі, щоб усім було добре, щоб кожен мав шматок хліба і був щасливий від того.
– Ви знаєте, скільки нещасть і голодувань було на цій землі? – спитав Жадан, кивнувши у вікно вагона, за яким нічого, крім непроглядної темряви, не було. – Нарешті знайшлися люди, які сказали: досить цього. Треба, щоб усі працювали й усі мали, що їсти, за однакових прав, зрозуміло. Хіба це не справедливо?
– Ідеалісти! – Браун теж озирнувся, щоб глянути у вікно, наче там хтось стояв і прислухався до нього. – Називаєтесь комуністами, а робите те саме, що колись російська православна церква: будуєте монастир, в якому всі жебраки отримують порівну й моляться своєму богові.
– І цього ви вчите своїх студентів?
– Так! І не тільки цього.
– Джек, я тебе прошу, – занепокоївся Едвардс.
– Я вільна людина й кажу те, що думаю. – Він нервово запалив сигарету. – Але так, докторе, вічно тривати не буде. Або цей ваш монастир розвалиться зсередини, розірвуть його на частини закони боротьби, як зараз розривають Бейрут, або…
– Або… – Жадан оцінююче подивився на нього.
– Або між нами й вами буде війна. Не на життя, а на смерть.
– Якого біса нам воювати! – закричав раптом Жадан так, що з сусіднього купе здивовано визирнула ота гладка негритянка й одразу сховалася. – Ми що, зазіхаємо на вашу землю? У нас усе є, у вас також усе е. І нафта, і сировина, і хліб. Мій батько зустрічався з вами на Ельбі. Немає об'єктивно ніяких причин для війни. Невже ви, матеріаліст, цього не розумієте? Ви що, показилися? Вам хочеться попелом стати?
– Краще попелом, ніж віддати нашу свободу і наше багатство вам.
– Ви що, мільйонер?
– Я нічого не маю, – сказав Браун, – крім невеличкої квартири в Нью-Йорку. Ні будинків з басейнами, ні ранчо, ні нафтових полів, ні акцій компанії Ай-Бі-Ем. Але однаково я не хочу, щоб прийшли якісь жебраки – не ви, так загітовані вами чіканос з Мексіки – і забрали все, що належить мені. Не знаю, чи я здобуду багатство, але маю шанс здобути. А ваш комуністичний Карфаген все одно буде зруйнований.
– Не слухайте його, він вас просто провокує. – Едвардс почав підштовхувати Брауна, як впертого бичка. – Йди спати, Джек, ти забагато випив.
– Карфаген повинен бути зруйнований, – повторив Браун. Очі його були наче обведені червоним дротом, від нього тхнуло нудотним запахом сивухи. «Як я одразу не зрозумів, що цей тип нализався, як свиня? – подумав Жадан. – Навіщо було залишатися в коридорі й слухати його божевільні проповіді? Дядько Антон – той одразу б врізав йому по пиці, а я граюсь в інтелігентність. Такі типи визнають лише силу. Примітивну і грубу силу». На диво, Браун не опирався, а, круто повернувшись, твердим кроком, яким ходять дуже п'яні люди, подався в своє купе.
Едвардс вибачливо зазирнув Жаданові у вічі й сумно розвів руками.
– Це така форма паранойї, досить у нас поширена. Багато хто у нас боїться вас. Але не всі так думають, як він.
– Що з того, що не всі, – знизав плечима Жадан. – Одного досить. Всі епідемії починаються з одного випадку. Він виділяє особливо небезпечний вірус. Вірус ненависті і смерті. І заражає цим молодь. Вибачте, я хочу спати. На добраніч.
Але не заснув. Безжальне безсоння пройняло його, поставило перед ним свої жорсткі питання. Все тривожно переплуталося в ньому. Він стояв, – він гостро відчував це, – перед чимось новим і незвіданим. Досі жив у тихому, ізольованому світі лабораторії, у замкненому просторі своїх ілюзій і свого болю, відколи пішла від нього дружина; але тепер невідомо чому одна за одною почали валитися стіни, якими відгороджувався від хаотичного, незрозумілого і прекрасного життя; те, що здавалося Жаданові таким міцним і сталим: його уявлення про людей, про самого себе і навколишній світ, – усе це виявилося раптом нетривким, рвалося, наче намоклий газетний папір, розповзалося і втрачало всякий сенс. Згадав папку з паперами Левковича і зрозумів, що з ним відбулася річ ще недавно зовсім неможлива: тепер йому цікавішими здалися записи, в яких ішлося про вчинки людей, аніж протоколи експериментів з тваринами, зараженими сказом. Він подумав, що в сусідньому купе їде людина, яка завтра вовчими очима погляне на Київ, бажаючи, щоб місто це спіткала доля Бейрута. Він стиснув кулаки. Ніколи цього не буде! Не повинно бути! Я не хочу! Ті, хто носить у собі сказ винищення, повинні сидіти в іржавих клітках, як лисиці в його лабораторії. Побачив Олю і Ліду – наче на одній картині намальовані, наче поєднані однією рамою – дивилися на нього, усміхаючись, тільки Ліда була молода, набагато молодша, ніж тепер, а Оля – набагато старша, вся сива; Оля, церемонно схиливши голову, сказала: «Не вірте нікому, я все ще люблю вас, друже мій, і залишуся вірною вам назавжди». В цей час зайшов Мідатов, у темному, наче лікарняному, халаті, він кривлявся й пританцьовував, а в руках тримав велику книгу. Пронизливо хихикаючи, Мідатов розкрив перед Жаданом книгу: «Тут все записано, вся твоя доля, всі твої експерименти, всі відповіді ти знайдеш, читай!» Жадан кинувся читати – виразно побачив текст, чорні літери, з яких складалися слова, але раптом букви почали горіти; букви стояли на папері, немов штахетні снігозахисні щити на білому засніженому полі, й горіли; й Жадан так і не встиг прочитати розкриті перед ним пророцтва, бо в двері купе постукали й провідниця закричала:
– Підйом! Скоро Київ!
VI
Кінчався рік: на площах Києва встановлювали ялинки, величезний оранжевий КамАЗ розвозив дідів-морозів і снігуроньок, які терпляче лежали в кузові, потрапивши на зимове, зі снігом, повітря після річного ув'язнення на запилюженому складі. Наче прокинувшись після летаргічного сну, діди-морози й снігуроньки ставали на вахту перед ялинками, вдивляючись нетямкуватими очима в білий світ, знайомий їм з минулих чергувань, ще не розуміючи, що за рік відбулися разючі зміни, хоча зовнішньо наче ніщо й не змінилося: так само люто натягував вуздечку бронзовий гетьман, зупиняючи на повному галопі свого коня перед Софійським собором, так само гнівно, спідлоба поглядав Шевченко на темно-червону барву університету, так само вічно й святково, наче писанка, сяяла над сірими пласкими кресленнями Подолу Андріївська церква.
