Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

– Нічого, хлопче, – гримів Бадяк, – зараз, знаєш, які носи класичні ліплять в інституті косметики? Який схочеш, такого і зроблять. Із сідниці твоєї зроблять, як штик.

– Із сідниці?

– Ну да. Шкіряний клапоть викроять – і ніс готовий.

– Ну й діла, – усміхнувся Роман, одразу ж скривившись від болю. – Чого тільки люди не вигадають…

Інспектор ДАІ Сувак довго відмовлявся сказати їм, де саме його вкусила вовчиця, щось крутив, спочатку вигадував одне, потім друге, але Куля і Кротова так напосілися на нього, що змушений був признатися під великим секретом і просив, щоб ніхто не довідався про це ні на службі, ні в Івашківцях. А вимагали від нього правдивих признань не для заспокоєння жіночої цікавості, а для того, щоб точно виявити послідовність подій і маршрут скаженої вовчиці для повного проведення епідеміологічного обстеження в тих місцях, де бігав звір. Цілком можливо, що ще когось могла покусати вовчиця, хто не звернувся з якихось причин по допомогу. Таких треба було знайти й лікувати. Крім того, небезпека нависла над собаками й котами в Івашківцях: заражені вовчицею, вони могли дати другу хвилю спалаху інфекції в цьому селі.

Останньою привели Надію Моргун – їй накинули на голову зшитий з марлі спеціальний каптур з прорізами для очей і рота. Жадан згадав старовинну страшну гравюру, вміщену в підручнику епідеміології: в таких каптурах ходили в середні віки ті, хто боровся з чумою, хто не боявся заходити в зачумлені оселі, давати воду хворим і вивозити трупи. Кротова, не витримавши, вийшла з перев'язочної. За нею подалася Куля. Ліда легкими, ніжними рухами знімала пінцетом салфетки з того, що було ще недавно вродливим обличчям Моргун. Примовляла при цьому такі заспокійливі, такі прості жіночі слова, що Жадана аж подив узяв: де і в кого стародавнього мистецтва милосердя вчилася ця молода жінка? Тільки за це її можна було покохати. Бадяк теж щось докидав – бадьоре і батьківськи повчальне, хоч не набагато був старший від Надії. Казав, що в Москві, в інституті косметики, Надії зроблять обличчя ще краще, ніж було, все буде добре і що вона ще сміятиметься;, згадуючи цю дурну історію з вовком.

Але Надія заплакала (всі кинулися її заспокоювати, боячись, щоб шви не розповзлися) і сказала, що жити не хоче отак, без лиця, що краще була б померла одразу в лапах вовчиці… Всі мовчки слухали, не знаючи, чим її заспокоїти.

– Заради дітей треба жити, – тихо сказала Ліда.

І знову заплакала Надія й простогнала, що чекає дитину, вже чотири місяці вагітності, а нащо їй дитина, яка ніколи не знатиме, яка гарна була її мати? Почала просити лікарів убити цю дитину, щоб не мучилась потім, щоб не стидалася матері-каліки.

Зібралися на нараду в кабінеті Огородника. Доцент Семенюта не зробив ніяких зауважень: з боку хірургічного все було виконано бездоганно. З-посеред усіх укушених Жадан виділив п'ять осіб з особливо високим ризиком захворювання: до цього списку потрапила Надія і Григір Моргуни, Роман Поплавський і ще дві жінки, яким вовчиця погризла голови й зідрала волосся. Подумавши, додав до списку Сувака-молодшого.

– Невже ви думаєте, що… – нарешті подав голос Огородник.

– Треба бути готовими до всього.

– Я особисто оптиміст, – поважно мовив Бадяк, упираючись підборіддям у шию, паче ось-ось мав заспівати пісню про мрійника, який хоче стати соколом, літати хоче, тільки бог чомусь крил йому не дає. – Адже зробили все «леге артіс»<sup>[9]9
  Lege artis – за всіма законами мистецтва (латин.).


[Закрыть]</sup>, гамма-глобулін усім ввели своєчасно. Чи не так, Євген Петровичу? Серце мені підказує, що все буде, гаразд. Ось побачите.

Жадан знав, що Бадяка дуже легко покарали за смерть Чорнодуба. Як казала Кротова, символічно: службова догана за наказом облздороввідділу. Жадан пригадав афоризм Кулі: при доброму харчуванні і службовій догані можна дожити до ста років, дочекався: тепер Бадяк, знахабнівши, почувається мало не героєм. Ще й нагороду вимагатиме.

– Все може бути, – стримано сказав Жадан. – Треба підготувати ізолятор на випадок захворювання.

– Ви й справді боїтесь? – занепокоївся Огородник. – Ви ж самі казали, що коли своєчасно ввести гамма-глобулін…

– Цим шістьом, – продовжував Жадан, не відповівши Огороднику, – треба три дні вводити гамма-глобулін. Іншим – два дні. Крім того, подружжю Моргунів дамо метафен. На жаль, у мене не вистачить на всіх.

– А як же інструкція? – знову втрутився Бадяк. Сидів тепер не в кутку кабінету, як у листопаді (там зараз тихо прилаштувалася Ліда, яка боялась чомусь звести на Жадана погляд, хоч він весь час зиркав у її бік), а поруч зі столом Огородника. Почувався впевнено, нічим не нагадуючи отого похнюпленого винуватця людської смерті. – Інструкція дозволяє тільки одноразове введення гамма-глобуліну. І ніякого метафену там нема.

– На жаль, ви й досі не вивчили інструкції, – ледве стримуючись, сказав Жадан. – Бо там говориться, що в екстремальних випадках можна двічі вводити. А професор Мідатов вводив у Білорусії п'ять днів поспіль. Були такі ж тяжкі вовчі укуси.

Про метафен він не згадав.

– Я не дозволю порушувати інструкцію, – затявся Бадяк. – Мені відповідати за людей, а не вам. Я пишу призначення і історію хвороби.

– Ми хто з вами? Що важливіше – щоб бумага була справна? Чи життя людське? – вигукнув Жадан, розуміючи, що даремно він зривається, що цей Бадяк, відчувши свою безкарність, знущається з нього, мстить за своє приниження два місяці тому.

– Інструкції пишуться для того, щоб їх виконувати, – мовив Бадяк уперто.

– Інструкції пишуться людьми і так само недосконалі, як усі наші знання! В написанні цієї інструкції, на яку ви посилаєтесь, хоч і не знаєте її, я брав участь. Я!

– Ви? – не зрозумів Бадяк, мабуть уперше в житті побачивши перед собою живого автора інструкції; це, мабуть, таке ж дивне відчуття, як познайомитись з автором популярного анекдоту.

– Я! І я не збираюся бути рабом своєї ж власної інструкції. Нам треба рятувати людей. Становище дуже серйозне. В шести випадках маємо практично зараження вірусом сказу прямо в мозок. Промивання ран зроблено з запізненням. Єдина надія на гамма-глобулін…

Бадяк легенько усміхався кутиками рота й, поклавши ногу на ногу, похитував довгою шкіряною пантофлею з червоною підкладкою: Жаданові здалося, що то собачий язик.

– Однаково я робитиму тільки те, що написано в інструкції. Бо як хтось помре, ви все на мене одразу звалите. Як минулого разу. Ви собі в Київ повієтесь, а я… Нема дурних!

– Та як ви смієте! – раптом скочила зі свого місця Ліда й підбігла до Бадяка. – Ви… ви… роз'їжджаєте по концертах, а потім влаштовуєте хамські сцени! Та ви знаєте, хто такий Євген Петрович?

Такою Жадан її ще не бачив. Мабуть, ніхто не бачив, бо Огородник і Бадяк роти пороззявляли від здивування: якась тиха, непримітна шмаркачка, голосу якої вона досі не чули, раптом дозволяє собі таке. У Бадяка навіть пантофля з ноги звалилася від несподіванки. Не на собачий язик вона схожа, а на тараню, подумав Жадан.

– Федоре Кириловичу, – звернулася Ліда до Огородника, – хто зараз відповідає за призначення антнрабічного лікування? Га? Згідно з вашим наказом?

– Ви.

– Правильно, Лідіє Василівно, – нарешті подала свій дзвінкий голос Кротова. – Бадяк уже показав себе, досить. Я повністю підтримую Євгена Петровича. Професор Мідатов розповідав мені…

– Отже, так, – перервав її спогади Жадан. – Крім гамма-глобуліну і вакцини, треба призначити комплекс вітамінів, десенсибілізатори. Вакцину вводити двічі на день. Я домовився з Мідатовим, з Москви пришлють найкращі серії вакцини.

Побачив, як старанно записує за ним Огородник. У разі чого вони прикриються цими записами, щоб зняти з себе відповідальність, подумав байдуже.

– І ще одна, дуже принципова річ. – Жадан подивився у вікно, за яким лежала замерзла річка і все було нерухоме, наче зупинилася вічна течія життя. Зливаючись із снігом і небом, на далеких узвишшях за рікою невиразно біліли будівлі старовинного монастиря. – Треба будь-що забезпечити суворий режим у відділенні. Щоб ні краплини спиртного сюди не потрапило. Бо завтра Новий рік, потім різдво, водохреща. Скільки приводів випити… Дуже небезпечно. Федоре Кириловичу, попередьте весь персонал.

– Буде зроблено, – записав Огородник.

Куля підійшла до вікна й наче вперше побачила цей застиглий зимовий світ. Здивовано обвела всіх поглядом своїх карих нестаріючих очей і пророкотала:

– Товариші… Завтра Новий рік… Уявляєте? А я й забула… Спасибі, Євген Петрович нагадав. Тут не тільки Новий рік, тут як тебе звуть забудеш… Отак і живемо, отак і мучимось… Це перший Новий рік зустрічаю без чоловіка, – зітхнула вона.

Всі помовчали, думаючи про ріку часу, яка ніколи не зупиняється ні на мить, не замерзає навіть у найлютіші морози, стрімко несучи свої води в Невідоме і Вічне.

IV

Перший секретар Старомитницького райкому партії Степанець одразу ж прийняв їх, перервавши нараду. Цей невисокий, лисіючий чоловік чомусь нагадав Жаданові отого білявого співробітника Гідрометеоцентру, який по телевізору провіщає погоду, тільки, на відміну від погодного ворожбита, Степанець не усміхався приємно, не намагався сподобатись відвідувачам. Скорботні зморшки вічної заклопотаності пролягли по його обличчю від качиного носа до підборіддя.

Познайомившись з гостями (разом з Жаданом до райкому прийшли доцент Семенюта і Діна Кротова, супроводжувані Огородником і Кулею), Степанець всадовив їх за столом засідань, сів поруч з ними, на секунду обхопив долонею високе чоло, зітхнув, потім уважно подивився на них і сказав, наче вибачаючись:

– Бачите, яке нещастя… Хто б міг подумати? Якби мені ще кілька днів тому сказали – не повірив би. Тут у світі таке діється, космос, електроніка, вже готуємось двадцять перше століття зустрічати, – махнув рукою туди, де виблискував холодним жовтуватим екраном телевізор, – а в Старій Митниці, бач… вовки скажені бігають. Здається, все вже тут бачив: і посуху, і повінь була позаторік величезна, і зима рання, а цього… В чому причина? – глянув він Жаданові у вічі. Як людина реальна, людина дії, Степанець на все хотів отримати точну, вичерпну відповідь, у всякій справі знайти конкретних винуватців чи, навпаки, героїв.

– Те, що сталося у вас, – сказав Жадан, – випадок унікальний, єдиний на Україні за останні десять-п'ятнадцять років. Вовчих укусів у таких масштабах у нас давно не було. В усякому разі, я не бачив. Головною небезпекою досі були лисиці.

– Чому ж саме у нас, в Старомитницькому районі? – допитувався секретар.

– Це випадковість. Але кожна випадковість є виявом певної закономірності. Це повинно було статися. Не у вас, так в іншому районі. Яка різниця?

– Різниця є, – загула Куля. – Хтось інший страждав би. Не ми.

– А закономірність полягає в тому, що за останні роки кількість вовків на Україні різко збільшилася, – вів далі Жадан. – Якщо на початку сімдесятих років їх було щось близько сотні на всю територію, то тепер маємо понад тисячу вовків. За дуже неповними даними. Це наслідок нашої доброти, нашої турботи про хижаків, нашого самовдоволення. А джерело інфекції є. Скажені лисиці. Вони кусають вовків, ну і… Два місяці тому у вашому районі був випадок сказу.

– Знаю.

– Я приїздив сюди, заходив у райком, хотів звернутися особисто до вас.

– Так, так, мені доповідали. Мене, на жаль, не було, Я їздив з делегацією до Ефіопії.

– Ота лисиця, що вкусила Чорнодуба, теж бігала коло Івашківців. Там стаціонарне вогнище сказу. І дуже активне. Місця для цього ідеальні. Переліски, яри. Багато лисиць, вовки є. Я ставив питання про проведення негайних облавних полювань у районі. Зустрічався з вашими мисливцями, лісниками. Але ніяких заходів не було вжито.

– Ксеню Григорівно! – строго повернувся секретар до Кулі.

– Наш охотовєд, отой Зямкало, сказав, що в області категорично заборонений відстріл лисиць. Торік мишей багато розмножилось, а лисиці мишей винищують, – пояснила Куля. – Крім того, ніхто з цих ледарів не хоче йти на полювання. Нащо їм ноги бити, за нещасною лисицею ганятися? Краще кабана до дерева прив'язати й застрелити. Або лося безневинного.

– Добре, добре, – перервав її Степанець. – Що ж тепер робити?

– Треба негайно ліквідувати активне вогнище сказу в районі, – сказав Жадан. – Підняти на ноги всіх мисливців. Повбивати вовків. До речі, від тої вовчиці залишились вовченята. Вони щоночі приходять до ферми, людей лякають. Мені в Івашківцях доярки розповідали.

Згадав, як виступав на зборах активу колгоспу, як уважно слухали його люди, а потім він ходив по фермі, – було парко, й весь час потіли окуляри, – й доярки з інтересом придивлялися до нього, наче прийшов він до них з іншого світу.

– За мамою плачуть, – зітхнула Куля. – Хоч і вовки…

– Їх треба вбити, – жорстоко сказав Жадан. – І чим скоріше, тим краще. Вони, без сумніву, теж заражені.

– Скажіть, а ви впевнені в тому, що там взагалі сказ був? – спитав секретар, наче ухопившись за останню надію.

– Дозвольте? – підняла руку Кротова, наче відмінниця на відкритому уроці. – Діагноз підтверджений обласною ветеринарною лабораторією.

– Оскільки рельєф у вас складний і вовкам є де ховатися, треба взяти вертоліт, – продовжував Жадан. – Не виключено, що тут бродять вовчі зграї. Крім того, треба перестріляти всіх собак в Івашківцях. Жалко, але треба. Можуть бути нові випадки сказу. Бо ми не знаємо, скільки всього тварин вовчиця покусала. А щеплення собак ветеринарна служба вела вкрай незадовільно.

– Ну, а з людьми що? Там такі люди постраждали, – зітхнув Степанець. – Надія Моргун. Це ж гордість району, передова наша доярка. Роман Поплавський. Хочемо обрати його секретарем партійної організації колгоспу. А Тоня Сувак? Це ж справжня героїня. Я дав вказівку нашій газеті уславити її. Невже може статися щось погане?

– Робимо, Віталію Федоровичу, все, що в наших силах, – втрутився в розмову Огородник. – Дуже нам допомагають у цьому представники міністерства – професор Жадан і доцент Семенюта.

Задзвонив чорний телефон, що стояв на невеличкому столику обіч письмового стола секретаря райкому. Степанець швидко підняв трубку:

– Так. Слухаю, Іване Кузьмичу. Так, так. Буде зроблено. З будівельниками ще нічого не вирішили. Звичайно, звичайно. Що? Саме зараз у мене товариші з цього питання, Чотирнадцять чоловік, Іване Кузьмичу. Є тяжкі… Хто ж знав? Все, що треба, робимо. Іване Кузьмичу, нам потрібен вертоліт. Хоч на один день. Так. Для полювання на вовків. На кого вийти? Обов'язково. А якщо відмовиться, я тоді вас потурбую. Добре? До побачення, Іване Кузьмичу.

Степанець повернувся до столу, за яким сиділи медики. Постояв перед стільцем, задумливо спершись на спинку.

– Ми в цьому році вже раз прогриміли на всю область. Процес над Євдокимовим, директором цукрозаводу. Тепер завершуємо рік скаженою вовчицею. Що за напасть? – Помовчав. – Товариші з Києва і області, мабуть, роз'їдуться по домах? Адже завтра Новий рік, – напівствердно-напівзапитально сказав.

– Я сьогодні їду, – підтвердив доцент Семенюта. – Тут у вас прекрасні хірурги, обійдуться без мене.

– Я, мабуть, теж додому, – сказала Кротова. – А після Нового року повернуся.

– Я залишаюся. – Ще кілька хвилин тому Жадан не знав, що вчинить саме так, адже вводити препарати потерпілим могли і без нього. І, щоб переконати не так присутніх, як самого себе в правильності свого рішення, додав: – Я перевіряю новий препарат. Крім того, від гамма-глобуліну можуть бути ускладнення. Мало що… Все може бути.

Степанець вперше широко усміхнувся – йому сподобалось те, що цей бородань залишається в районі. Спокійніше, коли спеціаліст поруч.

– Ви як влаштувалися? – спитав.

– Нормально.

Секретар почав прощатися з медиками.

– З наступаючим Новим роком вас, товариші. Бажаю щастя і здоров'я. Щастя вам і здоров'я. Щастя. Здоров'я. Федоре Кириловичу, – сказав він Огороднику, – товариш з Києва залишається на Новий рік. Ви ж подбайте про нього, щоб усе було як слід.

– Буде зроблено, Віталію Федоровичу.

– Спасибі, що приїхали в тяжку хвилину, – секретар міцно потиснув руку Жаданові. – Доброго вам Нового року. Коли що треба – дзвоніть.

V

Надвечір, коли старий рік разом із згасаючим світлом свого останнього дня віддалявся від Старої Митниці, почався снігопад. Містечко наче помолодшало, прикривши свої старовинні цегляні будиночки, вимерзлі, оголені садки, толеві дахи сараїв, вибоїсту бруківку вулиць білою сніговою ковдрою, яка на певний час затримала прихід темряви, – але водночас і постарішало на кілька віків, наче повернувшись до свого первісного хутірського дрімотного вигляду, до свого прадавнього простого призначення надати притулок жменьці людей, які осіли на цих землях, захистити їх від холоду й заметілей; містечко, в якому колись жили селяни, козаки, шляхтичі, купці, священики й шинкарі, а тепер працівники агропромислового комплексу, вчителі, лікарі, представники сфери обслуговування й торговельної мережі, робітники цукрозаводу, міліціонери й школярі, знову, як і сотні років тому, потрапило у владу зимових сутінків і хуртовини, і снігова, морозяна, притемнена година розвела людей по домівках, сповнила їхні серця тихою радістю тепла, чекання святкової вечері, зустрічей з рідними і друзями, новорічних телевізійних програм. І, звичайно, ніякий сніг, ніякі замети, в яких завтра доведеться прокопувати стежини, ніяка правічна зимова ніч не в змозі були пригальмувати рух часу чи змінити його напрямок – повернути назад, до тих часів, коли Стара Митниця була і справді митницею, що належала в шістнадцятому столітті брацлавському воєводі Стефану Потоцькому й, стоячи на перехресті шляхів, якими сунули зі сходу на захід, із заходу на схід купці – вірмени, німці, євреї, поляки, українці, молдавани, греки, росіяни, – давала чималі прибутки своїм володарям. Жадан подумав, що жителі цього маленького містечка, яке давно втратило всяке стратегічне й торговельне значення, обурились би, коли хоча б на годину зламався телевізійний ретранслятор або вимкнути електрику чи подачу води. Минуле прекрасне лише в ностальгічних спогадах романтиків.

Стояв у коридорі хірургічного відділення, дивився на завірюху за вікном, чекав Ліду, яка закінчувала перев'язувати Тоню Сувак. Остання перев'язка в цьому році, подумав. Тільки б пережити перші двадцять-тридцять днів. Випередити вірус. Тільки б подіяли гамма-глобулін і метафен. Бадяк сьогодні запропонував для кращого психологічного клімату розмістити хворих інакше – за сімейною ознакою: в окремій палаті покласти Надю й Григора Моргунів, ще й Вітю підселити до них (Віті вирішили призначити кілька уколів, як при ослиненні); окремо покласти матір і сина Поплавських. Мовляв, хворі почуватимуться набагато впевненіше, швидше загояться рани, та й антирабічне лікування дасть добрий ефект, Огородник підтримав цю ідею й запитально подивився на Жадана.

Той не погодився.

Чому? А якщо, не дай боже, щось почнеться? Ви собі можете уявити стан близьких, коли з палати доведеться винести… Огородник замахав руками. Що з вами? Не наврочте на нашу голову, Євгене Петровичу. Ми й так прогриміли, можна сказати, на весь Радянський Союз. Будьмо оптимістами.

А сніг усе падав і падав за вікном, і дедалі впевненіше почувалася ніч. Жадан вдивлявся у своє відображення в шибці, наче в чорному дзеркалі, що вело в безмежність; бачив старе, втомлене, напівпрозоре, як на картинах Чорнодуба, обличчя: воно зараз належало не лише йому, але водночас і цій глибокій, засніженій темряві, в якій ховалися береги річки, яри, узвишшя й стіни старовинного монастиря; обличчя Жадана, наче з поганої перебивної картинки, тьмяно накладалося на простори України, де лютувала зараз хуртовина.

Побачив, як виникло поруч ще одне напівпрозоре обличчя, ще одна тінь, що тихо, наче рентгенівське зображення люблячої душі, засвітилося на цьому дивному вечірньому екрані, де суміщалися речі непоєднувальні – вічні й тимчасові, примарні й цілком реальні.

Поруч з ним стояла Ліда. Від неї пахло йодом і пеніциліном, але, можливо, це йому тільки здалося.

– Все. Я скінчила.

– Що на тому березі? – спитав він. – У монастирі?

– Винний завод. Гнали подільське плодоягідне. Інакше кажучи – шмурдяк. Готували нам кадри пацієнтів. Правда, тепер їх наче перевели на соки.

– Ви їсти хочете?

– Хочу, – винувато посміхнулася вона.

– Може, повечеряємо разом?

– Це я вас повинна запросити. Ви гість… Може, зайдете? Ми удвох з дочкою, мама вже поїхала…

– Ні, ні, дякую, – поспішаючи, щоб не передумати, відмовився він, уявивши, як на Новий рік він, старіючий бородатий дядько, входить у незнайомий дім, як дивиться на нього щербата Люда Гаврилюк, здогадуючись про щось, непокоячись, але до кінця ще не розуміючи, м ця чужа людина вдерлася в їхнє тихе життя.

Вони вийшли з лікарні й пішли головною вулицею в напрямку готелю, – дім, в якому жила Ліда, стояв далі, біля колишнього костьолу, де розмістилася спортивна школа. Вітрини пошти світилися холодним люмінесцентним світлом. Усередині було порожньо. Він згадав свій дзвінок до Олі як щось абсурдне й неможливе сьогодні, так наче не з ним це сталося, не в його житті.

– Я ще раз запрошую вас, – зупинився він перед входом до готелю.

– Я не хочу в ресторан.

– Боїтесь, що вас побачать зі мною? Вона кинула на нього свій дивний погляд.

– Не боюсь. Просто не люблю ресторанів. Крім того, зараз там місць немає. Знаєте, як у нашому містечку люблять гуляти? Як справжні купці.

– В мене знайомий директор, – наполягав він, згадавши коричнево-чорного Михайла Михайловича, але тут же пошкодував, уявивши, як дивиться крізь нього цей хитрюга, що поділяє всіх людей на потрібних і непотрібних, як лицемірно розводить руками: пробачте, лікарю, але сьогодні такий день, що не зможу викроїти вільного місця.

У світляному конусі, утвореному ліхтарем, зливою струмували сніжинки; Жаданові здалося, що цей беззвучний білий потік – наче лінійний прискорювач часток, в якому можна експериментально довести відносність часу і простору. Сніг заліпив скельця його окулярів. Довелося скинути, щоб протерти. В короткозорій розмитості побачив Лідине тонке обличчя, вибілені снігом брови, відчув її напруження, переляк і чекання. Надів окуляри й рішуче взяв її за руку, як тоді, коли вів її берегом Либеді.

– Лідіє Василівно, ну прошу вас, зайдіть до мене, вип'ємо кави. Я не можу так просто відпустити вас у такий вечір. – Для переконливості він подивився на годинник. – Хоч на кілька хвилин.

Вона мовчки пішла за ним.

Як тільки вони увійшли у кімнату (здається, це був той самий номер, що і в листопаді), він, не вмикаючи світла, поцілував її – вона відповіла йому, обхопивши шию обома руками, наче прощалася з ним назавжди. Цей поцілунок тривав дуже довго – йому здалося, що вже минув рік старий, і новий, і все минуло, були лише її обійми, все зникло – і сніг на її рудому комірі й шапці, й темрява у дій кімнаті, і всі, кого він знав і пам'ятав, Зупинився стрімкий рух часу, залишилося тільки калатання їхніх сердець – десь далеко від них, назовні, а всередині нічого, крім входження його в її таємні світи, в її жіночу ніч, не було.

Раптом несподівано і важко, як удари палиці по голові, задзеленчав телефон. Вони здригнулися й розімкнули обійми. Важко дихаючи, Ліда сіла на диван, скинула з голови шапку й почала струшувати сніг. Він тремтячою рукою з острахом взяв трубку і тримав, не притуляючи до вуха, наче звідти могло ось-ось пролитися щось липке.

– Алло, хто це? – гукнула трубка чоловічим басом.

Він мовчав.

– Алло, мені потрібен Євген Петрович!

– Я слухаю, – ледве вимовив він.

– Євгене Петровичу! – зраділо вигукнула трубка з такою резонуючою силою, що він відставив її ще далі від вуха. – Це Огородник!

– Щось сталося? – приречено спитав Жадан, розуміючи, що в цій чортовій Старій Митниці йому роковано самі лише неприємності.

– Ні, – зарокотала трубка. – Просто ми з дружиною хочемо вас запросити в гості до себе. Зустрінемо разом Новий рік. Буде Бадяк, ще кілька друзів. Посидимо, те-се, поговоримо, що на світі білому діється. Я пришлю за вами машину, добре? Жінка мене мало не побила: чого ж ти, каже, його одразу до нас не забрав? Як же він, каже, сам Новий рік зустрічатиме? Збирайтеся, Євгене Петровичу. Через півгодини машина буде внизу чекати. «Волга» санітарна. Добре?

Так наче довго готувався до цього запрошення й давно вже обміркував відповідь, Жадан вимовив легко, майже автоматично:

– Щиро дякую, Федоре Кириловичу, але я вже зайнятий. В мене тут виявилися друзі моїх родичів, я йду до них. Я погодився, тепер незручно відмовлятись.

– А хто ж вони? Я тут усіх знаю, – поцікавився Огородник.

– Навряд чи ви знаєте. Він відставний полковник авіації, воював разом з моїм дядьком.

– Надєждін? Він живе біля будинку культури?

– Ні, ні. Васильєв, – імпровізував Жадан. – Ви його не знаєте.

– Що ж, – зітхнув Огородник; Жаданові здалося, що з полегшенням. – Жаль. Бажаю вам веселого Нового року, Євгене Петровичу!

– Вам теж і вашій дружині.

Жадан поклав трубку на стіл, щоб ніхто не подзвонив більше. На циферблаті ледве розрізнив стрілки: звідтоді як ступив сюди з Лідою, минуло сім хвилин.

VI

О першій годині ночі року нового, поклавши дочку спати, Ліда знову прийшла до нього. Снігопад, мабуть, уже вщух, бо на її шапці й комірі не було ні сніжинки. В її обличчі, як і в погоді, теж сталася зміна – з'явилася в ньому якась урочистість, що здивувала його. Потім Жадан зрозумів: Ліда підфарбувала губи, поклала зеленкуваті тіні на повіки. Вперше бачив її такою.

– З Новим роком, – поцілував її. – 3 новим щастям. Бажаю тобі здоров'я і добра всякого. І щоб цей рік був для тебе найкращим у твоєму житті.

– Вам теж усього найкращого, Євгене Петровичу.

– Хіба ми ще не перейшли на «ти»? – здивувався.

– Я не можу… так одразу…

– Лідіє Василівно, Лідіє Василівно, – він знову поцілував її. – Чому ви така дивна?

– Тому що я боюся вас… тебе втратити. – Вона подивилася йому просто в очі, і в погляді її він побачив любов і тривогу. – Тому що не вірю у своє щастя. Боюся, що це сон і що ось-ось я прокинусь. І тебе не буде. Нічого не буде.

– Я тебе люблю.

– Я теж, – просто сказала вона. – Ще тоді, коли побачила тебе в області, на семінарі.

– Що?

– Це було восени рік тому, ні, тепер уже позаторік. Пам'ятаєш? Ти розповідав про зараження від летючої миші, але не твоя наука мене вразила, відверто кажучи, вона залишила мене байдужою, а те, як ти казав про ту дівчинку нещасну…

– Лужкову.

– Так, Лужкову. Я ніколи цього не забуду. Відтоді ти почав мені снитися…

– А я тебе й не помітив… Як це могло статися? Чому? – розгублено мовив вів.

– Як же ти міг мене помітити? Ти, такий великий і розумний, а нас вісімдесят чоловік… Хто я для тебе? Чому саме я? Не можу зрозуміти. І повірити в це не можу.

– Великий, – всміхнувся він, – Якби ти знала, який я малий і слабкий, який нерішучий, як усього боюся…

– Це неправда. Ти сильний і сміливий.

Став навколішки перед нею (вона сиділа на дивані) й поклав голову їй на коліна, наче блудний син, що повернувся нарешті з мандрів до рідної домівки; відчув легкий доторк її руки, яка повільно, з любов'ю пестила його волосся. Тепер уже не було слів і шепотів, однак ще не надійшла таємниця наближення і кохання, те мовчазне зішестя у тимчасовий світ людського безсмертя. Незрозуміло, як зникло світло в цьому казенному готельному номері, як опинилися вони поруч, як тіла їхні, яким уже не заважав одяг, ніщо не заважало, знайшли в темряві одне одного, як стрімко й напружено відбрунькувались усередині них ті парості, ті тремтливі початки, з яких виростають квіти; поступово і невблаганно, томливо й приховано, блукаючи по теплих пагорбах ночі, він сам увійшов у цю весну, в її соромливо відкриті світлі брами, увійшов, скинувши з себе все закляте, старе й зимове, весь тягар своєї втоми, болю свого і споминів; непереможна ідея Життя охопила його, підкорила своїй владі, освітивши все спалахом небаченої сили – майже на межі смерті, дала йому розуміння і темряви, й сліпучого світла, в яких водночас перебував, зволожених росою весни пелюсток і нестримної сили лету над власним відмираючим існуванням; раптом, наче після шалених обертів центрифуги, до якої кинула його снігова завірюха цієї дивної новорічної ночі, після запаморочення й ширяння у невагомості, Жадан відчув не лише своє щастя, а й щастя цієї жінки, яка була з ним, у ньому, яка стала неподільною частиною його власного Я; зрозумів, що вона сповнена ним, як річкова заплава у травні водою, і це відчуття, що він ще комусь потрібний, що може ще комусь принести щастя, було майже нестерпне, болісно-солодке й приголомшливе, наче відкривалося йому на небесах якесь тайне одкровення, якого ще не спізнала жодна людина на землі. Вперше ця істина відкрилася йому тут, у цьому засипаному снігами містечку, у цю новорічну ніч, з цією напівзнайомою жінкою.

– Любий, – тихо простогнала Ліда, – як мені добре з тобою… Як добре… Я хочу померти і більше не знати нічого…

Почала віддалятися від нього, немовби і справді її душа тихо відлітала в інші світи, прагнучи заспокоєння й відпочинку. Він подався за нею, швидко перейшовши прозорі межі сну, за якими не було нічого, крім забуття й нерухомості. Час зупинився.

…Ліда рвучко підхопилася, сівши в ліжку, перелякавши його, й увімкнула настільну лампу, Наче луна після грому, накотилися на нього тривожні удари власного серця.

– Що? Що сталося?

– Здалося, що Люда плаче… Що приступ почався в неї. Котра година?

Він подивився на годинник:

– Пів на третю.

– Я піду. Вона може злякатися…

– Почекай. Зараз щось тобі покажу. – Він встав на ліжку йзадер голову, щоб знайти слід від черевика. Вона теж підвелася, притулилася до нього й почала дивитися на стелю.

– Що там?

Але сліду не було. Той, хто ходив колись по стелі, обминув цю кімнату. Або забрав свої сліди з собою, щоб не лякати людей можливістю неймовірного:

– Господи, – вона склала руки на грудях, рожево підсвічених знизу лампою. – Ти тільки подивись, що робиться в кімнаті.

Їхні речі, немовби розкидані ураганом, лежали всюди: на столі, дивани на підлозі і стільцях. З ресторану долинала гучна музика, – як раніше вони її не чули? Тільки грали тепер не пісню про перукарку в білому халаті, а якусь італійську мелодію.

– Я вже піду, – сумно подивилася вона на нього.

– Звичайно, звичайно.

– Якби ти знав, як не хочеться…

– Я проведу тебе.

– Ні, ні, – рішуче сказала Ліда. – Не треба. Я не хочу, щоб про тебе говорили. Ти не знаєш, що таке маленьке містечко.

– Мені все одно. Тільки тобі не було б неприємностей. Бо я все ж таки знаю, що таке маленьке містечко.

Відчинивши дверці шафи, на внутрішній поверхні яких висіло дзеркало, вона зачісувала волосся. На ній було темно-фіолетове шерстяне плаття, яке добре пасувало до її худенької постаті, оливкового відтінку шкіри й чорного волосся. Він підійшов ззаду, обійняв її й поцілував тонку, беззахисну шию. Так постояли вони перед дзеркалом, наче на тимчасовій шлюбній фотокартці, яка існувала лише одну мить й залишиться назавжди в їхній пам'яті. Немовби зрозумівши цю гірку істину, Ліда причинила дверцята шафи й повернулася до нього. В очах її були сльози.