Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

– Нормально, – буркнув Жадан. Це було його улюблене слово, коли чув чи бачив щось не дуже нормальне.

У Гаркуші починався напад «загострення хронічного сказу», як називав цей стан Кучерявий: в такі хвилини вона червоніла, роздувалася на очах, як від алергічного набряку, слова сипалися з неї, як горох з дірявого мішка.

– Євгене Петровичу, я вимагаю, щоб ви нарешті навели порядок. Ви – керівник групи. Я – людина маленька, – це вимовила з притиском, – а вас він має слухатись. Цілими днями нічого не робить, зникає десь…

– Ви знаєте, хто вам привіт передавав? – перебив її Жадан. – Не повірите.

– Хто? – сердито спитала Гаркуша.

– Шульга. Я його вранці бачив.

Вона почервоніла ще сильніше, наче почула щось непристойне.

– Савелій Макарович? Він живий?

– Уявіть собі.

Розповідаючи про зустріч з Шульгою, він делікатно випровадив Гаркушу зі свого кабінету, який був призначений для роздумів і тиші, а не для палких промов на тему боротьби з порушниками трудової дисципліни; вирішив негайно, поки вона не отямилась і знову не почала згадувати Кучерявого, спрямувати її енергію в іншому, потрібнішому напрямку: передати Гаркуші мозок Чорнодуба на дослідження. Але вона знову взялася за своє:

– Так далі працювати не можна. Роботи – не знаєш, за що хапатися, а його нема і нема. Все я та я…

Вони вийшли у довгий коридор, в якому сяяв паркет, висіли портрети Пастера, Заболотного, Мечникова і Левковича, а в кінці коридора, на столику біля самого вікна, з якого відкривався краєвид на Київ, стояв акваріум – спадщина Браги. Над акваріумом горіла лампа денного освітлення, в променях якої, червоно виблискуючи, ліниво плавали золоті рибки. Здавалося, що вони літають у зеленкуватому повітрі.

– Ви не хвилюйтеся, – сказав Жадан. – Бо ж знову гіпертонічний криз почнеться. А Кучерявого знайдемо. Він або в лабораторії Мажуги, там у нього фотограф дружок, або у своєї коханої Марини в епідеміологічному відділенні.

Але вгамувати Гаркушу не вдалося.

– Він не тільки ледар, а й брехун, – шепотіла вона далі. – Жодному слову його не можна вірити… Уявіть собі – вчора Кучерявий…

В цю мить з дверей блока, в якому містилися туалет і роздягальня, нечутно вийшов Кучерявий. Власне кажучи, прізвище його було Кучерук, але всі його звали Кучерявим, він і сам себе так величав. Бо й справді був кучерявий – закрученість його русявого волосся в дрібні кучерики поєднувалася з великою лисиною, що виникла ще в молоді літа: лисина світилася, наче лісове озеро серед хащ непрохідного чагарника. Нестачу волосся на голові успішно компенсували пишні козацькі вуса й бакенбарди, які надавали Кучерявому вельми поважного вигляду, – він був схожий на керівника популярного вокально-інструментального ансамблю «Кобзарі».

Гаркуша на півслові затнулася; Жаданові здалося, що від несподіванки в неї почалися перебої серця. Сяючи привітною усмішкою, Кучерявий підійшов до них і чемно вклонився:

– Добридень, Євгене Петровичу. Добридень, Галино Терентіївно.

– Де ви ходите, Петю? – спитала вона майже ніжно, смикаючи при цьому зав'язки халата, ніби випробувала їх на розрив. – Я чекаю, а ви…

Кучерявий викруглив очі й мовчки, проникливо і віддано став дивитися на Гаркушу. Руки в нього були мокрі, й він ніяково витирав їх об халат. Знову рушника в туалеті не повісили, подумав Жадан.

– Я вас питаю, – повторила Гаркуша.

– Пробачте… але я був у туалеті. В мене… пронос, – зашарівшись і опустивши очі долу, пояснив Кучерявий. – Вчора щось з'їв…

Високі груди Галини Терентіївни заходили ходором. Вона різко повернулася, мало не відштовхнувши Жадана, і сховалася у заразному відділенні, грюкнувши важкими дверима.

– Так де ж ти був? – спитав Жадан. – Тільки кажи правду. І не здумай заливати щодо проносу. Це вже старий репертуар.

– Звісно, старий, – одразу ж погодився Кучерявий. – Але для неї і це годиться.

Вираз його обличчя швидко змінився: із скорботно-дизентерійного став веселим і нахабним:

– Брав квиток директору.

– Куди?

– В Москву. Йому тільки СВ подавай, а зараз, перед святами, знаєш як…

– Взяв?

– Взяв.

– На коли?

– На сьогодні.

– Марина тебе ще любить? – поцікавився Жадан.

– А куди вона подінеться? – підморгнув Кучерявий.

– Тоді піди до неї й попроси інтерферон. Тільки попроси фінський. Вона нікому не дає…

– Оце діло, – зрадів Кучерявий. – Мені дасть, не хвилюйся. Не таке давала!

– Тільки не сиди там півдня, – сухо сказав Жадан, якого почали дратувати слизькі натяки Кучерявого, – І заспокой Галину Терентіївну. Бачиш, що з нею?

Кучерявий зітхнув і по-святенницькому розвів руки:

– Не з моїм підтоптаним здоров'ям її заспокоїти. Їй дядько здоровенний потрібен, – підморгнув він і підстрибом побіг до столика, на якому лежав журнал обліку: розписатись про своєчасний вихід на роботу.

– Слухай, а на перевірці ти не погорів? – згадав Жадан.

– Е, – засміявся Кучерявий, – у мене є персональна дірка в паркані. Хочеш, покажу? А потім через вікно фотолабораторії. Крім того, свої люди у відділі кадрів. Отож у відпустку я піду в серпні.

Жадан поглянув у вікно. Тривожна і непроникна імла все ще оповивала гору. Нелітна погода, подумав він. Чорнодуба ховають сьогодні. У закритій труні.

Він не повинен був померти. Чому в його паперах все таке невизначене та імлисте, наче краєвид за вікном? Чому вони не написали, коли і скільки ввели Чорнодубові гамма-глобуліну? Якою вакциною його лікували – Фермі чи Мідатова? І в яких дозах? Чому нас не повідомили про цей випадок одразу, як тільки Чорнодуб звернувся до лікарів?

Треба їхати до Старої Митниці. Негайно, поки вони не замели слідів. Серце йому кольнула згадка: післязавтра день народження Олі. День, коли листя шурхотить під ногами і пахне сумно, як прощання з життям.

III

У кабінеті директора інституту професора Лук'янова яскраво сяяли лампи денного освітлення, до яких він мав дивну схильність: і в квартирі у нього, і в кабінеті, і в лабораторії вся стеля була всуціль завішана світильниками, наче в складальному цеху, де потрібна підвищена точність роботи. Лук'янов скаржився своїм близьким співробітникам, що фізично не зносить затінку, смеркання і всіх інших форм темряви і напівтемряви, а оскільки вікна його кабінету виходили у двір, на північний схил гори, де стояли столітні дуби, то й улітку, а тим паче восени і взимку лампи було майже весь час ввімкнуто. Жадан, увійшовши до кабінету директора, аж примружився від сліпучого сяєва, що заливало цей просторий зал, який одночасно використовувався для засідань «малої» вченої ради: біля вікон стояв довгий стіл з двома рядами крісел, оббитих зеленим шкірзамінником. Директор возсідав за важким, темного дуба старомодним столом, що залишився у спадок від академіка Верхратського. Все в кабінеті дихало поважністю і старомодністю, в усьому відчувалися ідеальна чистота і порядок. Висіли намальовані олійними фарбами, у важких багетних, з позолотою рамах портрети Леніна, Дарвіна і Павлова. У книжковій шафі, теж дубовій, що зберігалася ще з часів заснування інституту, стояла, виблискуючи золотом на корінцях, Енциклопедія Брокгауза і Єфрона; окрему полицю займав темно-зелений масив багатотомного видання «Досвід радянської медицини у Великій Вітчизняній війні».

Лук'янов – невисокий, жвавий, гладенько зачесаний чоловік – розмовляв по телефону. Побачивши Жадана, привітно махнув рукою.

Затиснувши трубку поміж плечем і щокою, директор негайно виставив уперед ліву руку, щоб відвідувачеві не забаглося, чого доброго, потиснути йому правицю. Бо замість правої руки мав протез.

– Яка риба? – запитував Лук'янов. – Може, кета? Ні? На п'ять літер? Форель? Палтус? Ні, Дуся, здаюсь, Женю, допоможи, – глянув благально на Жадана.

– Мойва, – сказав той.

– Мойва! – гукнув у трубку Лук'янов. Його версія, мабуть, не задовольнила Дусю, улюблену внучку директора, якій Жадан колись показував морських свинок і сірійських хом'ячків; Лук'янов стражденно глянув на сяючу вогнями стелю й заперечливо хитнув головою Жаданові. – Не мойва? Але «йот» підходить і «а» на кінці? Дуся, не мороч мені голови, до мене прийшли.

– Сайра! – осяяло Жадана.

– Сайра! – повторив Лук'янов і одразу ж підняв угору великий палець. – Ну, добре, добре, кінчай. Цілую, Дусенько… В мене нарада.

Він поклав трубку.

Жадан подав йому заяву про відрядження до Старої Митниці для розслідування всіх обставин захворювання і смерті громадянина Чорнодуба В. І.

– А ти певен, що він од сказу помер? – запитав Лук'янов, прочитавши заяву.

– Певен.

– Чому так поспішаєш? Перед самими святами… Однаково йому вже не допоможеш. Почекай, поїдеш після Жовтневих.

– Анатолію Пилиповичу, це дуже серйозна справа. Він загинув з нашої вини.

– Чому з нашої? – незадоволено пересмикнув плечем директор. – Ти не поспішай з висновками. Ще нічого не знаєш, а вже кажеш.

– Його можна і треба було врятувати. Інкубаційний період двадцять днів. Дуже короткий. Або не спрацював гамма-глобулін, або…

– Що або?

– Не знаю. Тому треба їхати. Негайно. Поки вони не замели слідів. Там такі спеціалісти, що все можуть. І буде великий скандал. Все ж таки наша підшефна область. Ми там випробовуємо вакцину Мідатова. Якщо одразу не розібратися, потім підуть чутки, скарги, прокуратура. Підпишіть, будь ласка. Бо я чув, що сьогодні ви їдете до Москви, потім бігай, проси всіх.

– До Москви? – здивувався Лук'янов. – Вперше чую. Хто це тобі сказав?

– Та… пусте.

– Ну добре, добре. – Лук'янов надів окуляри і почав лівою рукою обмацувати папери, що лежали на столі Жадан швидко подав йому ручку. – Ти, мабуть, правий. Сьогодні поїдеш?

– Так.

Директор поклав на стіл свою протезну праву руку, штучною долонею, наче це було прес-пап'є, притиснув заяву Жадана, а лівою швидко написав на ній резолюцію.

Пальці на протезі були тонкі, не те що на лівій руці, воскоподібні, як у магазинних манекенів.

– Дякую, Анатолію Пилиповичу, – підвівся Жадан.

– Ні, ти почекай, – сказав директор. – Сідай. Добре, що ти зайшов. В мене до тебе також дуже серйозна справа. Це стосується вашої лабораторії.

Він уважно подивився на Жадана темними очима. Жаданові здалося, що за легкою жвавістю директора проглянув раптовий сум. З якої б це причини?

– Два місяці, як Брага пішов на пенсію, – вів далі Лук'янов. – Я більше не маю права тримати лабораторію без керівника.

– Звичайно.

– Звичайно, звичайно. А хто буде лабораторією керувати?

– Це ваша справа, – сказав Жадан. – Що-що, а охочі керувати знайдуться.

– Це правильно, – зітхнув директор. – Але я хочу, щоб лабораторією керував ти.

– Я?

– Так. Ти.

– Ви жартуєте, – усміхнувся Жадан. – Нізащо в житті.

– Я не жартую, Женю.

– По-перше, я не доктор наук…

– Через рік ти будеш доктором, – переконано сказав Лук'янов. – Я вірю в тебе. У тебе блискуча дисертація.

– По-друге, я не…

– Послухай, – втомлено перебив його директор, скидаючи окуляри, і Жадан зі здивуванням помітив, що брови в Лук'янова посивіли першими. Волосся на голові, хоч і дуже рідке, ще було темне, а брови – як пензлики, що побували в білій фарбі. – Знаєш найдавніший рекорд у світі?

– Ні.

– Це я недавно прочитав. Індус Абдулла пробув сто днів у клітці, в якій сиділо сто двадцять сім кобр.

– Нормально.

– Так ось цей рекорд – дитяча забавка порівняно з моєю роботою. Я вже вісім років у цій клітці. Анонімки за анонімками, комісії за комісіями. А тут ще ти…

Лук'янов витягнув хусточку і протер спітніле чоло, хоча в кабінеті панувала холоднеча, бо одне вікно було відчинене навстіж. Як завжди, директор був бездоганно вдягнений у темно-синій, добре випрасуваний костюм, білосніжну сорочку, в манжетах якої-сяяли золоті, з бурштинами запонки; чорний, вузький, за останньою модою галстук. Цим він докорінно відрізнявся від свого попередника Білана, який ніколи не звертав уваги на вбрання і ходив, як тюхтій, у старих піджаках й зім'ятих штанях, завжди дібраних невлад: якщо коричневий піджак, то обов'язково сині штани.

Професора Лук'янова перевели на посаду директора інституту з Дніпропетровська після страшного скандалу з зараженням у лабораторії Баландіна. То була надзвичайна подія всесоюзного масштабу, яку ще довго згадували в наказах Міністерства охорони здоров'я і в лекціях студентам і лікарям, коли йшлося про безпеку роботи у вірусологічних лабораторіях; подія, що закінчилася загибеллю завідуючого лабораторією. Білана з тріском вигнали на пенсію, і ніхто його не жалів, навіть ті, кому він робив добро (а зла він не чинив нікому), бо всі одразу побачили, скільки накоїв Білан, як розвалив він роботу, як інститут відстав від рівня світової науки, й тому Білана швидко забули і під час інститутських свят в оглядових доповідях не називали його прізвища, так наче він тут зовсім ніколи не працював, і всі розуміли, що так і треба, що час таких диваків, як Білан, назавжди скінчився.

Від свого попередника Лук'янов відрізнявся не лише манерою вдягатися, а й речами куди принциповішими. Він наче знаменував собою той величний період монументальності, солідності, парадності і розмаху, посилення міжнародних обмінів і поваги до наукових титулів, ступенів і звань, що його принесли з собою сімдесяті роки. Людина енергійна, симпатична, із широкими зв'язками (ходили чутки, що він був далеким родичем відомого терапевта академіка Дурново), Лук'янов негайно розпочав будівництво нового адміністративного корпусу і віварію, домігся відкриття при інституті клінічного відділення, перевів інститут з третьої в другу категорію, завдяки чому підвищилася зарплата співробітників, замість обшарпаного кабінетика, в якому сидів Білан, обладнав у новому корпусі розкішний кабінет; як і личить директорові поважного інституту, дістав нові меблі та імпортне лабораторне обладнання, зрушив з мертвої точки справу підготовки нових докторів наук; за часів Білана й Верхратського в Інституті було всього кілька докторів наук – все люди літні, статечні, ще довоєнної закваски, тільки Брага захистився в перші повоєнні роки, – і ніхто нікуди не поспішав, ніхто нікого не примушував писати дисертації, на сорокалітніх співробітників дивилися, як на дітей – мовляв, ще встигнуть, у них ще все попереду, нікуди їм поспішати, ще є час. А часу не було. І це добре розумів Лук'янов. Він вивів інститут з сонного заціпеніння, з байдужої летаргії, зробивши ставку на молодих, здібних науковців: саме Лук'янов примусив Жадана запланувати докторську дисертацію, незважаючи на його небажання і шалений опір Браги.

– Вчора ми оголосили в газеті конкурс на посаду керівника вашої лабораторії, – сховав хусточку Лук'янов. – Я прошу тебе подати заяву.

– Я не подам.

– Ну чому?

– Анатолію Пилиповичу, – благально сказав Жадан, – ви ж добре до мене ставитесь. Навіщо мені ця халепа? Лабораторію Брага розвалив. Ви це знаєте краще за мене. Потрібна міцна рука… Я до цього абсолютно не придатний.

– Поможемо.

– Мені не до цього, зрозумійте. Я зараз вийшов на дуже цікаву проблему. Я навіть боюсь про це казати… щоб не зурочити.

– Що? – смикнув плечем Лук'янов.

– Я зараз працюю з метафеном<sup>[3]3
  Назва препарату умовна (авт.).


[Закрыть]</sup>. Він дає вісімдесят процентів захисту мишей од вірусу.

– До чи після зараження?

– Після. Навіть через кілька годин після введення вірусу.

– Ну, знаєш, – здивовано поглянув на Жадана директор. – Може, почнеш лікувати сказ?

– Ще рано про це казати.

– Що рано? Що рано? – ще сильніше засмикав плечем, на якому висів протез, Лук'янов. – Треба негайно подавати заявку на авторське свідоцтво. Або навіть на державне відкриття. Треба поспішати. Ти розумієш, чим це пахне? Що тобі треба? Яка допомога?

Настала бажана мить – директор питав, чим допомогти.

– Тут мені єгер Михайлов із Залісся привіз п'ять лисиць. Треба йому заплатити. Так, як це зробили з єнотовидними собаками. Пам'ятаєте?

Лук'янов провів вказівним пальцем по бровах, пригладжуючи їх.

– Хочеш, щоб мене посадили?

– Що ви…

– Женю, ти прекрасно знаєш, що в мене немає грошей на твій зоопарк. Кошторисом лисиці не передбачені… Скільки він хоче?

– Хоча б карбованців по тридцять за штуку, – Жадан вирішив не казати, що п'ятдесят карбованців він уже дав Михайлову зі своєї кишені. Про таке не можна казати, бо засміють. Подумаєш, знайшовся мільйонер, який фінансує власні експерименти.

– Посадять, – переконано сказав Лук'янов. – Ну, добре, тільки для тебе. Востаннє. Нехай жінка цього Михайлова напише заяву, я зарахую її тимчасово на два місяці на посаду препаратора. Тільки щоб ніхто не знав. Дивись мені.

– Нормально, – зрадів Жадан.

– То, може, подаси заяву на лабораторію?

– Ні, Анатолію Пилиповичу, не хочу я вашої влади. Я краще зі скаженими лисицями попрацюю.

– Тобі добре, – зітхнув Лук'янов. – Ти Державну премію хочеш отримати. А мені треба лабораторію вашу врятувати. Але нічого ти не отримаєш без влади. Запам'ятай, Женю. Вченому, як і політику, потрібна влада… Послухай, тобі таке прізвище – Нечаєв – відоме? Доктор наук, вірусолог. Олексій Олександрович Нечаєв.

– Альоша Нечаєв? З мого курсу хлопець. Він талант! Його монографія про латентні вірусні інфекції…

– Знаю, – перебив його Лук'янов.

– Він, по-моєму, працює за кордоном.

– Він повернувся. Працював у Женеві, у Всесвітній організації охорони здоров'я. Вчора був у мене. Хоче працювати у нас. Питав, як я поставлюся до того, що він подасть заяву на конкурс. На вашу лабораторію.

– По-моєму, це чудово, – сказав Жадан. – Кращого варіанту не може бути! Треба негайно брати. У нього великий досвід адміністративної роботи, він наведе лад.

– Ти його добре знаєш? Працював з ним?

Жадан знизав плечима.

– Не працював, але знаю. Хороший хлопець. Був у нас на курсі секретарем комсомольської організації. Спортсмен. Майстер спорту із стрільби…

– Ти мені туману не напускай. Ти по ділу. Людина яка?

– Прекрасний організатор, вірусолог високого класу. По-моєму, порядна людина.

– Добре, добре, – знову перервав Лук'янов. – Я б хотів мати в лабораторії свою людину. Якщо ти подаси заяву – він не подасть. Він мені так і сказав: Жені, каже, я ніколи дороги не заступлю. Отож подумай.

– Ні, – підвівся Жадан. – Нема чого думати.

– Ще є час. Подумай. Після відрядження даси остаточну відповідь. І швидко оформлюй заявку на метафен. Мене не забудеш?

– Що ви, Анатолію Пилиповичу!

Без Лук'янова і справді не годилося подавати будь-яку заявку на авторське свідоцтво чи статтю у центральний журнал, бо хіба без директора – цієї головної надихаючої й координуючої сили в інституті – могло обійтися хоч якесь відкриття чи дослідження? Жадан до цієї звички Лук'янова ставився так само байдуже, як до того, що Білан ніколи не підписувався піц чужими роботами. Головне – щоб не заважав працювати.

Коли Жадан підходив до дверей, Лук'янов кинув йому навздогін:

– І скажи, будь ласка, своїй Гаркуші, щоб не запізнювалася на роботу. Бо мені сьогодні передали списки, і я змушений буду реагувати.

Жадан озирнувся.

– А ти що б робив на моєму місці? – спитав Лук'янов. – Га? Я знаю, що ти скажеш: більш роботящої співробітниці в інституті немає, що Гаркуша геній… У тебе всі генії. А в мене відділ кадрів і група народного контролю. Все, Женю. Бажаю успіху.

Всі знали, що Лук'янов недолюблює Гаркушу, хоч нікому він про це не казав. Колись, під час однієї московської конференції, він попросив її підтримати доповідь професора Мідатова про його нову вакцину проте сказу, яку почали випробовувати в кількох областях України. Подейкували, що саме тоді на рецензії в професора Мідатова лежав рукопис монографії Лук'янова, яку директор інституту мріяв висунути на здобуття Державної премії. Інститутські знавці також казали, то в професора Мідатова щодо цього рукопису були великі сумніви – чи варто взагалі його видавати? Про яку премію могла бути мова? Тут навіть академік Дурново не міг нічим допомогти Лук'янову. Але Гаркуша – людина вперта і обережна – не поспішала вихваляти вакцину Мідатова. Ще не було в неї фактів, які б свідчили про ефективність нового препарату, а оскільки фантазія в Гаркуші була вбога – не змогла вона в сірому потоці життя, в нудній одноманітності експериментів, у невиразних рядах цифр угледіти якісь радісні закономірності, побачити те нове і перспективне, що згодом – через рік – стало беззаперечним фактом. Вона утрималася від слова, простодушно думаючи, нібито виявила великий дипломатичний хист. Помилилася. Одразу ж після тої конференції Лук'янов перевів Жадана на посаду старшого наукового співробітника і призначив керівником групи сказу, зіпхнувши Гаркушу вбік, скинувши безжально з того трону, на якому вона перебувала досі, вважаючись богом не тільки інститутського, а й республіканського значення з проблеми сказу. Левкович, Шульга, Гаркуша. Ось як до Жадана шикувалися в історії інституту боги, яким доля доручила відповідати за сказ, за всю непросту, багатовимірну справу боротьби з цією хворобою.

IV

Повернувшись від директора, Жадан негайно послав Кучерявого по квиток на залізничний вокзал, чим викликав велике незадоволення Гаркуші. Як людина владна, над усе вона не любила, коли не виконують її наказів або коли ламають її плани. Але що робити, коли в інституті не було спритнішого діставали квитків, місць у готелях, з-під землі – дорогоцінних реактивів, імпортних ліків, дефіцитних запчастин, французьких парфумів, делікатесних, твердого копчення ковбас, рибних баликів та розчинної бразільської кави «Пеле». Якби існувала Нобелівська премія у галузі діставання чогось та обведення когось навколо пальця, то перший її отримав би Кучерявий. А Гаркуша, все життя, всі пристрасті та інтереси якої сконцентрувалися у стінах заразного відділення та віварію, зрозуміти цього не могла, бо ніщо дефіцитне їй не було потрібне. Щоб утихомирити Гаркушу, Жадан сказав, що мозок Чорнодуба досліджуватиме сам, а їй віддав у повне розпорядження (а повне розпорядження було саме те, чого найбільше жадала її сильна натура) Колю Дрозденка – тихого, скромного біолога, який саме оформляв кандидатську дисертацію й тому не був завантажений експериментальною роботою. Лаборантку їхньої групи Тамару послали працювати на овочеву базу – згідно з графіком, який висів у роздягальні; ще за часів Браги завели цей графік, що мав утілювати принципи рівності й справедливості. Навпроти прізвища кожного співробітника ставилися спеціальні позначки, якими відмічалися його трудові подвиги на радгоспному полі в Баришівському районі, закріпленому за інститутом, і на овочевій базі. Кожен мав відпрацювати однакову кількість днів. Тільки навпроти прізвища Кучерявого не було жодного запису – його рядок світився стерильною недоторканістю: довідка про хронічний радикуліт та тяжку хворобу нирок не давала йому змоги зробити свій посильний внесок у розвиток вітчизняного овочевого господарства. Ларису Супрун, як молоду матір, також звільнили від цих робіт.

Саме Ларису Супрун попросив Жадан допомогти в дослідженні мозку Чорнодуба. Самому працювати з вірусом сказу категорично заборонялося; всі маніпуляції зараження тварин з метою безпеки треба було вести в чотири руки. Супрун, хоч і не працювала зараз у групі сказу, дуже добре опанувала всі вірусологічні методики, бо колись, як тільки прийшла вона до лабораторії, Жадан навчив її усіх тонкощів цього ремесла. Спочатку Брага так і вирішив – дати Ларисі тему кандидатської дисертації, пов'язану з порівняльною характеристикою біологічних властивостей вірусу сказу; але на заваді стала Гаркуша, яка від самого початку, майже з першого погляду, ще навіть не познайомившись як слід, ще не розуміючи чому, зненавиділа Ларису: було в цьому щось біологічне, чорне, щось таке, що йшло з самих глибин єства Гаркуші, наче Супрун, удвічі молодша, в чомусь завинила перед нею, мовби заступила Гаркуші дорогу, відібрала в неї жіноче щастя. Вони й справді дуже різнилися: Лариса Супрун струнка, вродлива, білява, з ніжними рисами обличчя, з легкою, переможною усмішкою, і важка, незграбна, з довгим носом і тонкими губами Гаркуша.

Як тільки Супрун ступила на поріг заразної кімнати, почалися причіпки до неї – здебільшого несправедливі; виникли, як це буває у жінок, що не миряться між собою, дрібні сутички й непорозуміння, пішли скарги, стали чомусь зникати інструментарій і стерильні піпетки саме в ту хвилину, коли були вони найпотрібніші, постійно виникала плутанина з записами в лабораторних журналах. Гаркуша звинувачувала Ларису в неробстві, у повній відсутності інтересу до лабораторних досліджень, та ж відповідала презирливими усмішками, що виводили з себе Гаркушу, або ж казала при всіх, так, щоб чула Галина Терентіївна, що від Гаркуші тхне мишами, незважаючи на те, що вона пригорщами ллє на себе літри «Шипру», що на Нивках коти збігаються на цей запах; нарешті, після чергового інциденту, коли Лариса забула покласти мозок померлої людини до холодильника, спалахнув великий скандал, мало до бійки не дійшло – і це так налякало і Брагу, і Жадана, що було вирішено негайно перевести Супрун до групи бактеріальних інфекцій, а Гаркуші залишити її улюблений сказ, без якого вона жити не могла.

Лариса одразу ж погодилась допомогти Жаданові, бо його єдиного визнавала в лабораторії; з іншими ж – в тому числі з завідуючим лабораторією професором Брагою – спілкувалась неохоче, мовби через силу, наче провалюючись час од часу в якісь свої спогади, ховаючись за сигаретним димом – вона безперервно курила – від нецікавих їй розмов і людей; ця її відсутність (бачила вона нас усіх у гробу, популярно пояснював Кучерявий), звичайно, не залишилася непоміченою, і переважна більшість співробітників лабораторії вважали Супруи особою, що дивиться на них зневажливо, згори; правда, ніхто, крім Гаркуші, заводитись з нею не наважувався: знали, що батько її обіймає високу посаду у вищих будівельних сферах і що Лук'янов панькається з Ларисою, як чорт з писаною торбою, бо саме планувалося будівництво клінічного й лабораторного корпусів; чоловік Лариси теж круто сходив угору по адміністративній лінії, теж був дуже потрібний директорові інституту, і тому між Супрун та іншими співробітниками пролягла зона мертвого мовчання, обопільного несприйняття; навіть Брага, людина нестримана, галаслива, чомусь притишував у розмові з Ларисою рокотання свого оперного баса й не давав вільного виходу своїм вулканічним почуттям, ніколи не тупотів ногами на Ларису, як на інших, не кидав, будучи в гарному настрої, грубувато-доброзичливо своє улюблене «барбос!», не змітав зі столу у поривах гніву її паперів, коли приносила вона свій науковий звіт або давала читати розділи своєї досить невиразної дисертації.

Жадан милувався Ларисою, дивлячись, як вона перевдягається; щоб не заважати Гаркуші, яка вже зрання захопила «заразку», вони з Ларисою вирішили піти працювати до віварію. З лінивою грацією Лариса скинула з себе білосніжний, якийсь особливий, у голубу смужечку халат. Була вбрана у чорні штани з лискучої тканини, які так гарно облягали її струнке довгоноге тіло, й тонкий темно-сірий светр. На ногах білі коротенькі чобітки з м'якої шкіри, халяви яких були перехоплені шкіряними зав'язками, наче торбини поворозками. Накинула білу спортивну куртку з широкими плечима, під які, певно, підкладено було спеціальні подушечки, провела легенько рукою по коротко стриженому, майже хлоп'ячому, золотавому волоссю і підійшла до дзеркала.

– Ану, стань поруч, – сказала вона.

Він став. Лариса була вища за Жадана. Поруч з нею, з її сліпучою молодою красою він видався собі безнадійно старим, миршавим, худим і маленьким, його борідка, колись темна, тепер, здавалося, посіріла від першої синизни, щоки запали, і навіть окуляри не могли приховати того, що під очима проступили темні кола втоми і недосипання, – після роботи він майже щодня ходив до медичної бібліотеки, де працював допізна, – і Жадан, на якого власна зовнішність справила бридке враження, показав язик у дзеркало. Лариса засміялася – її усмішка перламутрово зблиснула на подзьобаній чорними крапками, з прозеленню поверхні старого дзеркала.

– Як тобі ця парочка? – спитала вона. – Подобається?

– Пат і Паташон, – скривився він і одійшов од дзеркала.

– А як мої тіні? – примружила вона очі, наблизивши обличчя до Жадана.

На верхніх повіках ніжно малювалася блакитнява барва. Він відчув ледь гіркуватий, хвилюючий запах парфумів і згадав Олю. Здається, це теж її улюблені парфуми.

– Гарні, – рушив він до дверей. Вони вийшли у двір.

Лариса йшла попереду, а він, несучи бікс з мозком плентався ззаду, думаючи про згубність усіх порівнянь і непотрібність усіх дзеркал. Він халата не скидав, а надягнув на себе чорну лабораторну тілогрійку. Супрун не йшла, а посувалась, саме так – посувалась легкою, тренованою ходою манекенниці, яка знає, що звідусіль дивляться на неї люди, хоча ніхто на Ларису зараз не дивився, бо мжичило, туман став щільнішим, і йшли вони повз старий віварій, в якому скавучали собаки. В негласній інститутській ієрархії вродливих жінок, встановленій, звичайно, не на засіданні вченої ради, а на неофіційних збіговиськах Справжніх Мужчин, Лариса була одностайно проголошена першою, обійшовши на кілька очок навіть Марину з лабораторії Лозицького з її зачіскою у стилі Анджели Девіс, невинним сміхом та ямочками на щоках; одначе ніхто з найзавзятіших шанувальників жіночих зваб, яких за сучасною термінологією звуть життєлюбами, а за старовинною, точнішою – бабіями чи якимись там страждателями, не наважувався почати наступ на Ларису – так ввічливо-неприступно трималася вона, так холодно і замкнено реагувала на будь-які спроби наблизитися до неї. До того ж з нею важко було спілкуватися, бо на роботу і з роботи Супрун їздила на батьковій службовій «Волзі»; сидячи ззаду в чорному лімузині, вона ніколи не дивилася на тих, хто вранці поспішав в інститут, щоб не спізнитись, не потрапити в список порушників дисципліни й не набрати «чорних» балів, чи, навпаки, бігцем тікав з інституту після закінчення робочого дня, щоб устигнути купити продукти в гастрономі, поки ще не заповненому ущерть людьми, або забрати дітей з дитячого садка. Щодо Справжніх Мужчин інституту, то одного разу в розмові з Жаданом Лариса зауважила, що взагалі не вважає їх за мужчин.

Новий, триповерховий віварій – гордість Лук'янова, – який став до ладу лише рік тому, вищився на краю яру; на протилежному боці, серед садків, які наїжачилися сірим гіллям, ліпилися одноповерхові будиночки Батиєвої гори, старі дерев'яні сараї, іржавіли залізні бочки на збитих з дощок літніх душових кабінах. На гребені гори виросли висотні будинки – їхні бліді тіні ледь вгадувалися в осінній мряці. Там, далі, за гребенем, на протилежному схилі гори, Жадан знав це, приліпився будиночок Астрофізика – невеличка мазанка, оточена старими, безплідними яблунями, що їх давно вже слід було вирубати.