Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Розділ сьомий

І

Перемірявши вздовж і впоперек село, повторивши заплутаний маршрут скаженої вовчиці, порозмовлявши зі свідками, зіставивши їхні суперечливі, схвильовані показання, вислухавши уважно покусаних, що лежали в хірургічному відділенні Старої Митниці, Жадан поступово вжився в трагедію в Івашківцях, немовби сам побував тут того злощасного ранку. Наче вправний реставратор, що дбайливо відновлює напівзнищену, пошматовану картину, домальовуючи в уяві відсутні фрагменти, нарешті вповні осягнув усі розміри нещастя, що звалилося на людей, побачив вочевидь усі його подробиці.

Ось що сталося в Івашківцях.

Вночі, десь о другій годині, заступник голови колгоспу Сувак (у селі багато жило Суваків, мабуть, і Сувацький ліс, що підступав до самих Івашківців, називався на їхню честь) вийшов до вітру. Була морозяна, безсніжна кіч. Сувак підійшов до міцного дощатого паркану, що огороджував його хату, й поглянув на вулицю. В непевному світлі лампи, яка похитувалася на стовпі навпроти, побачив, наче в сріблястому мареві, великого темно-сірого собаку з двома малими собачатами, що труськом, не кваплячись, сунули по вулиці. Дивлячись на собак закислими очима, Сувак не вищими центрами свідомості, які були відключені, а якимось краєчком своєї п'яної душі зачепився за щось незвичне: великий собака дивно тримав хвоста, видовжуючи його в одну лінію з тулубом. Сувакова хата стояла на околиці, якраз там, де в село з боку річки врубалися яри, наче борознами від велетенських плугів краючи Івашківці на кілька частин. Представникові адміністрації колгоспу «Перемога» щось не сподобалося в надто вже нахабній ході цих упевнених бродячих зайд, і він вирішив жбурнути в них ломаку. Вже взявся за клямку хвіртки, щоб відчинити, але в останню хвилину полінувався робити зайві рухи, бо на морозі ще дужче схотілося звільнитися від тягаря, що давив унизу живота; це його врятувало. З-за паркану, що сягав Сувакові якраз по самий ніс, тільки й гукнув:

– Ану киш звідси, чорти собачі! Шастають тут, понімаєш…

І, не встигнувши нічого втямити, відчув сильний удар, від якого струсонуло паркан, хоч поставили його недавно, восени, на совість: і стовпчики новенькі глибоко закопали, і шалівку нашили свіжу, міцну. Подумав, що то приверзлося йому після вчорашнього вечірнього чаркування з бригадиром Зайцем. Бо як міг собака, важкий і незграбний, стрибнути майже на два метри і вдаритися головою в дошки, наче довбнею гахнув, – цього Сувак не здатен був збагнути. Страх зайшов йому в серце крижаними зашпорами вже пізніше, коли лежав у теплому ліжку й згадував, як сіре тіло вмить відділилося від темної, ледь притрушеної снігом землі (зима в цих краях була малосніжна) й полетіло просто йому в обличчя, навіть присісти не встиг. Якби не паркан, не носити б зараз Сувакові свого пихатого, червоного, спухлого від частого випивання лиця.

Він ще не знав, що то була скажена вовчиця зі своїми вовченятами, яку привела в село нічим не стримувана ненависть, але зрозумів, що сталося щось незвичне і страшне, бо чув, як гавкають на їхньому кутку собаки, перебріхуючись тривожними, хрипкими голосами: вовчі брати по крові – собаки – вже відчували смертельну загрозу й попереджали про небезпеку, а ті, кому вовчиця перегризала горло, скавучали відчайдушно й жалібно, але не було їм спасіння тої глупої ночі. Покрутившись з боку на бік, Сувак міцно заснув, нічого не сказавши жінці, захропів, видихаючи самогонні випари, й прокинувся пізнього ранку, коли вже було по всьому. Він був перший, хто побачив скажену вовчицю в селі. Другою була тридцятилітня доярка Надія Моргун, яка піднялася о пів на шосту, коли зимова темінь ще не тільки не відходила від села, а здавалася ще непрогляднішою. Накинувши на плечі бушлат чоловіка, Надія пішла на веранду, взяла там каструлю з холодним борщем і принесла до маленької кухоньки, щоб розігріти борщ на газовій плитці: чоловік її, тракторист Григір Моргун, любив уранці попоїсти щось гаряче – чи супчик якийсь, чи борщ, бо хворів на виразку дванадцятипалої кишки, худий був і слабосилий. Підняла Григора – йому треба було сьогодні зрання їхати за комбікормами в Голодьки: чоловік довго не прокидався, а коли встав, то одразу ж включив на всю котушку радіоточку: грали якраз Гімн Української РСР, тому Надія добре запам'ятала, коли це сталося: за кілька хвилин до шостої. Надія ще цитькнула на чоловіка, мовляв, якого біса він дав такий голосний звук, нехай ще діти посплять, бо й справді – десятилітньому Віті й семирічній Катрусі рано було вставати до школи. Але Вітя таки прокинувся і тепер лоскотав пір'їною, яку висмикнув з подушки, Катрусин маленький ніс, дивлячись зі сміхом, як кривиться уві сні сестричка, що спала поруч. О п'ятій годині п'ятдесят три хвилини Надія Моргун у тому ж самому чоловіковому бушлаті вийшла у двір набрати води в колодязі. Нахилила «журавля» й послала відро в лунку темряву, відчувши далекий льодяний плюскіт важкої води; перебираючи захололими враз пальцями напружений ланцюг, витягла відро й поставила на край зрубу. Їхній собака, схожий трохи на вівчарку, але з безтурботним норовом дворняги, Тобик на ймення, спочатку радісно загавкав, стрибаючи навколо хазяйки, але раптом злякано змовк – Надія, звісно, не звернула на цю незначну пригоду ніякої уваги.

А шкода.

Бо через секунду щось страшне і темне вдарило її в лице, і все попливло перед її очима, стало гарячим і солоним, і спочатку навіть болю вона не відчула, а здивовано подумала, що її обличчя хтось перемішує, наче загуслий, захололий борщ, почула тріск шкіри й хрускіт щелепних кісток, ще не розуміючи, що її шкіра, гарна, молочно-біла, що її обличчя чорноброве, на яке задивлялися ще й досі всі хлопці в Івашківцях, зникає назавжди, пошматоване вовчими зубами; тупий біль, наче з розмаху вдарили по лицю поліном, видушив з неї крик відчаю, й вона впала; привалившись спиною до зрубу. Падаючи, помітила страшну, вкриту піною пащу з вишкіреними іклами й подумала, що недарма казала стара баба Корнійчиха, що багато гріхів накоєно в цьому світі, отож скоро прийде сатана, ходитиме межи людьми, віщуватиме кінець світу. Втратила свідомість не тільки від болю й крові, що чорною пеленою застилала очі, а й від страху, огиди й нерозуміння – що з нею сталося?

Почувши Надійний зойк, на ґанок вибіг Григір, як був, у спідньому, тільки вступив у чоботи; спочатку, впавши зі світла в темряву, нічого не побачив) скоріше слухом, ніж зором, угадав, що відбувається щось таємне, мовчазне і лихе. Біля колодязя простогнала Надія, й Григір раптом побачив усе – дике й неймовірне, – ураз наче засвітилося надворі, хоча та сама зимова, передноворічна темрява оповивала село; проте відчуття було таке, як в армії, коли ходили в нічні учбові атаки й спалахували над ними освітлювальні ракети, й під час тих спалахів треба було швидко зорієнтуватися в обстановці бою – так вчили їх командири, і Григір під час цього короткого спалаху прозріння своєї люблячої душі (над усе в житті кохав свою вродливу жінку) побачив Надю: сидячи біля колодязя, вона затуляла лице руками, а на ній стояла вовчиця. Поклавши жінці лапи на груди, вовчиця ще й ще раз оскаженіло гризла її, – і не встиг він усе це зрозуміти, остовпівши від побаченого, як з дивовижною легкістю для такого важкого, незграбного тіла звір вивернувся й кинувся в лице Григору – той відчув смердюче гаряче дихання вовчиці (казав потім, що від неї тхнуло, як від Сувака на похмілля) й удар по зубах, і йому здалося, що тверді його зуби й худе обличчя вим'якшилися враз, наче зроблені з пластиліну, з якого Катруся ліпить кумедних чортиків. Один доторк – і все переінакшується. Він посковзнувся і впав на стежину, що вела до колодязя. А скільки ж разів казала Надія, щоб посипав піском, бо вода весь час розхлюпується, як носять до хати, замерзає, і тепер усе було слизьке, як на ковзанці. Він ще не знав, що вовчиця важила більше за цього – шістдесят кілограмів, що її блискавичний стрибок помножував масу тіла, робив її удари такими потужними, що їх навряд чи витримали б навіть люди, кремезніші за Григора.

Лежачи, почав відбиватися, але вовчиця своїми дужими лапами вдержувала його, щоб не підвівся з землі, й ще двічі рвала йому обличчя і руки. І ще здивувало Григора, що все відбувається в повній тиші. А де ж Тобик? Чому не захищає хазяїв? Не знав, що Тобик, паралізований тою смертельною, нещадною силою, яку несла в собі скажена вовчиця і якою гіпнотизувала все живе навколо себе, тремтів за два метри від колодязя, не сміючи навіть скавучати; однак це його не врятувало, бо пізніше, надвечір, Вітя і Катруся знайшли свого улюбленця в ямі, в якій влітку брали глину: рваною, закривавленою ганчіркою лежав на засніженому дні Тобик.

Почувши вигуки батька, у двір вихопився Вітя. Не думаючи про небезпеку, тільки хлоп'ячим своїм серцем відчувши, що з татом і матір'ю сталося надворі якесь нещастя, кинувся на спину вовчиці, почувши, як під довгою шерстю, що колола пальці, жадібно і часто дихає гаряче тіло звіра, від якого смердить падлом. Вовчиця, легко скинувши з себе хлопця і чомусь не вкусивши його, полишила батька, розпростертого на землі, кинулася до Тобика, що навіть не ворухнувся, не заскавучав з жаху, й зникла в темряві городів.

Разом з батьком, який притримував закривавленою рукою лахміття, на яке перетворилося його обличчя, вони перетягли матір на веранду. Вітя приніс відро зі студеною водою й почав хлюпати жменями їй у лице. Страху не відчував, дивлячись на щось незрозуміле, що було кілька хвилин тому любим материним обличчям, тільки згадував чомусь, як у серпні терли помідори на томатний сік, як наливали в байки цю густу, наче червона сметана, рідину.

Мати розплющила очі й прошепотіла:

– Вітю… ти живий? Де Катруся? Що з батьком? ой боже… Хто ж мене так…

– Помовчте, мамо. Вам не можна говорити. Вас вовк скажений покусав.

Вітя перший вимовив це слово: «вовк». Можливо, тому, що влітку, під час канікул, був у Київському зоопарку, бачив там живого вовка, можливо, запам'ятав цього звіра, якого показували по телевізору під час якоїсь слинявої передачі, сповненої ніжної турботи про долю добренького сіренького вовчика-братика.

А вовчиця, забувши про вовченят, залишених в яру, неподалік від річки, бігла далі, роблячи темні, незрозумілі навіть для неї кола, гнана відчаєм, тугою й лютим бажанням помститися за Сірого і рвати на шматки все живе, що трапиться на її шляху, бо того вимагала хвороба, що засіла в ній, такою була генетична програма, закладена у вірусі сказу. Забравши у вовчиці рештки обачливості й страху перед людьми, цей вірус тимчасово вдихнув у звіра, й без того дуже сильного, додаткову хижу й жорстоку спритність, перед якою не могли встояти розгублені, заскочені зненацька люди, які все ще не підозрювали про небезпеку, що насунулась на їхнє село. Вовчиця покусала ще трьох чоловік – двох доярок, що йшли на ферму, й Романа Поплавського – єдиного сина місцевої фельдшерки. Роман служив в Афганістані, хотів стати прапорщиком, але був поранений у ногу, лежав з ускладненнями у госпіталі й, комісований, тільки місяць тому повернувся до Івашківців, де став працювати шофером. Мати не хотіла, щоб Роман осів у селі, намовляла поїхати до Ворошиловграда, до дядька, влаштуватись на завод, але Роман вирішив зиму перебути в Івашківцях, а там видно буде: може, в інститут надумає вступати.

Саме заливав воду в радіатор свого старого ЗІЛа (нового йому не дали, бо знали, що він людина тимчасова), як на нього кинулася вовчиця, вибила відро з рук (її особливо лютив, доводячи до нестями, плюскіт води), одним хапком відкусила ніс і побігла далі. Ще не розуміючи, що з ним сталося, Роман притис долоню до лиця, відчуваючи, як гарячі удари крові б'ють у руку. Це сталося о шостій годині сімнадцять хвилин, бо якраз за хвилину до стрибка вовчиці Роман дивився на годинник: був у нього японський електронний годинник з підсвіткою, й щогодини грала музика, можна було вибрати одну з чотирьох записаних тут веселих мелодій, схожих на ті, що грають у Канаді під час хокейних матчів.

Петляючи поміж хатами і не знайшовши в цьому кутку нових жертв, вовчиця побігла в яр, де були її діти. Вовченята покірно виконували її наказ, чекаючи в чагарнику, неподалік від річки. Вони відчули запах крові, що йшов від матері, й почали радісно повискувати, чекаючи ласих шматків м'яса. Однак вовчиця нічого не принесла – лише в болісному нападі материнської любові кинулася їх облизувати, наказавши йти до ферми і там чекати. Одразу ж її розлютив порив вітру, від якого прокотився крижаний гомін по кущах верболозу, – вовчиця згадала те полювання, коли загинув Сірий, той, кого вона кохала без тями й кому підкорялася, забувши про всю свою силу, гордість і розум, й вона боляче куснула своїх вовченят, із жалем розуміючи, що робить негаразд, кривдячи синів Сірого, й тому, боячись, що може не стриматися й на смерть погризти своїх дітей, кинулася схилом яру вгору й вискочила на город бухгалтера Царенка, притиснувши своє дуже сіро-жовтувате тіло до стіни гаража. Почула, як у хаті рипнули двері, й на неї війнуло теплим людським запахом, й було в цих запахах щось гостро-безсоромне: вона згадала Сірого й їхні любощі, й серце її знову сповнилося ненавистю до людей, які все це забрали у неї, й вона, зціпивши ікла, приготувалася до стрибка, відчуваючи, як слина заливає її пащу.

А з хати вислизнув Суваків син, ще дебеліший за батька. Він працював у районі автоінспектором, а приїхав до Марійки Царенко потаємно, бо чоловік її вчився саме на курсах підвищення кваліфікації бухгалтерів у Вінниці й післязавтра, під Новий рік, мав повернутися. Сувак-молодший, відчуваючи в душі щасливу порожнечу від кохання, ще не отямившись як слід від Марійчиних пестощів, вирішив, поки ще темно, виярками пробігти до батьківської хати, що стояла неподалік, щоб виспатися. Жінці своїй сказав, що їде в Голодьки розбирати справу, пов'язану з аварією, що сталася тиждень тому, коли п'яний тракторист вивів раптово свого «Кіровця» на шосе, перегородивши дорогу «Запорожцю».

Саме в цю мить, коли він ще раз подумки прокручував свою дуже переконливу версію, яку мав викласти ревнивій заразі-дружині, на нього кинулася вовчиця, та не в лице, як це робила з попередніми жертвами, а ззаду, на шию: щастя, що був Сувак-молодший у шапці зимовій і добротному чорному автоінспекторському кожусі. Тільки раз угризла його скажена тварина в шию, відірвавши вухо й розпанахавши щоку.

Вже розвиднілося трохи, й фосфоричні очі вовчиці востаннє в житті уздріли світ в його сизому, сутінковому світанні, коли все поступово сірішає, стає об'ємним, все темне й безформне відкриває свої таємниці, наповнюючи ранок новими звуками й запахами. Майже в усіх хатах позасвічували електрику, мукали корови, віддаючи своє паруюче молоко людям, безжурно кукурікали півні – і всі ці прості картини життя, що прокидалося, щоб ніколи не загинути, ненависні були вовчиці своїм невмирущим радісним спокоєм й тільки посилювали передсмертну лють скаженого звіра. Очі й нюх вовчиці були побудовані неначе прилади вічного бачення, які сприймають інфрачервоне проміння, вона немовби дивилася крізь стіни цих хат, корівників, хлівів і курників: тепле, рухоме, живе, сите, беззахисне – все викликало в неї напади нової туги й невситимої люті.

II

А тим часом Вітя повів матір і батька, які човгали, як сліпі, похитуючись від болю й втрати крові, до фельдшерки Поплавської. Вона жила в тій самій хаті, де містився медпункт. Сплеснувши руками, заголосила Поплавська, побачивши закривавлені наволочки на їхніх лицях (Вітя дав батькам, щоб прикрили свої рани). Досить швидко Поплавська, людина сердечна, згадавши, що Моргуни прийшли сюди не для того, щоб слухати її співчутливі зойки, почала обробляти рани: пам'ятала, як у Старій Митниці виступав бородатий лікар з Києва, Жадан на прізвище, який приїхав розслідувати смерть Чорнодуба, і як казав він їм, що рани, завдані скаженою твариною, треба якнайшвидше промити луговим розчином. Швиденько настругала мила у мисочку, налила води й наказала Вітькові перемішувати все це шпателем, що він старанно й робив, дивлячись, як на поверхні води лопаються мильні бульбашки. А Поплавська, проклинаючи свою розгубленість, побігла до телефону й подзвонила в районну лікарню, щоб негайно вислали «швидку допомогу»» бо двох людей покусав скажений собака.

– Це вовк був! – поправив її Вітя.

– А звідки ти знаєш, що вовк? – спитала вона.

– Бо собаки не такі, – переконано сказав Вітя.

– Вовк, вовк, – хрипко підтримав сина Григір.

Тільки-но Поплавська почала діставати стерильні марлеві салфетки, щоб зробити пораненим перев'язку за всіма правилами медичної науки, як до медпункту забігла далека родичка Поплавських Горбичка, яка жила біля колгоспного двору, де стояли трактори й машини.

– Полю, лихо велике! – закричала, не дивлячись на Моргунів, наче їх зовсім не було в цій казенній кімнаті, вогко пропахлій запахом йоду.

– Що?!

– Романа вовчиця покусала скажена, він у мене в хаті сидить, зовсім осліп!

– Боже! Ромцю!

Забувши про все на світі, полишивши в хаті Моргунів і Горбичку, яка, нарешті запримітивши їхні закривавлені обличчя, пополотніла й почала хреститися, Поплавська, в чому стояла, – в білому халаті й капцях, – так і побігла по центральній вулиці, ледь освітленій поодинокими ліхтарями, а потім, щоб скоротити шлях, звернула праворуч, у виярок, яким напрямки швидше можна було вискочити до Горбиччиної хати.

Наближалася сьома година ранку – коли Поплавська дзвонила до районної лікарні, ходики, що висіли на стіні медпункту, показували за чверть сьому.

Поплавська не знала, що біжить просто назустріч скаженій вовчиці.

Побачивши щось біле й неприродне в цьому оповитому мрякою світі, внюхавши запах свіжої людської крові, якою був скроплений халат фельдшерки, почувши тяжке дихання цієї огрядної жінки, покинутої чоловіком ще до того, як народився її Роман – красень мальований, кровиночка найрідніша, – вовчиця причаїлася біля старої груші, розчахнутої торік блискавкою. Вирішила кинутись у лице тій двоногій істоті, що наближалася, ляскаючи капцями: кидок у спину вовчиці не сподобався, не дав їй він жаданої радості, тільки полишив по собі гидкий смак вовни, коли прокусила Сувакові кожух, й породив ще дужчу мстиву спрагу завдати своїм ворогам болю.

Стрибнула в лице фельдшерки Поплавської, відчуваючи з люттю всю хворобливу недосконалість цього стрибка: хоч і розірвала щоку цієї істоти, але не повалила її на землю, як того бажала; вирішила ощадливіше витрачати сили, не робити зайвих кидків, й тому, куснувши жінку в ногу, вовчиця побігла далі, у напрямку ферми, де часто бувала – кілька разів зарізала там телят, а тепер мала зустрітися там зі своїми голодними вовченятами; досить їй гасати по селу, треба дістати дітям своїм свіжини.

А в медпункт надходили щораз нові й нові поранені: тут хазяйнувала Горбичка, яка відчула незручність від того, що Поплавської немає на місці, і малий Вітя Моргун, який з поважним виглядом, як отой професор медицини, що його недавно показували по телевізору, пояснював усім, що треба рани промити мильним розчином.

Довелося налити ще один тазик води й підстругати туди мила.

Їздовий Михайло Савчук, як завжди, перебував в ідеальному стані духу, бо зрання встиг уже причаститися; жив сам, ніхто йому в цьому ділі не перешкоджав, хата хоч зяяла порожнечею, як поламаний ящик з-під пляшок, зате Михайло був тут сам собі голова; за все своє безтурботне, веселе життя сім'єю так і не обзавівся, все часу не стачало, бо інтересніше йому було просиджувати вечори у чайній, де завжди знаходились охочі послухати Михайлові побрехеньки про пригоди на Півночі, як золото там копають. З оповідань Савчукових виходило, що без нього не було б золотого запасу СРСР. Не відзначаючись ні зростом, ні красою, ні якимись іншими фізичними якостями, Михайло відростив довгі вуса-стрілочки, кінчики яких любив підкручувати, кажучи, що він – як той суворовський гренадер, для якого рідний брат барабан, куля – дура, а штик – молодець. І нікому не казав Михайло, що, коли служив у п'ятдесяті роки на Півночі, ні з якими кулями й штиками не мав справи, а був собаководом. Чогось стидався казати про це Савчук, боявся, що засміють у селі, прозвуть гицелем.

Бадьоро, по-гренадерськи розмахуючи руками й сам собі приспівуючи марш, ішов Савчук на ферму, щоб запрягти свою тачанку й вивезти гній. Заправився він у самий раз, «для настроєнія», як казав, не закусивши нічим, звісно, бо в хаті нічого не було з їжі: дівчата на фермі нагодують, молока дадуть, сиру й хлібця свіжого.

Наспівуючи: «Нє плач, дівчьо-го-онка, пройдуть дощі, солдат верньо-го-ться, ти тільки жди…» – Савчук побачив, як на слові «жди» з-за дірявого паркану, що огороджував школу (паркан мав цілком символічний характер, лише пунктиром позначаючи шкільні володіння вкупі з баскетбольним майданчиком і туалетом), вискочив великий собака й кинувся йому назустріч.

– Ну, ну, – помахав йому пальцем Савчук, – ти в мене диви. Я нього не люблю. В мене все чьотко!

Й затнувся, побачивши, як темне тіло у повній тиші знялося в повітря й полетіло назустріч мізерному Савчуковому лицю. Ще не розуміючи, що діється в цьому зимовому світі й що він сам робить, Савчук, керований напівзабутим професійним вишколом собаковода, миттєво зробив стійку, склавши перед лицем навхрест руки – наче був на тренуванні у товстому ватяному халаті і стрибала на нього вівчарка Ельза. Вовчиця вгризлася в його руки, але так і не дістала до вусів; розлючена, забувши про необхідність берегти сили, ще тричі кидалася вона на Савчука, й тричі бравий їздовий відбивався від неї «чьотко», як потім розповідав усім у селі.

Втомившися, вовчиця, задихаючись, знову перетнула шкільний двір і, ніким не помічена, звернула в провулок, що вів до ферми. Тут, збуджена теплими запахами худоби, вона накинулася на двох доярок – літніх жінок, які жили неподалік на околиці й не чули всього того лементу тривоги й страху, що вже пронісся над Івашківцями. Жінки заголосили й, відбиваючись од звіра, побігли до корівника, до якого залишалося метрів двадцять. А звідти, почувши їхні крики, визирнула доярка Тоня Сувак, однофамілиця Сувака, яка ніякого відношення до заступника голови колгоспу та його сина не мала, навіть їхньою далекою родичкою не була. Тоні Сувак йшов двадцять сьомий рік, а вона все ще дівувала, бо з хлопцями негусто було в Івашківцях, а тих, хто якимсь дивом залишився у селі, відлякувала Тонина могутня статура: була Тоня вища і вдвічі ширша за будь-якого найсильнішого хлопця. Колись на районних змаганнях штовхнула вона ядро так далеко, що прибіг якийсь засмиканий обласний тренер, обіцяв їй золоті гори, якщо почне тренуватися, поїздки за кордон, та не схотіла Тоня займатися цим марудним ділом, соромно їй було перед людьми напівголою жбурляти цю безглузду чавунну кулю – навідріз відмовилася. Кругле й безброве лице її, ніс картоплею й світлі очі завжди випромінювали добродушне здивування й задоволення життям, і тільки мати знала, як часто Тоня плаче по ночах, коли велике сильне тіло її струшується від бажання любові й материнства.

Вовчиця кинулася на Тоню, але стрибок вийшов уже не такий раптовий, влучний і сильний, як дві години тому, не дотяглася вона зубами до людського обличчя, й Тоня встигла обхопити шию звіра обома руками. Стискаючи треновані в доїнні пальці, що м'яко поринали в товщу шерсті, Тоня не втримала на витягнутих руках вовчицю й впала разом з нею на угноєну землю, покотилася, не відпускаючи звіра, який гаряче дихав на неї, вишкіривши ікла, й гарчав, задихаючись. Міцні руки дівчини все дужче стискали горло скаженої вовчиці, яка лапами дряпала Тонине лице, б'ючись у конвульсіях. Прибіг фуражир Грушко з вилами й почав з геканням вганяти гострі зубці в жовтувато-сірі боки скаженого звіра. Вовчиця жалібно заскавучала, відчуваючи, як щось вогненне, наче блискавка на небі, проходить крізь її тіло, від чого дихання зупиняється, тільки біль рве нутрощі, – і її передсмертне завивання почули її діти, її вовченята, які, хоча мати їх і покусала, все одно любили її й слухняно прибігли до ферми, сховалися біля напіврозсипаної скирти соломи, налякавши мишву, що кинулася урозтіч. І ось тепер вовченята бачили, як люди вбивають їхню матір, чули її стогони і тремтячими худими задами притискалися до соломи, намагаючись влізти в кольку скирту, тільки щоб не чути і не бачити цього страхіття.

Закусивши язик, що посинілим загостреним кілком стирчав з закривавленої пащі, мертва вовчиця лежала, витягнувши задні лапи, лякаючи людей, які її обступили, розмірами свого важкого, обліпленого соломою, гноєм і глиною тіла.

Важко дихаючи, стояла над нею Тоня Сувак, не вірячи своїм очам, вдивлялася в свої розчепірені пальці: вперше в житті їй довелося вбити когось, бо нікого досі Тоня ще не зобидила – ні курки, ні гуски, ні поросята, ні корови, ні людини, ні на кого ще руки своєї не піднімала. Тепер не розуміла, як змогла стискати шию цій потворі, в якої і шиї нема, бо голова вовча одразу переходила в м'язистий тулуб, вкритий густою і жорсткою шерстю.

Тут прибіг їздовий Савчук, розштовхав гурт людей і, побачивши мертву вовчицю, гукнув переможно:

– Добігався, сірий! Це я його так чьотко!

Довгі вуса дико стирчали на маленькому, з дульку, зморшкуватому лиці Савчука, з рук юшила кров, але він, ще не протвережений, а, навпаки, ще більше збуджений битвою з вовчицею, не звертав на це уваги, бо головне для нього зараз було сповістити весь світ, як ловко бився він зі скаженим звіром, як гнався за ним по всьому селу, поки знеможений вовк не впав замертво на порозі ферми. Вже був відкрив рота, щоб почати переможну розповідь, але звів очі на Тоню Сувак, й зовсім інші слова виходилися з-під його гренадерських вусів:

– Тоню, та на тобі ж лиця немає! Чого ти стоїш? Біжи скоріш до дохтурші!

Бліде й добродушне Тонине лице було геть усе подряпане вовчими пазурами, немовби хтось, пустуючи, розмалював його соком стиглих вишень.

Була восьма година тринадцять хвилин ранку. Саме в цей час до івашківського фельдшерсько-акушерського пункту під'їхав санітарний УАЗ зі Старої Митниці, в якому сиділа лікар-травматолог Ліда Гаврилюк.

III

Жадан очолював цілу процесію, що повільно посувалася по хірургічному відділенню старомитницької районної лікарні, подовгу зупиняючись біля кожного покусаного. Поруч з Жаданом крокував, накульгуючи на ліву ногу, досвідчений хірург доцент Семенюта – консультант із Києва. За ними йшли головний лікар Огородник, Бадяк, Ліда; у халаті, накинутому на плечі, походжала Кротова, записуючи все, що почула, до шкільного зошита; Куля важко вносила своє тіло у проходи поміж лікарняними ліжками; біля неї тримався Афанасьєв. Усі були приголомшені надзвичайною подією, що сталася в Івашківцях, страшними, спотворюючими людей травмами, завданими скаженою вовчицею, а головне – смертельною небезпекою, яка нависла над тими, хто лежав зараз у відділенні.

Пояснення давав Бадяк. Його добре поставлений, баритональний голос цього разу був одночасно і урочисто-піднесений; наче в диктора телебачення, який зачитує важливу офіційну заяву ТАРС, і тепло-опікунський щодо поранених, з якими в Бадяка встановилися вже дружньо-довірливі стосунки; хоч і упереджено ставився Жадан до цього співака, як подумки з неприязню його називав, але відзначив, що хворі вірять у Бадяка й ставляться до нього, як до бога. Бадяк умів себе подати, вмів справити на хворих належне враження своєю монументальною статурою, впевненим голосом, дружньою манерою триматися з ними. І це було важливо. Жадан знав, яку смертельну небезпеку таять зараз у собі стреси, породжені страхом, зневірою, пригніченістю потерпілих. Стреси викликають імунодепресію, та, в свою чергу, могла спричинити спалах нічим не стримуваної інфекції.

Правда, Жадан знав і те (Ліда встигла йому розповісти), що того ранку, коли скажена вовчиця накинулася на людей в Івашківцях, Бадяка не було в Старій Митниці – виступав на республіканському огляді самодіяльності, зайняв там друге місце і, щасливий, повернувся лише надвечір. Але, як хірург досвідчений і вправний, швидко ввійшов у курс справи, бездоганно перев'язав усіх, а Наді й Григору Моргунам обережно поклав шви, щоб трохи зберегти риси обличчя. Ліда, знаючи, що при укусах скаженими тваринами рани не можна зашивати, боялася це робити. А Огородника того дня теж не було – їздив до Чернігівської області в гості до сина, який служив там в армії. Тільки сьогодні вранці повернувся й тому винувато помовчував.

Всього поранених було вісім жінок і шість чоловіків: жінок розмістили в двох палатах, чоловіків – в одній; довелося негайно виписувати хворих, які тут перебували. Все це впало на Лідині плечі. Вона тепер трималася в тіні, майже не подавала голосу, виглядала втомленою і сонною. Так воно й було насправді, бо цілу ніч не спала.

Не одне нещастя бачив Жадан у своєму житті, але й він здригнувся, коли до перев'язочної кімнати одного за одним почали вводити потерпілих і скидати їхні пов'язки. На прохання Жадана Афанасьєв фотографував хворих. Холодні спалахи імпульсної лампи вихоплювали з сірих зимових сутінків деформовані, набряклі, розірвані вовчими зубами обличчя людей. Здавалося, живими й неушкодженими залишилися тільки їхні очі, в яких виблискували тривога й надія.

Тільки їздовий Михайло Савчук не відчував ніякої тривоги: ворушачи вусами й розмахуючи забинтованими руками, почав весело розповідати їм, як він чьотко розправився з вовчицею, бо не таких звірів бачив у своєму житті, й вимагав, щоб на Новий рік його відпустили в село, «відвідати місця бойової слави», як казав, сміючись, на що Жадан пообіцяв прив'язати його до ліжка й загрожував, що Савчуку заженуть ще сто найболючіших уколів у живіт, якщо він хоч краплину горілки вип'є на свята.

Фельдшериці Поплавській було тепер соромно: як могла вона покинути медпункт з пораненими й побігти до сина. І йому нічим не допомогла, й сама напоролася на нещастя. Через це своєчасно не було проведено промивання мильним розчином ран, заслинених скаженою вовчицею, що різко погіршило шанси всіх потерпілих, у тому числі й її сина. Правда, ніхто з присутніх не наважився кинути цій галасливій, заплаканій жінці й слова докору, так побивалася вона за своїм сином, ненаглядним Ромцею. Куди поділася його краса? Як тепер він, безносий, одружиться?

Сам Роман тримався мужньо: був це мальований хлопець з чорними, підковою, вусами. Тільки замість носа рожевіла марлева наліпка.

– Як я її не помітив, – скрушно дивувався Роман. – Душмани мене не взяли, а тут, бач… Гірше від душманів, зараза.