Текст книги "Причини і наслідки"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)
Кінчався 1985 рік, і був це один з добрих років в історії міста, бо нічого лихого за цей час не трапилось – ні крові, ні голоду, ні вогню: старі нещастя війни давно загоєні, вже мало хто на власні очі бачив, як виглядало спалене місто сорок років тому; Київ був ситий, добре вдягнений, благополучний.
Рік, що кінчався, непомітною, але добротною цеглиною лягав у споруду двадцятого століття – і в цій його буденності, у звичних його вимірах крилася своя особлива велич. Звичайно, траплялися в цьому році й людські нещастя, й катастрофи, й назавжди розлучалися ті, кому ще торік здавалося, що кохання їхнє вічне, але це все був природний хід речей. Модними серед молодих жінок і чоловіків стали капелюхи з широкими крисами й плащі, схожі на надувні матраци; дедалі більшу популярність серед молоді здобував новий танець «брейк-данс», виконавці якого уподібнювались до електронних роботів, механічно смикаючись у ритмі важких ударів електрогітар; на вулицях з'явилася нова модель легкового автомобіля, одразу ж охрещена «мильницею» через незвичний клиноподібний вигляд кузова. Але все це були незначні зовнішні домальовки, що не міняли суті року, який тихо закінчував своє астрономічне існування.
І далеко не всі, закручені монотонністю буднів, своїми звичними справами на роботі й удома, розуміли, що рік цей аж ніяк не можна порівняти зі стандартною, схожою на попередні, цеглиною століття, що народилася в цьому році нова енергія, якість якої вповні можна буде оцінити лише згодом, і сила ця виникла не лише в нових заводських потужностях, у посилених інтелектуальних можливостях комп'ютерів, у лабораторіях генної інженерії, а насамперед у душах багатьох людей, яким набридла сіра заспокоєність, заколисуюча одноманітність бюрократизму, байдуже примирення з брехнею й несправедливістю; сполошилися ті, які, прикриваючись крикливими гаслами, розбещені вседозволеністю, розповзалися, наче пацюки по закутках зерносховища. І, розповзаючись, несли з собою отруту цинізму й зневіри в принципи, на яких споруджувалася будівля нашого життя.
Ця нова якість боротьби із переродженням, хабарництвом, грошопоклонством уже пробуджувала совість багатьох людей, вже підсилювала їхню рішучість казати правду, не боячись нікого й нічого, винищувати хижаків, яким ще донедавна так затишно жилося.
Ні, не такий уже й непомітний був рік, що кінчався, – він ще мав дати свої плоди. Посів було зроблено, лишалося тільки чекати.
Кінчався рік, і в Критому ринку на Бессарабці в похмурій зимовій напівтемряві торговці квітами запалили вранці свічки, щоб зігріти троянди, гвоздики і тюльпани. Полум'я свічок витеплювало червоні пелюстки, насичуючи їх мерехтливими вогненними відсвітами, роблячи майже молитовно-суворими обличчя тих, хто продавав квіти і хто думав не про Невідоме й Вічне, а про цілком конкретні заяложені купюри, які для певних представників неспокійного племені сучасників, замінили всі інші святощі. Численні вогники, що блимали у лункому вихолодженому просторі, підтримуваному залізними клепаними фермами, робили ринок схожим на собор, тільки люди молилися тут грошам.
Кінчався рік, на місто нарешті впали сніжні хуртовини, й самоскиди звозили до Палацу спорту сніг з різних районів, звалюючи його в центрі великої площі перед стадіоном, там, де було на цю оказію відкрито спеціальні люки. Тут крутився бульдозер, який підгрібав і зіштовхував сніг у прірву. З отворів, куди падав сніг, щоб розтанути й поплисти в Дніпро, здіймалася пара, немовби вихоплюючись з надр пекла. Кожна купа снігу мала різні кольори – від найбруднішого жовто-чорного до цукрово-білосніжного. По кольору можна було здогадатися, звідки привезено сніг: найбрудніший – з центральних, роз'їжджених транспортом вулиць міста, чисте біле порохно – з парків, з тих майданчиків, де встановлювались ялинки, куди зі складу в централізованому порядку КамАЗом завозились снігуроньки й діди-морози в жупанах з червоної китайки.
Кінчався старий рік, метушилися по магазинах люди, готуючись зустріти рік, що надходив, сповнені сподівань на нове й ще не бачене в житті, тільки природа залишалася, як завжди, неквапною і вічною.
VII
– Жаданчику, де ти зустрічаєш Новий рік?
Лариса, сяючи своєю перламутровою усмішкою, сиділа в нього в кімнаті й курила. Вона вся випромінювала радість, наче й не було того спалаху гніву в коридорі два тижні тому. Про ту сутичку вона не згадувала, навпаки, пройшлася долонею по його голові, ніжно смикнула за вухо, як дитину, що проштрафилась, зі смутком сказала? «Ти мене зовсім забув, я скучила за тобою», – й він відчув, що завинив перед нею, що нічого не зрозумів у цій жінці, зрештою, так само, як і в інших, з якими його зводила доля. Він частував її кавою, все було як у давні часи, коли ще не з'явилося між ним і Ларисою оте солодке і таємне, коли ще не прийшла до нього незнайома жінка в рудому лисячому хутрі. Щоразу, згадуючи Ліду, відчував щем у серці, знову й знову переживаючи легкий доторк її поцілунку. Телефонував кілька разів до неї, але не заставав удома. Відповідав дзвінкий дитячий голос, й Жаданові чомусь соромно було казати, хто він і звідки дзвонить, і тільки мала Люда Гаврилюк починала його розпитувати про це, він клав трубку. Ліда часто чергувала в лікарні, а дзвонити туди Жадан не наважувався.
– Слухай, ти що робиш на Новий рік?
– Не знаю, – сказав він.
– Давай зустрінемо разом, на дачі.
Він запитально подивився на неї.
– Ні, Кочергін цього разу буде… Будуть усі ті, що й тоді. Крім того, я запрошую Нечаєва з дружиною.
– Нечаєва?
– Ти знаєш, він мені так подобається… Тип сучасного вченого. Він справжній лідер. А які ідеї, слухай, Жадан, умреш!
Щось ревниве кольнуло його.
– Нормально, – сказав він. – Ви, бачу, тут часу даремно не гаяли.
– Ти будеш чи не будеш, врешті-решт? Мені треба напевно знати. Я роблю замовлення, старий Супрун забезпечує харчову програму. Володя принесе нові потрясні відеозаписи. «Останнє танго в Парижі» і ще якийсь порнографічний мультик. Уявляєш? Порномультик!
– Нормально, – знову мугикнув він.
– Значить, будеш.
– Не знаю, – почав викручуватися він. – Мама погано почувається…
Лариса була в пухнастому голубому светрі, від чого в її світлих очах з'явилися голубі холодні виблиски.
– Слухай, Жадан, не заливай. Новий рік раз на рік буває. Це був прекрасний рік для нас усіх. А новий буде ще кращий, ось побачиш! Ти захистиш докторську, я кандидатську… Значить, треба його як слід зустріти! Чого ти такий кислий? Жаданчику, ти втомився, бідний. Дай свій ніс.
Вона перехилилася через стіл і поцілувала кінчик його носа. Сволота я, подумав він. Ганчірка. Згадую Олю, закохався в Ліду, а сиджу тут з цією… ревную її до Нечаєва і з приємністю приймаю її поцілунки.
– Мабуть, я не буду, – сказав, як йому здалося, твердо.
– Ніяких «не буду», ти в списку, список затверджено, виїзд з Києва тридцять першого, о другій годині дня.
До кімнати постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, двері рвучко відчинила Гаркуша. Побачивши Ларису, вона вмить почервоніла й почала задкувати, кажучи, що зайде пізніше, але Лариса легко, як ті дівчата, що виступають в телевізійній програмі «Аеробіка» (Кучерявий, який обожнював цю програму й ніколи не пропускав, називав її трохи інакше – «аеротика»), підвелася й стрімко вийшла з кімнати, дивом розминувшись з Гаркушею.
Гаркуша, понюхавши важке, насичене тютюновим смородом повітря, перелякано замахала руками, розганяючи сизі пасма диму.
– Поберегли б здоров'я, Євгене Петровичу. Хоч сокиру вішай. Не курите, а змушені нюхати… Я не кажу про те, що можна нарватися на неприємність. Адже наказ міністра охорони здоров'я…
– …категорично забороняє куріння в медичних установах, – усміхаючись, завершив її глибоку думку Жадан. – Дуже радий вас бачити, Галино Терентіївно. Привіз вам тези доповідей і купу привітів. З Башкирії від Морогової, з Узбекистану від Камалової, з Омська від Гладкова, ну й, звичайно, від Мідатова.
– Спасибі, – просяяла Гаркуша. – Як симпозіум?
– Блискуче. Нові ідеї, нові методи. Не сплять, працюють. Через годину зберемося в Нечаєва, зроблю докладну доповідь. Я все записував, розмовляв з багатьма.
– Як Мідатов?
– Нормально, – сказав Жадан.
– А в мене така радість, Євгене Петровичу, така радість!
– Що таке?
– Я вам не казала, хотіла зробити сюрприз, – таємниче сказала Гаркуша, переходячи на шепіт, як завжди, коли хотіла повідомити щось дуже важливе. Очі її сяяли веселими чорними вогниками, щоки заливав рум'янець, й вона наче помолодшала на десяток років.
«Невже виходить заміж? – подумав Жадан. – Було б добре».
– Розумієте, працюючи зі штамом «Лужкова», я помітила, що деякі миші довго хворіють, не гинуть на другий-третій день, як завжди. Ну, я вирішила отримати чистий-клон вірусу. І уявляєте? Зараз маю беззаперечні докази того, що цей вірус може викликати хронічний сказ. Миші хворіють по двадцять – двадцять п'ять днів. У них з'являються парези, паралічі, але вони не гинуть! Уявляєте, Євгене Петровичу!
– Та ви що? – вигукнув він, розуміючи, як ніхто, всю вагу цього повідомлення, яке перевертало всі дотеперішні уявлення про сказ як про інфекцію гостру, яка швидко кінчається смертю. – Та ви, Галино Терентіївно, знаєте, хто? Ви – геній!
Згадав вилицювате лице Мідатова, велично звернене до неба, його невидющий погляд, спалахи його несподіваного пронизливого сміху. Зрозумів, яка боротьба їх чекає, доки зможуть довести свою правоту.
– Геній, геній, – зневажливо скривилася Гаркуша. – Не в цьому річ. А в тому, що Нечаєв мишей не хоче виписувати. А мені треба робити наступний пасаж. Бажано хоч штук п'ятсот, лінійних.
– Як не виписує?
– Відмовився. Ми річну норму вибрали, каже, треба почекати до січня. Або навіть до лютого. Я йому – одне, а він – нізащо… А якщо мишей не буде, Євгене Петровичу, можна втратити штам, Я прошу вас, поговоріть з ним…
– Гаразд.
– І ще одне. Що робити з Кучерявим? Він зовсім відбився від рук. Сил моїх уже немає. Вважається, що працює в нашій групі, а цілими днями десь тиняється… Краще б взяли на цю ставку…
– Кого б узяли? – Жадан з жалем подивився на Гаркушу. – Галино Терентіївно, опам'ятайтеся. Часи нашої молодості з вами минули. Згадайте, як торік приходили до нас випускники. Про що вони питали? Про хвилюючі можливості вивчення вірусу смертельної хвороби? Про перспективу боротьби зі сказом? Ні. Про гроші. Про дисертацію – за скільки років ми їм напишемо дисертацію. Про відпустку. І пішли собі геть, коли побачили, що, крім мишей, небезпеки, важкої роботи і невеличкої зарплатні, їх тут ніщо не чекає…
Він пішов до Нечаєва. За той час, що Жадана не було, в кабінеті завідуючого відбулися певні зміни: новий шеф сидів не в риплячому дерев'яному кріслі, розхитаному важким тілом Браги, а крутився на зручному шкіряному сидінні з підголовником, наче в сучасних легкових автомобілях. На стіні висів яскравий календар із зображенням голлівудської красуні майже в натуральну величину: на кожен місяць припадала нова кінозірка, розкішніша від попередньої. Над головою Нечаєва висіла голуба пластикова емблема Всесвітньої організації охорони здоров'я – чаша, обплетена змією, на фоні земної кулі у мироносному оливковому вінку. На протилежній стіні висів білий екран, а на столі стояв японський діапроектор. З'явився новенький засклений стелаж, заставлений книжками, серед яких виділялися кольорові обкладинки видань ВООЗу. На одній з полиць Жадан помітив скляну табличку з написом: D-r. A. Niechajev, WHO[8]8
World Health Organisation – Всесвітня організація охорони здоров'я.
[Закрыть].
Такі таблички стоять на столах засідань міжнародних організацій, їх показують у телевізійній передачі «Час».
Нечаєв вийшов з-за письмового столу, обійняв Жадана, обдавши його терпким запахом тропіків, поплескав по плечу.
– Каву вип'єш?
– З задоволенням.
Нечаєв насипав жменю темно-коричневих зерен до кавомолки й натиснув на кнопку. Виття тривало рівно двадцять секунд, після чого Нечаєв відкрив кришку – й аромат кави заполонив кабінет.
– Божественно! – понюхав повітря Жадан. – Майже як на прийомі фірми Шар'є.
– Старий Шар'є був? – поцікавився Нечаєв.
– Був.
– Я відвідував його підприємство. З ним познайомився. Був у нього вдома в гостях. Колекція картин – одна з найкращих у світі. Ван Гог, Матісс, Пікассо.
З сяючого нікельованими боками експреса вже вибігав коричневий струмочок кави. Нечаєв підставив невеличку чашечку, почекав, коли набереться кава, й подав чашку Жаданові. Той замилувався елегантними рухами шефа.
Замість того, щоб взяти з Нечаєва приклад і пити каву довго, навіть не пити, а смакувати її дрібними ковтками, доки не вистигне й доки не закінчиться розмова, Жадан одразу ж вихилив цю бразильську смакоту, навіть не розкуштувавши її як слід, бо захопився розповіддю про семінар, про доповідь Новака й зустріч з ним, про його пропозицію провести порівняльне дослідження вірусів, накопичених Жаданом і Гаркушею. Нечаєв уважно слухав, схвально кивав головою, не перебивав, демонструючи всі переваги міжнародного, женевського стилю над рідним київським, коли всі перебивають усіх і ніхто нікого не слухає.
– Дуже добре, старий, – сказав, коли Жадан скінчив свою розповідь. – Я дуже задоволений, що ти показав себе на міжнародному рівні. Але, старий… хотів би тебе попередити. Не захоплюйся надто Новаком. Він робить свій бізнес, і йому потрібна реклама.
– Який бізнес? – здивувався Жадан. – По-моєму, він порядна людина, справжній учений, і ніякого…
– Ти слухай, що я кажу. – Нечаєв спокійно подивився йому у вічі своїми голубими очима. – Ти, Женю, людина наївна й недосвідчена у цих ділах. Я з ними усіма мав справу і знаю, хто є хто. Все, що стосується міжнародного співробітництва, дозволь вирішувати мені. Добре? Домовились?
– Будь ласка, – знизав плечима Жадан. – Ні про що конкретно я не домовлявся. Просто цей метод…
– Про це потім. Мене більше хвилюють наші внутрішні справи. Поки ти розпивав французькі коньяки і базікав зі старим Шар'є, я розібрався в наших справах. І, скажу тобі, мене все це дуже занепокоїло. Навіть твоя група не на тому рівні, на який я сподівався… Все, виявляється, набагато гірше.
– Що конкретно? – Почуття радості й кавового комфорту враз покинуло Жадана, й він пошкодував, що дозволив собі розслабитись. Дзенькнувши, відставив чашку з блюдечком.
– Конкретно? Документація занедбана, впровадження в практику запізнюється. Взяти хоча б ваш гамма-глобулін. Теоретичний рівень досліджень низький. Особливо це стосується Гаркуші. Взагалі я вважаю, що Гаркуша не відповідає рівню старшого наукового співробітника. Принаймні тієї лабораторії, якою я б хотів керувати. Рівень фельдшера, не вище.
– Вибач, Альошо, але ти не правий.
– Женю, ти даремно сперечаєшся. Я все розумію: давні колеги, притерлися одне до одного, звикли, вибачаєте одне одному дрібні вади. – Він приклав свої суворі, неусміхнені губи до чашки з кавою, але так і не ковтнув – губи як були, так і залишилися сухими. – Пробач, старий, але мене це не обходить. Дружба дружбою, а служба службою. Ніяких сентиментів я не потерплю. І тому ми з тобою зробимо все, щоб Гаркуша негайно пішла на пенсію. Вона давно досягла пенсійного віку, треба й честь знати. Я сподіваюся, що ти підтримаєш мене. Ти людина розумна. Подумаєш – і зрозумієш, що я правий.
– Слухай, – жахаючись, мовив Жадан, ще не вірячи тому, що почув від Нечаєва. – Це якесь непорозуміння, це чортзна-що… Вона один з найкращих спеціалістів у Союзі. Та якщо хочеш знати, на ній уся лабораторна робота тримається. Я часто у відрядження їжджу, а вона працює, як віл…
– В нас немає незамінних людей.
– Альошо, не з цього треба починати. В нас є купа нероб, треба їх спочатку поставити на місце.
– Ти маєш на увазі Кучерявого?
– Я нікого конкретно не маю на увазі. Але хоч би і він…
– Кучерявого я беру на себе. Він здібний, цікавий хлопець. В нього є свої ідеї. Він хоче вивчати імунодепресію. Його треба підтримати, створити умови. А ви з Гаркушею, вибач, не даєте йому працювати… Він сидів тут і плакав отакими слізьми.
– Ми не даємо Кучерявому працювати? – Жадан подумав, що Нечаєв на правах давнього друга розігрує його. Ось зараз підморгне, засміється, лясне по плечу й скаже – ну й наївний ти, старий, Я пожартував, а ти одразу й повірив.
Та ні, Нечаєв сидів рівнесенько за своїм столом, у бездоганно випрасуваному халаті, бездоганно білій сорочці, бездоганному синьому галстуку з емблемою ВООЗ, і світлий погляд його, що увібрав у себе блякле світло грудневого дня, був уважний і твердий. Очі його немовби змінили колір: з мрійливо-блакитних зробилися сталеві.
– Я вважаю, що на місце Гаркуші треба перевести Супрун, – мовив далі Нечаєв.
– Ларису?
– Ти що, проти? А я думав, що… Мені здається, що Супрун дуже перспективна. Її треба перевести в групу сказу. Переконаний, що вона зможе повністю замінити Гаркушу. Старий, ти зрозумій, що цей Брага вас усіх тут повністю розбещив. Мені збоку ладніше, повір. Треба сміливіше висувати молодь. Невже ти не бачиш, що і ваша лабораторія, і, відверто кажучи, весь інститут відстали від світового рівня? Я про тебе не кажу, з тобою все о'кей. Але все інше… І багато в чому завинив тут Лук'янов.
– Він тобі теж не подобається?
Нечаєв зневажливо махнув рукою.
– Комбінатор. На рівні завгоспа. Але з ним незабаром теж розберуться. Скажу тобі по секрету: дні його лічені. Бо в нього вже є дублер. Підкладений, так би мовити, під нього.
Він коротко засміявся й раптом викинув ліву руку вперед, наче обхопивши ствол гвинтівки, а праву руку приклав до носа, виставивши вказівний палець, ніби збирався натиснути на пусковий гачок, й примружив ліве око: таким бачив його Жадан у студентські роки, в тирі, коли Нечаєв ішов на здобуття інститутського рекорду зі стрільби. Ця сценка тривала одну лише мить, і вже через кілька секунд Нечаєв сидів у своєму кріслі-крутилці незворушно-серйозний, поважно-задумливий.
– А хто буде директором? – поцікавився Жадан.
– Нікому не скажеш? – перейшов на насмішкуватий шепіт Нечаєв.
– Ні.
– Я.
– Ти?
– Я. Це тобі теж не подобається?
– Нормально, Альошо, нормально. Так тримати.
– А хто заступником директора по науці буде, знаєш?
– Ні, – знизав плечима Жадан.
– Ти.
– Я?
– Так. Я цього хочу, і так буде. Отож, Женю, нам треба з тобою бути разом, в одній упряжці.
– Навіщо тобі бути директором? – спитав Жадан, відчуваючи, що в горлі пересохло. В склянці, що стояла під краником експреса, ще залишилося трохи кави, й він налив собі в чашку. Вистачило на ковток.
– Дивне запитання, – усміхнувся Нечаєв, і його обличчя стало мрійливим, по-дитячому м'яким, добрим й короткозорим – може, тому, що він скинув окуляри. Почав протирати їх акуратно спеціальною жовтою замшею. – Я вчений, Женю. В мене є все: ступінь доктора наук, монографії, ідеї, енергія, організаційний досвід, знання. Але цього мало!
Він надів окуляри, й холодні блищики минаючого дня присмерково засвітилися на склі, змінивши вираз його обличчя, сповнивши Нечаєва пророчою силою. Він підвівся.
– Невже ти думаєш, Женю, що я після ВООЗу погодився працювати у вашій, вибач, захлюпаній лабораторії заради звання завідуючого? Ти знаєш, скільки було пропозицій? У Москву запрошували. Але я відмовився. Вирішив тут почати. Влада потрібна мені для реалізації своїх ідей. Але лабораторії для цього замало! Інститут потрібен як мінімум. Спочатку цей, а потім… – Нечаєв заплющив очі, неначе занурюючись у глиб часу майбутнього. – Знаєш, є такий маленький платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Не бачив ніколи? Наївняк. Це значок академіка Академії медичних наук. Хоч і маленький, але дуже вагомий! От у тебе, Женю, є мета в житті?
– Немає, – переконано відповів Жадан. – Була колись, а тепер немає.
– А в мене є. Я хочу стати академіком. І стану! Але для цього спочатку треба стати директором інституту. Бо ти можеш бути генієм усіх часів і народів, зробити будь-яке відкриття, але якщо ти жалюгідний старший науковий співробітник, тебе навіть не помітять. Відмахнуться, як від комахи. Щось важити у вченому світі людина починає тільки тоді, коли стає директором. Коли отримує реальну владу над людьми, над фінансами, над обладнанням, над плануванням досліджень, над публікаціями. Тому я пропоную тобі безпрограшний союз: ти підтримуєш мене в моїй боротьбі проти Лук'янова. Він застарів, він загальмував розвиток науки в інституті, розвалив дисципліну, бо хоче бути добреньким до всіх, щоб усе було тишком-нишком. Ми скинемо його. Але треба боротися рішуче й безкомпромісно. Нас підтримають, ось побачиш. Заступник міністра – мій давній друг, ще є впливові люди, які підтримають. Згуртуємо навколо себе молодих здібних людей і звалимо Лук'янова. Потрібен лише початок. Ти повинен почати.
– Я???
– Так. Ти старий співробітник, тебе поважають в інституті, ти краще за всіх знаєш, хто такий Лук'янов, усі його афери знаєш. І те, що він повний нуль у науці. Ти повинен виступити на засіданні вченої ради, коли підбиватимуть підсумки року, з гострою, принциповою критикою Лук'янова. Треба діяти не анонімно, а відкрито.
– Нормальний хід подій, – сказав Жадан.
– А що робити, Женю? Той, хто боїться боротьби, хай сидить собі у своїй мишачій норі. Перемога дістається тільки сильним.
– Це ти там, на Заході, навчився?
– Нам багато чого треба вчитися на Заході, – гарячково, наче кудись поспішаючи, мовив Нечаєв. – Конкуренція, в умовах якої вони живуть, – велика річ. Вона не дає змоги розслабитись ні на секунду. Бо весь час у потилицю дихають конкуренти. Там виграє тільки сильний, тільки той, хто бореться за існування. Не те що в наших тихих заводях. Отже, старий, будемо боротися! І ми переможемо, згадаєш моє слово! Я стану директором. А тебе зроблю заступником по науці. В тебе є ідеї, ти один з кращих теоретиків епідеміології, прекрасний вірусолог. Це те, що треба. А всіх, хто піде проти нас, ми зметемо зі свого шляху! Треба дерзати, Женю, треба мати високу мету, туди, до зірок злітати, а не повзати по землі!
Стояв натхненний, наче виголошував промову не перед самотнім, мовчазним, худим бороданем, заштатним старшим науковим співробітником, в якого защеміла виразка й болі поступово охоплювали поперек, а перед ревучим від ентузіазму натовпом, готовим піти куди завгодно за своїм улюбленим Лідером.
Жадан нахилив голову. Ще одна війна починається, подумав сумно. І буде ця війна не на життя, а на смерть. Господи, що я наробив? Чому відмовився від лабораторії? На власну голову привів сюди цього… цього Вірусологічного Інквізитора. Ну, що ж. Бачить небо, я не хотів війни. Але і мовчати далі не можна. Мовчання заохочує хижаків. Вони нахабніють, не відчуваючи опору, вимагають дедалі більшої крові. Згадав останні хвилини миру з Бадяком перед тим, як дати перший постріл. Бадяк – рожеве, безневинне дитя порівняно з цим…
– Боюсь, що ти мене не зрозумів, Альошо, – тихо, майже спокійно мовив Жадан, відчуваючи, як удари серця струшують все його єство. – Тому поставлю одразу всі крапки над «і». Перше. Я ніколи не виступлю проти Лук'янова і не підтримаю тебе в цьому. Ні в яких інтригах я не братиму участі. Друге. Я не збираюся і не стану ніколи заступником директора – ні твоїм заступником, ні Лук'янова, ні ангела, ні біса. Адміністративна робота не для мене. Тим більше здобута такою ціною. Я категорично проти виходу на пенсію Гаркуші, яка зараз у розквіті сил, працює надзвичайно плідно й корисно. Четверте логічно випливає з третього. Я не маю нічого проти Супрун, але ніколи не погоджуся, щоб вона стала старшим науковим за рахунок Гаркуші. Хай спочатку Супрун захистить дисертацію, а потім будемо думати. Лише з однією твоєю ідеєю я повністю згоден. Бери собі Кучерявого хоч зараз. Дарую тобі його. Роби з ним велику науку. Вивчайте імунодепресію, що завгодно. Може, працюючи з тобою, він стане нарешті академіком і начепить отой платиновий значок з золотим барельєфом Пирогова. Як казав один мудрець: все може бути, бо може бути все.
Очі Нечаєва звузились, наче були побудовані за щілиноподібним принципом, як у котів. Колись Жадан заражав котів сказом і надивився на їхні сповнені ненависті очі. Нечаєв приклав руки до дзеркальних боків експреса, ніби грів їх біля грубки. Помовчав, потім хрипко сказав:
– Ну що ж, Женю. Дякую за відвертість. Шкода. Я хотів як краще. Думав, ти друг. Та не тільки друг. Ти мій підлеглий. Я твій керівник. Лідер. І за логікою речей ти повинен був би виконувати мої…
– Ти знаєш, що сказав польський король Станіслав-Август своїм придворним? – перебив його Жадан. – «Я ваш король, але не король вашої совісті». Ти мій керівник, Альошо, але не керівник моєї совісті. І якщо в тебе вистачить розуму, – а я сподіваюся на це, – ти забудеш про цю розмову. Я, звичайно, теж забуду. Все залишиться поміж нами. І ми будемо спокійно працювати, ніби нічого не сталося.
– А якщо я не забуду?
– Ти вибач, але я тебе не боюся. Мені нічого втрачати…
– А докторська? – похмуро нагадав Нечаєв.
– Я, Альошо, піду краще клозети дезінфікувати розчином хлорного вапна, ніж стану іграшкою в твоїх руках. – Жадан відчув, що смертельно блідне. Ще хвилина, і він ударить цього міжнародного медичного офіцера щосили, розіб'є його розкішні женевські окуляри, затопить кулаком межи очі, невміло, бо ще ніколи в житті не бив людину в обличчя. Але тут постукали в двері й з'явилася лисина Кучерявого. Жадан подумав, що Кучерявий, мабуть, підслуховував під дверима їхню розмову, як робив це раніше не раз, вивідуючи всі таємниці Браги. Навіть зрадів від цієї думки. Хоч хтось буде свідком цієї божевільної розмови.
– Євгене Петровичу, вас до телефону, – м'яко, наче і справді розуміючи, що тут сталося, сказав Кучерявий. – Міжміська викликає.
Жадан повільно, як побитий, поплентався у передпокій, де стояв телефон.
– Слухаю, – мертвим голосом кинув він у трубку.
– Алло, алло, я вас не чую!
Це був голос Ліди.
– Лідіє Василівно? Я дуже радий, що ви подзвонили! – гукнув він, наче прокинувся від тяжкого сну, бо й справді голос жінки, яку він любив, повернув його до Життя. – Як ваші справи?
– Євгене Петровичу, – сказала вона, – у нас велике нещастя.
– Що? Що? Не чую! Кажіть голосніше!
– Сталося велике нещастя, – тихо, але виразно вимовила Ліда. – Скажена вовчиця покусала в Івашківцях чотирнадцять чоловік. Якщо можете, приїздіть негайно. Пробачте, більше не можу говорити, треба покусаних перев'язувати.
Залунали довгі гудки – як прощання з чимось, що закінчилося назавжди. Потім він почув різкий голос телефоністки:
– Поговорили зі Старою Митницею? Алло! Розмову закінчили?
Він поклав трубку. Червоний телефонний апарат стояв на білій пластиковій поверхні столу. Дивно, подумав Жадан. Як кров на снігу,
