Текст книги "Причини і наслідки"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)
Юрій Щербак
Причини і наслідки
Лікар Ріє… розумів, що ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути лише свідченням того, що слід було вдіяти і що, без сумніву, зобов'язані робити всі люди всупереч страху… всупереч їхнім особистим гризотам, зобов'язані робити всі люди, які, не маючи змоги стати святими й відмовляючись погодитися з бідою, намагаються бути цілителями.
Альбер Камю. Чума
Всі факти, викладені в цьому романі, мали місце в дійсності. всі герої його вигадані, і будь-яка їхня подібність до людей реальних випадкова
Автор
Скажені лисиці
У шістдесятих роках нашого століття нове, досі не бачене явище привернуло до себе увагу кількох лікарів у різних країнах Європи: вірус сказу, цієї абсолютно смертельної хвороби, вірус, що віками підтримував своє існування, вражаючи переважно зграї собак та вовків, з невідомих причин раптом перекинувся на червоних лисиць, хижаків, сотні тисяч яких заполонили величезні простори континенту – від іркутської тайги до Піренейських гір, від піщаних дюн Балтики до узбережжя Середземного моря. Спочатку, в п'ятдесяті роки, майже ніхто не розумів обширу тієї небезпеки, що насувається на Європу: навпаки, всюди лунали оптимістичні запевнення про швидке й остаточне приборкання сказу завдяки масовій вакцинації собак. І справді, таке щеплення дало бажані наслідки – різко зменшилася захворюваність і собак, і людей. Ось чому видатний спеціаліст у галузі, рабіології (тобто науки, що вивчає сказ) професор А. К. Мідатов твердив, що цю особливо небезпечну інфекцію незабаром буде викорінено назавжди.
Але, як це часто буває, іронічна й непокірлива природа помстилася на людях, утнувши ніким не передбачене: оптимісти з різних трибун запевняли, що зі сказом покінчено раз і назавжди, а в цей час, – ще потаємно, ще приховано від людського ока, – у темряві лютневих ночей, у сірій мряці тривожних передвесняних туманів, у спалахах кохання і ревнощів, які охоплюють лисиць у цю пору, примушуючи їх вести запеклі бійки з суперниками, мертвою хваткою вгризатися у ворога, вже починалася ланцюгова реакція майбутньої епізоотії: разом з краплями слини потрапляли кулеподібні віруси сказу, таранячи мембрани нервових клітин, знищуючи все на своєму шляху, повільно й невблаганно повзучи по нервових стовбурах до мозку лисиці, щоб вибухнути нарешті спалахом передсмертної ненависті, страху, туги і відчаю.
Спочатку поволі, розокремлено, у різних країнах, на різних широтах континенту, ледь тліючи, ніби знехотя, нерідко згасаючи, але згодом знову набираючи сили, займалися вогнища тої всеєвропейської пожежі, яка згодом розпросторилася по лісах, перелісках, ярах, степових балках, кам'янистих узгір'ях, наблизилася до сіл і містечок, перекинулася через державні кордони, несучи загрозу для людей і тварин, для всього живого.
Хто і коли перший помітив небезпеку?
Тепер важко сказати з певністю. Можливо, лісники та єгері, котрі бачили, як з лісів почали виповзати кволі, напівпаралізовані лисиці, що не тікали від людей, а навпаки – тяглися до них, палаючи одним лютим бажанням: вкусити ненависного двоногого ворога, передати йому свою хворобу, свою смерть. Проте лісники та єгері не пишуть наукових статей, не виступають на європейських вірусологічних конференціях та на засіданнях Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я зі штаб-квартирою в Женеві. Можливо, першим звернув на це увагу досвідчений лікар-рабіолог з київської пастерівської станції (С. М. Шульга, 1947), який описав кілька спалахів сказу лисиць на Поліссі у перші повоєнні роки. До війни він нічого подібного не спостерігав, і це здивувало скромного старого лікаря. Але, здається, на його статтю-пророцтво про небезпеку, що насувається, ніхто не звернув уваги, бо вона була вміщена у провінційному виданні, а хто в часи інформаційного вибуху читає нікому не потрібні периферійні збірники? Швейцарський ветеринарний дослідник (Стек, 1962) помітив, що надто часто лисиці виходять на шосе у кантонах Шаффгаузен, Цюріх і Тюрген, потрапляючи під сяючі нікелем колеса «мерседесів» та «фольксвагенів», і це викликало в нього підозру: надто хитрий і обережний звір лисиця, щоб так безтурботно, вдень (хоча звір цей нічний) кидатися під автомобілі. Він провів вірусологічні дослідження мозку загиблих лисиць і встановив у них сказ.
Перші слова перестороги пролунали. Спочатку у вигляді гіпотези, припущення, потім як незаперечний факт: нове екологічне явище проникнення сказу у популяцію лисиць підтвердилося у різних країнах різними дослідниками. І одразу ж, як буває в таких випадках, почалися пошуки історичних прецедентів, аналогій, напівзабутих статей, згадок, джерел. Сягнули навіть біблійних текстів, де знайшли такі слова: «Ловіть нам лисиць, лисенят маленьких, що ушкоджують нам виноградники ж наші – у цвіті» («Пісня пісень», 2, 15), – трактуючи це так: виноградники – назва алегорична, йдеться, мовляв, про молодих людей («у цвіті»), яких кусають хворі лисенята, заражаючи сказом. Один дослідник (Є. П. Жадан, 1980) почав доводити, що у «Слові о полку Ігоревім» теж є натяк на сказ серед лисиць: «Ігор на Дон воїв веде! Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю, вовки страх наганяють по яругах, орли клекотом на кості звірів зовуть, л и с и ц і б р е ш у т ь на черленії щити». Чого б це нічним звірам вискакувати вдень і гавкати на військову колону? – питав той дослідник. І відповідав: то були, мабуть, хворі лисиці. Інший шукач істини звернувся до середньовічного «Бестіарію» – твору XI–XII ст., в якому лисиця виступає в подвійній ролі: хитрого звіра-хижака і одночасно як втілення диявола, що спокушає людину. Слово «лисиця» (vulpes) тлумачиться як похідне від «volubilis pedibus», тобто ходити колами, заплутувати сліди. Стародавні сказання розповідають, як лисиця качається по червоній землі і, вдаючи, що вкрита кров'ю (через те на всіх середньовічних мініатюрах лисицю змальовано яскравою червоною фарбою), лежить нерухомо горічерева. Коли птахи, думаючи, що вона мертва, підлітають до неї впритул, вона раптово хапає здобич. Отак і диявол здається мертвим тому, повчав «Бестіарій», хто живе плотськими пристрастями, хто забуває про своє духовне єство, потрапляючи у владу пороку, стаючи жертвою підступного диявола. Можливо, робив свій умоглядний висновок сучасний дослідник, середньовічні автори вже знали про ту небезпеку, що її несе з собою хвора на сказ лисиця?
Проте, хоч би якими блискучими і дотепними були ці екскурси в історію та міфологію, самі по собі вони нічого ще з'ясовували, нічого не додавали до того, що вже було відомо. Факт залишався фактом: масове ураження лисиць сказом – процес новий, не бачений досі, в минулому нічого подібного не було.
З того погляду цікавим виявилося знайдене в архівах повідомлення якогось німецького ветеринара (Паллашка, 1941) про те, що наприкінці 1939 року, коли всі браві німецькі єгері, скинувши свої зелені капелюхи з перами, вдягли форму вермахту і пішли на війну, ідеально налагоджене мисливське господарство почало занепадати. У Східній Пруссії, десь у районі Данціга (теперішній польський Гданськ), виникло перше в Європі вогнище сказу поміж лисиць. Нібито саме там, як твердив А. К. Мідатов (1966), у країні тисячі озер, меланхолійних пагорбів і прибалтійських лісів, які восени жовтогарячими барвами оточують сталево-голубі свічада води, спалахнула та смертельна інфекція, яка нестримно (йшла війна, і людям було не до лисиць) почала посуватися концентричними колами увсебіч, наче лісова пожежа, зі швидкістю 40 кілометрів на рік, захоплюючи нові й нові землі, вишукуючи серед лисиць і людей нові жертви. Отак, за свідченням ряду німецьких, французьких і датських авторів (Пітцшке, 1959; Тома, Андрал, 1970; Мюллер, 1974), епізоотія сказу в 1950 році форсувала Ельбу, у 1960 році вийшла на береги Рейну, в 1968 році перетнула кордони Франції і в середині сімдесятих років наблизилася до Парижа. На станціях паризького метро з'явилися плакати-перестороги: «Небезпечно! Сказ у Франції! Бійтеся укусів лисиці! Негайно робіть щеплення!» На плакатах було зображено симпатичну дівчинку Маріанну у фрігійському ковпаку – символ Франції,– яка злякано стоїть у лісі перед вишкіреною лисицею.
Ніхто, напевне, не дізнається нині, як насправді почалася ця пошесть. Єдине, в чому не сумніваються екологи, які вивчали цю проблему: популяція лисиць вийшла з-під контролю людини під час війни. На полях битв лежав незібраний хліб, мільйони сірих полівок жирували на дармових харчах, і з цього негайно скористалися руді хижаки, які почали розмножуватися з подвоєною, потроєною силою, поїдаючи гризунів. Та хіба тільки гризунів? У ровах, окопах, воронках, лісових завалах, серед битої цегли зруйнованих будівель, у згорілих танках, що зяяли чорно отворами люків, у потрощеному дюралюмінії літаків, які впали на землю, – всюди, де були людські тіла, з'явилися лисиці: дивне світло засвічувалося у глибинах їхніх похмурих, нічних очей, вони облизувалися й коротко, спазматично гавкали перед тим, як вгризтися в обличчя вбитої людини. Їх не відлякувало ні холодне заціпеніння мертвих, ні відразливі запахи уніформи, зброї, горілого заліза… Відтоді серед лисиць народилася легенда про війну як про щось прекрасне, як про щасливі роки достатку й процвітання – і спогад цей тепер передається з покоління у покоління.
Якщо до війни мисливські журнали Європи били на сполох, щоб захистити вимираюче плем'я лисиць від остаточного винищення, то тепер, у післявоєнні роки, ніхто вже не знав, що робити із знахабнілим звіром: мода на руді лисячі хутра, що так вогненно прикрашали вбрання довоєнних жінок і шкіряні плащі німецьких офіцерів, минула, мисливці не цікавились лисицею, полювання з фокстер'єрами також вийшло з моди – не було кому заповзати в глибокі лисячі нори. До всього додався повоєнний масовий вируб лісів, осушення боліт, взагалі весь нестримний наступ на природу згідно з генеральними планами й без усяких планів, стихійно, і лисиця, щоб вижити, змушена була наблизитися до житла людини, оселитися неподалік від птахоферм, звалищ, складів, змінити свої звички і пристосуватися до нових вимірів життя.
Розділ перший
І
Тої осінньої ночі на захаращеному горищі маленького будиночка на Батиєвій горі йому здалося, що він збагнув щось таке, що виходить поза межі людського розуміння: це холодне й жорстоке знання не принесло йому щастя істини, але натомість дало відчуття раптового, дуже короткого, запаморочливого прориву в безконечність, у глибини світобудови, у чорні простори неба і того невідомого, що починається далі, там, де кінчається небо; надійшла гірка мить осяяння, яке зціляє нас від пристрастей і страждань, тимчасово рятує від страху смерті і ляку перед життям. Стоячи на горищі, де пахло горілою глиною, запилюженою рогожею та зів'ялим листям, він слухав Астрофізика, прикладаючи час од часу око до саморобного телескопа. Окуляр був теплий, бо Астрофізик майже не відривався від телескопа; хоч ночі ще були не холодні, Астрофізик накинув на себе ватянку; його сива борода, здавалося, випромінювала дивне сяєво у місячному світлі. Вдивляючись у телескоп, він слухав уривчасті, плутані пояснення Астрофізику жахаючись їхньої божевільної неправдоподібності й розуміючи, що Астрофізик нічого не вигадує. Міріади зірок пливли перед ним, утворюючи мерехтливі скупчення сяєва, схожі на спіралі, хмари чи вогні далеких міст, коли вночі над ними пролітає пасажирський літак; йому здавалося, що це не він дивиться у небо, а, навпаки, небо суворо зазирає йому в око, в душу, в її потаємні кутки – і під цим холодним поглядом неба, від якого несила було сховатися, кудись геть зникло все дріб'язкове, суєтне, що мучило його ще годину тому, – смішними й примарними здалися йому всі образи, заздрощі, ревнощі, болі – все те, що породжує порожню енергію розмов, непотрібних телефонних дзвінків, безглуздого ходіння кудись і чекання чогось. Зірки народжувались з невідомого й вічного, з якоїсь імлистої, невизначеної, газоподібної туманності, вони молодо спалахували на зоряній карті неба, переживали злети розквіту й зрілості, потім тихо старіли, покірливо тьмяніючи й повільно згасаючи, перетворюючись на ущільнені, мертві, захололі тіла, вже нікому не потрібні, стаючи чорними карликами, що назавжди зливаються з абсолютною темрявою космосу, – вони відлітали у безвість, у вічне забуття.
Астрофізик відкрив йому найбільшу таємницю свого життя: пошуки наднової зірки. Бо серед мільйонів нормальних зірок інколи, дуже рідко є така, що не хоче підкорятися законам поступового згасання, а зненацька, невідомо чому, дає небаченої сили спалах, вибухає миттєво, освітлюючи похмурі надра Всесвіту, випромінюючи на дуже короткий час світлової енергії більше, ніж мільярди зірок тої галактики, в якій сталася ця катастрофа. Астрофізик розповів йому, що в нашій Галактиці спалахи наднових зірок спостерігалися у 1054, 1572, 1604 роках, про що свідчать старовинні китайські та японські хроніки й лицарські легенди. Віддавши неосяжному простору всю величезну енергію спалаху, наднова зірка починає швидко й приречено стискатися до надзвичайно малих розмірів – кілька кілометрів у діаметрі, – і в її могутньому, ущільненому гравітаційному полі поступово в'язне, уповільнюється біг часу.
Потім час зупиняється.
Слухаючи Астрофізика, він уявив собі той велетенський спалах, той крик Всесвіту, той вибух наднової, її самоспалення, а потім побачив, як, страшне у своїй темній стисненості, зовсім невелике навіть за земними поняттями, небесне тіло несе в собі найнеприроднішу, незбагненну таємницю, перед якою безпорадними є всі наші уявлення: повну зупинку часу, викривлення всіх почуттів і породжених ними законів. Йому стало моторошно, наче доторкнувся він до чогось такого, що іншим людям не дано побачити й зрозуміти, наче побував у перевернутій догори ногами країні антисвіту, де не діють закони тяжіння, часу і простору.
II
Уранці, перед тим як іти на роботу, Жадан пішов по кефір. Ходив зазвичай до маленького молочного магазину поруч з кінотеатром «Комунар». Черга того дня чомусь була з самих чоловіків-пенсіонерів. Змерзлі, мовчазні, сонні люди – дехто одягнув навіть зимові пальта – купували переважно розливне молоко. Повільно, щоб не розбити, діставали вони своїми задубілими від холоду й старості пальцями банки з сумок, з великою обережністю ставили на прилавок. У магазині панував чистий запах дитинства; скляні банки, що сяяли прозоро-голубими мертвими поверхнями, заповнюючись молоком, вмить ставали білими, радісними, наче поселилося в них щось живе й лагідне: здавалося, що ці білі барви випромінюють тепло, якого так не вистачало цього похмурого осіннього ранку.
Жадан звернув увагу на худого діда, що стояв спереду. Щось знайоме майнуло йому в цій постаті. Старе, зруділе від старості драпове пальто, велика кепка такого ж драпу. На одній з фотокарток тридцятих років на батькові Жадана була така сама кепка з широким козирком. «Де я його бачив?» – подумав Жадан. Голова цієї людини висохла, зменшилася від старості, набула мармурового кольору і ламкості, кепка стала завелика й тому трималася на вухах, на диво м'ясистих, наче їх не торкнулися закони прив'ядання; окуляри теж були важкі й великі, сповзали на кінчик носа; з-під кепки визирали пасемця сивого волосся, тільки сивина ця була не сніжна і урочиста, як під час першої старості, а – сірувато-тьмяна, наче повсть, неохайна.
Товста, густо мальована продавщиця в рожевому шерстяному береті різко підштовхнула банку по оцинкованому прилавку, молоко хлюпнуло на підставлені руки старого. Жадан побачив чорні шерстяні рукавички без пальців, мітенки, як їх колись називали; мабуть, просто рукавички продірявилися на пальцях, тому й довелося обрізати. Старий безпорадно тупцяв, тримаючи перед собою залиті молоком, по-пташиному зігнуті пальці, заважаючи тим, хто стояв за ним. Підійшла черга Жадана, той узяв три паперові пірамідки «таллінського» кефіру й пачку сиру на сніданок і, швиденько кинувши покупки у портфель, допоміг старому: закрив банку пластиковою кришкою й поставив її на дно такої ж старої, як господар, торби з потертого дерматину – колись лискуча чорна поверхня торби тепер порепалася, потерлася безжально, частина її обсипалася, а ручки торби перетворилися на дві засмальцьовані мотузки асфальтового кольору, що мали ось-ось порватися. У дідовій торбі вже лежало теплих півхлібини. Старий мовчки дивився, як господарює Жадан, нічим не виявляючи своєї вдячності. Він, здавалося, до всього вже збайдужів. Жадан уклав ручки торби в зсудомлені дідові пальці, так наче почепив торбу на гачок. Кивнувши, дід вийшов з магазину й повільно подався у бік Рогнідинської вулиці.
Це був Шульга.
Незрозуміло чому, але Жадан одразу ж згадав його прізвище, як тільки подивився на яскраво намальовані рекламні щити кінотеатру. Щити несли в собі таємницю, захоплюючу боротьбу, заповідали життя яскраве, неземне, далеке від цієї буденної трамвайної зупинки й змерзлих людей, що стояли в молочному магазині; мужньо поверталися з орбіти молоді люди в білих космічних скафандрах, а обличчя в них були червоні, наче в індіанців; з-поза спини сліпучо-вродливої блондинки темною тінню визирав хтось із безжальними вилицями, й одне око в нього спалахувало синіми променями, наче лазерний апарат. Шульга віддалявся від Жадана. Шульга раптом виринув з забуття, і зустріти його тут, у центрі Києва, було так само дивно, як побачити живого Пастера чи Заболотного. Він працював з Левковичем, подумав Жадан. Його треба наздогнати, поки він не пішов назавжди, не зник у лабіринтах часу, у натовпі й безвісті. Він не просто стара, немічна людина, що несе додому молоко. Він тихо й покірливо йде з життя, забираючи з собою назавжди таємницю професора Левковича.
– Вибачте, ви часом не лікар Шульга? – спитав Жадан, наздогнавши старого. Той не одразу зупинився. Продріботів ще кілька сухеньких кроків, наче обдумував запитання. Став, важко дихаючи.
– Я. – І, трохи віддихавшись, гостро спитав: – А вам що з того?
– Я працюю в інституті, в якому ви колись працювали, – пояснив Жадан. – Багато чув про вас, колись дуже давно бачив на інститутському ювілеї. Пам'ятаєте? Ви в президії сиділи. Тільки окулярів ви тоді не носили.
– Ну і що з того? – майже гнівно перепитав старий: очі в нього сльозилися, товсті скельця окулярів збільшували й без того великі чорні зіниці, від чого в погляді причаїлися темрява й неспокій. Йому видалили катаракту, зрозумів Жадан.
– Пробачте… Справа в тому, що я займаюся сказом, як і ви, ваше прізвище мені давно відоме…
– Сказом! – вигукнув Шульга. – Кому зараз сказ потрібен? Кому, я вас питаю? Колись мене весь Київ знав. А тепер?
– Дозвольте, я допоможу, – зрушив з місця Жадан. Тільки тепер він помітив нерівний шрам, що проорав лице старого від скроні через усю щоку аж до підборіддя.
– Не треба, я сам, – вередливо затиснув кулак Шульга, не віддаючи торби. Потім тихо й приречено сказав: – У мене дочка померла… Я жив у неї в Богуславі… Довелося повернутися сюди… Тепер не знаю, як жити. Навіщо?
Він знову підвищив голос і пронизливо подивився на Жадана, немовби звинувачуючи його в чомусь. Той промовчав. Ступивши кілька кроків, Шульга знову зупинився.
– Що вам від мене треба?
– Нічого, – знизав плечима Жадан. – Просто ми з вами колеги… і я думав… Я пишу зараз історію рабіології… там є і про вас… про ваші дослідження…
– Про мене? – сумно посміхнувся старий. – Хто я такий, щоб про мене писати! Писати треба про Левковича! – Він раптом змовк і став повільно перекладати торбу з руки в руку. – Дочку Антоніною звали. Вона так і не вийшла заміж, мене доглядала… А Івасюта ще працює?
– Який Івасюта?
– Не він, а вона. Галя Івасюта.
Жадан почав згадувати усіх інститутських пенсійних бабусь, але Івасюти з-поміж них не було.
– Галя Івасюта, молода, чорнява… Ми з нею вакцину випускали після війни. Вона лаборанткою була.
– Галина Терентіївна? – осяяло Жадана. – Вона зі мною працює. Тільки тепер вона не Івасюта, а Гаркуша.
– Вона худенька була, – мурмотів старий, – всі халати були завеликі для неї. На мою дочку схожа…
Вони звернули на Рогнідинську вулицю. У глибині одного з дворів стояв п'ятиповерховий старовинний будинок, пофарбований у зелений колір. Над першим напівпідвальним поверхом біліла вивіска: «КЛУБ «ПРИРОДА». Вікна цього клубу були заґратовані, наче тут містився банк чи ювелірний магазин. Природу теж треба охороняти, подумав Жадан. В цьому клубі він ніколи не був.
– Я тут живу. Оте вікно на другому поверсі, відчинене, моє. Буде час – заходьте. Маю честь, – доторкнувся немічними пальцями до вигнутого дашка кепки Шульга. – А звуть мене Савелій Макарович.
– Я знаю, – сказав Жадан, хоча насправді він знав лише ініціали «С. М.» і завжди думав, що це Сергій Михайлович.
Забігши на кілька хвилин додому, Жадан віддав мамі кефір, а сам, прихопивши шматок хліба, яблуко і сир, пішов на роботу, бо Лариса Супрун вчора по секрету повідомила, що сьогодні відділ кадрів влаштовує «полювання» – тобто перевірку приходу співробітників на роботу; за кожне запізнення нараховувались «чорні» бали, через які лабораторія зазнавала ганьби й нагінок на зібраннях, а недисциплінованим ученим переносили відпустки з літа на зиму; і хоч Жадан ніколи не запізнювався, проте панічно боявся усяких перевірок, рейдів, комісій, пильних контролерів, допитливих профкомівських ревізорів і можливості заробити «чорний» бал. Мати, яка тримала чайник на маленькому вогні газової плитки, щоб Жадан випив гарячу каву, почала ахкати й охкати, казала, що це не діло – швендяти цілий ранок голодним, він і так ледве дихає, і невідомо, в чому душа тримається. Та й вік уже не той. «Швендяти» було її улюблене слово.
Жадан жив на вулиці Куйбишева, навпроти Палацу спорту. Звідси до інституту можна було дістатися різними маршрутами – від тривалого поетично-споглядального плутаними старовинними вуличками, що лежали понад берегами Либеді, до найкоротшого – тролейбусно-автобусного. Жадан завжди ходив пішки. Стрімко пішов повз Республіканський стадіон і, перетнувши Червоноармійську і вулицю Горького, опинився в районі товарної станції, звідки до інституту рукою подати. Такий маршрут тривав лише двадцять хвилин. Гору, на якій стояв інститут, оповивав осінній туман, що рівненько, наче під лінійку, зрізав київські пагорби й скупчення будинків на них, відсік щільною мрякою всі ландшафтні здиблення, залишивши Києву тільки один – плаский – вимір. Машини, що спускалися вниз з Батиєвої гори, їхали з увімкнутими фарами. Піднявшись трохи вгору, Жадав увійшов у смугу сирої імли. Згадав чомусь відчинене вікно кімнати, в якій жив Шульга, і мерзлякувато зіщулився. Невже старому не холодно? Новий п'ятиповерховий будинок інституту, обкладений білою керамічною плиткою, світлою примарою випливав з туману, й тепер листя вже не шурхотіло жерстяно під ногами, як там, унизу, а, змокріле, стелилося м'якими темно-рудими ганчірками. Від запаху опалого листя Жаданові защеміло в серці. Він згадав Олю. Як і завжди, він прийшов перший – ключ від лабораторії ще висів у заскленій вітрині біля вахтера. Залишається п'ять хвилин до початку перевірки, а нікого ще немає, подумав Жадан. Невже Супрун більше нікого не попередила? Взяв ключ, розписався у журналі і вийшов у двір. Приміщення лабораторії хоч і містилося в головному корпусі інституту, однак заради безпеки було наглухо відділене від усіх інститутських коридорів та підвалів. Лабораторія мала свої окремі входи з двору: один – для співробітників, другий – для прийому патологічного матеріалу на дослідження.
І одразу ж, ледве ступивши на асфальтовану доріжку, що вела до входу в лабораторію, він зрозумів: привезли мозок. На сходинах, просто перед дверима з написом «Лабораторія особливо небезпечних інфекцій», стояла незнайома жінка; в руках у неї виблискувала кругла металева коробка – так званий бікс, в якому в лікарнях стерилізується і зберігається інструментарій і перев'язочний матеріал. Саме в таких біксах, як того вимагала інструкція, привозили в лабораторію з усієї України шматочки мозку тих, хто помер від сказу.
Жінка, мабуть, добряче змерзла, бо вбрана була в благенький плащик, з тих, що звуться пильовиками, якогось невизначеного, блякло-морковного кольору: все в ній було невизначене – вік, вираз обличчя, колір очей, тільки хустка, якою вона запнула голову зовсім по-сільському, закривши чоло по самі брови, була яскраво-зелена, з червоними квітами.
– Мені потрібен… – сказала жінка, жалібно шморгаючи посинілим носом і дістаючи з кишені зім'ятий папірець.
– Я вам потрібен. Ви звідки?
– Зі Старої Митниці.
Знову випадок у Кротової, подумав Жадан. Що робиться в цій області? Куди ця балакуча й передова Кротова дивиться? Щороку в неї випадки.
– Чого ж ви тут мерзли? – сказав він, відчиняючи двері лабораторії. – Заходьте, будь ласка.
– Поїзд рано приходить, о шостій. Я в Києві нікого не знаю. А на вокзалі страшно з цим сидіти, – вона боязко зиркнула на бікс. Рука, в якій ця жінка тримала свою сумну ношу, напружено висіла в повітрі, так, щоб бікс не торкнувся плаща.
– Сідайте, відпочиньте. – Жадан завів жінку в приміщення, де роздягалися співробітники й стояли шафочки для халатів і одягу. – Може, вам чаю нагріти?
– Ні, ні, – полегшено змахнула руками жінка, бо Жадан уже забрав від неї бікс. – Я піду в місто, трохи побігаю по магазинах… ви не знаєте, де тут взуттєвий? Дітям треба чоботи теплі на зиму.
– На вулиці Горького, навпроти інституту Патона. Це тут недалеко. У Пасажі подивіться, на Хрещатику. Що з ним сталося? – Він постукав пальцем по біксу.
– Горе, та й годі, – зітхнула жінка. – Молодий, здоровий. Тільки жити й жити… Тут усе написано.
Вона передала Жадану папери – направлення Старомитницької центральної районної лікарні. Мозок громадянина Чорнодуба В. І. Направляється на вірусологічне дослідження. Попередній діагноз – сказ. Протокол розтину. Підпис районного патологоанатома. Копія історії хвороби. Копія карти епідеміологічного обстеження.
Поклавши бікс у холодильник, Жадан підписав відрядження. Помічник епідеміолога Старомитницької районної санітарно-епідеміологічної станції Тесленко Н. Г. Мета відрядження… строк відрядження… прибула… вибула…
Розтлумачив їй, як піти до канцелярії, де поставлять печатку. Захопив привезені зі Старої Митниці папери і подався до свого кабінету. Слово «кабінет» надто сміливо звучало, бо йшлося про тісну, перероблену з комори холодну кімнатку з вузьким віконцем, де ледве розмістилися письмовий стіл і невеличка книжкова шафа. Проте, хоча Жадану пропонували інші приміщення, які більше відповідали його статусу другої особи в лабораторії, він відмовився. Цей закуток давав йому відчуття віддаленості від метушні, що панувала в лабораторії за часів завідуючого Браги. Не робив ніяких спроб створити тут хатній затишок, як намагалися інші співробітники: тут усе було казенне й знеосіблене. Лише на стіні висіла кольорова фотоілюстрація, вирвана з якогось лискучого календаря природи: молода лисиця визирала з-під ялинкового віття; золотавий, веселий погляд звіра, рожевий язичок та руда шерсть, яскраві зелені кольори глиці, притрушеної снігом, – все це створювало образ утихомиреного, майже різдвяного благодушшя. Жадан добре знав, що за тим криється. Та ще поруч на чорно-білій фотографії були зображені учасники міжнародної вірусологічної конференції, що відбулася позаторік у Москві, в інституті Мідатова. У центрі стояли: сивий, схожий на японця, професор Мідатов та гості із Словаччини – академік Вртяк і приятель Жадана доцент Шврчек; неподалік від Мідатова, закохано втупившись у свого бога, стояла Діна Кротова; Жадан, як завжди, приліпився збоку.
Зручність кабінету полягала в тому, що він містився в віддаленому закутку лабораторії, в її заборонній «заразній» частині, куди боялися входити інститутські базіки, носії скандальних новин. Брага сюди теж не дуже вчащав. Заразна частина, крім кабінету Жадана, складалася з кількох боксів, кімнати для центрифуги й автоклавів та затемненого приміщення, в якому стояв люмінесцентний мікроскоп. Двоє важких, оббитих залізним листом дверей відділяли заразний відсік від центральної частини, де містився кабінет завідуючого лабораторією та кімнати інших співробітників.
Жадан заглибився у папери, привезені зі Старої Митниці
Чорнодуб Василь Іванович, 33 роки. Робітник старомитницького цукрозаводу. П'ятого жовтня був укушений лисицею. Множинні укуси в ділянці потилиці, шиї і пальців рух. Того ж дня звернувся до лікаря-травматолога. Призначено щеплення антирабічної вакцини. Введено антирабічний гамма-глобулін. Двадцять п'ятого жовтня, перебуваючи в хірургічному відділенні ЦРЛ[1]1
ЦРЛ – центральна районна лікарня.
[Закрыть] у зв'язку з проведенням курсу вакцинації відчув нездужання, підвищилася температура. З'явилися болі в ділянці укусу, біль віддавав у праву руку. Скаржиться на біль у горлі, порушення ковтання. Консультація лікаря-отоларинголога. З боку слизової оболонки горла та мигдалин відхилень не виявлено. Двадцять шостого жовтня при явищах різких порушень психіки і наростання гідрофобії[2]2
Гідрофобія – відраза до води, один з головних симптомів сказу.
[Закрыть] хворий з підозрою на сказ переведений до інфекційного відділення, де помер двадцять сьомого жовтня внаслідок припинення серцево-судинної діяльності. Розтин – двадцять восьмого жовтня. Труп правильної тілобудови, внутрішні органи без відхилень, мозкові оболонки набряклі, з крововиливами.
Не встиг прочитати документи, – за байдужими протокольними словами крилася не лише людська трагедія, а ще й таємниця, – як двері з тріском розчинилися (треба попросити Кучерявого підстругати їх, подумав Жадан). До кімнати увірвалася Галина Терентіївна Гаркуша, старший науковий співробітник лабораторії. Гаркуша разом з Жаданом працювала в групі сказу. Вона одразу ж заповнила своїм опасистим тілом залишки вільного простору. Довгий білий халат, вдягнений для роботи в «заразці», робив її дебелу постать ще огряднішою. В таких халатах ходили колись дореволюційні фельдшери. На старовинному фото 1910 року, що зберігалося в архіві Жадана, в таких халатах до п'ят стояли суворі вусаті мужчини – помічники професора Левковича.
– Де подівся ваш Кучерявий? – Чорні очі Галини Терентіївни гнівно блищали.
– Мій?
– Ваш, ваш.
– Мозок привезли, – намагався змінити тему розмови Жадан.
– Негідник, ледащо, – Гаркуша перейшла на шепіт, чомусь озираючись. Вона не зреагувала на повідомлення Жадана, хоч воно і не належало до буденних. Кожен випадок сказу вважався надзвичайною подією й вимагав спеціального розслідування.
– Ми з ним домовилися вести зранку облік реакції нейтралізації, а потім заражати мишей штамом Лужкова. Я скрізь обшукала, ніде його нема, І навіть не попередив, негідник. Як вам таке?
