Текст книги "Причини і наслідки"
Автор книги: Юрій Щербак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)
Вісім жінок – одна за одну огрядніші – у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:
– А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!
– Йде, йде, – писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.
У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина – чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» – могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.
Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.
IV
Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля – вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.
– А де Бадяк? – голосно гукнула Куля, хоч кімната була зовсім маленька. Жадан пригадав учорашню репетицію і оте ідіотське слівце – темпоритм.
З-за ширми вийшов Бадяк, який видався Жаданові вже не таким гарним, як учора, коли стояв на сцені в яскравому освітленні.
– Марусю, – звернувся він до медсестри за ширмою, – кінчайте перев'язку самі. До мене комісія прийшла.
Його, мабуть, уже попередили, бо без зайвих слів він витягнув амбулаторну карту хворого Чорнодуба В. І., карту призначення щеплень та історію хвороби померлого. Однак Жадан не схопився одразу за ці папери, хоч йому й кортіло швидше зазирнути в них, а спитав Бадяка:
– Розкажіть, будь ласка, як усе було?
– Ну, як було? – знизав Бадяк плечима. – П'ятого жовтня він звернувся до мене. Глибокі укуси в потилицю й шию. Хоча з хірургічного погляду не такі вже й страшні.
– А як його лисиця укусила в шию?
– Та тут діло темне. – Бадяк скинув білу шапочку й запустив п'ятірню в густу чорну чуприну. – Бачите, цей Чорнодуб – людина дивна….
– Що означає – дивна?
– Не такий, як усі. Мені сказав, що сидів біля річки, рибалив. А лисиця буцімто кинулася ззаду на нього й учепилася мертвою хваткою. А потім відпустила його й побігла далі. Але я щось не вірю…
– Чому?
– Зроду не чув, щоб лисиці так кидались на людей.
– А я чув, – сказав Жадан. – І не тільки чув. Бачив.
– Вам і карти в руки, – ображено стулив губи Бадяк. – Ви із столиці, все знаєте, а ми люди темні.
– Не треба так, лікарю, – по-дружньому мовив Жадай. – Я просто хочу знати всі обставини… А чому ви не повірили Чорнодубу?
– Він якось дивно поводився. Я думаю – може, він п'яний лежав десь у полі? Ото і погризли його. А може, навіть наркотики. Бо коли прийшов до мене – від нього не смерділо горілкою. Але однаково був не такий, як усі.
– Він що, зареєстрований у наркологічному диспансері? – спитав Жадан.
– Та боже борони, – сказала Куля.
З-за ширми вийшла, спираючись на палицю, літня жінка в червоному баєвому халаті й білій хустині.
– Ніякий він не п'яниця, – втрутилася вона в розмову. – Просто несповна розуму. Як дитя мале. А так – людина хороша. Руки золоті. Мухи не зобидить. Коли мені прийти, Микитовичу?
– Через три дні, – мовив Бадяк. – І скажіть, щоб ніхто поки сюди не заходив.
– Розумію, – пошкандибала до виходу жінка. – Діло серйозне, раз з Києва…
– А мені що робити? – спитала, зашарівшись, молоденька медсестра, стрельнувши поглядом у бік Жадана.
– Сиди тут, Марусю. Може, щось треба буде.
Медсестра, наче відвідувачка, сіла на краєчок кушетки, прикритої білим, не першої свіжості простирадлом. Стільці були зайняті гостями.
– І що ж ви йому призначили? – нетерпеливилася Кротова.
– Все, що треба за схемою. Це ж ваша схема? – звернувся Бадяк до Жадана, показуючи на великий аркуш паперу, що лежав у нього на столі під склом. Це була складена Жаданом схема лікування тих, кого покусали тварини: у центрі контурна постать людини з піднятими догори руками, наче людина ця здавалася в полон; так воно й було, бо ті, хто приходив сюди, в травматологічні відділення, здавалися на милість медичного персоналу, від якого залежало життя людини, тільки не абстрактної, безособової, намальованої на папері, а реальної, з плоті й крові. Голова й кінчики пальців мальованої людини були заштриховані – від цих зон стрілки вели до тексту, в якому точно вказувалися препарати, які слід ввести хворому, та їхні дози. Науково-організаційний відділ інституту видав друкарським способом велику кількість цих схем, які були вислані у всі області України на допомогу практичним лікарям. Жадан пишався своєю схемою, яку називав алгоритмом лікарського мислення. Але були й такі, що дивилися на контурну людину як на добру шпаргалку, що не підведе в складних випадках. Офіційні інструкції відзначалися великою заплутаністю, й більшості хірургів важко було в них розібратися.
– Призначено, – вів далі Бадяк, взявши карту щеплень, – антирабічний гамма-глобулін по нуль п'ять мілілітра на кілограм ваги хворого, усього – тридцять кубиків, плюс двадцять п'ять щеплень культуральної вакцини Мідатова по п'ять мілілітрів. Плюс три ревакцинації.
– Все правильно, – задоволено підтвердила Кротова. – Вони в мене, Євгене Петровичу, знаєте, як вимуштрувані? Лікар Бадяк якраз у цьому році навесні проходив спеціалізацію. Ваші схеми є в кожному районі.
– Дозвольте? – попросив Жадан карту щеплень й уважно прочитав її. І одразу ж побачив те, що підозрював, чого боявся.
– Лікування ви призначили правильно, – сказав зовсім тихо, намагаючись бути спокійним, хоч серце його зайшлося сильними, частими ударами. – Але…
Розумів, що кінчаються останні хвилини миру, за якими йде війна. Зараз пролунає перший постріл, і кордон буде перейдено, подумав він, присуваючи карту щеплень до Бадяка й Кротової:
– Подивіться уважно: гамма-глобулін ввели із запізненням на чотири дні. Чорнодуб звернувся п'ятого, а запис про введення гамма-глобуліну – восьмого жовтня. В цьому причина його загибелі.
– Стривайте, стривайте, як же так? – Кротова схопила карту щеплень й почала вчитуватись у неї, наче це була сенсаційна стаття. Прочитала – не повірила, бо гарячково почала шукати окуляри. Притримуючи окуляри рукою, як лорнет, – бо вони були без однієї дужки, – Кротова ще раз прочитала записи й звела очі на Бадяка.
– Як ви могли, Бадяк? Я ж вас вчила… ви заліки здавали… Ви що, мене не слухали? У випадках укусів небезпечної локалізації тільки гамма-глобулін може врятувати…
Куля і собі взялася вивчати карту щеплень. Теж витягла окуляри, які були в повному порядку, в позолоченій оправі. Футляр теж був новенький, рожево-перламутровий.
– А що гамма-глобулін? Ну, спізнилися трохи – нічого страшного. Рану я йому одразу обробив, вакцину негайно ввели.
Бадяк поглядав на них спідлоба, упершись підборіддям у шию, й Жадану здалося, що зараз він кивне головою й заспіває «Дивлюсь я на небо…».
– Де ви були, Бадяк? – Кротова крутила вцілілу дужку від окулярів, наче і її хотіла відламати. – Я ж вам лекцію читала. Мабуть, не слухали? По магазинах бігали? У випадках укусів небезпечної локалізації ми вводимо готові антитіла, щоб встигнути заблокувати вірус. Активний імунітет пізніше виробляється. Тільки гамма-глобулін може врятувати. Я ж усе пояснювала.
– Не знаю я ваших теорій, – вперто повторив Бадяк. – Ось у мене повно людей у відділенні… вчора стільки аварій було, що… Цілий день гіпсував.
Він показав руки, хоча ніяких слідів гіпсу на них, звісно, не залишилося.
– Але ж ви самі призначили гамма-глобулін, – здивувався Жадан. – І зробили правильно. Тобто ви розуміли, що треба його ввести. Чому ж не ввели?
– Тому що його не було, – похмуро мовив хірург. – Марусю, коли прийшов цей Чорнодуб?
– У суботу, – одразу відгукнулася медсестра, наче очікувала цього запитання. Жадан упізнав її: це вона на вчорашній репетиції повідомляла про вихід Бадяка на сцену.
– У суботу санепідстанція не працювала, – сказав Бадяк. – А гамма-глобулін зберігається у них.
– Було б подзвонити! – загула Куля.
– Дзвонив. А вас не було. Тоді послав Марусю до цієї помічниці… як її?
– Тесленко, – підказала Маруся.
– Тесленко. А вона каже – гамма-глобуліну на складі нема.
– Чого ж ви до мене не подзвонили? – спитала Кротова. – Я ж вас учила.
Бадяк невесело посміхнувся.
– І до вас дзвонив, Діно Михайлівно. Додому. І не один раз. Як ви наказували. Хотів спитати вас, порадитись. А ви у відпустці.
Кротова розгублено почала ховати окуляри в сумочку.
– Я була в Піцунді… Але треба було в обласну санепідстанцію звернутися. Там є черговий. Гамма-глобуліну в нас скільки завгодно… Одразу б прислали.
– Я що, завгосп? – потемнів Бадяк. – У мене повно хворих. Переломи, поранення. В неділю ні до кого не додзвонишся. В понеділок, чесно кажучи, я забув. У нас конференція була по боротьбі з автотравматизмом… Закрутився… і забув. А у вівторок лише надвечір привезли. Але все одно я певний, що він помер не від того. Гамма-глобулін тут ні при чому.
– А в чому причина, як ви думаєте? – спитав Жадан.
– Ваша вакцина винна. Робите експерименти на людях, даєте якусь водичку, а потім – Бадяк за все відповідай. Не вийде! Чув я, що вдова Чорнодуба хоче подавати заяву в прокуратуру. Так ось, я вам тут усім кажу офіційно: мене так просто не візьмеш. Я теж не дурний. Пришили, понімаєш, мені гамма-глобулін, а про вакцину ні слова… Колись не було ніяких гамма-глобулінів, лише вакцина, а людей рятували… Як Пастер врятував російських мужиків, покусаних вовком? Га? Із запізненням їх привезли до Парижа, але він усіх врятував. Без усякого гамма-глобуліну.
– Не всіх, – сказав Жадан. – 3 п'ятдесяти росіян, привезених до Пастера, загинуло вісім. Тобто шістнадцять процентів. Погодьтеся – немало. Їх якраз тільки гамма-глобулін міг би врятувати. Але його тоді не було, У Чорнодуба дуже короткий інкубаційний період – двадцять днів. Це й зрозуміло, бо укуси майже в мозок. В таких випадках жодна вакцина не встигає спрацювати. Єдина надія на гамма-глобулін. Чим скоріше введеш – тим краще. І ви це прекрасно знаєте. А в тому, хто винен у затримці з гамма-глобуліном, ми ще розберемось.
Він підвівся, а за ним Куля і Кротова. Маруся теж встала з винуватим виглядом, наче й її звинуватили у вбивстві Чорнодуба. Тільки Бадяк залишився сидіти, похиливши голову. Він дряпав пінцетом по склу, саме там, де на схемі Жадана була намальована людина з піднятими догори руками й заштрихованою головою. Як йому боліло, здригнувся Жадан, уявивши, як звір мертвою хваткою вгризався в шию Чорнодуба.
V
Вирішив побувати вдома у Чорнодуба, поговорити з близькими – може, дізнається щось нове, бо епідеміологічне обстеження цього випадку проведене вкрай погано, якщо взагалі воно проводилось. Тесленко, яка нарешті приїхала з Києва, тепер, сидячи в кабінеті Кулі, безперервно плакала, й щось путнє від неї годі було почути. Вона ніяк не могла збагнути, як це Жадан випередив й чому взагалі все вперлося в неї, коли над нею товклося стільки лікарів, а тепер, бач, у всьому винна вона. Вона людина маленька, хай старші відповідають; з'ясувалося, що того злощасного понеділка Куля брала участь у районній нараді по забезпеченню вивезення буряку, і її не було в санепідстанції цілий день, і Тесленко сама дзвонила в область, просила вислати гамма-глобулін, їй пообіцяли, але оскільки в понеділок ніхто до Старої Митниці з області не їхав, то препарат передали тільки у вівторок: гамма-глобулін привіз лікар з гігієни харчування, якого обласна санітарно-епідеміологічна станція відрядила в ці краї на перевірку робітничих їдалень. Ліміти на бензин в обласній санепідстанції закінчилися, тому лікар той плуганився до Старої Митниці рейсовим автобусом і приїхав лише надвечір. Кротова сумно хитала головою, наче хотіла сказати: ось бачите, Євгене Петровичу, життя є життя. Тепер ви розумієте, як вас шанують у нашій області, бо, незважаючи на труднощі з бензином, вам одразу ж дали «Москвич», можна сказати, персональний… Куля гримала на Тесленко, мовляв, чому вона їй не доповіла, а та, не скидаючи своєї яскраво-зеленої, з червоними квітами хустки, шморгала носом та краєм хустки витирала очі. Коли Тесленко вийшла, Куля і Кротова почали відмовляти Жадана від цієї затії – йти додому до Чорнодуба: зрозумійте, Євгене Петровичу, там горе, і ваша з'ява тільки піділлє масла у вогонь, тим паче що вже все відомо, давайте краще подумаємо, як виплутатися з цієї історії.
Він не хотів виплутуватись з цієї історії чи когось виплутувати, а наполягав на своєму: бажав знати всю правду. Нарешті домовились так: з Жаданом поїде лікар Афанасьєв, якого вже знають у сім'ї Чорнодуба, бо він від санепідстанції брав участь у похороні, як того вимагає інструкція.
Чорнодуб жив поблизу цукрового заводу. Поїхали туди не оранжевим «Москвичем», а УАЗом, що належав Старомитницькій санепідстанції, бо вулиця була немилосердно розтовчена самоскидами, вся в калюжах, ямах і грузьких борознах. Їхали нахильцем – праві колеса у глибокій колії, майже по ступиці занурені в чорні збиті вершки грязюки, а ліві – набагато вище, там, де якраз пролягає середина колії, вигладжена днищами вантажних автомашин. В нього стислося серце, коли побачив невелику хатинку за стареньким штахетником і уявив, якого горя зараз торкнеться. Від заводу відгонило кислим запахом жому. Постукали – ніхто не відповів. Тоді зайшли в дім. Середину кімнати займав розкладений стіл, накритий скатеркою, помережаною рудими й фіолетовими плямами. На столі стояв вимитий посуд – чарочки, склянки, тарілки. В кімнаті пахло рибними консервами. Невеличкий буфет, диван, яких тепер не часто зустрінеш: з високою спинкою і дзеркалом, фікус, присунутий до самого вікна, на стіні фотокартка: чоловік і жінка у весільному вбранні. Жінка більша за чоловіка, з широким обличчям і важким підборіддям; чоловік дрібний, з відчужено-пташиним поглядом на безбровому обличчі; можна було б подумати, що це не спільний знімок, а невдалий фотомонтаж, немовби у поспіху склали різні за розмірами і настроєм фотокартки й зліпили з них оцей сімейний портрет.
З сусідньої кімнати вийшла жінка – ще більша, ніж можна було б уявити з фотокартки, чомусь у білому медичному халаті. На руках у неї сидів хлопчик років трьох у червоному светрику й заштопаних на колінах нитяних колготках. Потім з дверей визирнула дівчинка років десяти, викапаний батько: таке ж дрібне безброве обличчя, тонкий ніс-дзьобик, тільки погляд не блукав у невизначених далях, а сумно й очікувально вдивлявся в нежданих гостей.
Афанасьєв пояснив, що ось цей товариш приїхав з Києва, хоче дізнатися, як усе було з чоловіком. Говорив затинаючись, підбираючи слова, від чого весь його вступ виходив покручений і малозрозумілий, а жінка мовчки, не перебиваючи, слухала, і Афанасьєв зовсім розгубився і теж змовк. В кімнаті запала тиша, тільки голосно цокали ходики, що висіли поруч з подружнім портретом Чорнодубів. Жадан помітив ще невеличке дзеркало-трельяж, вкрите чорною хусткою.
– Мамо, а коли тато прийде? – спитав хлопчик.
– То ви з прокуратури, чи що? – нарешті звернулася до них жінка.
– Ні, з інституту, – винувато пояснив Афанасьєв. – Я ж вам казав. Це лікар з Києва.
Жінка сіла за стіл, а вони залишилися стояти. Хлопчик почав дзеленькати чарками. Мати скло відсунула, дала йому чайну ложку, якою він одразу почав бити по столу.
– Оркестру не дали, – похитала жінка головою, не дивлячись на них. – Наче він зачумлений. Скажений був, скаженим і помер. Він механіком на центрифугах працював. Не пив з ними, з цими… Тільки гроші позичав їм. І одразу ж забував – кому і скільки. Тому вони його ненавиділи, що він не пив, не курив, нікому нічого поганого не робив. Оркестр не змогли зібрати. Побоялися, бачиш. Бо Василь сказився. Я їм п'ятдесят рублів давала… Щоб усе, як у людей… А вони не можуть. План, кажуть, треба гнать. Вася нікому ніколи не відмовляв… Тільки дітям своїм і мені… Я в дитячому садку працюю. У борги залізла, тепер не знаю, коли й вилізу. Похорон – сімдесят рублів, два вінки залізні по сім рублів, поминки – рублів на сто п'ятдесят… Що ж мені тепер робити? Кому яку машину лагодити – пожалуста, Вася тут як тут. Відбою не було від клієнтів. Казала йому піти на автобазу, там би й заробляв більше. Так ні. Хоч кіл на голові теши. Завод йому, бач, подобався… Бо директор перед ним вихилявся: «Василь Іванович, Василь Іванович, ви в нас найперший робітник, вам місце в президії, грамоту вам…» А що я з тими грамотами робитиму? Дірки ними свої залатаю?
Вона рвучко підвелася, передала хлопчика дочці в руки:
– Тримай. – І кинула гостям: – Пішли.
Як була в халаті, не вдягаючись, повела їх у двір до обшарпаного сарая з великими, наче на веранді, вікнами. Грюкнувши клямкою, відчинила двері. На них війнуло запахом оліфи, лаку і фарб.
Посередині сарая стояв мольберт, на якому вони побачили майже викінчену картину: два дерева – дуб і тополя – з обличчями чоловіка й жінки тяглися гіллям своїм, схожим на руки, одне до одного, але так і не змогли подолати відстань, що пролягла між ними. Попід деревами замість палого листя лежали пласкі людські очі.
Сарай усередині виявився досить світлим і охайним. На його стінах висіли не менш дивні картини: квіти з обличчями людей (Жадана особливо вразила троянда, в якій ховалося й віддзеркалювалося лице вродливої молодої жінки), якісь химерні споруди з золотими банями, що замість вікон вдивлялися в глядача широко розплющеними тривожними очима; на одній з картин змальовані були чорна річка й моторошно безживні береги, а посередині річки човен, повний людських очей. Всі постаті і предмети на Чорнодубових картинах були напівпрозорі зеленкуватими й рожевими тінями вони накладались одна на одну, проростаючи міражами, дивними снами, від яких уранці стає радісно й сумно.
– Ось де всі наші гроші, – показала жінка. – І все його життя. Весь час він убив на це… Стидно людям показувать… А мені лишилися діти й борги. Що тепер мені робити? Хто оце страхіття купить? Кому воно потрібне?
– Він вчився малювати? – спитав Жадан.
– Де там, – скривилася жінка. – Хіба не бачите, що не вмів? Я йому казала: ти хоч би для клубу щось намалював, копійчину б якусь заробив… На заводі його просили стінгазету намалювати або плакати… Куди там! Мені, каже, неінтересно. А оцю мазанину малював день і ніч, день і ніч… Ось і домалювався.
Тільки тепер вона почала гірко плакати, пучками пальців змахуючи сльози зі щік.
Жадан і Афанасьєв вийшли у двір, стали, тупцюючи, перед сараєм. Сніг, що випав учора, швидко танув, відкриваючи поверхню землі, листяне й трав'яне її покриття. Жадан вдарив носком черевика по острівцю мокрого снігу – вусібіч розсипалися крупні, наче погано помелена сіль, сірі снігові зерна.
Виплакавшись, жінка Чорнодуба акуратно причинила двері й накинула на них клямку.
– Так ви лікарі? – наче отямившись від сну, спитала здивовано, немовби вперше їх побачила. – То що, в мого чоловіка справді був сказ?
– Мабуть, що так, – сказав Жадан.
– Тоді йдіть звідси й більше не приходьте, – почала відштовхувати їх у спини. Розпатлана, з мокрим від сліз, зблідлим ураз лицем вона дихала в їхні спини люттю, кидаючи слова важкі, як каміння, і найстрашніше було те, що вона не кричала тих слів ненависті й розпачу, а мовила тихо, майже пошепки, як крізь сон:
– Лікарі з Києва… Чого ж ви раніше не приїхали, Васі не врятували? Пізно ви прийшли сюди. Тепер не треба… Ідіть звідси, щоб не бачили вас мої очі. Лікарі… Ходять тут, а Вася мій на тому світі… Я цього так не полишу… оркестру не дали, Васю вбили, а тепер прийшли, бач, питають. Інтересно їм… Під суд всіх віддам… всіх до одного…
Вони швидко, майже бігцем, посунули стежкою до УАЗа, що зупинився метрів за п'ятнадцять від дому Чорнодуба, а коло хвіртки залишилася стояти жінка з мертвим, нерухомим обличчям і щось шепотіла, наче сама з собою розмовляла.
VI
Зібралися в кабінеті головного лікаря старомитницької лікарні. Був це високий лисий хірург на прізвище Огородник; впевненою горою здіймалася над столом його постать у білому халаті з закасаними рукавами; руки міцні, як у гирьовика, вкриті золотистою шерстю. Разом з Жаданом до головного лікаря прийшли Кротова, Куля і Афанасьєв. Бадяк їх уже тут чекав. Жадан розповів про наслідки розслідування і розлючено сказав, що він змушений буде скласти спеціальну службову довідку про неподобства, виявлені в Старомитницькому районі, й відвезе її в Київ – передасть особисто заступнику міністра охорони здоров'я.
– Це зрозуміло, – спокійно мовив Огородник, вислухавши Жадана. – Це ваше право і ваш обов'язок. Але ви як спеціаліст повинні підказати нам, мені як адміністратору, кого ви особисто вважаєте винним у смерті Чорнодуба.
– Хіба я незрозуміло висловився? – здивувався Жадан. – Головна провина лежить на лікареві Бадяку, який не забезпечив своєчасного і правильного лікування хворого, грубо порушив усі інструкції й накази.
– Ні, ні, ви заждіть. – Огородник легко, наче це було гумове кільце, розтягнув металевий браслет і скинув з руки електронний годинник. – Я вважаю, що мій хірург абсолютно правий. Лікування він призначив? Призначив. Правильно призначив? Правильно. А хто його повинен був забезпечити гамма-глобуліном? Га? От Ксеня Григорівна хай і відповідає. А то, розумієш, штрафувати вона вміє. Мене вже кілька разів оштрафувала за непорядок у лікарні. А як відповідати, то хірурги? Ні, товариші, так справа не піде. Я вам дивуюся, Євгене Петровичу. Замість того щоб бути принциповим, ви починаєте покривати своїх колег. Адже ви епідеміолог, чи не так?
– Так, – підтвердив Жадан.
– Все ясно, – почав гратися годинником Огородник. – Чого не зробиш заради колег? Тим паче, я чув, що Ксеня Григорівна вам уже розкішний прийом влаштувала. Вона це вміє. Великий майстер укоськувати всі комісії.
Куля зіскочила зі стільця й грюкнула рукою по столу головного лікаря так, що все ходором заходило.
– Та як ви смієте? Як вам не соромно? Думаєте, про вас нічого не знаємо? Як на кабанів полювати з отією гнидою, з Євдокимовим? І скільки за апендицит берете?
– Товариші! – стукнула і собі кулаком по столу Кротова. – Припиніть! Ксеню Григорівно, сядьте, заспокойтеся. А ви, Федоре Кириловичу, не ту пісню співаєте. Не ту! До нас приїхав видатний спеціаліст, представник міністерства, керівник Республіканського центру по сказу, без двох хвилин професор, Євген Петрович, він тут розгрібає ваш гній, вказує вам – що і як, недоліки виявляє, а ви… Ви ще пошкодуєте про це, Федоре Кириловичу. Тут йдеться не про честь мундира, а про смерть людини… Прокуратура завтра займеться цією справою – подумайте, що тоді буде. А ви обідом дорікаєте…
– Вибачте, коли що не так, – збавив тон Огородник, – але ми теж живі люди. Ви думаєте, що в нього, – він кивнув на Бадяка, який похмуро мовчав, забившись у куток кабінету, – тільки один той Чорнодуб? Ми, хірурги, того сказу зроду не знали, а нам його почепили, як зайцю стоп-сигнал. Ви знаєте, скільки у нас автомобільних травм? Скільки п'яних? Я сьогодні цілу ніч не спав, шість годин оперував проривну виразку шлунка, а ви мені тут…
Мабуть, хотів сказати: «Голову морочите», – але стримався, тільки рукою махнув.
– Я не прокурор і не суддя, – мовив Жадан. – І не моя справа – визначати ступінь провини того чи того лікаря. Це справа адміністрації… Моя справа – назвати причину смерті.
Бадяк, який зіщулився, не скидаючи шкіряного пальта й волохатого мохерового шарфа, хоча в кабінеті було тепло, сказав, ні на кого не дивлячись:
– Я ні в чому не винний. Вакцину ми йому ввели. А всі ці ваші схеми – мені не указ. Так, бумажки. Я знаю, що цей ось товариш, – він пальцем ткнув у бік Жадана, – перевіряє вакцину Мідатова в нашій області. На будь-якому суді я заявлю, що винні ті, хто нав'язує нам нові, неперевірені препарати. Мовчати я не буду, так і знайте.
– Ми це розуміємо, – сказав Жадан. – І тому я вилучаю двісті восьму і двісті двадцять третю серії вакцини Мідатова, а також гамма-глобулін, що ви вводили Чорнодубу, і передаю все це на експертизу у Московський контрольний інститут імені Тарасевича. Вони визначать індекс імуногенності, й ми тоді побачимо, чи винна в чомусь вакцина. Вона випробовується зараз в дванадцяти областях Радянського Союзу і в НДР, і ще не було жодного випадку смерті тих, кого нею лікували.
Кротова теж вирішила не мовчати.
– Три місяці тому я була в лабораторії професора Мідатова, і там були французи, які порівнювали його вакцину з вакциною Шар'є. Вакцина Мідатова відповідає найвищим міжнародним вимогам.
Бадяк встав, з гуком відсунувши стілець, і пройшовся по кабінету. Чорні поли його шкіряного пальта розліталися, як вітрила.
– Ви мені лекцій тут не читайте! Я сам грамотний. Вже кілька ночей не сплю, тільки те й роблю, що вивчаю книжку вашого улюбленого професора Мідатова. «Профілактика сказу» – чули про таку? Він там пише, що у випадках таких укусів, як у Чорнодуба, бувають невдачі навіть при застосуванні всіх препаратів! Ви лікарі чи хто? Ви не бачили, як люди помирають від новокаїну чи після операції апендициту? Що ви мені весь час – Чорнодуб, Чорнодуб! Наче на ньому світ клином зійшовся! Я сотні людей врятував – ніякої подяки. Один помер – і починається!
Він підбив ногою стілець, законопатив його знову в ряд і сів, затуливши вуха руками, наче нічого більше не хотів чути. Потім підвів голову і втомлено сказав:
– Крім того, я радився з юристом. Ніде, ні в яких наказах немає мого прізвища як людини, що призначає антирабічну допомогу.
– Як нема? – обурилася Кротова. – Не брешіть, Бадяк. Ви всюди є.
– А так, немає. Я перевірив. І на ваших курсах я не був, Діно Михайлівно. Мене туди записали, але підпису мого нема. Гаврилюк була, а мене немає в списках. І тому за лікування Чорнодуба я юридично не відповідаю,
– Це правда? – спитала Кротова Огородника.
Годинник в руках Огородника двічі писнув. Той подавився уважно на циферблат, приклав чомусь годинник до вуха, але більше ніяких звуків той не подавав. Тоді головний лікар надів годинник на руку і похмуро подивився на Кротову:
– Не знаю. Я ще не перевіряв наказів. Але якщо з приводу кожної смерті ми почнемо судити хірургів, у нас хворих не буде кому лікувати. Бадяк – відмінний хірург, передовик соціалістичного змагання, бере активну участь у громадському житті. Тому нам треба не роздмухувати цю справу, а подумати разом, як зробити так, щоб вийти з неї з честю.
Огородник встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчилася. Всі теж підвелися.
– Євгене Петровичу, – сказав Огородник, – прошу вас, залишіться на кілька слів. А ви, товариші, вільні.
Тепер, коли вони залишилися вдвох, Огородник не сів у своє масивне дубове крісло за столом, а вмостився навпроти Жадана на стільці для відвідувачів і скрушно похитав головою.
– Вибачте, Євгене Петровичу, зірвався. Не треба було мені той обід згадувати… Пробачте, будь ласка. – Жадан помітив, що в Огородника очі червоні від недосипання й поголений він погано – рудувата колька щетина, як лишай, проступала на підборідді й шиї. – Три години лише поспав, а зрання знову тяжке ножове поранення. Чоловік жінку вночі застукав з кимось. Я думав, що зараз ніхто ні до кого вже не ревнує, а бач… Всю спину їй посмугував… її вранці знайшли сусіди. Знекровлену.
– Виживе? – спитав Жадан.
– Думаю, що виживе. Правда, гемоторакс. Але молода. А він у колонію помарширує. Ось такі справи… Ви довго в нас ще будете?
– Сьогодні, мабуть, поїду.
– А може, залишитесь? Ви як, полювати любите?
– Ніколи цим не займався.
– Жаль. А то б поїхали, постріляли. Зараз на зайців почнеться, кабани тут є. Лазня є, потім погрітися можна. Бо знаєте, тиждень так покрутишся – тут і операції, і скарги, і будівництво, нехай йому, і диспансеризація, і комісії, і Куля ця, якби ви знали, Євгене Петровичу, така вредна баба… ну, просто життя не дає… Через неї я й зірвався… Так от, час від часу хочеться кинути все кудись-розкудись, піти собі з рушницею на природу, до Сувацького лісу, скажімо, посидіти біля вогнища з добрими людьми, те та се, послухати, що на світі білому робиться… Тут чудові місця для полювання: ліси, яри. Навіть вовки є. Як там Мартинюк, нічого?
Мартинюк був одним із заступників міністра охорони здоров'я. Жадан його погано знав, бо за санітарно-епідеміологічну службу відповідав інший заступник.
– Не знаю, – сказав Жадан.
– Це мій добрий товариш, ще з інституту, – пояснив Огородник. – Колись в одній кімнаті в гуртожитку жили, все спільне… А тепер велика людина. Але нічого, не зазнався. Нам допомагає. Оце недавно допоміг дістати німецьке обладнання для стоматологічної поліклініки… То, може, якось з тим Бадяком уладнаємо справу, га, Євгене Петровичу?
