Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Слово «генерального» вона вимовила з притиском.

– Вже заступник директора? Поздоровляю. Був, здається, начальником цеху?

– Так. Недавно підвищили… А до мене все дзвонить і дзвонять. Щоб самим не відповідати. Бо коли, боронь боже, хтось помре, – в паперах залишиться запис: консультація Кротової. Хворому призначено… Коли оце все сталося з Чорнодубом, мене якраз не було… Мабуть, теж дзвонили. А Кротової не було – розгубилися.

Кротова почала розповідати про Піцунду; про те, в якому розкішному пансіонаті жили вони з чоловіком, як добре там їх годували, щодня були грузинські страви, які чоловік обожнює, – варена квасоля, якісь там трави, суп харчо, солодкий перець, капустка червона, маринована, виноград був дуже дешевий на базарі, бо туристи і «дикуни» з дітьми вже схлинули, правда, німців багато наїхало, там для них пансіонати, і місцеві базарувальники вже навчилися їх називати – «бітте-дрітте, дорогий, купи, тут єсть хандль, недорого продам, цвай рубль айне груша», навіть оголошення по-німецькому повісили, а в будинку відпочинку кіношників артисти знамениті відпочивали, знаєте, оцей Юрик, який веде передачу «Ранкова пошта», – я його бачила, як вас, поруч з ним стояла, він у тенісному костюмі був, білосніжному, дуже гарний, а ще був там Георгій Жженов, хіба ви не знаєте? Генералів завжди грає, дуже популярний…

Жадан ввічливо докидав якісь репліки, зрештою, зовсім не потрібні Кротовій, бо їй кортіло оту Піцунду, – щось невідоме й безмежно далеке від нього, – всі свої яскраві, випадкові й хаотичні враження якнайшвидше перемолоти у м'ясорубці розмови, щоб вийшов готовий словесний фарш, яким можна буде кілька років годувати співрозмовників; Кротова слабувала на поширену й невинну хворобу – бажання надати зовсім порожнім, дрібним, незначним подіям свого життя якогось вищого значення, показати свою причетність до світів таємничих і не доступних звичайним смертним. Він звик до цього і ставився до цієї хвороби з поблажливою байдужістю; не раз і не двічі у своїх мандрівках доводилось йому вислуховувати речі зайві, нудні й нецікаві, фальшиво-багатозначні, споживати отой словесний фарш, від якого в голові залишалася порожнеча, якщо не біль, і, щоб захиститися від цього, вів включав «автопілот» – заглиблювався у свої думки, залишаючи на поверхні лише загальні слова, стандартні, заздалегідь заготовлені, безликі, ніби дорожні знаки; завтра день народження Олі, він завжди купував цього дня їй хризантеми – золотисто-руді, з розвихреними пелюстками; рано-вранці, коли Оля ще спала, він вирушав на Бессарабку купувати квіти; довго, повільно, відчуваючи в собі наростаючу чисту радість, ходив поміж рядів, де продають квіти, придивлявся, прицінювався, хоч одразу знав, що треба купити саме хризантеми, й одразу ж вирішував, де і в кого купити, але не поспішав, щоб якомога довше побути наодинці з холодними осінніми квітами, які дарували йому ілюзію можливого вибору, але вибору не було, і ця відома наперед рокованість, ця сталість його кохання до Олі, це точне знання, що саме хризантеми він купуватиме їй цього дня аж до самої своєї смерті, – це все породжувало в його душі спокійне відчуття ладу й щастя. Повертався додому – мама вже поралася на кухні, готувала сніданок, а Оля ще спала чи вдавала, що спить; він кидався під ковдру, потрапляв у темряву, сповнену теплих таємниць молодого жіночого тіла, він цілував дружину, а вона сміялася, кричала, що він холодний і колький, що борода його пахне осінню, що хризантеми схожі на лондонських «панків» з їхніми чудернацькими зачісками, що сьогодні найстрашніший день, бо вона не хоче, щоб час рухався, не хоче знати, скільки їй років, що вчора якась бабуся назвала її школяркою і тому ще не все втрачено; потік її слів ущухав, вона вже не боялася холоду рук, бо долоні його вже нагрівалися, і вже зникала між ним і нею різниця, вони глухли від щастя, і час зупинявся. Потім вони, спустошені, лежали, важко дихаючи, і він чув, як навмисне голосно, невдоволено грюкає мати дверцятами холодильника, дістаючи якісь каструлі, й вони згадували, що запізнюються на роботу, й схоплювалися з ліжка: Оля цілувала хризантеми, казала, що нічого кращого в житті своєму не бачила; у несміливому осінньому вранішньому світлі обличчя дружини здавалося зовсім юним, вона ще повністю належала Жаданові, ще ніякі косметики, зачіска чи одяг не віддаляли її від нього, ще нічого не сталося, ще час не починав свого безжального руху по колу, по спіралі чи по прямій, туди – у Невідоме й Вічне, в якому незабаром має спалахнути наднова зірка.

Із подивом помітив, що шофер щось голосно мовить, що Кротова збуджено звертається до нього, що все навкруги змінилося і що машина їхня посувається якось дивно, немовби не їде по твердому, з вибоїнами асфальтобетону, а легко ковзає в повітрі, вихляючи вправо-вліво, наче колеса, що зв'язували автомобіль із землею, були йому не потрібні.

– Ви тільки подивіться, що робиться! – вигукнув шофер, це відриваючи напружених рук від керма.

– Страхіття, – жахалася Кротова. – Що будемо робити, Євгене Петровичу?

Йому здалося, що все відбувається уві сні, – наче вони в'їхали до іншої країни: все було замерзле, скляне й ковзке. На полях і в кюветах лежав сніг, але то не був пухкий перший сніг зими, він блищав зловісно, бо на його поверхні утворився тонкий крижаний наст, схожий на шар висхлого клею, яким вкривають вату на іграшкових дідах-морозах. Шосе сяяло, ніби замерзла ріка, і на його полотні гравюрно чітко віддзеркалювалися придорожні дерева. На телефонних проводах поналипав заледенілий сніг, і здавалося, що між стовпами прокладено білі рейки для якоїсь незнаної підвісної дороги. Мжичка, що безперервно сіялася з неба, перетворювалась одразу на ожеледь, рухатись по якій було майже неможливо. Але вони їхали далі, бо до Старої Митниці залишалося якихось тридцять кілометрів; вирішили, що стояти в полі безглуздо, може бути ще гірше, а повернутися назад вже було незмога: неможливо розвернути машину на цьому вузькому, блискучому, як ковзанка, шосе. Шофер зменшив швидкість і, навалившись грудьми на кермо, вів «Москвича» з ніжною обережністю, роблячи ледь помітні рухи напруженими руками, щоб утримати автомобіль на похилій поверхні шосе, яка зіштовхувала їх у кювет. Вони посувалися юзом – передок тримався осьової лінії, а задні колеса ковзали по правому узбіччю. На щастя, ніхто не їхав їм назустріч – не було божевільних, що ризикнули б виїхати в таку негоду.

– Нам аби тільки «тещин язик» проїхати, – сказав шофер, – а там, дасть бог, доберемось.

– Рання зима, – сказала Кротова. – Хто б міг подумати? Після теплого моря важко в це повірити.

– Це ще не зима, – зневажливо кинув шофер. – Лякає, а потім відпустить. Але шкоди наробить.

Почали обмерзати шибки в машині. «Двірники» дряпали вітрове скло, здираючи з його поверхні напівпрозорі тонкі пластівці ожеледі.

– Ви подумайте, Євгене Петровичу, який абсурд, – повернула до Жадана своє обличчя Кротова, й він уперше побачив підступні зморшки, що білим павутинням промальовували засмаглу шкіру. Біле, фарбоване волосся тільки старило Кротову. – Троє здорових людей, в яких є сім'ї, діти, можуть загинути, і заради чого? Хоч би їхали людину рятувати. Але тому Чорнодубу ми нічим не допоможемо. Тільки наражаємось на небезпеку… Було б вам приїхати після свят…

Він нічого не відповів, бо що міг сказати? Що треба їхати, бо це їхній обов'язок, і що, можливо, вони врятують інших людей? А хто знає, якою буде дорога після свят? Нічого особливого в їхній поїздці не було, просто так склалися обставини. Кротова це й сама розуміла, й сама покірливо їхала назустріч небезпеці. Жадан знав, що все відбувається так, як і мало відбутися, – все вирішує випадок; іншого вибору в них не було, і нічого вже не можна вдіяти.

– Починається, – видихнув шофер. – Господи, пронеси.

І одразу ж вони побачили внизу, там, де шосе звивалося зашморгом серед глибоких ярів, що поперехрещували ці землі, перекинутий догори колесами автобус, біля якого стояли люди. Вони почали повільно, майже кроком, спускатися «тещиним язиком».

– Колю, в тебе хоч гума хороша? – спитала Кротова, і Жаданові неприємно було, що вона цю спокійну, літню людину називає на «ти».

– Колеса нові, тиждень як поміняли. Помовчте, Діно Михайлівно.

Тепер тишу порушувало лише рипіння «двірників» по склу. Автобус, що підняв догори своє темне, забризкане грязюкою підчерев'я, розчленоване якимись залізними трубами й ребрами, схожий був на страшного великого жука, що ніяк не може підвестися зі спини.

Ковзнувши боком кілька метрів, вони зупинилися навпроти автобуса. Шофер відчинив праві дверцята.

– Що, може, комусь допомога потрібна? – спитав.

– Ні, – махнув рукою один з тих, що стояли при дорозі. – Поранених уже повезли, а цьому… – він показав убік, і вони побачили тіло, що лежало в кюветі, прикрите зеленим брезентом.

– Кому до Старої Митниці? – запропонував шофер. – Сідайте, довезу. Є два місця.

Всі мовчали. Лиця у людей були сірі, і здавалося, вони не розуміють, про що йдеться.

– Ви їдьте, – знову махнув рукою той, що підійшов до машини. – Ми вже наїздилися. Почекаємо, коли це скінчиться.

Вони поїхали далі.

Після «тещиного язика» шосе вже не робило ніяких вибриків, шофер пристосувався до ожеледі. «Москвич» ішов повільно й рівно, і тепер, коли Кротова мовчала, розбалакався шофер.

– Я вам так скажу, – мовив розсудливо, – у кожного своя доля, і кожному все його життя записано десь там, на небі… Отой лежить у кюветі, – значить, доля так вирішила, і хоч би що робив, а не відкрутишся. Скільки в мене було яких случаїв, – він казав: «случАїв». – Ідеш і не знаєш – живим повернешся чи… Він там лежить, у кюветі, а ніхто ще не знає – ні жінка його, ні діти… З другого боку, конєшно, доля долею, а береженого бог береже. Мені завжди наче хтось каже: не роби цього, не поспішай. І точно. Дивишся – другий у кюветі лежить чи ще гірше, а ти якось помалу їдеш… А ще у нас був такий случай. В нашому домі живе одна жінка, в ощадкасі працює. Якось вона забула ключ, а двері від квартири замкнулись. Ну, просить сусідського хлопчика – так, мовляв, і так, такий случай приключився: залізь через балкон і відчини двері. Він, дурне й мале, поліз. І звалився з карниза, з третього поверху, й поламав хребет.

– Ти що? – жахнулася Кротова.

– Ноги йому назавжди відняло. Тепер інвалід. Жінка сплачує йому гроші. Так до чого я веду? А до того, що доля таки покарала цю жінку.

– Хтось у неї загинув?

– Ні. Син її невдовзі женився – на кому б ви думали? На сліпій.

– На сліпій? – знову жахнулася Кротова.

– Сліпа дівчина, – підтвердив шофер. – А сам красунь мальований, всі дівчата задивлялися на нього. Мати страшенно плакала, була проти.

– Правильно, – сказала Кротова. – Я б теж була проти. Через мій труп. Хай уже мати мучиться, але навіщо ж сину? Ви як думаєте, Євгене Петровичу?

– Може, нічого страшного в цьому немає? – сказав Жадан. – Може, він просто її полюбив?

– Ні, – похитав головою шофер. – Тут доля. Кара. Бо син казав: «Якщо не я, то хто з нею одружиться? Мусить же хтось це зробити, не вікувати ж їй вік самій?»

Вже недалеко від Старої Митниці, на перехресті, де розходилися дороги на Ставичани та Івашківці, їх зупинив автоінспектор – молодий хлопець з обмерзлими вусами.

– Звідки ви такі сміливі взялися? Хто вас випустив? – здивувався.

– Ніхто нас не зупиняв, – теж здивувався шофер. – Їхали собі помаленьку. Там аварія, автобус…

– Знаю, – сказав міліціонер, – вже виїхали наші. Ми ж передали всім постам, щоб нікого не випускали на лінію. От чорти… А що з вами робити? Їдьте, тільки дивіться…

Праворуч з'явилися похмурі, закіптюжені корпуси старомитницького цукрозаводу, в яких світилася електрика. З високої чорної труби валував дим, додаючи темряви до кольорів пригаслого дня. Один з корпусів своєю старовинною архітектурою нагадав Жадану готичний замок з вузькими стрілчастими вікнами й вигадливими гострими вежками, що зубчасто стирчали на центральній фасадній частині. Червоною цеглою на цьому корпусі було викладено цифри: 1906. Перед заводськими корпусами величезними заметами мишастого кольору темніли звалища буряку. Чорніли розпанахані машинами колії, й електричні вогні відбивалися на каламутній поверхні калюж.

– Як вони за такої погоди буряк вивезуть? – спитав шофер. Кротова її Жадан промовчали. – Приїхали, Діно Михайлівно. Вважайте, що доля нас сьогодні пожаліла.

Уперше за всю дорогу шофер озирнувся, і Жадан побачив його великий кирпатий ніс, худе, зморшкувате лице і світлі, розумні очі. Шофер скинув шапку. Його волосся було мокре від поту. Жаданові пригадався товстун на стадіоні; уявив, як на його сивій шерсті виблискує ожеледь, а він, ковзаючись на доріжці, все бігає та бігає, хоче стати безсмертним.

– Їсти хочеться – страшне, – сказав шофер.

Жадан глянув на годинник: чверть на третю. Дорогу до Старої Митниці вони долали чотири години.

– У Піцунді в цей час ми, пообідавши, знову йшли на море, – озвалася нарешті Кротова. – Колю, вези нас прямо до санепідстанції.

II

Їх давно чекали. Як тільки оранжевий «Москвич» в'їхав на подвір'я санепідстанції, з новенького двоповерхового будинку вийшли двоє в білих халатах – повна висока жінка й русявий юнак – і поспішили назустріч прибульцям.

– Де ж ви ото запропастилися, га, Діно Михайлівно? – спитала низьким приємним голосом, радше схожим на бас, жінка, як виявилося – головний лікар Старомитницької санепідстанції Ксеня Григорівна Куля. – Ми вже не знали, що й подумати. Погода, бач, яка гарна – тільки й роз'їжджати. Ну, думаємо, ото подалися ви з молодим хлопцем до Сувацького лісу – там і кемпінг, і ресторан, і забули там про нас, нещасних. А ми тут мучимось…

– Хотіла б забути, так ось, – Кротова кивнула на Жадана. – Товариші з Києва не дадуть забути. Знайомтесь. Це представник міністерства Євген Петрович Жадан.

– То ви з Києва? – привітно звернулася Куля до нього. Колись це була, мабуть, писана українська красуня, тепер залишилися тільки чорні, густо підмальовані брови, та карі очі тепло й молодо сяяли на брезклому, старому обличчі. Куля важко дихала, наче бігала перед тим, як зустріти гостей. Нервується, чи що? – подумав він.

– Я приїхав у зв'язку з випадком сказу. Чорнодуб.

– Чорнодуб? – здивувалася Куля. – Як же ви встигли? Тільки позавчора Тесленко мозок повезла… вона ще не повернулася, ще діагноз не підтвердили, а ви вже тут як тут. Чого ж нас не попередили?

– У них у Києві все швидко робиться, – в'їдливо зауважила Кротова. – Нас теж не попередили. А за діагноз ви не хвилюйтесь. Уже є.

– Чого ж ми стоїмо? Ласкаво просимо до нашої хати, – приклала Куля до грудей руку. – Побачите, як живемо, як мучимось. А це наш завідуючий епідвідділом Афанасьєв Валерій Васильович,

Юнак потиснув руку Жаданові.

– По-моєму, ви не дуже тут і мучитесь, – посміхнувся Жадан. – Дивіться, в яких хоромах живете.

На його превеликий подив, ця районна санітарно-епідеміологічна станція вигідно відрізнялася від десятків інших установ такого ж типу, які переважно містилися в тісних одноповерхових будиночках, де завжди рипіли мостини, відвідувачі обов'язково вимазувались об густо побілені крейдою стіни, взимку стояв кислуватий залах диму, що валив з грубок, а влітку було сиро і прохолодно, мов у льоху. Подвір'я цієї санепідстанції було доглянуте, заасфальтоване, засаджене молодими деревцями. Мжичка вщухла, брався легкий морозець, і приємно було розім'яти ноги після важкої поїздки.

– Давно побудувалися? – спитав він.

– Місяць, як в'їхали, – сказала Куля. – Намучились, нехай йому…

Але в голосі та виразі її обличчя не було й слідів тої муки, про яку вона весь час казала. Вже згодом Жадан довідався, що Кулю в районі та області всі, посміхаючись, називали «Ксеня-великомучениця», бо її приказка «так і живемо, так і мучимось» стала притчею во язицех.

На даху санепідстанції з обох боків будинку він побачив лелек: високі, майже в людський зріст, фігури птахів були помальовані в білий і чорний кольори, а дзьоби в них були яскраво-оранжеві, такого ж кольору, як їхній «Москвич».

– А це що? – спитав він. – Громовідводи?

– Чому громовідводи? – образилась Куля. – Лелеки. Дерев'яні. Тільки ми неправильно зробили. Поставила на двох ногах. А треба було на одній.

– Нормально, – протягнув Жадан.

Не санепідстанція, а пологовий будинок, подумав.

Всередині теж все було чисте, свіженьке, все пахло фарбою, лінолеум був якийсь особливий – з гарним темно-вишневим візерунком; замість фарбованих у якийсь дикий коричневий чи темно-синій колір панелей, як це велося в інших закладах, всі коридори й кабінети цієї санепідстанції були обкладені ясно-салатовим пластиком, що надавало приміщенням святкового вигляду. Куля з гордістю показала гостям лабораторію – обладнання новеньке, термостати німецькі, холодильники угорські. Світло згасаючого дня розсипалося, розлилося по сотнях чисто вимитих пробірок, що, лагідно виблискуючи, стояли в штативах на білій поверхні лабораторного стола. Жадан згадав ожеледь, дорогу сюди й дерева, віддзеркалені на її поверхні.

Куля хотіла їх одразу ж вести на обід, казала, що все замовлене в ресторані і що вистигнуть вареники із сиром і сметаною, Кротова стогнала, що мріє добратися до готелю й відпочити, в Жадана страшенно розболілася голова, але якась затята сила змусила його зайнятися справою Чорнодуба. В цьому, звичайно, не було великого сенсу, він і сам це розумів, можна було все почати завтра на свіжу голову, але, наче бажаюче комусь – тільки кому? – щось довести, щось у самому собі подолати, зламати якусь ліниву, байдужу нехіть, він чемно, але непоступливо попросив показати йому всі папери, що стосувалися Чорнодуба. Особливо його цікавила карта вакцинації з точними датами введення препаратів та їхніми дозами. Помітив, як Кротова, що стояла обіч нього, знизала плечима, кинувши красномовний погляд на Кулю: мовляв, я тут ні при чому, це все він – робить із себе грізного й непідкупного ревізора, хоча тут немає серед нас розтратників, всі ми колеги, й справа в нас одна. Але, як член республіканської комісії по розслідуванню всіх випадків сказу на Україні, він мав повне право на таку перевірку, й тому всі мовчки стерпіли це знущання із здорового глузду.

Пояснення давав Афанасьєв, він приніс якісь папірці, але одразу ж з'ясувалося, що він не дуже орієнтується в тому, що сталося, бо саме тоді працював на збиранні буряків, а опріч того, весь цей час займався господарськими справами – отримував нові меблі для санепідстанції, і випадок Чорнодуба вела помічник епідеміолога Тесленко. Жадан пригадав її блякло-морковний пильовик. Бігає ще, мабуть, по взуттєвих магазинах.

– Я думаю, найкраще про все розповість Бадяк, – сказав Афанасьєв. – Він призначав лікування. У нас даних ніяких немає.

– Це наш хірург-травматолог, – пояснила Куля.

– Тоді поїдемо до нього, – роздратовано сказав Жадан, якого вже почав злостити повільний, засмоктуючий спокій цих людей.

Куля подзвонила у травматологічне відділення районної лікарні, але їй сказали, що Бадяка вже нема і ніхто це знає, куди він пішов. Вдома у нього телефону не було.

– Я знаю, де його можна побачити, – подивився на годинник Афанасьєв. – О сьомій годині у нас репетиція в Будинку культури. Готуємо святковий концерт. Він співає.

– Голос у нього божественний, – підтвердила Куля. – Дайте йому сьогодні спокій.

І нам теж. Правда, цього вона вголос не сказала. Кротова переможно подивилася на Жадана.

– Я ж казала вам, Євгене Петровичу. Не поспішайте. Бережіть здоров'я. Воно ще вам знадобиться.

– Ви на скільки приїхали? – спитала Куля. – Я за мовила готель на три дні.

– Що ви? – змучено скинулась Кротова. – Які три дні? Про що мова? Завтра все зробимо і поїдемо. Сподіваюсь, завтра дорога буде нормальна. В мене внучка хвора, вдома повний розгардіяш, після відпустки усе занедбане, гора білизни лежить, прання треба робити… За день упораємось. Правда, Євгене Петровичу?

– Звичайно, – погодився він.

– Тоді – по машинах, – рішуче підвелася Куля. – Поїдемо до готелю. Ресторан у готелі, так що далеко не треба ходити.

III

Обідали в окремому кабінеті ресторану, який навіть Жадана, звиклого до різних районних спецсхованок, створених на втіху хлібосольним провінційним життєлюбам, вразив своєю вигадливістю, бо зроблений був у стилі корабельної кают-компанії: круглі ілюмінатори, з яких відкривався краєвид на сіру, невиразну річку, над якою швидко западали сутінки, стіни й похила стеля обшиті дубовими дошками, мідні ліхтарі, що погойдувалися над міцним дубовим столом, компас, барометр і досить пристойна копія картини Айвазовського «Дев'ятий вал». Не вистачало лише великого дерев'яного штурвала. Куля була тут своєю людиною, вона впевнено командувала двома офіціантками, які подавали на стіл, несучи таку величезну кількість закусок, що Жадан з жахом думав, як вони їх подолають і навіщо переводити стільки продуктів. Та Кулі цього було замало, бо вона перепитувала, чи є балик і чи вже засмажили рибу. Обідали вчотирьох – Куля, Афанасьєв, Кротова і Жадан, бо шофера вже встигли погодувати в лікарні, де поставили машину, й він пішов спати.

Афанасьєв розповідав Жаданові, що сам він із Сибіру, де познайомився з дружиною, коли вона приїхала до них у студентському будівельному загоні, – вчилася вона тоді у Вінницькому медінституті, живуть вони тут другий рік, але він ніяк не може звикнути ні до клімату, ні до кімнати, яку вони з дружиною знімають за п'ятдесят карбованців, а квартири їм не дають, обіцяють, але то все брехня, бо район зачухраний, житлове будівництво майже не ведеться, й вони з дружиною збираються податися до Сибіру, де в Афанасьєва є родичі – попервах приймуть їх.

Спочатку окрасою столу був, безперечно, смажений у сметані короп. Потім принесли борщ і пампушки з часником. Куля стала розповідати, як вона будувала санепідстанцію.

– Якби ви тільки бачили, Євгене Петровичу, – вона, дотримуючись усіх правил гостинності й субординації, зверталася тільки до Жадана, – в якій несусвітній розвалюсі ми жили! Це тут колись був такий подлєц, головний лікар районної лікарні Моздюк. Слава богу, вже нема. Так от, колись таку дурість утяли: санітарно-епідеміологічну службу віддали до рук головних лікарів районів. Ну, ті давай! Почали забирати найкращі приміщення, а нас викидати в різні халупи. А санепідстанцією нашою тоді керував Годня. Придурок такий був. Замість того щоб боротися і не віддавати будинок, він все чисто віддав Моздюку. Заводитися боявся. Ну, коротше кажучи, працювати неможливо було. Я тоді завідувала санітарним відділом. Потім Годня переїхав кудись, а Моздюка вигнали, так йому, подлєцу, і треба, а мене зробили головним лікарем. Вже п'ятнадцять років мучусь тут… І вирішила я побудувати санепідстанцію. Думаю собі: повинно щось же від тебе, Ксеню, на землі залишитись? Якась пам'ять. Пішла в атаку на начальство. Як танк. Страшне діло, – вона засміялася, і всі теж засміялися, уявивши, як Ксеня-великомучениця трощить усе на своєму шляху. – Вірите, Євгене Петровичу, пити почала з усіма тими придурками, від яких будівництво залежало. Скільки я того коньяку їм перетягала! Страшне діло. А вони, подлєци, спочатку вип'ють, а потім і до мене починають чіплятися. Знають, що я вдовиця і що мене це діло ще інтересує. Один виконроб – таке мале, миршаве – теж захотів. Коня кують, а жаба ногу підставля. А я йому кажу: куди, кажу, тобі? Пропадеш безвісти…

Всі знову розсміялися, а Кротова – та просто-таки зайшлася від реготу, ляскала долонями по столу й примовляла:

– Ну, Ксеню Григорівно, ну, насмішили! Язичок у вас – як бритва!

– А як же санітарному лікарю без язика? – продовжувала Куля. – Мовчатимеш – нічого не матимеш. А скільки квітів я попереносила в облплан та фінансистам нашим. Як на побачення йшла. В Москві була, в Держплані. До міністра нашого дійшла. Кажу: ви мені вибачте, може, я щось не те кажу, але як, кажу, можна наводити санітарну культуру в районі, сидячи в свинюшнику? Пробила нарешті. І ви знаєте, Євгене Петровичу, досить швидко побудувались, усього за вісімнадцять місяців. Ну, звичайно, довелося нам усім добре попрацювати. Самого сміття двадцять машин вивезли. Після будівельників самі вже білили, фарбували. Бо вони знаєте як? їм аби тяп-ляп, на халтуру. Ось ви питали, навіщо я лелек поставила. Та це моя мрія була ще з дитинства: мати свою хатиночку і щоб над нею лелеки сиділи… Я хотіла, щоб старі наші співробітники в людських умовах попрацювали. Нові, молоді прийдуть і цього не знатимуть. Як жили, як мучились.

– В Піцунді дуже оригінально зупинки автобусні побудовані, – вставила Кротова. – У вигляді восьминогів, риб чи жабок. Пофарбовані яскраво.

Принесли вареники з сиром і сметаною, гарячі, аж парували, а разом з варениками до них виплив директор ресторану – невисокий на зріст, непоказний, вкритий густим коричневим ластовинням чоловік у пошарпаному коричневому костюмі, чорній сорочці й коричневому галстуці. Спитав, чи всім задоволені. Він трохи гаркавив.

– Знайомтеся, Михайло Михайлович, – сказала Куля. – Це наш дорогий гість, професор з Києва.

– Дуже приємно, – сказав директор, обережно потискуючи руку Жадана. – Ми завжди раді таким великим людям. А я, знаєте, теж недавно був у Києві.

– Що – по ікру їздили? – підморгнула Куля і пояснила: – В нашого Михайла Михайловича чого тільки нема. Пташине молоко – і те є. В нього найкращий ресторан на всю Україну.

– Ох, ох, таке скажете – найкращий! – задоволено замахав руками директор. – Був я там у ресторані «Київ» – ото, скажу вам, ресторан. Вищий рівень! Офіціанти в смокінгах. Рибне, м'ясне асорті… Куди там. Але, скажу вам по секрету, котлети «деволяй» ми робимо краще… Ми курей спеціально годуємо для цего.

Він, як багато хто на Поділлі, казав не «цього», а «цего».

– Смачного, значить! – І директор делікатно подався до виходу, щоб не перешкоджати гостям.

– Почекайте, Михайле Михайловичу, – гукнула Куля.

Директор зупинився.

– Ви нас сьогодні не фотографуєте?

На обличчі директора з'явився вираз муки і образи.

– Ксеню Григорівно, Ксеню Григорівно, – сказав він. – Ми з вами давні друзі, як ви могли? Хто вам цей анекдот сказав? Ображаєте.

– Та я жартую, – засміялася Куля. – Розумієте, Євгене Петровичу, це тут недавно посадили директора нашого цукрозаводу. Хабарі, подлєц, брав, приписки до плану робив, державні гроші розтринькував, все пропивав з дружками. Ну, його ОБХСС – цап-царап, подлєца. Ну, а на процесі показували фотокартки – як вони по ресторанах гуляли.

Директор ображено підняв руки.

– Пробачте, Ксенію Григорівно, але тут він не бував. Тут боявся. Він до Львова їздив, думав, що там його ніхто не знає… Крім того, – він притишив голос, – якби вас фотографували, я б спочатку ввімкнув додаткове світло. Ось так.

Він увімкнув ряд яскравих світильників, схованих у стелі.

– А потім би так зробив.

Тихо відсунув убік вишиту золотою ниткою коричневу штору, і гості побачили невеличкий ілюмінатор, який виходив не на вулицю, а в сусіднє приміщення. Холодне скляне око втупилося в них.

Куля підійшла до віконця й зазирнула в нього.

– Це що – серйозно?

Директор прикрив ілюмінатор шторою і засміявся.

– Ви жартуєте, я теж жартую. Щоб не перешкоджати гостям, – а в нас бувають дуже високі люди з Києва, з Москви, – ми дивимось у це віконечко, щоб знати, коли подавати страви. Смачного вам, – уклонився директор і вийшов.

На десерт їм подали морозиво зі смородиновим варенням, каву і якийсь не бачений ними ніколи медовий узвар. Гості обважніли, очі почали злипатися, й розмова вже точилася кволо, сонливо, ніхто ні словом не згадував про причину, що привела їх сюди, наче її не було зовсім; Куля розповідала про свого сина, який вчиться у Московському інженерно-фізичному інституті, пішов у батька, той теж був математиком, викладав у середній школі і завжди казав: для ледарів я куля, що вилітає з гвинтівки, а для начальства – куля більярдна, яку можна до будь-якої лузи закинути. Навіть до Старої Митниці. Виявляється, чоловік Кулі так ніколи й не був у Москві Все мріяв поїхати, збиралися у відпустку з Ксенею Григорівною вибратись, якийсь друг їхній казав, що ветеранам Вітчизняної війни дають місця в готелі «Москва», – а чоловік всю війну пройшов, старший був за Ксеню Григорівну, орден Слави мав, – але так і не довелося у столиці побувати. Навесні помер. А син, бач, москвичем став. Невдовзі має одружитися з москвичкою.

Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння – і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури – важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів – запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.