Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

– Жанно, – нарешті коротко кинув Саша, вислухавши належну дозу вмовлянь усіх гостей, і Жадан здивувався раптовій покірливості цієї жінки, яка швидко стала за своїм партнером, поклавши йому на плече руку, й одразу ж на пальці в неї лазерним променем засвітився зелений камінець з персня. Полум'я, що палахкотіло в каміні, мерехтливим промінням вималювало жіночі обриси гітари, на яку вже лягли гарні, міцні Сашині руки. Він заграв старовинну музику, Жаданові здалося, що в кімнаті зазвучав клавесин.

– Тут Іра казала про три речі, які повинна зробити людина, – неголосно сказала Жанна. – І я згадала середньовічний кодекс Брантома. – Вираз її обличчя раптом змінився, вона заплющила очі, зосередилась і зовсім іншим, глибоким і таємничим голосом почала напівспівати-напівдекламувати:

– Гарна жінка повинна мати три речі білі: шкіру, зуби, руки…

– Шкіру, зуби, руки, – вторив їй Саша, повільно й урочисто граючи на гітарі, немовби вів партнерку в середньовічний танок, повний величі, поваги й церемонних поклонів.

– Три речі чорні, – продовжувала Жанна, – очі, брови, вії…

– Три речі червоні: губи, щоки, нігті…

– Три речі довгі: тіло, волосся, руки…

– Три речі короткі: зуби, язик, вуха…

– Три речі широкі: груди, чоло, брови…

– Три речі вузькі: вуста, талію, кістки.

Вони вдвох з Сашею заспівали старовинну зворушливу ладу про рицаря, який забрав із собою в далекі мандри серце своєї дами й під час котрогось з боїв загубив те серце, а потім, вдивляючись у обличчя порубаних ним ворогів, розшукував його на бойовищі… Жадан сидів у глибокому, дуже зручному шкіряному кріслі, поруч з ним втулилася Лариса, яка прошепотіла йому на вухо, що ревнує його і що більше не відпустить танцювати з цією чорно-білою претензійною німфоманкою, яка всім чоловікам каже одне й те ж – торочить про біополе, про яскравий німб, про близькість біополів, а сама думає про іншу близькість, признайся, Жаданчику, тобі теж таке вона казала? Але він мовчав, уражений таким швидким викриттям усіх недавніх таємниць, які, виявляється, й таємницями ні для кого не були; тепер його хвилювала близькість Ларисиного тіла, яке майже повністю відповідало середньовічному кодексу краси; гості, засмучені долею бідного рицаря, що ніяк не міг знайти серця своєї дами, яка, либонь, уже давно померла без цього важливого органа, заворушилися, запрагли знову поїсти й випити, знову потанцювати, попліткувати, порозважатися; до вітальні вже не пішли, а витягли з кутка журнальний столик, принесли й поставили на нього пляшки й наїдки; напівтемрява й нове коло вечерювання зблизили їх, наче відкрились якісь нові, приховані зв'язки поміж ними.

Спочатку розмова була розпорошена, роздерта на якісь клаптики; як сказав би старий Жаданів знайомий Боря Голуб, що працював поруч з їхнім інститутом, розмова була багатофункціональна й мультиканальна: Валя, дружина Володі, розповідала про Мехіко, як важко російській людині жити в тому величезному, задушеному смогом багатомільйонному місті-потворі, щось говорила про авітамінози, які виникають у тих, хто харчується бананами, потім про касети з повним записом усіх пісень Висоцького за сто доларів, як відмовляла вона Володю, щоб не купував, адже краще переписати в когось і не витрачати дарма грошей; Саша підсів до них і розповідав Ларисі, яка тримала теплу руку на плечі Жадана, що сам він з Вологодської області, працював в Омську, в театрі, там у нього був великий роман з жінкою головного режисера, також актрисою, хтось написав на них анонімку, й на засіданні профкому жінка та, красуня з красунь, вилила на Сашу страшний бруд, щоб відхреститися від гріха, звинуватила Сашу в гомосексуалізмі, але чоловік все одно не повірив, не вибачив, а вигнав її разом з Сашею, потім почалося життя гастролера по містах і містечках великої Русі з плакатом, на якому був зображений він в епізодичних ролях з кількох, нікому не відомих кінофільмів, а був він в Омську героєм-коханцем, і тепер виламався із амплуа, а характерні ролі він ніколи не любив грати, і от тепер Гамлета грати пізно, а короля Ліра – ще рано, от і доводиться виступати з концертними програмами; Валя чомусь почала розпитувати Жадана, чи він не чув про гіпнотизера з Керчі, який за одну годину зцілює алкоголіків; до Володі липла Жанна, й він розповідав, як торік у санаторії під Москвою піймав особливо небезпечного злочинця, не знаючи, що це саме той, кого розшукує вся міліція країни, а він просто чіплявся до їхньої медсестри, і Володя не витримав такої наруги й схопив його – поки приїхала міліція, минуло півгодини, й весь цей час довелося його тримати, – Володя обхопив шию Жанни м'язистою рукою й показав, як притискав він у «ключі» того бандюгу, що вже за ніж хапався; Володя скинув светр й залишився в майці з портретом якогось симпатичного бороданя; Жанна тикала пальцем у Володині груди й кричала радісно, що пізнала його, що це головний герой американського фільму «Конвой», Володя підтвердив, сказавши, що хлопець цей – популярний співак рок-н-ролів. Тільки Ірина з Оскаром мовчали, цілуючись у найтемнішому кутку кімнати. Невідь-якими шляхами в якусь мить усі ці розрізнені розмови, уривки слів, спогадів і думок раптом об'єдналися в одне спільне русло.

Почали говорити про загробне життя.

Хтось згадав книжку американця Раймонда Муді «Життя після життя», в якій описувалися враження тих, хто пережив клінічну смерть, а потім був реанімований: нібито людина, відходячи в інші світи, бачить якісь видіння, що можуть свідчити про існування загробного життя.

– Це все шкідлива, реакційна брехня, – сказав переконано Володя, – і ви це знаєте не гірше за мене. Ми всі проголошуємо себе матеріалістами, однак, щоб бути справжнім матеріалістом, треба мати не лише знання, а й мужність. Так, так, мужність, – обвів він усіх поглядом білого кроля, а разом з ним насмішкувато на гостей подивився американський актор з майки, в якого, на відміну від Володі, було темне волосся.

– Яку ж мужність треба, щоб сповідувати те, чого всіх дітей навчають у школі? – спитала Жанна.

– Матеріаліст мусить погодитися з певними фактами. А вони сумні. Після смерті нічого від нас не залишається. І оце м'ясо гниє, – він поляскав себе долонею по борцівському торсу, – й кістки зотлівають. Для того, щоб визнати це, потрібна мужність. А всі оці Муді сіють серед людей шкідливі ілюзії. Мовляв, усе попереду, ще нічого не пізно. А попереду – сира яма. Або піч крематорію. І все треба робити в свій час, нічого не залишати на потім. Бо буде пізно… От мексіканці – здавалося б, завзяті католики. Але більшість з них не вірять у загробне життя, я переконаний. Бо вони в основі своїй як були, так і залишились язичниками. В їхній народній середньовічній поезії «Нагуатль» є дивовижні вірші: життя минає, треба жити… Тільки раз приходимо на землю й тому повинні радіти й плекати квіти, бо попереду Царство Смерті… тільки на мить ми прийшли в цей світ. Це правда, що ми минаємо, це правда, що невдовзі покинемо квіти й пісні. Немає життя там, де чекає на нас смерть. Тільки на землі радощі наші… Ось чому вони так уміють радіти, так люблять карнавали. Тому що не вірять у загробне життя…

– Ні, я не згодна! – вознесла руки вгору Жанна. Тінь від її вузького тіла пробігла по стіні й зламалася на стелі. – Я не згодна, бо ми складаємось не лише з м'яса й кісток. Я знаю, що в людей є німби, є біополе, і в цьому запорука безсмертя людини. Біополе не може просто так умерти – і все. Матеріалізм, який ми сповідуємо сьогодні, формувався ще у вісімнадцятому столітті, коли не було справжньої науки. Ви б показали французьким енциклопедистам і матеріалістам того часу звичайний кольоровий телевізор – вони б не повірили в його існування. А в середні віки взагалі б оголосили це породженням біса. Але телевізор побудовано цілком на матеріальних законах.

– Не зрозумів, – відгукнувся раптом з кутка Оскар. – Щось дуже каламутно. Що ви хочете сказати?

– Вона хоче сказати, що Володя привіз відеомагнітофон і касети і зараз покаже нам потрясний американський фільм, – сказала Лариса.

– Я хочу сказати, що сьогоднішній рівень науки ще дуже примітивний і тому те, що сьогодні здається нам надприродним, – завтра також знайде матеріальне пояснення. Безсмертя біополя, наприклад.

– Ніякого безсмертя нема і не буде, – вперто, як хлопчик, котрий за будь-яку ціну хоче довести своє, повтори Володя. – Це все вигадки істеричних, слабких інтелігентів, які нічого в цьому світі не зробили, а відкладають усе на майбутнє.

– Володю, Володю, – занепокоїлась Валя, – не заводься. Постав краще фільм. Ми привезли два фільми – «Смертельне карате» і комедію «Троє в ліжку». Який подивимось?

– «Троє в ліжку»! – вигукнула Лариса, і всі її підтримали.

– Вам тут інтелігенти не подобаються, – несподівано для самого себе сказав Жадан, який дуже не любив устрявати в різні абстрактні дискусії. – Але саме інтелігенти зробили загробне життя реальністю, хочете ви цього чи ні.

– Поясніть.

– Жадан, кінчай ти з цими теоріями, – ніжно погладила його по голові Лариса. – Набридло.

– Дозвольте людині висловити свою думку, – розсудливо мовила Ірина Мороз.

– Ось ви тут розписували цілком матеріалістично, як гниє тіло людське, – сказав Жадан. – Але від людини залишаються речі, які ніколи не гниють. У Печерській лаврі лежать мощі. Перед тим, як люди йдуть у печери, їм по радіо читають лекцію про гниття, муміфікацію, брехню церковників І так далі.

– Правильно читають, – сказав Володя. – Тільки мало, бо все одно знаходяться ідіоти, які вірять в усю цю мурню.

– Правильно, – погодився Жадан. – Але потім я бачу в підземеллі висушену, коричневу долоню людини, яку звали Неетором-літописцем, й мені вже наплювати на всі науково-популярні лекції, бо я уявляю, як тримав він цими пальцями перо. І розумію, що людина не просто шматок м'яса, якщо вона змогла подолати десять століть. Значить, вона безсмертна. Мені здається, що дуже небезпечно казати людині весь час: ти помреш, ти помреш, і від тебе нічого не залишиться. Бо тоді людина починає жити одним днем, як тварина. А якщо людині сказати: ти помреш, але на цьому твоє існування не закінчується, бо існує совість, за якою оцінюватимуть твої вчинки, існує твоє діло, існує пам'ять про тебе, існує твоє слово, – і якщо це праведні діла й слова, вони залишаться коли не навічно, то надовго.

– Браво, браво, – іронічно заплескав у долоні Володя, кліпаючи білявими віями, – вам тільки проповіді читати, заспокоювати всіх стражденних і вмираючих.

– А ви коли-небудь бачили, як вмирає людина? – тихо спитав Жадан.

– Бог милував. Не хочу я на це дивитись…

– Володю, перестань! – майже істерично закричала Валя – товста, негарна, передчасно зів'яла жінка, порівняно з якою Лариса здавалася зовсім юною. – Тепер я розумію, чому ти не захотів взяти відпустку, коли моя мама помирала!

Вона заплакала й вибігла з кімнати. Володя похмуро подався за нею, б'ючи кулаком лівої руки у відкриту праву долоню.

Лариса теж підвелася. Була в довгому декольтованому вечірньому платті з червоного шовку. На тлі догораючого полум'я в каміні її плаття спалахнуло вогненно, й крізь цю червону барву чорно проглянула тінь її стрункого тіла.

– Я вас усіх прошу. Киньте це. Ми веселитися зібралися чи розмови про смерть вести…

– Може, якось заспокоїти Валю і Володю? – спитала Ірина.

– Не треба, – спокійно відповіла Лариса. – У них свої проблеми, вони самі розберуться.

До Жадана підійшов Оскар. Був маленький, зсутулений, складався, здавалося, весь з гострих кутів. На гострому носі висіли окуляри з товстими скельцями, в яких зменшувалось його й без того невеличке обличчя. Йому було років сорок, але мав вигляд старого, втомленого власною мудрістю професора, що випадково потрапив у товариство дошкільнят.

– Вибачте, ви хто? Історик? Філолог?

– Лікар, – відповів Жадан.

– Лікар? – здивувався Оскар, дістаючи з кишені піджака (він єдиний не скинув піджак) люльку, сірники й залізну табакерку, на якій був зображений якийсь поважний вусатий пан.

– Дивно, – почав натоптувати тютюном люльку Оскар. – Лікар… А міркуєте, як випускниця інституту шляхетних панночок… Хто-хто, а ви повинні знати, що в основі життя лежать біологічні закони, а не всякі гарні слова. Природа розвивалась без усяких слів, без усіх цих абстрактних, імлистих понять типу «совість», «добро», «зло» і досягла величезного розквіту й небаченої доцільності й різноманітності. А чому? А тому, що в основі розвитку кожного організму, кожного виду були три програми: забезпечення енергії – тобто харчова, продовження роду – тобто статева, забезпечення власної безпеки – тобто захисна, чи агресивна, як кому завгодно… Ці програми породили запеклу боротьбу за існування.

– І ви думаєте, що людина також живе тільки за цими вашими програмами?

– Безперечно. – Оскар нарешті запалив люльку, пахнувши на Жадана димом, що мав приємний медвяний запах.

Гостям уже набридли теоретичні дискусії, й вони подалися до вітальні, де Володя лаштував відеомагнітофонну приставку до телевізора, щоб показати не бачений на Козинці супербойовик «Троє в ліжку». Тільки Оскар та Жадан залишалися біля каміна.

– І ви хочете все багатство людства – всіх – убгати в прокрустове ложе отих трьох примітивних програм? – спитав Жадан.

– Звичайно. Як усе живе, люди теж підлягають біологічним законам. І в цьому плані немає різниці між горилою і, скажімо, Шопеном. Вся різниця між ними полягає в тому, що горила кричить на дереві, зазиваючи самицю, а Шопен грає на фортепіано. Ми зараз вивчаємо глибинні програми, якими користуються організми різних видів, і порівнюємо їх, – знаходимо вражаючі подібності. Не такі вони вже й примітивні.

– І цим ви хочете довести, що людина – така ж тварюка, як і інші?

Оскар спокійно посмоктав люльку, наче хотів показати, що його не обходять злостиві Жаданові закиди; Оскар звик до такої роздратованої реакції тих, хто був вихований на старих канонах й віруваннях віків минулих, на вченнях тих наївних просвітників, які проголосили людину вінцем природи, надавши їй рис ідеальних, майже божественних, відірвавши людину від матеріального субстрату.

Помовчавши, Оскар спокійно, наче маючи справу з нерозумною дитиною, сказав:

– Ми хочемо вивчити справжні можливості людини як складної біосоціальної машини для переробки інформації. Хочемо знати кількісні параметри людини – чого від неї можна чекати, а чого не треба. Вивчаємо роль генетичних програм у поведінці людини. Будьмо відверті – вісімнадцяте і особливо дев'ятнадцяте століття переоцінили людину, створили навколо неї багато брехливих міфів. Звідти й бере початок наша теорія про те, що методом виховання можна змінити людину, як мічурінське яблуко, дуже швидко зробити її доброю, благородною, чемною, чесною і так далі. А дзуськи! Бо під тонким шаром виховання нерідко в людини криється крокодил – тобто програми, про які я кажу. Ви, мабуть, чули про той недавній випадок, коли людина з двома вузами, яка провела ціле життя біля книжок, у колі інтелігентів, зарізала свого колегу й розчленувала його тіло так, що потім лише залишок ноги знайшли і не змогли точно ідентифікувати, чи він належав убитому,

– Чув. Це виродок. І виняток. Що він доводить?

– Він доводить те, що в людині нерідко сидить звір. Я не кажу – завжди, але – нерідко. І нам треба вивчати цього звіра, а не заплющувати на цей безперечний факт очі. Вивчаючи роль різних програм, ми зможемо моделювати поведінку людини, прогнозувати її можливі вчинки, злочини й подвиги.

– Хочете знайти гени чесності й злочинності? – всміхнувся Жадан, якого почав дратувати цей самовпевнений чоловік.

– А ви не смійтеся, це дуже важлива річ. Я певен, що невдовзі ми дізнаємось, від кого чого можна чекати. Цілком можливо, що є гени злочинності. Американські дослідження підтверджують цей факт. Людина сама про себе не знає, на що вона здатна. А ми хочемо знати. І будемо, настане час. А знаючи, скажімо, що перед нами злочинний тип, який може в потенції скоїти вбивство, ми зможемо і попередити це. Так що ми з вірою й надією дивимось у майбутнє.

– Це все науковоподібна маячня, не більше. Дурите ви державу, берете гроші на дослідження, обіцяєте золоті гори, а самі… – махнув рукою Жадан і, ставши на коліна, почав щипцями перевертати обгорілі головешки в каміні. Із сизого жевріння посипалися іскри, вихопилося кілька язичків молодого полум'я, на нього війнуло жаром, потім знову все заспокоїлося. Він докинув свіжих дров.

Оскар старанно вибив згорілий тютюн з люльки і заходився чистити чубук залізною шпилькою.

– Ви лікар і не вірите в існування біологічних програм? – спитав.

– Вірю. Але, крім тих, про які ви розповідали, людина має інші, вищі програми… А часто діє всупереч усяким програмам. Без цього не було б людства…

– Вищі, – став продувати люльку Оскар. – Я стежив за вами, ви мене зацікавили одразу. Бо ви не пили, я теж не вживаю алкоголю, і мене це зацікавило. Я хотів зрозуміти, в чому причина.

– Був випадок, після якого я зав'язав.

– Значить, ви герой наших днів. Про вас можна складати пісні і друкувати з вами інтерв'ю, – усміхнувся Оскар. – Дуже модно. Але не в цьому річ. Ось ви танцювали з цією… декламаторкою.

– Жанною, – підказав Жадан.

– Так, Жанною. Оригінальне створіння, цілком підпорядковане одній певній програмі. Я бачив, як ви пригортались до неї. Вам було приємно, чи не так?

– Припустимо.

– І ви в ту мить хотіли б з нею… тільки чесно?

– Хотів би.

– Ви її знали до цього? – спитав Оскар.

– Ні.

– І не закохані в неї?

– Ні.

– Значить, ні про які вищі матерії – про духовну спільність, святе кохання, сімейне щастя – мови не могло бути?

Жадан промовчав.

– Отже, спрацювала ваша примітивна статева програма, – холодно вів далі Оскар. – Ви тільки не подумайте, ради бога, що я вас за це засуджую…

«А яка програма штовхає тебе в обійми Ірини Мороз?» – подумав Жадан, але знову промовчав.

– Я нікого ніколи не засуджую. Я лише вивчаю об'єктивні факти. – Тепер Оскар дістав інший гатунок тютюну, із синьої пластикової торбинки, й знову почав натоптувати люльку. – Так от, що лежить в основі цих програм, які керують життям на землі? – лекторським тоном запитав він.

Жадан мовчав. З сусідньої кімнати долинали вибухи реготу.

– Прагнення щастя, – відповів Оскар на своє запитання. – Гедонізм – велике слово. Як ви думаєте, чому тепер люди кинулися у шалену гонитву за матеріальними благами, чому казяться, купуючи автомобілі, дачі, меблі, одяг, магнітофони, чому в світі стільки розлучень, стільки зрад, стільки алкоголіків?

– Не всі це роблять, – сказав Жадан.

– Переважна більшість! – пихкнув Оскар люлькою, міряючи кімнату з кутка в куток. – А якщо не роблять, то мріють робити! Тому що люди, майже все людство, зрозуміли нарешті, що всі смертні, що все минає назавжди, що загробного життя нема. В цьому Володя правий, хоч і примітивно він це викладає. І, зрозумівши це, тобто те, що і так давно було відоме, а у тварин взагалі проблеми смерті нема, люди стали люто, похапливо гнатися за щастям – дайте нам його, дайте сьогодні ж, зараз же, негайно. Тобто почали активно реалізувати свої біологічні програми. Яскравий приклад того – цей дім і його господарі.

– Ви взяли якусь маленьку частинку правди й видаєте її за повну істину! – Жадан не помітив, як підвищив голос. У скельцях Оскарових окулярів загорілися два маленькі вогнища – це в каміні зайнялися поліна, підкладені Жаданом. – Від ваших параноїчних теорій один крок до повного духовного знищення людини, до зведення її до рівня свині… Мовляв, дайте їй жерти, дайте доброго кабана – і вона одразу ж захрюкає від щастя.

– Не треба, лікарю, звинувачувати мене в тому, в чому я не винний. – Новий дим, що пихкав з Оскарової люльки, був смердючий і терпкий, наче від сигари. – Я розумію ваш гуманістичний пафос, ваше неприйняття цих простих істин. Ми тільки кричимо, що ми матеріалісти, а насправді вся наша освіта, наука і культура наскрізь просякнуті ідеалізмом. І тому більшість людей вважає, що подібність людини до тварини огидна. Мовляв, як же це? Ми літаємо в космос, ми володарі землі, а нам показують мавп і кажуть; це наші близькі родичі. Це образливо! Якщо людина не хоче уподібнюватись тваринам, не хоче нічого спільного мати з законами біології, будь ласка, є гарний вихід; передайте всю людську інформацію штучним апаратам, роботам, машині і самоліквідуйтеся як вид. Видайте декрет про самоліквідацію гомо сапіенс. А машина житиме вже за своїми законами.

– Маячня, – знизав плечима Жадан.

– Ні, шановний лікарю, не маячня, а світле майбутнє цивілізації! Вже тепер автоматизовані заводи не потребують людей… А щодо істини маленької чи великої – то це все можна виміряти, й дуже точно. Адже я нічого не вигадую. Я вчений. Я вивчаю факти, викладаю їх у цифрах, графіках і моделях. Як кібернетик, я повинен зрозуміти, як переробляє інформацію людина. Як біолог – що формує думки і вчинки людини, яка матеріальна сила примушує людину робити той чи той вибір… Я хочу знати правду, розумієте? Правду, а не солодке базікання.

– А програма совісті є серед ваших програм?

– Слухайте, мужчини, як вам не соромно, – вбігла до кімнати Лариса. – Жінки за вами скучили. Володя впився, спить, а ви тут… Майте совість. Там такий фільм… Трохи не вмерли від сміху… А ви все про смерть?

– Ми про життя, – похмуро сказав Жадан і пішов до вітальні. На екрані телевізора прилизаний красень у смокінгу цілувався у ванній кімнаті з голою блондинкою. Потім вона штовхнула красеня, й він під регіт глядачів полетів у ванну, зникнувши в шампуневій піні.

III

Вночі сталося те, чого він чекав. У комірку для гостей, де приготували йому постіль, прийшла Лариса у голубому махровому халаті з каптуром. Він не міг заснути – читав детективний роман Агати Крісті – знайшов на письмовому столі. Читав при світлі нічника, зробленого у вигляді шахтарської лампочки. На сталевій поверхні нічника виднівся вигравіюваний напис: «Дорогому Володимиру Михайловичу Супруну від будівельників Кривого Рога». Лариса мовчки взяла його за руку й, приклавши палець до вуст, повела до своєї спальні, де все було солодке й бажане – її обійми, поцілунки, краса її тіла й та радість, яку вони дарували одне одному; він давно не знав жіночої ласки, і тепер все це здалося йому чудовою, радісною, легкою грою – її тихий сміх і те, що час од часу рука її тяглася до радіоприймача й крутила ручку діапазонів, щоб знайти гарну музику, а потім Лариса курила, поклавши попільничку йому на груди й струшуючи туди попіл, а він лежав, боячись поворухнутись; потім вони сперечалися – хто з них більше хоче їсти, навіть прикладали вуха до теплих животів; його натюрморт, який дуже сподобався Ларисі, стояв на столику, де була розкладена її косметика; Лариса казала, що повісить його над своїм ліжком; ще вона казала, що їсти хочеться завдяки цьому натюрмортові, хлібові й печеній картоплі, й вона не повісить його над ліжком, бо інакше щоночі вставатиме і їстиме, дивлячись на нього; нарешті, після всіх цих розмов (говорили пошепки) і смішків, вона спустилася вниз, на кухню, й принесла звідти чорний хліб з темно-рожевими шматочками прикопченого й наперченого м'яса і червоні мариновані помідори; у перервах між любощами Лариса кілька разів підбігала до дзеркала, уважно вивчала своє лице й шию, шепотіла сміючись, що він геть сколов її своєю бородою, казала, що вона запросить його на Новий рік замість діда-мороза, мазала щоки якимось кремом з запахом троянди.

Жадан прокинувся дуже рано, коли сірий осінній світанок знехотя сходив над берегами Козинки. В нього страшенно боліла голова, наче з перепою, й було тоскно на серці. Лариса лежала горілиць, вона спала, як дитина, напіввідкривши свої солодкі вуста; у ранкових сутінках її тіло так беззахисно тепліло на блакитному простирадлі й була в ньому така досконалість життя, така томлива принадливість молодості, що йому ще гірше зробилося на душі. Він тихо вийшов із спальні, озираючись на всі боки (у кабінеті старого Супруна спали Жанна і Саша), перейшов навшпиньки до своєї кімнатки, швидко вдягнувся й спустився униз, щоб умитися. Поторгав двері ванної кімнати, але вони були зачинені. Через якусь мить двері розчинилися, і звідти вийшов Володя – похмурий, з набряклим блідим обличчям. «Почекай, не йди», – буркнув він, щільно зачинивши за собою двері. Жаданові здалося, що американець на майці теж спохмурнів. Зніяковівши, Жадан поплівся на кухню, де все – стіл, табуретки і буфет – було заставлене немитими тарілками і напівпорожніми пляшками. Без огиди не міг дивитися на ці залишки вчорашньої обжерливості, вдихати відразливі, кислі запахи вина, салатів і паштетів. Побачив, як з ванної кімнати тихо вислизнула Жанна; була в жовтих шортах й чорній сатиновій сорочці, тій самій, в якій ходила вчора ввечері, тільки не підперезаній червоним шнурком. Жаданові стало соромно, наче він підглядав. Відвернувся, щоб не бачити її, але Жанна, спокійнісінько потягуючись, увійшла до кухні. Ноги в неї були тонкі й бліді, як парості, що проростають навесні з картоплі.

– Б-р-р, – вона почала брязками пляшками, вишукуючи щось серед них. – Пити хочеться.

Знайшла недопиту пляшку пепсі-коли й кілька разів жадібно ковтнула. Коричнева рідина полилася по її підборіддю.

– Ху-х, – Жанна витерла краєм сорочки підборіддя. – Ну, добре, я не сплю, я грішниця, але ви, такий праведник, що ви тут робите?

– Голова болить.

Вона співчутливо усміхнулась.

– Так, справді, німб у вас зменшився й потьмянів.

– Нормально. Так йому й треба. – Він не зрозумів, чи вона знущається з нього, чи цілком серйозно говорить про німб.

– Стійте спокійно, – вона приклала долоню до його чола. Йому здалося, що він відчув поколювання маленьких гарячих голочок, як буває тоді, коли тіло заніміє. Дивно, але долоня Жанни швидко забирала біль з голови, як пилосос сміття з підлоги. Від Жанни тхнуло перегаром і тютюном, ненафарбовані очі втратили вечірню таємничість, лице її було білясто-лискуче, наче пластикова пробка від шампанського.

– Закінчилася ще одна ніч старіючих еротоманів, – зітхнула вона. – І це кляте почуття провини на похмілля. Ви святий, ви цього не знаєте. Похмілля – це завжди почуття провини. Тільки перед ким? І за що? Все болить…

– Перевірте жовчний міхур, – кинув він.

– Не будьте цинічним. Це вам не личить. Адже у вас біополе людини, до якої тягнуться всі стражденні й усі… самотні жінки. Я бачу, ви мені не вірите. Зрозумійте, що мене з Сашею ніщо, крім концертів, не зв'язує. Його цікавлять тільки чоловіки. Ви це розумієте? Адже ви лікар. Чи хто?

Він мовчав.

– Скажіть, Женю, ви все знаєте. Невже Володя правий – ми всі помремо й нічого від нас не залишиться?

Жадан мовчав.

– Я вас розумію. Ви мораліст. Ви мене засуджуєте… я… я вночі хотіла почитати щось, там є Чехов, я його дуже люблю. Я до шафи, а скло наглухо заліплене клейкою стрічкою. Щоб книжки, не дай боже, не запилилися. Що ви на мене так дивитесь? Не вірите? Це в кабінеті Володимира Михайловича.

– Будь ласка, передайте Ларисі, що я поїхав, бо мама зле почувається, – попросив він.

– Звідси ви втечете, але від себе не зможете. – Вона підняла другу руку – чи для того, щоб покласти її на голову для лікування, або щоб обійняти його, але він зробив нирок, як боксер, який уникає атаки суперника, й вийшов надвір. В холодному небі відчувалася близькість снігу, листя в саду вкривав соляний пил паморозі. Дача Супрунів стояла на крутому пригорку на березі річки Козинки, за якою починалися синюваті, щемливо-задумливі придніпровські луки. Світло нового дня принесло з собою біль спогадів і муки сумління. «Що я наробив? – подумав Жадан. – Навіщо? Адже я її не кохаю. Яка ганьба. Невже цей клятий кібернетик, який готує винищення всього, що є людського в людині, правий? Як тепер я дивитимусь їй в обличчя? Як піду в лабораторію? Що подумають її друзі? А вона? Що вона скаже чоловікові? Як просто все те, що відбулося між нами. Душа порожня. Душа порожня. Спрацювала примітивна біологічна програма. Оскар правий. Припустимо, я самотній, я прагнув жінки. Але що її примусило так вчинити? Звичайна цікавість? Спортивний інтерес колекціонерки? Бажання розваги? Що?»

Про можливість Ларисиного кохання він навіть не додумав.

На побілілому від ранкової паморозі вітровому склі «Жигулів» видряпав вказівним пальцем «good buy!». Палець замерз, аж зашпори зайшли.

Вийшов на шосе й зупинив першу ж машину – молоковоз, що йшов з Обухова на молочний завод. Водій, неголений дядько у тілогрійці, весь час потираючи татуйованою рукою сиву ранкову щетину, почав розповідати про свою дочку, яка працює в Києві програмістом в інституті кібернетики. Дядько казав – «кібурнетики».