Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

Шульга зітхнув і потер долонями свої м'ясисті вуха, наче на морозі, хоча в кімнаті було тепло, вікна позачинювані.

– Найстрашніше почалося потім, коли все вже було гаразд… Коли дізналися, що я врятував Сару, всі були здивовані, мене хвалили, казали: ось справжній чоловік, яка любов, навіть у газеті замітку написали… але я… я… ніколи мені прощення не буде ні тут, ні на тому світі… я… зненавидів Сару… я не міг з нею жити…

– Як це? – розгублено мовив Жадан. – Хіба так буває?

– Буває, буває, – сумно сказав старий, дістаючи з піжамної кишені зіжмакану хустку й прикладаючи її до очей. – Життя таке кляте й неймовірне, що все в ньому буває… Я думаю, що в мені щось після війни зламалося… якась пружина кохання, чи що. Два роки страху, не так за себе, як за неї, два роки нічних горщиків, неприємних запахів, два роки майже повного мовчання – ми дозволяли сказати одне одному лише кілька слів пошепки… Щось перегоріло… Тут перемога, весна, здавалося б, тільки живи й радій, а я її не можу бачити. Мене всього перевертає від самого її вигляду, нудить від її запаху… Все здається, що вона нафталіном пахне… А вона теж змінилася. Вік, переживання… Зуби в неї випали. Вона вже не говорила вголос. Тільки пошепки, й то дуже рідко… Ходила, як тінь, вся в чорному. І я вже не міг з нею, як з жінкою… розумієте? Вона стала мені гидка… Я почав кричати на Сару… несправедливо… чіплявся до неї, мене трусило від її вигляду… Мати моя теж її не любила… вона ще до війни була проти цього шлюбу, тільки Антоніна, дочка наша, була в Сари єдиною втіхою… Я негідник, підла людина. Ви пийте, пийте. А чому бубличків не їсте?

– Я їм, – сказав Жадан, якому бублики і чай колом у горлі стояли.

– А тут якраз з'явилася Галя Івасюта. Молода, гарна… Боже, яка вона гарна була, – зітхнув Шульга. – І я в неї закохався… Вона годилася мені в доньки… я землі під собою не чув од щастя… Я сподіваюся на ваше чоловіче благородство… хоча… все одно. В інституті тоді всі про нашу любов знали… Може, тепер уже забули. Найстрашнішою мукою було мені повертатися з роботи додому… Сара, наче зрозумівши, захворіла тяжко… і невдовзі померла. Вона наказала поховати її в тому платті, в якому сиділа два роки в шафі… Жодного докору я від неї не почув. Навпаки – весь час вона дякувала мені за порятунок, старалася мені, чим могла, догодити… аж мені неприємно було… це мене принижувало, адже я її рятував тому, що любив… Ох, як я її любив, якби ви тільки знали… Я мріяв одружитися з Івасютою, це була мета мого життя, але… вона пішла вчитися до медичного інституту, а мене звільнили а роботи, сказали, що я служив німцям, довелося тимчасово влаштуватись на дезінфекційній станції… В Галі дочка народилася, це моя дитина… я певен. Заміж вона вийшла пізніше… Ми з нею посварилися чогось, не пам'ятаю вже… якась дрібниця… В неї теж були неприємності за зв'язок зі мною… Одне слово, розійшлися наші шляхи назавжди. Ні Сари, ні Галі, ні дочки, нікого в мене немає… А як дочка Івасюти?

– Нормально, – сказав Жадан. – Працює економістом, народила дочку.

Вирішив нічого не казати про розлучення Гаркушиної дочки, про самотність і невлаштованість цих жінок.

– Ось який сказ треба лікувати, – гачкуватими пальцями постукав себе по грудях Шульга. – Той, що тут, у душах людей… Хіба міг я у найстрашнішому сні уявити, що таке може зі мною статися? Що буду я таким жорстоким? І що скажені пси бігатимуть по Києву, заганятимуть людей у душогубки? І що знайдуться свої рідні скажені пси, які радітимуть цьому, допомагатимуть їм? Ці сусіди – це кара мені за все, що я лихого зробив. За всі гріхи колись надходить кара, знайте це.

Він відкрив комод, крекчучи, став перед ним навколішки й почав порпатися в якихось паперах і книжках. Нарешті дістав сіру, старовинного вигляду папку, на якій щось було написано збляклим чорним чорнилом… Струсив пил з папки і подав її Жаданові.

– Це архів професора Левковича. Мені він уже не потрібний, а вам, може, знадобиться… Беріть.

– Ви… мені це даєте?

– Беріть, беріть. Бо, коли я помру, ті покидьки викинуть це одразу на смітник… Ви знаєте, я іноді, коли згадую Сару й коли мені особливо соромно стає, лізу в шафу і сиджу там цілий день… Розкажіть, що нового зараз у рабіології? Як поживає Мідатов? Як ви ставитесь до його вакцини?

Вийшовши від Шульги, Жадан вирішив зазирнути в отой клуб «Природа», що містився у підвалі й був захищений ґратами. Ступив у тепле й сире, як лазня, приміщення. Окуляри одразу ж запотіли, й він, короткозоро мружачи очі, став їх протирати. Ще нічого не розгледівши як слід, зрозумів, що потрапив у підводне царство; все навкруги було обставлене акваріумами. На кожному акваріумі значилось прізвище власника. У хащах темно-зелених і червонястих підводних рослин, що коливалися з моторошною уповільненістю, пропливали зграйками дивовижні риби, ніколи ним не бачені: якісь товсті, бліді, анемічні створіння, притулившись до скла, роззявляли роти, наче задихалися; фіолетовими й червоними іскрами прохромлювали товщу води маленькі перламутрові рибки; чорно-червоні японські карасі й крокодилясті стерлядки вразили його уяву. Тут було небагато людей: кілька школярів неголосно розмовляли з чоловіком, що мав вигляд вчителя; лисий пенсіонер зважував корм для риб; перед одним з акваріумів Жадан побачив молодого хлопця в шкіряній куртці, який, затамувавши подих, зачаровано дивився в підводний світ, наче спостерігав не бачену в житті телепрограму; у хлопця було просвітлене обличчя і за весь час перебування Жадана в цьому підвалі він не ворухнувся. Щасливий, подумав Жадан. Вже збирався вийти, коли його увагу привернув акваріум з написом: «Дар Інституту зоології АН УРСР. Піранья». Якісь сіруваті, невиразні коропи не викликали в нього ніякого інтересу після всіх тих декоративних пишнохвостих барвистих див, що їх тут побачив; однак якийсь спогад, якась згадка примусила його прочитати пояснення. «Піраньї – родина хижих риб, що проживають у прісних ріках Південної Америки, зокрема на Амазонці. Дуже чутливі до слідів крові у воді, зграями нападають на поранених тварин і людей, що потрапляють у воду. Виривають шматки м'яса з жертви, за одну хвилину залишаючи від неї лише скелет». Уважніше придивившись до непоказної рибки, побачив тупу, коротку пику з міцною нижньою щелепою, широку похмуру пащеку, як у бульдога; плавці відсвічували червоним кольором – від крові? Ще раз окинувши поглядом приміщення, він подумав, що, на щастя, піраній у світі значно менше, ніж добрих і простодушних рибок, які, байдужі до крові й м'яса, пасуться собі на підводних нивах, немов безвинні ягнята.

Після вологої задухи акваріумного підвалу надворі дихалося легко. Веселою синьо-білою казковою декорацією стояв у морозяній прозорості Театр ляльок. По Рогнідинській вулиці важко було протовпитися до Палацу спорту: сьогодні відбувався важливий хокейний матч, і десятки страждальців накинулися на самотнього Жадана з запитанням – чи, бува, немає зайвого квитка?

II

Ішла третя година ночі, а він, присьорбуючи гірку вистиглу каву, все ще не міг відірватися від архіву професора Левковича. Дав собі слово, що не кинеться одразу розшукувати папери, які стосувались би спроб Левковича лікувати сказ, а буде поступово, методично перебирати папірець за папірцем, хоч би яким непотребом вони виявились: переконував самого себе в тому, що ніяких слідів отих експериментів 1927 року не знайде, немає чого й сподіватися. Вже побачивши перші папірці, зрозумів, що це був не справжній систематизований збір документів, які б давали послідовне уявлення про життя і наукову діяльність Левковича, а випадкові залишки розрізнених матеріалів; але навіть і те, що зберігала стара сіра папка, сповнило серце Жадана тихою радістю, яку можна було порівняти лише з тим благодатним почуттям, що охоплювало його в бібліотеці, коли він, нікуди не поспішаючи й ні від кого не залежачи, гортав сторінки старовинних газет і журналів, заглиблюючись у світ минулого – у світ, який хвилював хоча б тим, що сьогодні відомо, чим він став, на що перетворився, до чого призвели ті чи інші давні події, давні відкриття, давні людські вчинки, як втілилися в життя перші креслення й формули тих диваків і мрійників, які, самі не відаючи того, готували велетенську, всеохоплюючу світову революцію, тільки не на барикадах, а в тихих лабораторіях – революцію наукову. Час незмірно видовжувався для Жадана, відкриваючи свої лабіринти, швидкості його подолання зростали, десятиліття зміщувались за одним помахом руки, що перегортала сторінку, час утрачав свою залізну побутову одновимірність, свій повільний і тупий напрямок руху лише вперед, у Невідоме, час уже не був замкнений у жорсткі рамки сьогоденного існування – від ранку до вечора, від понеділка до суботи, від року Олімпійського до року Молоді, від народження до смерті. Він повільно подорожував по часу, прискорюючи або, навпаки, пригальмовуючи своє пересування залежно від власної волі, і ця влада над Часом та Історією, над причинами й наслідками належала до найщасливіших хвилин його життя; найчастіше він робив довгі зупинки у дев'ятнадцятому столітті, особливо в його останніх десятиліттях, з приємністю опиняючись у цій відносно спокійній епосі, яка ще не знала світових воєн, концтаборів і атомних вибухів. Працюючи над першоджерелами – численними лікарсько-санітарними хроніками всіх губерній України, науковими працями медиків минулого, публікаціями бактеріологічних інститутів і пастерівських станцій, томами журналу «Русский врач», Жадан почав поступово переносити самого себе, своє існування і єство в ту епоху, в якій жили герої, перед якими він схилявся – його улюблені лікарі-земці, благородні ідеалісти-безсрібники, безстрашні епідеміологи й мікробіологи першого покоління, що прийняло на себе удари величезних епідемій і спалахів висипного тифу, віспи, холери, дифтерії, сказу. Він приміряв себе до способу мислення й логіки вчинків тих давніх людей, наче сучасний актор, який, скинувши джинси й светр, вбирається у старовинний сюртук і вузькі штиблети; бажаючи хоч у чомусь скидатися на тих, кого мав за взірець, Жадан ще в студентські роки відпустив борідку, хоча ця дитяча наївність коштувала йому багатьох неприємностей: так, років десять тому його в одній з областей не пустили на засідання протиепідемічної комісії, де мав читати лекцію; засідання призначили в будинку облвиконкому, хазяїн якого дуже не любив бороданів; ведучи свої експерименти на технічному рівні, що й не снився його попередникам, працюючи над новими препаратами та імуностимуляторами, спрямованими у вік XXI, Жадан водночас частіше й частіше думкою повертався назад, років на сто, бажаючи зрозуміти той час, утрачений назавжди. Час і його герої канули у темні води Лети, але ж щось від них лишилося? Не могло не лишитися. Не тільки старенькі будиночки на схилах Батиєвої гори чи в Протасовому яру, не лише ширина рейок на залізниці й не самі пожовклі сторінки книжок і газет – не лише слова, музика, думки давно померлих людей, які й уявити не могли, що колись настане ера супутників, відеомагнітофонів, індивідуальних комп'ютерів і шизофренічних поп-ансамблів. Здавалося, що і загадки тут немає ніякої, мовляв, все тут просто й не треба нічого ускладнювати: кожен час, відігравши свою матеріальну і духовну роль, зникає поступово з живої пам'яті поколінь, розчиняється в минулому, стає абстракцією, умовним знаком Історії, здається людям нових епох старосвітським, наївним, трохи смішним і сентиментально простацьким.

Проте загадка була. Бо зерно проростає в землі і не зникає назавжди, а віддає свою плоть новому зелу у вічному кругообігу життя. Чому ж подеколи так важко, так неможливо буває людині сучасній зрозуміти слова, думки і вчинки своїх попередників? Немовби акселерація фізична, що не дає змоги сучасній дитині – майже вдвічі більшій і важчій за дитину минулих століть – приміряти одяг своїх ровесників XIX століття, вплинула також і на виміри психічні, на моральні розміри людей, деформувавши всі усталені колись поняття, перевернувши їх з ніг на голову, зробивши легким і доступним те, що колись було заборонне, і, навпаки, недосяжним і неприступним те, що в старовину вважалося звичайним і природним, як дихання.

Хоча в архіві Левковича все було хаотично переплутане – ніякої хронології, ніякої системи, – але в окремих виписах, зроблених дрібним, дуже акуратним почерком професора, у численних вирізках з газет і журналів Жадан відчув якусь приховану внутрішню логіку, за якою добиралися ці строкаті, немовби й не пов'язані нічим факти: всі ці матеріали мали відношення до лікарів, і всі вони були зроблені на початку двадцятого століття.

У 1904 роді Левкович зробив таку виписку з якогось медичного журналу:

«Надзвичайно дивну думку про те, чи має право взятий у полон російський лікар лікувати японців, висловив професор Київського університету Н. К. Неєлов у «Киевской газете». На думку пана Неєлова, «якби лікар, перебуваючи в полоні, побачив, що японець стікає кров'ю, то, звичайно, він був би зобов'язаний надати ворогові медичну допомогу, але взяти на себе обов'язки лікаря без вищеназваної виняткової обстановки він не має права і, діючи так, він порушує свій обов'язок, стаючи зрадником. Це ясно, як 2 × 2 = 4, й доводити слушність такого погляду немає для чого».

Невідомий коментатор зауважив:

«Треба бути дуже засліпленим хибно зрозумілим патріотизмом, щоб забути ту елементарну істину, згідно з якою для лікаря всюди, за всіх обставин і незалежно від сторонніх міркувань на першому плані повинні стояти лише хворі й стражденні, і що надавати посильну допомогу усім хворим без усяких винятків – обов'язок лікаря, його головне й вище призначення. За теорією п. Неєлова вийде, либонь, що російські лікарі, які надають допомогу японцям, теж зрадники!»

А поруч лежала вирізка з газети «Южная молва» Бердичівського повіту за січень 1909 року:

«У Красноярську на вимогу томських слідчих властей арештовано якогось Бліца, який підозрюється в крадіжці з поштового вагона 285 000 карбованців. Незадовго перед тим, відбувши ув'язнення в тюрмі за розтрату, Бліц записався в «Союз руського народу» і вступив в агенти охоронного відділення. За його вказівками були вчинені арешти й обшуки у відомих і шанованих осіб. Це стурбувало навіть губернатора.

Арештовано на вокзалі молодика, що прибув з Варшави; у заарештованого знайдено 120 револьверів.

Намагалася покінчити життя самогубством жінка-лікар Попова.

Вночі на тротуарі знайдено труп повії, яка отруїлася внаслідок нестатків.

Повісився в квартирі на рушнику десятирічний хлопчик.

В публічному домі гвардійський офіцер загрожував відвідувачам шаблею. Він заарештований викликаним на місце події плац-ад'ютантом».

Виявилося, що Левкович був обраний віце-президентом Товариства київських лікарів. Його рукою в 1904 році було написано такий заклик:

«Не хотілося б думати, що ми лише на словах віримо в силу товариськості і єднання, а на ділі перебуваємо у владі безсилої розбратаності.

Адже роботи, і нелегкої, лікарям усюди є дуже багато. Вони бачать так часто, як ніхто, неприкрашені страждання й горе. Вони знають краще за будь-кого справжні злидні, злидні не в театральному, а в справжньому смердючому лахмітті. Вони дуже добре знайомі з тими сморідними норами, що звуться житлом бідного люду. Їм знайомі злякані обличчя напівголої, голодної дітлашні й повні безнадійного смутку й муки погляди вмираючих матерів. Так, лікарі добре знають людські нестатки й страждання, і вони не можуть залишитись тільки байдужими глядачами, їм треба боротися. Вони повинні боротися».

Далі йшла виписка з якоїсь газети: «9 липня 1905 року телеграф розніс по всьому світу повідомлення з Болоньї про відкриття проф. Тіццоні нового способу лікування сказу радієм. Італійський учений представив у Болонську академію доповідь, в якій твердить, що йому вдалося вилікувати за допомогою радію кролів, заражених надзвичайно сильною отрутою собачого сказу».

Із здивуванням Жадан відзначив велику схильність професора Левковича до збирання некрологів лікарів: чи то були його однокурсники, знайомі, чи просто Левкович не міг байдуже читати сумні повідомлення про смерть колег?

«На початку серпня 1919 року після відступу радянських військ трагічно загинула Ніна Миколаївна Хмелевцева-Гур'янова, санітарний лікар Полтавської губернії по Кобеляцькому повіту, зав. повітовим відділом охорони здоров'я. Н. М. Хмелевцева була одним з найактивніших членів санітарної організації Полтавської губернії з ясною громадською і політичною фізіономією. Під час гетьманщини Н. М. була ув'язнена до тюрми за доносом з Кобеляк, просиділа понад три місяці разом із своїм чоловіком – лісничим І. Ф. Хмелевцевим, після чого була звільнена за відсутністю доказів. Згодом Н. М. захопилась українським рухом, будучи родом з Росії, увійшла до партії українських с.-д., але за великою іронією долі загинула від рук убивць. За с. Прохорівка вбивці з метою пограбування порішили тих, хто готовий був віддати й віддавав свої сили і кошти народу. Н. М. Хмелевцева з чоловіком поховані неподалік від могили Тараса Шевченка».

А поруч дбайливо зберігалася згадка про Іллю Васильовича Мамонтова, написана характерним почерком Левковича:

«15 лютого 1912 року виповнюється рік з дня смерті І. В. Мамонтова, який загинув у боротьбі з чумою в Харбіні. Свого часу смерть ця була відзначена в лікарській і в загальній пресі як смерть людини, відданої науці, сміливої і повної любові до своєї справи і хворих. До того доброго, що вже писалося про покійника, важко додати щось нове; та це й не є моєю метою, бо в тих, хто знав І. В. хоча б трохи, його світлий моральний образ живе й довго житиме в пам'яті. Все, пов'язане з цією пам'яттю, таке чисте й таке чуже буденній пошлості. Рік – великий строк, особливо на теперішні часи, й багато він дав нових подій і вражень; але серед цієї зміни нового часто й добре згадується І. В. Згадуючи його, живеш вірою, що є не тільки добрі, а й винятково добрі люди, а як легко сьогодні серед безлічі зловживань і зловживаючих в усіх галузях життя хитається ця віра в людей і в усе добре в них. Ми, товариші покійного, знаючи І. В., його славну душу, його устремління до всього світлого, чистого, завжди сміливо можемо сказати, що є добрі люди й що можна вірити людям. За цю віру в людей ми глибоко вдячні І. В. Цю віру він підтримує в нас, віру, яка одна тільки може дати сили в боротьбі за правду життя. Хотілося б сказати, як близько підходять до І. В. слова Сергія Петровича Боткіна, який згадував діяльність одного із своїх найулюбленіших учнів, покійного Бубнова, що загинув від дифтерії, заразившись од хворого. Слова ці такі: «Недовго він жив на світі, але багато зробив і залишив по собі той нерукотворний пам'ятник, в якому втілювалось поєднання найкращих рис людської природи – любов до ближнього, почуття обов'язку, жадоба знань». Хоча з нами зараз і немає І. В., але він був і жив у нашому середовищі, залишивши по собі славну пам'ять, і служить для майбутніх поколінь прикладом того, як треба жити, працювати і любити людей».

На окремому аркуші значилось:

«Дані про смертність лікарів у Росії за 1914–1925 рр. В 1890–1902 рр. померло в Росії 3588 лікарів-чоловіків, в середньому по 276 на рік. В 1903–1909 рр. – 1386, в середньому по 198 на рік, 3 серпня 1914-го до 1922 рр. померло 3254 лікаря, в середньому по 390 на рік. Але оскільки ці дані неповні, то треба думати, що смертність була за ці роки ще більша. 1919-1920-й висипнотифозні роки дали величезну смертність у 615 і 597 чоловік. Середня тривалість життя лікаря-чоловіка 49,2 року, а лікаря-жінки менше 40 років. 55,3 % лікарів померло у віці 24–50. Всього від висипного тифу в 1914–1922 рр. померло 1460 лікарів (60 %), від інших заразних хвороб 164, від спадкових і випадкових причин – 270, від інших хвороб 540. Вбито на війні і загинуло від ран 62, самовбивства – 59, розстріляно – 46, загинули під час різних повстань 43, вбиті бандитами 36. Жінок-самовбивць було втричі більше, ніж чоловіків. Очевидно, в них у ці роки життя було важче».

Серед паперів Левковича Жадан знайшов чернетку резолюції Товариства київських лікарів, датовану квітнем 1917 року:

«Товариство київських лікарів постановило висловити почуття глибокого презирства, й величезної огиди щодо злочинної таємної діяльності лікаря Арсена Тер-Саакова, провокатора охоронного відділення, й пропонує виключити його з усіх лікарських товариств Росії з обов'язковим повідомленням про це у пресі».

Не відмовлявся Левкович від збирання і фактів кумедних, але які також проливали досить яскраве світло на епоху, в якій він жив:

«У Самарі в 1907 році під час одного шлюборозлучного процесу духовенству бажано було з'ясувати статеву силу чоловіка. І ось знайшлися два лікарі, які погодилися спостерігати в публічному домі, яка статева сила даної людини! Роль лікарів у цьому випадку так само принизлива, як і ненаукова».

На окремому маленькому аркушику запис із заголовком «З розмови під час холери, 1910 р.».

«– Лікарю, я, здається, незабаром помру, то ви вже виконайте, будь ласка, мою останню волю.

– Що таке?

– Не веліть обмивати моє тіло сирою водою, я, знаєте, страшенно боюся холери».

«Одного разу я бачив замкнене коло людського життя: весілля акушерки й трунаря», – сумно занотував Левкович на візитній картці якогось лікаря Ф. Мендельсона.

Щоразу, беручи до рук черговий документ, Жадан давав собі слово скінчити на цьому, відсунути сіру папку й піти спати, адже злипалися очі й гуло в голові. Але якась гіпнотизуюча сила примушувала його поглинати це захоплююче чтиво. Нарешті до його рук потрапили зжовклі аркуші паперу, щільно списані фіолетовим чорнилом. Судячи з численних закреслень, позначок і дописок, це була чернетка. Він прочитав:

«20 листопада 1927 року. Народному комісару робітничо-селянської інспекції України, заступнику голови Раднаркому УРСР Володимиру Петровичу Затонському. Вельмишановний Володимире Петровичу!

Звертаюся до Вас з проханням допомогти мені. Я ніколи не наважився б потурбувати Вас, знаючи Вашу завантаженість справами державної ваги, якби не виняткові обставини, що склалися навколо моєї наукової роботи.

Я народився у 1860 році в сім'ї сільського священика села Миньківці Подільської губернії. У 1884 році закінчив медичний факультет Київського університету. З 1895 року професор Київського університету по кафедрі загальної патології. Одночасно з 1896 року і до сьогодні я працюю на Київській пастерівській станції. Неодноразово брав участь у боротьбі з епідеміями чуми і холери. У 1892 р. працював під керівництвом Л. Пастера та І. І. Мечникова в Пастерівському інституті в Парижі, де вивчав методи вакцинації проти сказу і теорію імунітету. Постійно співробітничаю з академіком ВУАН професором Д. К. Заболотним.

Київська пастерівська станція, яку я організував і якою маю честь керувати понад тридцять років, стала дуже важливим закладом народного здоров'я, завдяки діяльності якого врятовано життя десятків тисяч людей, заражених сказом. Однак, на жаль, незважаючи на всі наші зусилля, захворюваність на сказ як у Європі, так і в СРСР все ще висока. Від цієї смертельної хвороби щорічно гинуть тисячі людей. Єдиним можливим виходом із цього тяжкого становища я вважаю розробку методу ефективного лікування хворих. З цією метою, починаючи з 1925 року, я почав експерименти по лікуванню тварин, заражених сказом. Не вдаючись у суто наукові подробиці, скажу лише, що в основу лікування покладено народні спостереження за хворими собаками: деякі після початку хвороби зникають з населених пунктів і знаходять якісь трави, які, очевидно, мають цілющі властивості щодо заразного начала. Перехворівши, очевидно, на сказ, ці тварини не помирають і повертаються до нормального життя.

Внаслідок важких і небезпечних експериментів, які полягали в тому, що хворі тварини, які перебували на довгому цепу, випускалися в спеціальний вольєр, засаджений різними дикими травами, було знайдено кілька рослин, дуже перспективних своїми антивірусними властивостями, що доведено в експериментах у пробірці. Влітку цього року я зі своїми співробітниками почав нову серію дослідів по перевірці виготовлених нами препаратів на заражених сказом тваринах.

І от у цей час, коли вирішується, можливо, доля методу лікування сказу, знайшлися люди, які хочуть позбавити мене можливості вести науково-дослідницьку роботу, спаплюжити моє чесне ім'я, кинути тінь на мою політичну позицію щодо Радянської влади. Наклепницьку кампанію проти мене очолив молодий і малограмотний лікар Брага Василь Панасович, який, граючи на моєму походженні з середовища духовенства і викривлюючи деякі мої критичні зауваження про роботу Народного комісаріату охорони здоров'я УРСР, оголосив мене прихованим ворогом Радянської влади, попівським мракобісом, людиною з контрреволюційними поглядами і вимагає викинути мене за борт медичної науки. В цьому його підтримує невеличка групка галасливих демагогів і обскурантів.

Прошу Вас, вельмишановний Володимире Петровичу, захистити мене від інсинуацій Браги – мого колишнього співробітника, який мститься за те, що я змушений був вигнати його з пастерівського відділу за систематичне неробство, яке прикривалося так званою громадською роботою, за елементарну медичну і загальну неграмотність. Все своє життя я чесно служив вітчизняній науці, віддаючи всі свої сили охороні народного здоров'я. За своєю психологією, за майновим станом, за трудовим стажем, за поглядами і переконаннями я завжди був людиною праці і ніколи не стояв на боці експлуататорів. За своїм науково-лікарським світоглядом я все своє життя стою на матеріалістично-діалектичних позиціях. В дореволюційний час я неодноразово переслідувався царською владою за свої політичні погляди. Можливо, будучи людиною запальною і не терплячи неробства і непорядку в лабораторії, я міг припуститися невдалих висловів, але, повірте, в цьому не було ніякого контрреволюційного «шипіння».

Єдине, про що прошу, – надати мені можливість закінчити мою дослідницьку роботу в галузі лікування сказу. Я тяжко хворію, і кожен втрачений день я сприймаю як болісну втрату для справи всього мого життя.

З глибокою повагою —

професор Володимир Костянтинович Левкович»

Не витримавши, Жадан почав поспіхом перекидати ще не прочитані папери, сподіваючись знайти протоколи дослідів Левковича або хоча б якісь записи з назвами трав, та марно. Знайшов кілька зошитів зі списками тих, кому вводив Левкович вакцину проти сказу, з докладними описами укусів, з примітками про наслідки лікування. Цих людей, судячи з дат їхнього народження, вже, мабуть, не було в живих: Левкович зміг врятувати їх від сказу, та не міг захистити від вогню війни і невблаганного часу.

Останніми в папці лежали вирвані з якогось журналу дві сторінки: на першій з них Жадан побачив знайоме обличчя – високе чоло, розумний, трохи сумний нагляд очей, схованих за скельцями пенсне, гострі кінчики сивих вусів і невеличка борідка. Це обличчя належало? дев'ятнадцятому століттю; щоб помітити це, не треба було бути добрим фізіономістом. Обличчя, опромінене високою думкою і ледь помітною доброю усмішкою людини, що вміє прощати іншим їхні гріхи, вільні чи невільні.

Портрет був у чорній рамці.

«1 грудня 1927 року від грипу, ускладненого сухою гангреною правої ноги, помер один з видатних українських патологів і бактеріологів професор Володимир Костянтинович Левкович», – прочитав Жадан.

«Розтин показав: загальний склероз судин, дегенеративні зміни в міокарді, свіжі інфаркти в легенях і селезінці, тромбування судин нижніх кінцівок.

Розтин показав роки невпинної розумової праці, роки невтомної діяльності великого людського серця, ряд перенесених інфекцій (тяжкий висипний тиф, черевний тиф, двічі дизентерія), роки голоду і холоду, пережиті вже в немолодому віці. Завжди на посту, в боротьбі з епідеміями, до останніх днів він не припиняв своєї різнобічної діяльності вченого і лікаря. Тут, на секційному столі, було проведено розтин і дослідження повного трудів і знегод життя людини, безмежно відданої науці і людям, великого вченого, великого педагога, великого лікаря – Володимира Костянтиновича Левковича.

Їх у нас взагалі мало – справжніх учених, а особливо лікарів, і зокрема патологів, бактеріологів, епідеміологів, – і так важко для країни, для всього нашого великого Союзу втрачати, особливо тепер, випробуваних вождів, славних учителів, в яких учився і в яких навчився б ще ряд поколінь.

Тіло людини ще таке немічне, а боротьба з нашими невидимими ворогами – мікробами й хворобами, що завжди підстерігають нас, – ще настільки важка, що кожна така смерть є непоправним ударом для науки і радянської медицини. Ця смерть ще й ще раз, як затоплений дзвін, закликає нас нарешті, втілити в життя кинуті нами гасла.

Ми знову повторюємо заклик: охороняйте життя старих учених, які ще працюють, захищайте їхнє здоров'я, їхній відпочинок, їхній спокій, збережіть їх для подальшої роботи на благо нашої Батьківщини».

Жадан зрозумів: Левкович так і не встиг відіслати свого листа Затонському.

Рипнули двері. Жадан злякано озирнувся. У дверях стояла мати в довгій нічній сорочці, така сива і старенька, що серце йому стислося від жалості.

– Чому ти не спиш, Женю? – з докором спитала мати. – Бачу – в тебе світло. Думаю – не дай боже, щось сталося…

– Нічого, мамо. Я зараз. Завтра висплюся. Неділя…

– Подивись, на кого ти схожий, – сумно похитала головою мати. – І хто видумав оті дисертації?

Вона тихо причинила двері. Жадан подумав, що в складанні некролога, мабуть, брав участь Брага – молодий, рожевощокий, кров з молоком нарубок з непокірною гривою рудого волосся, яке навіть на старості, посивівши, залишалося міцним і густим, як степові трави; уявив собі Брагу тих років – як ходив він у вишиваній сорочці навипуск, підперезаній вузьким кавказьким ремінцем, у білих полотняних штанях і білих парусинових напівчеревиках, які треба було щодня білити зубним порошком. Відігнав думку про авторство Браги: жодного з цих високих і сумних слів він не зміг би написати, навіть якби й хотів, бо впродовж його життя всі наукові статті і всі виступи на з'їздах і конференціях за нього писали інші.

III

Брага.

Сімнадцять років тому, одразу після закінчення медичного інституту, Жадан прийшов працювати в лабораторію, якою керувала ця людина. І донедавна, до виходу Браги на пенсію, втаємничувався у всі особливості життєвого і наукового стилю свого завідувача. На відміну від академіка Верхратського, Василя Панасовича Брагу не поважали, але боялися в інституті – існувала тут зворотна пропорційна залежність. Верхратського всі поважали, але ставилися без належного його посаді страху господнього, несерйозно, бо знали, що ніяких капостей старий не скоїть, навіть якщо тяжко проштрафишся. Лібералізм Верхратського був притчею во язицех. Гнилий лібералізм, як підкреслював Брага. Почуттями такого роду, як лібералізм, та ще й гнилий, Брага не страждав ніколи. Навіть директори інституту – м'якотілий, але не зовсім простий Білан, а згодом і енергійний, з розгалуженими зв'язками серед впливових людей Лук'янов – вважали за краще не заводитися з нестриманим корифеєм епідеміології, навіть Верхратський, який – і це знали всі – зневажав Брагу, лише гидливо кривився, слухаючи його гучні промови, присвячені черговим актуальним питанням – неактуальних проблем Брага не визнавав, він цікавився тільки тим, на що його націлювали найновіші накази і постанови. Як тільки з'являлися нові надихаючі директиви, Брага, забувши про попередні, одразу ж зі своєю дивовижною і невичерпною енергією – за цю якість його завжди ставили в приклад молодим – брався за їхнє наукове обгрунтування, доведення їхньої вищої доцільності. Повертаючись з різних наукових конференцій, де, звичайно, висловлювалися часто протилежні погляди, де велася боротьба різних наукових шкіл, що обстоювали свої теорії, Брага у дивовижний спосіб спрощував усі суперечності, виносячи якусь єдину, просту і ясну думку, дотримуватись якої вимагав від своїх співробітників. Жадан довго не міг зрозуміти механізму цього спрощення, аж поки не поїхав одного разу з Брагою на всесоюзну конференцію з питань природної вогнищевості інфекцій в Омську. Там, як і завжди, кипіли пристрасті, велися дискусії, але не це запало в душу Бразі: тільки поява на трибуні заступника міністра охорони здоров'я заволоділа його увагою; витягнувши блокнот і ручку, Брага не просто слухав, а, здавалося, всім єством своїм поглинав виступ представника вищих інстанцій, старанно занотовуючи його вказівні думки, його офіційні настанови. І хоча у виступі заступника міністра містилося багато неясних місць, щодо яких у науці не було ще узгодженої думки, і можна було помітити певні суперечності, проте Брага, повернувшись до Києва, гучно оголосив ряд питань остаточно вирішеними й такими, що не підлягають дискусії, а вимагають лише беззаперечного виконання – тільки тому, що так сказав заступник міністра. Скільки разів за своє довге життя Брага міняв наукові погляди? Неможливо на це відповісти точно, як неможливо підрахувати кількість наказів та інструкцій, що безперервно змінювали одне одного.