Текст книги "Причини і наслідки"

Автор книги: Юрій Щербак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

– Женю, знаєш, хто у мене гостював на тому тижні? – не зовсім послідовно перескочив з теми на тему Антон.

– Хто?

– Галія Абдурахманівна Нуралієва, моя лікарка, як врятувала мені ногу. Я, коли лежав на витяжці, таки скандал учинив. Кричав: а де моя друга нога? Що ви з нею зробили? Вона за цю ногу перелаялася з головним хірургом, який хотів її відрізати. До мене маршал авіації приходив. – Антон озирнувся, щоб пересвідчитися, чи, бува, не чує Лера, яка могла б внести суттєві поправки до його розповіді, бо весь час сиділа біля його ліжка.

– А як це з вами сталося? – спитала Оля. – Невже після війни?

– Скажу вам по секрету, Олечко, що в сорок дев'ятому я перейшов на нову техніку. Тільки нікому ні-ні. Це таємниця, – підморгнув Антон. – Літав на перших реактивних Яках, МіГах. У п'ятдесят першому я вже був льотчиком-перехоплювачем першого класу. У Прибалтиці служив. Біля самого моря. Тоді саме Микола народився… Ох і кричав же він по ночах… Горлодер був! Якось уночі бойова тривога. Тоді з боку Балтики американці нас промацували. Весь час підлітали, перевіряли – чи не спимо? Не спали. Це було взимку. Я в літак. Зачинив ліхтар. Сніг страшний, а летіти треба. Дають добро на старт. Сектор газу, швидкість – ураган, підйом, я в повітря – і раптом удар і страшний крен:, нічого не розумію, літак горить… І я вже нічого не пам'ятаю… Потім хлопці розповідали: на зльоті відірвався підвісний бак, я крилом вдарився у сарай, що стояв метрів за п'ятсот від злітної смуги. Сніг падає, літак горить, весь сплющений, я в літаку – відключився повністю. А на радарі мене немає. На башті не розуміють – що сталося? На смузі немає, в небі немає… Знайшли. Механіки витягли. Я обгорів, дві ноги поламані, травма черепа… Якби не Галія Абдурахманівна… І якби не Лера… Влітку був у музеї Вітчизняної війни, побачив свій літак. Старенький МІГ. Він колись мені здавався таким прекрасним, кращого в світі не було. Диво! Як лебідь! А тепер стоїть – дивлюсь: старий. Пенсіонер. І крила якісь не такі, і кабіна допотопна. Тепер літаки! Нас возили в полк, показували. А хлопці які! А, що казати. Женю, піди краще потанцюй з Олею. А я ще трохи заправлюся. Поки Лера покинула бойовий пост… Він вийшов до гостей.

– Хоч вам і не дуже хочеться, – сказала Оля, поклавши руку на плече Жадану, який запросив її до танцю.

– Чому? Вам здається…

– Не виправдовуйтесь. Я відчуваю, коли не подобаюся мужчинам. Тільки ви не хвилюйтеся, я не шукаю собі чоловіка, Вам ніщо не загрожує.

– Чому ви так думаєте? – знітився він, наче його піймали на чомусь поганому.

– Я не збираюся заміж. Ні від кого не залежу, що хочу, те й роблю. Це Люба і Микола надумали мене сватати. Познайомся з нашим братом, він дуже добра людина. Я добра людина, ви – добра людина, вони – добрі люди… Чому ж серед нас так багато злих? Де вони беруться?

– Вони помилялися. Я не добрий.

– А який?

– Сумний.

– Чому? – вона вже не посміхалася іронічно, а звела на нього здивовані очі.

– Не знаю. Мабуть, від мудрості, коли бачиш більше, ніж інші. Знаєте, був такий Сент-Дьєрді, біохімік. Лауреат Нобелівської премії. Так от він казав: «Досліджувати – значить бачити те, що бачили всі, але думати так, як не думав ніхто».

Вона надула свої яскраво нафарбовані губки.

– Це дуже складно. Але я розумію. Ви хочете сказати, що ви не такий, як усі.

Він танцював механічно, не відчуваючи Олі, наче її не було зовсім; згадав, що післязавтра приїздить лікарка Гаврилюк, і йому стало радісно, і Оля вже не здавалася пошлячкою, як спочатку. Прийшов веселий Антон, підморгнув заохотливо племіннику, мовляв, давай, заходь у піке, не втрачай моменту, в твоїх обіймах дуже симпатична жінка, якби мені скинути років двадцять, то…

Оля серед танцю раптом кинула Жадана, ніби зрозумівши, що вона для нього не існує навіть як рухома лялька, й пішла до Антона.

– Антоне Івановичу, а труба у вас є?

– Є. Аякже. Я її всю війну возив. У літак брав із собою. Це мій талісман.

– Заграйте, будь ласка, що-небудь.

– Діду, діду, заграй, – закричали малі Тошка й Оксана, які встигли по самі вуха облитися солодкою «фантою».

Антон дістав з шафи старий, запилюжений футляр, протер його хусточкою – та одразу посіріла – й відкрив кришку. На темно-фіолетовому оксамиті, виблискуючи, мов коштовне кольє, лежала старенька труба з витертими до мідної жовтизни колінами й клапанами. Діти й дорослі зачаровано дивилися на трубу, наче перед ними була посланниця інших, давно минулих і безповоротних часів. Антон приклав трубу до губів – і наївний, чистий звук виповнив усю квартиру, заглушив усі інші шуми, розмови й співи в сусідній кімнаті, бо ця нехитра мелодія увібрала в себе вібрацію повітря війни, рев авіаційних моторів і незграйні звуки маленького пілотського оркестру, що загинув під Берліном, і ніхто не здивувався, побачивши сльози на Антоновому обличчі.

Додому Жадан повертався разом з Олею, яка жила біля станції метро «Лівобережна». Їхали в таксі, й коли машину занесло на слизькому повороті, Оля злякано схопила його за руку. Розповіла, що три роки тому потрапила в автомобільну аварію, її чоловік та дочка загинули, а вона вижила – лише переломи кісток і всі зуби вибило. І що тепер у неї є квартира, добра посада, вільний час, абонемент у філармонію, тільки щастя немає.

Боротьба

Виступаючи в Женеві на засіданні комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я з проблеми сказу, американський дослідник професор Джозеф Новак (1983) заявив: «Незважаючи на значний поступ людства в усіх галузях науки і техніки, проблема боротьби зі сказом залишається дуже складною і з багатьох поглядів зовсім не вирішеною як на міжнародному, так І па регіональних рівнях. Більше того, в зв'язку з екологічними змінами навколишнього середовища стан справ зі сказом у ряді країн погіршився. Сказ широко розповсюджений у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Щорічно у світі гине, за далеко не повними даними, понад 10 тисяч людей, понад мільйон осіб, укушених хворими тваринами, переживають тяжку драму і величезний стрес у зв'язку зі смертельною загрозою захворювання і необхідністю проходити курс болючих і не завжди безпечних щеплень».

Радянський представник (А. К. Мідатов, 1983) на тому ж засіданні нагадав, що в 1910 році на Пироговському з'їзді лікарів Росії наголошувалося, що «медичні засоби допомоги укушеним скаженими тваринами мають паліативний, лікувальний, а не запобіжний характер. Антирабічні щеплення не можуть вплинути на джерело інфекції, тобто на хворих тварин, і не зменшують кількості укушених і заражених вірусом сказу людей; для того, щоб викоренити зло, треба боротися зі сказом шляхом санітарних протиепідемічних заходів у законодавчому порядку».

Представник Чехословаччини д-р ветеринарії Ян Колаж (1983) підкреслив, що боротьба зі сказом має велике економічне значення. На жаль, перспективи швидкого викорінення цієї смертельної інфекції, яка завдав сільському господарству збитків на мільйони доларів, дуже сумнівні: адже це комплексна і дуже складна проблема, яка стосується не лише охорони здоров'я, а й ветеринарної служби, органів сільського, лісового. комунального, мисливського господарства, поліції, місцевої адміністрації, вона нерідко зачіпає державні інтереси, релігійні почуття і місцеві звичаї.

Як, запитували промовці, можна ефективно боротися зі сказом у багатьох країнах Азії, коли окремі райони, особливо навколо міст, буквально наповнені зграями бездомних і скажених собак, а буддійська релігія суворо забороняє вбивство тварин, вважаючи їх одним із втілень людини в нескінченній мандрівці душі? Як знищити в Європі всіх скажених і заражених лисиць, не порушуючи екологічної рівноваги? Як знешкодити вогнища інфекції, коли лисячі нори, в яких ховаються хворі тварини, сягають глибини чотирьох-п'яти метрів, а загальна довжина підземних лабіринтів нерідко дорівнює десяти-п'ятнадцяти метрам?

У Федеративній Німеччині для знищення надмірно зрослої популяції лисиць застосовують газування нір отруйним газом типу «циклон», але Польща і ряд інших країн рішуче відмовилися від цього методу, який багатьом нагадує похмурі часи газових камер Освенціму.

Як боротися зі скаженими вовками в горах Ірану, як викоренити сказ серед мільйонів летючих мишей Південної Америки, як ліквідувати вогнище інфекції серед полярних песців Аляски, шакалів Ефіопії чи жовтих мангуст Південної Африки? А спалахи сказу серед мавп у лісових хащах Філіппін, Індонезії чи Заїру?

У зв'язку з посиленням пересування людей, міжнародною міграцією і перевезенням тварин на далекі відстані небезпеку сказу вповні відчувають країни, в яких ця інфекція була свого часу викорінена, – такі, як Англія, Японія чи Австралія. Епідеміологи Великобританії, зважаючи на повідомлення про виділення вірусу сказу від європейських летючих мишей (Ніколич, 1967, Коморовський, 1976, Є. П. Жадан, Г. Т. Гаркуша, 1985), висловили тривогу з цього приводу, цілком логічно вважаючи, що хворі на сказ летючі миші здатні досить легко подолати протоку Ла-Манш, з Франції дістатися берегів туманного Альбіону й заразити вірусом англійських лисиць, яких так багато у цій країні.

Незважаючи на рішучі державні профілактичні заходи, які здійснюються в багатьох країнах і поглинають великі кошти, боротьба зі сказом має з а х и с н и й, а не наступальний характер.

Головною доктриною боротьби, як і в часи Пастера, залишається запобігання захворюванням людей за допомогою антирабічних препаратів.

Гонка зі смертю – ось що таке антирабічне лікування. Важить кожна хвилина, бо йдеться про головне питання: хто кого випередить? Вірус сказу чи антирабічні препарати, своєчасне введення яких повинно створити надійний імунітет проти смертельної інфекції. Особливо небезпечні тяжкі укуси в обличчя, що їх найчастіше завдають своїм жертвам скажені вовки. За кілька днів вірус, що потрапив в обличчя, встигає проникнути в мозок і вбити людину. Вакцина безсила цьому зарадити, бо імунітет після її застосування виникає пізно – організм, утворює антитіла проти вірусу на тридцятий-сороковий день. Ще донедавна, коли вже існувала ефективна пастерівська вакцина, гинула майже половина тих, хто був покусаний вовками в обличчя, незважаючи на всі зусилля лікарів, якість і кількість вжитої вакцини.

Тільки в 1955 році становище кардинально змінилося: в одному з селищ Ірану експедиція експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я на чолі з доктором Садеком для лікування людей, покусаних вовком, застосувала принципово новий на ті часи препарат – антирабічну сироватку, чи гамма-глобулін, що містив у собі велику кількість г о т о в и х антитіл проти вірусу сказу (Садек та інші, 1957). Антитіла, введені в організм людини, знаходили вірус сказу й знешкоджували його ще до того, як він устигав розмножитись.

У 1957 р. аналогічний, тільки ще більш удосконалений, препарат був успішно випробуваний після нападу скаженого вовка на людей в одному з містечок Білорусії (А. К. Мідатов, 1959). Тільки гамма-глобулін був здатний тримати перегони зі смертю. Потім почала діяти вакцина, завдяки якій організм виробляв стійкий імунітет.

На початку шістдесятих років сталася ще одна історична подія в боротьбі зі сказом: завдяки зусиллям американських (Копровський, Новак, 1960), французьких (Атанасіу, 1974, Шар'є, 1975) і радянських (А. К. Мідатов, 1962, 1966) дослідників почалися випробування нових високоефективних вакцин проти сказу. Так само, як у галузі кібернетики чи генетики, науково-технічна революція в медицині й вірусології дала могутній поштовх пошукам і звершенням тих, хто присвятив своє життя боротьбі зі сказом. Замість старенької випробуваної, але дуже недосконалої вакцини Пастера, яка в окремих випадках викликала тяжкі ускладнення і подеколи навіть призводила до смерті тих, хто шукав захисту від сказу, в кількох лабораторіях світу з'явилася нова, так звана «тканинна» антирабічна вакцина, позбавлена вад своєї попередниці.

Честь широкого виробництва і впровадження цієї вакцини в практику вперше у світі належить Радянському Союзові: поряд з супутниками, лазерами й атомними криголамами в доробку новітньої технологічної цивілізації другої половини XX століття своє скромне, але важливе місце зайняла і ця вакцина, створена на основі новаторських ідей видатного радянського вірусолога академіка М. П. Чумакова, який уславився розробкою вакцини проти поліомієліту. За даними А. К. Мідатова (1985), за останні десять років вакцину проти сказу в нашій країні безкоштовно отримали понад 300 тисяч чоловік. Треба зазначити, що доза аналогічної американської вакцини коштує 50 доларів, доза гамма-глобуліну – 20 доларів, весь курс лікування укушеної людини може коштувати 1500–2000 доларів. Неважко зрозуміти, що більшість тих, кому загрожує сказ у слаборозвинутих країнах Азії, Африки і Латинської Америки, навіть мріяти не можуть про таку вакцину. Так, представник однієї африканської країни д-р Банга (1983) повідомив, що уряд його країни більшу частину свого бюджету витрачав на купівлю нафти і зброї, грошей на антирабічні препарати не вистачає, тому в ряді випадків особам, укушеним скаженими тваринами, доводиться вводити 1–2 дози вакцини замість 14–20, що прирікає частину людей на загибель.

Чи дають нові й удосконалені препарати повну гарантію попередження сказу?

Ні, не дають, бо життя повне таємниць і несподіванок, бо смерть винахідлива у своїх підступних домаганнях і ніколи не знає спочинку, бо медицина найхимерніша і найбільш неточна з усіх можливих наук у світі.

Але кількість невдач антирабічного лікування сьогодні мінімальна: якщо в часи Пастера помирав у середньому один з двохсот вакцинованих, то зараз ефективність боротьби збільшилася в 300 разів: лише одна особа на 60 тисяч чоловік, які отримали щеплення, теоретично може загинути від сказу. Звісно, для того, хто гине, ці радісні цифри – мала втіха.

Бо чим можна виміряти смерть людини?

А втім, знайшлися і такі, хто зробив це; за даними деяких авторів (Джексон, 1980), вартість одного випадку смерті людини від сказу становить приблизно 100–120 тисяч доларів. При цьому враховуються як прямі, безпосередні збитки, пов'язані з закінченням існування людини, так і збитки «перспективні» – тобто вартість того, що міг би в майбутньому створити той, хто помер від водобоязні.

Збитків моральних дослідники останньої чверті XX століття підраховувати ще не навчилися. Коли і хто обчислить вартість сліз і ціну людського горя?

Розділ шостий

І

З понеділка владу в лабораторії взяв Нечаєв. Усе відбулося дуже швидко і просто: з кабінету Браги винесли всі меблі (залишили тільки монументальне крісло-трон) і зняли зі стін усі численні фотокартки, на яких колишній завідуючий був сфотографований під час різних конференцій і з'їздів серед видатних учених і адміністративних діячів. Підмели кімнату, стерли пилюку, внесли два новенькі письмові столи, зсунули їх докупи, поставили десяток нових, оббитих шкірзамінником стільців – і кабінет для нового шефа був готовий. Лікарі розсілися навколо столів, Нечаєв почастував усіх бразільською кавою й оголосив, що віднині щопонеділка відбуватимуться традиційні конференції, на яких вони вирішуватимуть усі теоретичні й практичні проблеми науки й життя лабораторії. Потім Нечаєв зробив доповідь про останні новини вірусології, щедро ілюструючи її кольоровими слайдами. Напруження перших хвилин знайомства з новим керівником досить швидко минуло, бо Нечаєв тримався дуже просто, весь час жартував і розповідав якісь кумедні історії про професора Хайдена, який, вивчаючи таємничу вірусну інфекцію «куру», потрапив на одному з островів Нової Гвінеї до племені людоїдів, увійшов з ними в дружні стосунки й навіть зробив кольорові фотознімки, зафіксувавши на плівці момент ритуального поїдання людського мозку, зараженого вірусом цієї хвороби. Кажуть, що і йому довелося скуштувати цього делікатесу, бо інакше нові друзі його б не так зрозуміли.

Наступного дня Нечаєв пішов разом з Жаданом оглядати віварій. Жадан, відчуваючи дружню підтримку Нечаєва., захопився, показуючи, як треба перепланувати й переобладнати віварій, щоб збільшити кількість досліджень, і дуже здивувався, коли прибігла Мальована й, задихаючись, гукнула, що його чекає якась жінка. Нечаєв, побачивши цю розхристану й крикливу істоту, знизав плечима, а Жадан, вибачившись, подався у лабораторію.

У коридорі його чекала незнайома у рудій лисячій шапці й коричневому шкіряному пальті з пухнастим лисячим коміром. Він здивовано поглянув на неї і тільки через якусь мить, кленучи свою забудькуватість і засмиканість, пізнав гостю.

Це була лікарка Гаврилюк зі Старої Митниці.

Почав був вибачатися, жартувати, що вона незабаром забагатіє, бо він її не пізнав, але вона не підтримала цю сторонню тему, і не виникло нічого, що б виходило поза межі сухуватої діловитості. Йому навіть здалося, що він, либонь, вигадав оту телефонну розмову на минулому тижні, що не було хвилюючого мовчання цієї жінки, її тихих і зовсім не службових слів, від яких у нього почало так часто битися серце. Вона не стала розповідати про Стару Митницю і про тих, з ким Жадан там зустрівся, а, скинувши пальто і шапку (він допоміг їй роздягтися, й зніяковіння його посилилося, коли почув щемливий гірко-осінній аромат парфумів, яким війнуло від неї), взяла в руки товстий зошит і ручку й запитально подивилася на нього.

Завів її до свого кабінету, всадовив за столом і, щоб хоч трохи вгамувати хвилювання й розгубленість, став порпатися в книжковій шафі, відшукуючи потрібні матеріали. Нічого подібного віддавна не переживав: не можна сказати, що жінки йому взагалі не подобались, що вій був до них байдужий, але ніколи відтоді, як пішла Оля, не охоплювало його таке дивне відчуття – тривожне, щасливе й сліпучо-небезпечне, і тому власний голос здався йому чужим, далеким і незнайомим, наче говорила якась інша, механічна істота, а він зосередився на думках про цю жінку. Врешті оговтався й почав вступну бесіду про головні проблеми лікування; для цього спочатку треба було зрозуміти, як відбувається зараження сказом, як проникає вірус в організм і як можна зупинити його розповзання по нервових стовбурах.

Намагався говорити послідовно, ясно й логічно, як це робив на лекціях, але чомусь розповідь його виходила покручена, малозрозуміла – принаймні так йому здавалося, і він лаяв себе за те, що вгруз у трясовину другорядних фактів і численних прикладів. Можливо, це відчуття посилювалося від того, що Гаврилюк слухала мовчки, не зводячи на нього очей, і щось записувала, і за цією відчуженою чемністю Жаданові ввижалася її повна байдужість до його плутаних пояснень. Як завжди, коли щось витлумачував, він малював схеми – невмілі й криві, – стрілками показуючи хід вірусу по нервових шляхах, але і це, як йому вдалося, ніяк не вплинуло на її сприймання. Тоді він дав їй необхідні книжки, статті, інструкції та накази, залишив саму і знову подався до віварію.

Другого дня здивувався, побачивши, як швидко і впевнено засвоїла вона всю його науку: гортаючи сторінки товстого зошита, в якому акуратно були законспектовані всі джерела, вона докладно розпитувала його про неясні місця: виявилося, що пам'ятлива й нічого з учорашніх його розповідей не забула, все зрозуміла й засвоїла.

Тепер, коли бачив її зблизька, вона здалася йому ще вродливішою, ніж там, у лікарні Старої Митниці. Тонкі риси обличчя, наче ретельно виписані рукою старовинного художника, який полюбляє оливкові тони й кольори смаглого тіла, ледь помітна і швидко згасаюча усмішка, чорне волосся, гладенько зачесане й зав'язане ззаду темно-коричневою стрічкою в короткий хвостик. Його здивувала невідповідність між внутрішнім напруженням цієї жінки, її невпевненістю й наче загальмованістю – і твердими, чіткими лініями її малюнків (перемалювала акуратно всі його схеми). Поступово, слово за словом, немовби проявляючи фотографію, він дедалі виразніше бачив обриси її життя: випадкові лінії, неясні контури чогось незнаного, незрозумілі деталі починали наповнюватись якимось глибшим смислом, даючи об'ємні виміри, стаючи цілком реальними знаками її долі; зрозумів, що вона самотня. Ні, вона не підкинула йому цю інформацію, як роблять нерідко жінки, не піднесла її в якійсь легкій, невимушеній формі, немов ненароком, – він дуже тонко помічав і з роздратуванням реагував на всі ці цілком вибачливі жіночі ігри: просто, без усяких піддавків чи натяків, сказала, що дуже хвилюється за дочку, бо живе з нею сама; повинна на ці дні приїхати зі Львова мати, щоб побути з дочкою, але у вівторок її ще не було. Більше цю тему вона не розвивала, він теж.

У четвер закінчувався курс навчання Гаврилюк у лабораторії. На прощання, щоб перевірити її знання, Жадан дав їй кілька задач: рік тому він підготував для лікарів-рабіологів спеціальні задачі, заклавши в них різні каверзні ситуації, так, як це буває в житті. Прочитавши умови задачі, в яких докладно описувався випадок укусу людини – обставини, локалізація, – лікар повинен був призначити відповідний курс антирабічного лікування. Вона сиділа в кріслі за його столом, задумливо обкусуючи кінчик ручки, заглиблена в свої думки, і від того її обличчя здалося йому ще прекраснішим: зникли тривога й неспокій; тиха зосередженість осявала її лице. Жадан зготував каву й мовчки милувався Лідою (так називав її подумки), чекаючи, поки вона розв'яже задачу.

В цю хвилину увійшла Лариса, тримаючи запалену сигарету.

– Вибачте, я не заважаю? – спитала.

– Ні, – не дуже привітно промурмотів він, а Гаврилюк взагалі не звернула на Ларису уваги.

– О, який запах потрясний, – щебетала далі Лариса, але він, розуміючи, що порушує всі правила доброго тону і гостинності, вперто не пропонував їй сісти й випити разом з ними каву.

– Женю, в мене є до тебе важлива справа, – затяглася вона сигаретою. Гаврилюк уперше звела очі на Ларису і спокійно спитала:

– Може, мені вийти?

– Сидіть, що ви… – Йому стало ніяково за ці Ларисині витівки.

– Ви сидіть, працюйте, – царственим жестом заспокоїла гостю Лариса. – Тебе можна попросити на два слова?

Жадан вийшов з Ларисою в коридор.

– Що сталося?

– Нічого, – розсміялася Лариса. – Просто скучила за тобою. Хотіла тебе бачити… Що з тобою?

– Нормально.

– Ні, ти якийсь похмурий, – стурбовано зазирнула йому в очі. – А в мене потрясна новина.

– Яка?

– Вирішила вступати в партію.

– Що??? – він відступив від неї.

– В партію вступаю. Ти здивований?

– Ні… але…

– Що «але»? Ти кажи, кажи, Жаданчику. Тільки відверто.

Стояли біля акваріума, і Жадан чомусь занурив у воду палець. Вода була тепла. Він понюхав палець, згадав інші акваріуми – у будинку Шульги.

– Це твоя особиста справа, – сказав. – Але партія – це партія. Треба бути…

– Продовжуй, продовжуй, – намішкувато дивилася на нього Лариса, струшуючи попіл у акваріум.

– Навіщо тобі вступати в партію?

– Як навіщо? – його запитання починали її дратувати. – Так мені порадив Нечаєв. І він правий. Взагалі він мені дуже подобається. Треба бачити перспективу. Захищу дисертацію, стану старшим науковим. А далі?

– Працювати.

– Ні, Жадан, – сердито зітхнула Лариса. – Ти сьогодні сам не в собі. Може, та чорнява провінціалка на тебе так вплинула? Га?

– Може, – він опустив очі.

– Дивись… Я дуже ревнива. Як ти не розумієш? Батько мій у партії, Кочергін теж. Я хочу реально вирішувати справи в інституті… Нечаєв пообіцяв мені домовитись у райкомі. Щоб прийняли поза чергою.

– Ти хочеш вступити в партію тільки для того, щоб командувати іншими?

Її очі спалахнули, наче пройшовся по них промінь сліпучого світла.

– Хочу! Так! І буду командувати! Досить уже цим Брагам, Біланам, Гаркушам і Лук'яновим мною командувати! Тепер мій час настав! Ясно, Жаданчику?

– Вибач, – сухо сказав він. – Це твоя особиста справа. Я безпартійний і нічого тобі не можу тут порадити. Мене чекають.

Круто повернувся й пішов по коридору. Перш ніж зайти до своєї кімнати, зупинився перед дверима, дістав носовичка й довго витирав вказівний палець, хоч він давно вже висох.

Увійшов до кімнати. Гаврилюк підвела голову і вперше радісно усміхнулася – і в цій усмішці майнуло щось переможне й любе, – але одразу ж спохмурніла, наче опам'яталась, згадавши про якісь правила поведінки, що їх порушила.

– Я вже все розв'язала.

– Чудово, – сказав він, – зараз перевірю, як ви впорались із завданням. Я б дуже хотів, щоб ви завалили залік.

– Чому?

– Бо тоді я залишив би вас ще на місяць.

II

Однак усі задачі вона розв'язала без помилок. Чітко, стисло, з ясним розумінням справи розповіла йому, чому призначила саме таке лікування, обрала саме ці препарати. Наче на якусь мить кудись наділися її мовчазність, зніяковіння, затаєна полохливість – все те, що заважало йому сказати їй кілька людських, неслужбових слів, перейти за ці дні невидиму, але твердо окреслену цією чорнявою лікаркою межу. Не наважився, боячись нового болю, розчарування. Краще залишитися з ілюзіями, породженими чимось таємним і притягальним, що мала в собі ця жінка, ніж знову відчути себе самотнім і нікому не потрібним.

– Тепер сказ у Старій Митниці буде ліквідовано назавжди, – посміхнувся Жадан, вислухавши її відповідь. – Кротова тепер вам не потрібна. Ви самі як професор.

Вона забобонно постукала пальцями по столу:

– Щоб не наврочити.

– Коли ви їдете?

– Сьогодні.

– Ну що ж, – зітхнув він, – усього вам доброго.

Вона подала йому руку:

– Спасибі вам, Євгене Петровичу, за увагу, за все. Мені дуже багато дала ця поїздка. Вибачте, що стільки часу у вас забрала. До побачення.

Уважно глянула йому у вічі своїм дивним поглядом, в якому, крім суму, він прочитав щось незрозуміле, від чого стислося серце. Жадан все ще тримав її руку.

– До побачення, Лідіє Василівно. Був дуже радий вас тут бачити. Дзвоніть, не забувайте.

Допоміг їй одягтися. Лисяче хутро облямовувало її обличчя рудим пухнастим вогнем, від чого вона здалася Жаданові ще молодшою і майже безтурботною. Невисоке гарне чоло, прямий ніс. Стрімкі вигини брів, зворушливе пасемце чорного волосся на ніжній лінії щоки біля вуха, схожого на витончену мушлю. Все в ній було гармонійно-врівноважене, тільки очі, затінені чорними віями, ховали в собі ніч і неспокій.

Жадан провів її до дверей лабораторії, ще раз потиснув руку, бажаючи відчути її сухий, гарячий доторк, і повернувся до своєї комірки.

І одразу ж зрозумів, що він абсолютний йолоп, останній кретин, що не треба було так легко відпускати цю жінку, що вона приїхала до нього, що справа не в сказі й не в таємницях вакцинації – заради цього вона б ніколи не приїхала, а в тому, що тоді, в лікарні, в Старій Митниці, в ньому і в ній виникла якась непереборна сила, яка наказала їй подзвонити до Жадана й приїхати в Київ; ще при їхній першій зустрічі спалахнуло якесь світло, яке присвічувало їм обом, а він не зрозумів, і ось зараз ця жінка, від якої, можливо, залежить його доля, йде з гори в чуже для неї, метушливе, байдуже місто, йде назавжди, щоб повезти свій сум і свої надії додому, а він у цей час сидить тут, хоча для неї він доля, вона його потребує, як він цього не зрозумів? Яким нечулим і тупим треба бути, щоб не відчути чекання цієї самотньої жінки, щоб не прислухатись до самого себе, до своєї радості й скутості, коли він бачив її чи думав про неї в безсонні нічні години. Оля права. Він ніколи не буде мужчиною.

Побіг до Нечаєва. Постукав тихо, намагаючись заспокоїтися й нічим не виказати свого хвилювання. Нечаєв сидів з Ларисою. Вони курили й сміялись. На столі парувала кава, від якої йшов густий бразільський запах.

– Дуже добре, що ти зайшов, – сказав Нечаєв. – Сідай. Я хочу з тобою порадитись щодо подальшої роботи Лариси Володимирівни. Кандидатську дисертацію вона вже, вважай, має, треба тепер подумати про докторську. Як ти дивишся…

Лариса сиділа мовчки, не зводячи на Жадана очей. Знайомим рішучим жестом загасила сигарету в попільничці – так, як робила це вночі, коли…

– Вибач, Альошо, але… Олексію Олександровичу, – поправився Жадан, який вирішив ніколи при сторонніх не називати керівника своєї лабораторії на «ти». – Прошу вас. Мені терміново треба піти в міністерство. Завізувати доповідь на симпозіумі. Дозвольте…

– Чого ж ви раніше не завізували? – невдоволено спитав Нечаєв, теж переходячи на «ви», – Через три дні їхати, а ви… Непорядок.

– Закрутився.

– Ваша гостя вже поїхала?

– Так.

– Це теж непорядок. – Нечаєв акуратно поклав свій недопалок поруч з Ларисиним. – На перший раз я промовчав, але надалі будемо робити інакше. Це непродуктивна витрата і сил, і часу. Ви унікальний спеціаліст і заради однієї лікарки просто не маєте права відкривати цілі курси. Треба брати мінімум чоловік двадцять-тридцять, і не з одного району. Скільки тих районів на Україні?

– Чотириста шістдесят вісім, – машинально проказав Жадан, розуміючи, що Ліда в цю хвилину вже пройшла повз газорозподільну будку і повертає в Протасів яр. Там вона може сісти на електричку і загубитися назавжди.

– Олексію Олександровичу, сьогодні в нас перевірка наявності співробітників на роботі, – ворухнулася Лариса, коротко зиркнувши на Жадана. – Мене по секрету попередили.

– Ну от, бачиш…

– Я повернуся, – почав благати Жадан, якому навіть за часів Браги не доводилося зазнавати таких принижень.

– Я нічого не маю проти, будь ласка, йди. Тебе ніхто не тримає. Тільки запишись у журналі. – Нечаєв зобразив широку усмішку. У своєму відділі в Женеві він працював біч-о-біч з китайцем, від якого, мабуть, перейняв деякі мімічні традиції цього великого ввічливого народу.

Жадан вибіг, навіть не подякувавши новому начальству за таке гуманне ставлення до підлеглого; вихором вскочив до кімнати, взяв текст своєї доповіді, накинув поспіхом куртку, всунувши одну руку в рукав, а в другій тримаючи портфель і шапку, і в такому напівроздягненому стані вискочив у двір. Пішов не вулицею, як робили це статечні вчені, що повільно йшли повз дерев'яний будиночок – відділ постачання, що його колись збудував генерал Шульга (якщо батько Савелія Макаровича носив це прізвище, а не якесь інше, скажімо, Грай-Городецький); ковзаючись, побіг навпростець двором, туди, де був віварій, і, продираючись крізь чагарник, яким заросли схили гори, ламаючи хрусткий сніг (пригадав кладовище, що було поруч), дістався дірки в паркані – отого потайного ходу, яким користувався Кучерявий у грізні часи перевірок і зміцнення дисципліни; вперше з вдячністю подумав про таланти Кучерявого: цей хід зберіг йому п'ять хвилин. Проліз через щілину, трохи не подравши куртки, збіг по сходах до газорозподільної будки і опинився в Протасовому яру. Задихаючись, попрямував до товарної станції, відшукуючи серед сірих і темних убрань рудий колір.