Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 17

Марія Степанівна Любченко тільки-но повернулася з лікарні й хотіла лягати спати, коли в двері її квартири сильно постукали.

Любченко зразу вирішила – нещастя, і страх позбавив її сил. Вона не могла ступити ні кроку і стояла біля ліжка, тримаючись за його спинку. Стукіт повторився, Любченко не рухалась з місця. У двері почали грюкати, щось з тріском зламалось, і в квартиру вдерлися гестапівці. Їх було троє; двоє зовсім молоді, а третій – це був Бульдог – здався їй страшною потворою величезного зросту.

– Любченко Марія? – спитав він, ткнувши їй в лице пістолетом.

– Так… Любченко, – пробурмотіла вона. Сили зовсім її залишили, і вона впала на ліжко.

– Взяти! – наказав Бульдог.

Молоденькі гестапівці підхопили Любченко під руки й потягли до дверей. Вона не могла навіть переставляти ноги, її пхнули в машину на заднє сидіння. Молоді гестапівці сіли по обидва боки, тримаючи її за руки. Раптом Любченко застогнала і опустила голову на груди. Гестапівець узяв її за підборіддя й відкинув голову на спинку сидіння.

– Вона, часом, не здохла від страху? – тихо мовив він.

Бульдог сів поруч з шофером. Машина зірвалася з місця і помчала темними вулицями…

– Одну тварюку доставили, – доповів Бульдог Релінку. – Їду по другу. Тільки леді трохи не в формі, я викликав до неї лікаря.

– Обшук зробили? – спитав Релінк.

– Я не людина-блискавка, – усміхнувся Бульдог. – Мені наказано доставити обидві тварюки ще цієї ночі, і наказ, як бачите, виконується. Привезу другу тварюку і займусь обшуком.

– Мені потрібний хоч один доказ для першого допиту, – суворо сказав Релінк.

Бульдог розсміявся:

– Та, киньте ви, їй-богу, зараз побачите не людину, а рідку манну кашу. Вона вам сама все охоче викладе.

Лікар приводив Любченко до пам’яті. Він зробив їй укол і з суто професіональною байдужістю стежив за безвідмовною дією ліків. Любченко розплющила очі, здивовано поглянула навкруги і затремтіла. Лікар дав їй води. Цокаючи зубами об склянку, Любченко кілька разів ковтнула.

– Що вам від мене потрібно? – спитала вона по-німецькому.

– Нічого. Я лікар.

– Лікар? – здивувалася Любченко. – Де я?

– Там, куди вас доставили, – усміхнувся лікар.

– Що зі мною було?

– Думаю, спазма серцевого м’яза, це не страшно…

У Любченко зажевріла надія, що її привезли не в гестапо. Але в цю мить в кімнату ввійшли два молоденьких гестапівці, мовчки підхопили її під руки і повели. Тепер ноги трохи слухались, вона вже була здатна думати. Любченко зрозуміла: ніякої надії нема, вона в гестапо. «Я ж знала, що все цим закінчиться, знала…» Враз пригадала свою розмову в міськкомі партії. Глуха злість штовхнула її в спину, і вона пішла швидше, немов поспішала довести комусь, що мала рацію, коли не погоджувалась і боялася залишатися в місті.

Молоденькі гестапівці посадили її на стілець перед столом Релінка і відійшли до дверей. Релінк кілька хвилин мовчки дивився на Любченко, наче руками обмацував її дрябле, з обвислими щоками обличчя, крихкотілу безформну постать і нарешті зупинив погляд на її руках, що безсило лежали на колінах.

– Ви, здається, розмовляєте по-німецькому? – добродушно спитав Релінк.

– Так, але не зовсім добре, – тихо відповіла Любченко.

– Ваша професія?

– Лікар. Вузька спеціальність – туберкульоз.

– Ах, вузька? Чудово. А ще яка у вас є спеціальність, ширша?

– Більше ніякої.

– А за якою спеціальністю вас залишили в місті ваші партійні фюрери?

Релінк дивився на Любченко весело, без будь-якої злості. Це її обеззброювало, вона ждала, вмираючи від страху, зовсім іншого.

– Я залишилась в місті за тією ж спеціальністю, тобто як лікар біля хворих, яких не можна було вивезти, – відповіла вона.

– О! Розумію, розумію, професійний обов’язок, – наче повірив Релінк. – Ну, а що ви повинні були робити як комуністка?

– Те ж саме, лікувати хворих, – Любченко поступово заспокоїлась, їй здавалося, що гестапівець її відповідями задоволений.

– Це правда, тільки правда? – проникливо спитав Релінк.

– Так, тільки правда, – відповіла Любченко і подумала про себе, що вона дійсно каже цілковиту правду, адже про доручення ховати в лікарні людей підпілля гестапівці просто не можуть знати.

Релінк і справді не мав ніяких відомостей про характер таємних доручень, даних цій жінці, і одержати їх він міг зараз тільки від неї самої. Він вийшов з-за стола, зупинився впритул перед Любченко і зверху вниз пильно дивився на неї. І вона, підвівши свої набряклі повіки, знизу вгору дивилася на нього.

– Значить, тільки правда? – тихо спитав Релінк.

– Так, правда.

Релінк миттю спочатку лівою, а потім правою долонею вдарив Любченко по обличчю. Голова її метнулась в один бік, в другий. Любченко хотіла відсахнутись назад, але стілець перекинувся, і вона разом з ним упала на підлогу.

Релінк подав знак молоденьким гестапівцям, вони підняли Любченко і посадили на стілець. її обличчя, що стало темно-червоним, відбивало тільки жах, самий тільки жах, і Релінк, побачивши це, був уже впевнений в успіхові.

– Значить, тільки правда? – тихо спитав він, знову присунувшись до неї впритул.

Вона мовчала.

Релінк вернувся до стола, закурив і, почекавши трохи, сказав:

– Ви, очевидно, не знаєте, що у вас немає ніякої можливості уникнути неприємностей, що включають в себе і смерть. Ми дамо вам спокій тільки тоді, коли ви скажете нам цілковиту правду – що вам доручили робити в місті? А втім, нам відомо це, як і те, що ви ще нічого не встигли зробити, і це полегшує вашу долю. Але зараз необхідно, щоб ви все сказали самі. Кажіть, я жду рівно хвилину.

Любченко сиділа, втупившись мертвими очима в підлогу. Її мозок, що гудів після ударів, обпалювала одна і та сама думка: «Вони знали, що посилають мене на загибель».

– Дайте їй води, – розпорядився Релінк. Гестапівець подав їй склянку, але вона з жахом відсахнулась од нього.

– Вилийте на голову.

Гестапівець не поспішаючи, тонким струмочком вилив воду на голову Любченко. Вода потекла за кофту по спині, Любченко почала тремтіти.

– Хвилина минула, – голосно об’явив Релінк. – Відповідайте: хто й навіщо залишив вас у місті?

«Я ж знала, що ніякої користі принести не зможу, – гарячково думала Любченко. – І вони це теж знали. Вони знали, що посилають мене на загибель, і тепер всьому кінець. Ну що станеться особливого, якщо я скажу, хто мене залишив у місті й навіщо? Гестапівці знають все і без мене, врешті я ж нікого не викажу, крім себе».

– Мене залишив тут міськком партії, щоб я ховала в лікарні його людей, – сказала вона тихо.

– Іншими словами, ви добровільно погодилися вести діяльність, ворожу Німеччині? – уточнив Релінк.

– Мене умовили, примусили, – ледве чутно промовила Любченко.

– Це становища не міняє, – підхопив Релінк. – На плечах у вас я поки що бачу вашу власну голову, а це значить, що вам доведеться відповідати.

Релінк з’єднався з кимось телефоном і сказав:

– Зайдіть до мене, тут треба зайнятись однією червоною дамою.

У кабінет ввійшов гестапівець потворно кубічної форми, плечистий і водночас гладкий. В руках у нього був товстий важкий батіг з коротким пужалном. Він став за два кроки перед Любченко і, граючись батогом, вичікувально дивився на Релінка.

– Цій старезній дівчинці з метою прищеплення поваги до нашого рейху слід всипати, – сказав Релінк.

Кубічний гестапівець блискавично шмагонув Любченко батогом. Удар припав на плече і спину. Він був з відтяжкою і такий сильний, що скинув її з стільця, вона впала рачки.

– Не треба! Не треба! Не треба! – завила Любченко високим голосом.

– Чому не треба? – крикнув Релінк.

Батіг тричі влипав у спину жінки, і вона, завиваючи, долілиць упала на підлогу.

Молоденькі гестапівці знову посадили її на стілець.

– За що? За що?! – судорожно схлипувала вона. – Ви ж самі сказали – я нічого поганого ще не зробила. І не збиралась…

– Спасибі, мадам, – посміхнувся Релінк. – А може, ви хочете зробити для нас щось добре?

Релінк подав знак квадратному, і той замахнувся батогом.

– Мадам, ви готові зробити для нас добре? – діловито спитав Релінк.

– Я не знаю… не знаю, що ви хочете! – закричала Любченко, не зводячи очей з занесеного над нею батога.

– Хочете чи не хочете? – крикнув Релінк.

– Хочу… хочу… – поквапно промовила Любченко.

– Всім вийти, – наказав Релінк.

Вони залишились у кабінеті вдвох. Релінк взяв стілець і сів близько напроти Любченко.

– Прошу пробачення, мадам, – сказав він втомлено і, зітхнувши, вів далі: – На жаль, я повинен виконувати свої обов’язки, як кожен, і мушу визнати, що мої обов’язки не з приємних. Я відповідаю за порядок у цьому місті, і його можна було б встановити швидко і без всякої крові й терору, коли б ваші збожеволілі начальники не затіяли безнадійної авантюри, залишивши в місті таких, як ви, приречених функціонерів. Але, враховуючи ваш фанатизм і страх перед партійною дисципліною, ви для нас, хай йому чорт, небезпечні, і ми змушені вживати рішучих заходів. Ну скажіть, ви об’єктивно розумієте мене?

Любченко кивнула. «Хай говорить довше ця нещадна людина, з жовтими, як у кота, очима, аби тільки не били. А крім того, він правильно робить, що боїться залишеного в місті підпілля, тож мене йому боятися нічого. Невже він цього не розуміє? От я ж розумію, що він змушений робити так, як він робить…» – думала в цю хвилину Любченко.

– Ви подивіться, в якій пошлій авантюрі ви опинилися замішаною, – вів далі Релінк конфіденціально, наче нічого й не сталося. – Ваше партійне начальство примусило групку таких, як ви, залишитися в місті, а самі ж вони поспішили втекти звідси туди, де безпечніше.

Та ви ще й кроку не ступили, як ми вже знали, хто ви і що замишляєте. Скажу вам по секрету: навіть серед ваших комуністів, що залишилися в місті, уже є наші друзі. Вони самі прийшли до нас і сказали: «Ми не хочемо пролиття зайвої крові». І дали нам необхідні відомості, зокрема і про вас. Розумієте?

Любченко знову кивнула. Плечі її ще горіли від батога. Все, що казав Релінк, звучало для неї дуже переконливо. «Ну звичайно ж, вони знали, що посилають мене на загибель, а самі справді – втекли далі…»

– Ви, мадам Любченко, я бачу розумна жінка, – вів далі Релінк. – Для вас головне – хворі, яким ви хочете полегшити становище. Чи не так?

– Авжеж, так.

– І ви напевно розумієте, що безнадійно намагатися змінити хід історії. Всім вашим людям тепер треба робити тільки одне: припинити кровопролиття, допомагати нам скоріше встановити новий порядок і почати мирне життя. Ви особисто хочете нам допомогти? – спитав він із ствердною інтонацією.

– Ну чим я можу допомогти? – сказала Любченко, ледве ворушачи губами.

– Все дуже просто, мадам Любченко. Ви підпишете оцей папірець.

«Я з повним усвідомленням відповідальності, – читала Любченко, – беру на себе зобов’язання інформувати СД про всякі відомі мені спроби шкодити новому порядкові і німецькій армії».

– Все дуже просто, – повторив Релінк. – Або ви разом з нами, або ми вас знищимо цієї ж ночі.

Любченко особливо страшно було те, що Релінк слово – «знищимо» – промовив просто, легко, такою гарною німецькою мовою і з такою внутрішньою переконаністю, яка не допускала й думки, що він цього не зробить.

Вона підписала зобов’язання. Релінк сховав папірець у стіл.

– Чудово, мадам Любченко, я в вас не помилився, – сказав він. – Ви можете йти, спасибі. Головне, чого ми од вас поки що чекаємо, це негайно подзвонити нам, якщо до вас звернуться з проханням сховати їхню людину. Запам’ятайте телефон: 22–22 – чотири двійки. Коли подзвоните, скажіть: «Туберкульозна лікарня», а потім повідомте день і час, коли вам доставлять ту людину. І все. Як бачите, все дуже просто і нічого страшного.

Коли вона пішла, Релінк записав у своєму щоденнику:

«Люди одноманітні до стомливості. Страх, боязкість смерті інтернаціональні, як небо над землею. Навіть нецікаво з’ясовувати це ще раз. Тільки що переді мною була комуністка. Хтось мені в Берліні казав, що вони в своєму фанатизмі незбагненні. Дурниці! Вони хочуть жити, як усі, і в ім’я цього готові на все. Саме в тому і є велич нашої нації, що нам байдуже, жити чи вмерти, аби тільки тобою гордився фюрер».

Через п’ять років, коли воєнний трибунал присудить Релінка до страти через повішення, він в заяві про помилування напише:

«Я благаю вас надати мені можливість жити хоча б для того, щоб бути вам корисним в установленні всіх злочинів, вчинених проти вашої держави і народу, і щоб акт помилування мене був демонстрацією сили вашої держави, сили, що дозволяє державі не бути мстивою».

Його повісили, але не з помсти, а за злочини, які він особисто вчинив на нашій землі…

Розділ 18

Осінь настала сердита, з вітрами і незвичними для цього краю ранніми холодами. Вечорами місто поринало в непроникну темряву. Вітер шастав вулицями, гримів зірваним з дахів залізом, завивав і свистів у голих садках, бився в шибки осліплих вікон. У такі ночі здавалося, що життя остаточно залишило місто.

Але і в ці ночі до будинку гестапо, як завжди, під’їжджали арештантські автофургони, і вартові поквапно відчиняли перед ними ворота.

У ці ночі робили свої святі справи підпільники…

Шрагін ждав на конспіративній квартирі Івана Спиридоновича Дем’янова, який просив його про цю зустріч, і якомога скоріше. Що в нього там трапилось? Людина він серйозна, через дрібниці квапитись не буде…

Вітер погрюкував зачиненими віконницями, завивав у димоході. Вогник каганця неспокійно хитався. Цього разу квартиру охороняли: з двору – Григоренко, а на вулиці – Федорчук. Шрагін подумав, що хлопці мерзнуть на крижаному вітрі, і вирішив провести зустріч якнайшвидше. Він ждав і думав про Лілю. Зараз вона і Юля повинні вести Раю на далеку околицю міста, де на них чекають надійні люди, які переправлять єврейську дівчину в село. Чи пощастило їм непомітно вийти з дому? Чи зможуть вони благополучно пройти через усе місто і знайти потрібну адресу? Шрагін дуже хвилювався і разом з тим радів за Лілю – аби почати, а там воно піде…

Двері відчинились, і Шрагін побачив Дем’янова. Коли б зустрів його на вулиці, мабуть, і не впізнав би – так за два місяці Дем’янов змінив свою зовнішність. Від його акуратності й підтягнутості не лишилося й сліду. В нього була густа темно-руда борода і молодецькі козацькі вуса. Ватник з діркою на плечі, з якої стирчав жмут сірої вати, величезні кірзові чоботи і кепка млинцем.

Вони обнялися, ткнулися щокою до щоки, і обидва, соромлячись цього пориву, деякий час мовчали, поглядаючи один на одного.

– Вигляд у вас… – похитав головою Шрагін.

– Нормальний вигляд майстра забою, – усміхнувся Дем’янов.

– Якого забою?

– Посада моя на бойні так називається – майстер забою. Вбиваю корів і дрібну рогату худобу для прохарчування німецької армії фюрера. А втім, і себе не забуваю. Біля мене харчується чоловік десять, а може й більше…

Якось так вийшло, що коло Дем’янова утворився наче філіал групи, в який, крім нього, ввійшли Олекса Ястребов і Єгор Назаров. Він підтримував зв’язок і з Ковальовим – зчіплювачем поїздів на товарній станції. Ястребов працював вантажником у друкарні, де друкувалася видавана німцями російською мовою газета «Молва». Там він подружив із складачами й друкарями і недавно повідомив, що в друкарні можна друкувати листівки. Це було першою справою Дем’янова до Шрагіна. Обговоривши її із усіх боків, вирішили: друкувати листівки в друкарні не можна, надто великий риск, і до того ж ніхто з групи не знає друкарської справи. Треба спробувати винести з друкарні шрифт і передати його підпільникам. Ястребов повинен продумати, як це зробити, потім повідомити про все Дем’янова.

Друга справа – Ковальов просить дати йому мін з годинниковим заводом, щоб установлювати їх на поїздах. Шрагін попросив передати Ковальову, що міни він одержить найближчим часом.

Нарешті, справа, що виникла в самого Дем’янова. Зовсім випадково, у бані, він познайомився з якимсь Підхатько. Відпочиваючи після парильні, вони розговорились. Довідавшись, що Дем’янов щирий українець, Підхатько почав цікавитися, що він робить, і, коли узнав, що працює на бойні, раптом поліз до Дем’янова в друзі. Після бані повів до себе додому, почастував горілкою. Дем’янов думав, що все закінчиться пропозицією красти м’ясо на бойні, але Підхатько запропонував йому вступити в українську націоналістичну організацію. Дем’янов, маючи уже вказівку Шрагіна розвідувати про націоналістів, погодився. Наступного дня Підхатько познайомив його із своїми, як він висловився, братами по крові. Так Дем’янов опинився в групі українських націоналістів з організації, очолюваної Савченком. І дістав перше завдання – підраховувати, скільки забито худоби. Це доручення дав йому сам Савченко, який сказав: «Цей підрахунок ми – справжні господарі України – повинні мати в кишені, а настане час, ми його пред’явимо німцям, щоб вони були лагідніші й знали, що Україна має справжніх господарів».

Далі – більше. Дем’янов узнав, що українські націоналісти ввійшли в контакт з СД для того, щоб знищувати комуністів і «всяку совдепію». Вони допомагають гестапівцям виявляти радянських патріотів. На знак подяки за це окупанти надають людям Савченка пости в громадянських органах влади. Дем’янов установив, що центром організації є автокефальна церква, а священик, що в ній працює, – колишній бухгалтер будівельного тресту – права рука Савченка.

– Їхня організація досить численна, – розповідав Дем’янов. – У ній є досвідчені бандити й політикани, що прибули сюди з Західної України. Вони одержують директиви від якогось свого закордонного центру…

Проте Дем’янов вважав, що більшість місцевих людей, які вступили в організацію, просто обдурені й сліпо повірили, що головною метою організації є створення «самостійної» української держави. Вони не знають, кому служать. Дем’янов запропонував розгорнути серед них агітаційно-роз’яснювальну роботу й підірвати організацію зсередини.

Шрагін з цим не погодився й порадив поки що розвідувати все про організацію й уважно придивлятися до її людей.

Із справами закінчили, Шрагін попрощався з Дем’яновим і перший вийшов з хати. Як і раніше, шаленів крижаний вітер. Починався снігопад. Із темряви до Шрагіна підійшов Федорчук.

– Все гаразд, – сказав він тихо. – І Юля вже повернулась.

Із-за його плечей показалась Юля.

– Все зробили точно за планом, – сказала вона, але в її голосі Шрагін відчув посмішку. – Тільки ваша дівиця так перелякалась, що аж дивитися смішно, тремтіла, як осикове листя.

– Хоробрими не народжуються, – сухо зауважив Шрагін.

– А боягузливими?

– Та кинь ти, їй-богу! – сердито зашипів на неї Федорчук.

– Не треба вплутувати в справу будь-кого, – не звернувши ніякої уваги на слова Федорчука, сердито мовила Юля і розтанула в темряві.

– Не звертайте уваги, Ігоре Миколайовичу, характер у неї такий, нічого не зробиш, – виправдувався Федорчук…

Шрагін ішов додому швидкою, енергійною ходою, не помічаючи вітру з зарядами сніжної крупи, що шмагав його в обличчя. Радісного відчуття од зустрічі з Дем’яновим наче й не було, він думав про те, що сказала йому Юля. «Вона має рацію, вона має рацію, – повторював Шрагін. – Я ж знав, що Ліля людина настрою і нервів. Але що я міг зробити, коли вона поставила мене перед фактом, а залишати її подругу в будинку було неприпустимо…»

Шрагін твердо вирішив, що надалі, коли Ліля й діятиме, то тільки в межах свого будинку.

Розділ 19

Ще одне радіоповідомлення Шрагіна в Москву:

«Уточнюю характеристику адмірала Бодеккера, яку передав раніше. Як справжній німець і потомственний моряк, він вдячний націзму за відродження флоту, якому тепер вірно служить. Критикуючи непорядки організаційного характеру і не сприймаючи терору як державного методу, він разом з тим не заперечує величі досягнень націзму і вважає їх історичними. Якось він сказав: «Нічого, закінчимо війну і почнемо удосконалювати наш рейх, і це зроблять саме моряки – найбільш освічена і думаюча частина військової еліти». Надто важлива його дещо попередня заява, що грос-адмірал Деніц його великий і давній друг. Можна припустити тільки те, що в середовищі морських воєначальників існує критичне ставлення до деяких справ націстів. Але не більше. І в цьому напрямі слід провадити розвідку. Ваші відомості про українських націоналістів цілком підтверджуються, вони йдуть на активний контакт з гітлерівцями, зокрема з гестапо. Пропоную ліквідувати верхівку місцевої організації. Ваша думка… Повернувшись з Одеси генерал Штромм останніми словами ганьбить румунських союзників – боягузи, спекулянти, хабарники, бабії, базіки і таке інше. Казав, що Одесу має відвідати Антонеску, якому його зграя готує захоплений прийом, а після цього командуючий угрупуванням німецьких військ «Південь» влаштує Антонеску холодний душ. Казав, що румуни одержали все, що хотіли, тепер не бажають воювати, та «ми пошлемо їхні дивізії в саме пекло – їм все-таки доведеться заплатити за одержане». І таке інше. Дату, коли Антонеску відвідає Одесу, постараюсь своєчасно уточнити. Нічне бомбардування крейсера і плавучого дока, на жаль, великих наслідків поки що не дало. Пожежу на стапелі вдалося швидко ліквідувати, а док тільки трохи більше нахилився. У обох випадках потрібне пряме попадання… Поштова скринька виклику на зв’язок представника підпілля поки що не подіяла. Змушений скористатися резервним ланцюжком зв’язку. Привіт. Грант».

Через три дні Шрагін зустрівся, нарешті, з представником підпілля Бердниченком. Це був чоловік приблизно років сорока, спокійний, неквапливо-розсудливий. Він з першої ж хвилини сподобався Шрагіну. Але трохи насторожувала упевненість, з якою він говорив про підпільну боротьбу.

– Ви вже зв’язалися з усіма людьми, яких залишили в місті? – запитав Шрагін.

– Поки що не було такої потреби, – відповів Бердниченко.

– Але ви хоча б знаєте, чи уціліли вони?

– Судячи з усього, основний кістяк уцілів, – неквапно відповів Бердниченко. – Але ходять різні чутки.

– Які чутки?

– Ніби деякі наші люди вже провалились.

– А точніше?

Бердниченко глянув на Шрагіна здивовано:

– Все одно гітлерівці перемогти нас не зможуть, і переловити всіх їм теж не під силу.

– Ні, неправильно, – різко перебив його Шрагін. – Досить потрапити до рук гестапо одній малодушній людині, і вся ваша концепція розсиплеться на порох. Вони переловлять і знищать усіх підпільників.

– На їх місце стануть інші! – з урочистою відчуженістю промовив Бердниченко.

– Ви не знаєте, хто намагався висадити в повітря сторожовик на заводі? – спитав Шрагін, переводячи розмову з царини загальних фраз.

– Міну віднесла туди одна наша комсомолка, – з гордістю відповів Бердниченко.

– А те, що цю міну негайно знайшли і арештували всю ремонтну бригаду, це ви знаєте?

– Ми тільки знаємо, що вибуху не було, думали – не подіяв механізм.

– Не подіяло вміння.

– Ну що ж, вчитимемося й на таких помилках, – незворушно відповідав підпільник.

– Коли повісять бригаду робітників, чи не здасться вам таке навчання надто дорогим? – спитав Шрагін.

– Ці робітники допомагали загарбникам, – сердито сказав Бердниченко, і сірі очі його звузилися.

– Тоді ви повинні негайно ліквідувати мене, – усміхнувся Шрагін. – Я працюю інженером на цьому заводі.

– Та невже! – вигукнув Бердниченко з непідробним здивуванням.

Заговорили про спільну роботу. Шрагін повідомив, що його людина підготувала викрадення шрифта з друкарні.

– Ми про це нічого не знаємо, – майже образився Бердниченко. – У нас там теж своя людина.

– Отак і треба працювати, це і є конспірація, – примирливо сказав Шрагін…

– Ясно… – зітхнув Бердниченко. – Адже ми не мали ніякого інструктажу і ніяких методичних посібників… – він сказав це так, наче йшлося про його колишні шкільні справи. До війни він був завучем технікуму.

Домовилися надалі зустрічатись по можливості регулярно…

За два дні до 7 листопада на вулицях міста з’явились листівки, присвячені 24-й річниці Жовтневої революції.

Першу таку листівку Шрагін побачив, коли рано-вранці 5 листопада йшов на завод. Мрячив дощ, все навкруги було сіре, холодне, чуже. Вулицями снували німці в своїх мишачих, почорнілих від дощу шинелях. Розбризкуючи грязюку, мчали розфарбовані в жаб’ячий колір автомашини. Серед цього чужого холодного світу на сірому стовпі жовтіла листівка, що кричала про Великий Жовтень, про нашу віру в перемогу.

На грубому шпалерному папері було надруковано:

«Двадцять чотири роки тому пролетаріат Росії під керівництвом партії більшовиків на чолі з Володимиром Іллічем Леніним здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Так народилась наша перша в світі держава з радянською владою робітників і селян. Її Червона Армія вистояла перед воєнною інтервенцією капіталістичної Європи і Америки, розгромила всіх зовнішніх і внутрішніх ворогів революції. За двадцять чотири роки свого існування Радянський Союз об’єднав у свою сім’ю сотні народів і народностей, і всі вони брали участь у побудові соціалізму, який став їх радісним, вільним життям.

Ніхто і ніщо не може зупинити наш дальший рух уперед і не зламає нашої віри в справу Жовтня, нашої відданості Комуністичній партії! Великий і непереможний Жовтень! Смерть німецьким окупантам!»

Шрагін кинув побіжний погляд на листівку і пішов далі. Йому стало жарко, сильно закалатало серце. За одну хвилину все навкруги змінилося, немов якимись чарами.

Головна сила людини – в її причетності до свого народу, до всього його життя, до його щастя і до його горя. Шрагін відчув зараз цю свою причетність з особливою гостротою. Він не помічав ні холоду, ні дощу – адже це була його осінь, і цей холод і дощ були проти його ворогів. Тут проти них усі, тому що і тут фронт, і тут війна. І війна особливо жахлива для них, бо вони не знають, звідкіля їм завдадуть удару. І це страх пофарбував їхні машини в жаб’ячий колір, а їх самих вдягнув у шинелі непомітного мишачого забарвлення.

Шрагін пригадав рідний Ленінград і як він – школяр – одержував комсомольський квиток з рук учасника жовтневого штурму Зимнього. Це був ще зовсім нестарий чоловік, інженер заводу, який шефствував над їхньою школою на Виборзькій стороні. Вручивши квитки, інженер сказав: «Не важливо, юні друзі, ким ви станете, всі ви продовжуватимете велику справу Жовтня. І може статись, доведеться вам за цю велику справу і життям своїм пожертвувати, як ті, що лежать тепер на Марсовому полі…»

Спогад прийшов з дитинства, а був він як ще один наказ, що прямо стосувався його сьогоднішнього життя.

Шрагін був уже на території заводу і йшов уздовж стапеля, як враз помітив попереду під краном щільну групу робітників. Він зупинився позаду них і через голови побачив уже знайому йому листівку, приклеєну до внутрішнього боку залізної ноги крана.

– Дивись, не забули поздоровити, – тихо сказав літній робітник і оглянувся. Він угледів Шрагіна, і посмішка миттю злетіла з його обличчя. Підштовхнувши ліктем сусіда, він голосно сказав: – Чого побрехеньки читати? Пішли працювать.

Шрагін залишився перед листівкою сам. Тепер він читав її повільно і обдумував, як йому діяти: зірвати чи залишити? Робітники пішли, але пізніше вони могли вернутись і побачити листівку на місці. А серед них міг опинитись і зрадник. Рискувати не можна! Шрагін як міг акуратно відірвав міцно приклеєну листівку і, тримаючи її в руках, пішов до дирекції.

Він трохи досадував, що в листівці, якщо не брати до уваги слів «Смерть німецьким окупантам!», нічого не говориться про боротьбу з ними. А потрібно сказати людям, що партія тут, разом з ними, в окупованому ворогом місті, кличе їх у бій за свободу і честь Батьківщини. Добре було б підказати людям, що їм треба робити…

Ввійшовши в кабінет адмірала Бодеккера, Шрагін з задоволенням відзначив, що там знаходиться і нацистський комісар при адміралі майор Капп.

– Пробачте, панове, але в мене термінова справа. – Шрагін поклав перед Бодеккером листівку. – Це було приклеєно до підйомного крана.

Майор Капп швидко підійшов до адмірала, і вони разом прочитали листівку. Переглянулись. Майор Капп взяв листівку й уважно оглянув її з обох боків. Він навіть понюхав її, потім провів пальцем по тексту і ще раз оглянув листівку з обох боків.

– Навіть фарба ще не висохла, – сказав майор Капп і, підійшовши до столика з телефонами, подзвонив комусь по службовому зв’язку. – Говорить майор Капп, поздоровляю вас з датою революції в Росії… Ні, ні, мені не до жартів. Ви взяли під контроль міські друкарні?.. Тоді, значить, більшовицькі листівки друкуються під вашим контролем… У нас на заводі… Так, але в мене тільки один примірник, а скільки їх є ще, мені невідомо. Та думаю, що в друкарні нічого було друкувати маленький тираж. Добре, я сам зараз привезу.

Майор Капп поклав трубку і, виходячи, звернувся до Шрагіна:

– Дякую вам.

Шрагін мовчки нахилив голову.

Бодеккер сидів нерухомо, втупивши прищулений погляд в глуху стіну кабінету.

– Ні, ні, все-таки ми чогось про цю країну не знаємо, – сказав він, нарешті, наче розмірковуючи вголос. Бодеккер повернувся до Шрагіна, але замисленість в його ясно-карих очах лишалась, він дивився на Шрагіна і ніби не бачив його. – Вчора мій колега, але справжній плаваючий адмірал розказав про бій нашого есмінця з російським торпедним катером. Росіяни билися, як леви; уже втрачаючи плавучість, встигли випустити торпеду і пошкодити есмінець, а коли стали тонути, то співали якусь пісню. Мого колегу вразило, що цей свій подвиг жменя моряків зробила без свідків, знаючи, що їх героїзм залишиться невідомий. Що ж ними керувало? Га?

– Фанатизм, – відповів Шрагін.

– Ні, пане Шрагін! – рішуче заперечив Бодеккер. – Фанатизм на війні – це явище сугубо індивідуальне, тут слід вживати зовсім інше поняття – патріотизм. Цікаво, як ви прочитали цю прокламацію?

– Із здивуванням, – відповів Шрагін.

– З чого ви здивувались?

– З самого факту її появи.

– Так, так, саме здивування, розумію вас, – раптом обурено заговорив адмірал, і обличчя його почало багровіти. – І це ваше і моє здивування, скажемо прямо, на совісті гестапо. Це їх стиль. Так було і в Берліні. Вони громлять єврейські магазини і синагоги, а комуністи в цей час діють у них під носом…

У кабінеті Релінка листівку досліджували спеціалісти. Вони зійшлися на тому, що надруковано її на примітивному верстаті, який може бути встановлений де завгодно. Релінк подзвонив генерал-спостерігачеві Штромму, повідомив його про листівку і про висновок експертів.

Штромм попросив доставити йому примірник листівки.

– У нас всього-на-всього один примірник, – відповів Релінк. – Мої люди шукають по місту другий. Я пришлю вам фотокопію.

Релінк навмисно сказав неправду. На столі в нього лежало кілька листівок і вже зроблені з них фотокопії. Він відібрав найгіршу фотокопію і відправив її Штромму…