Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 6

Шрагін стояв на вулиці, якою густо рухались німецькі війська. Вони їхали через місто весь день, було таке враження, що місто їх зовсім не цікавить і вони поспішають кудись далі. Всю першу половину дня їхали щільно – піхота на машинах, тягачі з гарматами на причтах, мотоциклісти. Піших солдатів не було. Години до третьої у потоці військ почали утворюватись просвіти. На головних вулицях уже стояли грузовики і легкові машини, біля яких товпилися солдати й офіцери. Щоб не накликати гріха, зіваки розійшлися по домівках. Але один високий літній чоловік у хорошому світло-сірому костюмі і білому солом’яному брилі все ще стояв біля вітрини аптеки. Шрагін уже давно дивився на нього і намагався вгадати, що це за людина з таким абсолютно байдужим виразом спостерігає рух ворожих військ.

Вдалині повільно їхала вантажна машина з відкритими бортами. Рядом з нею йшли солдати. У машині поруч з шофером сидів офіцер. На кожному перехресті машина зупинялась, солдати брали з машини і прикріплювали до стовпів вказівні знаки – стріли з нарисованими під ними емблемами військових частин. Одна емблема нагадувала зігнутого вовка з настовбурченою шерстю, друга – схожа на лебедя з розгорнутими крилами, третя – на левову голову. Шрагін стежив за роботою німців і запам’ятовував емблеми – його робота вже почалась.

– Оце порядок! Здоровенна сила і порядок! – раптом почув він позад себе тихий голос.

Шрагін оглянувся. Це був літній чоловік у сірому костюмі.

– Так, порядку в них треба повчитись, – підтакнув йому Шрагін.

– А як вони йшли! – тихо вигукнув чоловік. – Куди там нашим? Ідуть без оркестру, без вигуків, без гасел, а бачиш – здоровенна сила пре. Ви згодні?

– Ви маєте рацію, звичайно, хоч як не важко це визнати, – немов задумливо сказав Шрагін, дивлячись на низку легкових машин, що проїздили повз них.

– Начальство прибуло, – шанобливо мовив чоловік, проводжаючи поглядом машини. – І де він, я вас питаю, бандитський грабунок? Де вбивства жінок і дітей? Я з самого початку не вірив у це. – Чоловік замовк, неначе враз перелякався, уважно подивився на Шрагіна, а потім говорив далі: – Ви не подумайте тільки, що я якийсь… – сказав він тихо. – Я просто людина поза політикою. Я всього-на-всього кравець. Дивлюся на події тверезо і бачу: німець є німець.

Шрагіну дуже хотілося сказати цьому кравцеві, що з таких, як він, виростають зрадники. Але замість цього він зітхнув:

– Але що тепер ми робитимемо – не знаю.

– А чого нам думати, хай вони думають! – безтурботно сказав кравець. – Взяли панове місто, будь ласка, налагодь-те в ньому життя. А я як шив чоловічий одяг, так і шитиму, найголовніше – дістати в німців викройки, які в них у моді. – Він помовчав і спитав: – А чого ж ви залишались, якщо не знали, що робитимете?

– Отак вийшло. Збирався з заводом, а всі поїхали без мене.

– Це в нас цілком можлива річ, – ущипливо зауважив кравець. – Загалом все є як є, і треба йти обідати. Бувайте здорові,– він торкнувся пальцями до крисів бриля, вклонився і повільно пішов вулицею…

В цей же час Марія Степанівна Любченко, лікар місцевої лікарні для хворих на туберкульоз, дивилася на ту саму вулицю з вікна своєї квартири. Вона стояла в глибині кімнати, щоб її не побачили. Кожного разу, коли від техніки, що рухалася вулицею, бряжчали шибки, вона здригалась. їй було страшно. Місяць тому, коли у міськкомі партії сказали, що треба залишитись для підпільної роботи, вона заявила прямо:

– Я боюсь.

– Нічого страшного, Маріє Степанівно, – сказав їй працівник міськкому. – З автоматом і гранатою вам орудувати не доведеться. До ваших послуг підпільники вдадуться тільки в крайньому разі, якщо раптом потрібно буде кого-небудь сховати в лікарні.

– Але в лікарні кожен знає, що я член партії, мене викажуть, – жахнулась Любченко.

– По-перше, ви в партії без року тиждень, – швидко роздратовуючись, заперечив працівник міськкому. – По-друге, нам відомо, що в лікарні про вас ходили плітки, ніби ви пішли в партію тільки для того, щоб стати головним лікарем. Чому б вам цю думку тепер не підтримати? І як доказ – ви залишилися в місті. Нарешті, Маріє Степанівно, хіба ви, вступаючи в партію, не писали в своїй заяві, що готові виконати будь-яке завдання?

Любченко відчувала, що її боязкість цей чоловік до уваги не візьме, а інших аргументів у неї немає. І тоді вона подумала: «Мабуть, німці продержаться в місті недовго, так що мої послуги, може, нікому й не придадуться, а те, що я тут залишусь, потім мені зарахується». І вона дала згоду.

Але тепер, спостерігаючи крізь вікно за рухом німецьких військ, Марія Степанівна гірко за цим жалкувала. Коли б навіть вона залишилась, але просто як лікар, який не зміг кинути своїх хворих, їй зараз не було б так страшно. Лякала думка, що вона не зможе виконати доручене їй таємне завдання і що про це таємне можуть довідатися німці… Страшно навіть подумати, що тоді буде.

Забряжчало вікно – Марія Степанівна здригнулась…

У цей же час Павло Харченко, в недоладному своєму казенно-чепурному одягу, стояв у зарослому акаціями дворику і в щілину паркана дивився на гітлерівські війська.

Він скреготів зубами з досади – все в нього вийшло так безглуздо і по-дурному…

Якийсь майор, що удавав з себе поінформованого, сказав йому вчора, що німців зупинили за тридцять кілометрів од міста. І Харченко вирішив сьогодні зранку спокійно підшукати собі просту одежу, а потім житло. Він пішов на базар, але там було пусто. Повертався він завулками і раптом, коли до головної вулиці лишалось кроків сто, не більше, побачив німецькі військові машини. Не роздумуючи, Павло вскочив у перший стрічний двір і ось уже четверту годину стояв тут, не знаючи, яких заходів вжити. Страху не відчував, він просто не знав, що робити, і карав себе: він не мав права вірити цьому майору.

Коли почало смеркати, Харченко підійшов до будиночка, аж під саму покрівлю обплетеного виноградником. В цю мить вийшов з будиночка високий сухорлявий старик. Він став, підвів обличчя догори і прислухався. Вітерець ворушив його здиблений сивий чуб. Потім дідусь попрямував до хвіртки і виглянув на вулицю.

– Дмитре, вернись зараз же! – почувся з будиночка жіночий голос.

Старик причинив хвіртку, закрив на засув і, човгаючи ногами, пішов до будинку.

– Здрастуйте, – тихо промовив Харченко, коли старик порівнявся з ним.

Той зупинився, спокійно вдивляючись у присмерковий садок. Харченко вийшов на стежку. Господар глянув на нього без будь-якого здивування й переляку.

– Здрастуй, коли не жартуєш, – сказав він. – Цікаво, одначе, що ти тут робиш?

– Ховаюсь, батя.

– Від кого, одначе?

– Від кого тепер можна ховатись радянській людині?

Старик оглянув його з голови до ніг і сказав:

– Ну що ж, заходь до хати, гостем будеш.

У будиночку було дві кімнати, розділені перегородкою, яка не досягала стелі. На перегородці стояв каганець, зроблений з аптекарської пляшечки. Світло від нього було дуже тьмяне, і Харченко не зразу роздивився, що в кутку за столом сиділа жінка.

– Гість об’явився, – сказав їй старик.

– Який ще гість у такий час? – спитала вона здивовано, але не сердито.

– Він, одначе, ховається, Ганно, цей чоловік, розумієш? – Старик сів до стола і запросив сісти Харченка.

Харченко мовчав, йому хотілося, щоб говорили господарі, – треба знати, чим вони живуть, чим дихають. Може так статись, що тут і на хвилину не можна залишатись.

– Ти що ж, відстав од своїх, чи що? – спитав старик.

– Ну відстав, якщо хочете…

– Я – то хочу спати, одначе, спати спокійно, – суворо зауважив старик.

– Одним словом, попав я в біду, от і все.

– Всім лихо, – пробурмотів старик.

– Тому, в кого покрівля над головою, все-таки легше, – сказав Харченко.

– І ти не з неба звалився, – сказав старик і спитав: – Де, одначе, твоя покрівля?

– Далеко, батя, звідси, дуже далеко, – сумно сказав Харченко. – Я не тутешній, от воно що.

Старі мовчки дивилися одне на одного, потім жінка мовила.

– Гаразд, ночуй у нас, а вранці все буде видніше.

– Позад хати, у хижці, койка є, постели сіна, – буркотливо додав старик.

Харченко підвівся.

– Спасибі.

– Чого схопився? – втрутилася жінка. – Повечеряєш з нами, тоді й спасибі скажеш.

Старик не вгамовувався й за вечерею все намагався примусити Харченка розказати, хто він і звідки. Харченко як міг викручувався, а заодно промацував господарів. Але й вони не поспішали відкриватись.

Старик почав розмову про війну. Харченко став змальовувати картину війни зовсім не такою безнадійною, якою її бачили ці люди.

– Послухати тебе, то й горювати ні за чим. Одначе німці в нашому місті, а не ми з тобою в їхньому, – розсердився старик.

– А що тобі, батя, від того, хто в місті? – спитав Харченко.

– Дурень ти, одначе.

– Навіщо ж, батя, лаятись? Я про те, що виноград у садку і так і так доспіє і в ціні буде. А на хату вашу хіба хто поласиться?..

– Я, одначе, не в хаті живу, а в державі, – пробурчав старик.

– Аби були ми, а держава буде, – безтурботно сказав Харченко.

– Яка, одначе? – спитав старик, дивлячись у вічі Харченку.

Довго вони так ходили кругом та навколо, поки з’ясували, що боятися їм один одного нічого, і Харченко вирішив довіритися цим людям. Принаймні сьогодні.

Уже за північ старик повів його в хижку і сам постелив йому сіна на койку.

– Спи, бідолахо, – з невидною в темряві усмішкою сказав старик і пішов.

Так Харченко провів свою першу ніч у захопленому ворогом місті, ще не знаючи, що цей будиночок стане його рідною домівкою на тривалий час.

Шрагін ще не спав у цей опівнічний час. У нього в кімнаті відбувалась нелегка розмова з хазяйкою.

Те, що він так і не залишив міста, ніби й не здивувало Емму Густавівну. Увечері, впустивши його в дім, вона посвітила йому свічкою, поки він відчинив двері в свою кімнату, і побажала на добраніч. Але хвилин через десять вона постукала і попросила дозволу зайти на хвилинку. І ось уже давно триває їх плутана, небезпечна для Шрагіна розмова.

Емма Густавівна занепокоєна станом дочки, яка, на її думку, перебуває на межі безумства.

– Ви не уявляєте, що вона тут казала, – тихо розповідала Емма Густавівна. – Коли забігла сусідка і повідомила, що німці уже в місті, Ліля заявила, що піде на головну вулицю, уб’є там хоч одного німця, а після цього хоч потоп. Потім вона сказала, що плюватиме в обличчя кожному зустрічному німцеві. І все це в дикій істериці, з божевільними очима. Я ж її знаю, вона дівчина дуже імпульсивна. Я боюсь за неї, Ігоре Миколайовичу.

Шрагін не міг зрозуміти, чого хоче від нього хазяйка, і на всі її страхи відповідав нічого не значущими втішними словами: «все минеться», «з часом звикне».

І раптом Емма Густавівна спитала діловито:

– Значить, ви залишились?

– Намагався виїхати, але не зміг… Не встиг.

– І ви житимете у нас?

– Не знаю, Еммо Густавівно, адже невідомо, чи будете і ви тут жити. Одного чудового дня сюди можуть прибути нові хазяї і попросити всіх нас піти геть.

– Цього не станеться, я все-таки німкеня, – майже з гордістю заявила Емма Густавівна.

– Ви для них німкеня радянського гатунку, – зауважив Шрагін.

Емма Густавівна довго мовчала. Шрагін бачив, як вона кілька разів поривалася заговорити і не наважувалась.

– Хіба тільки вони причепляться до кількості кімнат, – сказала нарешті вона. – Але на цей випадок я подумала… – Вона обережно подивилася на Шрагіна. – Що, коли б ви були… ну, ніби вважалися членом нашої сім’ї?.. Отут, за шафою є двері, їх можна відчинити. Тоді моя спальня стане другою прохідною кімнатою, і питання про вселення до нас мешканців відпаде.

– Ви, очевидно, забули про залізний педантизм своїх одноплемінників, вони вірять тільки паперам і печаткам, – сказав Шрагін.

– Ну, чому? – майже образилась Емма Густавівна. – Вони ж люди і, як кажуть, ніщо людське… Хіба не могло бути так: ви з Ленінграда, а Лілі там училась. Припустімо, що у вас там був роман, і ви, так би мовити, з найсерйознішими намірами добилися переведення сюди, але взаємин оформити не встигли. Цілком людська ситуація. Сподіваюсь, ви розумієте, що я напрошуюсь вам у тещі не всерйоз…

Шрагін дивився на Емму Густавівну і думав про те, з якою суто німецькою педантичністю вона продумала все це питання. З такою тещею не пропадеш.

– Ви ображені? – гордовито спитала Емма Густавівна.

– Анітрохи! З вовками жити, по-вовчому вити, – байдуже відповів Шрагін.

– Це ми з Лілі… вовки? – тихо спитала вона.

– Та ні, – розсміявся Шрагін. – Як ви могли подумати?

– Значить, ви згодні?

– Прошу дати мені строк подумати, одруження, навіть фіктивне, річ серйозна.

– Але довго ждати не можна, – діловито попередила Емма Густавівна. – Вони можуть зайнятися квартирами вже завтра.

– А що думає про це наречена? – спитав Шрагін, намагаючись вести розмову в дещо легкому тоні, і цим залишити собі шлях до можливого відступу.

– Можу сказати одно: щоб не бачити їх у своєму домі, Лілі піде на все, – урочисто заявила Емма Густавівна.

– Я все-таки лишаю за собою право подумати.

Емма Густавівна пішла явно ображена. А Шрагін почав з усіх боків обдумувати ситуацію, що так несподівано виникла…

Розділ 7

Коли сонячного серпневого ранку сорок першого року в відкритому «мерседесі» Ганс Релінк під’їжджав до цього південного радянського міста, він, звичайно, не знав, що їде назустріч своїй шибениці. Через п’ять років він скаже радянському військовому трибуналу: «Мені не потрібен був бог у небі, у мене був всемогутній бог на землі – наш фюрер. І тільки фюрер знав, що жде попереду Німеччину і кожного з нас…»

Того ранку Релінк був веселий, його розпирало усвідомлення своєї значущості. Пихата посмішка не сходила з його вже засмаглого в дорозі обличчя, обважнілого масивним, квадратно обрізаним підборіддям. Чуприна ретельно прибрана під кашкет. Вона в нього рудувата, і ця звичка ховати її – ще з часів військового училища, де йому дали прізвисько – «Руде підборіддя». Три дні тому він випадково зустрівся в Тирасполі з генералом Генріхом Летцером і запросив його поїхати з ним. У тридцять п’ятому році вони разом вчились у військовій школі, але потім їхні дороги розійшлись. Летцер став швидко робити військову кар’єру, а Релінк пішов працювати в СД [1]1
  СД– гітлерівська служба безпеки.


[Закрыть]. Тепер Релінк і за званням, і за службовим становищем був значно нижче від свого друга, але генерал йому заздрив.

– Ти не можеш собі уявити, як мені важко і гидко, – скаржився до нудотності красивий і зовсім молодий генерал. – Справжній генералітет, всі ці надуті типи з моноклями зовсім відкрито третирують нас, молодих генералів. Які тільки посади вони не придумують для нас, щоб не підпустити до справжньої роботи! Я, наприклад, називаюсь уповноваженим ставки по групі дивізій. Чистісінька фікція. Я навіть, коли потрібно, не можу зв’язатися із ставкою. При головному штабі угруповання «Південь» є справжній представник ставки. У Тирасполі ти зустрів мене в командуючого армією Шобера. В цей час він, бідний, мучився, намагаючись придумати для мене заняття. Ти його просто виручив, коли запросив мене поїхати з тобою. А як він змінився, побачивши твій мундир!

– Чого-чого, а прав у нас значно більше, – самовдоволено посміхнувся Релінк.

– Але я б не зміг більше місяця просидіти в одному російському місті. Ти ж сюди прямо з Парижа?

– Останнім часом я наводив порядок у Голландії.

– Однаково. Тут же просто ніде жити. Сьогодні в цьому, як його… Тирасполі довелося спати на сіні без простирадла. Нестерпно! Мені здавалося, що я валяюсь на мурашиній купі.

– Генерал рейха не вміє влаштовуватись, – дружелюбно підсміювався Релінк. – Зараз приїдемо, і ти побачиш, як треба жити.

– І все-таки в російських містах краще бути гостем, і до того ж недовго… – генералові дуже хотілося виявити хоч яку-небудь свою перевагу перед другом.

– Ні, мій друже, ми прибули сюди не в гості. Тепер це все наше, і навіки. Все! – Релінк переможно подивився навкруги, але по обидва боки шосе був голий степ, і поглядові його безбарвних очей ні за що було зачепитись. – Ми повинні всю цю велетенську країну покласти до ніг рейха – такий наш святий обов’язок, наш, Генріх. Вашій війні скоро кінець, а ми свою тільки починаємо, і наша значно важча, – закінчив він серйозно і урочисто.

Їхній автомобіль опинився в гущі військової колони і рухався дуже повільно, а незабаром і зовсім зупинився. Десь попереду утворилася пробка.

– Я піду настрахаю солдатиків своїм генеральським чином… – Летцер виліз із машини і пішов уперед. Релінк бачив, як витягувались перед ним солдати і офіцери, і на тонких його губах здригалася іронічна посмішка.

Летцер незабаром вернувся.

– У танка зірвалася гусениця, він розвернувся впоперек дороги, і ніхто нічого не може зробити, – сказав він. – Якщо це порядок, то що тоді неподобство?

Релінк мовчки виліз з машини і попрямував до затору разом з генералом. Перед ним ніхто не виструнчувався, але тепер генерал бачив, як завмирали обличчя солдат, коли вони бачили форму його друга, як вмить обривалися розмови, сміх.

Біля танка, що розвернувся впоперек шосе, стояли танкісти з інших машин. Вони реготали, беззлобно збиткуючись над своїми товаришами з танка, що застряв.

– Відпустка додому забезпечена! Війну припинено! Всі по домівках!

Релінк почав пробиватися крізь натовп танкістів. Сміх і розмови миттю припинились.

– Що можна зробити? – тихо й буденно спитав Релінк танкіста, що опинився поруч з ним.

– Взяти його на буксир і стягнути з дороги, – відповів танкіст.

– Зробіть це, – так само буденно розпорядився Релінк і, демонстративно подивившись на годинника, пішов назад до своєї машини.

Біля танка, що застряв, закипіла робота, і незабаром рух по шосе відновився. Офіцер-танкіст, скочивши на підніжку автомобіля, доповів Релінку, що він розпорядився пропустити його машину. «Мерседес» не затримуючись помчав до міста, що виднілося вдалині.

Трохи згодом Релінк сказав:

– Знаєш, Генріх, що чудово в нашій службі? У нас чини і звання нічого не значать. Кожен з нас робить все, що може, в ім’я порядку і безпеки рейха, і це знає кожна людина рейха, а звідси однакова повага до всіх нас – від рейхсміністра до останнього чиновника. От я їду сюди як головний слідчий, а в Берліні, в імперській безпеці мені сказали: «Ви, Релінк, відповідаєте за порядок на півдні Росії». І будьте певні, про цю мою відповідальність знатимуть усі. В тому числі й ваші генерали з моноклями…

На міській околиці Релінка ждав мотоцикліст. Він поїхав попереду і незабаром привів «мерседес» до воріт, які одразу розчинились. Машина в’їхала в густий садок, в глибині якого виднів красивий особняк. Гестапівці, що стояли на його ганку, привітали прибулих підняттям рук. Генерала Летцера вони, здавалось, не помічали. Та коли Релінк відрекомендував їм його, як свого друга юності, вони вдруге змахнули руками.

Поголившись і прийнявши ванну, друзі пообідали в компанії ще двох гестапівських офіцерів у великій їдальні з високими вікнами, за столом, накритим крохмальною скатертиною і сервірованим, як у першокласному ресторані. Обід минув швидко і по-діловому, без промов і тостів, але Летцер був вражений і сервіровкою, і стравами, і тим, як чудово працювали солдати, що обслуговували під час обіду.

Релінк з посмішкою поглядав на друга – знай наших, ми не спимо на мурашиних купах!

Після обіду Летцер пішов відпочити у відведену йому кімнату, а гестапівці зайшли до кабінету Релінка.

Розстебнувши кітель, Релінк втомлено сів у глибоке крісло і попросив своїх колег розказати, що відбувається в місті.

Нічого тривожного він не почув. Місто принишкло, це природно. Ніяких контрдій поки що не зареєстровано. Поліція СД готує необхідні накази. Біржа праці відкривається завтра: Всі працездатні будуть взяті на облік. Військова комендатура вже вивісила найсуворіший наказ про негайну здачу зброї. Створюється цивільна поліція з місцевих жителів. Євреям буде наказано провести реєстрацію в своїй общині і здати списки в комендатуру. Почали виявляти комуністів та інших червоних активістів. Видано наказ про комендантську годину. Підшукано приміщення для СД… Словом, добре вивірена машина окупації працювали точно і швидко.

Релінк подякував колегам за інформацію і окремо за проявлену турботу про нього особисто.

– Самі того не знаючи, ви зробили мені приємність, допомогли дати щигля в ніс моєму другові генералу Летцеру, – вдоволено говорив він. – Генерал слізно скаржився мені, що в Тирасполі йому довелося спати на сіні без простирадла.

Гестапівці від усієї душі сміялися над стражданнями генерала. Релінк сміявся разом з ними і думав: «Славні хлопці, з ними можна гори зрушити…» Він знав обох ще по Франції, а потім по Голландії. Про Іохіма Варзера, високого, кощавого здоровила, казали, що він не знає тільки двох речей – що таке втома і де в нього нерви. Бертольд Ленц, кремезний, бритоголовий, на прізвисько «Бульдог», звичайно, не такий розумний, як Іохім, та зате, коли потрібно, щоб заговорило навіть каміння, краще Бульдога це ніхто не зробить… «Славні хлопці», – ще раз подумав Релінк і, встаючи з місця, сказав:

– Хай мій генерал, як належить йому за чином, спить, а ми поїдемо дивитися наші службові приміщення…

Два відведені їм будинки – одноповерховий і двоповерховий – стояли рядом на затишній тінистій вулиці, їх з’єднувала суцільна кам’яна огорожа. Перед великим будинком тополі так розрослися, що його фасаду не було видно. Зате похмуро-непривабливий довгий одноповерховий будинок весь був на виду. Релінку він не сподобався, в таких будинках на околицях Парижа містилися сирітські притулки.

– Що тут було? – спитав він.

– Лікарня. Будемо тут лікувати й ми… – спробував дотепно сказати Варзер.

Побачивши, що Релінку цей будинок не подобається, Варзер запропонував подивитися будинок з двору. Вони пройшли крізь ворота і опинились у вузькому, як коридор, дворі, що відділяв будинок, який виходив на вулицю, від Другого, такого ж одноповерхового, тільки без вікон.

– Перед вами, панове, навдивовижу гармонійна картина, – стримано жартував Варзер, вдаючи музейного гіда. – Ліворуч будинок більшовицького ренесансу, тут провадитиметься буденна оперативно-слідча робота. А праворуч надзвичайне за своєю архітектурною красою приміщення, яке ми називатимемо слідчою в’язницею СД. Побалакаємо там з паном більшовиком – і через дворик його сюди.

Релінк більше не морщився.

– А тепер ходімо в будинок, де працюватимемо ми з вами, панове, – і далі фіглярничав Варзер…

Та ось Релінк залишився сам у відведеному йому кабінеті. Всі меблі були розставлені саме так, як він любив. Був навіть маленький столик з кріслами. Оглянувши його, Релінк розсміявся. Брамберг, очевидно, не знайшов у цьому місті низького столика і, недовго думаючи, підпиляв ніжки в якогось старовинного стола з червоного дерева.

Релінк вийняв із сейфа товстий зошит в шкіряній оправі, на якій золотом було тиснення «Щоденник», і сів до стола. З перших днів війни з Польщею він майже щодня робив записи в щоденнику. Всі кого друзі знали про це, іноді в тісному колі Релінк вголос читав свої записи.

Цього дня він записав:

«Отже, починається новий етап мого життя. Я прибув у це російське місто. А втім, воно чомусь вважається українським. Місто зовсім не таке мале й не так погано благоустроєне, як мені здавалось. Та все це не має значення. Головне – горде усвідомлення своєї участі в великій історії рейха. Подумати тільки: ще недавно я був на французькому узбережжі Ла-Манша, потім в Амстердамі, а зараз я на російському березі Чорного моря. Чарівний геній і чарівна сила фюрера не знають відстані й перешкод!

Коли думаєш про це, хочеться одного: бути гідним історії. І ось моя клятва: моя рука ні разу не здригнеться і тут. Настане час, і я доповім рейхсміністрові, що радянський південь в цілковитому розпорядженні Німеччини і фюрера. Так буде!

Я закінчу писати цей щоденник у той день, коли війна завершиться, і передам його в музей, що прославлятиме геній фюрера…»

Цей щоденник знаходиться тепер в архіві військового трибуналу серед речових доказів у справі повішеного Релінка.