Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 44

Увечері Релінк і генерал Штромм сиділи в недоладно-розкішному ресторані готелю.

– Майже як у Парижі, пригадуєте? – запитав генерал Штромм.

Релінк не відповів. Ні, це не було схоже на Париж, а головне, зовсім не схоже на те, що він бачив тут раніше.

Вони вже почали другу пляшку коньяку, але розмови, потрібної для Релінка, поки що не виходило.

– Сподіваюсь, ви задоволені моєю втечею од вас, хо-хо? – проти своєї звички гримотати басом тихо говорив Штромм. – Признайтесь, моя присутність там впливала вам на нерви.

– Аніскілечки, – відповів Релінк. – Я завжди потребував вашого досвіду і авторитету.

– Брешете, ви боялися мене, – заявив Штромм, але не категорично і наступально, як завжди, а якось байдуже. – Та ви мені давно подобаєтесь, Релінк. Я б із задоволенням перетягнув вас у Берлін. Адже я тепер не гаффеноберег, хо-хо, а начальник відділу в імперському управлінні. Це вам не жарт, хо-хо!

– Перетягніть, зробіть ласку, – жартома поканючив Релінк.

– Поки що не можу, хо-хо! Я ж утік од вас, мотивуючи, що ви там не потребуєте опіки.

Релінк силувано посміхнувся. Звичайно, після всього, що він пережив у Берліні за один цей день для нього було б щастям вирватися з далекого російського міста, а значить, і з своєї невизначеності чи навіть непотрібності. Але він не вірив Штромму і до його слів серйозно ставитись не міг. Зараз його цікавило інше. Він дуже ясно відчував, що в Берліні все змінилось; неначе за рік, поки він не був тут, трапилося щось, чого він не знає…

– Значно гірше, що у нас починають подаватись нерви, – сказав Штромм.

– Хіба є від чого?

Штромм поглянув на Релінка насмішкувато:

– А у вас не подаються?

– Поки що не помічав.

– Поздоровляю вас, – нахилив голову Штромм. Він налив собі коньяку, випив. – Берліну вкрай потрібні люди з міцними нервами. Я доповім про вас фюреру…

– Мої нерви в розпорядженні рейха, – підхопив жарт Релінк.

– Ні, Релінк, – похитав головою Штромм. – Берліну справді потрібні люди з міцними нервами, але не з такими міцними, як у вас, а то сам рейхсміністр поруч з вами виглядатиме неврастеніком… – генерал Штромм підсунувся до Релінка впритул. – Невже ви не розумієте, що добродії військові підвели нас, усіх нас: фюрера, вас, мене, всіх, хто довірив їм війну? Ми з вами – вірна гвардія фюрера – взяли на себе найважчу роботу, а ці вилощені що? Фюрер дав їм усе: катаються в «мерседесах», ад’ютанти відчиняють дверцята, з усіх боків обвішані орденами, а виявилося, що кишка в них тонка.

– А ви не перебільшуєте? Намічений прорив до Волги, щоб відсікти Москву від півдня і Сибіру…

– От, от! – перебив його Штромм зловтішним шепотом. – Вони всіх втягнули в цю гру: на стіні – карта, радіо передає зведення головного командування, а ви встромляєте прапорці. Ви ж не знаєте, що, вколюючи булавки в карту, ви стоїте по коліно в крові, в німецькій крові, Релінк! – генерал нервовим рухом руки розстебнув кишеню кітеля, витягнув звідти папірець і, обережно розгорнувши його, поклав перед Релінком. – Читайте.

Це було стандартне повідомлення про героїчну загибель в ім’я перемоги на російському фронті Віллі Штромма.

– Для цього я пестив сина, так? – пошепки спитав генерал.

Вони довго мовчали. Релінку було моторошно. Все, що він почув од генерала, він уже чув і раніше, і взагалі в їхньому середовищі недовіра до високопоставлених генералів була традиційною. Але зараз уперше він відчув, що за цією недовірою стоїть щось визначене – можливо, вже непоправне нещастя.

– От, дорогий мій Релінк, куди завели нас «мерседеси» і білі рукавички, – сказав Штромм. Він уже опанував себе і був зовсім тверезий. – Я ж бачив, ви там, у своїй норі, стараєтесь, як справжній солдат нашої гвардії. Я це щиро кажу, але я бачив також, що всі ваші зусилля марні. Ви завдаєте удару спереду, а в цей час вас б’ють у спину. І знаєте, чому нема кінця вашій бійці? Та тому, що і росіяни вже розуміють, що ми загрузли в болоті. Згадаєте, що я вам казав, далі буде ще гірше…

В цей час джаз раптово припинив музику, і офіцер голосно повідомив з естради:

– Увага! Увага! В місті об’явлена повітряна тривога, просимо пройти в бункер.

У відповідь пролунали насмішкуваті вигуки, регіт, свист. Офіціанти забігали по залу з білими аркушиками рахунків. Кілька чоловік уже йшли до виходу. Підвівся і Штромм.

– Проведіть мене…

Перед від’їздом Релінка прийняв Отто Олендорф. Олендорф прочитав його доповідь і цілком схвалив її.

– Ви дуже правильно пишете про видозмінення опору, – сказав він. – Мені здалося тільки, що ви не визначили до кінця природу цього нового в тактиці нашого ворога. Вона відбиває загальний стан нашої боротьби у всьому її, я б сказав, світовому масштабі. Ми вступили в фазу затяжної і дуже важкої боротьби; це змагання на витривалість усіх сил і нервів в тому числі. Зараз не час з’ясовувати, що привело нас до цього…

– Я бачу своє завдання в одному, – сказав Релінк, відчувши, що Олендорф чекає від нього відповіді. – Знищувати ворога нещадно, вміло, щодня.

– Саме так, Релінк! – відповів Олендорф. – Однак я особливо наголосив би на вашому слові «уміло»! А головне, всеосяжне завдання ви прекрасно сформулювали самі – знищення. – Олендорф підняв палець. – Але – вміло, Релінк. І останнє: я представив вас до підвищення в званні, згодом порушуватиму клопотання про затвердження вас начальником СД міста.

– Спасибі, – скромно, з гідністю промовив Релінк.

– Відданість і вміння Берлін бачить і цінує. – Олендорф встав і своїм знаменитим красивим рухом підняв руку. – Хайль Гітлер!

Релінк схопився і теж викинув руку.

– Хайль Гітлер!

В цю хвилину все наче стало на свої місця, але – наче і тільки в цю хвилину…

Розділ 45

Ніколи не було так погано, як цього другого літа війни. Нема зв’язку з Москвою. Нічого невідомо про Харченка. Товариші, що пішли до партизанів, другий тиждень нічого не повідомляють. Федорчук і Величко, що лишилися в місті, по черзі щодня перевіряли «поштові» скриньки, через які могла прийти звістка, – вони були порожні. Гестапівці ще дужче лютували. Останнім часом навіть Шрагін з його документами почував себе на вулиці непевно: шпигуни СД хапали будь-кого. Днями арештували навіть німецького інженера, – їм, бачите, здалося, підозрілим, що той увечері надто повільно йшов вулицею. Адмірал Бодеккер їздив до Релінка виручати свого інженера.

Зазнавши великих втрат, підпілля діяло розрізнено, з багатьма підпільниками було втрачено зв’язок. І все-таки боротьба патріотів тривала. Але інколи не можна було встановити, хто діє. З недавнього часу в місті стали регулярно появлятися рукописні листівки. За змістом вони були зворушливо-наївні, але написані з явно юнацьким запалом. Хто це робив – невідомо. «Загалом це робота наша», – говорив собі Шрагін і мав рацію. Звичайно ж, усіх цих невідомих патріотів покликали за собою бойові справи підпілля і чекістської групи.

…Біля заводських воріт стояла легкова машина. Шофер у гестапівській формі. На заводі явно щось трапилось, якщо «чорні» приїхали так рано. Шрагін, не заходячи в заводоуправління, попрямував до стапеля, де ремонтували мінний тральщик. Те, що діялося на цьому об’єкті, дуже його непокоїло. За графіком ремонт тральщика мали закінчити ще минулої суботи, але графік давно зірвали. Кілька днів тому Павло Ілліч Сніжко, що працював у ремонтній бригаді, вибравши зручний момент, підійшов до Шрагіна.

– Негаразд тут, Ігоре Миколайовичу, бригада навмисно завалює ремонт, – сказав він пошепки.

А позавчора сам адмірал Бодеккер, переглядаючи, як звичайно, в кінці дня зведення про хід ремонтних робіт, раптом запитав Шрагіна, чи не здається йому підозрілим зволікання ремонту тральщика. Загалом уся ця історія могла закінчитись погано, тим більше, що останні два дні біля тральщика крутився майор Капп. Шрагін нічого вжити не міг – ні він, ні керівники підпілля не знали, хто організовує цей саботаж. Останнім часом Шрагін буквально не відходив од ремонтників, припиняючи кожну незграбну спробу саботажу. Він розраховував, що організатори саботажу зрозуміють, нарешті, що лізуть на рожен, і почнуть діяти розумніше і обережніше. Кінець кінцем цей об’єкт не вартий того, що через нього могло статися.

Зараз Шрагін ще здалека побачив на причалі натовп людей. Коли він підійшов, робітники розступились. На землі лежав Сніжко. У спині в нього стирчав саморобний фінський ніж. Один гестапівець, сидячи навпочіпки, оглядав труп. Другий – це був Релінк – розмовляв з ад’ютантом адмірала Піцом. Шрагін підійшов до них і не вітаючись запитав:

– Що тут трапилось?

Релінк різко обернувся на його голос.

– А! Доброго ранку, пане Шрагін. – На обличчі Релінка спалахнула й зараз же погасла холодна посмішка. – Все ясніше ясного – вбито людину. Питання в тому, хто і чому її вбив.

Шрагін гукнув керівника ремонтної бригади. З натовпу вийшов низькорослий, сухенький, немов запечений на сонці, чоловік років під п’ятдесят.

– Розкажіть, як це сталося, – суворо наказав Шрагін.

На обличчі бригадира виникло здивування.

– Як сталося, нам невідомо. Вчора після зміни, коли ми всі йшли, я покликав його… – бригадир кивнув на труп. – А він промовчав і залишився на об’єкті. Це всі бачили… Я знав, що під кінець зміни у нього з перебоями працював пневматичний молоток, і подумав, що він хоче його налагодити. А сьогодні приходимо на шосту, а він отак лежить… І всі його кишені вивернуті навиворіт…

Релінк, видно, зрозумів, що сказав бригадир, і обернувся до Шрагіна:

– Загалом все ясно – пограбування. Накажіть їм працювати.

В заводоуправлінні з кабінету адмірала Релінк подзвонив до СД і наказав прислати на завод медичного експерта. Поклавши трубку, він відкинувся на спинку адміральського крісла і безцеремонно розглядав Шрагіна, який сидів перед ним.

– Ну, що ви скажете про це?

– Можу тільки припустити. Цього Сніжка дуже не любили робітники.

– За що? – спитав Релінк.

– Він їм добре допік. Минулої осені став побічним винуватцем у потопленні підйомного крана.

– Я пам’ятаю цю історію, – зауважив Релінк.

– Тижнів зо два він був тоді під загрозою серйозного покарання, але потім з’ясувалося, що головний винуватець – німецький інженер, я вже не пам’ятаю його прізвище, його тоді ж відправили з заводу.

– Його прізвище Штуцер, – продемонстрував Релінк свою безвідмовну пам’ять.

– Так, так, Штуцер. Отож, коли загроза для Сніжка минула, він почав всіляко виявляти свою відданість німецькій адміністрації. Але в росіян є добре прислів’я: «Застав дурня богу молитись, то він і лоба розіб’є». Так і цей Сніжко. Три дні тому на тральщик прийшов ад’ютант адмірала Піц. Сніжко йому нашептав – усі це бачили, що палубні будівлі пофарбували без попередньої грунтовки. Піц сказав про це мені, і я примусив робітників у кількох місцях зняти фарбу. Але грунтовку було зроблено. Тоді я, розумієте, подумав, чи не затіяно все це, щоб затягнути ремонт, і буквально взяв цього Сніжка за горло. За пофарбування зіскоблених місць робітники, природно, нічого не одержали… Трохи раніше Сніжко повідомив майора Каппа, ніби крановщик і троє робітників хотіли звалити кран з рейок. Майор Капп припинив роботи і цілий день провадив слідство. За цей день робітники теж не одержали ні копійки, а підозра не підтвердилась. Були й інші випадки.

Релінк вислухав Шрагіна дуже уважно і навіть кілька разів нахилом голови ніби висловив свою згоду з ним. Але потім сказав:

– Мені лишається тільки додати, що Сніжко підозрював на тральщику саботаж і сигналізував про це. Більше того, я вважаю себе винним у його смерті. Я дуже зайнятий і не зміг оперативно відгукнутись на його сигнал. Однак мені цікаво: ви остаточно відмовились од думки про можливість саботажу?

– Я припускаю можливість саботажу, – спокійно відповів Шрагін. – Це постійний і логічний фактор, і, до речі, ви даремно звинувачуєте себе в смерті Сніжка, – вам просто не під силу бути скрізь, де може виникнути небезпека саботажу.

Релінк змушений був проковтнути це, по можливості не морщачись, і явно не одразу добрав розуму, що відповісти. Та раптом він запитав:

– А хіба ви не відповідаєте за організацію робіт?

– За посадою я маю тільки здійснювати нагляд.

– А за совістю?

Шрагін, дивлячись у вічі Релінку з відкритою неприязню, сказав:

– У вас є підстави підозрювати, що моя совість не чиста? Тоді ця розмова повинна продовжуватись у вашому службовому кабінеті.

– Однак розмовляти з вами, не поснідавши, справа нелегка. Ви ж повинні розуміти, яка в мене посада. Я завжди, скрізь разом із своєю посадою, – усміхнувся Релінк…

Вони попрощалися, задоволені один одним. Але кожний з них довго і причепливо пригадував цю розмову.

Шрагін ще раз переконався, що Релінк дуже небезпечний противник. На душі в нього було тривожно, як у людини, яка тільки що пройшла небезпечною гірською стежкою і ще відчуває холод безодні.

У Релінка після цієї розмови до Шрагіна тільки зросла цікавість: перед ним був найрідший, якщо не єдиний, екземпляр радянської людини, якій за всіма даними він мав довіряти поза всяким сумнівом. Але водночас він не міг відмовитись од суто професіональної звички дивитися на Шрагіна очима слідчого. У нього, як кажуть, в крові був улюблений вислів рейхсміністра Гіммлера: «Ранками мені хочеться допитати самого себе». Так, Релінку дуже хотілося б допитати цього дивного інженера, саме дивного чи, в усякому разі, єдиного в своєму роді. Слухняна і чітко організована пам’ять подавала йому спогади про його першу розмову з Шрагіним у тому німецькому домі з дурною хазяйкою-німкенею. Тоді Шрагін дуже переконливо пояснив природу своєї поведінки. В одеській справі він виявився правовірніший од німців. І от саме цього Релінк не міг припустити і тим більше збагнути. Він вирішив негайно дати наказ своєму агентові Марії Любченко посилити спостереження за Шрагіним.

Шрагін і Велично сиділи на лавці в прохолодному присмерку церкви, біля неоковирної ікони, що зображала Христа, який ішов по воді.

– Напишіть цю листівку самі, в мене немає часу, – говорив Шрагін. – Зміст такий: на заводі вбито якогось Сніжка, його смерть повчальна. Він залишився в місті, вважаючи, що, коли не лізти в політику, то можна жити в злагоді і з окупантами. В турботах про власну шкуру він, як і слід було сподіватися, став зрадником і просто агентом гестапо. Патріоти винесли йому смертний вирок і виконали його. Вічна ганьба зрадникам, вічна слава патріотам Батьківщини! Зрозуміло?

– Чого ж тут не зрозуміти, – відповідав Велично. – На одного гада менше – повітря чистіше.

Попрощавшись з Величком, Шрагін зробив великий гак по місту. Йому треба було потрапити на вулицю, де на цегляній огорожі міг бути умовний знак про те, що в місто прийшло повідомлення від товаришів, які пішли до партизанів. Майже щодня Шрагін проходив тут, але марно. А зараз ще здалеку він побачив біля огорожі знайому постать Григоренка. Від передчуття біди Шрагін мимоволі уповільнив ходу.

Вони привітались, як могли це зробити знайомі, випадково зустрівшись, і повільно пішли разом.

– З ночі стою тут замість мітки. До того вже дійшов, Ігоре Миколайовичу, що бога почав благати, щоб ви прийшли… – нервово почав Григоренко.

З походом до партизанів нічого не вийшло. До умовного місця збору, недалеко від лісної балки, де діяли партизани, всі добралися благополучно. Але зразу ж наштовхнулися на засідку. Каральний батальйон СС і рота цивільної поліції зі всіх боків блокували партизанський район. Скрізь у селах і на хуторах розставлені пости. Партизани, заздалегідь довідавшись про каральну експедицію, залишили лісну балку і розійшлися по своїх селах. І ні до кого з них не можна було знайти стежку. Мешканці сіл пильно оберігали своїх партизанів. Учителя, який мав зв’язати чекістів з партизанами, на місці не було – він теж утік від облави і десь переховувався. Григоренко і Дем’янов рискнули заночувати в селі, як їм здалося, в цілком надійного чоловіка, а він уночі привів у хату поліцаїв. Мабуть, прийняв їх за поліцейських шпигунів і вирішив «вислужитись». Згодом, коли зрозумів, що трапилось, намагався зарадити справі, почав підтверджувати все, що вони йому казали, і навіть додавати до цього свої незграбні хитрощі. Тоді поліцаї запідозрили і його. Дем’янов заявив поліцаям, що він і Григоренко втекли з міста, аби їх не вивезли в Німеччину. Очевидно, поліцаї щодо цього мали якусь інструкцію, бо зразу ж не допитуючи, відправили їх назад у місто. Вночі вони втекли. Григоренко чотири доби кружними дорогами добирався до міста. Що з Дем’яновим, він не знав, бо під час втечі вони загубили один одного.

Вигляд у зв’язкового був поганий. Обличчя змарніло, від колишнього молодецтва не лишилося й сліду.

– Ідіть до Федорчука, – мовив Шрагін. – Скажіть, я наказав, щоб він на деякий час дав вам притулок. Опорядіться. Скажіть йому, щоб він як і раніше стежив за сигналізацією, але був дуже уважний. Є небезпека, що хто-небудь повернеться з хвостом спостереження. Коли трохи поправитесь, ходитимете на сигнали. Я з вами поки що не зустрічатимусь. Всі повідомлення – через поштову скриньку на кладовищі.

– Ясно, Ігоре Миколайовичу, – трохи бадьоріше відповів Григоренко.

Шрагін ішов додому, заглиблений у тривожні роздуми: що буде з його товаришами, коли всі вони повернуться в місто? Становище в них буде важчим, ніж раніше: на попередні місця роботи іти небезпечно – як відповісти на запитання, де вони пропадали, порушивши до того ж найсуворіший наказ, що забороняв залишати місто без особливого на те дозволу? А на вулиці їх кожної хвилини можуть зустріти колишні товариші по роботі.

Треба будь-що знайти якийсь вихід. Шрагін гостро відчував особисту відповідальність за долю кожного свого товариша.

Розділ 46

Шрагін вийшов з заводу і зразу побачив Григоренка. Він стояв під дощем по той бік земляного Кургана, що колись був квітковою клумбою. Вони зустрілися поглядами, і Григоренко повільно пішов до найближчої вулиці.

– Федорчук просить вас негайно прийти до нього, – тихо мовив Григоренко, як тільки Шрагін порівнявся з ним.

– Що трапилось?

– Прибув зв’язковий з Одеси.

– Буду через годину…

Шрагін прискорив ходу і пішов далі, а Григоренко звернув у провулок.

Вважаючи становище Федорчука найміцнішим, Шрагін залишив одеським товаришам його адресу, але останніми днями він уже не вірив, що ця адреса знадобиться. Не помічаючи дощу, Шрагін енергійно простував вулицями міста. Він зарезервував собі годину для того, щоб прийти до Федорчука, коли стемніє, і щоб продумати повідомлення в Москву – він уже був певен, що його зв’язок з Москвою через Одесу налагоджено і що зв’язковий прибув саме з цією радісною звісткою.

Федорчук ждав Шрагіна біля воріт свого будинку.

– Дивненький кур’єрчик завітав, – сказав він, привітавшись.

– Чим?

– Зараз побачите…

Вони ввійшли в хату. З-за стола назустріч Шрагіну підвівся хлопчина років шістнадцяти. У нього був вигляд безпритульного двадцятих років: скуйовджений брудний чуб, на плечах – піджак, що звисав до колін, на ногах – підв’язані мотузками шкарбани.

– Мене звуть Боря, – поважно сказав він сиплим голосом і зараз же скоромовкою випалив пароль, який Шрагін залишив одеському підпільнику Андрієві Прокоповичу.

– Здрастуй, Боря, – Шрагін стиснув тверду долоньку хлопчика.

– Ну, розказуй, з чим прийшов.

– Пароль-відповідь, – суворо зажадав Боря, вивільняючи руку.

Шрагін сказав відповідну фразу пароля, і тоді Боря заспокоївся.

– Отак буде краще…

Він вийняв з подертої підкладки піджака сірникову коробку і віддав її Шрагіну:

– Там усе, що треба…

І справді, в сірниковій коробці містилося все, що було потрібне Шрагіну, більше того – в ній було все, про що він міг тільки мріяти.

Насамперед він прочитав шифрування з Москви:

«Все, що ви просили, приготовлено, проте скидання, не забезпечене оперативним зв’язком або не супроводжуване вашою людиною, не має сенсу. Ми ще в травні мали радіоповідомлення з штабу 26-ї дивізії про прибуття до них вашого кур’єра, але вашого повідомлення ми не одержали. Дивізія в ті дні потрапила в оточення і була розбита. Доля вашого кур’єра невідома. Намагаємось організувати доставку вам необхідного з допомогою одеських товаришів. Тимчасово зв’язок з нами також через них. Ждемо ваших нових радіоповідомлень і відзначаємо велику важливість попередніх. Конче потрібно знати, що тепер думають і кажуть гітлерівці про Сталінград. Уважно стежте за їхніми діями у зв’язку, з Кавказьким фронтом. Ваша сім я шле вам привіт з Уралу, у них все гаразд. За нашими відомостями, СД на всьому півдні України проводить тотальний терор, будьте гранично обережні в діях групи і своїх особисто…»

Неважко догадатись, що означало для Шрагіна це шифрування і з яким хвилюванням він його читав. У цей найважчий час Москва стала поруч з ним.

У коробці була ще записка від Андрія Прокоповича.

«Все, як бачите, з’ясувалося, – писав він. – Подавець цього буде постійним зв’язковим. Передавайте йому ваші шифрування для Москви. Хлопчина тричі перевірений, надійний. ’Він приходитиме до вас двічі на місяць. Числа та інші умови встановіть самі. Ми всі бажаємо вам успіхів…»

Цього разу Боря поніс докладне шифрування Шрагіна про становище групи, про те, що відбувається в місті, і зібрані за час відсутності зв’язку розвідувальні дані.

Боря заховав сірникову коробку в надрах свого піджака і сказав:

– Я пішов. Через дванадцять днів буду як штик. Шрагін і Федорчук не встигли навіть як слід з ним попрощатись.

– Що Москва шле? – осілим голосом спитав Федорчук.

Шрагін прочитав йому шифрування. Федорчук слухав, схиливши свою велику кудлату голову над пудовими кулаками, що лежали на столі, стиснутими в суглобах. Потім він довго мовчав, переборюючи хвилювання, і, нарешті, неголосно мовив:

– Ігоре Миколайовичу, скажіть «добре» на мою операцію. Все вже налагоджено до найменшої дрібниці.

– Розкажіть.

І справді, все в нього було ретельно продумано, вивірено, підготовлено для диверсії на нафтобазі. З настанням темряви він візьме відро і піде до відкритого резервуару з нафтою. Щоб не викликати підозри у вартових, він кожного вечора ходив туди з цим відром, щоб набрати нафти для розпалювання грубки в кімнаті чергового. Проте цього разу в відрі лежатимуть три пляшки з протитанковим пальним. До однієї з пляшок приєднаний бікфордів шнур, кільцями складений на дні відра і прикритий куском азбесту. Шнур згорає рівно за дев’ять хвилин. Федорчук підпалить шнур ще в кімнаті чергового і швидко піде до мети. Залишивши відро на краю відкритого резервуару, він швидко повернеться в кімнату чергового. Вибух першої пляшки підпалить інші, розбризкає рідину, що вже горітиме. Спершу від неї спалахне нафта у відкритому резервуарі, а потім, роздмухувана вітром пожежа неминуче обхопить всю територію нафтосховища, а також і величезні закриті баки з бензином.

Все було добре продумано, але все-таки Шрагін «добре» не сказав. Йому здалося, що Федорчук, запалившись ідеєю відповісти Москві своєю операцією, надмірно цим схвильований і може припуститись небезпечної в такій справі поквапливості.

– Почекаємо, Олександре Платоновичу, – зауважив Шрагін і, побачивши, як спалахнув Федорчук, додав: – Давайте приурочимо вашу справу до Жовтневих свят. Домовились?

Федорчук мовчав, було видно, що він не згодний.

Вернувшись додому, Шрагін з досадою згадав, що сьогодні субота, а це значить, що в Емми Густавівни гості. Та от і вона в яскраво-зеленому кімоно, що прислав їй Аммельштейн, схожа на папугу з перебитими крилами.

– Як чудово, що ви прийшли! – проворкувала вона. – Ідіть скоріше до столу. Віллі прислав справжні-справжнісінькі сардини…

Віллі – це Аммельштейн.

Останнім часом Емма Густавівна неодмінно тягнула Шрагіна у вітальню. Після того як генерал Штромм виїхав з міста, її прийоми дуже зблякли. Високопоставлені гості, що викликали в неї трепет, завжди приходили з генералом. Тепер гостей приводив лікар Лангман, і в застольних бесідах утворився абсолютно нецікавий для Шрагіна медичний ухил. Дружба Лілі з Лангманом тривала. Влаштувати її в – санаторій йому не пощастило. Але він діставав їй якісь рідкісні ліки, і Ліля останнім часом почувала себе значно краще.

Цього разу в вітальні, крім Лангмана, були вже знайомі Шрагіну начальник військового госпіталю Грейнер і Любченко, яка остаточно помирилася з хазяйкою господи.

Після вечері Ліля пішла до рояля, диван і крісло зайняли Лангман, Грейнер і Емма Густавівна, за столом лишились удвох Шрагін і Любченко.

Коли Ліля почала грати, Любченко нахилилася до Шрагіна і тихо промовила:

– Я прошу пробачити за мою нетактовність… тоді, – шепотіла вона, не дивлячись на Шрагіна і ніби слухаючи музику. – Але, розраховуючи на вашу порядність, я хочу сказати вам, що я тоді була щира. Я просто ще не знала добре, хто ви. А тепер Емма мені все пояснила.

Шрагін мовчки дивився на Лілю, що грала.

– Ви любите музику? – запитала Любченко.

Шрагін ледве помітно кивнув. В цей час у нього в душі звучала своя радісна музика.

– А для мене в цій обстановці музика щось нереальне, та разом з тим вона закликає стати людиною. – Послухавши трохи музику, вона спитала тихо: – Ви читали листівку про рахунок, який всім нам пред’являть у свій час?

– У мене немає часу читати таку літературу, – не глянувши на неї, відповів Шрагін.

– Мені цю листівку дав хворий, – по секрету, ніби не помічаючи тону Шрагіна, говорила далі Любченко. – Дав і каже: «Ви, докторе, не турбуйтесь, за вас ми слово замовимо, коли наші прийдуть…» – Любченко багатозначно подивилась на Шрагіна.

Шрагін мовчав, напружено обдумуючи те, що чув.

– А як хотілося б стати корисною, коли б ви тільки знали! – казала Любченко. – Іду по лікарні, бачу вільні ліжка і думаю: я могла б на цих ліжках сховати наших людей. Виписую довідку черговому хворому, який іде додому, і думаю: а я могла б таку рятівну довідку дати здоровому, котрому вона потрібна значно більше, ніж тому приреченому.

– От що, Маріє Степанівно… – перервав її Шрагін. – Ви граєтесь з вогнем, і я раджу припинити цю небезпечну для вас гру. Природно, я не хочу, щоб у моїй родині через вас були неприємності. Тому я зараз нічого не чув. Розумієте? Проте я категорично вимагаю в нашому домі цю каламуть не розводити. Інакше я все-таки вживу заходів, і тоді прошу на мене не нарікати.

Любченко підвелась, стуливши тонкі нафарбовані губи, і, як і минулого разу, не сказавши ні слова, вийшла.

Емма Густавівна бачила, що її подруга виходить, але тільки згодом, зрозумівши, що вона пішла зовсім, стурбована, підійшла до Шрагіна.

– Що у вас знову трапилось?

– Те ж саме, – спокійно відповів Шрагін. – Ця ваша знайома чомусь вперто хоче привести в ваш дім нещастя. Розмови, які вона тут затіває, трохи тхнуть тюрмою.

– О господи! – вигукнула Емма Густавівна. – Треба ж її знати! Вона завжди меле всякі дурниці! Тому я їй пробачила і той випадок. Я її просто не слухаю.

– Це можуть почути інші, – суворо сказав Шрагін. – І тоді одного дня вас запитають, чому в вашому домі ведуться такі розмови, за які німецькими законами виносять смертну кару. Що ви відповісте?

– Ні, ні, – ледве чутно прошепотіла вона злякано і раптом розізлилась: – Я не допущу, я скажу їй сама!

Шрагін, не дослухавши, пішов у свою кімнату. Він зовсім не був певний, що вчинив з Любченко правильно, але поводитись інакше не мав права.

В цей час Любченко повільною хиткою ходою підходила до свого дому. Знову вона не зуміла виконати наказ Релінка. Тільки вчора він несподівано викликав її на зустріч і наказав активніше промацати Шрагіна. Це Релінк навчив її заговорити з ним про порожні ліжка в лікарні і про довідки. А що з цього вийшло? Тепер вона не зможе ходити в цей дім, а Шрагін, чого доброго, повідомить про неї в гестапо, і тоді за все доведеться розплачуватись їй…

Любченко від хвилювання довго не могла попасти ключем у замковий отвір, але коли ввійшла в квартиру і опинилася в незмінному світі своїх речей, заспокоїлась, сіла в крісло і зважила все спокійно: «Та ні ж, усе вийшло дуже добре. Мені наказали активніше промацати Шрагіна, я це зробила. І не моя вина, що він щиро відданий новому порядкові. Він навіть погрожував мені доносом… І розказати Релінку треба все саме так, як це було насправді…»