Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 50

Цієї другої воєнної зими грудень видався сирітський – не випало ні одного по-справжньому зимового дня. Під Новий рік у місті майже не було снігу. Люди вже почали згадувати якийсь давним-давній рік, коли отак само зими зовсім не було, аж раптом на них з холодною люттю обрушився січень – з морозами, завірюхами, з пронизливими степовими вітрами. Місто принишкло, мешканці сиділи по домівках, на деяких вулицях по кілька днів на снігу не побачиш людського сліду. Тільки як смеркне, по всьому місту лунає тріск – люди ламали на паливо паркани.

Навіть СД притихла в ці дні – цілий тиждень не було облав. Шрагіна влаштовував цей несподіваний перепочинок. У грудні група вже діяла. Зіна і Сергій Димко викрали на біржі і знищили майже чотири тисячі облікових карток. Під самий Новий рік Ковальов і підпільники, що працювали за п’ятдесят кілометрів од міста, підготували розрив ешелона, в якому вивозили людей до Німеччини, – майже триста чоловік урятувалося. З табору військовополонених не без участі Дем’янова втекла група офіцерів і солдатів; їм підпільники допомогли сховатися в місті, і вони поривалися вступити в боротьбу. Величко разом з підпільниками випускав листівки. Сам Шрагін активно провадив розвідку.

Але становище групи лишалося дуже тривожним. Пропажу облікових карток на біржі виявили скоріше, ніж припускали підпільники. Управа наказала директорові біржі замінити весь штат, а список звільнених працівників передати в поліцію. Зіна опинилася без роботи і, крім того, під підозрінням, яке могло поширитись і на Сергія. На залізниці арештували хлопця, що брав участь в організації втечі невільників. Випадково його взяли чи ні, невідомо, однак Ковальову треба було звідти йти… Будівельно-ремонтну контору, де працював Дем’янов, найближчим часом мали передати в інженерно-саперні війська. Дем’янову дожидати цього не слід… І остання новина – раптово закрили театр, трупу розпустили, і Єгор Назаров знову без роботи…

Але найважче становище у Григоренка. Після походу до партизанів він знову не мав ні роботи, ні житла. Та головне – у хлопця подалися нерви. Першими це зрозуміли його товариші: вони допомагали йому ховатись, а він з ними лаявся, докоряв за егоїзм, вважав, що його всі ображають. А сам тим часом став справжнім утриманцем і для свого влаштування нічогісінько не робив.

Шрагін про стан зв’язкового узнав дещо пізніше – з ним Григоренко поводився як і раніше, накази його виконував і під час кожної зустрічі докладно розказував, яких він заходів вживає, щоб стати на роботу і знайти житло.

Якось надвечір Шрагін за розкладом зустрівся з ним біля вокзалу, і вони потрапили в зону облави. Становище було, звичайно, небезпечне, але далеко не безвихідне. Виручили чудові документи Шрагіна.

Уже давно минула небезпека, а Григоренко все ще тремтів.

– Слухайте, не можна ж вдаватися в такий переполох, – з прикрістю сказав йому Шрагін. І у відповідь почув:

– Добре вам…

– Так, мені дуже добре, – ніби погодився Шрагін і в цю хвилину вирішив, що ця людина більше не повинна виконувати обов’язки зв’язкового. Коли Шрагін сказав йому про це, Григоренко не образився, не здивувався, навіть нічого не спитав.

– Вам видніше, Ігоре Миколайовичу, – якось байдуже відізвався він…

У тривожних роздумах Шрагіна про становище групи історія з Григоренком посідала своє особливе, болюче місце. Шрагін винуватив себе в тому, що вчасно не розгадав хлопця, не допоміг йому стати кращим. Адже, приїхавши сюди, Григоренко напевно вважав себе готовим до красивих подвигів і навіть до загибелі – і теж красивої і героїчної. Тоді, на початку, він не влаштовувався на роботу зовсім не тому, що не міг знайти собі відповідного місця. Він просто не міг допустити, що він, призначений для здійснення подвигів, буде, як Харченко і Димко, місити тісто на макаронній фабриці, або, як Дем’янов, забивати худобу на бойні чи, як Ковальов і Назаров, лазити під товарними вагонами, перевіряючи зчеплення. І те, що під час першого знайомства Шрагін сприйняв у ньому за впевненість і хоробрість, насправді було самовпевненістю, що приховувала від першого погляду небезпечне нерозуміння професії розвідника. Цей прорахунок Шрагін не міг собі простити. Тепер він розумів, що швидко виявити цей свій прорахунок не зумів тільки тому, що Григоренко став зв’язковим, виконувати його вказівки і організовувати зустрічі не було особливо важкою роботою.

Невдалий похід до партизанів остаточно надломив Григоренка. Його душу, як іржа, почав роз’їдати страх. Він старанно приховував його, але не міг приховати роздратування і озлобленості. Він підозрював, що Шрагін навмисно зволікає з його влаштуванням. «Випробовує мене на злом», – казав він товаришам. Тим часом Шрагін робив усе, щоб убезпечити його від біди…

Перебувши ніч у підвалі в Димка, Григоренко вранці вирушив на базар. Димко відговорював його, радив нікуди не ходити і чекати звісток од Шрагіна.

– Я розвідник, а не сторож твого льоху, – визвірився Григоренко. – Піду пошукаю все-таки ту людину, яка обіцяла мені роботу.

Людина, що обіцяла йому роботу, справді існувала, але обіцянку давала ще минулого року, і з того часу Григоренко її не бачив. На базарі він і не шукав тієї людини. Не маючи останнім часом доручень од Шрагіна, він ходив на базар тільки для того, щоб показати товаришам, нібито в нього є там якісь справи і що він ще діє. Крім того, він знав, що в базарному натовпі менш примітний і перебуває у відносній безпеці.

Прийшовши на базар, Григоренко, як завжди, проштовхався до будочки свого давнього знайомого годинникаря, якого за маленький зріст усі звали Карликом. Свого часу саме Карлик дав йому кілька поквапних уроків свого ремесла. Це була дуже добра людина, і Григоренко останнім часом з цього користався: він позичав у Карлика гроші під якісь майбутні заробітки. І хоча Григоренко перед ним гороїжився і брехав про якісь свої успіхи в комерційних справах, Карлик відчував, що насправді його знайомий живе дуже погано, і кожного разу до приходу Григоренка припасав для нього харчі. Він би й притулок дав Григоренку в себе, та сам наймав куток у великій родині.

– Здоров, Карлик! – весело привітав його Григоренко, протискуючись у будочку крізь вузенькі двері і сідаючи на ящик, біля якого висіли в повітрі коротенькі ноги годинникаря. Він працював, сидячи на високому дитячому стільці.

Карлик весело і дружелюбно подивився через плече на гостя, не уриваючи розмови з клієнтом, що приніс йому мертвого будильника.

– Обидві пружини лопнули, і ходова, і дзвінкова, – поставив він діагноз.

– Діти перекрутили, – засмучено пояснив клієнт.

– А навіщо вам дзвінкову лагодити, службу боїтесь проспати? – запитав Карлик.

– Яка ще там служба? – образився клієнт.

– Та я про те ж і кажу, – усміхнувся Карлик. – Дзвінок ми не лагодитимемо, а хід відновимо, хай цокають, а то може здатися, що все життя зупинилось. А за саму ходову пружину ціна ремонту наполовину менша.

Прийнявши замовлення, Карлик закрив віконечко фанеркою і повернувся до Григоренка.

– Їв сьогодні?

– Ніколи було, – зневажливо відповів Григоренко.

Карлик усміхнувся і дістав з-під стола окраєць хліба, на якому лежав маленький шматочок сала.

– Пригощайся.

У будочці потемнішало.

– Знову хуртовина, – зітхнув Карлик і щільніше притиснув фанерку. – Ну, як твій гешефт? Вийшов?

– Про борг турбуєшся? – Григоренко перестав жувати і, звузивши очі, глянув на Карлика.

– Дурний ти хлопець, – зітхнув годинникар. – Навіщо мені твій борг, я ситий і сплю в теплі. Ти чув про новий наказ?

– Що там ще? – недбало запитав Григоренко.

– Поліція тепер по хатах ходить. Якщо чоловік або жінка з шістнадцяти до п’ятдесяти років ніде постійно не працюють, одразу етапом в Німеччину. А хто взагалі не працює понад шість місяців – у тюрму на перевірку. Вночі в будинку, де я живу, трьох взяли. Мене, сволота, півгодини обговорювали. Сорочку задирали, перевіряли, чи не зробив я горба з подушки.

Карлик замовк. Було чути, як за стіною будочки свище завірюха і приглушено гомонить базар.

– Сахарин німецький, сахарин німецький, – без кінця повторював хтось басом поряд з будочкою.

– А мені вони, сволота, вигідне діло зірвали, – сказав Григоренко. – Схопили сьогодні вночі ту людину, яка мені товар везла. Ще добре, що я немов відчув це – чемодан встиг приховати.

– Передчуття – велике діло, – задумливо сказав Карлик, який не вірив жодному слову Григоренка.

Раптом за стіною будочки базарний гомін затих і пролунав владний вигук:

– Стояти на місці! Всім стояти! Ані руш!

– Знову облава, – шепнув Карлик. – Залазь сюди.

Григоренко слухняно заліз під високий столик і присів там навпочіпки. Карлик закрив його аркушем паперу, що лежав у нього на столі, й почав розбирати будильник.

– Що ти там бачиш? – тихо спитав Григоренко.

– Сиди тихо, нічого не бачу. Верхню шибку снігом заліпило, а фанерку краще не відкривати.

Так, причаївшись, вони просиділи досить довго. Раптом фанерка з тріском відлетіла і у віконечко просунулася голова поліцая.

– А, Карлик? Чи не купиш часом годинник? – Не дожидаючи відповіді, він відійшов од віконечка і наступної миті розчинив двері будки. Протягом відкинуло вбік папір, який закривав Григоренка.

– Це хто такий? Ану, вилазь, покажись.

Григоренко виліз з-під столика і став перед поліцаєм.

– Чого у схованки граєшся? – добродушно спитав поліцай.

– Та грівся він у мене, – сказав Карлик.

– Ану, ходімо на світло, поговоримо, – наказав поліцай і вийшов з будки.

Григоренко думав тільки мить. Потім диким стрибком кинувся на поліцая і збив його з ніг. Він знав: за три кроки є вузький прохід між ларками, а там кінець площі й вулиця.

Коли поліцай отямившись зчинив галас, Григоренко вже проскочив між ларками. В кінці базарної площі стояла машина, на неї садовили затриманих на товкучці людей. Поліцаї, що стояли біля машини, побачили втікаючого і почали стріляти. Григоренко чув посвист куль, та незабаром його сховав ріг будинку. Пробігши трохи вулицею, він перестрибнув через невисокий паркан, швидко перетнув безлюдний садок і, знову перемахнувши через огорожу, опинився на іншій вулиці. На щастя, тут нікого не було, і він повільно попрямував до центра міста. Невдовзі він вийшов на головну вулицю, підійшов до кінотеатру і, недовго думаючи, купив квиток.

До початку сеансу лишалося майже півгодини, але в фойє було вже багато людей. Григоренко стояв біля дверей в туалет – на випадок, якщо з’явиться поліція, він скористається вікном в убиральні, що виходить у двір сусіднього будинку. Та до початку сеансу нічого не сталося…

Григоренко сів і трохи заспокоївся. Він дивився фільм і думав про те, що йому робити. І чим більше він про це думав, тим ставало страшніше. Становище здавалося настільки безвихідним, що йому захотілось, аби кіносеанс тривав якомога довше, цілу вічність, рятуючи його від необхідності вийти на вулицю. Йому ввижалося, що біля під’їзду кінотеатру на нього вже чекають гестапівці. Потім він почав вселяти собі думку, що вийде звідси благополучно, а на умовленому місці побачить мітку Шрагіна, що наказує негайно йти на зустріч. А там уже жде людина, яка відведе його в безпечне місце…

Гестапівців біля кінотеатру не було, і Григоренко без будь-яких ускладнень дійшов до місця, де сподівався побачити мітку – наказ про зустріч. Але мітки не було. Він пішов далі і незабаром опинився біля лікарні для туберкульозно хворих. Сяйнула думка: він згадав, як одного разу Шрагін казав йому про лікарку. Точилася в них тоді розмова про пильність. І як приклад Шрагін розповів йому, як ця лікарка весь час лізе до нього з патріотичними розмовами, навіть натякає, що готова ховати в лікарні патріотів. А він їй не вірить ні на йоту… Тепер, стоячи біля лікарні, Григоренко в думці почав сперечатися із Шрагіним. «Чому він не вірить лікарці? Він взагалі нікому не вірить…» Він умовляв і накручував себе доти, поки не вирішив.

Коло дверей з табличкою «Приймальна палата» йому на якусь мить здалося, що він робить неправильно. Але він зараз же відкинув сумніви і постукав. Двері прочинились, бабуся в білій косинці спитала, кого йому треба.

– Головного лікаря хочу бачити, – по-начальницькому промовив Григоренко.

– Зачекайте тут, – сказала бабуся і зникла.

Хвилин через п’ять на ганок вийшла літня жінка в пальті, поверх якого накинутий білий халат.

– Ви до мене? – спитала вона і, побачивши, що Григоренко бариться з відповіддю, пояснила: – Я головний лікар.

Григоренко оглянувся на всі боки і тихо сказав:

– Ви повинні мене сховати, розумієте?

Любченко довго мовчала, не дивлячись на Григоренка.

– Чому ви зволікаєте? – з погрозою спитав він. – Самі ж казали, що можете це зробити, чи тепер передумали? Тоді так і скажіть, обійдемось.

– Приходьте сюди, коли зовсім смеркне, – сказала Любченко і пішла в приміщення.

До повної темряви лишалося не більше години. Григоренко вирішив далеко не ходити. Він уже зовсім заспокоївся, навіть хвалив себе за рішучість. Повільно дійшов до перехрестя, повернув за ріг, пройшов до наступного перехрестя, знову завернув. І коли він так тричі обійшов лікарняний квартал, стало зовсім темно.

Любченко вже чекала його на ганку.

– Швидко за мною, – шепнула вона.

Вони ввійшли в темний коридор, що пахнув ліками. Любченко показала йому на двері:

– Сюди.

Це був її кабінет. Праворуч – маленький письмовий стіл, на якому стояв телефонний апарат і тьмяно горіла гасова лампа. Ліворуч, за ширмою, – клейончата кушетка, застелена простирадлом.

Біля кушетки ще двері. У розчиненій голландській грубці жевріло вугілля. В кімнаті було дуже тепло, навіть душно.

– Роздягайтесь, – сказала Любченко, сідаючи за стіл.

Григоренко зняв пальто і повісив його на бильце стільця. Але сісти він не встиг – два дужих гестапівці вже викручували йому назад руки.

– Панове, що ви робите? Як вам не соромно? Тут лікарня! – вигукнула Любченко і, встаючи з-за стола, попрямувала до дверей.

– Шкура! – крикнув їй услід Григоренко.

Любченко зачепилася за стілець, на якому висіло пальто Григоренка, воно впало. Глухо стукнув об підлогу важкий «кольт», що лежав у кишені пальта.

Бульдог ногою відкинув пальто в бік.

– Обшукай, – наказав він іншому гестапівцю.

– Ого! – сказав той, показуючи «кольт».

Григоренко спробував вирватись, але дістав різкий удар ногою в пах і впав на підлогу, непритомніючи…

Розділ 51

Григоренко твердив одно: він хворий на туберкульоз і, нічого не думаючи, прийшов у лікарню, щоб його подивились і поклали на лікування.

– Навіщо у хворого «кольт»? – усміхаючись запитав Релінк.

Григоренко знизав плечима:

– Цього мотлоху валяється скільки завгодно.

– Що таке «мотлох»? – запитав Релінк перекладача. Той пояснив йому значення цього слова. Релінк підняв брови і взяв «кольт», що лежав перед ним. Вийняв з нього обойму, вміло роз’єднав затвор і подивився крізь ствол на світло лампи.

– Яке свинське поводження із зброєю! – сказав він з прикрістю і спитав: – Коли ви з нього стріляли востаннє?

– Ніколи я не стріляв, я його просто так носив, на всяк випадок, – відповів Григоренко.

– Чому ви прийшли в лікарню так пізно? – запитав Релінк.

– Погано мені було останніми днями, дихати нічим, – жалібно почав Григоренко. – Кожного ранку думав: а може, відпустить. А сьогодні надвечір відчув, ну, просто вмираю, і все.

– Буває. Туберкульоз – хвороба тяжка, – співчутливо зауважив Релінк. – Так… Отже, ви пішли в лікарню, і що ви сказали там лікареві, який вас прийняв?

– Що хворий і прошу покласти на лікування, – відповів Григоренко.

– Саме так і сказали? Пригадайте-но краще, а то ми зараз ваші слова запротоколюємо, а мені не хочеться пред’являти вам потім звинувачення у фальшивих свідченнях. Ну?

– Та ні, саме так і сказав.

– Добре. Зафіксуйте, – звернувся Релінк до солдата-протоколіста, що сидів за друкарською машинкою. Коли друкарська машинка змовкла, Релінк сказав: – З цим епізодом усе ясно. А де ви працюєте?

– Постійно – ніде. Підробляю на хліб де прийдеться, – годинники, наприклад, лагоджу, – відповів Григоренко.

– Годинники? – здивувався Релінк і, рухом підкликавши Бульдога, що сидів осторонь, щось йому сказав. Бульдог кивнув і швидко вийшов з кабінету. – Так… Годинники, значить, ремонтували? – перепитав Релінк і, посміхнувшись, додав: – Не знав я цього тиждень тому, мій годинник раптом почав відставати на цілу годину, але я його, знаєте, отак потряс, і він пішов правильно.

– Мабуть, порошинка попала в механізм, – тихо промовив Григоренко.

– Так, так, мабуть… – добродушно погодився Релінк.

В цей час Бульдог завів до кабінету Карлика. Вигляд у нього був страшний: сорочка в крові, все обличчя в фіолетових синяках.

– Ану, лишень, маленький чоловічку, – звернувся до нього Релінк, – подивіться на цього добродія, чи не він сьогодні ховався у вас в будці?

Карлик ледве підвів розпухлі повіки і подивився на Григоренка:

– Він…

– Який тісний світ! – весело вигукнув Релінк. – Тоді скажіть нам, хто він, цей добродій?

– Михайло його звати, – тихо-тихо говорив Карлик. – А більше я нічого про нього не знаю.

– Чим він займається?

– Колись я вчив його свого ремесла. Загалом промишляв він, як і багато хто: щось дістати, щось продати, щось поміняти.

– Ага! – зрадів Релінк. – Торговець, спекулянт – чудово! Що ви можете нам іще сказати?

– Нічого.

– Спасибі, маленький чоловічку. Відведіть його.

– Отже, звати вас справді Михайло? – допитував далі Релінк. – А прізвище?

– Григоренко, я ж казав…

– Ну що ж, поступово все проясняється, – самовдоволено говорив Релінк, радо потираючи руки. – А в нас такий обов’язок – все з’ясувати. До вашого відома, мої люди були в лікарні зовсім з іншого приводу, а випадково напоролися на вас. Головний лікар через вас учинив моїм людям істерику, але так чи інакше, доводиться займатись і вами, і, як бачите, не даремно. Нас дуже стривожив сьогоднішній випадок на базарі. Скажіть, навіщо вам потрібно було тікати?

– Неохота, щоб у Німеччину відправили, – відповів Григоренко.

– Ну, це я розумію… – погодився Релінк і, почекавши трохи, наказав вивести Григоренка.

Залишившись сам, Релінк вискочив з-за стола і почав енергійно ходити від стінки до стінки. З того часу, як Любченко подзвонила йому з лікарні, Релінк був певен, що вийшов на слід великого звіра. Ця впевненість не залишала його й тепер. Звичайно, найкраще було б запросити в кабінет Любченко і на ставці віч-на-віч викрити Григоренка. Та, по-перше, цей доказ може лишитися єдиним, і він ще не веде по сліду далі. По-друге, на даному етапі слідства не можна було розкривати причетність Любченко до СД. Навпаки, Григоренка треба переконати, що вона до його арешту не має ніякого відношення. Релінк уже не раз переконувався, що серед арештованих безвідмовно діє свій невловний бездротовий телеграф, і Григоренко може ним повідомити на волю, що Любченко – агент СД. Тоді вся операція розвалиться на самому початку, а пастка в лікарні зовсім випаде з гри…

Релінк швидко пройшов у сусідню кімнату, де сиділа Любченко.

– Пригадали? – ще з порогу запитав Релінк.

Любченко похитала головою.

– Обов’язково треба пригадати, – сказав Релінк, сідаючи на диван поруч з нею. – Ви розумієте ситуацію? Коли б цей тип був від вашого підпілля, він прийшов би до вас з установленим паролем. А він пароля не знав, покликався на те, ніби ви казали самі, що можете сховати людину. Кому? Кому ви це могли казати?

– Ніяк не збагну, – відповіла Любченко. Крім того, що вона справді не могла пригадати, кому вона це казала, вона ще й боялася, що Релінк може запідозрити її в роботі на два фронти.

– Добре… – почекавши трохи, сказав Релінк. – Ідіть додому, і я просто благаю вас: завтра до вечора ви повинні, ви мусите пригадати.

– Я стараюсь… – пробурмотіла Любченко підводячись і, жалібно посміхаючись, додала: – Стареча пам’ять…

– Треба пригадати, – підвищив голос Релінк. – Завтра ввечері я пришлю машину.

Релінк повернувся до себе в кабінет і знову почав ходити від стінки до стінки.

У кабінет зайшов Бульдог. Побачивши начальника, що швидко ходив туди й сюди, він шанобливо став коло дверей.

– Ну, що скажеш? – запитав Релінк не зупиняючись.

– Та те ж саме… – пробасив Бульдог. – Дай мені його на півгодини, і він скаже все. Я ж бачу, матеріал неміцний.

– А якщо він, нічого не сказавши, здохне? – запитав Релінк. – Уже забув історію з рудим підпільником? – Він кілька разів пройшов туди й сюди кабінетом, зупинився перед Бульдогом і наказав: – У лікарні держати засідку всередині й зовні. Брати кожного підозрілого. Той, хто послав туди цього типа, може прийти сам, щоб довідатись, як справи. До того ж май на увазі: в лікарні може бути їхній агент. А цей Григоренко повинен думати, що ми його особі не надаємо значення. Запитай Цаха, куди він завтра посилає арештованих на роботу. Ми направимо туди й Григоренка. Постав на таке місце, щоб його бачили за версту навкруги. Можлива спроба його відбити, або він сам намагатиметься втекти чи вступити з ким-небудь в контакт. Все передбач. Головою відповідаєш за кожний промах.

– Непотрібний спектакль, – усміхнувся Бульдог.

– Виконуй наказ…

Вранці Григоренка знову привели на допит. Вдаючи, ніби йому ніколи, Релінк побіжно, досадно глянув на Григоренка, що стояв перед столом, і, перегортаючи на столі папери, заговорив недбало:

– Я викликав вас тільки для того, щоб пояснити ваше становище. Як ви самі розумієте, ви для нас – персона, що випадково потрапила нам під ноги. У нас є справи важливіші. Але порядок є порядок. Ми змушені навести про вас необхідні довідки. Це забере час, а в нас так заведено: ми посилаємо арештованих на роботи. Я думаю, ви не відмовитесь, тим більше, що до арешту, за вашими словами, заробляли на хліб як прийдеться. Я не маю права перетворювати СД в санаторій для безробітних, – Релінк мимохідь усміхнувся Григоренку і подав знак Бульдогу вивести його.

Чекаючи в камері відправлення на роботу, Григоренко обдумував усе, що з ним сталося.

Коли там, у лікарні, його вдарили в пах, мозок ніби виключився, і він тривалий час просто не розумів, що з ним діється. Тільки коли його привели на перший допит, мозок запрацював, і перше, що він зрозумів, вселило в нього надію. СД явно не знала, хто він. Гестапівці в лікарні опинилися випадково. Лікарка зовсім не зрадниця, інакше вона розповіла б їм, що він сказав, коли прийшов у лікарню. Григоренко став переконувати себе, що все закінчиться для нього добре. Ще більше він повірив у це після другої розмови з Релінком. В найгіршому разі його відправлять до Німеччини, а тоді він утече з ешелона. Авжеж, так і буде. Йому ж цілком ясно дали зрозуміти, що він постать для них неважлива…

Григоренка і ще трьох арештованих (усі троє були агентами СД з місцевого населення) вели на роботу через усе місто найлюднішими вулицями. Конвоювали їх тільки два поліцаї з автоматами. Один ішов попереду, другий – позаду. Але Григоренко не міг знати, що водночас по обидва боки вулиці йшли вдягнуті в цивільне шпиги СД. (Чи міг Григоренко в цей час утекти? Рискуючи життям – міг).

– Тебе за що взяли? – тихо спитав його арештований, що йшов поруч.

– Та ні за що – дурний випадок, – відповів Григоренко.

– Тоді тобі лафа. А мене взяли, коли я ніс вибухівку. Я їм тепер кажу: мені дали віднести – я й поніс, а хто дав, що дав – не знаю.

(Чи повинно було насторожити Григоренка це несподіване визнання? Звичайно. Але він поставився до цього визнання, турбуючись зовсім про інше – коли б не подумали, що він зв’язаний з цим арештованим. І він став триматись від нього осторонь).

Їх привели на залізничну станцію до товарного вагона, що стояв окремо від усіх інших, і почали вивантажувати з нього солдатські посилки. Двоє арештованих працювали в глибині вагона, передавали посилки Григоренку, що стояв на дверях вагона, а третій, стоячи біля вагона, підхоплював посилки і складав на купу. Не минуло й години, як усі посилки вивантажили. Тоді їм наказали перенести їх до пакгауза, який був кроків за п’ятдесят. Вони зробили й це. Один конвойний кудись пішов, а другий – наказавши арештованим сісти на купу шпал, став перед ними.

– Покурити нема? – звернувся до Григоренка той же надто відвертий арештований.

– Усе відібрали, – відповів Григоренко.

Інший арештований, що досі мовчав, сказав тихо:

– Завтра виходжу на волю, накурюсь до блювання.

– А тебе за що взяли? – поцікавився Григоренко.

– За насіння, – усміхнувся той. – А волоських горіхів не помітили. Пощастило, одним словом. А ти загруз міцно? Політичний?

– Дурниця, – сказав Григоренко. – Прийшов у лікарню, а там облава.

– На волю нічого передати не треба?

– Сам скоро вийду.

(Чи повинна була насторожити Григоренка і ця розмова? Звичайно).

Повернувся другий конвойний, і вони повели арештованих назад в СД, і знову через усе місто.

Задум Релінка нічого не дав. Ніхто відбивати Григоренка не намагався, і сам він про втечу не замишляв.

«Спільники можуть ще не знати про його арешт, – правильно думав Релінк. – А сам він, очевидно, повірив, ніби ми не маємо уявлення, що він за пташка. Це вже добре. Тільки заради цього варто було влаштовувати спектакль з роботою…»

Перший стривожився Димко – Григоренко не прийшов ночувати. В кінці дня Димко, виконуючи тепер обов’язки зв’язкового, використав сигнальну схему, яка вступала в дію на випадок тривоги. Але все-таки, Щоб ця схема запрацювала, потрібний був час…

У той день, коли Григоренко розвантажував вагон, на допит його не викликали. Ніч він проспав цілком спокійно. Не турбували його і весь наступний день.

Любченко подзвонила Релінку по телефону в кінці дня.

– Мені потрібно терміново побачитися з вами, – сказала вона. – Я в лікарні.

– Зараз буду.

Релінк кинув трубку і викликав до під їзду машину.

В ті хвилини, поки Любченко чекала Релінка, вона ще й ще раз пригадувала те, що змусило її подзвонити йому по телефону. Ні, ні, помилки не могло бути, та чи повірить у це Релінк?

Релінк ще не встиг сісти на стілець, коли Любченко сказала, страшенно хвилюючись:

– Я пригадала.

– Візьміть себе в руки, помилка неприпустима, – погрозливо сказав Релінк.

– Про те, що я можу ховати людей в лікарні, я казала тільки одній людині – Ігорю Миколайовичу Шрагіну, зятеві моєї давньої знайомої з місцевих німкень, – швидко, немов опускаючись у холодну воду, промовила Любченко.

– Я знаю його, – розгублено відізвався Релінк. – Не може цього бути! Помилка.

Насправді Релінка прямо розпирало від радісного передчуття, і він готовий був благати бога, щоб ніякої помилки тут не було.

– Де і коли ви це йому казали? – запитав він.

Любченко докладно і точно розповіла – минулої ночі вона раптом пригадала цю розмову і потім протягом дня встигла ще пригадати багато подробиць того вечора в домі Емми Густавівни.

Вислухавши її, Релінк уже не сумнівався, що Любченко виводить його на найбільшу ціль за всю його діяльність тут. І дуже можливо, що ота ціль не хто інший, як невловимий «Грант».

Думка Релінка летіла вперед: «Ось моя гідна відповідь на сталінградську трагедію шостої армії! Ні, ні, ця стара мізерія, сама того не знаючи, зробила велику справу, але поки що я їй і взнаки не дам, як важливо все те, що вона розказала…»

– Дуже хочу, щоб це не було помилкою, – холодно сказав Релінк. – Негайно напишіть усе, що ви розповіли. Я зачекаю. Пишіть якомога докладніше.

Поки Любченко писала, Релінк накидав план операції проти Шрагіна. Спочатку він назвав її «Відповідь на Сталінград». Закреслив. Надто крикливо і не варто зайвин раз нагадувати про траур. Він придумав ще кілька назв і зупинився на такій: «Олендорф проти Гранта». Начальник управління гідно оцінить його лестощі, йому, звичайно, буде приємно доповідати рейхсміністрові про таку велику перемогу, названу його іменем.

Потім він почав накидати схему операції.

«Перше: негайно взяти Шрагіна під невсипущий висококваліфікований нагляд.

Друге: арештувати Шрагіна не пізніше як завтра вранці…»

Релінк протелефонував Бульдогу:

– Через тридцять хвилин склич до мене всіх начальників відділів. Говоритимемо про літні відпустки… – Останнє речення призначалось для Любченко.

Рано-вранці Шрагін, як завжди, вирушив на завод. Вийшовши з дому, він по той бік вулиці помітив людину, яка підозріло різко відвернулася. Проте за ним не пішла. Переконавшись у цьому, Шрагін заспокоївся, тим більше, що з учорашнього вечора всі його думки були зайняті новиною, що повідомив Димко, – пропав Григоренко. Всю ніч він думав тільки про це, обмірковуючи версію за версією, які могли виникнути в зв’язку з його зникненням. І тепер, ідучи на завод, він не міг позбутися цієї думки. Почуття тривоги зростало…

Біля входу в заводоуправління стояли майор Капп і якийсь незнайомий в цивільному.

– Доброго ранку, пане Шрагін, – Капп приклав руку до козирка кашкета і відійшов трохи, даючи можливість Шрагіну пройти в будинок.

Шрагін зайшов у темний тамбур перед наступними дверима. І як тільки зовнішні двері зачинились, з темряви на нього кинулись кілька чоловік. Його випхнули на вулицю, де вже стояла тюремна машина. Хтось ударив по ногах, Шрагін став падати, але його підхопили, втягнули в машину, і вона шалено зірвалася з місця.