Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Василь Ардаматський
«ГРАНТ» ВИКЛИКАЄ МОСКВУ

Переклав з російської ГРИГОРІЙ КУЛІНИЧ

Петро Луценко, що став одним з героїв цієї повісті, сказав мені:

«Загалом, робота була як робота. Потрібно було тільки звикнути, що смерть – поруч. Весь час – поруч…»

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1

Тільки б не спізнитись! Ця думка гнала Ігоря Шрагіна на південь, до Чорного моря, в місто, яке не сьогодні-завтра могли захопити гітлерівці. Йому потрібно було опинитися там хоча б на годину раніше… Про те, що він призначений керівником розвідувально-диверсійної групи, Шрагіну сказали тільки два тижні тому. Тиждень пішов на розробку легенди, за якою він мав з’явитись і жити в тому південному місті. Легенда вийшла дуже складною, для її підтвердження треба було виготовити понад десяток документів. І закінчилось усе тим, що йому лишили його справжню біографію, замінивши тільки ім’я і викинувши з неї, що він комуніст і останні роки працював в органах державної безпеки.

Уже можна б і виїхати, але виникло ускладнення. Люди його групи вирушили на місце прямо з Ленінграда, де всі вони вчилися в спецшколі, і цілий тиждень про них не надходило ніяких звісток. У південному напрямку транспорт працював з перебоями, станції часто бомбардували, і можна було припускати що завгодно. Але виїздити без підтвердження, що група дісталася до місця, – безглуздо. В очікуванні звісток минуло ще чотири дні. Одно добре – він мав можливість побути з дружиною і з місячним синочком і самому відправити їх до родичів на Урал. Тільки вчора Шрагін з ними попрощався, а сьогодні він теж у дорозі…

Старенька деренькуча «емка» показувала чудеса. Шофер казав: «Машина ж нашенська, розуміє що до чого…» Майже до самого Брянська мчали із швидкістю сто кілометрів на годину. Коли до міста було вже зовсім близько, стомлений шофер не помітив попереду розбомбленого шосе і пізно загальмував. «Емка» пірнула в яму, звідти її вишпурнуло через кювет у кущі, і там вона ще довго стрибала, поки не перевернулась на бік… Дивно, звичайно, але ні Шрагін, ні шофер не постраждали. А «емка» остаточно вийшла з ладу.

Довелося скористатися оказією. Це був невеликий санітарний автобус, у який натовпилося повним-повнісінько людей. Сиділи навіть на підлозі.

Все це були військові, їм теж треба терміново потрапити в Київ.

На світанку десь за районним містечком Красная Слобода шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.

Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.

– Що трапилось? – запитав Шрагін, вдивляючись у виснажене і давно не голене обличчя людини в міліцейській шинелі.

– Ось не знаємо, що з німцем робити, – збуджено відповів той.

– Що за німець?

– Та от… – Чоловік у шинелі показав на німецького солдата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.

Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсантів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і знищила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому перешкодили, і рана здавалась не смертельною.

– Може, заберете його з собою? – спитав чоловік у шинелі.

Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він підійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.

– Нічого турбуватися, – сказав лікар, випроставшись. – Він уже готовий.

– От і добре, – зразу заспокоївся чоловік у шинелі. – Баба з воза – коневі легше. Даруйте, що затримали вас.

– Документи убитих взяли? – спитав Шрагін.

– Ми, товаришу, втрат не маємо, – майже образився чоловік у шинелі.

– Я про німців.

– А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру – де хто.

Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його кишень папери.

Автобус рушив далі.

Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? «Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи», – вирішив Шрагін. З потертої фотографії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: «Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.».

Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», – тужно подумав він.

Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий – Мара.

«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам – мечі, а нам – чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, – читав він далі. – Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни – горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колінах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї – вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона маленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…»

Шрагіну хотілося навідліг облаяти цю надідейну німкеню, і в той же час щось примушувало його серйозно думати про неї і про те, що вона писала, і про її Вальтера, який зостався лежати біля кювету, і про ту зовсім маленьку німкеню, котра всміхається уві сні… Адже це було перше безпосереднє знайомство Шрагіна з ворогом.

У Києві вирішили, що далі Шрагін поїде по Дніпру пароплавом: на думку київських товаришів, цей спосіб пересування тепер був найнадійніший. Крім того, для Шрагіна надто важливо потрапити в місто звичайним цивільним шляхом, разом з іншими випадковими людьми.

Коли Шрагін прибіг на пристань, трап уже зняли і йому довелося стрибнути через метровий просвіт. Він пройшов на місток до капітана – кремезного літнього чоловіка з жовтими прокуреними вусами, фіолетовим носом і вицвілими очима.

– Примоститися де-небудь можна? – спитав Шрагін.

Капітан, не відповідаючи, подивився на небо і крикнув у переговорну трубку:

– Прибери соплі!

Зараз же дим перестав шугати з труби пароплава.

– Ану, зійдіть з містка, – мовив капітан, все ще вдивляючись у небо, звідкіля ледь долинало дзвінке завивання моторів.

Почулося виття. Воно швидко наростало, і метрів за сто від пароплава річку спучило, підкинуло догори величезний водяний кущ. Шрагін відчув тупий удар в груди, його відкинуло в куток капітанського містка.

– Казав – зійдіть, – буркотливо повторив капітан, не відводячи очей од неба.

Пароплав називався «Партизан Железняк». У цьому допотопному суденці з хлюпаючими по воді лопатями, з машинами, що утробно гриміли і трясли весь пароплав, була якась спокійна домовитість і надійність.

Розшукуючи, де б примоститися на ніч, Шрагін ходив серед заснулих пасажирів і тих, що не спали, переступав через чемодани, клунки, дивуючись тому, як швидко люди обживаються в будь-яких умовах. Кінець кінцем він знайшов місце на кормі і сів на палубу між клунками й мішками. Поруч розташувалась ціла сім’я: батько, мати, троє діток дошкільнят і сухенька жінка, яку діти звали бабуся. Скупчившись біля чемодана, вони вечеряли. Бабуся порядкувала, як дома: акуратно різала хліб, нарівно ділила м’ясо, шкодувала, що не купила чорного хліба, спиняла дітей і ще встигала співучим голосом розказувати про якусь Клавдію Онисимівну, котрій усе як з гуски вода…

Шрагін відчув, що він голодний: з учорашнього вечора нічого не їв, і не було навіть хвилини подумати про харчі на дорогу.

– Юначе, у вас що, нема чого їсти? – почув він співучий голосок бабусі.

– Нічого, спасибі, – відповів невлад Шрагін: йому ще ніхто нічого не пропонував.

– Нічого – це нічого, а ти ось на візьми м’ясця домашнього.

– Сніжко Павло Ілліч, – якось по-старомодному відрекомендувався Шрагіну глава сім’ї. Весь його вигляд також був старомодний. Такими показують у кіно дореволюційних робітників. Добротний синій костюм, але штани заправлені в чоботи. Високий комір синьої в смужечку російської косоворотки, застібнутий на білі гудзики, щільно облягав шию. І нарешті – розкішні вуса. Він повертався з відпустки в те саме місто, куди прямував і Шрагін. Мало того, цей чоловік працював на тому суднобудівному заводі, на який, коли все вийде, як задумано, повинен влаштуватися Шрагін. Справді, це був щасливий початок операції.

– Лихий нас попутав, – розповідав Павло Ілліч неквапливо і трохи окаючи. – Поїхав відпочити до свого брата під Москву, і от уже скільки часу прориваємось назад додому. А ви куди і як?

– Та от невчасно перевели на ваш завод, – відповів Шрагін.

– Чому невчасно?

– А раптом німці захоплять ваше місто?

Сніжко прожував м’ясо, запив водою і цілком спокійно сказав:

– Захоплять не захоплять – на все воля божа. Німець, звичайно, супостат і звір в образі людини, але нам що до того, ми йому в куми не поліземо. Він сам по собі, а ми самі по собі. До робітничої честі, коли вона є, ніякий бруд не пристане.

Шрагін слухав його вражений, але й далі думав про те, що саме таке знайомство і може йому пригодитись.

– Ти у нас блаженненький, тобі скрізь рай, – сказала досі мовчавши дружина Сніжка, огрядна, красива жінка. Вона гладила по голівці сина, який спав у неї на колінах.

– А тобі скрізь тільки пекло ввижається, – запально мовила бабуся. – Поїхали до Андрія – там тобі погано. Тепер додому їдемо – і все одно ти Павлові голову гризеш. Сам бог не знає, де тобі добре.

– Не будемо, мамо, на людях сваритися, – тихо проказала дружина Сніжка і, важко зітхнувши, додала: – За дітей мені страшно, ось що.

– А мені, думаєш, не страшно? – жваво заперечила бабуся, але дружина Сніжка промовчала, і розмова на довго припинилась.

Згодом Павло Ілліч запитав Шрагіна:

– А яку ж ви спеціальність маєте?

– Інженер-механік. Після інституту два роки працював у Ленінграді, на Балтійському. Тепер вийшло так, що перевели до вас. З начальством я не ладнав, а воно, як відомо, таких не любить…

Сніжко співчутливо засміявся:

– Начальство все може. У нас майстер був, Савельєв. Руки – золото, а вдачі неспокійної. Тільки-но щось, так і в газету строчить або на зборах промову виголошує. Сам директор заводу з його ласки догану схопив. І тоді начальство розставило йому хитру пастку. Всі незадоволені були нашим відділом кадрів: брав він на роботу абикого. Про це і в газеті написали. От начальники наші взяли та й призначили на кадри Савельєва – мовляв, хто ж краще за нього, старого партійця, поведе справу з кадрами? Савельєву й дітися нікуди. Сів він на кадри, і тепер у всіх гріхах винен, а сказати й слова не може. Хитро!..

Пароплав тим часом плив уже в непроглядній літній ночі. Навкруги темрява, і тільки вгорі зірки переливаються – так і здається, що пливе пароплав по цьому зоряному морю.

Бабуся і дружина Сніжка спали, схилившись на свої клунки. Коло них прилаштувались діти. Почав вкладатися Сніжко і незабаром захропів, легко посвистуючи…

На світанку Шрагін зійшов на капітанський місток.

– Як спали? – запитав його капітан.

– Нормально, – відповів Шрагін, дивлячись на тихий Дніпро в ніжному світанку, на його береги, де кошлаті верби полоскали у воді свої довгі віти. – Красиво! – тихо мовив він.

– Мені набридло, – відізвався капітан. – Двадцятий рік безупинно отут ходжу туди й сюди.

– Важко повірити, що навкруги війна.

– Важко? – спитав капітан. Він показав на воду. На хвилях, що бігли від носа пароплава, щось гойдалось. Це був труп жінки у жовтому ситцевому платті…

Опівдні на невеликій висоті пролетів над пароплавом німецький літак і зник за протилежним берегом.

– Повітря! Повітря! – загукав матрос, що стояв на носі пароплава.

Коли почулися вигуки матроса і залунали гудки, бабуся дрібно і часто перехрестилась, пригорнула до себе дітей. Перехрестився і Павло Ілліч Сніжко. Він зробив це звично, неквапно, із зосередженим виглядом. У цей час літак знову появився над річкою. Він швидко наближався, і, коли був уже зовсім близько, пароплав різко розвернувся впоперек річки. Літак, з диким ревінням шугнув далі. Дві бомби збурили воду. Вдарила повітряна хвиля, пароплав дуже хитнуло. Під час нової атаки льотчик відкрив огонь з кулеметів. Шрагін бачив, як стрімко наближались розпороті на воді дві виблискуючі доріжки. Він затамував подих, напружив м’язи і мимовільно заплющив очі. Але капітан знову скомандував крутий поворот, і тільки одна доріжка пройшла навскоси через ніс пароплава. Там дико закричав поранений хлопець років шістнадцяти. Куля пробила йому руку вище ліктя. Хлопець з жахом дивився на свою рану, з якої юшила кров, і кричав…

Шрагін знову зійшов на місток. Капітан, наче й не було нічого, стояв, обіпершись грудьми на поручні, і дивився на берег, що пропливав мимо. Шрагін хотів сказати цьому славному старому слова вдячності, щось сердечне, щире, але вимовив тільки:

– Здорово все вийшло.

– Кому здорово, а кому кров, – не обертаючись відповів капітан і раптом заговорив сиплим голосом, захлинаючись: – Що ж це таке, скажіть мені? Він же, сволота, знає, бачить, що посудина моя не військова, що набита вона жінками, дітьми, – знає, а б’є, б’є! Я тільки за останні два рейси тридцять сім небіжчиків на берег здав. Я їх стільки за все своє життя не бачив. А ви кажете – здорово. Як тільки язик у вас повернувся? Зраділи, що самі живі зосталися? Недобре, дорогий товаришу, недобре!

Увечері прибули в Дніпропетровськ. На затемненій пристані нікого не було. Тільки матроси, які взяли причальні кінці. Над містом гойдалась заграва великої пожежі. Коли пароплав притиснувся до причальної стінки і його машини зупинились, запала суцільна тиша.

– З пароплава нікому не сходити, – об’явив капітан з містка.

– Це ж наша кінцева! – тривожно крикнув хтось з корми.

– Все одно без наказу не сходити, – голосно повторив капітан. Незабаром він пройшов повз Шрагіна до трапа, сутулий, в куцому кітелі і в пом’ятому форменому кашкеті. Потім на пароплав піднялися дві дівчини в білих халатах. Вони забрали пораненого хлопця.

До Шрагіна підійшов Павло Ілліч Сніжко.

– Шукаю вас, діло є, – сказав він тихо і, оглянувшись на всі боки, говорив далі ще тихіше: – Чи не зійти б нам тут? Люди кажуть, що нижче по Дніпру німець лютує, топить пароплави попадя, а звідси нам до нашого міста якихось двісті кілометрів. Підхопимо лівачка, разом і розплачуватись легше, і, як не є, в дорозі буде нас двоє чоловіків, га?

Шрагін одразу погодився.

Уже понад годину сім’я Сніжка і Шрагін сиділи на клунках біля воріт пристані. Павло Ілліч пішов діставати машину, і тепер усі нетерпляче ждали його. Найбільше нервувала дружина Сніжка.

– Не знаєш ти свого Павла, не знаєш, – сумно докоряла їй свекруха. – Якщо вже він сказав, значить зробить все як треба. Сиди й не тикай в очі людям своє невір’я…

Павло Ілліч приїхав на військовій полуторці з солдатом-шофером і добре підхмеленим старшиною. Всі швидко розмістились у кузові, й солдати накрили їх брезентом.

– Поки я не постукаю – мовчіть, – наказав старшина. – А як проскочимо пропускний пункт на виїзді з міста, брезент можете зняти.

Хвилин через двадцять машина зупинилась. Шрагін почув, як хлопчачий голос спитав:

– Що везеш?

– Спецвантаж, а що саме, нам знати не належить, – відповів старшина.

Промінь ліхтарика сковзнув по кузову машини.

– Їдь, не загороджуй!

Полуторка рушила далі. Хвилин через десять старшина, як обіцяв, постукав у віконечко з шоферської кабіни. Шрагін одкинув брезент. Над ними розкрилось те ж саме чорне спокійне небо, вкрите вже по-південному великими яскравими зірками.

Розділ 2

Все вийшло якнайкраще. Сніжко сам запросив Шрагіна на деякий час зупинитися в них. Господарям він аж ніяк не завдавав клопоту: у добротному будинку Сніжка було п’ять кімнат, крім кухні.

Поголившись з дороги і поснідавши, Шрагін разом з Павлом Іллічем пішов на завод. Вулиці міста виглядали тривожно. Багато військових машин. На перехресті в садочку з траншей стриміли жерла зенітних гармат. Солдат, що стояв біля них, зсунувши каску на потилицю, в бінокль обдивлявся небо. На вікнах білі хрести з паперових стрічок – наївний спосіб уберегти шибки, коли розвалюються будинки. Двоповерховий кам’яний будинок бомба розкидала на три боки. Лишилася тільки одна стіна – вся в квадратах різнобарвної шпалери.

– Тут жив адвокат, – незрозуміло посміхнувся Сніжко і показав на руїни. – Дуже погана людина. Коли я судився за свій будинок, він хотів мене пустити з торбами, а, бач, сам усе втратив. Бог, він усе бачить і шельму мітить.

По дорозі на завод вони зустрічали людей, які знали Сніжка, віталися з ним.

– Здрастуйте, здрастуйте… – відповідав він то поблажливо, то привітно, а то й іронічно.

– Я бачу, вас усе місто знає, – сказав Шрагін.

– Нічого дивного, – з гідністю відповів Сніжко. – Я тут народився, виріс, людиною став. А тільки знайомства бувають різні. Ось допіру низько кланявся мені дідок, сухорлявий такий, у кепочці. У мене з ним сварка була на заводі. Він тоді ще не виходив на пенсію, в активістах ходив. Зараз він уперше за останні два роки відкланявся. А я от собі й думаю, і чого б це він раптом упізнав мене?

«Я-то знаю, чому він тебе впізнав», – подумав Шрагін, ще раз переконуючись, як добре може стати в пригоді йому знайомство з Павлом Іллічем, який, звичайно, не виїде з міста.

– Житимемо, як бог присудить, – сказав той за сніданком. – Та й німця нам малювати не треба, у нас німецьких колоністів споконвіку повне місто. І скажу вам: нічого люди, є навіть і кращі за наших.

Шрагін знав, що в цьому місті живе багато німецьких родин, які оселилися тут з давніх-давен. Квартира, в якій для нього мали підготувати кімнату, належала саме такій сім’ї.

– А як же ви… коли щось? – поцікавився Сніжко. Шрагін запитливо глянув на нього. – Ну, коли німець сюди прийде…

– Ще не знаю, – безтурботно відповів Шрагін. – Тепер головне для мене – проявити дисципліну: раз мене сюди перевели, я – тут. І готовий виконати будь-яке розпорядження.

– Можуть на вас і шинельку натягнути, – посміхнувся Сніжко.

– Все-таки я спеціаліст.

– Це так, – погодився Сніжко. – Та тільки для наших ви людина зайшла, а навкруги хмара свояків та шуряків, яким броня потрібна.

– Поживемо – побачимо, – з тією ж безтурботністю мовив Шрагін.

Сніжко пройшов на завод, а Шрагін попрямував до будинку, що стояв поруч з прохідною, і незабаром вже сидів у кабінеті завідувача кадрами заводу – того самого Савельєва, про якого йому розказував Сніжко. Втомлений і нервовий, Савельєв з першої ж хвилини заговорив із Шрагіним роздратовано й грубо. Шпурнувши на стіл його папери, він вигукнув:

– Дурні! Справжнісінькі дурні!

– Хто? – здивовано запитав Шрагін.

– В тому числі і ви, коли не розумієте, що тільки невиліковні дурні могли в такий час затіяти перекидання кадрів через всю країну, а головне – куди?

– Вам не потрібні інженери?

– Знаєте, хто нам зараз потрібний? – майже закричав Савельєв, але замовк і знову став гортати папери. Раптом він здивовано втупився на Шрагіна. – Ти глянь, виявляється, перевод за вашим бажанням?

– Я був змушений подати таку заяву.

– Змушений чи не змушений, це не головне. Але, може, ви мені все-таки поясните, чому в вас спалахнуло бажання поїхати до міста, яке не сьогодні-завтра опиниться в руках ворога?

– Я просив би вас свої провокаційні думки лишити при собі, – сердито сказав Шрагін, дивлячись у червоні, запалені очі Савельєва. – В документах ясно сказано, що я подав заяву більше ніж за місяць до війни, і не моя вина, що наркомат затягнув цю справу. І нарешті, даремно ви берете на себе роль пророка і дозволяєте собі призначати строки здачі ворогові радянських міст.

– Ви, очевидно, не знаєте, де зараз німці, – втомлено промовив Савельєв.

– Зате я знаю, де завод, якому я можу стати в пригоді хоча б для того, щоб, залишаючи, висадити його в повітря, – сказав Шрагін.

– Може, вам краще спочатку піти в міськком партії? – з погано прихованою злорадною надією спитав Савельєв.

– Я розумію, на що ви розраховуєте, – відповів Шрагін. – Проте війна не скасувала порядку, який встановили не ми з вами. Віддайте про мене, як годиться, наказ, і я піду в міськком.

Савельєв розлючено натиснув кнопку дзвінка, що лежала на столі. До кабінету зайшла літня жінка в строгому чорному костюмі і солдатських чоботях.

– Ганно Гаврилівно, надрукуйте наказ про призначення цього товариша на вакантну посаду інженера у відділ головного технолога. Ось його документи. – Савельєв подав їй папери, дивлячись на неї так, ніби запрошував її подивуватись разом з ним з того, що відбувається.

– Коли вам дати наказ? – незворушно спитала жінка.

– Зараз, – видихнув Савельєв.

Жінка вже давно пішла, а Савельєв усе ще дивився нерухомими очима на те місце, де вона тільки-но стояла, і мовчав. Шрагін теж мовчав. І раптом Савельєв, важко зітхнувши, перевів погляд на Шрагіна і тужно мовив:

– До чого діло дійшло… І хто б міг подумати ще три місяці тому, га?

– Так, випробування випало нам важке, – в тон йому сказав Шрагін. – І зараз дуже небезпечно втратити владу над нервами.

– Хай йому грець! – тихо вигукнув Савельєв. – Але ж не можна вдавати, ніби нічого не коїться. Я ж у цьому місті народився, а цей завод – все моє життя. Де мені позичити нервів, де? Півзаводу пішло на фронт, а я все завідую кадрами. Воювати – це я розумію… – промовив він так сумно і без будь-якого награвання, що Шрагіну стало шкода цієї змученої людини.

– Нічого, нічого, війни вистачить і для нас з вами, – сказав Шрагін.

Через кілька хвилин наказ було підписано. З 10 серпня 1941 року Ігор Миколайович Шрагін, інженер-механік, зобов’язаний стати до роботи. Десяте – завтра.

Прямо з заводу Шрагін пішов в обласне управління НКВС. Він легко знайшов цей будинок, але зайшов у нього не зразу, хвилин тридцять вибирав момент, коли поблизу не буде перехожих.

Начальника управління не було, він ще вночі поїхав в обком, і коли повернеться, ніхто не знав. Шрагіна прийняв його заступник підполковник Гамарін, який саме й займався основною підготовкою шрагінської операції. Він був ще досить молодий, років під сорок, дебелий, підтягнутий, з широкими бровами на смуглявому обличчі.

– Чому Москву з таким запізненням повідомили про прибуття моєї групи? – спитав Шрагін.

– Низькопробна накладка, – відповів підполковник. – Ми думали, що про це повідомить сама група, а вони думали, що це зробимо ми.

Шрагіну сподобалось, що він не намагався ні вигороджувати себе, ні звинувачувати інших.

– Коли і де я можу побачити своїх людей? – спитав він.

– Ми зберемо їх, звичайно, а от коли, це сказати нелегко. Всі вони зараз беруть участь в очищенні міста, виловлюють всяку наволоч.

– Хто дозволив використати їх для цього? – намагаючись зберегти спокій, спитав Шрагін.

– У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, – роздратовано відповів підполковник.

– Але ці люди мають залишитися тут і діяти при німцях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?

Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:

– Тих, кого вони чистять, у місті не буде.

– Мені необхідно зв’язатися з Москвою. – Шрагін підвівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що більше розмовляти з ним не має наміру.

Підполковник з’єднався з кимось по телефону.

– Як справи з Москвою? – спитав він так само спокійно. – А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…

Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.

– Телеграфний зв’язок, сподіваюсь, є? – Шрагін підійшов до стола Гамаріна.

– Теоретично є, – підполковник знову всміхнувся куточками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. – Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… – Гамарін поглянув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: – п’ятого серпня.

– А наш внутрішній зв’язок по ефіру?

– На жаль! – розвів руками Гамарін. – Під час першого ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.

– Вам наказувала Москва підготувати для групи радиста. Це зробили? – спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. – Чи, може, він теж бере участь в облавах?

– Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…

Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабінет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши планшет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носовичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.

– Спекота! – мовив він, важко дихаючи. – Спекота у всіх можливих значеннях.

– Це товариш Шрагін, – сказав Гамарін поквапно, немов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.

Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.

– Нарешті прибув! Здорово. Я – Бурмін. – Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не випускаючи її, сказав: – Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?

– Я просто не знаю, що робити.

– Розумію, розумію… – Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. – Я вночі з обкому говорив по «ВЧ» з Москвою, всякого наслухався. – Він швидко обернувся до Гамаріна. – Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих людей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!

– Я вам доповідав, – сухо мовив Гамарін.

– Застрахувався? – Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. – Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.

– Навіть бог усього не міг передбачити, – дивлячись убік, сказав Гамарін.

– З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка завжди в тебе, – втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: – Ходімо до мене.

У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полковник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.

– Ну, що ти на все це скажеш? – спитав полковник.

– Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.

– А ти сам?

– А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?

– Я доповів комісару все як є, – сказав полковник Бурмін. – Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно виправити становище.

– Виправити? – здивовано спитав Шрагін. – Як?

– Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тільки дуже нервував, що тебе ще не було…

Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працював з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.

– Вік живи, вік учись, – заговорив Бурмін. – Сам розумієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усього іншого. – Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: – І прекрасний же працівник – чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…

– Треба негайно ж віддати наказ, – перебив його Шрагін. – Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьогодні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квартири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…