Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 5

Першим до кабінету зайшов високий хлопець з якимось невловним виразом обличчя. Шрагін спочатку не зрозумів, у чім річ, – хлопець явно намагався не показувати йому своїх очей.

– Рубакін, Анатолій Рубакін, – глухим тенорком відрекомендувався хлопець, дивлячись собі під ноги.

– Сідайте, товаришу Рубакін. Мені хотілося б почути, що ви думаєте про майбутню нашу роботу.

– Нічого я не думаю, товаришу майор. – Рубакін перший раз підняв очі на Шрагіна, і з цього моменту на обличчі його появився вираз рішучості. – Робіть зі мною, що хочете, але я не вважаю себе здатним для цієї роботи.

– Боїтеся?

– Так. І вважаю себе не здатним.

Все, що говорив цей юнак, було таким несподіваним, таким неправдоподібним, що Шрагін мовчав, не знаходячи слів.

– Мені здається, що вам краще виявити боягуза тепер, а не пізніше, – рішуче вів далі Рубакін.

– Але про що ж ви думали, коли йшли в спецшколу і збиралися стати чекістом? – спитав нарешті Шрагін.

Рубакін почав з готовністю пояснювати:

– Я після семирічки був шофером, але працював неба гато, мав успіх у самодіяльності, в мене тоді тенор прорізався. Мріяв стати артистом. І раптом мене викликали й сказали: ось тобі почесна путівка в спецшколу, давай виправдуй довір’я, і так далі. Як тут відмовишся, товаришу майор?.

– Чому ж ви нічого не сказали, коли вас включали в групу? – спитав Шрагін.

– Знову побоявся, товаришу майор.

Шрагін довго мовчав, дивлячись у вікно, на безлюдну вулицю.

– Ідіть до підполковника Гамаріна, – врешті сказав він, – хай він включить вас в евакуацію.

– А куди мені з’явитися… там?

– Куди накаже совість. Ідіть… – гидливо і нетерпляче відповів Шрагін, дивлячись на Рубакіна і вже не бачачи його…

До кабінету ввійшов дебелий низькорослий юнак з великою головою, увінчаною копицею каштанового кучерявого чуба. Причинивши за собою двері, він випростався, чітко, по-військовому пройшов до стола, зупинився і голосно відрапортував:

– Харченко Павло Петрович.

– Сідайте, товаришу Харченко. Давайте поговоримо про нашу майбутню роботу.

Харченко сів, пригладив рукою свій розкішний чуб і, зітхнувши, сказав:

– Пізно ви приїхали, товаришу майор. Хоча б на тиждень раніше.

– Сподіваюсь, ви не думаєте, що я затримався навмисно?

– Та ні, – з добродушною українською інтонацією відповів Харченко. – Всі ми під наказом ходимо. Але як тепер встигнути виправити те, що вже накоїли?

– Що ви маєте на увазі?

– Ну от, дали нам тут нові паспорти, такі новенькі, аж риплять, – Харченко показав великі білі зуби, але незрозуміло було, усміхається він чи гнівається. – Поставили в них прописку і штамп про роботу. Я ще в готелі не поселявся, пішов туди, де мене прописали, а там – установа. Ще гірше із штампом про роботу. У мене, наприклад, відмітили, що я працюю на шкіряному заводі. Пішов я й туди. Заводик маленький, робітників і сотні не буде. А що коли німці накажуть всім з’явитись по місцю їх попередньої роботи? Я прийду, а мене там ніхто не знає, і я нікого не знаю. Крім того, у мене немає ніякої спеціальності шкіряника. Невже нікому було подумати про це?

– Стривайте. І у всіх так?

– Крім Григоренка, він одержав паспорт без штампа про роботу.

– Молодець, я бачу, цей Григоренко.

– Не без того… – погодився Харченко, але в його інтонації Шрагін відчув іронію.

– Він і в готель не поліз, – сказав Шрагін.

– А ми що, хотіли туди? Йому через дружину повезло. Нам наказали, і все.

– Хіба ви самі не розуміли, що це підриває конспірацію? – запитав Шрагін.

– Спочатку не розуміли, – одверто признався Харченко. – Думали, що до здачі міста вагон часу і що ми ще встигнемо пірнути в гущу.

– А ваші костюми? А участь в облавах?

Харченко насупився і, дивлячись на Шрагіна з-під кошлатих брів, сказав:

– Особисто я в облавах брав участь з цілковитим усвідомленням і задоволенням. Отак. І давайте, Ігоре Миколайовичу, поговоримо відверто. З оперативних дисциплін я в спецшколі був перший відмінник. Отак. А що з того? Хіба хто думав, що так усе дибом перевернеться. І поспіх, і помилки – хіба все це зі зла чи через глупоту? Ось ви наче образились, що я сказав про ваше запізнення сюди, відповіли, що це ненавмисно вийшло. Так само і з усіма нашими бідами. Отак, Ігоре Миколайовичу. І в Москві, мабуть, не все йде, як по нотах. І давайте тепер разом налагоджувати справу, а не винних шукати. У мене, якщо дозволите, є різні думки, як нам краще до міста прижитись…

Наступним співрозмовником Шрагіна був Федорчук, плечистий вайло з голубими добрими очима, обрамованими густими білявими віями. Густий русявий чуб зачісаний назад. Руки молотобійця. Поводиться спокійно, невимушено, говорить неквапливо, точно…

– Як ви розцінюєте наше становище? – спитав для початку Шрагін.

– А ніякого ще становища нема. Є тільки дурниці, які можуть його ускладнити.

– Треба ж, нарешті, вживати застережних заходів.

– Я особисто їх уже вжив. Оскільки я відповідаю за вибухівку і зброю, сьогодні вночі ми з Харченком усе переховаємо. Одне недобудоване приміщення знайшли. У підвал – надійно. І якраз там же, по сусідству, я й житло собі знайшов. – Федорчук несподівано усміхнувся. – Тільки от наче одружитися доведеться. Як ви на це дивитесь?

– Хто вона?

– Хороша дівчина, наша цілком.

– А чому лишається в місті?

– Її комсомол залишає. Але вона і нам буде корисна. Німкеня з колоністок. Мову знає. Метка. Ви, товаришу майор, щодо неї не сумнівайтесь, я познайомився з нею не вчора.

– Позавчора?

– В самий перший день приїзду, товаришу майор.

– То що ж, ви одружуєтеся серйозно?

Федорчук відповів не зразу, щоки в нього зарожевіли, він зморщив лоба і довго з виразом страждання дивився кудись у куток.

– Не знаю, чи повірите ви, товаришу майор, – сказав він.

– Та ви кажіть прямо: одруження у вас буде фіктивне чи справжнє?

– У мене дружина є, товаришу майор. І двоє синків, малюки. Вони для мене – все… – Федорчук дедалі більше червонів і морщив лоба, підшукуючи слова. – Ну от… А ця дівчина – одна на всьому світі, а жених її в армії. І він для неї теж – усе. Так що в цьому питанні у нас з нею цілковита ясність. Але сьогодні ж, якщо ви не заперечуватимете, ми з нею, як годиться, запишемося в загсі.

– А загс же, мабуть, евакуювався…

– Штампик у паспорті поставити якнайпростіше. Зроблять це тут, в управлінні. Я вже говорив…

– Ви в ній упевнені?

– Як у собі, товаришу майор. Треба тільки з міськкомом партії домовитись, щоб потім комсомольці її не викликали. Так що ви вже повірте, товаришу майор, у нас з нею все тільки для справи.

– Про себе їй розказували?

– Та що ви, товаришу майор? Тут у нас з нею однакові труднощі. Розумієте, вона вербує мене в комсомольське підпілля. І я, так би мовити, піддаюсь потрошку. А поки дійде до діла, я з нею німецьку мову вдосконалюю.

– Яке в неї житло?

– Була одна кімната в маленькому будиночку. Сусід евакуювався, і тепер зовсім окремий будинок. Навіть садочок свій. А головне, товаришу майор, щоб ви повірили, що у всьому цьому немає нічого, крім нашої святої справи. Ні-чо-го!..

Федорчук дедалі більше подобався Шрагіну.

– Розкажіть мені коротко свою біографію, – попросив він.

– З робітничої сім’ї. Три роки білим світом нудив, усе до душі роботу шукав, – охоче почав розповідати Федорчук. – А тут армія. Опинився в саперах. Тому мені тепер і вибухівку довірили. Вернувся додому, почав працювати в міліції. Між іншим, ще в армії захопився важкою атлетикою, навіть розрядником став. Дома мене зразу в спортивне товариство «Динамо». Потрапив на динамівське змагання в Ленінград, зайняв друге місце, і мене призначили в спецшколу інструктором з фізкультури. Згодом придивився, подав заяву, щоб узяли курсантом. От і вся моя біографія…

Шрагін попросив Федорчука схарактеризувати учасників групи.

– Це заняття не для мене, я до людей дуже довірливий.

– Це небезпечно.

– Згоден, я ще до війни дійшов такого висновку. Що сказати про людей групи? Всі ми на один лад, разом учились. Ну, а якщо по-людському, то найбільше мені до душі Харченко.

– Чому? – спитав Шрагін.

– Та по всьому, – коротко відповів Федорчук і, побачивши, що Шрагін чекає докладнішої відповіді, додав: – Безвідмовний, роботу любить усяку, я ще в школі помітив. Знаєте, є такі люди: пошли їх у пекло печі топити, вони й слова не скажуть, поїдуть у те пекло і топитимуть ті печі. Як робота то робота… Ми й тут тримаємося з ним купи, якщо можна, врахуйте це на майбутнє…

Новим співрозмовником Шрагіна був худорлявий, нервовий хлопець. Він увійшов моряцькою ходою перевальцем, але зразу ж спохватився і пішов рівніше.

– Прибув для розмови, – сказав він жваво і почервонів. Було видно, що він намагається триматися незалежно, і в той же час суто по-хлопчачому боїться справити погане враження.

– Моє прізвище Димко… Сергій Димко… Сергій Миколайович Димко… Це якщо повністю, – говорив він швидко і плутано, прямо дивлячись на Шрагіна, ніби бажаючи знати вже зараз, яке враження справив. Але оскільки Шрагін вичікувально мовчав, хлопець вів далі: – Почав я життя безпритульним… Сиротою лишився. Ну, звичайно, дитбудинок, навчання… Початкове, так би мовити. Там же вступив до комсомолу. За путівкою комсомолу будував Московське метро. Не я один, звичайно, будував. Звідти послали в спецшколу. Вчився нічого. Бувало, звичайно, і зривався. Але коли зайшла мова про створення нашої групи, я визвався першим, вірніше, одним з перших.

– Ви уявляєте собі, чим ми займатимемось?

– Звичайно, уявляю, – впевнено відповів Димко і зараз же виправив себе: – В загальних рисах, звичайно.

– А до чого у вас більше лежить душа?

– Як до чого? – зніяковів Димко.

– До диверсії, розвідки, пропаганди?

– Що накажете, те й робитиму, – випалив Димко, явно уникаючи розмови про майбутню роботу.

«Хлопець ти хороший, – думав про нього Шрагін. – Але навіщо тебе вирішили зробити розвідником, ніхто не знає, а ти сам – тим більше».

– Це моя біда, я не вмію зразу справити хороше враження, – засмучено сказав Димко, ніби розгадавши думки Шрагіна. – І знаєте, це почалося ще в дитбудинку. Але повірте, завжди з часом з’ясовувалось, що я не такий уже й поганий, слово честі. А може, ця моя властивість якось пригодиться? – з надією спитав він.

– Нічого, не боги горшки ліплять. Працюватимемо, – сказав Шрагін.

Очі в Димка радісно спалахнули, і Шрагін подумав, що він зараз скаже щось пишномовне, непотрібне, але Димко промовчав…

Юнак, що прийшов після Димка, був небалакучий, кожне слово доводилось витягати кліщами.

– Ястребов Олексій Васильович, – відрекомендувався він, а потім на всі запитання відповідав лише: «так», «ні», «не знаю». В нього було відкрите, простацьке обличчя, і тільки ясно-сірі очі, якими він втупився у Шрагіна, приховували в собі поки що незбагненну силу характеру. Шрагін терпіти не міг балакучих людей, але, стикаючись з людьми мовчазними, завжди намагався розгадати, чим викликана замкнутість. Далеко не завжди це виявляє характер людини. Зараз він обережно випитував Ястребова про його життя, навчання в спецшколі, про взаємини з товаришами по групі і, чуючи односкладні відповіді, бачив, що не життя зробило цього хлопця таким стриманим. Його біографія була прямою і чистою, як погляд його ясно-сірих очей. Значить, справа в характері, а такий характер для розвідника – найцінніша якість.

Шрагін спитав, чи любить він свою чекістську роботу.

– На цю роботу, товаришу майор, без любові навряд чи так просто підеш, – переконано і з хорошою злістю відповів Ястребов.

– А ви що ж, отак зразу цю роботу й полюбили?

– Мій батько – український більшовик, – сказав він нарешті. – Його на очах у матері німці вбили… У вісімнадцятому. Мені тоді й трьох років не було…

Потім прийшов Семен Ковальов. Він був вище середнього зросту, широкий у плечах, але трохи сутулий і через те здавався незграбним. Юнак уже встиг позбутися казенного одягу, на ньому були різномасті піджак і штани, заправлені в гумові рибацькі чоботи з відкоченими халявами. Все це сиділо на ньому до ладу й природно, просто заглянула сюди людина, йдучи на рибалку…

– Вигляд у вас чудовий, – похвалив його Шрагін.

– Наморочився з цим. Уперше, знаєте, на базарі вдавав з себе міняйла. Проте спецівочка вийшла ніби нічого.

Шрагін попросив його розказати про себе.

– Із селян я, з потомствених теслярів, – говорив він, м’яко окаючи. – Мені б будинки зводити, а не це… – він підморгнув. – Та коли вже обізвався грибом, лізь у кошіль. Так що давайте завдання – виконаю все, що буде мені під силу. А коли треба, то й над силу…

– Що вам більше з руки? – спитав Шрагін.

– Що-небудь таке, товаришу майор, щоб німця бити здаля і в розмову з ним не вступати, – спокійно і не кваплячись відповів Ковальов. – Балакати з ним, мабуть, не зможу. І не через те, що мови не знаю. Просто витримки не вистачить. А от, наприклад, скинути під укіс поїзд – це я готовий. І якщо їх там хоч з півсотні загине, тоді й самому вмерти буде не шкода.

– Ну що ж, влаштовуйтеся на залізниці. Тільки гинути не треба, і міняти вас на півсотні фашистів не вигідно.

– Я й не поспішаю. Я хотів тільки, щоб ви знали: перед смертю не зраджу, – просто сказав Ковальов.

– Дем’янов Іван Спиридонович, – густим басом відрекомендувався ще один учасник групи, акуратний, підтягнутий чоловік, на якому навіть недоладний казенний одяг виглядав добре і не впадав у очі. Він був старший від усіх, з ким уже розмовляв Шрагін, і в ньому зразу ж проявлялась військова струнка. А через кілька хвилин Шрагін уже знав, що перед ним товариш з досвідом чекістської роботи, добре уявляє, що робитиме група. Шрагін навіть подумав, що треба мати його на увазі, як свого наступника на випадок біди. Шрагін спитав Дем’янова, чому він в такому віці опинився випускником спецшколи.

– Скільки разів я це пояснював людям! – стримано усміхнувся Дем’янов. – Я вже шість років працював в органах і на сьомий вирішив, що коли не підучусь, то краще мені в шофери йти. Повірте, п’ять рапортів написав, догану мав за спробу ухилятися від роботи, а все-таки прорвався. І не шкодую…

Останнім співрозмовником Шрагіна був Єгор Васильович Назаров. Він народився і виріс в робітничій сім’ї на березі Волги, а схожий був на жителя півдня: смагляве обличчя, чорні, як вугілля, чуб і очі. Некваплива, рязанська мова з усякими саморобними примовками. І весь він був такий же неквапливий, скупий на рухи.

– На заводі я працював лише три роки, – розповідав Назаров. – Так що біля робітничого класу тільки злегка покрутився, наче ото квапливий гість на весіллі. І зразу мене в спецшколу. Йшов по гриби, а потрапив на полювання. Та нічого, закінчив школу, дістав звання. Хоч звання – ще не знання, та я старатимусь, але коли треба, прошу й підказати… – говорив він спокійно і навіть з посмішкою.

– Страху не відчуваєте? – прямо спитав Шрагін.

– Трохи є, звичайно… – не встигнувши стерти з лиця посмішку, відповів Назаров. – Але вмерти, товаришу майор, можна й від апендициту, а в наш освічений вік така смерть, по-моєму, страшніша. – Назаров опустив свої чорні очі, обличчя його стало суворим. – Я знаю, товаришу майор, на що йду, але думаю не про смерть, а про боротьбу з заклятим ворогом, його смерть мене цікавить, його, товаришу майор! – сказав він і знову посміхнувшись, підвів очі на Шрагіна…

Поки знов усі один за одним входили до кабінету й сідали, Шрагін дивився на них і думав: «Славний загалом народ підібрався. Та навряд чи отак усі зберемося… потім…»

– Тепер я ще більше певен, дорогі товариші, що вам під силу розгорнути велику роботу, – почав він, і ніяк не міг позбутися думки: «Навряд чи отак усі зберемося… потім…» – Наша справа – розвідка і диверсія. Щодо диверсії все ясно: вибираємо ціль якомога більшу і завдаємо ударів, щоб ворог і не думав про спокійне життя. Розвідка – це для всіх нас щоденна, копітка і гранично важлива робота. Наше місто і весь цей район – південний фланг німецького фронту. Коли вони пройдуть далі на схід, наше місто стане ніби ізольоване від фронту і тому зручне для розташування тут військових і адміністративних служб. Великий суднобудівний завод привабить сюди морське начальство…

…Зараз ми розстанемося, щоб у майбутньому бачитись тільки за встановленою системою зустрічей. Головне для всіх – найміцніше осісти в місті. Треба поспішати. Вважайте, що на ці справи ви маєте одну добу. Григоренка я призначаю своїм зв’язківцем. Мої накази, передані через нього, мають бути беззастережно виконані. До мене звертатися можна тільки через зв’язківця, і тільки я вирішую, з ким із вас треба зустрітися особисто. Повторюю: я певен, що ми попрацюємо добре. А тепер ідіть, товариші. Часу мало. До справи.

Прощались, як після чергової наради. Короткий потиск рук і звичні слова:

– До зустрічі.

– До побачення.

– На все…

Був уже пізній вечір, коли Шрагін вийшов на вулицю. Місто поринуло в кромішню темряву. Безперервно й глухо чувся віддалений рокіт, неначе десь працював великий завод. Це впритул до міста підійшла війна, там працювала її нічна зміна.

На перехресті ждав, як домовились, Григоренко. Деякий час вони йшли разом.

– Через три дні після захвату міста щоденно стежте за моїм сигналом про явку, – казав Шрагін. – Схема номер один, запам’ятаєте?

– Не турбуйтесь, Ігоре Миколайовичу. Патефон…

– Більше нічого не робити.

– Ясно, Ігоре Миколайовичу.

– Все. До побачення.

Григоренко зник у темряві…

Дома Шрагіна ждали, запросили до столу вечеряти. Побачивши гарячу яєчню з салом, що шкварчало, Шрагін відчув такий голод, що йому нелегко було додержувати звичаю і їсти спокійно. Він бачив, що між Еммою Густавівною і Лілею встановився мир. Однак ніщо не свідчило про збирання в дорогу.

– Ну як, Ігоре Миколайовичу, ваші справи? Залишаєтесь? – спитала Емма Густавівна.

– Як і раніше, нічого невідомо, – засмучено відповів Шрагін, непомітно стежачи за Лілею. – Заводське начальство вже драпонуло, і ніхто слова мені не сказав. Спробую завтра вибратись сам, світ не без добрих людей.

Ліля сказала, підкреслюючи кожне слово:

– А ми з мамою вирішили звіритися на милість фашистів.

– Ну що ж, бог не викаже, свиня не з’їсть, – усміхнувся Шрагін.

Емма Густавівна з обуренням почала розказувати про те, як на її очах якісь люди грабували промтоварний магазин.

– Оце найжахливіше, найжахливіше, – говорила вона з гіркотою. – Німці цього ніколи не зрозуміють, ніколи.

– Ну що ви, вони самі безпардонні грабіжники, – зауважив Шрагін.

– Неправда! – вигукнула Емма Густавівна.

– Мамо! – застережно крикнула Ліля.

– Авжеж, авжеж, – виправила себе Емма Густавівна. – Німецькі фашисти – це бандити, але ж вони й не німці. В усякому разі, не ті німці, які шанують Гете і Шіллера.

– І Гейне, – додав Шрагін.

– Ну ні, знаєте, – запально заперечила Емма Густавівна. – Гете не можна рівняти з Гейне. Гете поет Німеччини, а Гейне, якщо хочете, її суддя, а судді ніколи не бувають такі популярні, як поети.

– Так, можливо… – неуважно промовив Шрагін, думаючи в цей час про те, що хазяйка зовсім не така проста, як здалося йому раніше. І ще про те, яка велика й таємнича сила крові.

– Залишайтесь! Мама допоможе вам розібратися в німцях, – насмішкувато сказала Ліля. – Це ж так цікаво – з’ясувати, хто з них любить Гете, а хто Гейне і чому.

– Ти, Лілі, нестерпна, – Емма Густавівна доторкнулася пальцями до скронь і вийшла з вітальні.

Ліля підвела голову. Очі її тепер були зовсім сухі, і вона дивилася на Шрагіна з благанням.

– Залишайтесь, – пошепки сказала вона. – Або візьміть мене з собою.

Шрагін дивився їй в очі й мовчав.

– Я боюся зненавидіти матір – одну і єдино близьку мені людину на всій землі, – говорила Ліля далі пошепки. – Це найстрашніше за все. Розумієте ви це?

– Я все прекрасно розумію. Але я нічим не можу вам допомогти, – сказав Шрагін. – Адже я й сам у такому ж становищі…

Він підвівся, подякував за вечерю і пішов до себе в кімнату. Йому хотілося сказати дівчині щось ласкаве, заспокоїти її, бо бачив, що вона тяжко і болісно страждає. Вона не розуміє, що за все своє минуле і майбутнє життя складає тепер найвідповідальніший іспит на право називатися людиною. По-людському треба було б їй допомогти. Але не можна. Він не має права.

Шрагін уже хотів роздягтися й лягти в ліжко, та раптом подумав, що нізащо не засне. Не запалюючи світло, він відчинив вікно і сів на підвіконня. Миттю його обступили враження скінченого дня, вони наче танцювали навколо нього, і на жодному з них він не міг зосередитись. Кінець кінцем оце сум’яття вражень вилилося в гостре відчуття неймовірності всього, що з ним коїться. Під час підготовки операції в Москві і потім, коли він мчав сюди, просто не було часу задуматися до ладу над тим, як житиме й працюватиме в цьому місті. Він розумів тільки, що не може безтурботно покладатися на детальну ясність плану операції. І ось він тут, і його робота вже почалась. І все-таки надзвичайна робота! Його товариші ставляться до неї цілком спокійно, як до всякої іншої, в очах у них він не побачив і тіні сумніву. Дезертир Рубакін до уваги не береться. А сам він спокійний?.. Ні, цього він сказати не може. І справа не в допущених тут небезпечних прорахунках. Просто вже удруге в своїй не такій і довгій біографії йому доводиться ніби починати життя спочатку, не дуже ясно уявляючи собі все завтрашнє, а це не так легко…

Вперше це було, коли він раптом з інженера перетворився на чекіста. Тоді кінчався перший рік його роботи на Ленінградському суднобудівному заводі. Здійснювалася його давня мрія – він будував потужний військовий корабель. І вже був людиною, потрібною всім, потрібною кораблю.

І нараз його викликали в міський комітет партії і сказали, що він в порядку партійної мобілізації направляється працювати в НКВС.

– Але я інженер-суднобудівник, мене держава вчила п’ять років, – намагався він заперечувати.

Йому відповіли, що саме інженера-суднобудівника й треба.

У великому будинку на Літейному Шрагін не без труднощів відшукав у безкінечних коридорах потрібні йому двері. Полковник Сапаров, до якого його направили, був літньою людиною і зовсім не такий, яким Шрагін уявляв собі чекіста. Він був веселий, з жвавим відкритим поглядом карих очей, у яких перший-ліпший його настрій відбивався раніше, ніж він його висловлював.

– Про суботню пожежу на вашому об’єкті знаєте? – зразу спитав він.

– Чув, звичайно, – відповів Шрагін. – Прокладка будівельного кабельного господарства – традиційна біда.

Очі Сапарова засміялись.

– Загалом традиційне коротке замикання. Так? – Він подав Шрагіну щось схоже на велику викрутку з гумовою ручкою і, трохи підвівшись, схилився над столом, разом із Шрагіним розглядаючи залізце. Потім уважно подивився на Шрагіна. – Оцю штуку витягли з кабеля, з її допомогою зроблено коротке замикання, те саме, традиційне. Бачте, як від дуги оплив і деформувався метал? А до вжитку кінець цієї штуки був, очевидно, гострий, як у шила. Адже інакше його й не ввіткнути. Правильно?

– Правильно, – мовив Шрагін, все ще розглядаючи знахідку. – І ручка як здорово заізольована – колоти безпечно. Але хто ж це міг зробити?

– Хто це зробив? Оце, товаришу Шрагін, нам з вами й треба з’ясувати. І якомога скоріше…

Отак, непомітно для себе, Шрагін став чекістом. Два роки він працював у Ленінграді поруч з Сапаровим, навчаючись у нього. Потім його перевели в Москву, і там поряд з ним теж були досвідчені бойові товариші. Але ніхто ніколи не вчив його, як працювати, як поводитись у рідному своєму радянському місті, яке захопили вороги. Йому ще ніколи не було так важко, як тепер. Але він пам’ятав, як Сапаров сказав йому якось: чекіст повинен бути чесний, проте не честолюбний, а головне, він мусить так любити свою роботу, що чим вона важча, тим він щасливіший.