Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 35

На цій вулиці, в кращих будинках міста, жили німці. Із розчинених вікон гриміло радіо – Берлін передавав ранкове військове зведення.

І поки Шрагін простував цією вулицею, він узнав, що німецькі війська прорвалися до берега Волги і бачать палаючий Сталінград.

Уже другий тиждень гітлерівські армії наступали, і радіо, як улітку сорок першого року, з ранку до вечора кричало про швидку перемогу. Шрагін намагався менше думати про це, та легко сказати – не думати. Німці повеселішали. А місто стало ще похмурішим. Днями Федорчук сказав, гірко посміхаючись:

– Так… Ми їх ложкою по лобі, а вони нас – танками, танками…

Шрагін промовчав. Він відчував, що не знаходить достатньо вагомих слів, щоб розвіяти настрій товариша. І розізлився: чому він повинен пояснювати? Все ясно! «У нас тут свій фронт, ми солдати і зобов’язані вести бій, незважаючи ні на що!»

У місті становище з кожним днем ускладнювалось. Створювалося враження, ніби гітлерівці вирішили супроводжувати наступ своїх військ посиленням окупаційного режиму. Зразу після страти заложників майже кожної ночі в місті проводились облави і масові арешти. Один за одним відправлялися в Німеччину ешелони гнаних у рабство. Вивозили навіть тих, хто мав роботу. Шрагін прекрасно розумів, що його товариші по групі в будь-який день можуть опинитися під ударом, і на кожну зустріч із зв’язковим ішов, очікуючи біди. От і сьогодні в нього мала відбутися така тривожна зустріч…

Увійшовши до кабінету адмірала Бодеккера, Шрагін побачив його біля прикріпленої на стіні великої карти. Він не підходив до неї з часу московського контрнаступу наших військ. У радіоприймачі рокотіли барабани, ревіли фанфари – звичайна музика після передачі військового зведення.

Адмірал жестом підізвав Шрагіна і, показуючи на карту, сказав:

– Чули? Ми вийшли до Волги. Га?

– Дивовижно, – ледве промовив Шрагін.

Адмірал різко повернувся, пильно подивився на нього і сказав неголосно:

– Але й настільки ж небезпечно… – Він знову, примружившись, дивився на карту. Потім показав рукою кудись угору і звідти провів у повітрі лінію до Волги. – Майже три тисячі кілометрів! Три тисячі!

– Дивовижно, – тихо повторив Шрагін.

І знову адмірал пильно подивився на нього, і в його ясно-карих очах промайнув незрозумілий для Шрагіна вираз.

– Я бачу, що ви на військових справах розумієтеся не краще за майора Каппа, – з прикрістю зітхнув адмірал. – Він заявив мені сьогодні, що Німеччина напередодні повної перемоги. А зараз для Німеччини немає нічого небезпечнішого від нерозуміння, що війна не тільки оце… – адмірал показав на ревучий приймач, швидко підійшов і виключив передачу. Вернувшись до карти, вів далі: – Невже справді ви не розумієте, яка небезпека в тому, що комунікації, які постачають фронт, розтягнуті на три тисячі кілометрів? І це коли з півночі майже по всій їх довжині над ними навис противник і коли дві її третини – під ударами партизан? Фокусів і чудес на війні не буває. Так, якщо Паулюс із своєю армією затримається тут, біля Волги, хоч би на місяць, росіяни повинні бути ідіотами, щоб не скористатися з такої ідеальної для них можливості зробити котел для шостої армії. Розумієте?

Шрагін спантеличено мовчав, як школяр, що не вивчив уроку. А сам у цей час в думці благав адмірала продовжувати урок – адже те, що він говорив, було надзвичайно важливо.

– Не ображайтеся, будь ласка, – всміхнувся адмірал, запрошуючи Шрагіна до столу. – Не ви один цього не розумієте. Вчора командуючий нашою армією скликав нараду. То навіть він, знаєте, трубив у фанфари. А ваш знайомий – пан Релінк – дійшов до того, що свою діяльність тут назвав підкріпленням історичної перемоги з тилу. Але нічого, на щастя, більш відповідальні люди, ніж вони, там, у Берліні, про цю небезпеку думали ще раніше. Місяць тому, коли я літав у Берлін, мої друзі, набагато кваліфікованіші в питаннях війни, ніж я, прямо казали про це… – Обернувшись до карти, адмірал говорив далі: – Звичайно, задум фюрера принадний – перерізати Росію пополам, відсікти Урал, як базу матеріального постачання радянських військ, і покласти Москву та всі російські сили в глухий мішок. Але оце… – адмірал знову провів рукою в повітрі шлях від Німеччини до Волги, – це дуже небезпечна обставина. Дуже! – Адмірал помовчав, пригладжуючи йоржик сивого чуба, і сказав, посміхаючись: – Проте давайте й ми з вами підкріплятимемо перемогу з тилу. Я прошу вас, на ваш вибір, взяти трьох інженерів і зробити технічний огляд силового цеху. Треба з'ясувати, чому завод не має достатньо енергії. Мені кажуть – саботаж. Чи так це?..

Весь день Шрагін з комісією працював у силовому цеху, а ввечері пішов на кладовище, де в нього була призначена зустріч із зв’язковим Григоренком. Він весь час пам’ятав почуте від адмірала і засмучувався, що зможе передати це в Москву тільки завтра…

Григоренко трохи спізнився, і Шрагін уже почав турбуватись, чи не трапилася з ним біда, але в цей час побачив зв’язкового.

– Пробачте, Ігоре Миколайовичу, – намагаючись справитися з задишкою, почав Григоренко. – Поїхав трамваєм, а на півдорозі струм виключили, довелося натиснути як слід…

Нічого втішного Шрагін від зв’язкового не почув.

На бойню, де працював Дем’янов, майже зовсім перестали привозити худобу, бойню, очевидно, закриють. Дем’янов шукає нову роботу, але поки що безрезультатно. Зіна Димко узнала, що є наказ – протягом трьох місяців нікого не брати на роботу. На біржі відділ найму закрито. Ковальов просить приблизно місяць не ждати від нього ніяких дій, повідомляє, що на залізниці тривають поголовні арешти, а в нього трапилась біда: він дав міну одному паровозному машиністові, якого в той же день арештували. Правда, Ковальов певен, що машиніст не викаже, але хіба мало що може трапитись… Харченко і Димко узнали, що в них на макаронній фабриці найближчим часом всіх робітників з місцевих жителів звільнять… Як і раніше, без роботи Федорчук, та він вважає, що поки його Юля працює, то він в безпеці. Нагадує, що вибухівка кінчається.

Повідомивши все це, Григоренко сказав похмуро:

– Лишається ще додати, що й піді мною земля наче жевріє.

Шрагін запитливо подивився на нього.

– Хазяйку мою викликали в поліцію. Мною цікавились, – пояснив Григоренко. – Правда, хазяйка сказала, що обійшлось…

– Наказ усім – обережність і ще раз обережність, – мовив Шрагін. – Кожному продумати, як висковзнути на випадок, якщо облава застане дома. Всі зустрічі на деякий час припинити…

Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:

– Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?

Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!

Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а переконаність. Ця переконаність була тим небезпечнішою, що юнак носив її з собою на зустрічі з усіма товаришами по групі. Треба негайно й не гарячкуючи роз’яснити йому його помилкові думки. А якщо це не вдасться, то Григоренко не може лишатися зв’язковим…

– Триває війна, Григоренко, – спокійно почав Шрагін. – Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…

Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:

– Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.

– Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, – говорив далі Шрагін. – Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?

– Це правильно… це правильно… – тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.

– Ми діяли і діятимемо, – сказав Шрагін. – Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.

– І всіх інших Москва теж знає? – спитав Григоренко.

– Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.

– То вже не забудьте там у молитвах своїх, – незграбно пожартував Григоренко.

– Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, – не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.

– А тепер передумали?

– Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…

Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.

Підійшовши до вікна, Шрагін у щілину між фіранками дивився на вулицю. Присмерки погустішали, і Григоренка, який мав стояти на перехресті, уже не було видно. Раптом на протилежному боці вулиці Шрагін побачив людину. Це був не Григоренко. Людина ця повільно йшла тротуаром, дивлячись на будинок, в якому перебував Шрагін.

Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.

– Відчиняйте, – шепнув він і став біля самих дверей за шафу.

Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.

– Вам кого? – сердито спитала вона.

Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.

Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.

– Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… – неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: – Є хто-небудь?

Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.

Шрагін вийшов із-за шафи.

– А хто вам потрібний?

Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:

– Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.

Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.

– А де він сам? – спитав Шрагін.

– Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? – не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.

Вона мовчки вказала на двері в кімнату.

– Ваша охорона працює незграбно, – втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. – Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.

– У нього свої обов’язки, – сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: – Де Бердниченко?

– Він тимчасово залишив місто. У нас два провали: вчора взяли наших підпільників Кулешова і Хоромського.

– Випадково?

– Кулешова наче випадково. Був у справі на вокзалі, а там – облава. А от Хоромського взяли дома. Бердниченко просив передати, що, на його думку, і вам своїх людей краще тимчасово вивести з міста.

– Куди?

– Орієнтир – село Смакіно, а там – учитель Павло Михайлович. Він зв’язаний з партизанами і переправить ваших людей куди треба.

– Що іще? – спитав Шрагін.

– Усе.

Шрагін підвівся.

– У вас зв’язок з Бердниченком є?

– Буде через місяць, не раніше.

– Тут замість нього ви?

– Так.

– Можливість друкувати листівки ще є?

– А яка рація – нікому складати текст!

– Зараз я напишу.

Шрагін сів до столу і написав текст листівки.

"Дорогі товариші! – писав він швидко і без поправок. – Боротьба нашого народу з заклятим ворогом стає дедалі запеклішою. Москва показала героїчний приклад, а за нею йде наш великий Ленінград, самовідданий Севастополь. В загальному строю боротьби стоїть і наше місто, що завдає ворогові своїх сміливих ударів.

Оголошений Гітлером бліцкріг провалився. Це викликало у ворогів звіриний страх і звірину лють. Охоплені жахом за свою шкуру, вони сподіваються кров’ю залити вогонь народної ненависті. Їх мета – залякати радянську людину, примусити її бути покірним рабом без батьківщини. Не вийде! Навіть перед лицем смерті радянські люди показують високий героїзм і відданість Батьківщині. Коли вішали двадцять заложників, на майдані пролунав дзвінкий голос одного з них: «Всіх не перевішаєте! Смерть окупантам!»"

Цей грізний голос чули гітлерівський генерал Штромм і його сатрапи, подібні до Релінка, що керували стратою. На їхніх обличчях був страх! Бійтеся, кати! Ми всіх вас знаємо на ім’я, і вам нікуди не сховатися від розплати!

Дорогі товариші! Відповімо на терор ще більшою ненавистю до ворога!.Наша справа справедлива! Ми переможемо!

Смерть німецьким окупантам!

Центр».

Шрагін передав Зворикіну листівку:

– На наступну явку прийдете?

– Якщо живий буду…

– До побачення.

– Поки що.

Коли Шрагін вийшов на вулицю, перед ним з темряви виник Григоренко.

– Ну й перехвилювався я тут! – сказав він. – Цей тип колесив біля квартири хвилин двадцять. Я вже вирішив пустити в хід фінку, щоб без шуму…

Григоренко зник у темряві…

Цієї ночі Шрагін не заснув ні на хвилину. Картина ввижалася йому похмура. Думку вивести товаришів з міста спочатку він категорично відкидав, вважаючи, що це всіх деморалізує. Ні, тепер як ніколи треба діяти сміливо, енергійно і відчутно для німців… Але єдине, що вони могли б тепер зробити, – це провести серію диверсій. А запаси вибухівки майже зовсім вичерпалися. Москва відхилила його пропозицію скинути вибухівку з літака, і він розумів, що справді скидати наосліп, без оперативного радіозв’язку неприпустимо. Правда, Москва повідомила, що спробує доставити вибухівку з моря, та коли це буде – невідомо. Треба ждати, принаймні поки закінчиться період весняних штормів. Значить, те єдине, що могла б тепер зробити група, поки що відпадає…

Думаючи про все це, Шрагін поступово схилявся до висновку, що пропозиція про тимчасове виведення групи з міста не позбавлена сенсу.

Ну добре, група тимчасово залишить місто, але хіба це знімає питання про одержання вибухівки? Шрагін чудово розумів, як важко Москві організувати доставку вибухівки сюди, в місто, і з повітря і з моря.

Думка про те, щоб послати кур’єра через лінію фронту, виникла і укріпилася не одразу. Спочатку вона здалася Шрагіну нереальною і навіть несерйозною. Але поступово його упевненість все зростала, а саме завдання здавалося дедалі більш здійсненним. Шрагін уже думав про те, кого з групи послати кур’єром. Перебравши всіх, він зупинився на Харченку. За це було багато що. Найкраще кур’єрові йти у напрямі на Київ, а Харченко уродженець тих місць, і недалеко від Києва живуть його батьки. У версію його походу можна включити вірогідний привід – він повертається до своєї сім’ї. А добираючись через лінію фронту назад, кур’єр повинен разом з вантажем вистрибнути з літака, а Харченко – єдиний у групі, хто займався в аероклубі парашутизмом. Нарешті, в нього приваблива зовнішність: добродушний, щирий хлопець. Похід буде важкий і небезпечний, а Харченко вже показав і свою залізну волю, і фізичну силу, і вміння діяти в складній обстановці. Вирішено – піде Харченко. А на цей час групу треба з міста вивести…

Розділ 36

У генерала Штромма появилися регулярні обов’язки. Головне командування СС запропонувало йому щодня інформувати Берлін про роботу місцевої СД. Він був неабияк стурбований. Незадовго до цього номінального начальника місцевої СД доктора Шпана перевели в Київ, і на його місце нікого не призначили. Тепер СД очолював Релінк, який, між іншим, і за Шпана був там фігурою номер один.

Штромм думав, чи не закінчиться все тим, що начальником місцевої СД призначать його самого? Він цього не хотів. Працювати Штромм взагалі не любив. Крім того, він зовсім не був певен, що зможе працювати краще за Релінка, на якого тепер часто і гостро нападали з Берліна. Підставляти для ударів свою спину Штромм не збирався. Справді, безглуздо було зіпсувати кар’єру через те, що в цьому злощасному місті влаштувалася зграя диверсантів.

Обдумавши все це, генерал Штромм зайняв, як він вважав, хитру позицію. Кожного ранку він приходив в СД, слухав повідомлення Релінка про справи минулого дня, не дуже строго докоряв йому за все ще недостатню рішучість, коли треба, підхвалював, а потім посилав у Берлін свої секретні реляції, в яких всіляко давав зрозуміти, що Релінк цілком на місці і що тепер, коли він, генерал Штромм, щоденно контролює його, робота СД стає дедалі ефективнішою.

Тим часом і Релінк теж думав, що генерал Штромм може зайняти місце начальника СД. Та, знаючи його лінощі і пристрасть до спокійного життя й комфорту, він у своїх щоденних повідомленнях генералу підкреслював труднощі своєї роботи, не забуваючи кожного разу сказати, що він не має можливості виспатись, що змушений вдаватися до допінгу, аби не звалитися з ніг під час якого-небудь нічного допиту. Релінк бачив, що ця його тактика досягає мети, і був уже певен, що сам генерал на посаду начальника місцевої СД не пориватиметься. А все, що він робив тепер, виконуючи вказівки Олендорфа, давало йому підстави сподіватися, що Берлін щодо нього перемінить гнів на ласку.

Цього сонячного, веселого ранку генерал Штромм приїхав до СД у прекрасному настрої. Минулої ночі він розмовляв по телефону з Берліном, і сам Кальтенбруннер сказав, що робота в місцевій СД значно покращала, і подякував йому. Треба було негайно повідомити про це Релінку. Генерал чудово розумів, що будь-яку людину не можна тільки лаяти, треба й похвалити коли-небудь. У вестибюлі гестапо перед ним виструнчився начальник поліції СД Цах.

– Здрастуйте, Цах, здрастуйте, – благодушно привітав його генерал і навіть подав йому руку. – Які новини?

– Хорошого мало, – уривисто відповів Цах.

– Що-небудь трапилось?

– Та так, нічого особливого, – трохи підняв плечі Цах. – Я б сказав, звичайні неприємності.

Генерал зрозумів, що більше Цах нічого не скаже, і почав сходити на другий поверх.

У кабінеті Релінка пахло тютюновою кислятиною. Підлога посеред кімнати була забризкана кров’ю і посилана піском.

– Я бачу, що ніч була веселенька? – безтурботно сказав Штромм, здоровкаючись і сідаючи в крісло.

Релінк мовчки подав йому надірваний аркуш паперу. Це була листівка, яку писав Шрагін. Вона була вже надрукована.

– Дурниця! Тепер це в них єдиний спосіб запевнити населення, що вони існують! Дурниця! Агонія! – голосно, як завжди, промовив генерал, прочитавши перші рядки.

– Читайте далі, генерале, – тихо сказав Релінк.

Коли генерал прочитав до кінця, він витріщився на Релінка, випнув уперед губи і спитав:

– Ну, знаєте, це вже занадто. Звідкіля вони мене знають?

– З ночі сушу над цим голову, – відповів Релінк.

Генерал ще раз заглянув у листівку, наче він раптом усумнився, що бачив там своє прізвище.

– Так, генерал Штромм, навіть два «ем», – здивовано промовив він і раптом вибухнув: —Ви розумієте, Релінк, що я повинен припустити? Що червоні пролізли в ваш апарат! Так! Так! А як же інакше? Моє прізвище відоме тільки тут, з естради я не виступаю, і афіші про це не розклеюють. В кращому разі в вашому апараті працюють люди, в яких язик довший від розуму. Ви повідомлятимете Берліну про цю прокламацію?

– Мені нічого повідомляти, поки я не знайду тих, хто цю листівку випустив, – холодно відповів Релінк. – І мій обов’язок зараз не розводити навколо цього паніки, а діяти і що б то не стало знайти мерзотників. Кінець кінцем мене радує, що тут стоїть моє прізвище. Якщо ворог у наших з вами прізвищах бачить силу Німеччини, то цим треба пишатися.

Генерал Штромм подумав, що Релінк має рацію. Так, так, має рацію. Ще сьогодні вночі він, Штромм, сам повідомить у Берлін про листівку. Нехай там знають, у якому пеклі він тут працює і як він своєю активною діяльністю розлютував панів комуністів.

– Які нитки у ваших руках уже є? – діловито спитав Штромм.

– Була одна, але сьогодні вночі обірвалась. Допитував одне дівчисько. Під час арешту в неї в сумці знайшли два примірники цієї листівки. То вона таке тут влаштувала! Ленц не залишився без ока тільки випадково. А мене от… – Релінк показав забинтовану руку. – Зубами, скажена сучка! Ленц її пристрілив.

– Це помилка! – обурено вигукнув Штромм.

– Знаю, – зразу погодився Релінк. – І я вже сказав Ленцу, що відміняю подання про його чергове нагородження. Однак ви повинні реально дивитися на факти: такі типи готові на все, але вони не хочуть давати нам показання. Учора ввечері вбито співробітника поліції СД. Його заколов на вулиці кухонним ножем шістнадцятилітній хлопець. І теж живим його взяти не пощастило. Самому начальнику поліції Цаху вони винесли смертний вирок, і він регулярно одержує про це листівні повідомлення.

– Все-таки рано чи пізно ми доберемося до них, – всупереч звичаєві тихо промовив генерал і вирішив, що пішки містом більше не ходитиме.

– Так, ми доберемося, – мляво погодився Релінк. – Але це шлях важкий і довгий. Візьміть історію з аеродромом. За наказом Берліна ми арештували там механіка, німця Вальтера Шніцлера, і відправили його в головне управління. Вчора мені подзвонив Олендорф. Цей механік – прямий агент червоних, причому з великим стажем.

– Вибух за ним? – спитав Штромм.

– Він не признався, але ясно, що Шніцлер був зв’язаний з диверсією. Бачите, яка глибока і складна червона пухлина. Вчора застрілився полковник із штабу повітряної армії – якийсь Пінер. Під час обшуку в його кабінеті знайшли щоденник. Це документ страшної ганьби. В ньому ненависть до фюрера, пророкування катастрофи рейха, співчуття росіянам, захоплення їхньою боротьбою. Загалом яма, повна помий. Судячи з щоденника, він написав якогось листа фюреру і після цього заподіяв собі смерть. Та найцікавіше знаєте що? У нього в столі знайшли листа від того механіка з аеродрому. Шніцлер просив влаштувати його на роботу тут у нас, на аеродромі.

– Може, він психопат? – припустив генерал Штромм.

– На жаль! У штабі полковник мав авторитет і дуже широке коло друзів, серед яких був навіть заступник командуючого армією. Я всіх їх викликаю на допит.

– Може, краще цією справою зайнятися добродіям з абверу? – запропонував Штромм. – Навіщо нам брати на себе цю муть?

– Абвер займається цією справою паралельно, – відповів Релінк. – Річ у тім, що тиждень тому мій співробітник повідомив про настрої цього полковника. Можливо, полковник відчув, що ми зацікавилися ним. В одному з його останніх записів у щоденнику – прокляття гестапо.

– І ви уже вжили якихось заходів?

– Безумовно, – відповів Релінк, хоч насправді він нічого не робив.

– Тоді ви маєте рацію, – погодився Штромм. – Ця справа може викликати сприятливий для нас резонанс, і ми ще раз обійдемо абвер.

– Я підготую повідомлення в Берлін, і, якщо хочете, ми разом його підпишемо, – запропонував Релінк.

– З приємністю.

Після цього Релінк розповів генералу, що він збирається розчистити тюрму, бо після облав вона знову повним-повнісінька. Нова облава планується на наступну неділю…

Ранкові обов’язки генерала Штромма цього разу явно затягнулись…