Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 39

За годину до півдня Федорчук і Юля вийшли на вулицю – нічого особливого, просто чоловік з жінкою вирішили погуляти з нагоди недільного дня. Вони статечно і неквапливо обійдуть свій квартал і біля останнього повороту пройдуть повз Григоренка. Федорчук не зупиняючись, скаже одне тільки слово: «Жде», – і вони підуть далі, до свого будинку. Там вони сядуть коло воріт на лавку і мирно розмовлятимуть, поки не побачать вдалині Шрагіна, який іде до них. Тоді на лавці зостанеться Юля, а Федорчук піде в садок – там його пост на час зустрічі Шрагіна з Харченком.

На цю останню зустріч з Харченком Шрагін ішов, як завжди, зібраний і впевнений у правильності свого рішення.

І Григоренку, що стояв, як належить, на перехресті, і Юлі, яка сиділа на лавці, і Федорчуку, котрий зустрів його в садочку, – всім Шрагін хотів би сказати: «Все гаразд, дорогі друзі, ми діємо…» Але він пройшов повз них мовчки.

Харченко зразу вгадав настрій Шрагіна і теж тримався упевнено.

– Пальне заправлено, мотор перевірено. Лишилося ввімкнути першу швидкість, – сказав Харченко усміхаючись. Уже кілька днів спеціально не голившись, він нерівно заріс темною щетиною. На ньому була куртка, перешита із старого сіряка, і величезні кирзові чоботи. Свій каштановий кучерявий чуб він обстриг під машинку.

– Маршрут походу вивчили? – спитав Шрагін.

– Як вірші, навіть усі села запам’ятав.

– А по резервних маршрутах теж?

– Аякже… Якщо похід залежить од цього, то вважайте, що я вже по той бік фронту. А повідомлення в мене тут… – Харченко постукав пальцем по лобі і переказав текст повідомлення.

Шрагін підпалив папірець, коли він догорів, кинув у піч. І ця мовчазна нескладна процедура раптом набула якоїсь майже містичної значущості, наче з цим списаним папером згоріло все, що було зв’язано з періодом підготовки, і з цієї хвилини Харченко був уже в поході. Вони довго мовчали.

– Я знаю, Павле Петровичу, як вам буде важко, – перший порушив мовчанку Шрагін. Він хотів сказати Харченку «ти», але не міг пересилити себе. – Небезпека чатує на вас буквально на кожному кроці. Але земля, якою ви йтимете, все-таки наша, рідна. І наші люди вам допомагатимуть. І земля, і люди… – Шрагін замовк, йому здалося, що він каже зовсім не ті слова, які зараз доречні.

– Я хочу сказати… – почав Харченко. – Для досягнення мети я зроблю все. І якщо я все-таки не дійду, знайте – я загинув, як годиться… кожному з нас.

– Навіщо ця розмова? – запитав Шрагін.

– Загубитися страшно, Ігоре Миколайовичу, – не зразу відповів Харченко. – Якась поліцейська сволота прикінчить мене в безвісному сільці… Навіть могили не буде. А в мене старенькі батьки, я в них один-єдиний.

– Ви не можете загубитися.

– Відповідно до плану походу я зайду до батьків Григоренка, – говорив далі Харченко. – Хочу залишити в них записку, щоб вони переслали її після війни моїм стареньким. Можна?

– Тільки самі сховайте її якнайкраще, – сказав Шрагін.

Наставав час прощатись. Шрагін встав. За ним підвівся Харченко.

– Вам треба добре виспатись, – сказав Шрагін.

– Не спиться чогось…

– Все буде добре. Тільки скоріше повертайтесь, – сухувато і просто сказав Шрагін, наче йшлося про мирне відрядження.

– Хотілося б там, за фронтом, погуляти трохи, не оглядаючись на гестапо, – спробував пожартувати Харченко.

– Гаразд, разом потім погуляємо, – сказав Шрагін і раптом запізніло усміхнувся з жарту Харченка. Це відразу зблизило їх. Вони обнялись і якусь мить мовчки стояли, притиснувшись один до одного.

– У нас дуже важко, – сказав Шрагін, вивільняючись з обіймів.

– Знаю.

– І тим більші наші надії на ваш похід.

– Зроблю все.

– Я повідомив про ваш похід. Дано вказівку ждати ваших позивних військовій розвідці всіх фронтів. Вам негайно подадуть допомогу…

– Все ясно, – сказав Харченко, подаючи руку. – До побачення.

– Так, до побачення, до скорого побачення, ми вас ждемо, – швидко сказав Шрагін, міцно тиснучи руку товариша.

У вікно Шрагін бачив, як Харченко проходив через садок, як його зупинив Федорчук. Вони обнялись, розцілувалися тричі хрест-навхрест, Федорчук підштовхнув Харченка в плечі і потім ще довго дивився на хвіртку, що зачинилась за ним.

– Дійде, Ігоре Миколайовичу, дійде, – сказав Федорчук, увійшовши в хату. – І на честь його походу я підпалю свою нафтобазу. Побачите, що не даремно я упросив вас залишити мене в місті.

Федорчук розказав про свій план. Він уже дістав кілька пляшок з пальним, що призначалися для боротьби проти танків. Пальне, злите у відро, він підпалить за допомогою запального шнура.

– Поки шнур згорить, я втечу, – закінчив він свою розповідь. – І не тільки моїх слідів не лишиться, всієї бази не знайдуть. Там же, крім нафти, сила-силенна бензину, гасу.

Вони ретельно обговорили план диверсії, і Шрагін затвердив його з однією лише умовою, що Федорчук почне діяти тільки тоді, коли буде впевнений в успіхові кожного свого кроку.

Домовилися про зустрічі і явки на найближче майбутнє. Федорчук передав Шрагіну докладне повідомлення Юлі про розмови льотчиків у ресторані.

– Спасибі їй величезне, – сказав Шрагін. – Вона завжди дуже багато важливого передає.

Федорчук почервонів і тихо сказав:

– Я скажу їй… – Він мовчки пройшов туди і сюди по кімнаті й спитав: – Коли йдуть наші?

– Я їду на кілька днів до Одеси. Спробую зв’язатися там з підпіллям, – може, вирішимо перебратися туди, а не до партизанів. На ці дні ви лишаєтесь за мене, Григоренка попереджено. Головне – обережність…

На світанку Харченко вирушив у похід.

Він ішов з Зіною, а попереду по обидва боки вулиці йшли Димко і Григоренко. Перед містком Григоренко перейшов через вулицю, і вони разом з Димком зупинилися біля перехрестя, вдаючи, ніби читають наклеєні на стіні об’яви. Зупинилися біля них і Харченко та Зіна.

– Поглянь, підхожа об’ява, – Димко підштовхнув Харченка і прочитав: – «Маючи власний будинок і бажання щастя, літній чоловік шукає надійну супутницю життя». Ти маєш бажання щастя?

– Ще й як! – відповів Харченко.

– Значить, порядок, – усміхнувся Димко. – І ми всі маємо. Щасливої тобі дороги.

Димко і Григоренко не оглядаючись пішли назад у місто, а Харченко і Зіна попрямували до містка. На випадок, якщо їх зупинять, у Зіни дуже надійний документ – довідка про роботу на біржі. Харченко мав виконувати роль робітника, якого вона найняла допомогти їй принести дрова.

Але вони безперешкодно проминули міст, піднялися на узгір’я берега, обійшли територію табору, і там, де дорога виривалась на степові промори, попрощалися. Зіна раптом заплакала.

– Ну, чого ти, дурна! – розгубився Харченко.

– Сама не знаю, – схлипнула Зіна.

Харченко обняв її і поцілував у щоку. Вона знову заплакала. Тоді він взяв її за плечі, повернув обличчям до міста, підштовхнув легенько, а сам пішов грузькою дорогою. Хвилин через десять він оглянувся: Зіна стояла на тому самому місці і махала йому хусточкою. Він пішов швидше, потім знову оглянувся. Зіна все ще стояла там, але обличчя її вже він не міг розгледіти, бачив тільки білу плямочку хустинки…

Звіряючись за сонцем, він ішов на північний-північний захід з розрахунком спочатку потрапити в район Харкова. Першого ж дня він пройшов не більше як тридцять кілометрів. Весняне сонце розтопило сніг, але ще не встигло висушити землю. Іди дорогою, іди цілиною – скрізь ноги по кісточки грузнуть у липкій грязюці. І хоч невідривно дивись на дзеркальні віконця калюж – все одно не помітиш, як опинишся по коліно у холодній воді.

Ніяких небезпечних зустрічей у перший день не було. А втім, він старанно обходив стороною всі селища. А на самітному, загубленому в степу хуторі, куди він наважився зайти попросити води, бабуся нагодувала його вареною картоплею і ще дала на дорогу два житніх коржики. Харченко сказав їй, що йде з полону до своїх стареньких під Київ.

– Може і мої отак ідуть додому, борони їх боже, – важко зітхнула бабуся, витираючи сухі, виплакані до дна безбарвні очі.

Жодного німця Харченко поки що не бачив – ця смуга степового півдня лежала осторонь від доріг війни. Але раз у раз він читав приліплені до телеграфних стовпів короткі об’яви-накази:

«Про появу невідомих осіб негайно повідомляти представників німецької армії або поліції. За переховування згаданих осіб – розстріл».

Проте перші п’ять днів дороги минули без будь-яких пригод. Він ішов з світанку до темряви. Ночував у стіжках торішньої соломи, в залишених куренях на баштанах, а то й посеред степу на сухому горбочку.

Якщо на крупномасштабній карті України з позначеними на ній всіма великими й малими дорогами нанести маршрут Харченка, то він виглядав би так, наче подорожній поставив собі за мету виміряти відстань між дорогами. Його маршрут був весь у дрібних зломах, зигзагах та все ж неухильно вів до Харкова.

Харченко знав, що все ближче весняний Дніпро, і його непокоїла думка, як він через нього перебереться. Місцевість навкруги ставала дедалі обжитішою, і незабаром вже стало безглуздо обходити селища. Хоч куди він звертав, попереду скрізь виникали силуети будівель. Не доходячи до селища кілометрів зо два, Харченко звертав убік, щоб обійти людне місце, а потім знову виходив на дорогу.

Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.

– Дядю, ти партизан? – почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.

Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо звідки взявся, у батьківському рваному піджаку, який звисав на ньому нижче колін.

– А хай тобі грець… – тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.

– Дядю, ти партизан? – знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.

– Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?

Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:

– Партизан! Партизан! Партизан!

Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…

Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.

– Ей, дядю, стривай! – крикнув чоловік.

Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.

– Хто ти такий? – крикнув чоловік.

– Подорожній, додому йду, – відповів Харченко.

– А де твоя домівка?

– На Харківщині.

Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.

– Партизан! Партизан! – закричали діти.

– Дурні ви, якщо я партизан! – сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.

– Іди, – суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.

– А ти хто такий, щоб наказувати? – спокійно запитав Харченко.

– Я в поліції помічник, – не без гордощів відповів чоловік і повторив: – Іди туди, і все.

– За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? – слізно заблагав Харченко.

– Іди, а то тривогу підніму, – чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…

Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:

– Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.

– Не твого розуму діло, – цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. – Сідай там і кажи, хто такий.

Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:

– Тобі як треба знати: з усіма подробицями?

– Кажи, хто такий і що тобі тут треба?

Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.

«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:

– Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.

– Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? – спитав Харченко, показуючи на палицю.

– Берданку обіцяли.

– Йому ще маєток на додачу обіцяли, – насмішкувато кинула його жінка.

– Ну, так от… – далі розповідав Харченко. – Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?

– Давай для порядку.

Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, – очевидно йому важко було читати.

Вернувши, нарешті, довідку, він промимрив:

– Документ як треба.

– В ньому тільки про одно не сказано, – чухаючи потилицю, сказав Харченко. – Що я вже дві доби нічого не їв.

– Оксано, почастуєш чим-небудь?

– А ти що, замість берданки окорок, чи що, одержав? – сварливо відізвалась жінка, але зараз же поставила перед Харченком чавунок з вареною картоплею і поклала товстий шматок хліба.

Харченко їв і розпитував хазяїна про життя. Але той, видно, не хотів вдаватися в подробиці– або найімовірніше боявся говорити у присутності дружини, з якою в нього були різні погляди на життя.

– Живемо, як усі, – сказав він, поглядаючи скоса на жінку. – Ждемо, коли стане краще.

– Ну гаразд. Як кажуть, спасибі цьому дому, віддамо шану другому… – вклонився Харченко. – Спасибі за притулок і за ласку… – Він встав і подав хазяїнові руку. – А тобі за справедливу службу…

Харченко йшов селом. До самої околиці за ним бігли діти, і, навіть коли село лишилося далеко позаду, він усе ще чув їхні вигуки:

– Партизан! Партизан!..

Нарешті Харченко добрався до міста Крюкова, що стоїть на Дніпрі. На протилежному березі річки, що розігралася повінню, розкинулося місто Кременчук. Кілька годин Харченко вивчав, як краще і безпечніше переправитися на той берег. Жодного човна на річці він не побачив, а на єдиному залізничному містку безупинно ходили вартові.

Та невдовзі Харченко уже знав, що мати човни в межах міста заборонено, але оскільки багато хто з крюківських мешканців працює в Кременчуку, то їх вранці на той бік одвозять на машинах по залізничному містку, там на рейки настелили дошки.

Рано-вранці Харченко в натовпі крюківчан, що йшли на роботу, благополучно перебрався на той берег Дніпра…

Розділ 40

Шрагін просив дозволу взяти з собою в Одесу дружину, щоб там показати її професорові, і адмірал Бодеккер поставився до цього цілком прихильно, навіть докорив йому:

– Як можна було чекати для цього службового відрядження? Відрядження – річ випадкова, а дружина у вас одна на все життя, – сказав він докірливо.

В Одесу з заводу після ремонту відпливав службовий катер, і адмірал запропонував Шрагіну скористатися ним…

Був тихий ранок. Високе ніжно-голубе небо здавалося продовженням непорушного морського простору. Десь далеко за обрієм проплив пароплав, залишивши після себе сіру смугу диму, по якій тільки й можна було вгадати лінію горизонту.

Шрагін і Ліля сиділи у відкритому кормовому відсіку, за плечима в них клубочилося розпороте гвинтами море. Команда катера, штурвальний і механік були румуни. Штурвальний, вродливий хлопчина з стрілчастими вусиками, у хвацько збитому на вухо береті, раз у раз, нахабно посміхаючись, поглядав на Лілю і всіляко манірничав перед нею. Механік тільки зрідка висовувався з гуркотливої утроби катера, щоб тривожно і швидко оглянути небо і знову зникнути. Він, видно, боявся літаків.

Катер ішов метрів за триста від берега, повторюючи всі його вигини. Мабуть, штурвальний теж пам’ятав про літаки і віддавав перевагу маршрутові під прикриттям берега.

Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою – подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.

– Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, – сказала Ліля.

– Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, – різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».

Більше вони про це не розмовляли.

Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, – було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.

Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.

– Ви все-таки молодець, Ліля, – усміхнувся він.

– Що? – ніби прокинулась вона.

– Я кажу: ви молодець, Ліля.

– Облиште, – поморщилась вона.

Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.

– Я чудово розумію, як вам важко, – сказав він суворо. – Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.

Ліля слухала, дивлячись на нього широко розплющеними, переляканими очима.

Штурвальний оглянувся, грайливо підморгнув Шрагіну, але у відповідь наткнувся на такий зневажливий і злий погляд, що посмішка миттю злетіла з його обличчя.

Сонце підбилося досить високо, і тепер потемніле море різко відділялося од неба смугою горизонту. Праворуч пропливав жовто-бурий горбкуватий берег. Ліля, одвернувшись, дивилася в море. Раптом вона несподівано повернулась до Шрагіна і спитала, високо піднявши голову:

– А що ви скажете, якщо я вийду заміж за Лангмана?

– По-перше, він одружений, – спокійно відповів Шрагін. – По-друге…

– Я поїду в Німеччину до його матері, – не дала йому договорити Ліля. – Вона не визнає його жінки, а в неї там десь на півдні свій будиночок.

– Ви його любите?

– Боже мій! – розсміялась Ліля. – Яке це може мати значення в цьому, як ви самі сказали, пеклі? – Вона знову повернулась до моря.

Шрагін почекав, думаючи, що вона скаже щось іще, але вона мовчала.

– Це вже вирішено? – підсунувшись до неї, спитав Шрагін.

– Ні, – не обертаючись, відповіла Ліля.

– Благаю вас, не поспішайте, – сказав Шрагін. – Уявіть, в якому становищі ви опинитесь, коли наші солдати одного дня постукають у той будиночок на півдні Німеччини. Що ви їм скажете? Як усе поясните? А те, що наші солдати одного дня туди прийдуть, – це неминуче!

Вона не повернула голови.

– В усякому разі ви повинні завчасно попередити мене, – вів далі Шрагін. – Мені ж тоді потрібно буде знайти іншу квартиру. Я не хочу…

– Не турбуйтесь, – перебила вона його гнівно. – Якщо досі нічого такого не сталося, то тільки тому, що існуєте ви.

– Спасибі, Ліля.

Катер круто розвернувся і помчав до берега. З утроби катера висунувся механік. Він крикнув щось штурвальному, а той без слів показав рукою на небо. Шрагін глянув угору і побачив три літаки. Три зірочки на блякло-голубому аркуші неба. Вони летіли дуже високо і навскоси від берега до моря.

«Наші!» – серце у Шрагіна закалатало частими поштовхами. Він узяв Лілю за лікоть. Вона обернулась і її очі здивовано розширились: ніколи ще не бачила в нього такого обличчя – його сірі очі сяяли радістю, і їй здалося навіть, що вони вологі. Такої його щасливої усмішки вона теж ніколи не бачила. Шрагін тихенько стиснув її лікоть і, дивлячись на небо, туди, де летіли літаки, сказав тихо:

– Наші.

Вони разом стежили за літаками, і Шрагін бачив, що Ліля теж хвилюється.

– А може, ви помилились? – не відриваючи очей від неба, пошепки спитала Ліля.

– Наші, наші! – прошепотів він їй у саме вухо.

Катер зайшов у цей час за величезний кам’яний валун, що виступав з моря. Механік вимкнув мотор. Тепер виразно було чути далекий дзвінкий гул літаків. Вискочивши на палубу, механік, зачепивши багром за скелю, підтягнув катер до неї впритул. Він і штурвальний теж стежили за літаками.

– А де ж ваша хоробрість, моряки? – по-німецькому крикнув Шрагін.

– Ми вже мали з ними справу, – відповів штурвальний поганою німецькою мовою.

– Не витрачатимуть вони бомби на ваш «лінкор», – насмішкувато сказав Шрагін.

– Ми через них на ремонті були, – додав механік, дивлячись на літаки, що віддалялися до горизонту.

– Не стоятимемо ж ми тут, поки в росіян закінчиться весь бензин, – сказав Шрагін, подивившись на годинник…

Але тільки тоді, коли літаки зникли, немов розтанули в бездонному небі, механік відштовхнувся од скелі, зійшов в утробу катера і ввімкнув мотор. Тепер катер ішов, ще ближче притискуючись до берега.

І от уже показалося дачне передмістя Одеси. Спочатку будиночки тулилися до берега поодинці, та невдовзі вони погустішали. Берег ставав стрімкіший і вищий. Але ніде нікогісінько. Крута хвиля, відкинута катером, стелилася на пустинний пляж.

Непомітно почалося місто. Катер одірвався від берега і пішов далі в море, а коли попереду відкрилась окреслена молом одеська бухта, він узяв курс прямо на місто.

– Я висаджу вас на службовому причалі! – крикнув штурвальний.

Шрагін кивнув.

Коли до причалу лишалося кроків двісті, Шрагін побачив там натовп німців. Вони стояли біля старої шаланди, з якої на берег сходили люди. Їх обшукували і шикували в шеренгу, перед якою походжав високий гестапівець у чорному мундирі.

– Не бійтесь, тримайтеся незалежно, – шепнув Лілі Шрагін.

Катер пришвартувався поряд із шаландою, і зараз же до нього підбіг німецький офіцер.

– Хто такі? – крикнув він, витріщивши очі.

– Потерпіть хвилинку, і ми вам відрекомендуємось, – спокійно відповів Шрагін, допомагаючи Лілі зійти на берег. Він не поспішаючи вийняв з кишені документи про відрядження і мовчки подав їх гестапівцю, що підійшов. Але той читати їх не став, засунув недбало в кишеню і наказав солдатам:

– До майора Крафта!

Солдат зробив виразний рух автоматом, що висів у нього на грудях. Шрагін взяв під руку Лілю, і вони пішли попереду солдата.

– Що трапилось? Чому? – пошепки спитала Ліля; обличчя в неї стало зовсім біле як папір.

– Зараз узнаємо, не бійтесь, – сказав їй Шрагін і міцніше стиснув її лікоть.

Він зрозумів, що обурюватися й сперечатись на причалі безглуздо. Тут діє безвідмовна машина, і керує нею зовсім не той гестапівець, який взяв документи, він їх навіть не подивився. За документами Шрагін був інженер-інспектор при адміралі Бодеккері, який посилав його в Одесу із спеціальним службовим дорученням. Ще один документ свідчив, що інженера-інспектора супроводжує дружина, яка їде в Одесу на консультацію до спеціаліста з легеневих хвороб. До цього документа додавалася довідка про хворобу Лілі, яку підписав начальник медичної служби вісімнадцятої армії. Цю довідку дав лікар Лангман. Документи були дуже надійні. І все-таки Шрагін трохи непокоївся.

Їх привели до невеликого будинку з білого каменю. Біля входу стояв вартовий. Солдат завів їх у тісну кімнатку, наказав стати до стіни, а сам став коло дверей. За дверима в дальшій кімнаті чути було збуджені чоловічі голоси. Двері розчинились, і на порозі показався високий на зріст гестапівець у розстебнутому чорному кітелі. Він здивовано подивився на Шрагіна, ще здивованіше на Лілю, застебнув кітель. Потім запитливо глянув на солдата. Той виструнчився, цокнув каблуками, але не вимовив ні слова. Гестапівець повернувся назад і зачинив двері.

Минуло ще хвилин десять, і в ту ж кімнату пройшов гестапівець, який на причалі взяв у Шрагіна документи. Незабаром він виглянув із-за дверей:

– Зайдіть.

У кімнаті було чотири чоловіки. Той, що виходив у розстебнутому кітелі, сидів за столом. Очевидно, він був головний, у його руках Шрагін побачив свої документи.

– Ви розмовляєте по-німецькому? – звернувся до Шрагіна гестапівець.

– Так, але коли зі мною розмовляють, – відповів Шрагін і посміхаючись подивився на гестапівця, що відібрав у нього документи.

– В його обов’язки не входить розмовляти, – усміхнувся головний і діловито спитав: – Вам, певно, потрібний номер в готелі?

– Я сподіваюсь, що про це потурбувався начальник порту пан Нельке, – відповів Шрагін.

Головний гестапівець набрав номер телефону.

– Пан Нельке? Це Віллі Крафт. Ви ждете кого-небудь від адмірала Бодеккера?.. Ах, він десь пропав?.. – гестапівець підморгнув Шрагіну. – Так от ми потурбувались, щоб цього не сталося. Пришліть машину і відвезіть своїх гостей у готель. Поспішайте, у мене справи. – Гестапівець поклав трубку. – Все гаразд, – звернувся він до Шрагіна. – Прошу не ображатись, така вже у нас робота. Пробачте, мадам, – гестапівець уклонився Лілі.– Мушу зауважити, мадам, що з вашою чарівною зовнішністю хворіти просто нерозумно…

Ліля механічно всміхнулась.

За ними приїхав сам начальник порту Нельке. Він був зовсім молодий, мабуть, ровесник Шрагіна. Випещене красиве обличчя, ставна спортивна постать, від нього віяло благополуччям і легковажністю.

– Везу вас у дев’ятнадцяте століття, – весело говорив він по дорозі в готель. – Просто дивно, як росіянам у цьому невідомому світові місті пощастило зберегти готель з французької провінції часів Бальзака.

– Нам потрібно дві кімнати, – сказав Шрагін і, помітивши здивування Нельке, пояснив: – Дружина хвора, їй треба рано лягати спати, а в мене можуть бути пізні службові справи.

– Будуть дві кімнати! – вигукнув Нельке так радісно, наче для нього було великим щастям виконати це прохання гостей.

Їм дали дві великі суміжні кімнати. Ліля хотіла одразу піти відпочити, але Нельке гаряче запротестував.

– Це жахливо! Це нестерпно! Унизу вже накрили стіл, і на вас чекають, – казав він і так благально дивився, що Ліля пообіцяла зійти в ресторан трошки згодом.

Стіл був накритий в окремому кабінеті, і справді там, крім Нельке, ждали ще чотири чоловіки – усі в цивільному. Начальник порту відрекомендував їх Шрагіну. Двоє – інженери якоїсь румунської будівельної фірми.

– Доктор Хакус, імперський банк, – ледь уклонившись, сказав про себе третій. У нього була могутня постать борця і довгасте, коняче лице.

Четвертий буркнув своє прізвище так, що його не можна було розібрати, і почав обмацувати Шрагіна маленькими чіпкими очима.

Зараз же почався обід, причому зовсім російський обід, навіть з супом. І звичайно, ікра, горілка, тости і безладні розмови. Шрагін чудово розумів, що він зовсім не та особа, заради якої влаштовувався б такий обід. Але в чому ж тоді річ? Що за всім цим приховано? Одна страва змінювалась іншою, горілку замінило вино, проте за столом, як і раніше, ні слова про справу. А коли прийшла Ліля, всі ще більше пожвавішали. І почалися тости.

– За сім’ю!

– За дружин! – кричав Нельке, піднявши бокал з вином і, звертаючись до Лілі, урочисто проголосив: – За вас, у вашій особі ми бачимо своїх далеких і коханих дружин.

Обід закінчився, і Нельке подав Лілі руку.

– А тепер відпочинок, відпочинок… – І, повернувшись до Шрагіна: – Всі справи – завтра.

Шрагін і Ліля піднялись до себе. Ліля втомлено сіла в крісло. І зараз же задзвонив телефон. Шрагін взяв трубку і почув голос лікаря Лангмана:

– Не дивуйтесь, пане Шрагін, і не робіть непотрібних передбачень, – сказав він. – Просто у мене теж справи в Одесі, і заодно я вирішив допомогти вашій дружині скоріше потрапити на прийом до професора. У мене машина, і я можу зараз же за нею заїхати.

На подив і радість Шрагіна, Ліля покликалась на втому і, подякувавши Лангману за увагу, попросила його не турбуватись. Вона сама знайде професора. Поклавши трубку, Ліля мовчки пішла в свою кімнату.

– Я з годинку погуляю, – сказав їй услід Шрагін.