Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 3

Коли на другий день вранці Шрагін ввійшов на територію заводу, він одразу зрозумів, що робили невеликі групи людей – і цивільних, і військових – біля силового цеху і трохи віддалік, біля стапелів, де височів стальним громаддям недобудований крейсер. «Мінують», – здогадався Шрагін і раптом до болю уявив собі, як рухнуть всі ці складні і такі дорогі споруди і цей корабель-красень… Він пригадав першу студентську практику на Балтійському заводі. Інженер, який знайомив студентів із заводом, повів їх вздовж стапелів. На одному вони побачили маленькі людські постаті, що копошилися на дні величезного котлована – тут майбутнє судно тільки зароджувалось. На другому стапелі вони вже бачили контури судна, зростаючі догори, красиво вигнуті його боки, розперті стальними ребрами. На третьому стапелі вже настилали палубу, а на останньому був корабель, майже готовий до спуску. Він стояв похило, наче приготувавшись до стрибка в море, і був навдивовижу красивий – весь сяяв голубими зірками електрозварювання… Так людина, раз побачивши чудо народження корабля, назавжди перейметься повагою до людей, які це чудо роблять, самі того не помічаючи…

Головного технолога на заводі не було. В залі перед його кабінетом за здибленими креслярськими дошками нікогісінько. Шрагін постояв роздумуючи і пішов у дирекцію.

У просторій приймальні директора повнісінько стривожених людей. Помічник директора – юнак з худим вузьким лицем і русявим підстриженим йоржиком чубом – кидається від одного телефона до іншого і кричить у трубки одне й те ж саме:

– Директор на об’єктах! Я нічого не знаю! Прийде, тоді все з’ясується!

– Ось приїде пан, пан усе розсудить, – злісно сказав хтось у натовпі.

Шрагін протовпився до помічника директора і тихо спитав:

– Що тут діється?

– Що, що… Не приїхали грузовики на збірний пункт, а там кілька сотень людей: сім’ї, діти. Люди прибігли сюди. А що я можу зробити?

Задзвонив ще один телефон. Шрагін підняв трубку і почув суворий голос:

– Хто зі мною розмовляє?

– Інженер головного технолога Шрагін.

– Ви член партії?

Шрагін ледве не сказав «так», але трохи почекавши, відповів:

– Безпартійний.

– Гаразд, все одно. Ваші машини помилково затримала військова комендатура. Помилку виправлено. Там у комендатурі є ваш працівник, але він не знає, де збірний пункт. Негайно дзвоніть у комендатуру, наведіть порядок. Скажіть ще раз прізвище.

– Шрагін.

– Дійте, товаришу Шрагін.

Шрагін сказав помічникові, щоб той негайно з’єднав його з військовою комендатурою.

Приймальна спустіла, люди побігли на збірний пункт. Шрагін лишився удвох з помічником.

– А самому мені що робити? – розгублено спитав юнак. – Дружина з немовлям там, на збірному пункті, а я тут.

– Біжи на збірний пункт, я за тебе лишусь. Якось впораюсь, – сказав Шрагін не роздумуючи.

Юнака наче вітром здуло, навіть спасибі не сказав.

Шрагін сів за стіл. Він відповідав, як умів, на телефонні дзвінки, акуратно записував у книгу про кожну розмову і збоку ставив позначку: «Черговий інженер Шрагін», – це потім може придатися.

Годин через дві прийшов директор.

– Переведи телефон на мене, – сказав він, проходячи в кабінет і нітрохи не дивуючись з того, як змінився його помічник. Він, мабуть, просто не помітив, хто сидів за столом.

У приймальні залишились два чоловіки, які прийшли з директором. Вони теж не звертали на Шрагіна ніякісінької уваги і, відійшовши до вікна, про щось розмовляли.

Задзвонив дзвінок десь над дверима в кабінет, і Шрагін зрозумів, що це викликає директор. Коли він увійшов, директор здивовано підвів брови:

– Вам що?

– Ви дзвонили.

– Де помічник?

– Я за нього. Він побіг на збірний пункт, там у нього дружина з немовлям.

– Хто ви такий?

– Інженер з відділу головного технолога Шрагін.

– Шрагін? Щось я вас не знаю.

– Я новенький, – усміхнувся Шрагін.

– Чому не поїхали із своїм відділом?

– Я тільки вчора оформився, нічого не знав.

– Як це вчора?

– Та отак, переведений до вас із Балтійського.

– Переведений? Зараз?!

– Так. Ось витяг з наказу.

Директор прочитав папірець, повернув його Шрагіну і раптом розсміявся:

– Канцелярія наша із заліза – хоч потоп, а вона своє діло крутить. Ну що ж, працюй поки що при мені. Сказати правду, я забув про помічника. Як тебе звати?

– Ігор Миколайович.

– Так от, Ігоре Миколайовичу, сиди тут на телефонах. Я знову піду на територію. Звідусюди тобі дзвонитиму, доповідай тільки про найважливіше. Зрозумів?

Директор пішов.

Шрагін мимоволі усміхнувся: здорово у нього все складається…

Коли вже починало вечоріти, директор повернувся. Виснажений і похмурий, він підійшов до Шрагіна і, дивлячись на нього байдужими очима, сказав:

– Все. Смертний вирок винесено, виконання – від ситуації.

– Кому?

– Заводу винесено вирок! Заводу! – закричав директор. Він був на межі істерики. – Сам усе перевірив! Кожний заряд. А я ж усе це сам будував! Сам! Розумієш ти це?!

До кабінету зайшли два офіцери із знаками розрізнення інженерних військ: капітан і лейтенант.

– Прийшли, вбивці, – похмуро усміхнувся директор. Здавалося, він уже заспокоївся. – Тут ждатимете команду?

– А де ж іще?.. – відізвався капітан і сів на диван. Поруч нього сів лейтенант.

– Я зараз їду в міськком, – сказав їм директор. – Час од часу дзвонитиму.

– Наказ я повинен одержати від полковника Стебльова, – суворо уточнив капітан.

– Знаю, знаю, – роздратовано мовив директор. – Я такий наказ не зможу і вимовити.

Капітан промовчав і заговорив про щось з лейтенантом.

– А з тобою ми вирішимо так… – звернувся до Шрагіна директор. – Помічник мені поки що потрібен, так що ти на сьому годину ранку прийди сюди, якщо, звичайно… – директор запнувся і потім швидко закінчив: – …якщо вночі не виконають вирок…

Шрагін простував вулицями міста. Спадали повільні літні сутінки. На заводі неначе все гаразд, він зачепився там непогано. Тепер він ішов на квартиру, де мав жити.

Коли готувалася операція, то житлове питання виглядало досить надійно. Велика квартира належала німкені-колоністці, яка двадцять років працювала в цьому місті вчителькою німецької мови. Чоловік її давно вмер, а вона минулого року пішла на пенсію. Єдина її дочка, комсомолка, вчилася в Ленінградській консерваторії. Словом, можна було сподіватися хоча б на те, що на відверту підлоту хазяйка квартири не здатна. У великій її квартирі, що займала весь будинок, тільки одна кімната належала не їй, і до перших днів війни в цій кімнаті жив інженер місцевої електростанції. Він переїхав. Тепер цю кімнату мав зайняти Шрагін, ордер у кишені. На ньому дата – 14 червня 1941 року. Хоч це місцеві товариші зробили як слід…

Будинок Шрагіну сподобався. Кам’яний, одноповерховий, старомодний, він стояв і в центрі і в той же час на тихій вулиці, засадженій акацією і каштанами. Своїм фасадом не впадав у очі, але мав досить пристойний вигляд, проте було видно, що не ремонтувався він, певно, з царських часів.

Шрагін натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з накладними дерев’яними завитками. Почекавши трохи, він подзвонив ще раз. Ніхто не відзивався. Мабуть, до будинку є чорний хід з двору, а цей парадний може й зовсім закритий. Шрагін пройшов вздовж будинку і крізь хвіртку в узорчатих залізних воротах потрапив у двір, який більше був схожий на садок. Обійшовши будинок, він постукав у низенькі двері. Вони зразу ж відчинились, і Шрагін побачив високу жінку з хитромудрою зачіскою з сивіючого волосся, з дряблим обличчям.

– Вам кого? – спитала вона без будь-якого занепокоєння.

– Прошу пробачення, я ваш новий сусід, – сказав Шрагін.

– Нарешті! Заходьте! – Жінка пропустила Шрагіна повз себе і замкнула двері.

Вони пройшли у невеликий передпокій парадного входу. Тут стояли ломберний стіл і два крісла. Підлогу вкривав вичовганий килим.

– Ви Емма Густавівна? – спитав Шрагін.

– Так, я Емма Густавівна Реккерт, – з гідністю відповіла жінка.

– В міськжитловідділі мені наказали жити з вами в мирі й злагоді, – усміхнувся Шрагін. – Мене звати Ігор Миколайович.

– Ви пробачте мені, але оскільки вже я відповідальний наймач, то хотіла б побачити ордер, – трохи ніяковіючи, сказала Емма Густавівна.

Вона уважно прочитала папірець і підозріливо подивилася на Шрагіна.

– Ви одержали його, коли попередній мешканець ще жив тут?

– Так, він чомусь зволікав з переїздом, а головне, я сам затримався… – недбало відповів Шрагін, відзначивши уважність жінки до таких формальних дрібниць.

– Ну що ж, будемо знайомі, – сказала Емма Густавівна. – Ваша кімната отам, останні двері ліворуч. Ключ висить на гвіздку. Там же і ключ від парадних дверей. Мушу попередити, що меблі в кімнаті, які вони не є, належать мені. Попередній мешканець платив мені за них десять карбованців на місяць.

– Я наслідуватиму його приклад, – усміхнувся Шрагін.

Кімната була досить велика. Відсунувши штору затемнення, Шрагін побачив, що вікно виходить у двір. Старовинне дерев’яне ліжко, стіл, крісло і стілець. Шафа із дзеркальними дверцятами. На підлозі коло ліжка килимок з вигаптуваними на ньому цапками. Всі ці речі вже давно служили людям, і якщо вони мали вигляд ще цілком пристойний, то тільки тому, що люди, яким вони служили, були бережливі й охайні.

У двері постукали.

– Хочу показати вам місця загального користування, – сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. – Оці двері – на кухню, ліворуч від парадного – ванна і туалет, – пояснювала вона. – Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко – я маю на увазі для ванни.

– Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, – розсміявся Шрагін.

– Мабуть, – усміхнулась Емма Густавівна.

Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:

– Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!

«Тут її дочка», – спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.

Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.

– Будь ласка, – почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною – цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.

– Пробачте, будь ласка, – винувато усміхнувся Шрагін, – але так вийшло, що в мене немає сірників.

– Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, – мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: – До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.

– Дуже радий. Ігор Миколайович.

– Ліля, – дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху – золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.

Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:

– От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. – Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: – Та й ви наче не збираєтесь виїздити?

Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.

– Так, я поки що не виїжджаю, – сказав Шрагін. – У мене взагалі дике становище.

– Посидьте з нами, – запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. – Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…

– Це його справа, – відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.

– Це правильно, кожен за себе вирішує сам, – підхопив Шрагін. – Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.

– З Ленінграда? – радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.

– Так, з Ленінграда, а що? – спитав він.

– Це моє найулюбленіше місто на світі, – тихо мовила дівчина.

– Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, – повчально зауважила Емма Густавівна.

– Ах, мамо, нічого ти не розумієш! – втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.

– Так отож… – вів далі Шрагін. – Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.

– От уже вчасно так вчасно! – похитала головою Емма Густавівна.

– І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?

– Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? – насмішкувато спитала Ліля.

– Лілі, перестань, будь ласка! – по-німецькому сказала Емма Густавівна.

– В усякому разі,– також по-німецькому заговорив Шрагін, – ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.

– Тоді мені лишається тільки припускати, – іронічно і також по-німецькому сказала Ліля, – що вас залишають тут партія, уряд і особисто товариш Сталін.

Те, що вони перейшли на німецьку мову, чомусь одразу загострило їхню бесіду.

Шрагін підвівся:

– Прошу вибачити мені…

– Ігоре Миколайовичу, будь ласка, не йдіть! – заблагала Емма Густавівна. – Хоч ви, може, зрозумієте і пожалієте стару людину. Вже третій день ми з дочкою мучимо одна одну. Мені важко… – Її голос затремтів, і з очей покотилися сльози.

Ліля підбігла до матері, притиснулася щокою до її обличчя.

– Мамо, мамочко, але я сама не знаю, що робити! Заспокойся ради бога!

Емма Густавівна витерла сльози мереживною хусточкою і винувато усміхнулась Шрагіну:

– Бачите, яка в нас неврастенічна квартира.

– Я сам винний, увірвався в вашу розмову…

– О! Вона завжди така! – вигукнула Емма Густавівна, перебиваючи Шрагіна. – Адже вона весь світ, все життя бачить тільки в двох фарбах – чорній і білій. Вона мені каже: «Ти радянська людина, ти повинна звідси тікати». І їй не зрозуміти, що я не можу тікати від могили мого чоловіка, батька її. Все, що було в моєму житті хорошого, минуло в цьому місті, в цьому будинку. Вона цього не розуміє.

– Мамочко, а ти не хочеш зрозуміти мене! – пристрасно заговорила Ліля. – Ти вже не молода, тобі боятися нічого. А що буде зі мною? Іти працювати на фашистів? Краще смерть! Тікати, залишивши тебе саму?.. – Вона почекала відповіді й вигукнула тужно: – Хоча б хто-небудь зрозумів мій стан!

– Дурненька, хай вони сюди приходять, нас це не стосується. Ми будемо з тобою вдвох і залишимось чесними людьми. І раніше були війни, і раніше захоплювали міста, але хіба всі мешканці цих міст автоматично ставали зрадниками? – Емма Густавівна всміхнулась Шрагіну. – Може, залишиться з нами і наш новий сусід. Га, Ігоре Миколайовичу?

– На жаль, Еммо Густавівно, я в своїх вчинках не вільний – я підкоряюсь наказові, який мушу кінець кінцем одержати. – Шрагін подивився на годинника. – Але я чудово розумію всю складність вашого становища. Розумію і вас, і Лілю. Я б дуже хотів вам допомогти, але як? А тепер я мушу йти, пробачте. Мені дуже рано вставати. На добраніч.

Вернувшись у свою кімнату, Шрагін думав не про Лілю і її матір, а про те, що в цілому квартира, здається підібрана вдало…

Розділ 4

Шрагін прокинувся, як за будильником, сім хвилин залишилося до шостої години. Розсунув на вікнах штори і завмер. Йому здалося, що він уже бачив, і не раз, і цей садок, і цей по-південному дрімотний ранок, коли сонце вже обережно ковзає по верховіттях дерев, а на землі ще лежать сині плями тіней – сліди, які залишила ніч. Шрагін сумно усміхнувся, це ж слова Ольги – «сліди, які залишила ніч». І він уже знав, що зараз за вікном зовсім не той садок, який привидівся йому в першу мить. Той садок – у Ялті, перед вікнами будинку відпочинку, в якому Шрагін минулого року проводив свій медовий місяць з Ольгою. Вони любили в такий ось ранній час сидіти на підвіконні, розчинивши в садок вікно, і розмовляти пошепки. Якось Ольга показала на плями тіней під деревами і таємничо пошепки сказала: «Поглянь, це сліди, які залишила ніч. Ти ж ловець шпигунів, ти тільки так і мусиш все бачити…» Хай йому чорт, який це був радісний місяць! Мабуть, за все своє життя вони не посміються стільки, як за той травень. Як неймовірно далеко все це!..

Шрагін обережно відчинив вікно, і в кімнату разом з прохолодним, пряним запахом повітря ввірвався віддалений гуркіт, схожий на грім. Спогади відкинуто, думки спрямовано вперед, у новий, повний невідомого, день, що тільки-но розпочався. Шрагін став швидко вдягатись.

Насамперед – на завод.

Смертний вирок, про який казав директор, ще не був виконаний. Біля стапелів сиділи солдати, деякі з них, знявши сорочки, підставляли сонцю спини. «Виконавці вироку», – подумав Шрагін. Тисячі людей роками, як працьовиті мурашки, будували завод, потім на цьому заводі зводили красиві, могутні кораблі. І от прийшли сапери, і вони теж люди, які десь щось будували, заклали вибухівку і тепер, гріючись на сонечку, ждуть наказу, щоб у одну мить перетворити завод на купу руїн. Але інакше не можна: подарувати ворогові такий завод, означало б подарувати йому свою силу, яка тут же стане смертю тисяч і тисяч наших людей. Неймовірна логіка війни.

Директор заводу стояв біля входу в заводоуправління з тим самим капітаном інженерних військ. Коли Шрагін підійшов до них, директор тільки мить здивовано дивився на нього, а потім спитав:

– Ну що хорошого скажеш нам?

– Нічого.

– А хотілося б… – зітхнув директор. – Вночі я задрімав на дивані у міськкомі і раптом бачу – входить генерал і каже: «Все гаразд, директоре, прогнали ми Гітлера, давай запускай завод…» Прокинувся, а передо мною стоїть він… – директор кивнув на капітана. – Стоїть і питає: «Де полковник Стебльов?»

Капітан нагнувся, підтягнув брезентові халяви чобіт і сказав, ніби просив вибачення:

– Служба така.

– Звіряча в тебе служба, капітане, – переконано сказав директор, наче не розуміючи безглуздості своїх слів, і звернувся до Шрагіна: – Загалом чуда не буде, і ти, чесно кажучи, більше мені не потрібен. Ти без сім’ї? Ну й добре. Іди до містка і сідай до кого вдасться. Не думай, не думай, дій. Сьогодні попутний транспорт ще буде… – Він подав Шрагіну руку. – Дій!

Шрагін зайшов до дирекції і подзвонив в управління НКВС підполковнику Гамаріну.

– У мене до вас просьба, – навмисно не здоровкаючись, сказав він. – Сьогодні вдень, як домовились, я зустрічаюся з своїми товаришами, але до цього мені хотілося б з кимось із них побалакати.

– Якраз у мене Григоренко, – сказав Гамарін. – Куди йому під’їхати?

– Прошу його через двадцять хвилин бути на розі Радянської і Херсонської.

– Ясно. Більше вам нічого не потрібно? – спитав Гамарін.

– Ні. Дякую.

Коли Шрагін підходив до умовленого місця, він ще здалека впізнав Григоренка, хоча ніколи досі його не бачив. На перехресті стояв, поглядаючи на всі боки, франтувато вдягнений молодик. На ньому був новий габардиновий плащ стального кольору, сірий капелюх і яскраво-жовті черевики. Шрагін навмисно не домовився про прикмети і тепер, уповільнивши ходу, зацікавлено стежив за юнаком. Проходячи повз нього, Шрагін зустрівся з ним очима, не подавши ніякого знаку. Але коли, пройшовши кілька кроків, озирнувся, то побачив, що хлопець його наздоганяє.

– Чи немає у вас сірника, товаришу? Пробачте, звичайно…

– Я не палю, – відповів Шрагін. І подумав: цікаво, як поводитиметься він далі?

Обличчя хлопця прибрало лукавого вигляду, і він сказав:

– А я, здається, вас знаю. Вас часом не Ігорем Миколайовичем звати?

– Ні.

– Ти глянь, помилився! – скрушно мовив хлопець. – Пробачте…

– Ви Григоренко? – спитав Шрагін.

– Так!

– Ідіть за мною…

Незабаром вони вже сиділи у відлюдному місці, недалеко від будинку, де оселився Шрагін.

Шрагін мовчав, безцеремонно розглядаючи юнака, який раптом зніяковів і сердито шпурнув на землю тільки-но прикурену цигарку:

– Не можу до курива звикнути, хоч убий.

Юнакові було років двадцять чотири, не більше. Обличчя в нього якесь дивне: наче й красиве, а чимось і неприємне, немов і простецьке, а разом з тим хитрувате. Ясно-сірі очі дивилися прямо, навіть наглувато, то враз починали бігати, ховатись. Широкі груди розпирали шовкову смугасту сорочку, пов’язану яскраво-жовтим, як черевики, галстуком. Поки що Шрагін знав про нього тільки одне: вихованець спецшколи НКВС.

– Як вас звати?

– Мишко… Михайло, – поквапно відповів хлопець.

– Повністю, будь ласка.

– Григоренко Михайло Пилипович, – чітко відповів хлопець, і Шрагін помітив, що він хотів, як годиться військовому, встати, але не встав.

– А я Шрагін Ігор Миколайович. Ви раніше не курили?

– Не довелося. Тільки тепер.

– Покажіть ваші цигарки.

Григоренко витягнув з кишені коробку «Герцеговини флор», розкрив і подав Шрагіну:

– Прошу.

Шрагін закрив коробку і спитав:

– Як ви думаєте, у цьому місті хто-небудь, крім вас, курить такі цигарки?

– Та тут таких і немає зовсім, – не без гордощів відповів Григоренко. – Це ж нам в раціон дали, ще в Ленінграді.

– Тоді ці цигарки є безпомилковою вашою прикметою. Крім того, коли людина курить, не дістаючи від цього задоволення, це всім видно і за певних обставин може стати підозрілим і також прикметою.

– Ясно, Ігоре Миколайовичу, – почервонів Григоренко, і це його збентеження сподобалось Шрагіну.

– І взагалі, чого це ви так вирядились?

– Так нас усіх обмундирували ще в школі, – відповів Григоренко, і в очах у нього появилися веселі іскорки. – Вигляд, як у інтуристів.

– Всі так вдягнені?

– Геть усі, як лялечки. На вішалці переплутуємо плащі й капелюхи, – розсміявся Григоренко.

Шрагін примусив себе помовчати – кінець кінцем не Григоренко винний у цьому неподобстві.

– Поки ми сюди добиралися, нас двічі в міліцію замітали, – вів далі Григоренко. – Сміху повні штани.

– Як ви впізнали мене на вулиці? – спитав Шрагін.

– За описом підполковника Гамаріна.

– Молодець, – похвалив Шрагін і спитав: – З готелю виїхали?

– Виїхати – виїхали, а от як влаштувались – невідомо. Та я особисто вже давно живу на приватній.

– Де?

– Підшукав собі чудо-квартирку, – підморгнув Григоренко. – Я ж прибув сюди з дружиною. А в готелі місць для дружин не передбачили. Тоді ми з нею найняли кімнатку в самітнього пенсіонера, як годиться, приписалися. Завтра дружина від’їжджає, так би мовити, в порядку загальної евакуації членів родин місцевих співробітників, а я залишусь в кімнаті сам і на повних правах. Мені туди вже й продуктів підкинули, вважайте, що вся група сита буде, – додав Григоренко. – Цілу машину привезли.

– Хто привіз?

– Як хто? – здивувався Григоренко. – Солдати з дивізіону НКВС.

– І сусіди це бачили?

– Хто дивився, той бачив, – безтурботно відповів Григоренко.

– Якщо хтось із сусідів спитає, звідкіля продукти, кажіть, що купили наліво, і більше ні в які пояснення не вступайте.

– Порядок, Ігоре Миколайовичу!

– Як настрій? – поцікавився Шрагін.

– Бойовий, Ігоре Миколайовичу, скоріше б до діла. Руки сверблять.

– Було б краще, аби свербів мозок, а не руки, – ледь усміхнувся Шрагін.

– Свідомість теж напоготові. За всіх, звичайно, не скажу, та я особисто страху не відчуваю, дам фріцу прикурити, будьте певні!

– А всі інші що, бояться? – спитав Шрагін, якому не сподобались і бадьорий легкий тон Григоренка, і його слова «за всіх, звичайно, не скажу».

– Адже кожна людина, Ігоре Миколайовичу, збудована за персональним, так би мовити, проектом. І що кому запроектовано, спробуй узнати, поки з ним солі не наковтаєшся.

Шрагін мовчав. Те, що казав Григоренко, було в цілому правильно, але погано те, що він відділяв себе од товаришів. І в той же час було ясно, що сам він поки що зробив розумніше від інших.

– Ігоре Миколайовичу, ви завжди кажіть мені, як краще діяти, – сказав Григоренко і засміявся. – Ви ж не знаєте, я, як патефон: що на пластинці записано, слова не випаде. Мене в школі так і звали – «Мишко-патефон»…

– Гаразд. Поки що не забудьте, що ми збираємося сьогодні о чотирнадцятій нуль-нуль.

Вернувшись додому, Шрагін хотів спокійно подумати про наступну розмову з товаришами по групі, але почув тихий стукіт у двері.

– Прошу, – невдоволено озвався він.

Це була Ліля. Дивлячись убік і червоніючи, вона швидко сказала:

– Я хочу просити у вас пробачення… за вчорашнє.

– Дрібниці. У всіх з нервами не гаразд, я теж, знаєте… – усміхнувся Шрагін. Він хотів у цю мить тільки одного – щоб вона якомога скоріше пішла і не заважала йому. А вона переступила поріг і зачинила за собою двері.

– І все-таки я не знаю, що робити, – тихо промовила дівчина.

– Одно з двох: або виїжджати, або залишатись, – сказав Шрагін.

– Значить, ви допускаєте або – або?

– Допускаю, – відповів він, серйозно дивлячись їй у вічі і повторюючи про себе: «Іди, іди геть, немає ні хвилинки. Іди».

Здавалось, Ліля почула його, вона рвучко повернулась і вибігла з кімнати…

Перед зустріччю з товаришами Шрагін з тією ж обережністю зайшов в управління. Полковник Бурмін вигрібав із свого сейфа папки і запихав їх у фельд’єгерські брезентові мішки.

– Залишаєшся? – спитав він Шрагіна замість привітання.

– Що на фронті? – відповів Шрагін також питанням.

– Скрізь погано, а в нас так зовсім кепсько. Можливо, вже завтра до ночі все скінчиться. Наші сім’ї виїжджають сьогодні, а ми завтра вранці. А ти?

– Залишаюсь.

– Я думав про тебе… – вів далі Бурмін, запихаючи папки в мішки. – Я все, майор, розумію: залишаєшся ти тут голий і на голому місці, і ми в цьому теж дуже винні. Хто міг подумати, що ми, не провоювавши й двох місяців, – віддамо південь? Та ще тиждень тому я й подумати не міг, що доведеться отак сейфи витрушувати. Ні п’яді чужої і тим більше своєї – ось яка була програма. А тепер свою землю віддаємо цілими областями, та ще кров’ю своєю поливаємо. А втім, тобі це, дивись, ще й допоможе? Німцеві, певно, і на думку не спаде, що на його шляху раптом стане якийсь майор Шрагін з групкою людей. Загалом не згадуй нас лихом, бажаю удачі. Коли б я був молодший, та щоб менше мене тут знали, їй-богу, залишився б теж…

Шрагін розхвилювався. У Москві в поспіху з ним не змогли навіть попрощатись як слід. І тільки тут, від цього втомленого літнього полковника, він почув людські слова, які так потрібні були йому тепер.

– Спасибі, товаришу полковник, – тихо мовив Шрагін і підійшов близько до Бурміна. – Адже, можливо, й не побачимось? – так само тихо спитав він.

– Виживемо, то побачимось, – буркнув полковник, який, сидячи навпочіпки, застібав пряжки на мішку. Він підвівся, відіпхнув мішок ногою і подав Шрагіну руку. – До зустрічі, майоре, до зустрічі.

– До зустрічі, товаришу полковник, – сказав Шрагін, міцно стиснувши широку руку Бурміна…

Через годину відбулася його зустріч з учасниками групи.

Готуючись до неї, Шрагін прекрасно розумів, що його розповідь про майбутню роботу буде суто умоглядною, і тепер навіть не пробував вдавати, нібито він знає щось таке, чого не знають його товариші. Найцінніше в цій зустрічі – можливість хоч трохи узнати один одного. Так вийшло, що, може, завтра їм іти разом на смерть, а вони сьогодні тільки вперше побачаться…

– Міцно осісти в місті – наше перше і найважливіше завдання, – сказав він. – Після того, як сюди прийдуть німці, ми щонайменше місяць нічого не робитимемо. Забудьмо, хто ми. Більше того, ми люди поза політикою. Нам все одно: хоч сам чорт біля влади, тільки б ситими бути. Але кожен з нас може опинитися в ситуації, коли корисно стати і співчуваючим новій владі. Та тут небезпечно переграти. Словом, перший місяць – кожен вивчає свої ситуації і виробляє свої позиції. Потім за моїм сигналом вступить у дію відома вам схема зв’язку номер один. А тепер я хочу порозмовляти з кожним з вас окремо…