Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 41

Шрагін вирішив походити по місту, з’ясувати, чи ніхто за ним не стежить, і якщо ні – зараз же сходити на явочну адресу, яку йому дали ще в Москві. Це був рискований крок – іти на явочну квартиру через рік. Хіба мало що могло трапитись за цей час! Але треба було йти. Якщо з квартирою все гаразд, він матиме зв’язок з одеським підпіллям, а може й з діючою тут оперативною групою чекістів. Зрештою це, і тільки це було його головною справою в Одесі.

Спочатку він стояв біля під’їзду готелю, не без здивування спостерігаючи безтурботне життя вулиці. Смуглолиций чистильник чобіт, калатаючи щітками об ящик, сипав примовками, зазиваючи клієнтів. Тротуаром і на бульварі фланірували люди, і не тільки військові. Десь поблизу захлиналися скрипки румунського оркестру. В спокійному голубому небі сяяло сонце, що котилося до горизонту. І море під ним теж сяяло.

Шрагін пішов по алеї Приморського парку і вийшов до славнозвісних східців, увічнених у фільмі «Броненосець «Потьомкін». Сівши там на лавку, він милувався надвечірньою панорамою порту. За ним ніхто не стежив. Поки не стемніло, він перевірив це ще й ще. І тоді попрямував до явочної квартири.

Це був двоповерховий будинок, низ – кам’яний, верх – дерев’яний. Вхід з двору. Гримлячими залізними східцями Шрагін зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима з табличкою «кв. 3». Над верхнім дверним одвірком у стіні стирчав цвях з кусочком дроту – умовний знак, що з явочною квартирою все гаразд.

Він постукав у двері двічі сильно і двічі тихіше. Минуло хвилин п’ять, перш ніж двері відчинились, і Шрагін побачив оброслого сивою щетиною чоловіка в червоній майці і піжамних смугастих штанах.

– Вам кого? – хрипло спитав чоловік.

– Пробачте, будь ласка, але я хотів би довідатися, коли повернеться Єлизавета Петрівна? – неголосно сказав Шрагін умовну фразу.

На обличчі у чоловіка виникла ціла гама переживань: переляк, здивування, недовіра.

– Єлизавета Петрівна повертається сьогодні, ви можете її… почекати… – затинаючись, промовив він, нарешті, фразу пароля у відповідь.

Вони пройшли в маленьку занехаяну кімнату, де стояло ліжко з пом’ятою, неприбраною постіллю, один-єдиний стілець і стіл, на якому лежали книги і рештки їжі. Книги лежали на підвіконні і на підлозі біля ліжка. Шрагін пам’ятав, що хазяїн квартири мав бути чи то журналістом, чи то редактором, а може, навіть письменником. Москва тоді точних відомостей про нього не мала.

– Давайте знайомитись, – усміхнувся Шрагін, подаючи руку хазяїнові квартири. – Ігор Миколайович.

– Здрастуйте, Ігоре Миколайовичу, – пробурмотів він, потискуючи руку Шрагіна своєю холодною рукою. – А я… мене звуть… Олексій Михайлович. Ви сідайте, будь ласка. От сюди… – він підсунув Шрагіну стілець, а сам сів на ліжко.

– Ну, як у вас ідуть справи? – запитав Шрагін.

– Які там справи… – мляво сказав Олексій Михайлович. – Ніяких справ я не знаю. – Він ловким і звичним рухом вихопив з-під ліжка пляшку з румунською горілкою цуйкою і поставив її на стіл. – Чи не хочете?.. Для бадьорості.

– Спасибі, від ковтка не відмовлюсь, – силувано усміхнувся Шрагін. Йому хотілося якомога скоріше встановити контакт з цією людиною, хоч усе в цій кімнаті і сама ця людина викликали в нього занепокоєння.

Вони випили за зустріч, випили по черзі з одної захватаної брудної склянки.

Олексій Михайлович одразу ж наповнив склянку горілкою і підсунув її Шрагіну.

– Я пас, – відмовився Шрагін.

– А я прийму… для бадьорості… – Олексій Михайлович зобразив щось схоже на посмішку і одним ковтком осушив склянку. Він похлинувся і, прикривши рот долонею, сказав: – Хай йому грець, усьому цьому… – і хотів знову взяти пляшку, але Шрагін відставив її.

Олексій Михайлович розгублено подивився на нього і раптом заговорив швидко, ображено:

– Про яку роботу ви питаєте? Яка робота? Мене ж як залишили тут? Я безпартійний, тихо працював коректором у багатотиражці. А мене чомусь викликають в НКВС і кажуть: «Залишитесь у місті. Постарайтеся влаштуватися до німців у газету. Це, – кажуть, – наказ Батьківщини, і відмовлятися не можна, а коли потрібно буде – до вас прийде людина». Я й залишився. У німців в газеті служу. Як і раніше, коректором. Не падлючу, звичайно, але платню від них маю, на цуйку вистачає. А людина обіцяна так і не прийшла. От вам і вся моя робота.

– А вам тоді, в НКВС, ніяких адрес не дали? – спитав Шрагін.

– Аякже, дали, дали, аж дві, – закивав він головою. – Приходжу на одну адресу, кажу пароль: «Я від Івана Івановича. У вас продається швейна машина?» А у відповідь на мене вирячили очі: «Яка машина? Який Іван Іванович? Ви, – кажуть, – щось наплутали…» Я почав сперечатися: мовляв, нічого я не наплутав. Тоді мене просто шугонули матірщиною. На другу адресу я зовсім не пішов, однієї вистачить.

– Дайте мені другу адресу.

– Ради бога: Південна вулиця, двадцять сім, квартира п’ять.

– Який пароль?

– Та той же – про машинку, тільки не від Івана Івановича, а від Івана Петровича.

– Відповідь?

– «Іван Петрович попередив вас, що машинка потребує ремонту? Подивіться її самі».

«Так, цвях з дротом на місці, а більше нічого нема…» – думав Шрагін.

– Ви не думайте, що я гад якийсь, – порушив мовчанку Олексій Михайлович. – Ви дайте мені завдання, то я з радістю. Залишався ж я наосліп, але за рік такого тут надивився… Я ж сам пробував. Вичитав якось газетну полосу, дивлюсь – фраза: «Чесний труд в ім’я великої Німеччини», і – в слові «труд» друкарська помилка: замість «д» стоїть «п». То я не виправив, газета отак і вийшла: «чесний труп в ім’я великої Німеччини». Ну й що? Ніхто цього навіть не помітив. Папір – рвань, друк сліпий… – Він помовчав і говорив далі, незрозуміло посміхаючись: – Дійсно, Ігоре Миколайовичу, не так ми все це уявляли, не так…

– Ви по собі, Олексію Михайловичу, не міряйте, – миролюбно зауважив Шрагін. – Від того, що роблять у вас люди, які сидять у катакомбах, у гітлерівців мороз поза шкірою.

Олексій Михайлович підвів голову, і в його очах Шрагін побачив образу.

– Навіщо ви так, Ігоре Миколайовичу? – тихо і сумно спитав він. – Я ж нічим себе ще не запоганив, а якщо оцю п’ю цуйку, то куди ж мені подітись? – Помовчавши, він спитав так само сумно: – То що ж, я вам справді потрібний?

– У такому стані – ні, – відповів Шрагін. – Можу вам тільки порадити: опануйте себе і зрозумійте – одного дня вам доведеться відповісти на питання, що ви робили для свого народу, коли він обливався кров’ю. Ловили друкарські помилки в погані, пили цуйку, що ще? Що ще, Олексію Михайловичу? Подумайте про це, поки не пізно…

Коли Шрагін вийшов на вулицю, було вже темно. Треба було обдумати, чи йти на явочну адресу, яку він зараз дістав. Треба йти. Найменшу можливість встановити зв’язок з місцевим підпіллям він повинен використати.

Саме повинен…

Розділ 42

Шрагін уже зрозумів, чому начальник одеського порту Нельке зустрів його так люб’язно. Його втягували в грандіозну аферу, план якої був, однак, зовсім нескладний. Нельке подасть у Берлін дані про те, що порт потребує великого ремонту. Представник німецької міської адміністрації (він був присутній на обіді) підтвердить дані Нельке. Ремонт брала на себе румунська будівельна фірма. (Два її представники теж сиділи тоді за обіднім столом). Ремонтні роботи зроблять на копійки – про людське око, а всю величезну суму, асигновану на ремонт, поділять між собою учасники афери. Шрагін теж матиме досить великий шмат. За це від нього потрібно тільки одне – домогтися, щоб після його доповіді про поїздку в Одесу адмірал Бодеккер послав у Берлін шифрування, яке підтримувало б доконечну потребу ремонту.

– Ви ж абсолютно нічим не рискуєте, – умовляв його Нельке, коли вони на другий день після огляду порту вдвох обідали в ресторані готелю. – Припустімо навіть, що наш план провалиться, тоді ви скажете, що теж були жертвою обману, як і берлінське начальство. Ми можемо обійтись і без вашої допомоги, але все-таки шифрування Бодеккера добре зцементує цю справу. Ви розумієте мене? – Нельке дивився у вічі Шрагіну своїми красивими веселими очима.

– Я все розумію, – усміхнувся Шрагін. – Але дозвольте мені подумати.

– Скільки ви думатимете?

– П’ять хвилин.

– Тоді я піду подзвоню по телефону і через п’ять хвилин повернусь.

Нельке пішов.

Шрагін миттю все вирішив. Він не вважав, що це провокація, підстроєна спеціально проти нього, але на всяк випадок визнав за потрібне передбачити і такий варіант. Він вирвав аркуш паперу з блокнота і написав:

«Іду на запропоновану Нельке аферу, щоб згодом її викрити». Записку засунув у черевик під ступню. В разі чого він її покаже на виправдання своїх дій.

Вернувся Нельке.

– Ну? – весело спитав він.

– Я з вами, – так само весело відповів Шрагін.

– Я не помилився, – ви – людина діла! – вигукнув Нельке і довго тряс руку Шрагіну. – За обід уже заплачено. Мені треба мчати в порт. Отут, біля мого стільця портфель. Візьміть його, там половина вашого гонорару, решта – після шифрування Бодеккера.

Нельке міцно потиснув руку Шрагіну, подякував йому і запитав, скільки він ще перебуватиме в Одесі. Шрагін сказав, що Бодеккер доручив йому допомогти налагодити якісь справи адміністрації з місцевими робітниками порту.

– Вважайте, що все це налагоджено! – вигукнув Нельке і весело говорив далі: – Вся річ у тім, що ми добивалися саме вашого приїзду. Бачите, як міцно у нас поставлено справу. Ми провели розвідку в таборі вашого адмірала і узнали всіх з його оточення, на чию думку він зважає. Потім ми вибрали вас і придумали посильну тільки вам проблему взаємин з місцевими робітниками. От і все. Ну як сплановано?

– Нічого не скажеш, – усміхнувся Шрагін. – Тоді я в Одесі пробуду ще два дні, для годиться, так би мовити, та й дружина за цей час влаштує свої справи.

– Чудово. За готель заплачено, а на все інше грошей у вас вистачить, – засміявся Нельке, показуючи на портфель. – Коли вирішите повертатись, подзвоніть мені відносно машини. До побачення, колего, щирий привіт вашій чарівній дружині…

Лілі в номері не було, вона ще вранці поїхала до професора. Шрагін вирішив діждатись її і по телефону замовив для неї обід.

Лілі прийшла пригнічена, розгублена. Професор підтвердив, що в неї в легенях осередок хвороби, і хоч він невеликий, але перебуває в активному стані. Необхідне посилене харчування, цілковитий спокій, а найкраще – поїхати в спеціальний санаторій. Ліля заплакала, пішла в свою кімнату і лягла там долілиць на ліжко.

– Заспокойтесь, я зроблю для вас усе, що зможу, – втішав її Шрагін. – Я напишу рапорт адміралу Бодеккеру. І лікар Лангман, адже він…

– Ні в якому разі! – обурено перервала його Ліля. – Не знаю, як ви, а я рада, що досі нічим йому не зобов’язана.

– Я теж цьому радий, – заспокоював її Шрагін. – І думаю, що адмірал для мене все зробить.

Вірна своєму характерові, Ліля незабаром заспокоїлась, а довідавшись, що Шрагіну треба пробути в Одесі ще два дні, раптом сказала:

– Я їду сьогодні з Лангманом. Мені тут дуже тужно.

– У вас на тиждень сім п’ятниць, – усміхнувся Шрагін.

– Ця послуга його невелика, – сказала Ліля.

– Ви вже бачились? – запитав Шрагін.

– Так, коли я була у професора, він туди приїхав. І, до речі, запропонував влаштувати мене в якийсь славетний санаторій у них в Німеччині. Але я категорично відмовилась…

Наприкінці дня Лангман зайшов, щоб забрати Лілю.

– Не турбуйтесь, я воджу машину чудово, – сказав він. – Крім того, зі мною їде ще мій лікар…

До настання присмерків Шрагін сходив у розвідку за тією адресою, яку йому дав Олексій Михайлович. На тихій вулиці він побачив потопаючий в акаціях маленький будиночок, що справляв враження надійності, спокою і затишку. Шрагін твердо вирішив – як тільки смеркне, він сюди прийде.

У темряві та тиха вуличка виглядала вже небезпечною: тут у будь-якому місці могла чатувати невидима засідка. Та будиночок теж не здавався поринулим у надійний спокій. Він насторожено дивився на вулицю своїми темними вікнами. Цілу годину Шрагін, сховавшись у темряві, спостерігав за ним – ні звуку, ні найменшого руху. Треба йти…

Шрагін навскоси перетнув вулицю, піднявся на ганок будиночка і уривисто постукав у двері. Довго нічого не було чути, потім щось заскрипіло за дверима, пролунав брязкіт засува і двері прочинилися.

– Вам кого? – спитала із щілини невидима людина.

Шрагін сказав парольну фразу.

У відповідь – мовчанка: секунда, друга, третя… Ціла хвилина мовчанки, але двері залишалися прочиненими. Шрагін стиснув у кишені рукоятку пістолета. В цю мить почув потрібну відповідь…

І от він сидить за столом у маленькій задушній кімнатці, ледве освітленій мерехтливим вогником каганця. Навпроти – плечистий чоловік у матроському тільнику. У нього благообразне обличчя Миколи-угодника, на носі металеві окуляри. Шрагін уже знав, що його звуть Андрій Прокопович.

– Так, кинули ви мені під ноги гранатку… – поскубуючи борідку, тихо говорив Андрій Прокопович. – Адже пароль уже півроку як змінили. Лежить під ногами граната, шипить, а що робити – не знаю. За всіма законами я повинен був послати вас під три чорти, а з другого боку… – Він вийняв з-за халяви ніж і показав його Шрагіну: – От на нього, в разі чого, і покладався. А де ж ви цей пароль дістали?

Шрагін розказав про Олексія Михайловича.

– Первинні кадри, – зітхнув Андрій Прокопович. – Ми тільки в січні дізналися, що його залишали, постежили за ним, бачимо – порожнє місце, і вирішили – від гріха далі – пароль замінити.

Шрагіну страшенно повезло. Андрій Прокопович був активним учасником підпілля і мав можливість зв'язати Шрагіна з потрібними людьми.

Два дні підряд Шрагін в умовлений час приходив до пам’ятника Рішельє, ждав визначені двадцять хвилин і йшов назад. І тільки на третій день Андрій Прокопович прийшов. Вони попрямували в Приморський парк.

– Зустрітися з вами не можуть… поки що… – сказав Андрій Прокопович. – Але якщо у вас є яке-небудь повідомлення в Москву, передайте через мене… незашифроване. Ви не ображайтесь, у них добре поставлена конспірація.

– А у вас? – усміхнувся Шрагін.

– Самі бачили, прийняв вас за старим паролем, – відповів Андрій Прокопович, ніби виправдовуючись. – Втрати весь час, кожний підпільник тут у нас як золото. Важко дався нам перший рік, ох, важко! – знову зітхнув він.

Шрагін слухав свого співрозмовника і в цей час продумував текст повідомлення в Москву, який він зараз же повинен передати Андрієві Прокоповичу. На перший раз – ніяких відомостей. Він теж мусить думати про конспірацію. Кінець кінцем він написав на аркушику паперу:

«Мій радист загинув. Зв’язок втрачено. Підтвердіть можливість використання цього каналу зв’язку. Залишається гострою необхідність радиста, вибухівки. Грант».

Андрій Прокопович взяв у Шрагіна повідомлення і сховав його за підкладку в рукав піджака.

– Передам через чотири дні, – сказав він. – Раніше можливості нема.

Вони попрощались, як давні хороші друзі, і Шрагін пішов у готель…

Повернувшись з подорожі до Одеси, Шрагін, не заходячи додому, поїхав прямо на завод. З портфелем, напханим грошима, він зайшов у кабінет адмірала Бодеккера і по-військовому відрапортував про виконання завдання.

– Знаю, знаю, – адмірал вийшов із-за стола. – Нельке мені вже подзвонив і повідомив, як чудово ви впорались із своїми обов’язками. Сідайте. Ну, як там у них справи?

– Нельке, по-моєму, прекрасний організатор і добре знає свою справу.

У відповідь Бодеккер тільки хитро примружив одне око і нічого не сказав. Що могло це означати? Те, що Шрагін задумав зробити, було дуже небезпечно, але якщо станеться так, як він розрахував, це, крім усього іншого, ще більше зміцнить його становище при адміралі. І все ж він вирішив поки що не поспішати і спробувати краще з’ясувати ставлення адмірала до Нельке.

– Ви так дивитеся, наче у чомусь сумніваєтеся? – запитав Шрагін.

– Ви сказали: «Нельке – прекрасний організатор», – усміхнувся адмірал. Потім додав: – «Добре знає свою справу». Так от, я б наголосив на слові «свою». Так, свою справу він знає чудово.

Шрагін здивовано і нерозуміюче дивився на адмірала, чекаючи, що він скаже ще. Бодеккер перестав усміхатись, переклав з місця на місце на столі якісь папери і запитав сухо:

– Роботи було багато?

– Навпаки. Якщо говорити одверто, моя подорож туди була зовсім не обов’язковою.

Тепер уже адмірал здивовано дивився на Шрагіна.

– Але ж Нельке побоювався, що весь його місцевий персонал не сьогодні-завтра об’явить страйк.

– Я нічого там такого не помітив. Мені показували об’єкти, які потребують капітального ремонту, а про це навіть розмови не було.

– Он як? – підняв брови адмірал і говорив далі, неначе розмірковуючи вголос: – Надзвичайно дивно, що потреба ремонту виникла через рік після нормальної, а головне, зовсім не напруженої роботи порту. Дивно, дуже дивно…

– А може, потреба ремонту виникла через збільшення навантаження? – припустив Шрагін.

– Дурниця! Яке навантаження? В зв’язку з посиленням дій радянської авіації морські перевозки скорочуються.

– Могли збільшитись каботажні перевозки.

Адмірал гнівно подивився на нього.

– У них вже є проект ремонту?

– Я бачив кошторис на мільйон сімсот тисяч шістнадцять марок.

– Зворушливо!

– Що зворушливо?

– Зворушливі ці шістнадцять марок, – пояснив адмірал і надовго замовк. – Я не хотів би говорити про це, – порушив він, нарешті, мовчанку, ледве заставляючи себе говорити, – але змушений… саме змушений. Річ у тім, що Нельке на флоті – людина випадкова, і він… ділок, причому в гіршому розумінні цього слова… Я прошу вас відповісти мені чесно: ви бачили об’єкти, представлені до ремонту?

– Бачив.

– Вони справді зруйновані?

Шрагін мовчав.

– Відповідайте! – суворо зажадав адмірал.

– Я встановив, що моє мовчання коштує досить дорого.

– Я вас не розумію.

– Хочете знати, скільки коштує моє мовчання? Прошу. – Шрагін підняв з підлоги портфель, розстебнув його і висипав на стіл купу банкнот. – Це тільки половина ціни. Другу половину я одержу, коли доб’юся вашої підтримки планів Нельке.

– Я так і знав, – тихо промовив адмірал, важко сівши в кріслі. – Скільки тут?

– Не лічив.

– Чому ви взяли гроші?

– Я ще не користуюсь у вас таким довір’ям, щоб у подібній ситуації не думати про речові докази, – відповів Шрагін.

– Але які мерзотники! – вигукнув адмірал. – Зараз, коли Німеччині доводиться напружувати всі свої сили, коли фюрер у кожній промові закликає німців виконати до кінця свій обов’язок, ці гангстери вирішили грабувати Німеччину. Ганьба! – Адмірал з ненавистю поглянув на гроші і викликав майора Каппа.

– Хай знає, чим займаються мерзотники в мундирах!

Майор Капп з перших же слів Шрагіна зрозумів, яка ефектна і багатообіцяюча історія потрапляє йому до рук. Він з погано прихованою радістю вислухав Шрагіна і попросив зараз же докладно написати про все, що трапилось в Одесі.

– Ви, пане Шрагін, зробили величезну справу, – говорив Капп. – Ваша заслуга не забудеться.

– Я представляю його до нагороди, – сказав адмірал…

Скандальна справа про аферу в одеському порту хоч і не була широко розголошена, проте стала відома дуже багатьом. Про неї був виданий секретний наказ головного управління імперської безпеки, в якому повідомлялося, що учасники афери нещадно покарані. В цьому наказі вихвалялись заслуги майора Каппа, але про Шрагіна, і навіть про адмірала Бодеккера не було жодного слова. Ніякого ордена Шрагін не одержав, хоч адмірал дотримав свого слова і послав документи в Берлін. Шрагіну видали тільки грошову премію в розмірі тримісячного окладу. А як тільки він дістав канал зв’язку з Москвою через Одесу, він передав повідомлення про цю історію, і вона миттю стала надбанням радянської, а потім і іноземної преси. Ця сенсація була тим більше скандальною, що вона збіглася з публічною заявою Гітлера про те, що тепер усі німці – від керівників держави до останнього селянина – з невимовним ентузіазмом віддають все, що мають, своїй армії і перемозі.

«Гітлера спростовують його ж шахраї», – такий заголовок сенсації дала англійська газета.

Зате вже зовсім не передбаченим трофеєм Шрагіна в цій історії стала група працівників головного управління СД, яких зняли з постів і відправили на фронт. Їм пред’явили обвинувачення в розголошенні одеської справи…

Розділ 43

Релінка викликали до Берліна одержувати орден. Він чудово розумів, що цей орден, як кажуть, черговий, а не за якісь конкретні заслуги, і викликають його тільки тому, що статут ордена вимагає вручення його в столиці. Незабаром після перемоги над Францією йому довелося бути присутнім на такій церемонії. Вона відбувалася в актовому залі управління імперської безпеки в присутності офіцерського складу. Стіни з чорного дуба. Голубі офіцерські мундири. Ордени вручав Герман Герінг. Він був у білосніжному кітелі. Поздоровні промови виголошували елегантний густобровий Мартін Борман і, як завжди непроникний, Генріх Гіммлер. На закінчення всі співали «Хорст вессель», дивлячись на величезний прапор із свастикою… Тепер Релінк ставив себе на місце щасливчиків, які одержували тоді ордени, і, звичайно, хвилювався.

Релінк приготував до подорожі не тільки новий кітель, але й докладну доповідь про свою діяльність за останній рік, і те, як сприйме доповідь начальство, хвилювало його все-таки значно більше, ніж церемонія одержання ордена.

У Берліні він покаже доповідь насамперед своєму безпосередньому шефу Отто Олендорфу і, якщо дістане його схвалення, тоді передасть її в секретаріат рейхсміністра.

На всяк випадок Релінк віз з собою два варіанти доповіді: один – більш побідоносний, другий – дещо скромніший – хтозна, який там, нагорі, сьогодні настрій?

У побідоносному варіанті доповіді були такі висловлювання: «Ми зломили опір міста…», «Організовані дії підпілля уже в минулому…», «Перед нами залишилися тільки розрізнені одиночки…» В скромнішому варіанті доповіді таких категоричних тверджень уже не було, але перелічені конкретні факти діяльності СД переконливо свідчили, що за рік зроблено чимало.

І от службовим літаком штабу вісімнадцятої армії Релінк вилетів до Берліна. Коли літак наближався до Львова, його обстріляли з лісу партизани. Крупнокаліберна куля вивела з ладу один з двох моторів. Літак почав швидко втрачати висоту, і знову його обстріляли з землі. Один з льотчиків був поранений, а офіцер, фельд’єгер штабу вісімнадцятої армії, вбитий. Після першого обстрілу, обернувшись з переднього крісла, фельд’єгер сказав щось Релінку, і той згідливо кивнув, хоча через гул моторів нічого не розчув.

Після другого обстрілу вже Релінк нахилився до фельд’єгера і прокричав:

– Невже не можна навести тут порядку?!

Але той не повернувся – він був мертвий.

Релінк узнав про це тільки у Львові, коли літак незграбно приземлився і тіло офіцера впало на підлогу. Релінка налякала не тільки смерть людини, що сиділа поруч нього, але й байдужість, з якою на Львівському аеродромі поставилися до того, що трапилось, і те, як поранений в руку льотчик, дивлячись на вбитого офіцера, сказав, похмуро посміхаючись:

– Йому вже краще ніж нам, хіба не так?

Поки ремонтували літак, Релінк бродив по аеродрому, вже соромлячись свого страху і смакуючи наперед, як він розповідатиме берлінським чиновникам про цей епізод: «Він сидів поруч мене, буквально поруч…»

Але йому не довелося розказувати про це. В управлінні імперської безпеки такі історії нікого не цікавили. Більше того, Релінк зрозумів, що і він, і його доповідь теж нікого не цікавлять. Коли він увійшов до кабінету Олендорфа, той навіть не зразу впізнав його, а потім холодно попередив, що дуже зайнятий. Релінк віддав йому скромний варіант доповіді. Олендорф, не читаючи, сунув його в стіл і спитав відчужено:

– Ну, як справи?

– Різні, – розгублено почав Релінк.

– Очевидно, ви працюєте непогано, – поблажливо сказав Олендорф. – Генерал Штромм заявив, що йому там у вас нічого робити, і завдяки цьому він уже влаштувався тут.

– Мені не вистачатиме його досвіду, – лицемірно сказав Релінк, шкодуючи, що віддав не той варіант доповіді.

– Я певен, ви справитесь, – сказав Олендорф, дивлячись на годинник.

– Ви не знаєте, коли мені вручатимуть орден? – запитав Релінк. – Я не хотів би затримуватись у Берліні.

– Який орден? – здивувався Олендорф і зразу пригадав: – Ах так, один момент. – Він набрав номер телефону і сказав: – У мене зараз Релінк. Так, так, той самий. Він не хотів би затримуватись в Берліні, а йому мають вручити орден за річним наказом рейхсміністра. Гаразд, я пришлю його до вас. – Олендорф поклав трубку і підводячись сказав: – Ідіть в управління кадрів, начальник жде вас. Все-таки на вашому місці я б два дні пробув би в Берліні, подихав його повітрям… – Тримаючи Релінка за руку, він підштовхнув його до дверей. – Перед від’їздом зайдіть до мене, домовились?

Релінк вийшов у похмурий коридор і довго стояв, вражений усвідомленням своєї незначності й непотрібності.

Черговий офіцер провів Релінка в кабінет заступника начальника управління кадрів. У самого начальника тривала якась важлива нарада.

Молодий кулястий полковник зустрів Релінка з чітко виробленою шанобливістю. Він викотився з-за стола, усміхаючись всім своїм круглим набряклим обличчям:

– Здрастуйте, здрастуйте! Чудово! Чудово! Росте наша когорта славних, росте, – сипав він слова як горох високим голосом, дивлячись на Релінка сірими, байдужими очима, пронизаними кров’яними жилками. Потім він пішов до сейфа, узяв звідти коробочку, вернувся до стола і натиснув на кнопку дзвінка. В кабінет одразу зайшов молодик з білим, як у мерця, лицем, в офіцерському кітелі без знаків розрізнення. В руках у нього був фотоапарат з бліцлампою. Він став плечима до вікна і підняв апарат до очей.

– Будь ласка, сюди, – показав полковник на стоптане місце килима. Він вийняв з коробочки орден і пальцем притиснув його до грудей Релінка. Блиснула бліцлампа. Полковник засунув коробочку і орден в кишеню кітеля Релінка і подав руку: – Поздоровляю, поздоровляю, – і знову блиснула бліцлампа.

Фотограф вийшов з кабінету. Полковник сів за свій стіл. Ввійшов черговий офіцер. Він вручив Релінку пухлий конверт.

– Це встановлена до ордена грошова нагорода від рейхсміністра, – офіційно промовив він. – В готелі «Адлон» вам відведено кімнату номер тридцять дев’ять, талони на харчування одержите в портьє.

– Бажаю добре повеселитись, – сказав полковник.

Черговий офіцер елегантним жестом показав Релінку на двері…

Релінк повільно йшов коридором. Повз нього пробігали діловито заклопотані і дуже значні офіцери і зникали за численними дверима, Тут ішла робота, до якої він не мав ніякісінького відношення. І, мабуть, те, що він робив, теж нікому тут не потрібне. Він відчував себе роздавленим, втомленим.

І раптом Релінк злякався того, що вільний від усяких справ. Чим зайнятись?

Відшукав у книжечці для нотаток номери телефонів двох своїх друзів по офіцерській школі. Телефони не відповідали. І тут Релінк пригадав, що генерал Штромм, переїжджаючи в Берлін, залишив йому свій тутешній телефон. Він подзвонив йому з кімнати чергового офіцера.

– Тут Штромм, – почув він знайомий голос.

– А тут Релінк.

– О, ви в Берліні? Де зупинились?

– Готель «Адлон», кімната тридцять дев’ять. Я хотів би вас побачити.

– Вечір вільний?

– Абсолютно, і є купа грошей.

– Чекайте на мене о двадцять першій нуль-нуль.