Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 37

Місто починало визволятися з-під сірої каламуті пізнього світанку. Тільки що минула комендантська година, але на вулицях ще не було нікого. В тиші завмерлого міста Шрагін чув свою ходу, лунку й тривожну. Йшов він повільно, зупинявся біля об’яв і афіш, водночас ретельно продивлявся вулицю. І думав про свої справи. Вирішено остаточно: в місті залишаються тільки він, радист Мочалін, «священик» Величко і Федорчук. Всі інші найближчими днями підуть з міста до партизанів і перебуватимуть там доти, поки він не дасть їм сигнал повертатись. Харченко післязавтра вирушає в далеку дорогу. Він повинен пробитися через лінію фронту і потім вернутися з літаком, який скине все необхідне для групи. Так, усе продумано, твердо вирішено, і не такої він вдачі, щоб відміняти свої рішення. Проте сумніви не давали йому спокою. Похід товаришів до партизанів буде дуже важкий – з міста вони виходитимуть по одному; чи пощастить їм потім зібратися всім разом? Єдиною ланкою зв’язку з партизанами є сільський учитель. А раптом з ним щось трапиться за ці дні?.. А похід Харченка майже через половину країни? Треба дивитися правді в очі – на успіх у юнака шансів значно менше, ніж на загибель.

Шрагін стояв перед афішою, з якої на нього дивилося кирпате, лукаве, дуже знайоме обличчя. «Петер», – прочитав Шрагін і навіть здригнувся. Він же перед самою війною бачив цей кінофільм і потім любив мугикати сам собі безтурботну пісеньку Петера: «Хороше, коли робота є…» Він швидко відійшов од афіші, немов зустрів знайомого, з яким йому не можна тут зустрічатись.

– Хальт! Ані руш! – почув він позад себе.

Перед ним стояли два патрульних. Шрагін помітив, що вони дивляться на нього не дуже рішуче; очевидно, їх збентежив його надто благополучний вигляд – шкіряне пальто, біляча шапка.

– Чого вам треба? – по-німецькому спокійно запитав Шрагін.

– Документи, – відповів солдат.

– Але комендантська година минула, – знову спокійно заперечив Шрагін.

– Ми перевіряємо тепер у будь-який час, прошу вас… – зовсім ввічливо пояснив солдат.

Подивившись посвідчення, солдат вернув його і приклав руку до пілотки.

– Прошу пробачення…

Як і раніше, не поспішаючи Шрагін простував далі і знову думав про своє. От і ця зустріч з патрулем ще раз підтвердила правильність прийнятих рішень – лишатися його товаришам у місті, не маючи надійних документів, не можна.

Радист Кирило Мочалін був тепер мотористом підсобного катера на тому ж заводі, де й Шрагін. Цим катером розпоряджався головний інженер Гриф. Коли Шрагіну треба було зустрітися з радистом, він ішов до Грифа і цілком обгрунтовано просив дозволу скористатися його катером.

Так він зробив і сьогодні. Мочалін взяв його на борт катера біля службового причалу, і вони помчали на відкритий рейд, де стояв, очікуючи ремонту, мінний тральщик. Вони сиділи поряд у штурвальній кабіні. Шрагін передав Мочаліну зашифрований текст повідомлення в Москву.

– Вважайте, що це уже в Москві, – сказав Кирило, ховаючи повідомлення за підкладку форменки.

Шрагін усміхаючись дивився на радиста: юнак працює наче нічого не сталося. Він прекрасно розумів, що мочалінські бадьорість і оптимізм ідуть від нерозуміння всієї складності обстановки. Та все одно, бачивши безжурного радиста, він навіть собі докоряв за надмірну нервозність.

Катер причалив до тральщика, і Шрагін піднявся трапом. Адмірал Бодеккер доручив йому узнати, навіщо сьогодні вранці до тральщика викликали пожежний катер.

Командир тральщика – молоденький худорлявий офіцер – прийняв Шрагіна у своїй тісній каюті. Він розказав, що сьогодні на світанку до тральщика пришвартувалося ремонтне судно, але зразу ж на ньому спалахнула пожежа.

– Персонал судна поводився ганебно, – розказував командир тральщика. – Замість того, щоб відійти од мене, вони спустили шлюпку і залишили судно. Ми з величезними труднощами насилу одірвались од нього, і я по радіо викликав пожежний катер. Пожежу ліквідували, а судно відбуксирували до вас на заводський причал. Мені все це здається підозрілим, – закінчив командир.

– Та що ви, це ж звичайна річ, – переконано заперечив Шрагін. – Просто якийсь Іван кинув недокурок у масляну ганчірку. Це вже не перший випадок. Зараз я вернусь, доповім адміралу, і ми пришлемо до вас нове судно. А розслідування ніколи не зайве…

Останнім часом адмірал став помітно байдужішим до справ заводу. Особливо після того, як усі його спроби врятувати плавучий док закінчилися тим, що док розвалився пополам і потонув. Адмірал відкрито іронізував над своїм, як він казав, дитячим планом будувати тут кораблі. От і тепер, узнавши про пожежу, він беззлобно вилаявся і сказав:

– Хоч би згорів увесь завод, принаймні я зміг би вибратися звідси.

Шрагін, наче не чуючи його слів, повідомив, що він розпорядився направити до тральщика інше судно. Адмірал кивнув і жестом запросив Шрагіна сісти.

– Я пам’ятаю, що вам дуже не хотілось їздити у відрядження, – сказав він. – Я дуже добре це пам’ятаю. Але зараз мені аж надто необхідно послати вас в Одесу. У начальника цивільного порту в Одесі виникли якісь труднощі у взаєминах з місцевим персоналом. Треба поїхати до нього, розібратися й допомогти.

Шрагін зовсім не був готовий до такої пропозиції і попросив у адмірала дозволу дати відповідь завтра.

– Звичайно, звичайно, поговоріть з дружиною, – по-своєму зрозумів його адмірал. – Я дуже не хотів би примушувати вас робити те, що неприємне вашій милій дружині. Та все ж справа, знаєте, насамперед…

Все вирішилося ввечері.

Шрагін не хотів бути цього вечора вдома. Напередодні Емма Густавівна сказала йому, що у неї гостюватимуть тільки лікар Лангман і Любченко. Про те, що буде Лангман, вона могла й не казати. Він приходив майже кожного вечора. Емма Густавівна запевняла всіх, що у Лілі з лікарем дружба – вони обоє так люблять музику. Ліля підтримувала цю версію, і в присутності Лангмана завжди сиділа за роялем. Шрагін з тривогою стежив за цією «музичною» дружбою і давно бачив, що справа там не тільки в музиці. Неприязнь до нього Лангмана стала помітнішою, і якщо сторонні вважали її природною, то для Шрагіна ця неприязнь була небезпекою, бо вона могла стати і неприязню до нього з боку Лілі. Поки що в їхніх взаєминах встановилася безмовна напруженість…

Шрагіна дуже здивувало, що Емма Густавівна запросила Любченко.

– Ви пробачили Любченко за її хамство? – спитав він.

Емма Густавівна зітхнула:

– Вона так просила вибачення… Навіть листа прислала. Кінець кінцем вона – єдина з тих, хто лишився, моя давня знайома. І вона має рацію: у всіх у нас з нервами не гаразд.

Шрагін не збирався ввечері виходити до гостей Емми Густавівни, але несподівано прийшов генерал Штромм, від якого завжди можна почути цікаве, і він вийшов до столу.

Спочатку у вітальні панувала безладна розмова, яка припинялася, коли Ліля грала на роялі. А цього вечора вона грала часто і, як здалося Шрагіну, дуже добре. Коли вона кінчала грати, лікар Лангман беззвучно плескав простягнутими до неї долонями і захоплено кивав головою.

Емма Густавівна вже накрила стіл і, вкрай зворушена, слухала, як грає дочка. Штромма музика явно втомлювала. Тільки-но Ліля закінчувала грати чергову річ, він багатозначно крякав і, потираючи руки, жадібно дивився на стіл з приготовленою закускою.

– Панове, я зовсім забула! – вигукнула Емма Густавівна. – Я одержала листа від Аммельштейна, він адресований не тільки мені, а й усім вам… – Вона взяла листа, який лежав тут же на маленькому столику, і почала читати.

Старик писав, що тужить за милим домом своєї родички, але, на жаль, приїхати до неї ще раз у нього не вистачить сил. Він сподівався, що влітку Емма Густавівна з дочкою приїдуть до нього в гості. У другій половині листа він розказував про справи в маєтку – працювати нікому, в нього забрали в армію останнього працездатного робітника. «Якщо так буде далі, – писав він, – то я сам скоро візьму автомат і стану солдатом дивізії стариків під назвою «Адольф Гітлер».

– У нашого Аммельштейна, я бачу, мозок остаточно висох, а язик теліпається, як ганчірка, – зауважив Штромм.

Емма Густавівна нерозуміюче подивилася на генерала і читала далі:

«А втім, недавно мені дали трьох робітників, – писав Аммельштейн. – Та вони росіяни, і ждати від них чогось путнього не доводиться. Вони ліниві і нічого не вміють. До того ж я їх боюсь. Адже тепер тільки й чуєш, що росіяни там у вас, навіть в тилових містах і серед білого дня, убивають наших співвітчизників. Отож будьте обережні й ви…»

– Я не хочу слухати цей наклеп, – голосно заявив Штромм.

– Чому ви вважаєте це наклепом? – незворушно спитав Лангман. – Аммельштейн пише те, що йому відомо, і він пише про це своїм близьким, а не в «Фелькішер беобахтер».

– І все-таки це наклеп, – рявкнув генерал. – Де ви останній раз бачили в нашому місті червоних, окрім як на шибениці?..

– Так, дійсно, тепер у нас наче порядок, – знизив тон Лангман, але тут же додав: – А от в Одесі, я чув, справи дуже погані.

– Звідкіля ви це взяли? – ще дужче розлютився Штромм.

– Ще місяць тому мені дзвонив колега, він казав, що у них в Одесі госпіталь міської комендатури переповнений пораненими внаслідок терору і диверсій червоних. І я за наказом штабу армії надіслав туди свого хірурга і трьох молодших чинів. Так, тільки сьогодні вранці я говорив по телефону з хірургом, і він знову сказав: справи погані.

– Ну й даремно ви балакаєте про це по телефону, – пробурчав Штромм і говорив далі уже миролюбніше: – Звичайно, румуни впоратися з червоними не можуть. У них немає нашого досвіду і наших можливостей. Однак можете бути певні, ми їм допоможемо – порядок буде і в Одесі.

В цей момент Шрагін думав про відрядження в Одесу, про те, що треба погоджуватися. Коли в Москві планувалась операція, на випадок якщо в цьому місті Шрагіну осісти не пощастить, йому дали явку в Одесі. Чому б тепер не скористатися з цього. Може, виникне можливість перевести його товаришів в Одесу, а не відправляти їх у небезпечний похід до партизанів?

Його роздуми перервала, підійшовши до нього, Любченко.

– Між іншим, саме в Одесі є спеціаліст, якому вашій дружині слід би було показатися, – нахилившись до Шрагіна, сказала вона пошепки.

Шрагін затамував подих. Це її «між іншим» прозвучало як продовження його думки. Пауза тривала одну мить, і Шрагін опанував себе. Ліля вже давно скаржилась на біль у грудях. Емма Густавівна безапеляційно заявляла, що в неї туберкульоз. Дослідження, які зробила Любченко в її лікарні, нічого не показали, але Емма Густавівна і далі наполягала на своєму. Та й сама Любченко, очевидно, не бажаючи ще раз сваритися з нею, погодилась, що, незважаючи на результати досліджень, Лілю слід показати доброму спеціалістові.

– Якби ви могли організувати подорож Лілі до Одеси, я написала б листа цьому професорові. Колись ми разом з ним працювали, і він мене напевно пам’ятає.

– Велике спасибі, Маріє Степанівно, це обов’язково треба зробити, – сказав Шрагін і в цю хвилину остаточно вирішив – він повинен їхати. Треба тільки попросити адмірала Бодеккера дозволити взяти з собою Лілю. Крім усього іншого, він просто боявся залишати її тут саму…

Розділ 38

Кирило прокинувся пізно. Все ще діяла морська звичка – добре виспатись перед вахтою. Тепер він називав вахтою зустрічі з Шрагіним і передачу потім на Велику Землю його повідомлень. За розкладом ця вахта була тричі на тиждень, але траплялися ще й авральні, понад розклад, про які він довідувався за сигналом в умовленому місці. Сьогодні саме авральна.

Сонце нахабно лізло у вікна, в хаті смачно пахло свіжо-спеченим хлібом, на кухні лунали голоси жінки й матері. «Пощастило мені з Ларкою, – радісно думав Кирило, – чудова жінка вийшла, навіть з матір’ю живе в злагоді». Іншим разом він аж ображався, що мати така клопітлива і ніжна до його Лари. Але зараз їхня неголосна розмова там, на кухні, викликала в нього блаженне відчуття домівки, затишку. Він пригадав боцмана свого пароплава Арсенійовича, лютого богатиря. Якось під час вечері в камбузі, наслухавшись патякання матросів про їхні пригоди на березі, боцман раптом сказав: «Босяки ви і безштанники, тільки у паскудстві все життя бачите. А головна ж радість життя на своєму березі, де в тебе домівка, дружина, дітки. Опам’ятаєтеся, босяки, та буде пізно».

«Дурні ми були, це правда, а боцман знав, що казав, – думав тепер Кирило, ніжачись у м’якому й теплому ліжку. – От закінчиться війна, знову ходитиму в загранплавання, а коли повертатимусь, на причалі мене ждатиме Ларка. Завалю її заморськими подарунками, одягну як лялечку. Коли б тільки війна закінчилась…»

Шрагін був задоволений радистом. Він не знав, що Кирило, зустрічаючись із своїм кращим дружком Льонькою, який працював у поліції, сумлінно переказував йому все, що чув про війну від Шрагіна. Але Льонька не міг зрозуміти, як може Кирило сидіти склавши руки і спокійно дивитись, як берлінські гаврики паскудять їхнє рідне місто. Мало того, він ще катає їх на катері. Кирило відмовчувався. Шрагін заборонив йому навіть натякати другові на якусь свою таємну роботу.

Тим часом Льонька вже діяв самостійно. За службовим розпорядком у поліції він дві доби працював, а одну добу – відпочивав. У свої вільні ночі Льонька полював на гітлерівців. Він убивав їх з дрібнокаліберної гвинтівки. Вогневу точку хлопець обладнав у залишеному садочку біля зруйнованого бомбою будинку. Одним своїм боком садок виходив на головну вулицю – там був паркан, а навпроти, через вулицю – кінотеатр. Другий не обгороджений бік садка виходив на паралельну вулицю. Як тільки смеркало, Льонька займав вогневу позицію і крізь дірку в паркані стежив за під’їздом кінотеатру. Побачивши там солідного німця, він брав його на мушку. Пострілу, що лунав за парканом не було чути на вулиці, а німець падав. Льонька швидко ховав гвинтівку під руїнами будинку, виходив через садок на паралельну вулицю, повертався не поспішаючи додому і лягав спати.

Кілька днів тому Кирило прийшов до Льоньки в його «холостяцьку каюту» – повну різного мотлоху кімнатку на другому поверсі старого будинку, оперезаного балконною галереєю.

– Трьох уже чокнув, – пошепки мовив Льонька, і очі його азартно горіли. – Приєднуйся, дурню, нудьгувати не доведеться…

Пригадавши це, Кирило усміхнувся: «Нічого, Льоню, на останній перевірці ти узнаєш, що і я не спав».

Цілком задоволений собою і своїм життям, Кирило встав з ліжка і почав робити гімнастику. Потім разом з Ларкою і матір’ю пили чай з теплими житніми коржиками і розмовляли про життя.

Лара розповіла, як у лікарняній кубовій, де вона працювала, вночі мало не сталася пожежа. І якраз вона випадково заглянула в куток, де стоїть грубка, і побачила – дрова з неї випали і вже горить підлога. Добре, що води в кубовій скільки завгодно. Директор лікарні обіцяв подяку оголосити.

– А за що ж тобі дякувати? – удавано здивувався Кирило. – За те, що про грубку забула?

– Не тобі судити, – образилась Лара.

– А ти чоловікові не супереч, його слово для тебе закон, – розсміявся Кирило…

Кирило пішов на город і скопав чотири грядки. Потім обідали, сиділи в палісаднику на сонечку, а близько шостої години вечора мати і Лара пішли на чергування. Кирило не знав, що йому робити. Згадав, що Льонька запрошував його сьогодні в кіно – показують якийсь німецький фільм з танками й піснями, сеанс о сьомій годині, закінчиться о дев’ятій. Шрагін прийде тільки о першій годині ночі. Отже, часу на кіно є з лишком.

О пів на сьому Кирило був уже в Льоньки. Піднявшись на балконну галерею, він побачив на дверях амбарний замок, яким Льонька замикав свою каюту. «Чого це він так рано поперся?» – подумав Кирило і швидко збіг з галереї, сподіваючись знайти приятеля біля входу в кінотеатр. Йому б озирнутися, коли він біг, та він дуже поспішав і тому не побачив, що за ним назирці чимчикують двоє по обидва боки вулиці.

Льоньки біля кінотеатру не було. Кирило поштовхався трохи й пішов додому. І тепер йому треба було б оглянутись. А втім, уже посутеніло, і навряд чи він помітив би тих двох, які знову йшли за ним…

У цей час його дружок Льонька із закривавленим обличчям стояв посеред кабінету Релінка. Його взяли дома годину тому…

Шпиги легко встановили, що всі три німці вбиті з дрібнокаліберної гвинтівки і дістали кулі з одного напрямку. Не так уже важко було потім знайти й місце, звідкіля стріляли. У садку залишили засідку. Сьогодні вранці Льонька йшов повз своє завітне місце і побачив, як у садку метнулася людина. Та він не дуже стривожився, але після чергування все-таки вирішив подивитися, чи не вкрали часом гвинтівку. Сказати по совісті, схована вона була халтурно. Він переодягнувся дома і пішов до завітного місця. У садку нікого не було. Цегла, що закривала гвинтівку в підвалі згорілого будинку, лежала так, як він її поклав. Він зовсім заспокоївся і вийшов на вулицю, прямуючи до центра міста. Походив ще близько години і, теж не помічаючи, що за ним стежать, на шосту годину вернувся додому, щоб почекати Кирила і разом іти в кіно. Він розпалював примус, коли в кімнату вдерлися поліцаї СД. Одного він різонув по пиці фінкою, другому кинувся під ноги і збив з ніг. Але він був один… Його повезли в СД, а в дворі лишили засідку.

Релінк розраховував зламати Льоньку, як кажуть, з ходу, не давши йому отямитись. Ще не починаючи допиту, він подав сигнал, і на хлопця обрушився град ударів канчуками, йому вибили око, відтяли половину вуха. Він усе це витримав на ногах і тільки страшенно лаявся, захлинаючись власною кров’ю. Потім його підвели до столу Релінка.

– Хто твої співучасники? – спитав німець.

– Нікого… нема… сука двонога, – повільно відповів Льонька.

– Називай прізвища зараз же, інакше смерть! – закричав Релінк.

– Даремно, сука, горлаєш, сказав – нікого нема.

– Добавить! – наказав Релінк.

Знову засвистіли канчуки…

Тим часом Кирило вернувся додому. Була восьма година вечора. Мати й дружина на роботі. Не засвічуючи світла, він ліг у їдальні на тахту матері й заснув. Прокинувся з страшенним страхом: йому здалося, що проспав. Було десять хвилин на дванадцяту. Щоб освіжитися, Кирило облив собі голову холодною водою і розім’явся. Вирішив перевірити радіостанцію. Закривши вхідні двері на засув, він спустився в підвал, причинивши за собою люк. Там засвітив свічку, відчинив двері і ввійшов у тайник. Повітря тут було таке задушливе, що свічка почала гаснути. Прикріпивши свічку в ніші над рацією, він, махаючи куском фанери, почав виганяти з тайника задушливе повітря. Робота трохи краща за гімнастику, навіть спина змокріла, зате свічка більше не гаснула. З ящика, на якому завжди сидів, він вийняв протитанкову гранату і поклав її в нішу, а з-за рації дістав пістолет. Він сам розробив ці застережні заходи, хоч ніколи серйозно не думав, що йому доведеться ними скористатися. Коли він якось показав цю гранату Шрагіну, той сказав тільки одне слово: «Розумно». Тоді у Кирила похолоділа спина. «Невже коли-небудь доведеться цю гранату пустити в хід?..» – думав він кожного разу, виймаючи її перед початком роботи.

Кирило сів до рації і став підключати кінці від батареї. З приємністю подумав про те, що незабаром матиме новий акумулятор. В цей час до нього долинув приглушений стукіт у двері.

Кирило подивився на годинника, послухав його – іде. Ні. Значить, стукає не Шрагін, той приходить хвилина в хвилину.

Стукіт повторився, але вже дужче. Може, Ларка або мати?

Кирило виліз з тайника, піднявся по драбинці і прочинив люк. Він почув за дверима чоловічі голоси. Розмовляли по-німецькому. У двері почали грюкати чимось важким. З тріском проламалися дверні дошки.

Кирило зачинив люк, взяв його на засув і зійшов з драбини. Заскочивши в тайник, він схопив пістолет, погасив свічку і вернувся в підвал. Над його головою гуркотіло. Німці вже вдерлися в хату. Гуркіт над головою припинився, тільки порипувала одна мостина. Очевидно, в сінях залишили караульного. Майнула думка – вирватись з дому, але в ту ж мить стеля над головою знову загуркотіла. Вони шукали його, і це тривало досить довго. Кирило крутнув коліщатком притиснутої до годинника запальнички – чверть на першу. Шрагін прийде через сорок п’ять хвилин. Кирило гарячково думав: що зробити? А там, нагорі, в сінях, мабуть, провадили обшук. От упало з лавки відро, вода полилася в підвал. Чимось гострим били підряд у всі мостини. Все ближче й ближче до люка. От ударили в люк. Мовчанка. Ще вдарили, ще й ще. Затріщали дошки. Кирило підняв пістолет і тричі вистрілив угору. Пролунав протяжний крик. Затупотіли чобітьми, і все затихло.

«Один своє дістав», – зловтішно подумав Кирило, і ця думка якось його заспокоїла. Раптом там, нагорі, пролунав звук, схожий на барабанний дроб. Те, що це крізь підлогу стріляють в нього з автомата, Кирило зрозумів, тільки відчувши різкий гарячий поштовх у ліве плече. Кирило кинувся в тайник, зачинив дверцята на засув і сів на ящик. Нагорі стріляли. Але нічого, тут його з усіх боків захищає товстий шар землі. Хіба що крізь дверцята. Кирило схопився, обережно зняв із стола і поставив на підлогу рацію, стіл підсунув до дверцят, а сам сів на ящик у глибині ніші. Тепер німці можуть скільки завгодно стріляти і крізь дверцята. Тим часом вони вже пробралися в підвал і обстукували стіни. Знайшовши дверцята в тайник, вони вирішили прострочити їх з автомата. Куля ударила в рацію, і в ній щось сумно дзвякнуло.

«Лампочку, гади, розбили», – подумав Кирило і пошкодував, що сів у нішу на ящик, а не на рацію. Він пригадав про час і знову чиркнув запальничкою. За двадцять хвилин буде перша година. Отже, Шрагін уже йде. Треба щось робити! Не можна чекати! Не можна допустити, щоб схопили Шрагіна! Думати заважали автоматні черги, стукіт куль, дедалі дужчий біль в плечі.

Двері затріщали. Кирило взяв гранату, зірвав з неї запобіжник і кинув її до дверей.

Останнє, що він побачив, було жовтогаряче полум’я, яке шугнуло знизу вгору. Вибуху він уже не чув…

Шрагін почув вибух, коли був від будинку Кирила кроків за сто. Він побачив, як покрівля будинку розкрилась, наче книжкова обкладинка, і зараз же весь будинок охопило полум’я.

Він круто повернув і, дійшовши до перехрестя, притиснувшись до стіни будинку, почав стежити за вулицею. Звідти, від палаючого будинку, долинали нерозбірливі вигуки. Потім до центра міста промчав мотоцикліст, а хвилин через десять до палаючого будинку проїхала пожежна машина і за нею машина «Швидкої допомоги».

«Все. Зв’язку нема, – думав він, машинально ідучи до своєї домівки. – Зв’язку нема… Зв’язку нема…» – Він думав про головне і ще не усвідомлював у цей страшний момент, що не стало веселого, безжурного Кирила.