Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 22

Операцію в міському саду мали здійснити Федорчук, Димко, Ковальов, Григоренко і місцевий підпільник Зиканов – літній чоловік, який до війни сторожував у цьому саду. Харченко мав затримати пожежні машини, коли вони мчатимуть до місця диверсії.

Початок операції було призначено на другу годину ночі. Ввечері потеплішало, і з гавані на місто насувався густий туман, що затопив вулиці непроглядною білою імлою. Ще до туману Федорчук, керівник операції, зустрівся з підпільником Зикановим, і вони сховалися під руїнами будинку недалеко від саду. В цей час Димко і Григоренко вже сиділи на своїй вихідній позиції – з другого боку саду. Всіх непокоїв туман, боялися, що в потрібний час не знайдуть один одного. Більше за всіх нервував Харченко, місце якого було за два квартали від міського саду. Він виготував спеціальні стрічки з цвяхами, які мав розстелити на бруківці. Але як у такій імлі намацати середину вулиці? Чи зроблять своє його стрічки? А що, коли машини поїдуть не цією вулицею і він не встигне перетягнути стрічки до перехрестя?..

Зиканов городами провів Федорчука до тієї частини саду, де розмістилися військові склади. Він ішов крізь туман упевнено, як удень, Федорчук з двома важкими мінами ледве встигав за ним. Там, де огорожа саду щільно примикала до стіни цегляного будинку, в якому розташувався гарнізон бази, Зиканов залишив Федорчука і зник в імлі.

Федорчук поклав міни на землю і став прислухатися до того, що діялось на території бази. Звідти приглушено долинали голоси, гуділи автомобілі – там, як завжди, тривало нічне приймання вантажів. Воно завжди закінчувалось до другої години ночі, але траплялось, і пізніше. Тоді вантажні машини лишалися на базі до наступної ночі, і шофери ночували у солдатів гарнізону. Дуже важливо було встановити, чи лишилися вантажні машини на цю ніч і скільки їх.

З імли тихо виринули людські постаті – Зиканов привів Димка і Григоренка. Далі все відбувалося в цілковитому мовчанні – детальний план диверсії кожен знав так добре, що ніяких розпоряджень було не потрібно. Зиканов і Ковальов швидко вийняли з огорожі бруски вапняку, утворився досить широкий лаз. Першими в сад пробралися Григоренко й Димко. Їхнє завдання – завчасно підійти до будинку, де ночують солдати, щоб у потрібну хвилину обстріляти з автоматів двері будинку, а в кінці операції прикривати відхід товаришів. Слідом за ними, взявши по одній міні, пішли Федорчук і Зиканов. У цих завдання найскладніше – підірвати два великих пакгаузи. Міни були досить сильні, але щоб вони вибухнули на всю силу, треба було кинути їх всередину приміщень. Туман і допомагав і заважав. У білій його імлі Федорчук і Зиканов швидко пробралися до пакгаузів, та шукати вентиляційні вікна, крізь які вони розраховували кинути міни, довелося буквально навпомацки. Так само навпомацки Ковальов знайшов п’ять вантажних машин, що лишилися на ніч.

…Міни вибухнули майже одночасно. Покрівлю одного з пакгаузів скинуло на землю, і Федорчук трохи не попав під неї. У казармі з усіх вікон вилетіли шибки. Звідтіля почали вибігати солдати. Григоренко і Димко вели по них прицільний вогонь. Солдати, що лишилися в приміщенні, почали стріляти з вікон.

Над міським садом шугнула догори стіна вогню. Харченко розклав по вулиці стрічки з цвяхами і затамувавши подих ждав.

Три пожежні машини промчали повз нього, і тільки через кілька секунд пролунало бахкання і шипіння камер. Першу машину розвернуло впоперек вулиці, другу винесло на тротуар, третя врізалась у першу. Почулися крики і лайка пожежників.

Харченко, як було передбачено планом, поспішив до міського саду на допомогу товаришам. Але коли він підбіг до палаючих складів, то побачив, що його допомога вже не потрібна – товариші відходили до лазу…

Завчасно домовились: зразу після диверсії розійтись по домівках.

Місто розбудили вибухи, коло будинків стояли люди і спостерігали пожежу, що обагрила все небо.

Федорчук приєднався до групи людей, що стояли на перехресті, і слухав їхню розмову.

– У міськсаду горить, це точно. Тільки що там може горіти?..

– Значить, щось є, коли так горить…

– А трясонуло як – аж посуд загримів…

– Невже наші з повітря кинули?..

– Тривоги не об’являли, та й попади-но зверху, та ще вночі.

– Просто так могло вибухнути…

– Просто так тільки вороння кричить.

– Акуратно зробили, з розумом.

– І ти бачиш, повне місто солдатні, знову ж гестапо, а проморгали.

– Коли ждати біди з усіх боків, очей не вистачить…

Федорчук слухав цю неквапливу розмову незнайомих йому людей і переживав, може, найщасливіші хвилини свого життя у цьому місті.

Шрагін у цей час сидів на лавці у дворі свого будинку. Він вийшов сюди ще задовго до вибуху і проклав на снігу стежечку, походжаючи од дверей будинку до водопровідної колонки і назад. Його зупинив тільки гуркіт вибухів. Тепер він сидів на лавці і усміхаючись дивився на рожеву від заграви засніжену покрівлю сусіднього будинку. «Ну, пане Релінк, що ви скажете сьогодні про своє спокійне життя тут?..»

А Релінк у цей час стояв на перехресті біля міського саду, в обличчя йому шмагало розпечене пожежею повітря, великі іскри кружляли над головою. Півгодини тому його підняли з ліжка, і він примчав сюди. Йому вже показали стрічки з цвяхами, що зупинили пожежні машини, але й без цього він розумів, що тут учинено сміливу диверсію, ефект якої тим більший, що вчинили її перед очима всього міста.

До Релінка підійшли комендант міста Гофман і начальник поліції Цах. Наскільки дозволяло бурхаюче полум’я, вони обстежили місце події, обличчя в них були в кіптяві, від них пахло горілим…

– Що скажете, хазяї міста? – спитав Релінк з незичливою посмішкою.

– Команду, що охороняла склади, судячи з усього, знищено, – сказав Гофман, витираючи обличчя хусточкою.

– Це були не солдати, а сліпі кроти, і їхня доля – наука для всіх ваших гарнізонів, – холодно сказав Релінк.

– Але як швидко все спалахнуло! Я приїхав сюди через п’ять – сім хвилин після вибуху… – мовив Цах.

– Завидна оперативність, – обірвав його Релінк, прямуючи до машини, що стояла віддалік…

«Хотілося б, щоб цей рік минув разом з неприємностями, які він приніс Німеччині і мені особисто, – записав Релінк у своєму щоденнику 31 грудня 1941 року. – В тому, що сталося під Москвою, хай розбираються добродії генерали. Ця неприємна історія суто воєнна. Мені треба розібратися в своїх неприємностях, і це зовсім-зовсім інше, бо моя війна розгортається на іншому фронті…»

Релінк не розумів, що фронт радянських людей проти лютого ворога їх Батьківщини був єдиний, він простягався по всій країні, і лінію цього фронту неможливо було нанести на військову карту.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 23

Одночасно у Шрагіна було два життя – кожне вимагало граничного напруження фізичних і душевних сил, і невідомо, яке важливіше, – обоє злиті докупи і залежали одне від одного. Розвідувально-диверсійна діяльність його групи ставала дедалі складнішою і рискованішою. А для того, щоб спокійно керувати цією роботою, він повинен на заводі й дома бути завжди впевненим у міцності свого легального становища. Але обидва життя безперервно вели його до нових труднощів і небезпек.

Як близька тепер особа до адмірала Бодеккера, він був на очах у всіх. Кожний його крок контролювали не один десяток очей, і коли б він не виконував свої обов’язки над-сумлінно, це було б зразу помічено і викликало б підозру. Але Шрагін був настільки точний у виконанні кожного адміральського доручення, що його побоювалися навіть деякі німецькі інженери. Сам адмірал переймався до нього все більшою довірою, і не тільки в питаннях техніки.

Зате серед робітників Шрагіну давно вже присвоїли кличку «Німецька вівчарка», і він раз у раз перехоплював їхні злобливі погляди. Шрагін подумав якось, що дістати ножа в спину від своїх було б найжахливішою несправедливістю долі. Так чи інакше, але він мусив стерегтись і цього.

Напередодні різдва адмірал викликав до себе Шрагіна і вручив йому різдвяний подарунок – конверт з грошовою премією. Побажавши йому весело відсвяткувати різдвяні вакації, адмірал у відповідь на подяку Шрагіна несподівано сказав:

– Якщо на різдво до вас прийде Релінк, я просив би вас нічого не казати йому про цю премію.

Шрагін шанобливо і трохи здивовано дивився на адмірала, чекаючи пояснень. Адмірал мовчав. Виждавши ще, Шрагін поклав конверта на стіл.

– Я не маю права одержувати винагороду, якщо хтось проти цього. І я не хочу підводити вас, пане адмірал.

На глянсових щоках адмірала виступили рожеві плями, він почав рохкати, як це робив завжди, коли сердився.

– Там усіма незадоволені, і мною теж, – нерозбірливо пробурмотів він.

– Але не доведи господи, щоб вони були незадоволені мною! – сказав Шрагін.

– Ну от що. Ми з вами люди техніки, люди діла, а не балаканини, – сердито сказав адмірал. – Те, що я скажу вам, сподіваюся, залишиться між нами.

Шрагін мовчки кивнув.

– Так от, – адмірал нервово провів рукою по сивому йоржику чуба. – Якось на нараді у командуючого я зустрівся з Релінком, і він сказав мені, що познайомився з вами у вашому домі і що ви екземпляр дуже цікавий і, може, надто корисний росіянин, але тут же порадив не поспішати довіряти вам. От і все.

Адмірал сказав не все. Релінк повідомив йому тоді ще й про те, що він доручає своїм людям постежити за цим росіянином, і обіцяв сповістити про наслідки перевірки. Але Шрагіну було досить і того, що він почув: у Релінка він викликав небезпечну цікавість…

– Спасибі, пане адмірал, – сказав Шрагін і взяв конверта. – Я не скажу про премію нікому, навіть дома. Але я ще раз щиро кажу вам: якщо ця премія хоча б на кінчик нігтя створює якісь ускладнення для вас, то я не хочу її одержувати.

– Облишмо цю неприємну розмову, – перебив його адмірал. – Коли б усі нормальні люди почали ставитись один до одного по рекомендації СД, то світ перетворився б на дім для божевільних. – Він втупився на Шрагіна своїми примруженими ясно-карими очима, в яких поблискувала злість.

Шрагін помовчав, з байдужим виглядом витримуючи погляд адмірала, і спитав:

– Може, ви зайдете до нас на різдвяні дні? Ми були б дуже раді.

– Дякую вам, – сказав адмірал уривчасто і з інтонацією, яка давала зрозуміти, що розмову закінчено. Але коли Шрагін підвівся, адмірал додав: – Я не хотів би опинитися в товаристві тих добродіїв… Та, можливо, зайду, туга за домівкою може стати сильнішою…

Адмірал не прийшов. Туга за домівкою не стала сильнішою обережності. Але не було й Релінка і генерала Штромма. Генерал полетів на різдво в Німеччину, а Релінк був, очевидно, дуже зайнятий. Саме перед різдвом він одержав неприємні подарунки від групи Шрагіна й підпілля…

Остання розмова з адміралом ще дужче зблизила з ним Шрагіна, але це вимагало від розвідника ще більшої обережності. Адже очі й вуха Релінка могли бути скрізь.

У кінці січня адмірал Бодеккер сам напросився в гості до Шрагіна і при цьому сказав сміючись:

– Тепер це не небезпечно. Релінк сказав мені днями, що ви, очевидно, біла ворона, характерна тільки для інженерної публіки, яка визнає за краще відвертати пику від політики. Останнє стосувалось уже й мене…

Адмірал прийшов у гості на другий день. Після домашньої вечері Емма Густавівна – вона не вважала адмірала своїм гостем – попросила пробачення і пішла спати. Каву готувала Ліля, але й вона незабаром їх залишила. І все, що почув Шрагін цього вечора, стало найважливішим радіоповідомленням у Москву…

За кавою, вже після того, як Ліля на прохання адмірала зіграла два його улюблені етюди Шопена і вернулась до столу, адмірал довго й похмуро мовчав. І раптом сказав:

– Яке прекрасне могло б бути життя людства!.. – Він не закінчив думки і наче без всякого зв’язку з нею вів далі: – Всесвітня могутність Англії протягом цілого століття була в її морському флоті. І вона чудово використовувала його без тотальних війн. А коли могутні країни встрявали у великі війни, нічого доброго з цього не виходило. Проте ми догнали Англію, і наш флот став досить сильний, щоб кинути рукавичку дряхліючій володарці морів і колоній. Ми – держава омолоджена, це наша незаперечна перевага. Уявіть собі, пане Шрагін, що могло бути? Локальна морська війна, і ми повертаємо не тільки свої колишні колонії, але маємо й англійські. От де найправильніший шлях до світового панування Німеччини. Де того цей шлях не став би кривавою дорогою для нашого народу. І не тільки для нашого. Весь цивілізований світ таку нашу перемогу сприйняв би як щось закономірне. Цей світ може і засмутився б, але він не був би роздратований, як тепер. Розумієте?

– А Америка? – спитав Шрагін.

– Рузвельт – принциповий ізоляціоніст! – охоче відповідав адмірал. – А боси Америки люди ділові, з ними завжди можна домовитися на взаємновигідних началах. Та на жаль… На чолі нашого флоту появилась плеяда скороспілих геніїв, яким було не під силу взяти на себе таку історичну відповідальність.

Так почалася ця дуже цікава для Шрагіна розмова, з якої він довідався про дальше розшарування командного складу гітлерівського військово-морського флоту, узнав імена морських воєначальників старої школи, що стояли майже у відкритій опозиції до воєнної доктрини Гітлера.

Згодом адмірал заговорив про хід воєнних дій. Найбільше його хвилювало розпорошення морських сил по численних театрах війни, через що німецький флот безсилий навіть зірвати морські поставки союзників Росії. Тепер вступає в діло американський флот, і це ще більше погіршує становище. Якщо ж не пощастить вивести з війни Америку, німецький флот буде зовсім позбавлений можливості відіграти в цій нелегкій війні скільки-небудь значну роль…

Було видно, що адмірал багато і тривожно думав про все це, і тепер йому, позбавленому тут свого кола людей, просто захотілося висловитись перед розумною людиною, якій він довіряв, а головне, що ця людина не була німцем з вухами з гестапо.

– Ось і тут, на Чорному морі, – казав адмірал, – наш флот свого завдання не виконує. Росіяни і далі утримують дуже важливі бази, і ми зазнаємо втрат. А поповнення немає. Наш завод все ще перебуває на рівні ремонтної бази середніх можливостей. А які були розкішні плани і для цього театру війни! От вам ще один, і вже цілком реальний, наслідок розпорошення нашого флоту. Так, якщо нашим сухопутним військам не вдасться форсувати Кавказькі гори, я ні за що не поручуся на цьому плацдармі війни.

– І все-таки Кавказ – це частковість, – обережно вставив Шрагін.

– Ціле складається з частковостей, – миттю парирував адмірал.

– Мені здається, що такий вождь, як Адольф Гітлер, знайде вихід з будь-якої ситуації, – спокійно і впевнено заперечив Шрагін.

Адмірал мигцем глянув на Шрагіна і красномовно промовчав…

Вони говорили до другої години ночі, і коли адмірал пішов, Шрагін, не відкладаючи, почав зашифровувати повідомлення про все, що сьогодні почув.

Минали дні, і кожний приносив розвідникам нові небезпеки.

Українські націоналісти почали відкрито працювати на гітлерівців. У місті з’явився нібито створений на виборних началах «Комітет українсько-німецького зближення», на чолі якого став той же Савченко. Комітет дістав у своє розпорядження цілий будинок біля міського собору, і там уже діяла його канцелярія.

Через цих українських націоналістів СД простягнула свої щупальці в глибину міста і в найрізноманітніші верстви його населення. Близько трьох десятків комітетчиків наділи форми поліцаїв, а при собі Савченко створив так званий «бойовий актив комітету», куди увійшло з півсотні озброєних головорізів.

Так виникла нова і дуже велика небезпека. Спеціально з цього питання Шрагін зустрівся на квартирі у Федорчука з представниками підпілля і з Дем’яновим, який продовжував розвідку націоналістичної організації.

Дем’янов, як і раніше, вважав, що реально небезпечними є не більше як сто націоналістів, а решта «українців» обдурені пропагандою або зв’язалися з комітетом, розраховуючи мати від цього які-небудь життєві блага. Таким, на його думку, досить було роз’яснити справжній стан речей, і вони розбіжаться.

– Хто роз’яснятиме? – спитав Шрагін.

– Як хто? – здивувався Дем’янов. – Усі ми… підпільники.

– Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.

Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:

– Я… теж… проти.

Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна – перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.

– Треба обезглавити комітет, – запропонував Шрагін. – Усунути головних обманщиків.

– Усунемо Савченка, появиться інший, – заперечив Дем’янов.

– Ліквідуємо все їхнє керівництво, – сказав Шрагін. – Це протверезить усіх інших.

Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.

– Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, – сказав Шрагін. – Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.

На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…

До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.

Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.

Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:

– Ей, що тут тобі треба?

Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.

– І що це вас сюди занесло? – Величко був страшенно здивований.

– Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, – без зайвих передмов почав Харченко.

– А навіщо? Не треба… не треба… – пробурмотів Величко, опускаючи голову.

– Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим – у кущі? – Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…

– Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, – тихо мовив Величко.

– Проти – так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?

– Нічого я не забув, – прогудів Величко.

– Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся – доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…

У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.

– Краще дайте мені яке-небудь найважче завдання, тільки не це, – благав Величко, коли узнав, що йому треба робити.

Але коли Харченко розказав йому всю ситуацію з українським комітетом, Величко перестав заперечувати.

– Давно б так. Тільки ваша згода – ще не все. Вас на цей пост затверджуватимуть, може, ще й не пройдете, – сказав Харченко.

– Хто ж це затверджуватиме?

– Вважайте, що міськком партії, а може й вище.

Величко написав дуже докладну автобіографію і заяву про бажання працювати в церкві… на благо Батьківщини. Поручилися за нього старі Колесникови, у яких жив Харченко. Шрагін наказав Харченкові розвідати, що можна, про Велична там, де він жив. Поки тривала ця перевірка, кілька підпільників, здивувавшись з такого доручення, добували у місцевих стариків «навчальні посібники» – євангеліє, молитовники. Сам Величко роздобув десь неоціненний посібник – опис церковних служб.

Так у місті з’явився новий диякон – воїн підпілля Володимир Петрович Величко.

Розділ 24

Релінк розпочав день у препоганому настрої. Напередодні його засмутила неприємна телефонна розмова з Берліном. Подзвонив Отто Олендорф. Побіжно спитавши про здоров’я, він звернув увагу Релінка на те, що робота СД і підривна діяльність червоного підпілля ідуть ніби самі собою, паралельно і не стикаючись.

– У ваших інформаційних повідомленнях ми читаємо про дуже неприємні події, – казав Олендорф. – А в оперативних матеріалах ніякого зв’язку з цими подіями. Створюється враження, що ви ловите будь-кого…

Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.

Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.

– Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, – додав Варзер, закінчивши доповідь.

– Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! – розсердився Релінк.

Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:

Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.

Знищено склад амуніції.

Знищено склад автопокришок.

Виведено з ладу чотири паровози.

Підірвано на мінах два залізничних состави.

Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.

На суднобудівному: потоплення плавучого крана і міна в трюмі сторожовика.

Прокламації: про святкування Жовтня, про відступ німецької армії під Москвою, про акції проти євреїв, заклик до саботажу і відмова їхати в Німеччину.

Кожного ранку, сідаючи за стіл, Релінк перебігав очима цей перелік, і потім, коли вів допити, список весь час лишався перед ним. Він намагався так спрямовувати допит, щоб арештований вільно чи мимоволі раптом зачепився за якусь справу з його списку.

Проте відбувалося справді щось дивне і тривожне – у сіті, які він розставив, потрапляло чимало людей, тюрма весь час повна-повнісінька, багато хто з арештованих були викриті або навіть самі призналися у діях, ворожих Німеччині, але ні від кого з них не простягнулася хоча б павутинна ниточка до подій із списку. Можна було подумати, що люди, які попадали в сіті СД, робили це навмисно, і тільки для того, щоб одвернути увагу на себе від визначніших осіб. Повірити в це Релінк не міг. Він уже відмовився від припущення, що всі великі події – справа однієї й тієї ж невеликої групи фанатиків, але водночас припустити, що проти нього виступає така численна, добре оснащена організація, не хотів.

І все-таки між арештованими, що пройшли через його руки, і тими невідомими і більш небезпечними Релінк відчував якийсь неясний зв’язок.

Релінк був по-своєму розумний і умілий працівник СД. Його роботу в Парижі та Голландії помітило і винагородило вище керівництво. І сюди його послали, враховуючи перспективність радянського півдня в історичних планах фюрера. Він пишався, що потрапив на таку важливу ділянку фронту, і намагався виправдати це довір’я. Правда, останнім часом Берлін уже не нагадував йому про особливу важливість південного плацдарму, і можна було подумати, що цієї важливості більше не існує. Але тепер його засмучувало інше: він був неспроможний зрозуміти природу і психологію свого нового противника. А він знав, що успіх боротьби починається з цього.

Добре було б поговорити про все це з розумною людиною, що має більший, ніж у нього, досвід спілкування з радянськими людьми, та Релінк просто не знав такої людини. А втім, ні, одна така людина є – лідер українських націоналістів Савченко. Уже під час першої зустрічі з ним Релінк зрозумів, що має справу, якщо не з розумною, то принаймні з дуже хитрою людиною. Проте Релінк не міг одверто викласти перед ним усі свої сумніви і своє нерозуміння. Крім того, з цими українськими діячами взагалі провадили якусь складну гру. То ними категорично нехтували, то вимагали всіляко наблизити їх до себе, надавати всякої підтримки. А три дні тому Берлін наказав роз’яснити місцевим українським лідерам, причому в найрізкішій і найкатегоричнішій формі, що на окупованій території України Німеччина – це і єдина влада і єдина політика. Саме з цього приводу сьогодні Релінк і мав зустрітися з Савченком…

На конспіративну квартиру, спеціально відведену для їх зустрічей, Савченко прибув точно в призначений час. Релінк знав звичку свого українського партнера приходити хвилина в хвилину і вже чекав на нього.

– Ну, як справи, пане Савченко? – безтурботно спитав Релінк.

– Погані, якщо вас цікавить тільки те, що цікавить завжди, – сухо відповів Савченко. – Хоч мої люди, можете мені повірити, роблять усе, щоб знайти мерзотників.

– Та ну їх до біса! – вигукнув Релінк і запросив Савченка в іншу кімнату. Пройшовши туди попереду Релінка і побачивши накритий стіл, Савченко здивовано оглянувся.

– Проходьте, проходьте, – взяв його Релінк за плечі. – Не можемо ж ми все своє життя звести до боротьби з мерзотниками, коли-небудь треба згадати і про те, що ми теж люди і не від того, щоб пополоскати горло добрим вином.

– На жаль, я зовсім не п’ю.

– І зі мною? І за наше бойове співробітництво? – запитував Релінк, делікатно підштовхуючи Савченка до столу.

– Тільки суто символічно, – погодився, нарешті, той.

Релінк думав, що Савченко просто комизиться і що його символіка закінчиться тим, що він вихлище коньяк. Але він помилився. Савченко тільки раз пригубив чарку і потім демонстративно відсунув її на середину стола.

Релінк опинився в невигідному становищі, – він повинен був пити сам, інакше Савченко міг подумати, що коньяк приготували спеціально для нього.

Випивши першу чарку і не поспішаючи наливати другу, Релінк спитав:

– Ви не пробували аналізувати причини, через які ваші люди не в змозі істотно допомогти нам спіймати бандитів?

– Тут глибокого аналізу й не потрібно, – незворушно відповів Савченко. – Причина одна і для моїх і для ваших людей. Ми маємо справу з розумним і вмілим ворогом. А потім ховатися завжди легше, ніж шукати, я знаю це ще по дитячих іграх, – тонко посміхнувся він. – Трапилося щось іще?

– А хіба вам мало? – спитав у відповідь Релінк, приховуючи роздратування. – Ви мені не раз казали, що у вашій організації абсолютно всі верстви населення. Я починаю в цьому сумніватись.

Савченко довго не відповідав, жував виноград, акуратно випльовуючи кісточки в долоню.

– Ну? – зовсім не миролюбно поквапив його Релінк.

– Гаразд. – Савченко зсипав кісточки в попільничку. – Ви просили мене бути відвертим. Скажу, що думаю… З одного боку, ви тут нікому не вірите, навіть нам. А з другого… – не діждавшись заперечення, вів далі Савченко, – ви маєте справу з паршивим стадом і намагаєтесь що б то не стало знайти в ньому найшолудивішу вівцю. Невже ви сподіваєтесь, що, коли ви її знайдете, то стадо зразу стане кращим? Дурниця! Ви ж демонструєте розуміння єврейської проблеми і вирішуєте її радикально раз і назавжди. Ви, може, думаєте, що росіяни для вас менша небезпека? Та поки хоча б менше половини росіян живі, ви не можете говорити ні про яку свою перемогу на цій землі… – Савченко замовк, почекав трохи, дивлячись на Релінка хитрим, усе розуміючим поглядом, і вів далі: – Ми створили тут свій комітет. При мені є бойовий актив. Замість того, щоб використати наші сили для тотальної боротьби з комуністами, ви граєтеся з нами в кота і мишку і чекаєте, коли ми приведемо до вас за комір головного комуніста… А тепер давайте-но повернімося до наших баранів. Що ви від мене хочете?

– Більшої допомоги.

– Я роблю все, що мені під силу.

– Коли йдеться про ваші сугубо українські цілі, – додав Релінк. – Але поки що, підкреслюю, поки що за порядок тут відповідаємо ми. Ніякої іншої влади, ніяких інших цілей і інтересів тут немає і не передбачається. Ми не будемо неввічливими, якщо зауважимо, що хтось, прикриваючись балаканиною про вірність нам і користуючись нею, як щитом, займатиметься дрібним політиканством. Ми тут єдина політика!..

Савченко зрозумів, що Релінк не жартує і, очевидно, він має щодо цього наказ начальства, інакше він не дозволив би собі все це повідомити. Вважаючи за краще скоріше закінчити розмову, Савченко сказав:

– Я думаю, що в нас відбулася добра й корисна розмова…

Релінк не дав йому договорити:

– Вона вважатиметься доброю і корисною тільки тоді, коли після неї ви і ваші люди залишите до кращого часу гру в майбутню українську державу і вже сьогодні віддасте всі свої сили на допомогу нам. Тільки через це лежить ваш шлях до тієї мети, яку ви перед собою ставите, на жаль, поки ще передчасно…

– Я добре зрозумів вас, пане Релінк, – сказав Савченко підводячись. – Не думайте, що ми не розуміємо, з якими труднощами ви зіткнулись у цій країні. Але, мабуть, іноді ми, українці, самі того не помічаючи, починаємо підкорятися простій істині, що своя сорочка ближче до тіла. Словом, я обіцяю вам максимальну допомогу, максимальну.

– Побачимо, – похмуро зауважив Релінк…