Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

В цей день Релінк записав у своєму щоденнику:

«5 листопада 1941 року в місті виявлено прокламації комуністів до річниці їхньої революції. Вражає текст прокламації. Крім стандартного московського крику в самому кінці, в прокламації жодного слова про катастрофу, що спіткала їх хвалену державу. Вона написана так, наче нічого в їхній країні не сталося і наші солдати не стукають у кремлівські ворота. Прочитавши прокламацію, мене, слово честі, образила байдужість. Було б приємніше, коли б вони засипали нас лайкою, прокляттями і погрозами. Принаймні я б відчув, що я є і що вони відчувають мої пальці на своєму горлі. Але якщо вони відмовляються визнавати, то чи не свідчить це про те, що і я і моя служба недостатньо активні й нещадні?..»

Листівок було небагато, але про них говорили у місті всі. Експерти Релінка сміялись, що листівки надруковано на зворотному боці шпалери з ідилічними квіточками, а мешканцям міста це говорило, в яких важких умовах діють люди, котрі випустили цю листівку. Місто хвилювало, що листівка за змістом була схожа на звичайне святкове поздоровлення мирного часу. Прочитавши листівку, люди згадували, як вони, бувало, святкували жовтневу дату, як ходили один до одного в гості, співали за столом пісень… І ще вони думали про те, що в місті є люди сміливіші від них, люди, які не змирились з нещастям і свято оберігають традиції колишнього життя. Одним від цього ставало соромно, і вони починали відшукувати причини, що виправдували їх мовчазну покірливість подіям. Інші ставили собі питання, як вони можуть допомогти отим хоробрим людям.

Розділ 20

7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.

– Відзначимо все-таки наше звичне свято, – трохи збентежено сказала вона Шрагіну.

– А якщо прийдуть ваші гості? – спитав Емму Густавівну Шрагін.

– Для них це буде просто вечеря, і все, – відповіла вона і пошепки додала: – Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. – Вона глибоко зітхнула. – Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…

Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.

Шрагін бачив, що діється з дівчиною, і сподівався, що вона поступово розбереться у всьому і зрозуміє, що від неї вимагається. Після того, як історія з Лілиною подругою щасливо закінчилася, Шрагін прямо сказав їй, щоб вона в такі справи більше не лізла, якщо не хоче викликати трагічних наслідків для всіх, і пояснив, що найбільшу користь вона може принести, уважно слухаючи і запам’ятовуючи все, що говорять гості в її домі. Ліля спочатку образилась, але потім нібито погодилася з усім, що говорив їй Шрагін, і навіть стала час від часу передавати йому докладні записи застольних розмов німців. Вона дуже змінилась. Зовсім недавно дівчина, сидячи за столом, більше мовчала, а тепер раптом стала балакуча, кокетлива, багато сміялась, охоче сідала за рояль. Зміна в її поведінці так впадала в очі, що могла викликати у гостей в кращому разі подив, і Шрагін змушений був сказати їй про це.

– На що ж я тоді здатна? Нічого не вмію, нічого! – вигукнула вона, і очі її наповнилися слізьми.

– Все вимагає уміння, дорога Ліля.

Шрагін і досадував на неї і в той же час жалів. Він розумів, що мусить терпляче і обережно вести її важкою дорогою, на якій вона так випадково опинилась…

Вечеря з нагоди, як висловилась Емма Густавівна, «звичного свята» почалася з того, що Ліля ненароком розбила єдину пляшку німецького вина.

Емма Густавівна обурилась. Шрагін помітив, як Ліля спалахнула після гострих слів матері, зіщулилась, наче від удару, й поспішив розрядити обстановку.

– Це зробила не Ліля, а саме провидіння, – весело розсміявся він. – Ми збиралися з нагоди нашого свята пити чуже вино, і, мабуть, провидіння вирішило перешкодити цьому.

– А що, справді, – перемінивши гнів на ласку, сказала Емма Густавівна. – Це був би справжнісінький нонсенс – випити за наше свято вино, що лишилося від німецького генерала. Пробач мені, дівчинко… – вона обняла і поцілувала дочку. Мир було відновлено.

Шрагін, а за ним Емма Густавівна і Ліля, підняли порожні бокали.

– Уявімо, що в них наша рідна російська горілочка, – сказав Шрагін. – І вип’ємо з нагоди нашої… звичної дати…

– Я п’ю за Великий Жовтень! – вигукнула Ліля і цокнулась із Шрагіним.

В цю мить у прихожій пролунав дзвінок.

Емма Густавівна пішла відчиняти двері і поспішно вернулась.

– Сховайте бокали, – шепнула вона.

Ліля взяла бокали, але Шрагін зупинив її:

– Не треба. Тільки прошу вас, не повторюйте ваш тост.

У прихожій лунали чоловічі голоси. Генерал Штромм на правах давнього знайомого перший ввійшов до вітальні.

– А що я казав? – крикнув він, обернувшись до когось у прихожу. – Вони, звичайно, святкують!

У вітальню ввійшов високий худорлявий чоловік у чорному цивільному костюмі і в крохмальній сорочці. Його рудуватий чуб, коротко підстрижений, розділяв акуратний боковий проділ. У чорному галстуку блищав золотий значок із свастикою.

– Ганс Релінк, – відрекомендувався він.

– А краще просто Ганс, – як звичайно, дуже голосно і безцеремонно почав генерал Штромм і звернувся до Емми Густавівни з удаваною суворістю: – Значить, відзначаєте, мадам, свято революції?

Обличчя Емми Густавівни вкрилося червоними плямами.

– Звичка, як відомо, друга натура, – спокійно промовив Шрагін. – Чверть віку – термін для вироблення звички достатній.

– Не треба виправдуватись, – лагідно усміхнувся Релінк, відкривши великі зуби і погладжуючи своє квадратне підборіддя. – Ми все розуміємо і навіть дещо прихопили з собою… Там, у прихожій, кошик, – звернувся він до Емми Густавівни.

– Воювати із звичками людей не наш обов’язок, – сказав Релінк, сідаючи на диван поруч із Шрагіним.

– Це, по-моєму, не зовсім точна позиція, – заперечив Шрагін. – У росіян є звички, які для вас дуже небезпечні.

Релінк здивовано подивився на Шрагіна.

– Що ви маєте на увазі?

– Позавчора я в себе на заводі зірвав листівку комуністів, і це означає, що вони продовжують звичну для них діяльність, – сказав Шрагін.

– Де ця листівка? – недбало спитав Релінк. – Мені дуже хотілося б на неї подивитись.

– Я віддав її адміралу Бодеккеру, потім її взяв майор Капп.

Релінк пригадав, що майор Капп говорив йому, нібито листівку зірвав він сам. Цікаво, хто з них бреше?

Емма Густавівна метушилася, розставляючи закуски й вино, що принесли гості. Коли все було готове, над столом всією своєю важкою постаттю підвівся генерал Штромм.

– Панове, увага, – прогримів його голос, як команда на плацу. – Наповніть бокали. Слово має мій друг Ганс.

Релінк підвівся і промовив тихим приємним голосом.

– Панове хазяї цього затишного дому, що його атестував мені генерал Штромм як істинно німецький! Збираючись до вас, ми подумали про те, що ви сьогодні відзначаєте свою історичну дату, і, сказати правду, побоювалися, щоб наша поява не збентежила вас. Щоб це збентеження з самого початку усунути, я пропоную випити за вашу історію, її не в силі змінити ніхто. Хох!

Релінк одним духом осушив свій бокал і з урочистим виглядом ждав, поки вип’ють усі. Його тост розчулив Емму Густавівну. Вона пила вино, вдячно дивлячись на гестапівця. Шрагін належним чином відзначив вправність, з якою Релінк повернув цю делікатну тему. Ліля дивилася на Релінка з якоюсь тривожною цікавістю. Генерал Штромм випив і усміхався чомусь сам собі.

Невимушена розмова, проте, не зав’язувалась. Генерал Штромм посилено частував Лілю і Емму Густавівну. Релінк уважно і делікатно поглядав на Лілю і, нарешті, сказав:

– Я стільки чув про вас од генерала, що, мабуть, узнав би на вулиці. Знаєте, що він каже? Найкрасивіша молода жінка в місті, але, на жаль, її окупували, як і місто, та тільки не ми. Можу заявити, що я згодний з генералом.

Ліля почервоніла.

– Просто в місті лишилось дуже мало жінок… А в світі все відносне.

– Не згодний, – люб’язно нахиливши рудувату голову, заперечив Релінк. – Щодо жінок теорія відносності незастосовна.

– Не сперечайтеся з ним, це марне заняття, він же за фахом слідчий! Хо-хо! – прогримів генерал Штромм.

Шрагін помітив, як по обличчю Релінка майнула тінь невдоволення.

Заговорили про музику, і скоро Лілі довелося сісти за рояль. Вона зіграла свою улюблену «Місячну сонату» Бетховена.

Всі довго мовчали. Потім Релінк сказав задумливо і млосно:

– Дивовижна сила генія, забуваєш усе. Ради бога, зіграйте що-небудь Вагнера.

– Не хочеться. Я його не люблю, – відповіла Ліля.

– Що ви кажете! – вигукнув Релінк. – Ви ж німкеня, а Вагнер – це співаюче серце Німеччини.

– А я не люблю, – уперто повторила Ліля і заграла Чайковського з «Пори року».

– О, Чайковський! – тихо вигукнув Релінк, блаженно заплющивши очі.

Генерал Штромм сидів мовчки, і з кам’яним обличчям цідив вино. Шрагін, слухаючи музику, думав весь час про своє, про найголовніше. Так, це люди гестапо…

Релінк і далі сидів поруч з ним на дивані і, здавалося, не помічав і не чув нічого, крім музики, він не зводив свого погляду з Лілі. Раптом вона на середині такту перестала грати.

– Щось страшенно заболіла голова. Пробачте… – вона встала і вийшла з кімнати.

Релінк обережно доторкнувся до ліктя Шрагіна й прошепотів:

– Ваша дружина справляє враження нездорової людини. Чи не потрібна наша допомога? Ми можемо прислати чудового лікаря.

– Нерви! – зітхнув Шрагін. – Ви повинні зрозуміти, що нам не так просто пережити ломку всього життя. Це процес болісний.

– Так, так, ми це розуміємо, – співчутливо і з жалем закивав Релінк. – І дуже прикро, що не всі наші люди розуміють це. – Як щодо цього у вас на заводі? – доброзичливо спитав він.

– Важко відповісти коротко, – попадаючи в тон Релінка і ніби скаржачись, сказав Шрагін. – З одного боку, відома вам листівка, а з другого – щодня бачиш, як спокійно поводяться на заводі робітники.

– Ви чули про спробу висадити в повітря корабель, що ремонтується?

– Чув, – недбало кинув Шрагін. – І все-таки робити висновки ще рано.

– Ви маєте на увазі й себе?

– Звичайно, і себе, – спокійно відповів Шрагін. – Тільки для мене все легше і простіше через те, що маю цей будинок і кохану дружину. А наші ж робітники, та й інженери живуть дуже погано. І варто комусь нагадати їм про недавнє минуле, як це викликає озлоблення до всього сьогоднішнього.

– Невже це минуле було таким гарним? – зовсім без іронії, лагідно спитав Релінк.

– Все в світі відносне, – усміхнувся Шрагін. – В усякому разі, люди жили значно краще, ніж тепер.

– Але безглуздо бути нетерплячим, коли йдеться про влаштування життя в такій величезній країні, як ваша, та ще коли триває війна. Ми ж все-таки не чарівники.

– Це можу зрозуміти я, але як це пояснити тим робітникам, яким не тільки нічого їсти, а навіть нічим грубку протопити?

– Так, міське самоврядування працює дуже погано, – погодився Релінк.

– Там теж не чарівники, – зауважив Шрагін.

– А знаєте, одверто кажучи, – ми ждали тут для себе більш тривожного життя. Мабуть, уже можна сказати, що розрахунок ваших партійних кіл на те, що радянські люди кинуться в безрозсудну боротьбу з нами, м’яко кажучи, не справдився. Цікаво, яка ваша думка щодо цього?

– Що коїться в місті, я просто не знаю, – відповів Шрагін.

– О! Коли б коїлося, то ви б знали! В тому-то й річ! – розсміявся Релінк. – Очевидно, добродії комуністи пішли в таке глибоке підпілля, що не можуть з нього вилізти.

– І все-таки ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що люди задоволені своїм нинішнім життям, – сказав Шрагін.

– Скоріше б весна й літо! – тихо вигукнув Релінк. – Тоді все сприйматиметься інакше.

Гості пішли близько першої години ночі.

– Дуже добре все вийшло, – сказала Емма Густавівна. – А я так боялась, так боялась! Ну подивіться, як тактовно вони поставилися до того, що ми відзначали своє свято. Правда, Ігоре Миколайовичу?

– Так, не без того, – неуважно відповів Шрагін.

Йому здавалося, ніби він був винен у тому, що Релінк має можливість говорити про відсутність помітного опору окупантам.

Розділ 21

Уже цілий тиждень Федорчук ночами рив підземний хід до тайника із зброєю і вибухівкою. Це була пекельна робота: стоячи рачки, сокирою вирубувати землю, потім вигрібати її і розсипати на городі. А треба ж прорити майже десятиметровий хід. От коли стала в пригоді йому важка атлетика. Та що вона в порівнянні з цією роботою? Обличчя в юнака змарніло, стало сірим, розкішний чуб злипся від поту, навіть біляві вії потемнішали од грязі. На півдорозі виникли непередбачені труднощі – не вистачало повітря. Федорчук задихався, обливався холодним потом і швидко знесилювався. Часто доводилось лягати на спину, щоб знову зібратися з силами. Добре, що не треба йти на роботу, – можна вволю відіспатися вдень.

А три дні тому Федорчук почув за огорожею гучні голоси. Він подивився у щілину й завмер: у недобудоване приміщення, під яким був його тайник, в ту кутову частину, яка була вже під покрівлею, вселялися німецькі солдати. Федорчук вирішив рити далі, тільки замінив сокиру багнетом од гвинтівки. Тепер стало ще важче. Але наступного дня до нього приєднався Харченко. Працювали навперемінно. Поки один відсиджувався в сарайчику, другий працював. І от, нарешті, на Федорчука обвалився останній шар землі, і він побачив знайому дошку. Це було дно тайника.

На другий день вибухівку і зброю взяли з тайника і переховали в сарайчик і в будинок Федорчука, Частину вибухівки поніс до себе Харченко.

Першим об’єктом для диверсійного удару обрали німецьку ремонтну автобазу і склад автомайна, що розмістилися в саду. Ковальов, який працював на залізничній станції, повідомив, що на адресу цієї бази прибуває дуже багато всякої техніки.

Вирішуючи завдати першого удару саме тут, Шрагін розумів, що матеріальні втрати від диверсії можуть бути не дуже великими, але головне полягало в моральному ефекті – садок, де розташувалася база, був у центрі міста, і люди стануть очевидцями ще одного епізоду боротьби патріотів з окупантами. А це важливіше за втрати матеріальні…

У неділю Федорчук і Харченко, як благонамірені городяни, прогулювалися містом. А чому їм і не погуляти, якщо їхні документи свідчать, що й минулого тижня вони сумлінно працювали на користь нового порядку?..

Молодики побували, звичайно, біля міського саду. Проте не помітили ніяких ознак життя – німці свято дотримувалися неділі. На алеях саду лежав чистий, неторканий сніжок. Але і в будні німці працювали тут тільки вночі, і це дуже ускладнювало майбутню операцію. Шрагін вимагав цілком точно з’ясувати, в які години на базу привозять техніку. Федорчук і Харченко уже кілька разів ходили у нічну розвідку і встановили, що вантажні машини з технікою прибувають на базу не пізніше третьої години ночі і що на складі постійно є не менше двадцяти солдат. Шрагін наказав провести ще одну перевірочну розвідку. Це наступної ночі зробить Федорчук. А поки що він і Харченко гуляли по місту.

Вони йшли через центр і тільки тепер помітили, що навкруги сонячний грудневий день і місто, припорошене сніжком, виглядало чистеньким і навіть повеселілим. Але воно таке безлюдне, що прогулюватися цим пустинним, мертвим містом було небезпечно.

– Давай покличемо Юлю? – запропонував Федорчук. – Вона вже відчергувала, візьмемо її і підемо до нас чай пити.

– Не небезпечно?

– В ресторан ми не поліземо…

Вони ввійшли в довгий вузький двір позад ресторану, і Федорчук зник за маленькими дверима з табличкою «Службовий вхід». Харченко сів на бочку і почав ладнати самокрутку.

З маленьких дверей вийшли Федорчук, Юля і кремезний німець у військовому кітелі, але без будь-яких знаків розрізнення. Харченко на всяк випадок вирішив удати, що не знає ні Федорчука, ні Юлі, а ті, стоячи біля дверей, весело про щось погомоніли і почали прощатись. Німець поцілував Юлі руку, з Федорчуком міцно поручкався і зник за маленькими дверима. Федорчук кивнув другові:

– Пішли!

Коли вони відійшли од ресторану далеченько, Харченко спитав:

– Що це ти за дружка завів?

– Постривай, Павле… – відповів Федорчук.

Юля вже давно виконала вказівку Шрагіна і працювала перекладачкою в ресторані для офіцерів воєнної авіації. Вона була красива, жваво розмовляла по-німецькому і мала серед офіцерів великий успіх. Шрагін почав діставати від неї ділові повідомлення. Так завдяки Юлі Москва своєчасно узнала про перекидання з Франції на Кавказ третьої повітряної армії… І от кілька днів тому, під час Юлиного чергування, з нею зайшов у розмову дуже дивний німець. Він був у військовій формі, але яке в нього звання, зрозуміти було неможливо. Проте німець жив у готелі, а це рядовому солдатові не по кишені. Він розпитував Юлю про життя в місті, цікавився, як вона ставиться до німців. Юля, звичайно, змалювала життя міста і своє життя у найрожевіших барвах. Він серйозно вислухав її і сказав, що уже встиг сам дещо побачити і тому думає, що Юля каже неправду.

– Навіщо? – спитав він, заглядаючи їй в очі.

– Може, іншим і не так добре живеться, як мені, але людина ж судить по собі, – грайливо відповіла дівчина, поправляючи своє модно валком причесане волосся.

– Це не схоже на росіян, тим більше на радянських, – сказав німець. – Адже я бував у вашій країні раніше і ще тоді захоплювався розвинутим у вас почуттям колективу, товариства.

Почувши це, Юля мимоволі оглянулась на всі боки.

– Не бійтеся, – шепнув німець.

– А мені боятися нічого, – навмисно не притишуючи голосу, сказала Юля, дивлячись у вічі німцеві своїми великими чорними очима.

– Думаю, це теж не зовсім правильно, – усміхнувся німець і спитав: – Як вас звати?

– Юля… Юля Федорчук.

– А мене Вальтер. От ми й познайомились.

Юля мовчала.

– І ще я хочу сказати вам, що я жонатий і дуже люблю свою дружину, у нас двоє діток. Хочете подивитись? – Він вийняв з кишені портмоне, в якому всередині під слюдяним папірцем була фотографія некрасивої жінки, що обнімала двох хлопчиків дошкільного віку. – Це Петер, а це Іохім, а це моя Анна, – показував Вальтер. – Отже, я прошу вас не думати, що в мене є якісь приховані думки. Просто я тут страшенно самотній. І потім мені хочеться поговорити з радянською людиною. Звідкіля ж ви так добре знаєте німецьку мову? – раптом спитав він.

– А я німкеня, – з викликом відповіла Юля і помітила, що Вальтер насторожився.

– Але ви назвали зовсім не німецьке прізвище, – сказав він.

– Чоловіка вибирають не за прізвищем, – усміхнулась Юля.

– І ви приїхали сюди… з нашими?

– Я народилася в цьому місті, і таких німців тут повно-повнісінько.

Вальтер усміхнувся, але якось вимушено. Він, мабуть, ще не вірив Юлі.

– Звідкіля ж тут такі німці? – спитав він.

Юля коротко розповіла йому давню історію поселення німецьких колоністів на півдні України.

– Он, виявляється, як давно почалась тут німецька окупація, – розсміявся Вальтер.

Вони побалакали ще трохи і Вальтер пішов, церемонно поцілувавши їй руку.

Два дні він не показувався, а сьогодні вранці прийшов у ресторан, коли ще нікого не було, і почав розказувати Юлі про себе. Він авіамеханік. У тридцятих роках працював у російсько-німецькій акціонерній компанії «Дерулюфт», літаки якої курсували між Росією і Німеччиною. Два роки він обслуговував німецькі літаки на нашому аеродромі в Великих Луках. Навчився трохи говорити по-російському, здружився з росіянами, з якими активно листувався і після повернення до Німеччини. В тридцять п’ятому році за це листування його звільнили з авіації. Два роки він працював на велосипедному заводі, але як тільки завод почав виготовляти мотоцикли для армії, його знову звільнили. Коли почалась війна, він був без роботи, і його зразу взяли в армію, проте зброї не давали. Він майже два роки просидів писарем на інтендантському складі, маючи справу з білизною, черевиками та іншою амуніцією. Та раптом про нього згадав льотчик, з яким він працював у «Дерулюфті». Тепер льотчик став, військовим і служив у штабі вісімнадцятої армії. Він викликав Вальтера до себе. І ось Вальтер у цьому місті і жде оформлення на якийсь аеродром…

Слухаючи Вальтера, Юля намагалася зрозуміти, навіщо він все це їй розказує. Хотілось вірити, що він каже правду. Вальтер викликав довіру всім своїм виглядом, рівним спокійним голосом, відкритим поглядом сірих очей. Але Юля завжди пам’ятала головний наказ Федорчука – бути тричі обережною із своїми німецькими знайомими.

– Навіщо ви все це розказуєте? – прямо спитала вона.

– Щоб ви знали, що я не з тих оскаженілих, які увірвалися в ваш дім і не вважають вас за людей, – не відводячи очей, відповів Вальтер. – І ще я хочу, щоб ви знали, що німці є різні, є й такі, яким соромно за те, що тут діється…

Саме в цю хвилину Федорчук ввійшов у ресторан, і Юля познайомила його з Вальтером. Про першу її розмову з цим німцем Федорчук уже знав і зараз уважно його розглядав.

– Вальтер Шніцлер, авіамеханік, – відрекомендувався німець.

Сталося миттєве збентеження через те, що Федорчук не зразу подав йому руку.

– Не бійтеся потиснути мені руку, вона в мене абсолютно чиста, як совість, – сказав Вальтер напруженим голосом.

Федорчук подав руку. Вальтер стиснув його долоню і тихо мовив:

– Мені дуже дорогий потиск вашої руки, – і раптом розсміявся: – Досить вульгарна ситуація: чоловік застав дружину з іншим.

Ніхто навіть не усміхнувся з його жарту, і Вальтер збентежено пробурмотів:

– Прошу пробачити мені.

Вони стояли й ніяково мовчали, уникаючи дивитись одне на одного.

– Ну, тепер я вас побачу не скоро, – сказав Вальтер Юлі. – Призначення уже в кишені, правда, я служитиму зовсім недалеко від міста і коли-небудь дозволю собі зайти до вас. Можна?

– Будь ласка.

– Спасибі, до побачення…

Тепер по дорозі додому Юля розповідала Федорчуку і Харченку про свою сьогоднішню розмову з Вальтером.

– Чорт його знає, але він не справляє враження сволоти, – казав Федорчук, розглядаючи свої обдерті руки. – А він же призначений на аеродром, яким цікавиться наш Батя.

– От і треба доповісти про нього Баті, – відізвався Харченко.

Так і вирішили…