Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

Розділ 13

Окупанти цупко брали до своїх рук все, в тому числі й тих, хто лишився на заводі. Німецькі спеціалісти, за невеликим винятком, добре знали справу й пильно стежили за роботою росіян. Всі заводські інженери, а їх кінець кінцем набралось близько десятка, працювали пліч-о-пліч з німецькими. В цих умовах саботаж майже виключався, його б негайно виявили, тим більше, що нові хазяї чекали саботажу і були на сторожі. А для Шрагіна видимість його сумлінної роботи була єдиною можливістю міцно закріпитись і легально жити в місті.

Адмірал Бодеккер запам’ятав його з першої зустрічі і потім переконався, що він знаючий інженер і розумна людина. Якось після наради спеціалістів адмірал попросив його лишитись.

– У мене для вас цікава пропозиція, – сказав Бодеккер, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба. – Мені потрібно, щоб у мене під рукою завжди був російський інженер, так би мовити, унформер, який перетворював би німецьку ініціативу й енергію в російську і навпаки, причому в масштабі всього підпорядкованого мені Чорноморського басейну. Ідеально, щоб унформер добре знав, як ви, німецьку і російську мови. Що ви скажете?

Шрагін не поспішав відповідати, та й не знав, як відповісти. Він вважав, що не має права так круто зв’язувати себе з справами адмірала, але відмовитися без переконливого для Бодеккера мотивування теж не можна було. Нарешті, сам адмірал дуже цікавив Шрагіна, – це був, зважаючи на все, провідний спеціаліст-суднобудівник з дуже далекосяжними зв’язками і, до того ж, німець із самостійними і далеко не стандартними поглядами. Чого вартий один його виступ на першій же нараді інженерів, коли він попросив при звертанні до нього не згадувати його адміральського звання. Він сказав, що це тільки подовжує розмову і, крім того, кожного разу змушує від гніву перевертатися в могилі славетного Нельсона, якого він глибоко поважає… Шрагін бачив, як при цьому переглянулися німецькі інженери. Легко сказати, німецький адмірал відкрито заявляє про свою повагу до англійського адмірала…

– Ну, то що ви скажете? – знову, вже нетерпляче спитав Бодеккер.

– Я прошу дати мені можливість подумати, – відповів Шрагін.

– Ви, очевидно, розгадали мою слабість… – добродушно сказав адмірал, його ясно-карі очі сміялись. – Я люблю, коли мої люди думають.

Вони помовчали.

– Подумайте, до речі, ще й про те, – вже серйозно додав він, – що нам все-таки робити з плавучим краном. Ви його не оглядали?

– Такого наказу не було, пане адмірал.

– Якщо росіяни сприймуть німецьку звичку все робити тільки за наказом, у нас діла не буде, – поморщився Бодеккер. – Прошу вас, огляньте кран. А відповідь на мою пропозицію я хочу почути сьогодні, о вісімнадцятій нуль-нуль…

Шрагін ішов до причалу, де стояв кран. Все, що він бачив по дорозі, не могло його не радувати. Обіцяна Берліном німецька ремонтна і всяка інша техніка й досі не прибула. На стапелях чорніло обгоріле громаддя недобудованого військового корабля. Під час відступу наші сапери намагалися висадити його в повітря, але тільки покалічили трохи. Щоб зруйнувати таке громаддя, напевно, потрібно було вагон вибухівки. Тепер біля корабля не видно було жодного робітника. А Бодеккер похвалявся весною спустити його на воду. Плавучий док, потреба в якому була дуже великою, стояв напівзатоплений біля того берега затоки, і румунські солдати, купаючись, стрибали з нього в воду. На тому березі була територія, віддана румунам. Як і раніше, не вистачало робітників. Словом, хвалена німецька організованість тут явно давала осічку.

Шрагін зупинився біля плавучого крана. На його зовнішньому борту, спустивши в море ноги, рядочком сиділи чоловік десять робітників. Притулившись грудьми до поруччя, безтурботно дивився вдалину знайомий Шрагіну Павло Ілліч Сніжко. Він тепер очолював ремонтну бригаду.

– Павло Ілліч! – покликав його Шрагін.

Сніжко виструнчився і закричав на все горло:

– Ледарі, годі кимарити!

Робітники неквапно підвелись і, незичливо поглядаючи на свого бригадира і на Шрагіна, пішли до ручного насоса, встановленого на палубі крана.

По настелених з причалу пружних дошках Шрагін перебрався на кран.

– Ну, що ви тут робите? – голосно запитав він Сніжка.

Насос перестав скрипіти. Почувся чийсь насмішкуватий голос:

– Качаємо воду з моря в море.

– Припинити розмови! – гаркнув Сніжко.

Помпа знову заскрипіла, і з викинутого за борт брезентового рукава полилася в море іржава вода.

– Ось відкачуємо за наказом німецького інженера, – з гіркотою сказав Сніжко. – Та тільки теча дає більше, ніж ми викачуємо. Треба б дістати мотопомпу.

– Давайте підемо в трюм, – запропонував Шрагін.

Спершу в темряві нічого не можна було розглядіти, тільки тьмяно блищала вода, що заповняла весь трюм.

– Отам дірка майже на аршин в діаметрі, добре ще, що з боку причалу, – пояснив Сніжко.

– Що ж тут доброго? – спитав Шрагін. – Кран небезпечно нахилений на той бік і може перевернутися.

– А що можна зробити?

– Треба подумати, зважити, – вголос розмірковував Шрагін. – Звичайно, розрахункова плавучість у нього величезна. І все-таки крен небезпечний. Адже все розраховано на точно горизонтальне положення крана, тоді він бере на себе велику вагу. Але крен все це перекреслює. Переборки всередині відсіків цілі?

– Наче цілі, – невпевнено відповів Сніжко. – Бачите, майже вся вода з одного боку.

Шрагін у цей час роздивлявся зсунуті вузли кріплення переборок і розмірковував про те, що потопити цю махину зовсім не важко…

Сніжко задумався:

– Якщо ви кажете, що в рівному положенні плавучість у нього більша, може, відкрити кінгстон з лівого боку і пуском води вирівняти крен?

От! Саме це! Навіть якщо трохи відкрити кінгстон, його вже ніхто не втримає, вага крана забезпечить такий натиск води, що вона зірве кінгстон, і тоді кран за годину піде на дно.

Над їхньою головою по залізній палубі загриміли чиїсь кроки. Шрагін і Сніжко вилізли з трюму і побачили німецького інженера Штуцера – молодого і, як завжди франтуватого парубійка, який, на відміну від Бодеккера, завжди вимагав, щоб його величали інженер-капітаном. Шрагін уже мав можливість переконатися, що за душею в цього інженер-капітана, крім звання і нахабної самовпевненості, нема нічого, і передусім немає досвіду.

– Здрастуйте, пане інженер-капітан, – шанобливо привітав його Шрагін.

– Що ви там з’ясували? – начальницьки спитав Штуцер.

– Становище складне, – засмучено сказав Шрагін. – Необхідне якесь сміливе рішення, інакше кран може перевернутись. Річ у тім, що вода заповняє тільки одну порожнину трюма. У бригадира є пропозиція трохи відкрити кінгстон з лівого боку і впуском води вирівняти крен, але я на це не можу зважитись, та й не маю права.

– Але ж зараз крен – головна небезпека! – сказав Штуцер, сам ідучи в пастку.

– Безумовно… – підтвердив Шрагін. – І якщо він перевернеться, тоді біда. А якби, вирівнявши крен, ви, маючи, авторитет, домоглися на добу хоча б однієї мотопомпи, все було б гаразд.

– Так і зробимо, – швидко сказав Штуцер. – Наказую вирівняти крен, а завтра буде помпа. – Він подивився на годинника і пішов з крана легкою балетною ходою.

Шрагін розмовляв із Штуцером по-німецькому, і весь цей час Сніжко, нічого не розуміючи, виструнчившись, стояв поряд. Коли Штуцер пішов, Шрагін сказав бригадирові:

– Інженер-капітан Штуцер схвалив вашу пропозицію щодо кінгстона, наказав діяти, а завтра вранці буде помпа.

– Може, почекати, поки одержимо помпу?

– Є наказ інженер-капітана, – сухо сказав Шрагін. – І на вашому місці я не брав би на себе відповідальності змінювати його розпорядження…

Пройшовши півдороги до заводоуправління, Шрагін оглянувся – Сніжко все ще стояв на тому ж місці, біля сходів у трюм крана.

Адмірал Бодеккер не прийняв Шрагіна, він поспішав на якусь нараду. Тільки спитав на ходу:

– Що вирішили з краном?

– Щось там вирішив інженер-капітан Штуцер, – недбало відповів Шрагін.

На мить Бодеккер уповільнив ходу, в його очах майнуло невдоволення, але, на щастя, тільки на мить.

– Я йду, – сказав він, – на моє запитання відповісте завтра вранці. До побачення.

Шрагін потинявся трохи в дирекції і теж пішов. За ворітьми заводу його ждало інше, нелегальне життя…

Хоча Харченко і Федорчук казали Шрагіну, що Сергій Димко з Зіною живуть дружно, добре, він спочатку тривожився. Він пам’ятав Димка по першій розмові, пам’ятав його невпевненість в собі, його суто юнацьку поривчастість, що так прихилила його, і думав, що Сергій легко може потрапити під вплив дружини, і тоді все залежатиме від того, яка вона людина, ця Зіна. Але тривога Шрагіна виявилася марною. Зустрівшись з Сергієм, він з подивом відзначив, як змінився хлопець: став серйозніший, весь якось підтягнувся, навіть говорити почав інакше – скупо й точними словами. Шрагін поздоровив його з одруженням і побажав йому щастя. Димко навіть не усміхнувся, сказав тихо:

– Спасибі, Все тепер стало і складніше, і радісніше.

Шрагін зрозумів, про що він думає, але вирішив викликати його на детальнішу розмову – спитав:

– А чому складніше?

– Я тепер відповідаю і за себе й за неї. І вона – теж.

– А вона розуміє це?

Димко подивився прямо в очі Шрагіну.

– Не турбуйтеся, Ігоре Миколайовичу, прошу вас. Зіна – людина надійна.

– Вона знає про вас усе?

– Так, – твердо відповів Димко і спитав: – А як же їй не знати, коли вона для всіх нас довідки на своїй біржі дістає?.. Рискуючи життям, між іншим…

Справді, Зіна якось одразу ввійшла в справи групи. Вона виявилась дійсно безжурною дівчиною. Але зовсім не легковажною. У неї з’явились сенс і мета життя, і їй не треба було пояснювати, що вона дістала неспокійне щастя. Вона сама сказала Димку: «Ти мене не оберігай, квіточки я розводитиму потім…»

Незабаром Зіна принесла з біржі паку чистих бланків для довідок, відтиск печатки і зразок підпису Лягавого й німецького директора біржі. Підпільники виготовили з куска гуми печатку і так навчилися підробляти підписи біржевого начальства, що воно й само не помітило б підробки.

Всі учасники групи одержали, нарешті, досить надійні документи. Димко і Харченко, скоряючись довідці, яку вони самі виготовили, пішли працювати на відкриту німцями макаронну фабрику, що постачала армію…

Так несподівано розв’язалось дуже важке завдання, і Шрагін з вдячністю думав про Зіну.

А от у Федорчука з його Юлею виник такий небезпечний конфлікт, що Шрагін вирішив втрутитись. Енергійна, смілива, з вольовим характером, Юля рвалася в бій з фашистами і звинувачувала Федорчука в бездіяльності й боягузтві, а той поки що не мав дозволу сказати їй, хто він. Спочатку Шрагін не надавав значення цій історії і не поспішав з дозволом Федорчуку відкритись перед Юлею. Тоді Юля стала діяти сама. Чудово розмовляючи по-німецькому, вона почала одчайдушно знайомитися з німцями, ходила з ними в кіно, на вечірки і днями сказала Федорчуку, що невдовзі за допомогою якоїсь своєї знайомої, що працювала в аптеці, дістане ціанистий калій. «Труїтиму фашистів, як пацюків», – заявила вона. А коли Федорчук назвав це безглуздою витівкою, дівчина мало не вигнала його з дому і обізвала дезертиром.

Шрагін ішов до Федорчука…

Григоренко вже стояв на умовленому місці. Шрагін повільно пройшов повз нього, та незабаром зв’язківець обігнав його і пішов кроків на п’ятдесят попереду. Він мав підвести його до хати Федорчука, а потім чергувати на вулиці.

Федорчук зустрів Шрагіна у дворі свого будинку. Вони пройшли в глибину двора й сіли на лавку.

– Дурне становище створилось, Ігоре Миколайовичу, – тихо мовив Федорчук, проорюючи п’ятірнею густий русявий чуб.

– Що ви сказали їй про мене?

– Один мій давній і хороший знайомий, тямущий, мовляв, чоловік і таке інше.

– Ви за неї ручитеся? – суворо спитав Шрагін.

– Як за себе. Вона ж від ненависті до німців просто худне на очах.

– Покличте її.

Юля вийшла з хати і твердою чоловічою ходою наближалась до Шрагіна, трохи звузивши спрямовані на нього очі. Невисока на зріст, але широка в плечах, чорне пушисте волосся спадало на плечі. Великі і теж чорні очі дивилися сміливо з-під прямих, мов стріли, брів.

– Здрастуйте, не знаю, як вас звати-величати, – сказала вона низьким, грудним голосом і сіла на краєчок лавки.

– Ігор Миколайович, – відповів Шрагін, розглядаючи її далі.

– Ви що, свататись прийшли? – усміхнулась Юля. – Сашко казав, що ви хочете поговорити про якусь справу.

– У нас у всіх одна справа, – сухо сказав Шрагін. – А якщо вже зайшла мова про Федорчука, то мушу зразу попередити: він відповідає переді мною за кожний свій крок і без мого дозволу нічого робити не має права.

Юля подивилася на нього здивовано:

– Але ж мене ваша влада не стосується. Та й хто вам дав владу над Сашком?

– А це вже не ваше діло, – навмисно різко відповів Шрагін.

Вони помовчали.

– Я чув, ви хочете труїти гітлерівців?

– Для початку хоч це.

– А продовження може й не бути. Вони спіймають вас на першому, в кращому разі – на другому. Не так-то вже й важко їм буде встановити отруювача. Ви вже дістали отруту?

– Обіцяли принести завтра.

– Хто?

– Одна жінка, я її ще до війни знала. В аптеці працює.

– Ви її добре знаєте?

– Ми з нею раніше в однієї перукарки зачіску крутили.

– Воно й видно – не докрутили, – різко сказав Шрагін. – Та жінка знає, навіщо отрута?

– Якби не знала, не дала б.

– Завтра ви підете до неї і скажете, що отруту шукали для себе, придумайте яку завгодно причину: розчарування, ревнощі і таке інше. І заявіть, що ви передумали. Попросіть пробачення, переведіть все на жарт. Я не можу допустити, щоб Федорчук загинув через те, що якась аптекарка, з якою ви разом ходили до перукаря, бовкне кому-небудь про ваші дитячі заміри.

Юля дивилася на Шрагіна широко розплющеними очима. Здавалось, вона почала щось розуміти. Раптом вона згорбилась, опустила голову і голосом, сповненим болю, сказала:

– Зрозумійте, я німкеня, я не можу. Знайомі сусіди пальцями на мене показують – от, мовляв, що значить німкеня: прийшли в місто німці, так вона першим ділом полюбовника завела. – Юля підвела голову і, дивлячись на Шрагіна запаленими, виблискуючими очима, сказала: – Я їм покажу, яка я німкеня, покажу!

– Показувати треба не сусідам, які самі ще невідомо, як поводитимуться, – тихо сказав Шрагін.

– А кому ж?

– Вашому другові Федорчуку, – усміхнувся Шрагін. – Це для початку, а потім і мені, якщо я, звичайно, побачу, що ви не істеричка, а справжній боєць і хочете завдавати ворогові серйозних ударів.

– Хто ви? – спитала Юля.

– Я вже сказав: я відповідаю за все, що робитиме тут ваш друг Федорчук.

– І за його неробство теж? – усміхнулась Юля.

– І за неробство теж.

– З дитинства не люблю дешеві таємниці, – в’їдливо сказала дівчина.

– А дорогі? – запитав Шрагін.

Юля промовчала.

– Розкажіть краще про себе, хоча б у двох словах.

– Автобіографія потрібна?

– Так, поки що коротка.

– Поцікавтесь у товариша Федорчука, він у курсі.

– А він казав, між іншим, що ви людина серйозна.

– О, господи, ну ніхто я, ніхто! Вчилась у школі, через хворобу батьків не закінчила, пішла працювати. Була санітаркою в лікарні. Батьки перед війною померли. Батько робітник. От і вся анкета.

– У комсомолі перебували?

– Що значить – перебувала? Мені ж іще немає двадцяти семи. По червень включно внески сплачені.

– Хто ті німці, з якими ви познайомились? – спитав Шрагін.

– Сволота.

– Офіцери? Рядові?

– Я об рядових руки паскудити не збиралась.

– Вони не пропонували вас куди-небудь влаштувати?

– Пропонував один, – здивувалась Юля. – Перекладачкою в ресторан для льотчиків. Тут, у місті.

– Що ви сказали?

– Сказала: побачимо.

– Треба влаштовуватись.

– Навіщо?

– Потрібно, Юля. Дуже важливо знати, що думають льотчики Гітлера, про що між собою розмовляють, куди збираються летіти. А перекладач все це може взнати.

– То що ж, прямо отак і йти в цей їхній ресторан? – спитала вона.

– Прямо отак і йти… І зробити це, Юля, треба швидко. Днів через три – чотири постарайтесь повідомити, чим усе закінчилось. Скажіть Сашкові, а він передасть мені. Якщо не вийде, подумаємо про щось інше. Домовились? – Юля кивнула. – Ну що ж, згода! А тепер позвіть сюди Сашка. До побачення.

Федорчук сів рядом із Шрагіним і очікувально мовчав.

– Хто я, їй, як і раніше, невідомо, – сказав Шрагін. – Знає вона тільки, що ми з вами зв’язані якоюсь загальною справою. А тепер покажіть мені, де схована вибухівка.

Федорчук підвів Шрагіна до паркана.

– Дивіться в щілину. Бачите недобудоване приміщення? Сюди, ближче, до самої огорожі, ріг будинку. Під ним і закопали.

Шрагін уважно оглянув місцевість і запропонував Федорчукові продумати, як без риску брати з тайника вибухівку.

– А я вже продумав…

Федорчук провів Шрагіна в маленький сарайчик, знизу аж догори забитий дровами.

– От звідси я сьогодні вночі почну рити підземний хід прямо до тайника.

– Куди діватимете землю?

– А он туди, на грядки. У мене одне прохання: все, що зв’язано з добуванням вибухівки і її дальшим використанням, я хотів би робити разом з Харченком.

– Не заперечую, – відізвався Шрагін. – Як у вас з роботою?

– Димко зварганив для мене надійного папірця на випадок, якщо спитають. А з справжньою роботою, мабуть, треба почекати, поки з’ясується, куди мені корисно йти, прихопивши з собою вибухівку.

Все продумав цей спокійний і сильний чоловік. Шрагін подякував йому за це й пішов. Тепер Григоренко супроводжував його, йдучи позаду.

Розділ 14

Двері Шрагіну відчинила Ліля.

– Як добре, що ви прийшли! – шепнула вона. – У нас ваш начальник адмірал Бодеккер. Його привів генерал Штромм, він сказав, що хоче особисто відрекомендувати вас адміралу. А вас нема. Опорядіться і заходьте.

– Добре.

Шрагін нашвидку поголився, надів білу сорочку, галстук і незабаром увійшов до вітальні.

– От і пан І-гор! – крикнув генерал Штромм. – Впізнаєте його, адмірале?

– Авжеж, авжеж… – відізвався Бодеккер. – Ми знайомі.

– Добрий вечір, панове. – Шрагін зробив загальний уклін і, підійшовши до Емми Густавівни, низько схилився до її руки.

– Сідайте на диванчик до Лілі, – млосно сказала вона.

Коньячна пляшка була вже порожня, генерал Штромм розливав у бокали німецьке вино, яке приніс.

– Як можна, пане І-гор, не поспішати додому до такої чарівної дружини? – спитав генерал.

Шрагін люб’язно усміхнувся генералу і звернувся до Бодеккера:

– Я шукав одного інженера нашого заводу. Мені сказали, що він лишився в місті, але де живе, з’ясувати не пощастило.

– Навіщо вам займатися цим? – загримів генерал Штромм. – Хай адмірал подзвонить коменданту міста, і завтра ж вашого інженера доставлять на завод. І взагалі – до дідька справи! Цей бокал золотого, як сонце, німецького вина я хочу випити за повітря нашого міста, за повітря, яке в ці дні стало чистішим.

Генерал випив вино і, поставивши на стіл бокал, побачив, що більше ніхто з тих, що сиділи за столом, своє вино навіть не пригубили.

– Панове, в чім річ? Мій тост вам не до душі? Може, у вас серед родичів є єврейські хвости, хо-хо-хо!

Всі мовчали. І тоді Емма Густавівна, не стільки розуміючи, скільки відчуваючи виниклу за столом напруженість, на правах хазяйки вирішила виправити становище.

– Ну навіщо такі незрозумілі тости? – проспівала вона своїм воркуючим голосом. – І взагалі, навіщо за столом політика і всяке таке?..

– Незрозумілі тости? – здивувався генерал Штромм, оглядаючи всіх, хто сидів за столом.

– Я б сказав – не зовсім зрозумілі, – зауважив Бодеккер.

– І вам, адмірале? – ще дужче здивувався Штромм. – Тільки суто з ввічливості в присутності милих дам я не хотів вдаватися в подробиці, але я просто змушений це зробити. У місті проводиться ліквідація євреїв, от і все.

Очі в Емми Густавівни округлилися.

– Що значить… ліквідація?

– Гнедіге фрау, ради бога… – генерал Штромм притиснув руки до грудей. – Не вимагайте від мене дальших подробиць.

– Ви маєте на увазі їх виселення? – спитав Бодеккер.

Шрагіну здалося, що насправді адмірал чудово знав, про що говорить генерал, але провокував його сказати все до кінця.

Штромм сплеснув руками:

– О, боже, куди я потрапив! У товариство наївних сліпців! Може, ви мене розігруєте? – Він подивився на Бодеккера і, починаючи сердитись, сказав: – Так, адмірале, виселення, або, точніше, переселення до прабатьків. – Він повернувся до Емми Густавівни. – Пробачте, мадам.

За столом запанувала ще напруженіша мовчанка. Шрагіна дуже непокоїла Ліля, вона дивилася на генерала з відвертою огидою. Шрагін непомітно для інших під столом міцно стиснув руку Лілі і сказав спокійно:

– По-моєму, все настільки ясно, що можна перейти до іншої теми.

– Браво, пане І-гор! – гаркнув генерал і налив собі вина. – От чортяка мій шофер, казав же йому взяти вина більше.

– Я можу запропонувати наше, кримське, – поквапно промовила Емма Густавівна.

Шрагін відчував, як тремтіла в його руці холодна рука Лілі.

– Ви погано себе почуваєте? – тихо спитав він.

Ліля кивнула.

– Тоді навіщо ви тут сидите? Ідіть і лягайте в постіль, на вас ніхто не образиться. Правда, панове?

– Право засмутитись ми все-таки за собою залишимо, – прогудів генерал, окидаючи поглядом тонку постать Лілі.

– Справді, мене чогось морозить, – сказала вона.

Шрагін допоміг їй встати і повів у спальню. Коли вони ввійшли туди, Ліля вирвала у Шрагіна свою руку.

– Ви чули, що він сказав?

– Він говорив правду.

– Вони їх убивають?

– Так.

– І ви спокійні?

– Я змушений бути спокійним, і я дуже боявся, що у вас щось вирветься.

– Вони ж убивці! – здавленим голосом крикнула Ліля.

Шрагін схопив її за плече і, притиснувши до себе, прикрив її уста рукою.

– Ви що, хочете, щоб вони знищили всіх нас?

Шрагін підвів дівчину до ліжка і вони сіли поряд. Ліля тупо дивилася прямо перед собою.

З вітальні долинав розкотистий генеральський регіт.

– Ігоре Миколайовичу, давайте вночі втечемо звідси, – прошепотіла Ліля, впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Шрагіна. – Я не можу, не можу…

– Це неможливо, Ліля. Ми повинні залишитися тут, хоча б для того, щоб знати про всі їхні злочини і про те, хто їх учиняв.

– Дивитись і не діяти – це ж злочин, – сказала Ліля. – О господи, у мене є шкільна подруга… Рая… Невже і її?.. Позавчора я бачила її.

– Не діяти ми не будемо.

– Ви просто втішаєте мене, думаєте, що я остання дурепа.

Шрагін взяв Лілю за плечі.

– Ні, Лілю, я поганий утішитель. Мене самого тіпає від люті. Але не треба квапити події, це небезпечно, дуже небезпечно. І якщо ви будете мене слухатись і вірити мені, ви скоро переконаєтесь, що я вас не обманюю.

– Я збожеволію, я можу зрадити себе, – тихо промовила Ліля. – Що ж мені робити, що?

– Для початку уважно слухати й запам’ятовувати все, що вони кажуть. Тільки одна сьогоднішня розмова багато чого варта. Настане час, і ми нагадаємо генералу Штромму цей вечір.

– Коли б ви знали, як мені хочеться повірити вам! – тихо вигукнула Ліля. – Адже це єдине, що дало б мені право жити.

– Прошу вас, повірте мені. І од вас поки що вимагається не так уже й багато: не зірватись по-дурному і, нарешті… слухатись мене і вірити мені, – сказав Шрагін, взявши її руки в свої. – А тепер лягайте і постарайтеся заснути, нам з вами треба бути в формі, незважаючи ні на що. На добраніч.

Коли Шрагін увійшов до вітальні, адмірал Бодеккер уже прощався.

– Я страшенно втомився. – Він подивився на годинник і звернувся до Емми Густавівни: – Хочу подякувати вам за чудовий вечір і відкланятись, залишивши за собою право не забувати до вас дорогу.

Адмірал поцілував руку хазяйці, кивнув генералу Штромму і попрямував у прихожу. Шрагін пішов його проводжати, допоміг йому надіти пальто.

– Я вас вчасно не попередив, що Штуцер – йолоп, і за це він серйозно поплатився, – сказав адмірал, нервово натягуючи на руку лайкову рукавичку. – Вони трохи відкрили кінгстон і потім, звичайно, не змогли його закрити. Кран потонув… Ви щось вирішили з приводу моєї пропозиції? – спитав він без паузи.

– У мене тільки один сумнів, – відповів Шрагін. – Я не хотів би часто виїздити з міста. Все-таки сім’я…

– Познайомившись з вашою милою дружиною, я розумію вас, – усміхнувся Бодеккер. – Обіцяю, що вам не доведеться часто їздити.

– Тоді я згодний, – відповів Шрагін.