Текст книги ""Грант" викликає Москву"

Автор книги: Василий Ардаматский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

Ввійшовши в камеру, гестапівці скрутили Шрагіну назад руки, стягнули їх до болю шнуром, і він зрозумів, що на нього чекає. Гри більше не буде.

А Релінк в цю хвилину вирішував: віддати Шрагіна на обробку до очної ставки чи після? Вирішив – після. На його партнерів по очній ставці може вплинути, коли вони, знівечені, побачать його здорового і цілком благополучного.

Шрагіна посадили в глибоке м’яке крісло, що стояло трохи віддалік од стола, і за наказом Релінка розв’язали йому руки. Так він матиме не тільки пристойний вигляд, але й видасться ніби наближений до Релінка і, вже в усякому разі, зовсім вільний.

До кабінету втягли Григоренка і посадили в центрі кімнати на стілець. Його важко було впізнати. На розпухлому темно-синьому обличчі мертво поблискували байдужі, наче невидющі очі. Його безвольне тіло обвисло на стільці.

– Григоренко, дивись! Хто цей добродій у кріслі поруч зі мною? – прокричав Релінк.

В очах Григоренка, спрямованих на Шрагіна, виникло напруження. Він упізнав Шрагіна і зробив рух, ніби хотів випростатись.

Шрагін дивився на нього з спокійною і навіть байдужою цікавістю, але серце його боляче занило від жалю до зв’язкового. Треба було бути Шрагіним, щоб і в цю хвилину відчути себе винним за те, що довелося пережити цьому юнакові.

– Ну, Григоренко, ти знаєш цю людину? – крикнув Релінк.

У цей час Бульдог став біля Григоренка, який зразу опустив очі і не зводив їх тепер з чобіт свого ката.

– Ну, Григоренко, це наше останнє до тебе запитання – знаєш ти цю людину?

Григоренко заперечливо повів головою, все ще дивлячись на чоботи Бульдога.

– А ви знаєте цю неговірку людину? – підкреслено ввічливо звернувся Релінк до Шрагіна.

– Вперше бачу.

– Чуєш, Григоренко? Він тебе вперше бачить, він не знає тебе, а це ж Ігор Миколайович Шрагін.

Григоренко підвів голову і втупился на Шрагіна запаленими очима.

– Ігор Миколайович, – глухо і сумно, немов скаржачись, промовив Григоренко.

– Чудово! – підхопив Релінк. – Значить, ти знаєш цю людину. Його прізвище Шрагін? Так?

Григоренко ствердно кивнув головою.

– Ви подивіться краще, – раптом різко сказав Шрагін. – Ви помиляєтесь.

Григоренко довго дивився на нього і потім досить ясно сказав:

– Не треба, Ігоре Миколайовичу…

– Виведіть його, – наказав Релінк. І коли двері за Григоренком зачинилися, звернувся до Шрагіна:

– Все ясно. Григоренко знає вас, а ви знаєте його, і ми це фіксуємо.

За наказом Релінка до кабінету ввели Димка. Він мав кращий вигляд, ніж Григоренко, сам тримався на ногах, але обличчя його перекосили криваві синяки.

– Ти знаєш цю людину? – звернувся до нього Релінк.

– Цю? – по-дитячому перепитав Димко, пальцем показуючи на Шрагіна. – Ні, цю не знаю.

– Як? – скипів Релінк. – Ти ж казав, що знаєш Шрагіна, що тобі про нього розповідав твій знайомий Федорчук, а тепер уже відступаєшся?

– Чому відступаюся? – здивувався Димко. – Про Шрагіна мені справді розповідав Федорчук, але цей громадянин, може, зовсім і не Шрагін, я ж його не бачив.

Такого повороту Релінк явно не ждав і на мить розгубився. І від розгубленості він навіть пропустив можливість скористатись із слів Димка і прив’язати до Шрагіна раніше загиблого Федорчука.

Релінк люто глянув на Бульдога.

– Вивести, – наказав він і потім сказав Шрагіну: – Все ясно. Тільки нещадний керівник міг домогтися у своїх підлеглих такої дисципліни страху. Оця ваша людина, на прізвище Димко, дала про вас найдокладніші показання, а побачивши вас, проковтнула язика. Та ми зафіксуємо і це.

– Якщо у вас юридичний бік слідства так поставлено, – усміхнувся Шрагін, – ви можете привести сюди на очну ставку будь-якого перехожого з вулиці.

– Плював я на те, як ви дивитеся на юридичний бік нашого слідства.

– Недобре, пане Релінк, – зауважив Шрагін, усміхаючись. – Плювати може на юрисдикцію тільки викидайло в борделі, а не слідчий.

– Мовчати! – загорлав Релінк.

– Мовчати – моя мета. Цей ганебний балаган затіяли ви, а не я, – сказав Шрагін.

На порозі виникла боротьба і до кабінету влетів, трохи не впавши, знівечений Назаров. Сорочка на ньому розірвана від коміра до самого низу. З носа юшила кров.

– Собаки, скажені собаки, – люто крикнув він, оглядаючи кабінет. Шрагіна він ніби не помічав.

– Ану, тихіше! – наказав йому Релінк. – Хто ця людина?

– Іди ти… – Назаров запропонував Релінку досить далекий маршрут і сказав: – Б’ють, сволота, людей. Який Шрагін? Хто такий Шрагін? А що вам до того, гади прокляті? Сергій продав вам душу? Ждіть! Завели собі Мишка Розпутіна, цілуйтеся з ним, собаки паскудні.

Бульдог ударом гумового бруска збив Назарова з ніг, і його витягли з кабінету.

– Ви думаєте, я не зрозумів, що цей тип повідомив вас, як поводяться на слідстві ваші спільники? – вищирився Релінк. – Та саме це ми зараз і зафіксуємо. А взагалі досить. Все ясно. Мушу засмутити вас: канікули ваші, пане Шрагін, закінчилися. – Він звернувся до Бульдога: – Взяти його! Влаштуйте йому як слід перший «танок із стільцем»…

Через годину гестапівці принесли в одиночку позбавлене життя тіло Шрагіна. Туди прийшов лікар, зробив йому укол і сказав стривоженому Бульдогу:

– Все гаразд. Він міцний, вранці буде готовий до нових «танців».

Бульдог повернувся до кабінету Релінка і доповів, що Шрагін «відтанцював» своє безрезультатно.

– Тільки зубами скреготав, – знизав плечима Бульдог.

– Ти розучився працювати! – закричав на нього Релінк. – Що ти доповідав мені про цих бандитів, а що вийшло насправді?

– А чого панькатися з ними? – насупився Бульдог. – Все ж ясно, по кулі в потилицю, і справі кінець!

– Завтра вранці ти даси мені їхні підписи, що вони визнають себе спільниками Шрагіна, або я відправлю тебе на фронт.

– Але… – затнувся Бульдог.

– Виконуй наказ, чорт би тебе забрав! – крикнув Релінк.

Пізно ввечері Релінку додому подзвонив з Берліна Отто Олендорф і сказав не вітаючись:

– Я знову з приводу інженера, якого ви взяли в адмірала Бодеккера. Чому ви мені не нагадали, що це той самий інженер, котрий викрив одеську авантюру?

– Так, але він…

– Його провина перед Німеччиною доведена так же беззаперечно, як і його заслуга! – перебив Олендорф.

– Я веду слідство, – сказав Релінк.

– Чудово, ведіть. Але прошу вас врахувати таке: про арешт цього інженера Бодеккер повідомив гросадмірала Деніца і зажадав перевірки ваших дій. Гросадмірал дістав запевнення нашого райхсміністра, що справу цю візьмуть під особливий контроль. Вам усе ясно?

– Так, ясно, – невпевнено відізвався Релінк.

– Прошу пробачити за пізній дзвінок, – ввічливо промовив Олендорф і дав відбій.

Релінк негайно подзвонив Бульдогу і наказав йому припинити обробку арештованих. Як тільки вони отямляться, відправити їх до тюрми, по одному в загальні камери, підсадивши до кожного агента. Не даючи Бульдогу можливості вставити слово, Релінк квапливо поклав трубку. Потім він схопив перше, що потрапило під руку, – це була настільна лампа – і з розмаху шпурнув її в стінку.

Розділ 54

Сергія Димка схопили на очах у Зіни. Після нічного чергування він повертався додому. Зіна бачила крізь вікно, як він перетнув вулицю, прямуючи до будинку. Коли він підійшов до водопровідної колонки, два чоловіки кинулися на нього. Одразу ж підлетіла легкова машина, в неї вштовхнули Сергія, і машина помчала до центра міста.

Зіна розгубилася тільки в перші хвилини. Вона безцільно ходила по кімнаті, наштовхувалась на речі, бурмотіла: «Так, так, так…» Потім вона ретельно оглянула житло, знищила все, що могло викликати підозру. І коли гестапівці приїхали робити обшук, Зіна вдавала, ніби не знає про арешт чоловіка.

– Та скажіть, що ви шукаєте, – запитувала вона. – Я сама вам покажу де що.

Спочатку вони не відповідали і обшукували, але потім гестапівець, що стежив за нею, раптом спитав:

– Де тайник чоловіка?

– Що, що? – не зрозуміла Зіна.

– Де він ховає зброю, документи? – пояснив гестапівець.

– Зброю? – злякано витріщила очі Зіна. – Боронь боже, та ви що? Та я своїми руками викинула б це на смітник. Та якби він приніс в дім таке, то я б його самого з дому вигнала.

І все-таки її забрали і протримали в СД дві доби. Коли їй казали, що її чоловік ворог Німеччини, таємний агент Москви, вона або починала сміятись («Ой, боже ж ти мій, чи не могли ви придумати щось гірше!»), або ревти, вимагаючи, щоб їй зараз же віддали чоловіка.

– Ми ж із ним як справжнісінькі дурні, жили, цілковито вірячи в німецький порядок, – ридала вона. – А ви як обійшлися з нами за це? Бог покарає вас за вашу неправду.

Кінець кінцем слідчий вирішив, що цю тупоголову ні в чому підозрювати. Для годиться, чи що, вони побили Зіну і на другий день наказали іти під три чорти.

Вранці Зіна знову була в приймальні СД. Вона швидко познайомилася з родичами інших арештованих, узнала про всі порядки і прикмети, що тут панували. Довідалася, наприклад, що, поки триває слідство тут, в СД, то арештованим нічого передавати не можна, не беруть. Зіна одразу побігла додому, зладила маленький клуночок з харчами і повернулася в СД. Передачу в неї не взяли ні того дня, ні завтра, ні післязавтра. Взяли тільки на четвертий день. Це була подвійно добра прикмета: значить її Димка довго не мучили і найближчим часом одвезуть у тюрму. Тепер треба ходити туди.

У тюрмі в Зіни передачу не брали цілий тиждень. Відповідали: «У нас такого нема». Зіна бігла в СД, але й там їй казали те саме. Хтось із досвідчених відвідувачів цих страшних місць сказав, що справи її погані. Коли не беруть ні там, ні тут, то це найчастіше означає, що з арештованим покінчили.

Пізно ввечері Зіна, знесилена від горя, чвалала додому. Біля самої хвіртки її ждав незнайомець.

– Ти Зіна Димко? – тихо запитав він.

– А що?

– Що, що. Коли ти Зіна Димко, то так і кажи, тоді і взнаєш що.

– Авжеж, я Зіна Димко, – втомлено промовила вона.

– А як чоловіка звати?

– Сергій, – автоматично відповіла Зіна.

– Тоді держи записку і будь здорова, – незнайомий сунув їй в руки згорнутого папірця і швидко пішов геть.

Дома Зіна засвітила каганця і прочитала записку. Вона задихнулася від хвилювання, одразу впізнавши Сергіїв почерк.

«Негайно помолися за всіх нас у церкві. Пом’яни за здравіє отця і дітей його. Покладай надію, дорога моя Зіночко, на бога, молись йому справно, ну і, дасть бог, побачимось. Одну твою зачерствілу посилочку сьогодні одержав. Не треба більше, самій, мабуть, їсти нічого, а ми тут хоч яку-небудь юшку маємо. А от до жінки отця і до свекрухи піти треба, аби помолилися вони за нього. Зостаюсь твій люблячий чоловік Сергій».

Зіна схопилася з місця і, забувши про комендантську годину, помчала через усе місто до попа. Вона правильно зрозуміла, Сергій наказує їй звернутися до Величка. Ще до арешту він якось сказав: «Якщо зі мною щось трапиться, то негайно сповісти про це попа Величка». Вона ще тоді запитала, навіщо про це треба знати попові. А Сергій розсміявся і мовив: «Якби всі попи були такі, то я б, Зіночко, в бога повірив».

Несподіваний стукіт у вікно дуже-таки налякав Величка. Він подумав, що прийшли по нього. Всі докази свого небожественного промислу він надійно сховав у церкві і саме цього вечора пришив до ряси під пахвою дві петельки і підвісив туди «кольт». Величко вирішив: якщо прийдуть гестапівці і він побачить, що вони поводяться впевнено, то поділить обойму між ними і собою.

Побачивши Зіну, він навіть трохи розгубився:

– А бий тебе лиха година, чого це тобі вночі до бога знадобилося?

Коли він узнав, хто така Зіна і прочитав Сергієву записку, то сказав:

– Мені все ясно. Отець, він же Батя. Отже Шрагін, і всі його товариші живі. Тобі треба піти в сім’ю, де жив Шрагін, чи не допоможуть вони своїми зв’язками. Добре, Зіно, подумаємо, що робити далі, а ти до мене більше не приходь. Коли буде щось термінове, то постав на своє вікно… оце. – Він оглянувся і взяв з полиці глиняний глечик. – На другий день, після того як поставиш його у себе на вікні, о восьмій годині ранку будь на базарі. Там я тебе ждатиму. Якщо тебе зараз зупинять біля мого будинку, скажи, що носиш мені молоко і приходила забрати посуд. Все ясно? Ну й добре, а тепер іди, тільки не на вулицю, а через садок.

Тільки-но Зіна пішла, Велично повісив на шию масивного хреста, взяв загорнутий у парчу требник і вийшов з дому. Він поспішав до зв’язкового з підпілля. Якщо його зараз зупинять, то скаже, що йде причащати умираючого.

Але його ніхто не зупинив…

Через два дні на квартиру, де жив Шрагін, пішла Юля. Це було небезпечне доручення, тому що будинок Шрагіна був, звичайно, під наглядом і посильного могли затримати.

Вирішили, що вранці Юля знову піде в СД і ще раз поскандалить там з приводу того, що їй не дають роботи. Потім піде на квартиру Шрагіна, і, якщо там її затримають, то вона скаже, що в приймальні СД її попросила прийти сюди незнайома жінка. Та й доручення – лиш попрохати понести в тюрму передачу Шрагіну. Всі носять…

Двері відчинила Ліля. Вона не впізнала в Юлі тієї, котрій однієї ночі передала свою подругу Раю.

– А ми з вами знайомі, – вирішила нагадати їй Юля. – Пам’ятаєте, я вашу подружку колись врятувала?

– Пробачте, темно тоді було, – ніяково пробурмотіла Ліля і раптом злякано спитала: – То ви од Раї?

– Ні, я від Шрагіна, – відповіла Юля.

Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.

– Що тут таке? Хто це? – роздратовано спитала стара.

– Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, – тихо промовила Ліля.

– Йому треба допомогти, – сказала Юля. – Передачу в тюрму понести.

– Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? – закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.

– Він же в тюрмі сидить, – докірливо сказала їй Юля. – Голодують там люди.

– Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? – кричала далі старуха. – Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! – Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. – Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!

– Ну й люди ж ви! – з ненавистю сказала Юля і вибігла з квартири.

Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.

– Я понесу йому передачу, – тихо мовила Ліля.

– Нізащо! – заверещала Емма Густавівна. – Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.

– Я понесу, – повторила Ліля.

Емма Густавівна раптом рішуче сказала:

– Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.

І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.

Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:

– Записка є?

– Нема й не буде, – з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.

Тюремник глянув на неї здивовано.

– А кому ж передача?

– Якомусь Шрагіну.

– Від кого?

Емма Густавівна мовчала. Обличчя її вкрилося червоними плямами.

– Ну кажіть же – від кого, я записати повинен, – грубо квапив її тюремник.

– Від знайомих, – ледве чутно промовила стара.

– Відповідь ждатимете?

– Ні, ні, – Емма Густавівна відсахнулась од віконечка і швидко вийшла з тюремної канцелярії.

Вона прийшла додому збуджена до краю. Всю дорогу репетирувала сцену, яку збиралася влаштувати дочці за ті приниження, яких заради неї зазнала. Та дома був Лангман. Привітавшись з нею, він сказав:

– Ви дуже добре й розумно вчинили.

– Я не така погана, як дехто думає, – миттю перебудувалась Емма Густавівна, кивнувши на дочку, і пішла в свою кімнату.

Ліля провела її здивованим поглядом.

– Мені дуже шкода Шрагіна, – сказав Лангман. – І я не дуже довіряю канцелярії Релінка. Та все ж, здається, пан Шрагін дійсно заплутався в брудних справах.

– Що ви називаєте брудними справами? – запитала Ліля.

– Те, до чого я і ви не маємо ніякого відношення, – відповів Лангман, поспішаючи розрядити обстановку.

– Ви в цьому впевнені? – з незрозумілим Лангману викликом спитала Ліля.

– Справді ж, ми говоримо не про те… – Лангман взяв Лілю за руку. – Я прийшов сказати вам, що, нарешті, все у нас гаразд. Путівку вже одержано. Мені дають відпустку на десять днів спеціально для влаштування наших справ. Словом, ви побачите чудову весну в наших краях. І давайте говорити про це…

Розділ 55

В цій тюрмі, як і в інших тюрмах, діяв особливий уклад життя, який завжди спрямований до однієї спільної для всіх ув’язнених мети – подолати тюремні стіни. Це подолання іноді відбувається в прямому розумінні – ув’язнені тікають. Але частіше воно означає просто усунення роз’єднання. Не буває таких тюремних таємниць, які б лишилися для ув’язнених нерозкритими, тільки це робиться повільно. Розгадка таємниці складається з ледь помітних крихіток узнавання, і цей процес триває тижнями, місяцями, а іноді й роками.

Уже через три дні після переведення в тюрму Шрагін знав, що разом з ним тут сидить Димко, Назаров і Григоренко. Він знав, що Григоренко лежить у тюремному госпіталі. Коли прийшла з волі перша передача і тюремник без ніяких пояснень буркнув «від знайомих», Шрагіну хотілося думати, що передачу принесла Ліля і що це сигнал надії: вона намагається встановити з ним зв’язок і посильно допомогти йому. Але потім передач довго не було.

У камері, де сидів Шрагін, було ще сімнадцять чоловік – народ найрізноманітніший. Сусідом Шрагіна по нарах опинився якийсь молодший чин з цивільних поліцаїв. Напившись, він застрелив на вулиці німецького офіцера. Його запідозрили в належності до підпілля, а він навіть не пам’ятав, як убив того офіцера. Після кожного допиту він ще більше розлючувався і одного разу сказав Шрагіну: «Шкодую, що вбив тільки одного гада…»

Шрагін вирішив, що поліцай – підсаджений до нього провокатор, і не вірив йому.

Другим сусідом був тихий мертвотно-блідий, флегматичний хлопець, його обвинувачували в пограбуванні інтендантського складу. Рівним сумним голосом розповідав він Шрагіну: «Мене так били, що вирвали признання, ніби я це пограбування вчинив за наказом червоного підпілля. Тепер лишилося тільки ждати, коли поставлять до стінки…»

Якось уночі Шрагіна обережно розбудив сусід-поліцай і, притулившись устами до його вуха, прошепотів:

– Білявий тишко – їхній собака, підсадка, одним словом, зваж.

Шрагін промовчав.

Вранці поліцая розстріляли. А тихий хлопець далі ждав своєї стінки і сумно переказував свою історію.

Шрагін дедалі глибше переконувався, що поліцай сказав йому правду.

На допит Шрагіна досить довго не викликали, і він вбачав у цьому ще одне підтвердження того, що СД знає про нього дуже мало і, мабуть, намагається зараз зібрати докази.

Допити відновилися в кінці лютого. Вони відбувалися вночі у підвальній камері тюрми. Шрагіна приводили туди і вимагали, щоб він признався в діяльності, ворожій Німеччині. Кати вичікували хвилину – дві, а потім, як скажені собаки, накидалися на нього. Через годину його приносили в камеру і кидали на нари. Кожного разу те ж саме. На перших трьох допитах був присутній Релінк, але потім він перестав приїжджати в тюрму, і Шрагіна віддали в розпорядження Бульдога і його підручних. Навіть цей кат без нервів перед допитами Шрагіна підбадьорював себе шнапсом.

Шрагін виробив добовий графік керування своєю волею. Опритомнюючи, він намагався затамувати біль і ні про що більше не думав. Головне – аби не вирвався ні стогін, ні зітхання. Минали години, біль неначе втомлювався мучити його і затихав, зібравшись у клубок в якомусь одному місці. Тепер, коли біль немов ставав приборканим, Шрагін думав про те, що з ним було. Ще один бій з ворогом виграно…

У другій половині дня Шрагін починав готуватись до нового допиту. Потрібно було переконати себе, що вчорашній біль уже переможений і не небезпечний. Для цього треба абстрагуватись від думки про нього, вступити в розмову товаришів по камері, узнати тюремні новини.

Добре перед допитом згадати своїх бойових друзів. Тримаються хлопці чудово, а йому так і належить показати їм приклад залізної витримки. Добре, але дуже важко перед допитом думати про дружину, про синочка, про старшу сестру, яка була йому за матір. Та як тільки він згадував рідних, серце його сповнювала ніжність і до горла підступав гіркий клубок. «Про це не можна», – казав собі Шрагін і поспішав думати про інше: про рідний Ленінград та про інші міста, які він бачив за життя, про друзів по довоєнній роботі, котрі тепер десь далеко, так само, як він, у бою; про партію, якій він раз і на все життя поклявся у вірності. На все життя і на смерть теж…

І от розчинялися навстіж двері камери, і тюремник кричав:

– Триста перший, виходь!

Триста перший – номер Шрагіна…

Цього разу допит був особливо важкий. Бульдог бив Шрагіна гумовим бруском тільки по голові і все в одне місце – трохи вище правої скроні. Ударить, почекає кілька секунд і знову б’є… Потім ще… Після третього удару Шрагін упав на підлогу, його перевернули, щоб відкрився правий бік голови, і Бульдог знову взявся за гумовий брусок… Найстрашніше, що Шрагін не втрачав свідомості…

В одній камері з Шрагіним сидів і верховодив у ній веснянкуватий рудий хлопець, якого всі звали Дока. Це було його прізвисько в злодійській зграї. Вони пограбували якогось багатого спекулянта, забрали золото, поділили, як ведеться: Дока – ватажок зграї – дістав половину, а всім іншим порівну. Потім посварились, і його «дружки» із заздрощів навели на свого ватажка лягавих. Доку арештували і тепер тягали на допити, били, вимагали показати, де він сховав золото. Однак хлопець усе зносив з дивовижною стійкістю і мовчав, а потім свою злість зганяв на мешканцях камери. Він був розчарований в людях і всіх сусідів по камері, крім Шрагіна, називав не інакше, як падло. Шрагін вражав його силою волі. Дока розумів, що німці хочуть його зламати і роблять для цього все, та «кремінний дядьок» стоїть перед ними на смерть, як намагається стояти і він сам… Помітивши, що між Шрагіним і Григоренком є зв’язок, Дока одного разу виліз на нари до Шрагіна і прошепотів:

– Ти тому соплякові, дядьок, не співчувай, він – товар тричі проданий. Вони з нього манну кашу зробили. Та тільки він і до цього був манкою. Розумієш, про що я, дядьок?

– А ну, як вони з мене теж манну кашу зготують, – невесело посміхнувся Шрагін.

– Що ти, дядьок! Ти кинь… – Дока довго лежав мовчки, потім знову повернувся до Шрагіна: – Тоді одно, дядьок, – треба вмерти з музикою.

Дока знову довго мовчав, а потім, раптом піднявши догори ногу, вийняв з-за обшлага штанів якийсь блискучий предмет і подав його Шрагіну:

– Візьми, дядьок. Не гучна, та все-таки музика. – Це був кусок леза небезпечної бритви. – Не пістолет, звичайно, і не граната, проте, коли якийсь гад підійде на крок, з нього можна зробити різдвяну гуску. По горлу треба, дядьок, тільки по горлу. Словом, бери.

Шрагін взяв бритву, сховав її в щілину стелі, подякував Доці, повернувся на бік, немов збирався заснути, і заплющив очі. Те, що спало йому тільки що на думку, здавалося неправильним, але він вважав, що повинен усе старанно обдумати…

Новий допит для Шрагіна мало не закінчився катастрофою. Була мить, коли та хитка і чужа свідомість раптом взяла над ним верх і почала наказувати йому просити в ката пощади. Більше поки що нічого не вимагала, та аби почати. Саме в цю мить Бульдог помилився: не вгадав стану своєї жертви, вдарив її ще двічі гумовим бруском, і з вуха Шрагіна хлинула кров.

На другий день Шрагін, уже не міг підвестися з нар. Опритомнівши, він думав тільки про одне – про наступний допит уночі.

Спробував, як звичайно, готуватися до нього і передусім відвернути увагу од болю, але думка його ні на чому не могла зупинитись, одразу вислизала, танула… Всупереч його волі одна думка невідступно побивалася болем в його запаленому мозку: «Скоро ніч… скоро ніч… знову допит… знову…» Надвечір опам’ятавшись від нетривалого забуття, пін на якусь мить з незвичайною ясністю побачив і оцінив своє становище. І вирішив…

Мешканці камери після вечірньої перевірки розійшлися на нари. До незмінного часу допиту лишалася майже година. Шрагін вийняв із щілини в стелі лезо бритви і сказавши собі: «Я не дозволю вам порадуватися з моєї моральної смерті», розрізав собі вени на одній і потім на другій руці. Переконавшись, що кров пружно цибенить з обох ран, він заплющив очі…

Але сталося те, чого він не міг передбачити: кров просочилася крізь нари і залила обличчя арештованого, що лежав на першому поверсі. Весь залитий гарячою кров’ю, охоплений зі сну жахом, він зчинив галас. Прибігли тюремники, і Шрагіна негайно перенесли в лікарню.

Релінка підняв з ліжка телефонний дзвінок Бульдога. Почувши від нього про подію в тюрмі, він подумав спочатку, що це йому сниться, і довго мовчав, збираючи думки.

– Ви чуєте мене? – обережно запитав Бульдог.

– Якщо він умре, вважай себе солдатом на фронті, – сказав Релінк осиплим голосом. – Я зараз приїду в тюрму…

Він викликав машину і став швидко вдягатись. Релінк розумів, що Шрагіна не зламати, а це означало, що слідство так і не дасть йому в руки ефектного матеріалу, тим більше що Берлін, як і раніше, вимагав, щоб цю справу було юридично доведено. Але Релінк все-таки сподівався ще підключити до справи всі учинені в місті і відомі Берліну антинімецькі диверсії. Хай Шрагін мовчить, говоритимуть Григоренко, Любченко, підготовлені свідки. Проте вистава без головного героя не вистава. Смерть Шрагіна викличе лють Олендорфа: він змушений буде доповісти про це гросадміралу Деніцу. Хай йому чорт!

Релінк кинувся до телефону і набрав номер лікаря Лангмана.

– Прошу пробачення, доктор, але мій дзвінок – термінова необхідність, – швидко заговорив Релінк, не даючи можливості співрозмовникові вставити слово. – Я зробив усе, що вам було потрібно, тепер прошу вас зробити все, що можна, для мене. Відомий вам пан Шрагін зараз у тюрмі перерізав собі вени, і я не покладаюся на кваліфікацію тюремних лікарів.

Після тривалої паузи Лангман сказав:

– Гаразд, я пришлю спеціаліста.

– Це треба зробити негайно.

– Звичайно, – відповів Лангман і поклав трубку.

В тюремній лікарні Релінк не підійшов до Шрагіна, біля якого клопоталися лікарі. Він сидів у кабінеті начальника тюрми і розглядав знайдений на нарах кусок бритви. Начальник тюрми – білий од страху – стояв біля стіни, намагаючись не привертати уваги Релінка.

До кабінету обережно зайшов Бульдог. Тихо причинивши за собою двері, він багатозначно подивився на начальника тюрми.

– Прошу вас вийти, – наказав Релінк, і начальник тюрми блискавично залишив свій кабінет.

– Ну, що?

Бульдог у відповідь тільки розвів руками.

– Ти розумієш, що сталося?

– Він наче ще дихає, – сказав Бульдог.

– Дурень! Що сталося з тобою, не розумієш? Ну, нічого, поки ти проковтнеш на фронті російську кулю, в тебе буде час поворушити мозком…

Релінк поїхав з тюрми тільки на світанку. Лікарі нічого доброго не обіцяли…